07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Семьдеcят Первый Количество символов: 12961
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap024 Лист, що не зник


    Серж доїдав суп, коли браслет на руці завібрував сигналом "Тривога!" Інші пілоти спокійно обідали, звично гули кондиціонери, світло залишалось трохи приглушеним. Троє новачків розмовляли впівголоса – ще не навчилися традиції обідати завжди поодинці.
    – Тобто щось трапилось, але поки що не пекло, – розсудив Серж, відправив навар з грибами в рот, облизав та обережно поклав ложку біля тарілки – і врешті подивився на екран браслета.
    "Негайно прибути до входу номер сім…"
    Пискнув навушник-"крапля".
    – Сергію! – заволав прямо в ухо командир. – Ти чому досі не тут?!
    – Я вже майже! – гаркнув Серж, гримнув стільцем – нібито вскочив так, що меблі полетіли. Віддав салют пілотам, які озирнулися, та побіг, куди наказано.
    
    Біля входу – і довгої чорної машини – на нього чекав командир. Спітнілий від спеки, червоний, і дуже серйозний.
    – За вашим наказом прибув! – звітував Серж.
    – Довго, – констатував командир, сам відкрив двері авто. – Наказ виконуй, але дарма не ризикуй. Пішов!
    Всередині було прохолодно, напівтемно і тхнуло якимись чудернацькими духами. Серж недовірливо принюхався до дівчат в формі – високої худорлявої блондинки, нібито Ганни, нібито з відділку технарів, та Агнешкі, завжди поголеної в нуль. Тхнуло не від них – від незнайомого чолов'яги в штатському.
    Водій, відокремлений від салону товстезним склом, рвонув з місця.
    "Пілот, технік, стрілець, і о це," – подумав Серж. – "Тобто дадуть "Стриж", бо на "Скорпіоні" техніку робити нема чого, а на "Павуку" – Агнешці. І куди це ми летимо?"
    – Справа державної безпеки, – несподівано жорстким голосом почав штатський. – Наш президент відправив дуже негарний лист президенту іншої держави. На жаль, цього разу ми прочитали лист запізно.
    – Тобто – цього разу? – здивувався Серж. – Та скільки ж…
    – Що в листі? – запитала Ганна.
    – Хочете збити поштовик? – скривіла верхню губу Агнешка. – Серйозно? Тільки тому що наш президент – йолуп, а його секретарі…
    – Ми відправили запит на видалення, – продовжив штатський і Серж відчув певну повагу до людини, яка вміє настільки не відволікатись на дрібниці. – Але лист вже улетів з держави. Оскільки лист є дипломатичною поштою з майже найвищим пріоритетом, запит швидше за все не встигне його наздогнати. Є загроза, що адресат прочитає лист. Це дуже небажано, бо може ще більше загострити ситуацію.
    – Тобто це… – здогадався Серж.
    – Так, - кивнув штатський. – Адресат – це він.
    – Холера! – рикнула Агнешка. – Ну добре. Зіб'ю.
    – Краще виправити все тихо, – додала Ганна.
    – Так.
    – Тому ви обрали мене.
    – Ото курва, – зневажливо покосилась на напарницю Агнешка. – А я хто? Найкращій стрілець, хай мені грець?
    – Якщо мі кращі з кращих, – поцікавився Серж. – То за якими критеріями? Чому я?
    – І о це – наша остання надія, – ледь чутно позіхнув штатський.
    
    – Стрибаємо в сектор? – риторично запитав Серж, коли "Анжеліка" – зореліт типу "Стриж" – почала розгін для переходу через гіперпростір.
    Під прозорим куполом кабіни було тісно. Справа, майже торкаючись ліктя, Агнешка перевіряла стан зброї, підганяла під себе рукавичку наведення. Зліва, нібито кіл проглинула, сиділа Ганна. Вона вже під'єднала свій "наколінник" до системи літака і захоплено дивилась вперед.
    "Мабуть, бачить чорний космос та зірки", - подумав Серж. – "А не орієнтири-цілі".
    – Як ти збираєшся це робити? – запитала Агнешка, зосереджено закріпляючи застібку рукавички на зап'ясті.
    – Тобто? – здивувався Серж, не відводячи погляду від крапки, "скрізь" яку збирався стрибнути.
    – Та не ти. Ганно?
    – Наскільки детально? – поцікавилась технік.
    – В біса деталі! – прогарчала Агнешка. – Коли мені його підривати?
    – Я все зроблю. Не переймайся.
    – Холера! – рикнула Агнешка. – Яке в тебе звання?
    – Ти старша, – визнала Ганна. – Але я краще розумію, що робити.
    – Звання! – вибухнула Агнешка, хоча не могла не бачити одну смужку на рукаві техніка.
    – Чотар! Дозвольте мовити, пані поручниця?
    Боковим зором Серж побачив, що дівчина сіла ще пряміше, хоча це здавалось не можливим. Замилування космосом зникло з обличчя, залишилась гіпсова маска.
    – Доповісти! – рикнула Агнешка. – Яке, в біса, "мовити"?
    Серж позіхнув. Перевів зв'язок на загальний динамік, викликав базу.
    – Пані-панове, уточнить, будь ласка, хто в нас головний?
    – Серж?! – щиро здивувалась Агнешка. – Якого біса?!
    – Вас там троє, – скрізь зуби проскрипів штатський. – Дитячий садок…
    – Ви не призначили старшого, – розгублено позіхнув командир.
    – Та їх же троє всього! Вони що…
    – Устав! – відрубав командир. – Серж, ти головний.
    – Так, пане отамане!
    – Пане отамане, дозвольте звернутись, – раптом попрохала Ганна.
    – В нас завади на лінії, – сказав Серж і розірвав зв'язок. – Жалуйся старшому, тобто мені. Якщо хочеш поскаржитись на мене – напишеш рапорт, як повернемось.
    – Пані поручниця старша за званням, – сухо сказала Ганна. – Мабуть, пан отаман забув.
    – Ото курва! – зареготала Агнешка.
    – Але чому тоді?..
    – Згідно Уставу, під час виконання завдання командує пілот, – відповів Серж. – Якщо немає додаткових розпоряджень. Додаткових немає, тобто зупиняйте горлати мені в обидва уха. Хвилина до стрибка.
    – Так, пане командире, – відчеканила Ганна.
    "А винним буду я", – прикинув Серж. – "Як там пишуть? Не зміг організувати загін та налагодити належну для виконання завдання дисципліну…"
    – Ганно, а Ганно, і як тебе досі не вигнали? –раптом спитала Агнешка несподівано нормальним голосом. – Устав не читала, з керівництвом сперечаєшся…
    – Пані поручниця, дозволите відповісти? Чи це риторичне питання?
    – Та кажи вже.
    – Півхвилини.
    – Я ж казала. Я – найкраща.
    – Стрибок!
    
    – Ай!
    Серж позіхнув. Подумав, чи не штатська направду Ганна, а в форму одягли, щоб військові сприймали як "свою".
    – Під час стрибка краще закривати очі, – він намагався казати спокійно і дуже сподівався, що в голосі не чутно роздратування. – Перехід триває долі секунди, тому два зоряних неба накладаються одне на одне. Дуже неприємне відчуття. Звикнути можна, але не з першого разу. Саме для того пілот має попереджати про стрибок.
    – Вибачте, пане командире.
    – За сім хвилини можна буде встановити контакт з "поштовиком". Час контакту – три хвилини десять секунд. Вистачить чи гальмувати?
    – Має вистачити. Пане командире.
    – Він в прицілі. Якщо що, я його зіб'ю. Шкода грошей, але якщо вже обрали йолупа…
    Серж наблизив зображення поштового вузла: во всі боки тарілки антен дальнього зв'язку, жодної панелі сонячних батарей. Зрозуміло – геліоцентрична орбіта в декількох астрономічних одиницях від населеної планети, головна зірка яскрава, але за дуже далеко. Треба час від часу поповнювати запас палива, проте, якщо два "голуба" не розійдуться, постраждає тільки "поштовик".
    Та ще "Анжелика", якої тут не має бути.
    Серж відволікся від розглядання "поштовика", повернувся до завдання.
    – Агнешка, слідкуй за "голубами". Вони маленькі, мають літати дуже швидко, та виринають раптом. Не певен, що встигну відвернути.
    – Прийнято, пане командире.
    Серж думав, що "голуби" мають з'являтися та зникати постійно – приносити та забирати пошту, щоб листи подорожували Галактикою без зупинок. Але за сім хвилин він не побачив жодного.
    А може, просто не помітив.
    – Запізнились, – констатувала Ганна майже відразу після з'єднання з поштовим вузлом. – Лист тут декілька хвилин всього був.
    – Холера!
    – Тобто стрибаємо далі? В центр?
    – Якщо пан командир дозволить слово мовити, краще в їхній сектор відразу.
    – Прийнято, – кивнув Серж. Ввів координати, уточнення. Подивився на запропонований "коридор входу", на "вікно виходу" з середнім відхиленням. Поблизу нічого не було – тільки "голуби", краще знову вийти трохи далі, на двигунах наблизитись. – Дві хвилини до стрибка.
    – А чому не в центр? – запитала Агнешка. І швидко додала. – Дозволяю мовити, пані чотарка. І дозволяю не питати дозволу.
    – Існує десять центральних поштових вузлів. Декілька "голубів" літають між ними по колу – інтервали зовсім короткі, хвилини. Кожен центральний вузол має мати копії всіх листів – на випадок, якщо щось трапиться. Видалення листа на одному вузлу не гарантує успіху завдання. До того ж, імовірно, лист вже прямує на рівень сектора.
    – Але це останній рівень перед державою того покидька.
    – Так, пані поручниця.
    – Тоді краще я зіб'ю цей секторальний вузол, як тільки ми виринемо.
    – Як тільки "голуб" принесе новину, що секторальний вузол не відповідає, всі листи підуть напряму через центр.
    – Тобто на рівні держава-центр?
    – Так, пане командире. І немає гарантій, що запит на видалення встигне раніше, чим лист улетить напряму. Шанс є, але…
    – Вибач, Агнешко. Півхвилини.
    – В біса вибачення! Навіщо я тут тоді взагалі?!
    – Пані поручниця, дозвольте не відповідати?
    – Стрибок!
    
    – Лист вже тут, – промовила Ганна, з'єднавшись до поштового вузла. – Ого.
    – Що? – зацікавилась Агнешка.
    – Зміст.
    – Що там?
    – Потім. Тут різні рівні захисту на круд.
    – На що?
    – Агнешко, слідкуй за "голубами".
    – Операції з листами. Створити, тобто надіслати, легко. Прочитати важче. Видалити ще важче. Редагувати не можливо.
    Серж помітив "голуба". Зрозумів, чому не бачив раніше – супутник випирнув дуже близько. Серж спочатку не повірив очам – наскільки близько. "Хоча", – подумав пілот. – "Траса ж відома, літають вони тут роками, уточнюють, та мабуть не дуже бояться втратити, бо все одно безпілотник і запасних по вуха…"
    – Агнешко! Бій! – раптом закричала Ганна.
    – Кого?!
    – Ця погань пошту тягне!
    – Де?!
    – Я ж тільки трафік бачу!
    – Цей! – ткнув пальцем Серж.
    – Холера! Та он же в притирку іде! Я поштовик знесу!
    – Бій! Хоч якісь шанс!
    – Стій!
    – Бачу, командире, – прогарчала Агнешка. – Він вже стрибнув. Холера!
    – Видалилось врешті, – позіхнула Ганна. – Дякую красно.
    – Тобто повертаємось?
    – Стрибай за ним! Я зіб'ю! Він не встигне…
    – Я не встигну. Я простий пілот. Не найкращий.
    Ганна дивилась вперед – обличчя застигло, очі замерзли.
    – Чотарка, то я заслухалась та проґавила, – сказала Агнешка. – Не переймайся.
    – Я думаю, – рикнула Ганна. – Вузол далеко від планети, листи на планету доставить ще один "голуб". Всі поштові вузли на орбіти з'єднані в мережу, якщо кинути лист хоча в один… Часу не буде, я не зможу швидко потрапити нашим листом…
    – Я зможу. Відправити повідомлення на супутник, так?
    – Так. Серж, нам треба вийти дуже близько до орбітальних "поштовиків".
    – Прийнято.
    Серж рахував швидко. Руками поправив "вікно" виходу – вирішив ризикнути: якщо буде середнє відхилення та "вниз", можна потрапити в атмосферу та згоріти.
    Згадав командира.
    Скосив очі на дівчат.
    "Провалимо – буде погано, але ж не пекло", – майнула думка. Трохи підняв "вікно".
    – Стрибок!
    
    Цього разу очі не закривав Серж. Якщо б відхилення перейшло норму – ще був би мінімальний шанс виправити ситуацію.
    Планета закрила півнеба, радари часто-густо покрилися червоними крапками супутників, які роїлись на орбіті як комахи над болотом. Небезпечно, але поки що без прямої загрози.
    Серж знайшов та підсвітив на куполі орбітальний "поштовик". Відслідкував "голуба" – далеко, але летить швидко.
    – Чотири секунди, – попередив Серж.
    – Лист готовий, - кивнула Ганна. – Пуск.
    Агнешка завмерла, тільки ледь помітно ворушились пальці в рукавичці.
    – Є.
    – Все, – видохнула Ганна.
    – Що в біса – "все"?! Встигла чи ні?!
    – Будь як. Тікаємо, – вирішив Серж. – Стрибок!
    
    Серж, Ганна і Агнешка сиділи в просторому кабінети, чекали, що скаже штатський.
    Серж втомлено дивися візор.
    – Ви казали, що унікальній ідентифікатор листа ніколи не може повторитись, - наполягав журналіст. – Ви навіть перевірок ніяких не поставили. Лист просто повернули відправнику з помилкою. Це правда? Навіть не спробували просто надіслати ще раз?
    – Ми не казали "ніколи", – оборонявся поштар. – Але за законом імовірностей, таке трапляється раз на десять тисяч років. Нам пощастило. І чому це ми не спробували? Швидше за все, лист відправили повторно, але ж якщо лист з таким ідентифікатором вже існував, то…
    – Швидше за все?
    – За декілька хвилин після інциденту прийшов запит на повне видалення. Вся інформація, яка могла би допомогти розібратися, що трапилося, була видалена. По всьому ланцюжку. Ми не знаємо, ні хто відправив, ні кому, навіть коли… В нас є тільки ай-ді, помилка та час помилки.
    – А чому це не видалили?
    – Бо це не особиста інформація, а нам може допомогти запобігати таких помилок в майбутньому. Та мабуть, краще б видалили. Разом з тим, хто цю інфу в ЗМІ злив. Та ще так швидко…
    Штатський вимкнув звук.
    – І що було в листі, який отримав той президент заміст оригіналу? Можна спитати?
    – "Привіт".
    – І?
    – Все. Тільки "Привіт". Часу не було вірші писати. Тільки текст і змогла виправити, навіть підпис прийшлося залишити.
    – "Привіт" і підпис?! І все? – зареготала Агнешка. – Холера! Та мабуть таки наші дізнаються, якого йолупа обрали!
    – Я вважав, не можливо підмінити лист, – задумався штатський.
    – Звісно, не можливо, – погодилась Ганна. – Але ж ми – найкращі.
    

  Время приёма: 10:03 19.01.2020