ap030 Самотність

     Слон и хоббит
    
     На свете жил маленький хоббит
     И было у хоббита хобби:
     Часами чесать мог он хобот
     Слона африканского Бобби.
    
     У Бобби огромные уши,
     Любил Бобби хоббита слушать,
     А тот изливал ему душу,
     Как нравится Боббина туша...
    
     Ночами ложился спать Бобби,
     На спину карабкался хоббит,
     Смотрели на звездное небо,
     Хрустели морковкой и хлебом.
    
     А утро встречало рассветом,
     И хоббит с веселым приветом
     Бежал за морковкою к дому,
     А слон улыбался в солому...
    
     Живет до сих пор славный хоббит,
     Состарился ласковый Бобби.
     Все то же у хоббита хобби,
     И слон подставляет свой хобот...
    
     Александр Сырчин

    
     Для кожного часу характерні свої палички-виручалочки.
     Для дев’яностих років двадцятого віку — це були бити. Скільки виручки вони принесли своїм власникам — не злічити.
     Двадцять перше століття відзначилося вже бітами та байтами. Без інформаційних технологій стало нікуди.
     Двадцять друге — гобітами. Як люди раніше обходилися без цих братів-помічників по розуму — важко уявити! Добре, що корабель «Диканька» наштовхнувся на їх планету в безкрайньому космосі.
     Звісно, команда «Диканьки» тоді не раділа такій перспективі, коли виднокіл через ілюмінатори повністю заполонив Торбинс, як назвали згодом цю планету, адже тубільці виявилися схожими на славнозвісних літературних гобітів. Такі ж низькорослі й з волохатими п’ятками.
     Щоправда, інші доводять, що планета все ж таки отримала назву через вигук капітана «Диканьки» при кораблепаді: «Торба нам!»
     Якби там не було, а «диканавти» провели роки серед мирних аборигенів, вивчили їх нехитру мову й майже всі зневірились повернутися на Землю. Крім капітана Кохмана, який не розумів команди, що змогла призвичаїтися до дикої вдачі тубільців. Можливо наразі він був упереджений, адже сьогодні його зовсім вивела з себе реакція дикунів на смерть свого співбрата. Точніше, її відсутність. Ніхто не побивався, не проводив обрядів прощання. Та бодай якщо б вони раділи, і то капітан їх зрозумів би. Релігії різні бувають. А вони навіть не звертали уваги на тіло загиблого, що лежав розтерзаним від пазурів хижого звіра на вузенькій стежці, яка вела до водопою. Лише переступали через труп, коли йшли за водою.
     А цей бідолаха, до речі, став першим гобітом, на якого в Кохмана перестала бути алергія. Прикро, що лише посмертно. Саме тому капітан дуже сильно прийняв до душі його смерть.
     А неподобне ставлення до його трупу настільки розлютило капітана, що він став питати кожного в селищі, тримаючи, як зазвичай дистанцію, щоб знову не розічхатися:
     — Хіба вам його зовсім не жаль?
     — Ні. Чому б це? Його пам'ять завжди буде з нами.
     — І що з того, що ви про нього пам’ятатимете? Адже він усе одно не зможе більше ходити, любити, радіти життю.
     — Ми тебе не розуміємо, — лише знизували синхронно плечима тубільці.
     Але доконали капітана свої. Недаремно ще Чарльз Колтон казав, що ми більш терпимі до протилежних переконань чужих, ніж до розбіжностей схожих переконань між своїми.
     До хижки капітана прийшла вся команда, що відразу перейшла до справи:
     — Не картайте так тубільців. Вони просто не схожі на нас. А ваші переживання дуже бентежать їх. І нас.
     — Ну й гаразд! — звився Кохман. — Якщо заважаю й у вас напрочуд усе так добре, то я знайду вихід, як позбавити вас своєї компанії.
     Капітан вискочив із хижки очманілий. Навіть не дивився куди його несуть ноги. А вони принесли його до причини паскудного настрою.
     — Чому б і ні? — після довгого споглядання вирішив він і приліг поряд із тілом аборигена, яке майже по кісточкам розтягли місцеві стерв'ятники. — Нехай і через мене так само переступають. Нехай.
     Але перший же тубілець цього не зробив. Він тільки приліг поодаль і вгледівся в помаранчеве небо.
     — Гарно лежимо, — промовив до капітана Нам Хок.
     Цей тубілець був кимось на зразок вождя в місцевій ієрархії. Якщо, звичайно, про таку можна було говорити. Адже на протязі років капітан жодного разу не бачив, щоб один тубілець щось наказував іншому. Вони завжди діяли по якийсь завчасній змові. Спочатку це дуже зацікавило капітана. Потім стало дратувати, коли всі знають правила гри, а ти — ні.
     Капітан не звернув уваги на репліку тубільця, але той не відставав:
     — Ти хотів би вернутися додому?
     — Ще б пак, — не витримав Кохман.
     — Невже там краще, ніж у нас?
     — Може й ні, але то — батьківщина.
     — А ти можеш уявити чітко домівку? — попрохав тубілець.
     Чи може він? Капітан уїдливо посміхнувся. Щоночі він страждав від безсоння, сумуючи за блакитним небом і жовтими полями. І цього разу, згадавши їх, вони відразу наче постали перед ним. Навіть запахло стиглою пшеницею й почулись далекі голоси…
     — Дідько! Я на Землі! — капітан звився на ноги, дико озираючись, а потім припав до пшениці й пригорнув її.
     Радість возз’єднання трохи затьмарив Нам Хок, який задумливо протягнув:
     — Так ось яка вона — Земля.
     Але Кохман усе одно був готовий розцілувати тубільця, якби не алергія.
     «Чи тепер це я — тубілець, а Нам Хок наразі прибулець? — подумав капітан. — А, неважливо».
     — Як це тобі вдалося? — застиг вражений капітан, а потім вибухнув: — І чому ви раніше не перенесли нас додому?
     — Бо на то були причини, — знизав плечима Нам Хок.
     Капітан не став розпитувати далі, адже йому кортіло насолодитися довгоочікуваною домівкою. Решта команди чомусь залишилася жити на Торбинсі й не захотіла вертатися на Землю. Хоча Нам Хок, а потім й інші гобіти могли легко перенести на неї. А ось гобіти, які хоча б раз побували на батьківщині землян, уже продовжували жити на ній, і за пару десятиліть гобітів на Землі стало не менше, ніж на Торбинсі, що дратувало Кохмана. Він тепер усюди натикався на гобітів-таксистів, ‑товмачів, ‑поліграфологів та ще бозна для скількох професій прибульці стали незамінними завдяки вмінням телепортації й телепатії.
     В моменти найбільшого роздратування, Кохман записувався до чергової позаземної експедиції. Щоб, неодмінно, згодом знову засумувати за рідною планетою.
     Ось і цього разу блакитна куля знову з'явилася в ілюмінаторах. Ще трошки й Кохман уже на неї не дочекався б. Надто мало було пального, а ще прийшлося розганятися на повну поступово, щоб організм устигав звикати до опромінення, що проривалося через захисні екрани при такій великій швидкості.
     У клініці жіночка лише сплеснула руками, обстеживши його:
     — Дивно, як ви взагалі дібралися до Землі!
     — На одній тузі за домом, — покепкував Кохман.
     Але лікарша його не розчула чи не сприйняла жарт:
     — На одній тязі без надсвітлових двигунів ви ще сотні років теліпалися б. Чому ви не дочекалися колоністів на Надії, як планувалося?
     — Навіщо? Базу на планеті я їм підготував, а палива в них усе одно не вистачило б, щоб мені дозаправитися. Вони теж полетіли в один кінець.
     — То не потрібно було погоджуватися на розвідку!
     — А хто ж, як не я? Нікому той космос уже не потрібен, усі на Землі сидять чомусь, — зітхнув Кохман. — А серед охочих податися колоністами інших розвідників не трапилося. Довелося трохи пожертвувати собою.
     Лікарша подивилася у вікно, а потім промовила:
     — Нічого, пройдете реабілітацію, і будете, як новенький. На жаль, здоров'я вже підірване, тому до польотів зась. Та й вам і так давно пора було на пенсію…
     Звикати до думки, що відсьогодні він — звичайний пенсіонер, на котрого чекає не так уже й багато втіх, виявилося непросто.
     Додому йому зовсім не кортіло. Тому Кохман вирішив пройтися.
     Але варто було відійти від клініки, як йому подзвонили. Та ще й запросили до другої експедиції колоністів на Надію!
     — Дівчино, мені заборонили літати…
     — Як члену екіпажу, але ж не як пасажирові, — жваво пояснила дівчина на екрані.
     — Але я сам тільки що з Надії. Підготував базу для перших колоністів.
     — Ми знаємо. Саме тому ще не відлетіли також за ними, бо чекали на вас.
     — Це дуже почесно для мене, але я звик між польотами трохи відпочивати на Землі. Дуже люблю її. Хоча й важко на ній усидіти довго. Може, прилечу в гості з наступними колоністами.
     — Таких не буде. Ви — останній прийнятний для нас кандидат. Може, передумаєте? Ваш досвід став би дуже в пригоді…
     — Узяли б із собою кільканадцять гобітів, — не здавався Кохман. — Вони чудово допомогли б вам на новому місці.
     — У нас на них алергія, — відрубала дівчина.
     — Що, в усіх колоністів? Це ж доволі рідкісна алергія, — здивувався Кохман.
     — Так, в усіх. Ви досі не зрозуміли? — напівствердно-напівзапитально проронила дівчина. — Усе в польотах та польотах.
     Потім пошушукалася з хлопцем, що підійшов до неї.
     — Що, справді? — перепитала вона й із сумом подивилася на Кохмана: — Як прикро. Що ж, нас більше нічого не тримає на Землі. Через годину відлітаємо. Прощавайте, капітане Кохмане.
     — Щасти вам! — посміхнувся Кохман, а потім зітхнув, коли дзвінок обірвався, і поторував далі.
     «Залягти на століття в кріокамеру, і може пощастить прокинутись у світі, де нема ніяких гобітів? Чи що?» — міркував Кохман, простуючи нічними провулками міста. Ще донедавна така зухвалість могла виявитися останньою. І ніхто не подивився б на те, що він старий і немічний. Навпаки, зраділи б легкій наживі. Але не зараз і вже не в цьому світі.
     Біля лавчини з’явився якийсь гобіт в уніформі з білими та чорними клітинками. Чимось він нагадував Нам Хока, тільки вдвічі молодшого.
     — Чи треба перенести вас додому? — запитав гобіт. — За мить будете в себе.
     — Ні, дякую, — чхнув Кохман.
     — Якщо спіткає біда, покличте хоча б подумки й миттєва допомога відразу з’явиться біля вас, — люб’язно нагадав гобіт.
     — Знаю, знаю. Дякую.
     Гобіт розчинився в повітрі наче його й не було. А бувший капітан, стомлений від прогулянки, присів на лавчину, спершись на спинку. Згодом захропів. А потім перестав.
     Якби він знав, що був останньою самотньою людиною на Землі, то може й не переймався так сильно цим пропащим на його думку світом. Ні надрозум Торбинсу, ні його новий співбрат так і не зрозуміли старого. І тому не змогли прийняти його до своєї телепатичної співдружності.
     Надрозум Землі тихенько зітхнув усією планетою, наче прощаючись із однією своєю людською рисою. Щоб дати дорогу безповоротно новій.