 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Я завжди був хорошим хлопчиком. Я завжди слухався маму. Вона гладила мене по голові і чомусь сумно зітхала. Та я ніколи, ніколи її не розчаровував. Ні її, ні батька. Я хотів бути тією підтримкою і опорою, яку заслуговують мої рідні. Моє майбутнє мало би бути радісне. А тоді прийшли вони. Ті гігантські собаки, які так нахабно вривалися в будинки. Вони були розміром з автобус, вбігали в хату і скалили свої зуби, нападаючи на моїх батьків.
Мій тато відбивався від них сокирою. Він кричав: «Беріть, що хочете! Тільки не чіпайте нас!». І замахувався колуном. Одному псу він розтрощив голову, іншому відрубав половину морди. По всій нашій квартирі валялися рештки собак, жмуттям літала їхня шерсть, а коридор був залитий кров’ю. Я так і не зрозумів чия це була кров. Бо і батька вони гарно гризонули. Вони завжди цілилися в голову, тож тільки якась всемогутня удача захищала його від смерті.
Ніколи не забуду їхніх очей. В газетах, на вулицях говорили не вбивати їх, бо колись вони були людьми. Та я бачив їхні очі. Там не залишилось нічого людського. Не знаю, який ген намагалися змінити світили наук, але це вже не люди. Вони перестали ними бути, забувши все своє минуле. Ті жовті розширені зіниці хотіли крові. Вони були запрограмовані вбивати.
Ще я пам’ятаю їхні зуби. І хтось там говорить це люди? Ті ікла були розміром з малого мене. А ще з них стікала слина. Та гидка, смердюча собача слина, в якій я запросто міг втопитися. Вона падала на нашу кухонну плитку і змішувалася з кров’ю. Від цього весь наш дім потопав у бруді і смороді. Не було сенсу намагатися щось прибрати.
Я добре все пам’ятаю, хоча моя мати завжди закривала мені очі і відсилала мене в дитячу кімнату. Крізь її теплі лагідні пальці я бачив гігантського пса, а потім вона виштовхувала мене з епіцентру битви. Зіщулившись, я сидів під дверима і зі страхом слухав, що відбувається в коридорі. Часом, я в істериці бив руками двері і намагався вийти. Я хотів захистити своїх батьків, просив не чіпати їх. Взяти все, тільки не їх. Але мій крик не сила було почути через регіт тих собак і ридання моєї матері. Так я зчісував свої пальці до крові в єдиній надії, що мене почують.
Одного разу моя мама так сильно пхнула мене в кімнату, що я зачепився за поріг і боляче вдарився головою. На моєму лиці з’явився шрам. Я розумів, вона не мала іншого виходу. В той час собака стрибнув їй на спідницю і вкусив за руку. Ця картинка ще досі приходить до мене у снах – моя мати в крові лежить в коридорі, а над нею височіє гігантський пес. Він неначе насміхається над усією цією ситуацією. Смачно облизуючись, він кинув погляд у мою сторону. Я відчував це всім своїм нутром. Навіть крізь зачинені двері. Але тоді мені також було боляче. Я також вмивався червоною липкою рідиною. Цей шрам залишиться же зі мною назавжди. Ох, як мені тоді було себе шкода! Як мені хотілось бути почутим. Нехай би вона підійшла і просто погладила б по голові, як це робила завжди!
Тому я поклявся перебити всіх тих псів. За маму, за тата, за себе… За всіх помщуся!
Вже пізніше я взнав, що то була за чума. В газетах писали: «Британські вчені знайшли спосіб виправити генетичні вади», «Хвороби ДНК виліковні!», «Загадка хромосом розгадана!».
Ага, аякже! Всі так захопилися експериментами над людським тілом, що винайшли нову хворобу. Тепер всі ці “сонячні люди” тупо звіріли, бродили вулицями і відкушували голови здоровим. А про зомбі апокаліпсис, здавалось, писали тільки в книжках.
А ще ж знаходилися і такі, хто хотів змінитися на клітинному рівні. Здавалось би, як просто поміняти ген, що відповідає за групу крові. Блага мета! Поширена група крові – більше шансів вижити в критичній ситуації. Але і такі падали жертвами цієї пошесті. Це добре, якщо змінювали щось важливе, яке пізніше могло б врятувати життя, та були і такі “вундеркінди”, що приходили просто за блакитними очима і білявим волосся. Фарбуватися їм набридло! Та результат завжди один – довга шерсть і великі зуби. І це все почало відбуватися миттєво. В один момент всі відразу перетворилися на собак. Наче ніколи і не було людей. І хвороб не було. І ліків також.
Ось що буває, коли людина влізає в творіння Господа, коли намагається змінити свою природу. Все має причину, пояснення. І навіть ці хворі люди мають своє призначення. Такому сміттю як ми не варто лізти туди, де старалася рука Творця Нашого. Тепер, з благословенням мого Бога, я виправлю те, що зробили брати мої.
Ці пси приходили не раз. Вони залазили в хати ближче до вечора, плюючи на будь-які оборонні споруди. Кожен вечір одне і теж. Від них не було спасіння.
Сьогодні моя черга виходити на “полювання”. Мій батько вже старий, тому він байдуже розлігся на дивані перед телевізором. Навіть там ці тупі пси. Їх показували по всіх телеканалах. У всіх новинах. Вони ВЕЛИ ці новини.
Головне втекти від матері. Вона не хоче, щоб я цим займався. Особливо зараз, коли стало набагато безпечніше. Ця жінка навчилася хитрістю закривати мене в моїй же кімнаті. Декілька років назад вона спалила батьківську сокиру (я ж хотів, як батько, зносити їм голови). Просто кинула у вогонь, а лезо закопала в могилі якоїсь старої лайди. Та це нічого. Я роздобув рушницю. Напрочуд легко дістати в наш час зброю. Розумію, мати просто боїться за мене, але не зроблю я – не зробить ніхто.
Я взуваю батькові калоші (у нас залишилися тільки одні, як в старих-добрих українських сім’ях) і тишком виходжу із квартири.
Їх краще бити вдень, під обід. Тоді вони найменше цього чекають і тихо-мирно гуляють вулицями.
Заряджаю рушницю і цілюся їм межи очі. Один постріл – і на асфальті уже лежать їхні мізки. Після першого вистрілу почали збігатися інші. Якісь кидалися на мене, якісь тікали подалі. Тепер починається швидка атака… тільки бах, бах, бах.
Он десь там тікає жінка з дитиною – бах… бах – і вони вже лежать. Тепер всі тікають. Краще бити по слабких. Вони все одно нікуди не дінуться.
Я не люблю цю роботу, але тільки так можна врятуватися. Тільки я можу це зробити, бо тільки я бачу істинне обличчя цих псів. Я уб’ю їх, уб’ю усіх! Перестріляю всіх до одного. Заради своєї безпеки.
Молодий лікар у безвиході скинув свої великі окуляри і втомлено потер очі.
– Пані Ганно, ми перепробували все, але вашому синові не допомагає ніяке лікування; не працює жодна методика. На фінальному тесті він все-одно вбиває людей. І так кожен раз. Немає навіть найменшого покращення у його стані.
Маленька, стара, суха, як опеньок, жінка злякано почала заламувати руки.
– Докторе, може спробуємо ще щось? Має бути вихід.
– На жаль, ми перепробували все. Медицина тут безсила. Якби ж то ми могли б влізти йому в голову. Сумніваюся, що це прописано в нього в ДНК. Навіть й так, є способи дешифровки. Багато захворювань сьогодні можна вилікувати, але не те, що стосується голови. Пам’яті там, вражень, емоцій. Поки це ховається від нас за закритими дверима науки.
– Чому ж це сталося саме з ним?
– Можливо, якась дитяча травма. Зазвичай такі маніякі як він мають важке минуле. Або, ймовірно, була якась подія, що зламала його.
– В дитинстві він був дуже боязким та й усе.
– Боявся людей? – зі смішком запитав лікар.
Жінка приречено впала на підлогу.
– Це я в усьому винна… Якби ж тоді… Можливо, якби ми з батьком давали йому більше тепла… – але вона недоговорила, а лише гірко заплакала. Лікар поспішив її підняти і всадив на стілець.
– Візьміть склянку води, – чоловік силою всунув склянку у тремтячі руки старої і змусив зробити бодай один ковток. Жінка скривилася незрозуміло від чого. Чи то ліки були такими гіркими, чи то їй довелося пити власні сльози, які не переставали литися з очей.
– Тож… що б там не було, – продовжив лікар, – його вбивства занадто чисельні і жорстокі. Якби не його психічний стан – він давно був би засуджений до смертної кари. Він небезпечний навіть для в’язниці, не кажучи вже про психічну лікарню. Тому… держава пропонує провести… евтаназію. Це найбільш… лояльний, скажем так, метод припинення його мук.
– Як?! – жінка заново зайшлася плачем. – Але ж він не винен в тому, що хворий! Ми отримали сотні документів, які підтверджують його стан. Це ж… це ж все робиться не свідомо! Ви маєте допомогти йому!
Стара скочила з місця і схопила лікаря за халат. Її пальці мертвою хваткою вчепилися в одіж. На хвилинку чоловік злякався, що мати повторить долю свого сина і ці старі руки схоплять його вже за горло. Та з іншої сторони, він розумів її біль. Біль матері, що мусить дати згоду на вбивство сина.
– Іншого виходу, боюсь, немає…
Решту часу в кабінеті стояла мовчанка. Ніхто не наважувався порушити цю гнітючу могильну тишу. Невідомо скільки так сиділи лікар і мати пацієнта. Чоловік згадував консиліуми, консультації величезної кількості професорів, світил психіатрії, з якими він навіть не мріяв познайомитись. Він тільки бачив їх фото у медичних підручниках і весело домальовував їм кумедні вусики. На хвилину, він навіть був радий, що долучився до цієї справи. В якомусь сенсі, був гордий за себе. Хоча вся піднесеність, аура успіху спадала, коли він дивився на згорьовану жінку. І чому його обрали, серед тих всіх ясних умів, повідомити вбивчу новину бідній старій бабусі.
А мати… нещасна мати вже прощалася зі своїм сином.
– Чи можна… можна побачити його? Востаннє?
– Звісно, – лікар навіть трохи оживився, – Марфа проведе вас у його палату.
– Я знаю туди дорогу.
– Думаю, вам так буде легше його знайти, – «Хоча насправді ми просто боїмося, що ви щось зробите з собою. Або з ним.»
Забігла маленька симпатична усміхнена медсестра. Вона обережно підняла жінку і повільно повела в коридор. Коли ті пішли, чоловік, здавалось, зітхнув з полегшенням.
Взявши якісь папери, перевівши подих, він рушив слідом на своєю відвідувачкою і наздогнав її аж біля палати.
– Коли його…
– Думаю найближчим часом, - підхопив чоловік. – Всі папери вже готові.
Жінка вже виплакала всі свої сльози. Тепер їй вистачало сили тільки мовчки дивитися крізь смужку прозорого скла на дорослого чоловіка, прив’язаного ременями до жорсткого лікарняного ліжка.
– Дай Бог, до того часу ви знайдете йому ліки. – тихо сказала стара.
Психіатр усміхнувся. По-доброму. Мабуть вперше за цей довгий час. Так, надія помирає останньою.
– Дай Бог.
А чоловік за склом з усієї сили шарпав ремені і намагався звільнитися. Жили на його шиї дивно напружились і посиніли, все тіло почервоніло і забилося в шаленому треморі.
– Уб’ю! Я їх усіх уб’ю! Тих поганських псів! Я їм помщуся… за все!
|
|
|
|
Время приёма: 22:09 18.01.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев