 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
1
Колись, дуже давно, жив хлопчик на ім’я Маршал. Мешкав він удвох із мамою на краю маленького хутора, під самим лісом. Мама працювала прачкою в пана, що жив за кілька миль від хутора, тому йшла на роботу вдосвіта, а приходила, коли маленький Маршал вже спав. Їй було страшно залишати сина так надовго самого, але ближче роботи не було ніде, а гроші були потрібні. Тому вночі Марта, так звали маму Маршала, готувала їсти, залишала на столі, а зранку бігла на роботу надіючись, що з її любою дитиною нічого не станеться. Він був слухняним хлопчиком і завжди робив те, що просила мама – прибирав в хатинці, мив посуд і годував курочок; але була в нього одна слабкість – дуже любив гратись в лісі, а в лісі жила зла відьма. І хоча жила вона досить далеко, в гущавині, в самому серці лісу, жінка щоразу боялась, що її маленький синочок заблудиться і лиха відьма з’їсть її єдину радість. Маршал щодня обіцяв не йти до лісу, але майже щодня, хоч ненадовго, хоч скраєчку, та грався в лісі.
Так минав час, хлопчик грався в лісі, з ним нічого страшного не відбувалось, і він вирішив, що мама даремно його лякає і нічого поганого в лісі нема. Відверто кажучи, у страшну відьму в лісі більше ніхто не вірив, бо про неї давно нічого не чули і її дуже давно не бачили. Старі люди ще пам’ятали, як їх бабусі чи дідусі зустрічались з нею, але й самі вже мало вірили в ті страшні історії, а більшість вважала, що якщо відьма й була, то вже давним-давно померла.
Але вони помилялись, просто відьмі були нецікаві їхні дрібні турботи, й вона затаїлась, вичікуючи особливої дитини, розумної й слухняної майже у всьому.
Щодня, гуляючи в лісі й заходячи щораз дальше і дальше, Маршал вирішив будь-що вивчити ліс, як свої п’ять пальців, стати лісником й довести мамі, що ніякої відьми в лісі немає. Прокинувшись, хлопчик вмивався, наводив такий-сякий лад в кімнатці, тоді йшов годувати курей і вже потім снідав сам. Після сніданку біг до сусідів дізнатись чи потрібна їм допомога, а потрібна вона була майже щодня, й приносив за це додому кілька копійок або невеличкі гостинці. Після скромного обіду Маршал нишком, щоб не побачили сусіди, йшов у ліс і подовгу там блукав, намагаючись запам’ятати кожен кущик і кожне деревце. Він знав, що сусіди іноді бачать, як він повертається, і розповідають матері. Знав, що маму це дуже засмучує і тому вона щоразу сварить його, але нічого з собою вдіяти не міг – надто вже його манив ліс.
А може, й не ліс, може то відьмині чари діяли на малого, затягуючи в гущавину тихо й непомітно для нього самого. Одного дня хуторяни й жителі навколишніх сіл переконались, що відьма досі жива, і злі її чари нікуди не ділись. І хоча Маршала вона не з’їла, та й іншої фізичної шкоди йому не завдала, її прокляття мало куди гірші наслідки. Але про все по-порядку.
2.
Того дня Маршал, як і завжди, виконав хатню роботу, допоміг сусідам і тихцем побіг у ліс. Треба сказати, що на той час хлопчику виповнилось чотирнадцять років, і він вважав себе майже дорослим, дуже самостійним і дуже розумним. Вже ступаючи на лісову стежину, він згадав, як мати зранку вкотре благала не йти в ліс, а він вкотре обіцяв бути вдома, але вкотре знехтував обіцянку і пішов далі. То була його перша помилка того сумного дня, але, на жаль, не остання.
Хлопчик довго йшов лісом, уважно приглядаючись до дерев, кущів й збираючи сухі галузки. Підбирав гілочки чудернацьких форм і уявляв, що то казкові істоти. Так він забрів на зовсім незнайому галявину. Вона була невеличка, але напрочуд гарна. Землю вкривав різнобарвний килим з трав і квітів. Трава чудового смарагдового кольору, а квіти були не тільки дуже гарними, а й росли, створюючи фантастичні узори на траві. Навкруг ідеально рівним колом стояли високі дерева, яких Маршал ніколи раніше не бачив. Їх стовбури гладенькі, мов поліровані, кольору гарячого шоколаду, ніби сяяли зсередини. Листочки трохи схожі на липові, тільки форма кожного листка бездоганна.
Захопившись, він переходив від одного дерева до другого, ніжно гладив стовбури і уявляв, які красиві фігурки може з них зробити дядько Конрад – сільський тесля, коваль і єдиний друг Маршала. Тільки він розумів любов хлопчика до лісу й дерева і обіцяв, коли той трохи підросте, навчити його робити такі ж гарні фігурки, які сам робив на щорічну ярмарку майстрів в столиці. Було б гарно зробити таку фігурку для мами, подумав малий, і тут же згадав, як обіцяв не йти до лісу. Йому стало соромно і замлоїло десь під серцем, але дерева настільки захопили його, що він вирішив ще зовсім трошки тут побути, а вже тоді бігти додому. Хлопчик кілька разів пройшов колом, поки зрозумів, відчув щось не правильне на цій чудовій галявині. І здивували його не квіти, не дерева, а те, що він не пам’ятав, як сюди потрапив. Дерева росли тісним колом, між ними – колючі тернові кущі, так що пройти там було неможливо, а жодної стежини, жодного проходу не було. Тож як він сюди потрапив? Ще раз пройшов по колу, пильно оглядаючи кущі в пошуках стежки. Потім ще раз – навколішках, заглядаючи під колючки на кущах і переконуючи себе, що проліз сюди, коли тягнувся за якоюсь гілочкою. Але знав, що обманює себе, на галявині не було жодної сухої деревинки, та й розгледіти щось в густій траві було неможливо. Отже, відповідь лише одна – чари, подумав Маршал, і відчув, як в спекотний день мороз пройшовся спиною, а волосся стало дибки.
- Відьма, - думав підліток, - невже вона справді існує?
Відповіддю був дзвінкий, веселий сміх. І хоча у ньому ніби не було нічого страшного, але у хлопчика задерев’яніли ноги. Сміх долинав з-за спини, але повернутись і глянути страху у вічі він не міг.
- Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, - мовила відьма, - хоча хорошого, по-правді кажучи, теж. Може все таки повернешся до мене обличчям? Все-таки неввічливо стояти до жінки спиною, а ти ж, мабуть, вважаєш себе дорослим чоловіком. Не бійся, я не вбиваю поглядом, та й взагалі давно не вбиваю, мені то вже не цікаво, – зізналась відьма й злегка стенула плечима.
- А що ти зі мною зробиш? – голос за спиною був спокійний і мелодійний, та й зла в ньому не відчувалось, тому хлопчик осмілів і повернувся до відьми обличчям. І дуже здивувався, бо вона виявилось зовсім не такою, як її описували в казках і переказах. Висока, струнка і напрочуд вродлива жінка уважно на нього дивилась і посміхалась трохи зверхньо. Довге вогненне волосся, мов марево, вкривало груди і спину до пояса. Одягнена в яскраво-зелену сукню до п’ят, підперезана поясом, прикрашеним синіми камінчиками, пізніше Маршал дізнався, що то були сапфіри. На тонких і довгих пальцях – персні з великими самоцвітами. На лівій – з криваво-червоним, а на правій самоцвіт постійно змінював колір, ще й так швидко, що неможливо було зрозуміти і усвідомити, який колір в даний момент. Хлопчик деякий час намагався вловити послідовність кольорів, але якщо йому вдавалось спіймати один колір, то другий і третій губились зовсім, а на четвертому забувався перший. Він хмурився і починав спочатку, поки відьма знову не розсміялась:
- Бачу, тобі сподобався мій перстень. На нього не можна дивитись довго, не знаючи правильних заклять, він затягує твій розум і залишає собі. Там вже не один залишив свідомість, тому кольори міняються так швидко, як лине думка. Та не бійся, кажу, - втретє розсміялась, дивлячись як сполотнів від жаху малий, - я ж обіцяла тобі не зашкодити. Повернешся додому живий і здоровий, звісно, якщо сам собі чого не скоїш, - сказала, і якось дивно посміхнулась.
- Як я можу собі нашкодити? Хіба впаду, але то не страшно.
Така думка заспокоїла малого і він знову подивився на відьму. Цього разу він помітив, що її очі були яскраво-жовтого кольору, як сонце, й видавались такими ж гарячими. Зачарований очима не звернув уваги на презирливу посмішку. Проте Маршал був не такий дурний, як собі думала чародійка.
- Навіщо ти заманила мене сюди? Для чого я тобі потрібен? – запитав, не відриваючи погляду від очей.
- Заманила тебе? Потрібен? Ти не надто високої думки про себе? – відьма говорила зверхньо, але нотки здивування в голосі все-таки були.
- Звісно заманила, - підтвердив хлопчик, - хіба я зміг би сюди потрапити без твоєї на те волі? Ні. А судячи з того, що вийти не можу, ти мене для чогось затримуєш. Тож і питаю: для чого?
- Гм, а ти вмієш думати. Мушу визнати, ти мене здивував, малий.
- Я не малий! Мені скоро п’ятнадцять, я багато вмію і ще більше навчусь! Дядько Конрад обіцяв мене навчити робити фігурки, і я зможу заробляти гроші для мами!
- Спокійно, спокійно, – розсміялась з того натиску жінка, - то ти вважаєш себе дорослим? Даремно. Бо дорослими стають не з віком, а з вмінням приймати правильні рішення. А ти не вмієш! – враз посуворішала жінка. – Проте ти таки правий, я маю до тебе пропозицію. Хочу тебе дечого навчити, правда для того треба, щоб ти пішов зі мною до моєї хатини. Згоден?
Відьма уважно дивилась на хлопчика, з усіх сил стараючись зберегти на обличчі вираз ніжності, підтримки й легкої спокуси. А хлопчик зосереджено думав, він знову згадав маму й обіцянку не гуляти в лісі, згадав, як старі люди розказували, що ні в якому випадку не можна йти до хатини відьми – вмреш у муках. І знову маму, і ті страшні історії, які вона розповідала про відьму, і те, як вона плакала й благала пожаліти її, й не ходити в ліс. І коли він майже вирішив відмовитись і чимдуж бігти додому, бо скоро сутеніє, а ще треба погодувати курей й загнати їх в хлівчик, та й можна приготувати мамі вечерю – сусідка дала трохи м’яса і овочів - чаклунка знову заговорила:
- То що? Йдеш чи злякаєшся? – дозволила собі показати трохи презирства.
- Йду! – для рішучості тупнув ногою, відганяючи сумніви й відчуття провини за те, що знову чинить неправильно. Звинувачення в боягузтві йому здавалось значно гіршим.
- Ну що ж, ходімо, - підбадьорливо посміхнулась і махнула рукою в бік дерев. Слухняні відьминій волі кущі розійшлись, утворюючи широкий прохід.
Хлопчик заглянув туди, не знаючи, що й чекати там, за деревами, але схоже там був тільки ліс. Відьма знову зло посміхнулась, взяла малого за руку й повела в гущу лісу до своєї домівки.
3.
Йшли вони, як здалось Маршалу, досить довго, хоча потім він не раз намагався згадати скільки приблизно часу, але не міг; йому то здавалось, що вони йшли кілька днів, то не залишала впевненість, що мандрівка тривала не більше кількох хвилин. Всю дорогу, ніби зумисне, не даючи малому подумати над відчуттям провини, що все більше його мучило, відьма розповідала про ліс і дерева. Здавалось, вона знає в лісі все: кожне дерево, кожен кущик, кожну травинку. Розповідала про них так цікаво, що захоплювало дух і все тихіше звучав голос сумління.
Так вони вийшли на ще одну галявину, на перший погляд зовсім звичайну, яких тисячі в лісах, але то тільки на перший погляд. В центрі росло старезне дерево, воно було таке велике, що, здавалось, і двадцять людей, взявшись за руки, не змогли б обійняти його повністю. Не надто високе, як на товщину стовбура, гіллясте, зі сріблястим листям й товстою, абсолютно гладенькою корою, воно справляло незабутнє враження на всіх, хто його бачив, що вже казати про закоханого в ліс хлопчика. Він дивився на нього роззявивши рот й забувши про все на світі, а відьма самовдоволено всміхалась позаду.
- Ти готовий вчитись? – запитала по хвилі.
- Так, звісно. Вчіть вже, - відповів не зводячи погляду з дерева.
- А я думаю, що не готовий, але тебе ж не цікавить, що я думаю, правда? – жінка вже не приховувала задоволену лють на обличчі.
- Так, аякже, - мовив не дослухаючись до відьминих слів. – То що я маю робити?
- Я бачу ти любиш дерева. Я можу дати тобі вміння слухати ліс, можу зробити так, що ти робитимеш фігурки з дерева набагато кращі, ніж твій дядько Конрад. І вчитись не прийдеться – вміння прийде само.
- Хіба так буває? – нарешті відволікся від дерева і перевів погляд на відьму, котра знову привітно всміхалась.
- Звісно буває, чи я пропонувала б якби не було? Заходь! – махнула рукою і хлопчик побачив, що дерево зовсім не дерево, а невеличкий ошатний будиночок. Дерев’яні стіни й двері, маленькі віконця сяяли сріблом на сонці, а на підвіконнях блакитні квіти.
Маршал кивнув головою і повільно пішов вперед здивовано кліпаючи очима. Ледь торкнувся рукою дверей, а вони вже відкрились – легко й беззвучно, мов зачаровані. Власне, вони і були чарівні, але в той момент хлопчику все видавалось особливим, незбагненно-величним. Хоч віконця були маленькі, всередині виявилось досить світло. Так, ніби всі речі чарівної господині випромінювали світло. А речі були дійсно дивовижні – різноманітні дерев’яні статуетки, що так подобались малому, розташувались на майстерно вирізьбленому дерев’яному комоді. У шафці біля вікна стояли фігурки з кришталю, пронизані світлом з вікна, вони буквально палали внутрішнім вогнем, чаруючи око й дурманячи розум. Під іншим вікном - стіл, вкритий тонким, мов марево, кружевом кольору вечірніх сутінків. На підлозі – пухнастий темно-зелений килим з високим і густим ворсом, у котрому ніби заховались сотні світлячків. Люстра, мов сплетена з променів призахідного сонця, пухнасті хмарини-подушки на кріслах, неймовірної краси квіти із самоцвітних каменів на невеличкому тонконогому столику в лівому кутку кімнати і велика скриня темного дерева, окована схожим на срібло металом, доповнювали внутрішнє убранство відьминої оселі. Але камені і кришталь зовсім не зацікавили нашого героя. Він лише кілька секунд помилувався різьбленням столика-шафки, трохи довше оглядав скриню, а потім його увагу повністю заполонили фігурки з дерева. Він прискіпливо оглядав кожен дюйм, а отримавши дозвіл, ніжно проводив пальцями по гладкій поверхні, милувався довершеними формами кожної з них і думав, що дядько Конрад не бачив нічого навіть трохи схожого на цю красу, що вже говорити про те, щоб майструвати самому.
- Я бачу, ти наполегливий в своїх бажаннях. Не розмінюєш себе на кожну дрібницю. Це має бути досить непогано.
- Що? Бажання? – фігурки займали всю увагу, і слова відьми залишились поза увагою. – Так, дійсно. Ти ж обіцяла мене навчити робити таку красу, - мовив впевнено і навіть наполегливо.
- Ти неуважний, а це точно не дуже добре. Я обіцяла, що ти майструватимеш набагато краще, ніж твій кумир – дядько Конрад, але не казала, що в тебе виходитиме аж настільки добре. То результат багатолітнього досвіду й неабиякого таланту, а його не начаклуєш навіть моєю магією. І якщо талант людина отримує від народження, то досвід береться тільки часом і важкою працею. Зрозумів?
- Так. Звісно. Але ж я все одно зможу робити дуже гарно, так? – Маршалу неймовірно важко було відірвати погляд від скарбів на комоді, щоб підтримувати хоч якийсь діалог з господинею дому. Вона бачила його муки, і вони її відверто тішили, а що хлопчик її майже не бачив, то відьма й не намагалась приховати своє задоволення, зловтішно всміхаючись.
- Отже, ти хочеш це вміння? Так?
- Так, так! Про це не варто питати! Я вже марю тим вмінням!
- Добре. Але пам’ятаєш, я казала, що нічого не роблю просто так.
- Пам’ятаю, - нахмурився і спробував зосередитись на розмові, - то що ти хочеш?
- О, це просто дрібниця. Така дрібниця, що про неї можна не згадувати, але я мушу, бо раптом ти передумаєш. Раптом тебе перестане цікавити ота краса, - вказала на фігурки й погляд малого знову прикипів до них. – Мені потрібен один твій день.
- Один день? – фігурки захоплювали погляд, полонили думки й, здавалось, вміщали в собі ввесь світ, а все, що було поза ними ставало мізерним, далеким і непотрібним.
- Так, лише один твій день. І все, що наповнює його. Всі, що роблять його не існуванням, а життям, - мовила скоромовкою.
Хлопчик чув її, але слова не доходили до свідомості. Він бачив лише красу витончених ліній, захоплювався втіленням досконалості й відчував тепло, що вони випромінювали. Відьмині слова занепокоїли його серце, змусили битись часто й нерівно, але воно так і не змогло попередити розум про біду.
- Я згоден. Вчи мене! – говорив і не думав, що дуже скоро пошкодує про ці слова, але на те, щоб виправити їх потрібно буде чимало зусиль і часу, яких у нього може й не бути.
- Чудово! – відьма зітхнула з полегшенням, бо й сама не помітила, що затримала подих, очікуючи на відповідь Маршала. По тому підійшла до скрині, легким дотиком відкрила її й дістала звідти невеликий, інкрустований масивним червоним каменем, кинджал. – Серйозні домовленості потрібно скріплювати кров’ю, - мовила з посмішкою.
- Давай руку і не бійся, боляче не буде. - Взяла його руку відкритою долонею догори й притулила до своєї долоні так, що вони виявились поряд.
- А тепер повторюй за мною: «Я, Маршал, віддаю відьмі Мальві один свій день, сьогоднішній, і все, що він дає за вміння різьбити фігурки краще, ніж дядько Конрад. Договір скріплюю кров’ю своєю й відьминою. Відмінити його можна тільки, якщо відьма не виконає обіцянки.» - Хлопчик слухняно повторив кожне слово, а по тому чаклунка різко змахнула ножем і малий закричав від болю. Біль розвіяв чари, прояснив розум, і прийшло усвідомлення непоправного лиха. Він вже відкрив рота, щоб відмовитись, але відьма стиснула його долоню, притискаючи свою рану до його й змішуючи кров, – договір вступив в силу. Другою рукою кинула кинджал назад у скриню і провела по обличчю малого, знімаючи біль й дурманячи свідомість. Чари подіяли швидко: вже за кілька секунд Маршал посміхався і не розумів, що його так налякало. Подумаєш, хіба шкода кілька капель крові за таке вміння? Щось всередині кричало: «Так! Шкода!», але крик завмирав не доходячи до слухача. Чаклунка задоволено посміхнулась, відпустила руку й знову підійшла до скрині. Цього разу пошуки тривали значно довше, хлопчик майже втратив терпіння, коли нарешті жінка повернулась до нього тримаючи щось у руці.
- Що це? – запитав несміливо.
- Твоє вміння, - промовила і показала долоню. На ній лежала крихітна, не більше дюйма, дерев’яна фігурка. То був майстерно вирізьблений хлопчик і якби хтось зміг її збільшити в розмірі, то він би дуже здивувався, бо вона була копією Маршала. – Візьми її і приклади до рани, вона відразу заживе.
Хлопчик зачудовано глянув на свою ліву долоню, що ще трохи кровила, тоді на відьму й знову на долоню. Повільно взяв фігурку і, як було сказано, притис до рани, а потому міцно закрив очі.
- Ну ж бо, боягузе! Відкривай очі, подивись на свою руку і на мене! – весело промовила відьма.
Маршал чемно глянув на свою руку, але там вже нічого не було – ані рани, ані фігурки. Підняв здивовано очі на жінку й побачив в її руках стамеску…
- Візьми. Це мій подарунок. Треба ж тобі чимось працювати, а купити ти не зможеш, бо не маєш грошей. Та й мати не зможе допомогти. – В очах жінки палахкотів вогонь задоволеної злості. – Ну ж бо! Бери швидше і йди! Я і так згаяла на тебе досить часу.
Хлопчик нерішуче взяв інструменти й так само нерішуче вийшов з будинку, забувши навіть подякувати господині за подарунок. Але його дяка була їй зовсім не потрібна, бо отримала відьма значно більше ніж дала – помсту. І, хоч, ті люди, проти яких вона задумала зло, не мали жодного стосунку до тих, котрим колись поклялась помститись, чаклунку то зовсім не хвилювало. Слово «помста» так само дурманило її розум, як перед тим її чари діяли на свідомість і потаємні бажання маленького хлопчика.
4.
А Маршал, вийшовши за двері, побачив, що знаходиться зовсім не в тому місці, в якому переступав поріг відьминої схованки. То теж була галявина, але він її добре знав, бо вона знаходилась зовсім близько від дому, і він починав свої подорожі лісом саме з неї. Хлопчику здавалось, що пройшла ціла вічність з того моменту, як він побачив чаклунку, але сонце й досі було високо, сусідка щойно повернулась з ринку (вона завжди розказувала про свої торги так,що чув увесь хутір), отже було не пізніше четвертої пополудні. То я ще встигну приготувати для мами вечерю, з полегшенням подумав хлопчик і радісно побіг до хатини.
Коли, дві години по тому, Маршал вийшов на вулицю зустрічати матір – вона обіцяла сьогодні повернутись раніше – серце малого мало не зупинилось від страху. Сонце досі було на тому ж місці, а сусідка досі розповідала про ринкові проблеми. Як таке може бути – думав хлопчик - адже я встиг приготувати їсти, трохи поприбирати і навіть подрімав півгодинки. Жах переповнював душу, лоскотав п’яти й підіймав волосся дибки – сусідка вкотре емоційно розповіла про те, як в неї хотіли відібрати крам за те, що приїхала на півгодини раніше і тим нібито порушила сон городян, але ті, що її слухали, того здавалось не помітили, і все так само сердито супились і грозили комусь кулаком.
Хлопчина кинувся бігти далі – он кузня, в ній дядько Михей, коваль з міста, котрий приходив сюди працювати, коли його внуки хворіли і гупання молота їм заважало. Може, він щось розуміє? Але старий коваль зосереджено гупав молотом по металу, час від часу його ретельно оглядав і продовжував кувати, не зважаючи на зовнішній світ. Докликатись його було марною справою. Дядько Конрад! Він точно допоможе, він все знає! Сяйнула думка і Маршал чимдуж полетів за порятунком. Знайшов дядька швидко, той сидів на подвір’ї і, як завше, щось майстрував з дерева. Хлопчик підійшов і кілька хвилин спостерігав роботою майстра. Дивився і мовчав, бо з одного боку боявся, що й тут його не почують, а з другого дивився на рухи і розумів, що дядькові отам треба трохи менше притиснути стамеску, а там, навпаки, треба було сильніше. А ще трохи невдало почав, бо волокна краще знімати в іншому напрямку… І ті думки не просто лякали, а паралізували волю хлопчика так, що йому й дихати було важко.
- Що, знову до лісу бігав, поки матері нема? – запитав Конрад, не відриваючись від роботи. – Відпочинь тут, коло мене. Я скажу, що ти був зі мною цілий день. Але це востаннє. Пам’ятаєш, ми домовлялись, що ти ходитимеш в ліс тільки зі мною? Що ж ти порушуєш обіцянку? Хіба чоловіки так роблять? – вдавано сердито говорив дядько не припиняючи роботи.
- Пробачте, дядьку. Я більше так не буду. Обіцяю. Чесно. – затинаючись лопотів й з усіх сил стримував бажання забрати роботу з дядькових рук й показати як треба. Але робити цього не можна було , бо довелось би розповісти про зустріч з відьмою, а Маршал був зовсім не готовий до такої відвертої розмови.
- Добре, вірю, - миролюбно промовив старий майстер й додав – а ти посидь, поки матері немає, повчись. Може, і з тебе колись будуть люди, га? Що скажеш? – посміхнувся в сивий вус.
- Може, й будуть, - промимрив малий й сів на траву біля дядька обхопивши голову руками.
Невідома сила чавила його зсередини. Мовби щось страшне залізло в голову і росло там, витискаючи все, що йому здавалось зайвим, назовні: чесність, людяність, добро, віру, любов. Надія залишилась поза увагою, оцінена монстром як дрібничка не варта уваги. Втішена тим, вона заховалась глибоко в серці, чекаючи свого часу. Душу хлопчика заполонив страх, гнів і відчай. Ненависть лещатами стиснула груди, і враз в очах все почорніло, і дихати стало неймовірно важко. Маршал зрозумів, що відьма хитрістю виманила не тільки один його день, а й усе життя і майбутнє усього хутору. Він завив, як поранений звір й кинувся вперед, не розбираючи дороги, бажаючи тільки одного: знайти і вбити відьму. Проте знайти її він зумів тільки багато років по тому. |
|
|
|
Время приёма: 21:10 18.01.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев