20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Сокира Число символов: 39224
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ap005 Менеджер з персоналу


    Про сумнозвісну аварію на «Сандорі» ви всі, певно, чули з інформаційних передач. Можу засвідчити: геть усі балачки і про цю копальню, і про мою участь у тих подіях були сутою нісенітницею. Так, я там перебував. І після загибелі директора деякий час особисто за все відповідав. Це правда. Але все інше перебрехали так, що бридко було слухати.
    Найбільше дратує, коли мене виставляють якимось героєм. З одного боку, начебто приємно. Та з іншого – трясця, там же ж було кількасот свідків! А ще маю купу знайомих на Деметрії! Ким мене вважатимуть після цих публікацій? Не скажу, що я не марнославний, проте ж мусить бути якась межа!
    Бачте, у Мережі вже з’явилися групи моїх прихильниць! І що я, хай вам грець, мушу з ними робити? Роздавати автографи? Чи записувати у чергу на інтимне обслуговування (бо були й такі пропозиції)? Я, звісно, люблю дівчат, проте з такою кількістю навряд чи впораюся…
    Тому вважаю за потрібне розповісти, як воно було насправді. Аби надалі не виникало дурних питань.
    
    Отже, розпочну з початку.
    Коли мої колишні співробітники й підлеглі описують мене в інтерв’ю журналістам як «чудового фахівця», я не знаю, чи сміятися з цього, чи плакати.
    Насправді я ніякий не фахівець. Профільної освіти не маю навіть на рівні прискорених курсів. Університет закінчив з дипломом економіста, а до «Сандору» втрапив суто випадково.
    До того якийсь час працював у великій компанії (не казатиму, де, це не має значення), але влітку мене звільнили. За фахову непридатність. Бо я там таке нарахував… Добре, що керівник був батьків знайомий, тож якось усе владналося без судових позовів і штрафів.
    Економіст із мене справді кепський. Єдине, що я насправді добре вмію і люблю – це танцювати. Що завгодно – від класики і латино до брейку. Мама віддала мене на танці ще малим, і колись я навіть брав участь в аматорських творчих конкурсах. Але батьки вважали, що то так собі, «для загального розвитку». А я згодом збагнув, що ніщо інше мене, власне, й не цікавить…
    Тому хотів навчатися на хореографа, чи щось таке. Проти коли закінчив школу, батьки сказали, що це не фах, а дурня. Одностайно. І татусь додав, що він за таку освіту не платитиме. А сперечатися з моїм татусем – що гатити макітрою об стіну. Тому зрештою довелося погодитися на економічний факультет.
    Проте під час навчання я вдосконалювався переважно у зваблюванні дівчат. Варто було запросити їх туди, де можна потанцювати – й усі були мої. А ще приділяв чималу увагу власним однокурсницям – навіть тим, які були аж ніяк не красуні, але розумні. Адже хтось мусив писати за мене контрольні й залікові, еге ж?
    А ще часом доводилося розбиратися з тими, кому муляла моя надмірна популярність серед дівчат. Бач, ті бевзі вважали, що танцюрист – то недо-чоловік, здатний бути лише дамським догідником. Хе-хе! Звісно, є й такі, та то не про мене. За фізичною підготовкою брейкер не поступається фаховому бійцю, та й рухи, що використовуються у бійці й у танці, дуже схожі. Тож хлопчаки отримували нівроку, ще й ганьбилися на весь кампус.
    Отак я й учився. Зрештою отримав той диплом. То й що?
    Отже, надалі експериментувати з економічними посадами я зарікся. Але ж треба було якось заробляти на прожиття! Тож деякий час тинявся по артистичних агенціях, трохи попрацював у кордебалеті…
    Власне, лише тоді збагнув, що видатного танцюриста з мене, мабуть, не вийде. Усі солісти зазвичай стрункі й гнучкі, наче лозини, а я вдався надто кремезним. Пластики мені не бракувало, та й сили теж, у нижньому брейку міг крутитися на одній руці, скільки завгодно. Проте у будь-якому кордебалеті завжди виділявся, мов дебелий дуб серед осик, і сам бачив це на записах. Дякувати, що взагалі брали на роботу, бодай щоб поставити десь в останній ряд. То які тут до біса перспективи? Трясця!
    Та допоки думав, що із цим робити, знову нагодилася халепа. На деякому приватному заході до мене розпочала чіплятися ущент п’яна дружина якогось великого цабе. Саме до мене, хай би її чорти вхопили! Вразили мої конячі м’язи, чи що?.. Я, звісно, не піддавався, я ж не дурний. Проте її чоловік все одно приревнував і вкрай образився. А позаяк той дядечко сам був під «хімією», то на будь-які пояснення не зважав.
    А коли ТАКА людина на тебе ображається…
    Отже, в мене виникла нагальна потреба на якийсь час зникнути з міста. Бажано, якнайдалі. Але без чималих грошей це сутужно. Проте хлопці з гурту не надто квапилися допомогти, а позичати в когось (навіть у батьків) не хотілося.
    І отут мені втрапила на очі вакансія на сайті працевлаштування. Менеджер з персоналу на комплекс «Сандор». Терміново. На півроку зимового сезону. З повним пансіоном.
    Тобто, пречудова можливість зникнути, не переймаючись щодо коштів на прожиття. До того ж зарплатні за один сезон вистачить безмаль на рік безбідного прожиття.
    За що там стільки платять? Та є за що! Промислові комплекси на кшталт «Сандору» розташовані у Дикогір’ї – найбільшому гірському масиву на північній півкулі планети. Це край світу, сейсмонебезпечний район, гидотний клімат і жодних ознак цивілізації на сотні кілометрів навкруги. Мешканці Деметрії, тобто впорядкованої частини планети, аж ніяк туди не квапляться, ані за які кошти.
    Я не мав жодного уявлення про функції менеджера з персоналу на копальнях. Але вирішив – а чом би й ні? Похапцем почитав дописи в Мережі щодо фахових обов’язків і гайнув зачаровувати ейчарів.
    Але на співбесіді мене навіть ні про що не питали. Тітонька, яка мене зустріла, трохи не почепилася на шию: «Вау, хлопче, та ти взагалі чудовий, ще й диплом – то взагалі круто, а за роботу не переймайся, ти освічений, а там нічого складного, в тебе все вийде, ми там усі як одна родина, і ти чудово впишешся». Я аж почав потроху задкувати. Не зрозумів: чи то мене беруть на менеджера, чи на якісь інші… гм… функції? Але зрештою вирішив, що навіть якщо замість менеджменту доведеться півроку борсатися у ліжку – то це, зрештою, не найгірший варіант працевлаштування. Аж надто за таку зарплатню.
    Лише згодом збагнув, чому усі так щиро мені зраділи. Саме розпочинався зимовий сезон, і компанія мусила доправити усіх співробітників до «Сандору» протягом наступного тижня, допоки не випав сніг і не закрив перевали. Тож ейчари були ладні хапати усіх, хто з’явиться.
    Але тоді мені це було байдуже. Умови контракту виглядали пристойно, і наступного дня я його підписав. Батьків повідомив, куди їду, лише коли зібрав валізу. Ті, звісно, вчинили лемент – та що користі?..
    
    Мої сподівання щодо борсання у ліжку не справдилися. Контингент комплексу виявився виключно чоловічим – як мене просвітили, «задля уникання ексцесів». А ще мені повідомили, що з п’яти інспекторів, які мусили мені підпорядковуватися за штатним розкладом, жодного винайняти не встигли, тож працюватиму я самотужки – і за себе, і за тих хлопців. І розповіли про систему штрафів (кожен у розмірі місячної зарплатні) за будь-які хиби. Еге ж, у контракті цього немає, але це, бач, внутрішні правила компанії…
    Тобто, все як усюди. Безкоштовний сир буває лише у мишоловці. І нікуди звідти не втечеш аж до весни.
    Ще й персонал, яким я мав керувати – були гірські аборигени-сайхи. З цивілізованих людей складався лише штат адміністрації та інженерів, що приїхали з Деметрії. А кілька тисяч робітників, що працювали у штольнях і на збагачувальному заводі – геть усі сайхи.
    Ні, вони не є нащадками тих, хто розв’язав останню війну. Від тих лишилася самісінька спечена кірка на поверхні планети, нині через зсув полюсів вкрита кригою – і, певно, це на краще. А сайхи – радше жертви того, що сталося. Проте коли людські істоти вимушено опиняються у трохи не первісних умовах, то дичавіють набагато швидше, ніж це зазвичай уявляють. А от залучити їх назад до цивілізації значно важче. Ні, навчити читати, писати і навіть виконувати доволі складні роботи на підприємстві можна. Та от вплинути на світогляд… І будь-які інструкції з адміністративного керування тут можна затицяти до дупи.
    Мене багато разів питали, як мені вдалося порозумітися з напівдикими сайхами. Та як?... А що мені ще лишалося, хай йому грець?!!
    Скажу так: після танцювальної спільноти, де тобі можуть заввиграшки підсипати у туфлі битого скла перед виступом за якусь уявну образу, яку ти навіть не помітив, це не найважча справа у світі. Адже сайхи – доволі прості істоти. Дбають виключно про власну шкуру, а ще про те, аби щонайбільше пожерти і щонайменше напружуватися. Тому коли хочеш із них щось отримати – наприклад, трудову дисципліну – то треба дати чогось натомість. Не гроші (це їх не надто цікавить, бо де їм у горах витрачати ті гроші),  а щось таке, що для них справді важить.
    От я й намагався це зробити. Вивчав стосунки між їхніми кланами, аби не ставити працювати разом тих, хто ворогує. Дізнавався про сайхівських богів і вибивав у дирекції додаткові вихідні для того чи іншого клану у дні їхніх етнічних свят, а з ватагами домовлявся, що вони цей час додатково відпрацюють. Жорстко вимагав того, що мені було треба, але не зважав на дим наркотичної трави зур, що часом струмував з житлового комплексу, і ніколи не ліз у сайхівські внутрішні розбірки.
    Власне, я все це робив насамперед задля себе. Адже ці гади у свої свята все одно не вийдуть на роботу, а мені за це вломлять триндячки. Тож намагався прикрити власну дупу й запобігти штрафам. Але й робітникам від того було незгірш.
    Попервах я крутився, мов дзиґа. Не знаю, чи б упорався, якби не Фелікс. Це молодший інженер з третього цеху, ми майже однолітки, тож потоваришували. Саме Фелікс під час власного дозвілля допомагав мені друкувати звіти. Йому було простіше – відпрацював свою зміну, та й відпочивай до наступної. А на мені висіли усі три зміни протягом доби, тож подеколи навіть не встигав спати. От він і виручав.
    Проте невдовзі полегшало. Переважну частку керування робітниками я перепхнув на ватагів кланів, а сам лише їх перевіряв – тож витрачав на це, і ще на складання звітів десь години чотири на добу. Решту часу спілкувався з колегами, відпрацьовував сольну програму з брейку, читав книжки або дивився фільми з розважального фонду комплексу. Навіть намагався влаштувати екскурсію до гір, але мені заборонили – бо довкола триметровий шар снігу, і що під ним, невідомо. А знадвору дивитися майже не було на що: самі каменюки, білі замети і щось таке величезне й каламутне за хмарами на обрії.
    Але так уже жити було можна. Навіть незлецько. І жодних штрафів! Хіба що бракувало дівчат, та то таке.
    А тут вже й наблизилося завершення сезону.
    Та раптом трапилася ця клята аварія…
    
    Початок подій я проспав. Якби не Фелікс, що мешкав у сусідній кімнаті, то мене б завалило разом з усім адміністративним блоком.
     Напередодні ми з головним інженером і бухгалтером допізна просиділи за картами, ще й пустили по колу «косячок» із зуром. Тому тієї ночі я валявся у геть відімкненому стані. Прокинувся, лише коли Фелікс скинув мене з ліжка, і я гепнув на підлогу.
    Навкруги було темно – хоч в око стрель, і над головою щось гучно рипіло. Але спочатку я цього навіть не розчув через Феліксів лемент упереміш з лайкою. Добре, що хлопець захопив з собою ліхтарика. Як і куди він мене тяг, напівголого і геть очманілого – до пуття не пам'ятаю.
    У пресі згодом писали, що це був землетрус. Я не фахівець із сейсмічних явищ, але можу достеменно засвідчити (і ті робітники, що вижили, це підтвердять), що ніде нічого не трусилося. Власне, таке явище горяни називають «землею, що розкривається». В офіційній науці воно вивчено мало, і на Деметрії про таке не мають жодного уявлення.
    Ми вискочили з адміністративного блоку через бічний технічний вихід. За дверима я за інерцією пролетів кілька кроків уперед, але Фелікс ухопив мене за руку й заволав: «Стій!». Дуже вчасно.
    Отут я хутко прийшов до тями. Було від чого.
    Одразу за цим виходом мало бути велике подвір’я, а за ним – завод, на якому переробляли видобуту в надрах гори руду. Споруди заводу, як це заведено на гірських комплексах, переважно перебували під землею, назовні стирчали лише деякі стіни й труби.
    (Тобто, насправді землю ніхто не рив. Цехи будували у якійсь ущелині, аби використати для стін природний рельєф і зекономити на будматеріалах. Якщо ущелиною текла річка, то її перетворювали на водогін. А всі інші споруди розташовувалися на сусідньому узвишші на рівні даху цехів - тому й здавалося, що комплекс під землею).  
    Так от, ніякого заводу я не побачив. Ані заводу, ані подвір’я, ані гори. З місця, де я стояв, у досвітніх сутінках поставав чудовий огляд на лисий хребет, що починався за півтори кілометри від комплексу. А між ним і дверима адміністративного блоку зяяло провалля у півсотні метрів глибиною, в середині якого навкоси стирчали верхівки заводських труб.
    Перша думка, яка в мене промайнула – що вчора я добряче перебрав із травичкою. І дивно, з чого це глюки прибрали отакий химерний вигляд. Але босі ноги, що стрімко клякли у снігу, повернули до дійсності. Щоправда, напередодні добряче потеплішало, тож надворі було десь мінус п’ять по Цельсію. Але для голих п'ят відчутно.
    Добре, що Фелікс устиг згребти в оберемок і захопити з собою якийсь теплий одяг. Я розпочав натягати штани, водночас тупо розглядаючи спотворений краєвид. Пізніше в інтерв'ю журналістам Фелікс оповідав, що, мовляв,  під час смертельної небезпеки я виявляв геть-чисто нелюдський спокій. Стоячи на самому краю прірви й пхаючи ноги до черевиків, незворушно бурчав:
    – Стій і не метушися! Зара’ розберемося!
    Може, я й допіру щось таке казав. Не пам'ятаю. Але незворушність тут ні до чого. Коли я не розумію, що відбувається, то вважаю за краще не смикатися даремно, допоки не второпаю, що до чого. Але насправді щодо небезпеки, яка нам загрожувала, я тоді тямив не більше, ніж однорічне немовля, що завзято лізе гратися у пащеку до голодного ведмедя.
    Але зрештою я вбрався, взувся, і мені спало на думку, що з вузького клаптика між будівлею і прірвою буде ліпше кудись забратися. Бо уся скеля, на якій розташовувався адміністративний корпус, вже розпочала зловісно похитуватися, гучно потріскувати і кректати.
    Це було слушна думка: за кілька хвилин по тому, коли ми вже вибралися на нижню терасу, весь адміністративний блок почав осідати. Але жодних підземних поштовхів не пригадую. Радше це виглядало так, ніби під величезною скелею раптом зникла опора, і внизу утворилася яма з хистким піском. І скеля разом з усіма будівлями почала поволі занурюватися до цієї ями, тріскаючись і розвалюючись на друзки.
    Звуки, що супроводжували це явище, я ні за що не хотів би почути знову. Важкий інфразвуковий гул, від якого починали стукотіти зуби, змінювався майже мелодійним стугоном і трохи не співом. А відтак залунав хрускіт, ніби від зламаного дерева…
    Камінь тераси невпинно тремтів під ногами, і ми, сполохано зіщулившись, здригалися разом з ним.
    Спочатку ті, хто вцілів, заклякло спостерігали за тим, як занурюється у землю адміністративний блок. Але незабаром десь унизу вибухнули паливні резервуари генераторної. З-попід снігу вирвався стовп вогню, на всі боки полетіли шматки каменю. Землю під ногами струсонуло так, що ми усі трохи не попадали.
    Отут-то й розпочалася паніка...
    Ані директора, ані зама, ані очільника охорони ніде не вбачалося. Я згадав, що за їхньої відсутності я начебто старший за посадою в адміністративній ієрархії цієї богадільні – принаймні, стосовно персоналу. І спробував навести бодай якийсь лад. Відшукав лікаря, доправив йому на допомогу кількох хлопців з робочих-сайхів і звелів їм віднести всіх поранених в одне місце. Ляснув по пиці головного інженера, що раптом розпочав істерично волати, аби змусити його замовкнути. Далі нагримав на усіх гамузом і пообіцяв скрутити в’язи будь-кому, хто спробує вчиняти лемент. От мені ще бракувало шмарклів!  
    А голосяка в мене – що єрихонська труба. Тож чути було добре.
    Не знаю, з якого дива мене пробило на громадську активність. Зазвичай я такого не робив, аж надто за наявності людей, що старші за мене віком і не нижчі за посадами. Дотримувався принципу «ви розумні – от і розбирайтеся». Та коли геть усі довкола поводяться, наче гурт переляканих баранів – не стану ж я їм уподібнюватися!
    Як не дивно, мій гучний рик подіяв. Принаймні, метушня вщухла. На щастя – бо у юрбі, що скупчилася на вузькій терасі, люди і сайхи могли б одне одного перечавити або поскидати з твердого майданчика у тремтячі брижі сніжно-кам’яного місива унизу. А так усі заклякли, де стояли, й припинили дриґатися. От і добре!
    Та зрештою все, що було спроможне вибухати і горіти, вибухнуло і вигоріло, і запанувала відносна тиша. Завод і адміністративна будівля і далі поволі занурювалися під землю, але вже повільніше, ніби знехочу.
    
    За якийсь час розвидніло, і ми отримали змогу роззирнутися. Утім, дивитися вже не було на що. Рудник «Сандор» фактично пішов на пси. Завод, склади, адмін-будівля з усією документацією – все було зруйноване ущент. Вціліли лише деякі житлові приміщення для робітників, що прилягали до тераси, але заходити туди було лячно. Стіни й стеля подекуди тріснули, і ніхто не бажав отримати на голову шмат плити перекриття.
    Зрештою мені вдалося зібрати вцілілих членів адміністрації, і ми влаштували нараду. Питання обговорювалося одне-єдине: що робити далі? Відповідь існувала теж в єдиній версії: евакуюватися. Принаймні, спробувати.
    Якби щось подібне сталося на Деметрії, то вже за півгодини тут було б кілька загонів професійних рятувальників. Міцні, треновані й технічно оснащені хлопці, на яких можна з полегшенням перекинути усі турботи.
    Але «Сандор» – це вам не цивілізовані краї. Ніякого зв'язку з Деметрією звідти не існувало: надто далеко, високі гори, ще й з ділянками магнітного залізняка і чогось радіоактивного, через що не проходять радіосигнали і не можна використовувати кабелі. До перевалу гірським серпантином шістдесят три кілометри, і до якої міри ця дорога придатна до вжитку, допоки не розтанув сніг – невідомо. Взимку по ній ніхто не їздив, усі припаси до комплексу допроваджували заздалегідь, з розрахунком на зимівлю. А отриману в зимовий сезон готову продукцію збирали на складах і розпочинали вивозити лише навесні, коли зійде сніг і відкриється перевал. Сам перевал – це видолинок між двома кам’яними хребтами. Взимку його засипало шестиметровим шаром снігу – не розгребе ніякий бульдозер. За тридцять кілометрів за перевалом – заправна станція. Нею користувалися влітку, коли возили з комплексу продукцію, але на зиму консервували. Від станції до найближчої цивілізації – ще сто вісімдесят кілометрів по горах. Отакі справи.
    Тобто, єдина можливість зв'язатися зі зовнішнім світом - послати гінців. Але взимку люди можуть рухатися через сніг і скелі лише пішки, та й то якщо вийде. І скільки часу на це знадобиться?
    Та й навіть якщо посланець вдало дістанеться до найближчого селища й зв'яжеться з рятувальниками – як вони з усією своєю технікою проб'ються через перевал? Літати над Дикогір’ям взимку неможливо, з наземного транспорту теж мало користі. До того ж якщо почав провалюватися рудник, хтозна – чи вціліла та дорога?
    Отже, евакуація була дуже складною справою. Весь наявний транспорт - дві пом'яті вантажівки, і пального в них вистачало добре як до перевалу. Їжі катма - всі склади провалилися під землю. Добре, хоч не помремо від спраги, допоки лежить сніг. Чи виживуть поранені, теж невідомо. Весь наш запас медикаментів - те, що лежить у нашого лікаря в «екстреній валізці». Дякувати Богові, що ескулап у загальній паніці встиг її прихопити. Весь одяг – той, що на нас.
    Отакої.
    Про пошуки тих, хто, можливо, залишився під руїнами заводу, ніхто навіть не заводився. Було зрозуміло, що всій нічний заводській зміні гаплик. Навіть якщо зруйновані стіни всіх не розчавили, то вибухи печей напевне завершили справу. Через полум’я, мабуть, усередині навіть не лишилося кисню для дихання. Чи, може, якийсь відсік, ближчий до вентиляції, вцілів, і там ще лишилися живі робітники? На жаль, ми не мали жодної змоги їм допомогти. Мабуть, бригада рятувальників з добрим оснащенням могла б спробувати щось вигадати. Проте ми з наявними силами – ні.
    Не надто гуманно звучить, еге ж? Але Дикогір’я має власні закони виживання. Тут рятують лише тих, кого є змога врятувати, а інших лишають напризволяще. Ніхто з сайхів не поліз би через труби і ще не вистиглі жерла печей до напівзруйнованого підземелля заради того, аби шукати гіпотетичних уцілілих. Навіть якби отримав такий наказ під дулом пістолета.
     Тому коли до мене раптом проштовхався бригадир забійників Гару і пробурчав: «Агов! Треба поговорити!»- я добряче здивувався.
    Хоча до кого бригадир ще мусив звертатися? Сайхи звикли вирішувати будь-які питання переважно зі мною.
     Похмуро втупившись на мене спідлоба, Гару запитав:
    – Босе, що робити з іншими нашими? Тими, що в копальні?
    Я спантеличено закліпав очима. Зажадав пояснень. І отримав.
    Робота на копальні, так само як і на заводі, провадилася у три зміни – вранішню, денну й нічну. Між ними влаштовували технічні перерви, під час яких для чергової бригади готували фронт робіт: заправляли паливом техніку, підвозили і вивантажували сволоки на кріплення, і все таке. А ще раз на місяць проводився профілактичний технологічний огляд, на який виходили дві зміни одразу. Я не дуже на цьому розумівся, то хай інженери розбираються. Знав лише, що це щось нескладне, але вимагає великої кількості робочих рук, і я мушу їх постачити. Та й квит.
    Але сьогодні був якраз день техогляду. Тобто дві третини особового складу рудника опинилися під землею одночасно. Але незабаром після того, як вони туди спустилися, розпочалося усе це нуртовище. Входи до копалень, певно, зруйнувалися одразу - вони були біля заводу, що провалився. Ліфтовий відсік теж перетворився на мотлох. Але якщо зважити на час, то більшість робітників до моменту катастрофи вже мусила розійтися по штольнях. А та частина гори, під якою знаходяться штольні, досі ціла - он, звідси видно.
    Тобто, зараз там, під землею, застрягло близько тисячі робітників – певно, живих і навіть неушкоджених. То що, кинути їх там? Може, таки знайдеться спосіб їх звідти витягнути?
    Сам факт того, що бригадир завів про це розмову, важив чимало. Співчуття сайхам майже не притаманне, і приреченим жоден із них ніколи допомагати не стане, краще подбає про себе. Але деяке уявлення про кланову солідарність в них таки існує. Ті, хто зараз стояв на терасі, чудово розуміли: якби обвал розпочався на дві години раніше – нині під землею сиділи б вони. І позаяк Гару про це згадав – отже, бачить якісь шанси на порятунок.
    Я обернувся до головного інженера й запитав, чи має він план копальні. Той закрутив головою й загорлав: мовляв, який до біса план, все залишилося в адміністративному корпусі. А нам треба звідси якнайшвидше забиратися!
    Коли він зірвався на нервовий вереск, я знову вгатив йому ляпас, аби привести до тями. Обернувся до бригадира й зауважив, що з боку входів ми до копальні, певно, не доберемося. Але десь мусять бути вентиляційні шахти, і вони напевне ще цілі. Хай Гару знайде мені тих, хто працює на копальнях кілька років і добре знає план штолень. Перша бригада - вигнати на дорогу вцілілі вантажівки й зібрати все необхідне для евакуації: їжу, ковдри і все, що знайдуть. Решта – бігцем збирати інструменти, мотузки й усе, що може стати у пригоді в рятувальних роботах. На виконання десять хвилин, час пішов!
    Чи то мій владний і гучний рик, чи то конкретні й зрозумілі вимоги вивели натовп робітників зі ступору. Сайхи заворушилися, розповзаючись на всі боки.
    Головний інженер спробував пояснити мені, що я молодий недосвідчений дурень, який не знає, що патякає. Що кріплення вентиляторів у рурах давно намертво заіржавіло, і без зварювальних апаратів ми із ним не впораємося. Що до цих копалень ніяк не доберемося. Та й взагалі треба хутчіш тікати, а не маятися дурнею…
    Я не став із ним сперечатися. Лише мовчки вгатив по пиці так, що він пішов у нокдаун. Нема чого створювати паніку й калампоцати мені нерви. Вони в мене й так не залізні.
    Бухгалтер сполохано зіщулився й відсунувся від мене подалі. Лікар несхвально похитав головою й запропонував випити заспокійливе. Я докладно й не вельми чемно пояснив, куди він має запхати собі те заспокійливе. У стан справжньої люті я впадаю вкрай рідко, та коли вже це стається, то ліпше мене не чіпати.
    Втім, я помітив, що деякі сайхи згодні з головним інженером. З кутку тераси, де скупчився клан Білого Каменю, залунали нарікання й збуджена пересварка. Я розвернувся й рішуче попрямував туди. Зупинився перед юрбою найбільш балакучих, втупився на них упритул і спокійно, але докладно все пояснив. Що, звісно, ніхто тут нікого не тримає. Якщо вони, страхопудливі щури, хочуть утекти, то можуть трюхати звідси хоч зараз. Але пішки, бо машин їм ніхто не дасть. І хай не забувають, що до цивілізації триста кілометрів. І коли ми на цьому шляху їх наздоженемо, то вже будемо ДУЖЕ голодні. І я не промовлю жодного слова на їх захист, коли співвітчизники Гару з клану Дерева їх усіх переріжуть і зжеруть…
    Що саме я торочив, перемежаючи оповідку добірною лайкою – до пуття навіть не пам'ятаю. Але аргументи подіяли. Зрештою обурені вигуки вщухли, і навіть ніхто не поліз у бійку. А ще за кілька хвилин білокам’янці, ховаючи очі й невдоволено буркочучи, подибали працювати разом з іншими.
    
    Отже, ми вирушили шукати вентиляційні шахти. Вони розташовувалися на віддаленому схилі гори, і чимчикувати туди довелося кілька годин, а тоді ще їх відшукувати. Але таки знайшли.
    Діаметр отвору був метри зо два. Здоровезна азбестоцементна рура, накрита дашком, усередині – знеструмлені нерухомі вентилятори. Відкрутити їх справді виявилося неможливим, і пролізти між лопатями - теж. Але ми мали ножівку, тож хлопці спустилися униз на мотузці й підпиляли кріплення з двох боків, а далі ці лопаті виламали.
    По вентиляційній рурі ми спустилися до штреку. Я теж поліз – коли вже мене величають босом, мушу надавати особистий приклад. Фелікс скривився, але поплентався услід за мною.
    Далеко йти не довелося. Коли ми спустилися униз - одразу зрозуміли, чому робітники не спромоглися вибратися з копальні самотужки. Скеля, у якій проходила рура, зовні виглядала цілою, але всередині на рівні штолень зяяв розлам трохи не у сотню метрів шириною. Що там коїлося внизу, не розгледиш, усередині була непроглядна темрява. Проте за розламом ми почули крики й побачили миготіння акумуляторних ліхтарів. Уцілілі сайхи скупчилися у вузькому коридорі на протилежному боці тріщини. Люду, судячи з голосів, було чимало, але дістатися до нас вони не могли ніяк - так само, як і ми до них.
    А ще я помітив, що у нижній частині вентиляційної рури якось неприродно тепло. Внизу біля розламу спека стала ще більшою, і майже не було чим дихати. Легені ятрив дивний запах, щось на зразок сірки в суміші з гаром. Скеля під нашими ногами загрозливо порипувала і дедалі більше обсипалася по краю провалу.
    – Кепські справи, - стурбовано пробурмотів Гару.
    – Що таке? – спитав я.
    – Знизу піднімається гаряча лава. Незабаром виб'є «пробку» і спалить тут усе… Треба йти звідси!
    – Лава? Яка ще лава?
    – Та, що під землею. Вона ще далеко, та вже спекотно. Нам треба встигнути спуститися зі схилу й відійти бодай кілометри на три. Навіть за кілометр ця погань може тебе засмажити живцем. І ще викидаються різні отруйні гази... Все, йдемо звідси!
    – А вони?
    – Їм гаплик. Усе...  Ходімо, хутко! Лізьмо нагору!..
    – На дідька ти тоді все це затіяв, потворо?
    – Та думав, вийде. Я ж не знав, що тут отаке...
    – Стривай! А через інші рури вони не виберуться?
    – Найближча завалена, вони там вже були. Я питав, доки ти спускався. А до тієї, що на південному схилі, йти штольнями години дві, вони не встигнуть. Та й що з того? Коли рвоне - знесе усю цю гору аж до підніжжя. Ми нічим уже не допоможемо.
    – Треба кинути їм мотузку й натягнути троса через розлам, аби вони змогли перебратися. На це треба не дуже багато часу.
    – Ми ж не маємо троса.
    – Зате вони мають. Там же протягнуті троси по коридорах, так? І вони довгі. Хай знімуть зі стіни.  Але з того боку вони троса сюди не докинути, він важкий, і їхній край нижчий. А з нашого можна спробувати кинути мотузку. Нехай прив'яжуть до неї троса, і ми його перетягнемо сюди.
    Гару збентежено загарчав, тупцяючи на місці, але зрештою махнув рукою.
    – Гаразд! Спробуємо, якщо швидко. Коли ми вже тут... Хлопці, хто вміє добре кидати?
    Мотузки у нас вистачало, ми прихопили з собою великий рулон міцного шнура. До його кінця прив'язали камінь і почали кидати - всі, хто сподівався докинути, і я в тому числі. Але відстань виявилася надто великою. Якби ми мали пневматичного гарпуна або лука, питання б вирішилося за хвилину. Але нічого такого не знайшлося. Майструвати не було коли, та й не було з чого. Спробували навіть використати відламаний від вентилятора диск. Мені спало на думку, що він мусить летіти далеко, якщо вірно запустити. Як-он тарілка-фрісбі. Але чи то диск був кривий, чи йому заважав обертатися причеплений шнур - тож нічого не вийшло.
    А час минав.
    Ці невдалі експерименти зрештою привели мене у шалену лють. Трясця, он же вони, наші сайхи, менш ніж за сотню метрів - а дістатися до них ніяк неможливо, наче вони знаходяться на іншій планеті! Ми разом пережили важку зимівлю, і багатьох із них я знав особисто. Може, вони сто разів дикуни, підступні тварюки, і все таке. Але ж це живі істоти! І що тепер - залишити їх тут, аби вони засмажилися живцем?
    Від цієї думки мене аж розпочало трусити.
    Тим часом ставало все гарячіше, від густих смердючих випарів почала паморочитися голова. Я скинув куртку, та все одно по тілу струменів піт, всотуючись у розхристану сорочку.
    Зрештою Гару тицьнув мене у плече й скрушно похитав головою.
    – Не вийде. Все, треба йти...
    – Та зачекай!..
    Я розпачливо роззирнувся. У кількох десятках метрів праворуч скеля, на якій ми стояли, виступала у розлам доволі великим рогом, який скорочував відстань до протилежного краю майже на третину. Певно, трапився базальтовий «язик», який важко розвалити. Ріг теж був тріснутий у кількох місцях, проте ще тримався. На жаль, залізти на нього було неможливо - його цілком захаращували великі камені, що попадали згори. Брили громадилися одна на одну у стані нестійкої рівноваги й додаткової ваги людського тіла не витримували: починали хитатися й навіть різко провертатися, погрожуючи затиснути й покалічити будь-кого, хто між ними втрапить. Скинути їх униз, аби розчистити ріг, не вийшло б - надто важкі, і підхід до них незручний. Залізти на них згори ми вже намагалися, обравши для цього найбільш легких і спритних хлопців-сайхів. Та нічого в них не вийшло - лише трохи не влаштували обвал і дивом не скалічилися.
    Я знову поглянув на ріг. Схоже, це єдине місце, з якого можна справді докинути камінь із мотузкою до штольні. По-перше, звідти ближче. По-друге, при кидку з висоти камінь летить більш далеко. Проте залізти на ці брили неможливо. Жодній людині неможливо.
    Окрім хіба що...
    Я приречено зітхнув, нахилився й почав стягувати черевики. Підошва в них рифлена, і будь-який зачіп може мати фатальні наслідки. Здер сорочку, що вже остаточно змокла від поту – аби не липнула й не заважала.
    – Гару, дай мотузку!
    Ніхто, схоже, не зрозумів, що я хочу зробити. Лише коли обережно видерся на крайній камінь – Фелікс злякано зойкнув.
    – Усі стулили пельки! – щосили гримнув я. Зручніше перехопив шнура. І примружив очі, цілком занурившись у відчуття  поверхні під босими ступнями.
    Може, я й заважкий, але в мене фахове почуття рівноваги. Адже я брейкер. Ще й непересічний боейкер. До того ж останнім часом чимало тренувався. Такого рівня володіння власним тілом тут не має ніхто – навіть сайхи, які змалечку лазять по скелях. Якщо не вийде в мене, то не вийде ні в кого.
    Але мусить вийти…
    Я намагався не уявляти, що буде, якщо зірвуся. Хоч і встиг прив’язати довкола пояса мотузку для страховки – та розумів, що у разі чого вона не допоможе. Якщо впаду, величезні каменюки напевне посиплються згори услід за мною і вб’ють ще до того, як мене встигнуть витягти на тій мотузці. Проте радше було про таке не думати. Та й не мав часу.
    Я цілком сконцентрував увагу на утримуванні рівноваги - і вже за півхвилини відчув, що моє тіло нічого не забуло. Останньою думкою було - добре, що камені теплі, ступні не мерзнутимуть і не втрачатимуть чутливість.
    А потому все довкола немов віддалилося. Навіть зникли звуки.
    Тепер – уперед ...
    Навіть не пам'ятаю, як я пройшов аж до самого краю виступу. Але майже не хитнув жодної брили.
    На крайньому камені я повільно розставив ноги ширше, розподілив по хиткій поверхні вагу тіла й зважив на долоні кругляк, обмотаний шнуром. Я не міг вкласти у кидок усю вагу тіла, як це зазвичай робиться, інакше порушиться рівновага, і можна злетіти у розлам. Доведеться обходитися зусиллям однієї руки і м'язів тулубу. І треба пам’ятати, що маю лише одну спробу. Другої не буде.
     Та що робити? Спробую...
    Я повільно крутив плечем, ще раз зважив на долоні камінь. Зосередився.  Швидко, але плавно рушив руку по дузі, і коли довів до потрібної точки – жбурнув. Щосили. Так, що аж боляче смикнуло сухожилки ліктя й зап’ястка.
    Навіть не дивився, куди полетіла каменюка. Але розрізнив десь попереду м'який стукіт і щось схоже на приглушений стогін. Докинув?.. Втім, радіти зарано, треба ще повернутися назад. Повільний послідовний розворот – руки, плечі, груди, стегна... Тепер можна обережно повернути ступні. Еге ж, годиться... Тепер пішов!..
    За кілька хвилин я зістрибнув з каменів на тверду стійку поверхню просто в обійми Фелікса. І лише коли сайхи на обох боках розламу вибухнули захопленим ревищем - усвідомив, що під час моєї прогулянки у підземеллі панувала мертва тиша.
    А тепер хтось плескав мене по спині, хтось гукав просто понад вухом так, що дзвеніло у голові...
    Далі все відбувалося без моєї участі. Я знесилено притулився до стіни й лише спостерігав за тим, як сайхи натягують трос і починають квапливо переправлятися. Часу на облаштування страховки не було, дерлися, як виходить. На щастя, ніхто не зірвався. Ті, хто вже переповз на наш бік, хутко прямували до вентиляційної рури й лізли нагору, аби не юрмитися, бо місця з нашого боку було обмаль.
    Згодом, коли потік робітників почав рідшати, я знову взувся, прихопив куртку й теж попрямував до рури. Майже всі вибралися, час і мені.
    Після нагрітого підземелля у трубі мене охопив різкий холод – аж до трясучки. У верхній частині рури мокрі від поту долоні навіть почали липнути до холодних залізних скоб.
    Та коли я вже виліз назовні й відійшов трохи убік, за спиною щось раптом моторошно, оглушливо затріщало. Я мимоволі зіщулився, і... Далі нічого не пам'ятаю.
    
    Я отямився за п'ять діб у реанімації центральної лікарні Алтанкару. Весь обплутаний дротами, з запаморочливим головним болем і без найменшого уявлення про те, як я сюди втрапив.
    Згодом мені розповіли, що скеля за моєю спиною раптом розкололася й повалилася униз. Мене, Фелікса і ще кількох сайхів, що стояли поблизу, збило з ніг і засипало уламками.
    Шанси на те, що ми лишилися живі, були незначні. Але сайхи, які вже вибралися на поверхню, вирішили, що не підуть, допоки мене не розкопають. Їм було начхати на те, що я начебто бос, але вони шанують сміливість. До того ж я щойно врятував їм життя, а за їхніми уявленнями це таки накладає певні зобов'язання.
    Отже, поки останні робітники вилазили з підземелля (бо руру таки не пошкодило і не засипало), інші примудрилися поквапом розкопати завал трохи не голіруч і витягли мене, Фелікса і ще кількох уцілілих. Мій друг відбувся порівняно легко – мав лише забої й пошкодження руки. А от мені пощастило менше – моє тіло дістало основну вагу обвалу, і якби сайхи не поквапилися, то витягли б небіжчика. Щоправда, переламів не було - дебелі кістки й міцні м’язи витримали. Але Гару оповідав, що мене витягли вже синього від задухи і схожого на «млинця» – груди геть сплющило. Згодом я читав діагноз: струс мозку, важкі забої, травматичне стискання внутрішніх органів… Цілком вистачить, аби відправити людину до потойбіччя. Але я якимось дивом був ще живий.
    Мене перенесли до вантажівки, загорнули у ковдри, і лікар вколов мені кілька препаратів, що знайшлися в його валізці: для стимуляції серцевої діяльності й зупинки внутрішньої кровотечі. От і все медобслуговування.
    Великих сподівань на те, що я дотягну до цивілізації й лікарні, ніхто не мав. Але сайхи робили для мене все, що могли. До тями я так і не приходив, тому мене напували талою водою за допомогою рурки від крапельниці й шприца, і ще хлопці по черзі гріли мене власними тілами, аби я не замерз.
    Та я виявився живучим, до того ж нам надзвичайно пощастило з погодою. Якраз у ті дні добряче потеплішало, сніг на дорозі почасти розтанув, почасти осів і ущільнився, тому вантажівки проїхали. У видолинку на перевалі сніг іще лежав, але вже скрижанів і був здатний витримати вагу людського тіла. Там машини довелося кинути, але сайхи розібрали борти автівки й зробили з них ноші, на які поклали поранених, і мене також. А далі понад двісті кілометрів гнали пішки, ще й у темпі марш-кидка.
    На щастя, сайхи дуже витривалі. Ніхто зі звичайних людей не зміг би здолати цей шлях за такий короткий час. Звісно, якби в ті дні розпочалася заметіль – був би гаплик. Застрягли б у горах на два тижні, і тоді я б достеменно врізав дуба. А якби стало ще тепліше, то у видолинку на перевалі під шаром снігу утворився б ставок, і теж невідомо, чи сайхи його б подолали. Я ж кажу, пощастило.
    Згодом журналісти розтрубили на весь Материк, що, мовляв, є такий хлопець, що, ризикуючи життям, врятував понад вісімсот робітників-сайхів під час аварії на копальні «Сандор», і що він герой. Але це все нісенітниці. Я лише зробив те, що було можливо зробити. І, зрештою, хлопці самі себе рятували, а я лише кинув їм мотузку. Не така вже й грандіозна заслуга.
    До речі, чув, що вже у травні, коли остаточно відкрився перевал, до «Сандору» вирушила дослідницька експедиція. Власники комплексу бажали дізнатися, чи не можна врятувати бодай частину готової продукції, що залишилася на складах, і вціліле обладнання. Але та експедиція не спромоглася навіть наблизитися до копальні - на її місці розлилося озеро гарячої лави. За даними слідчої комісії, у «Сандорі» загинуло понад двісті робітників і шестеро осіб з переліку фахівців і адміністративного персоналу, вкупі з директором комплексу. Шукати їх тіла не мало сенсу – вони давно розпалися на атоми у вогняному озері. Викид лави був невеликий, але ця штукенція  вкрай руйнівна. «Сандокан» був знищений цілком  і не підлягав відновленню навіть у віддаленому майбутті.
    А ще я чув, що власники рудника майже не зазнали збитків через цю аварію. «Сандор» був застрахований на випадок природних катаклізмів, і страховку виплатили цілком.
    Мене це стосувалося у тому сенсі, що компанія сплатила за моє лікування й видала усю зарплатню, ще й добрячу премію. Цього мені вистачило, аби після лікарні втекти й сховатися від журналістів, які писали про мене усіляку героїчну дурню. Звісно, я завжди мріяв про світову славу – але не знав, що це така марудна й обтяжлива річ!
    А ще я вже отримав пропозицію роботи від дирекції комплексу «Айбор». Теж менеджером з персоналу. На наступний зимовий сезон. До речі, чимало сайхів, які раніше працювали на «Сандорі», вже туди завербувалися – хлопці швиденько знайшли собі новий тепленький прихисток. Тому з виконанням посадових обов’язків я там напевне не матиму проблем, навіть якщо мене знову нагріють з інспекторами. Треба лише узяти з собою більше цікавих книжок і фільмів. А між сезонами лишатиметься доволі часу й коштів для творчих експериментів.
    Татусь рве на собі волосся й волає «ні в якому разі». Та я, певно, таки зголошуся. Чув, що «Айбор» розташований у більш мальовничій місцевості, ніж «Сандор». А то я ті гори навіть не встиг роздивитися.
    
    

  Время приёма: 20:30 18.01.2020

 
     
[an error occurred while processing the directive]