07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Дракотик Количество символов: 39833
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap002 Чаклун з Великих Підгірців


    

    Натка стояла за пагорбами, у Воротах – проході між скелями на схід від села. Тут здавна була межа між Підгірцями і рештою світу. Натка вдивлялася у пустелю, у червонясті піски і пусту дорогу. Небо було сірим, здається, мало задощити. Аж раптом обрій стерся, заклубочився пісок, рвонув вітер.
    На Підгірці йшла буря – стіна червоного піску і пилу. Натка позадкувала. Буря враз затьмарила небо, сунула через пустелю крок за кроком, і Натка бачила, як за стіною пилу зникають дорога, дюни і пагорби, і треба було бігти, попередити людей, але дівчинка як скам’яніла.
    Хмара несла не пісок. У її вихорах кружляли розламані вежі, вирвані з землею окрайці лісу та гір. Буря рвала шматки світу – і наступними мали бути Підгірці.
     
    Натка закричала і прокинулася.
    Дівчинка сиділа на ліжку в хаті, на вікном світало, і мати, здається, уже працювала. Натка похапцем вдягнулася, прибрала ліжко і побігла вмиватися на двір. Крижана вода повернула Натку до тями. Навколо прокидалися Великі Підгірці: піднімався туман, зеленіли поля, майоріли червоні дахи, тягнулися по долині, видиралися на Малогір’я. Натка з-за паркану бачила плями Верхніх і Малих Підгірців, картатий розсип Підгорян, дорогу, що вела на верхні пасовиська, дими над хутірцями, гаї і верховини – і над тим усім здіймалися Незнані Гори, срібні на тлі чорного неба. Небо над Незнаними завжди було таким, хоч би яка погода не стояла над Підгірцями.
    Натка бачила це дванадцять років, але сьогодні уперше задрижала. Озирнулася туди, де за пагорбами ховалася пустеля.
    Але пагорби і скелі Воріт виглядали звичайно – кам’янисті схили, поцятковані кущами. Все було тихо, у сусідки Ларки заспівав півень.
    – Ну, чого стовбичиш? Бур’яни самі себе вирвуть? – нагримала мати.
    – Мамо, а з пустелі щось може прийти? Щось недобре?
    Матір, що стояла біля хвіртки з сапою і відром, знизала плечима.
    – Натко, ну що з пустелі може бути? Хіба пісок. Я ще мала була, коли останній караван приходив. Продавали запустельний мотлох, питали про Того, – матір забобонно плюнула через плече. – Як їх спровадили, більше ніхто старою дорогою не ходив. Нумо, дівко, працюй! – мати сунула дерев’яне відро в Натчині руки.
    – Але ж там, кажуть, є міста, – сказала Натка. – Королі, вояки, усякі дива. Так вчитель казав.
    – Що тобі від запустельних королів, як нам картоплю жук поточить?! – висварилася мати. – Натко, про Підгірці всі давно забули, і слава Горам. Йди просапай, позбирай жуки…
    Мати не договорила, бо згори, з верхніх вулиць, хтось закричав:
    – Рятуйте! Убили! Страховиська!
    Натка з матір’ю аж присіли. Кинувши реманент, побігли за хвіртку. За мить повз них промчала неосідлана коняка, на ній сидів червоний брудний мішок, аж Натка за мить усвідомила, що то не мішок, а хлопчик, заюшений кров’ю.
    Хлопчик доскакав до площі, звалися з конячої спини, і підгоряни, що звідусіль збігалися до вісника, заголосили, що то син вівчаря Мета, що у Малих каменях, а тоді по ланцюжку передавали хлопчикові слова, що Мета вбито, а хлопчик на власні очі бачив, як на Малих каменях утворилося провалля, туди затягло вівцю, Мет поліз за нею, а з ями вийшли страховиська і випустили Метові кишки. Страшидла кинулися й на хлопця, малий заледве втік.
    Новина здалася безглуздою, всі почали припускати, буцімто Метів хлопчик порізався косою та й з переляку чкнурнув з пасовиська, але староста, що вийшов з дому, оглянув малого і зауважив, що на хлопчику немає ран. Вівчарика внесли в старостову хату, аж Натка побачила, що люди озираються і показують пальцями нагору, у бік Верхніх Підгірців. За спинами і головами дорослих нічого не було видно, Натка видряпалася на старостів паркан і отетеріла.
    Верхніх Підгірців не було.
    Ніби у Натчиному кошмарі – на місці охайного села клубочився дим, бовваніли якісь чорні плями, ніби хтось вирвав частину схилу велетенською рукою, разом з хатами, городами, клунями і людьми, і пожбурив за Незнані гори.
    – Це ж якраз біля Малих каменів, – сказав хтось, – провалля! Провалля росте!
    – Провалля жере наші Підгірці!
    – Там страховиська! Страховиська напали!
    Люди почали в жасі розбігатися, штовхали одне одного, метушилися, товкли ногами тих, хто впав – і за мить на площі не лишилося нікого. Натка зістрибнула з паркану і теж побігла додому, вишукуючи очима матір.
    Ніби це могло врятувати від сили, яка вириває села з землі.
     
    Цілий день Підгірцями роїлися чутки і новини – одна одної дивніше і жаскіше. Підгоряни було вирядили нагору розвідників, але ті, як побачили описаних вівчариком зайд, повтікали. Казали, що страховиська зростом як людина, вкриті хутром, як кролі, але з пазурами і гострими зубами. Зуби у тих «кролів» з кожною новою оповідкою подовжувалися.
    Люди, що тікали з верхніх сіл, переповідали, що на місці Верхніх Підгірців провалля без дна, і з того провалля лізуть чудовиська. Хати, що стояли на тому місці, провалилися разом з людьми і худобою, і звістки про них немає, рятувати нікого не дозволили. Але скоро прийшла новина, що чудовиська-крололюди ходять на ногах, мають такий-сякий одяг і загони з командирами. Поряд з проваллям почався рух: там зводили велику хижу чи намет, хтось метушився, палили багаття.
    З парканів у Великих Підгірцях все це було добре видно.
    У підгорян лишалася надія, що мешканці Верхніх живі, просто ув’язнені у тому проваллі. А вчитель сказав, що, як зайди будують і спілкуються, то це ж не дикі звірі, а просто інакші істоти. З зайдами можна говорити. Підгоряни не рвалися йти на горішні пасовиська, говорити з крололюдами, але вчитель розпалився, що треба боротися за визволення громади, а хто боїться, най вдома сидить.
    Врешті, підгоряни зібрали посланців: десятеро майстрів і староста.
    Натка нишком ув’язалася за тим загоном. Посланці підіймалися, йшли повільно – вид зруйнованих Верхніх Підгірців сміливості не додавав. Коваль Ян навіть спробував з півдороги звернути додому – буцімто його дружина позвала. Але решта на коваля нагримала і примусила йти далі.
    Натка чаїлася за кущами і повзла слідом за посланцями, у надії, що мати не згадає про неї і не вмре з переляку – бо дуже хотілося побачити тих крололюдів! За все життя Натка нічого цікавого, крім пик з навколишніх сіл, вважай, і не зустрічала.
    Але дійти до табору крололюдів підгорянам не вдалося, бо за струмком раптом просів ґрунт, і люди ледь чкурнули від краю нової ями. Лише вчитель розгублено стояв посеред дороги.
     
    З ями вийповзли шестеро створінь – в білому хутрі, з довгими настовбурченими вухами, очима, як яйце, і міцними лапами. Чи то руками – Натка з кущів бачила, що крололюди тримають палиці. Виповзли, здійнялися на ноги, обтрусили хутро. На одному зі створінь навіть була червона накидка! Потому чудовиська розступилися, і за кролами з підземелля вийшла жінка у білому.
    Від подиву вчитель аж укляк, решта підгорян як в землю повростали. Натка теж скам’яніла.
    Людина серед чудовиськ?! Та більш того. Зайда була найкрасивішою з жінок, яких Натка будь-коли бачила: з блідим волоссям і світлою шкірою, у срібно-білій сукні з хутром. На голові у жінки виблискувала срібна прикраса.
    – Схиляйтеся! – наказала жінка підгорянам, які отетеріли серед шляху.
    Вчитель завагався, жінка ворухнула головою. Страховиська кинулися до вчителя, Натка з жахом побачила, як з їхніх лап висуваються пазурі – щонайменше у півруки довжиною.
    Мить – і вчитель лежав на дорозі мертвий і випатраний, з тельбухами по землі.
    Натка зойкнула, затулила вуста руками, та не могла поворохнутися.
    Староста повалився навколішки, інші посланці зробили те саме, налякано зиркали на скажену жінку і не могли вичавити ані звуку. Кров вчителя текла по витоптаній дорозі.
    – Ти тут головний? У мене до вашого народу справа, – заявила срібна жінка, вивищуючись над старостою. – До усього вашого народу, – жінка огледіла підгорян і зустрілася поглядом просто з очима Натки, що сиділа за кущем й не дихала.
    Натка незчулася, як заверещала і побігла униз по схилу, не розбираючи дороги, падаючи і розбиваючи руки. Випатраний вчитель стояв у неї перед очима.
     
    Натка добігла до дому і впала у хаті, як мертва, белькотіла лише: «Пазурі, пазурі! Кишки на дорозі!»
     Мати насилу допетрала, що невсидюча донька ходила за старостою і щось побачила. За хвильку село голосило по посланцях, як по вбитих: казали, що Натка Іванкова бачила, як усіх пожерли чудовиська. Але, на подив підгорян, скоро у село ввійшла процесія: загін звіролюдів з висунутими пазурами, срібна жінка і налякані підгоряни, які пленталися у колі чудовиськ.
    Процесія дійшла до площі і зупинилася.
    – Збери мені усіх, хто має вуха і розум, – наказала срібна жінка, і староста, як ушкварений, побіг геть, скликаючи односельців. – Я тепер ваша королева.
    – Брати і сестри підгоряни! Йдіть, бігом, ну! Усіх скликайте, не баріться!
    Староста зірвав голос і бігав, аж поки не впав у знемозі, очі його були квадратні і невидючі.
    Королева ж і її звіролюди незворушно чекали.
    – Пішли,– мати підняла напівживу Натку з ліжка, – пішли, бо вони кажуть: повбивають усіх, як не прийдемо!
    Натка зі сльозами і з дрижаками підкорилася.
     
    – Люди Підгірців, – звернулася до громади королева, – мене і мій народ привела до вас страшна небезпека. Чи ви знаєте про неї?
    Люди принишкли, і лише коваль Ян зміг пробелькотіти:
    – Шановна, у нас зараз одна небезпека. Від ваших служників. Нащо ви вчителя зарізали?
    Громада загула, але королева спинила те обурення жестом. Звіролюди повисували пазурі-ножі і лиш чекали сигналу. Але, на Натчин подив, Яна не вбили. Королева посміхнулася. Жінка мала бліде обличчя з вигнутими бровами і виразними очима.
    – Кілька зруйнованих хиж та пара життів – невелика ціна за попередження, підгоряни. Я просто хотіла вашої уваги. Бо ми всі зараз у небезпеці. Дещо насувається з-за пустелі.
    У тиші Натка зойкнула, і звук рознісся площею. Натка причаїлася.
    – Дещо насувається з-за пустелі, – повторила королева з хвилюванням, якого раніше Натка у ній не бачила. Срібна жінка підняла очі на пагорби, зирнула удалечінь. – Більше немає земель сходу і рівнин Агладору, білих Веж і університету Ба, король більше не править Лаонтеном, і море не омиває причали Вічного міста. Але це зробили не вороги. Це просто перестало бути! – королева стиснула кулаки. – Ви розумієте це?!
    Підгоряни мовчали, переглядалися.
    – Вельмишановна, – наважився знову заговорити Ян, бо решта підгірських достойників як води в рот набрали, – ми нічого не знаємо про ці землі. Уже кількадесят років жодна істота у Підгірці не приходила, – сказав Ян і додав, – оце крім вас, звісно. Як той світ зник, то що нам до того? Ми без нього споконвіку жили і далі проживемо. А як ваш народ тікає від чогось, то ми трошки посунемося і вам місце дамо, правда ж, громадо?
    Громада неупевнено загула. Зайди вже були тут, і краще було домовитися по-людські. Нехай би вивчили звичаї, людей відпустили і все відбудували. Натка чула, як сусіди перемовлялися про це.
    Але королева зробила рух пальцем, і за мить один зі звіролюдей тримав пазуря біля Янової шиї. Ян відсахнувся, і Натка побачила, що у коваля мокрі штани. Але ніхто не засміявся.
    – Дурнуваті створіння, – королева аж топнула ногою, – чи ви не розумієте?! Ще кілька днів, і не буде ваших Підгірців! Вони не існуватимуть! Сюди мчить Світотроща. Я не знаю, що воно таке! Я вчила науки у школі Ба і слухала наймудріших істот Лаонтену – але ніхто не встиг навіть дати ім’я цій біді! Буря відламує шматки світу і нічого не лишає!
    На площі усі мовчали.
    – Ми з вами – останні живі у світі! – відкарбувала королева. – Решта Вчених тікали і боролися, але не встигли! Тож мені потрібен єдиний, який може знати, що відбувається, і зупинити це. Чаклун з Великих Підгірців, ваш король! Де він?
    Громада не видала ані звуку.
    – Та ж його вже років сто ніхто не бачив, – бовкнув хтось і зачаївся у натовпі.
    – Тут є хтось освічений, навчений наукам чи Світобаченню, який знає, де живе Чаклун, і може покликати його? Чаклун – захисник цієї землі і найвправніший Вчений світу! Так писали книги! – надривалася королева, але усі лишень переглядалися і дрижали. – Він споконвіку жив тут!
    – Немає вже Того, пані, – мовив Ян, який, очевидно, уже подумки помер. – Він нас кинув і, кажуть, поїхав за пустелю за часів мого діда. Так казали старі люди. А де Той хату мав, уже ніхто й не знає. Може, вчитель щось знав.
    – Вчитель? То де ж він?! – королева огледіла громаду. – Нехай він вийде!
    – Та ж там, на дорозі, – Ян махнув рукою на верхній шлях. – Кишки його окремо і голова окремо. Ваші постаралися. А королів тут зроду-віку не було. Навіть коли Той жив.
    Ян замружився і чекав на удар, але королева зі своїм почтом розвернулися – і мовчки пішли. Підгоряни прожогом розступалися, падали і штовхали сусідів, аби опинитися подалі від зайд, але королева ні на кого не зважала. Йшла, схиливши голову в срібному вінку.
    Підгоряни миттю розбіглися по хатам, лише приголомшена Натка стояла біля паркану. Мати тягнула її додому, але Натка як скам’яніла.
    Так і не вимовила ані пари з вуст до самої ночі. Лежала у темряві хати, чула, як вовтузиться мати, бурмоче, що невідомо, що зранку їсти, бо у біганині перекинула горщик з печенею, а ринку сьогодні не було.
     
    Натка закрила очі, і за мить побачила, як буря поїдає пустелю і вривається через Ворота у Підгірці. Але у видінні було й щось нове: з Ключ-каменя струменів ніжний серпанок, який затулив села. Буря врізалася у той серпанок, трощилася, чавилася, як виноград у діжці, і на мить здалося, що Підгірці встоять. Але серпанок розірвало навпіл, Світотроща кинулася назустріч Натці – і все зникло.
    Натка відкрила очі, важко дихала. Мати ще бурчала і крутилася, значить, дівчинка задрімала лише на хвильку. Натка дочекалася, поки мати затихне, а тоді встала і вислизнула з хати. Серце стукало, всередині струменів холод. Зорі над Великими Підгірцями горіли несамовито, а за Незнаними горами було щось нове: якесь тьмяне сяяння, що окреслювало вершини. Натка зітхнула і пішла з двору. Хвіртка зрадницьки скрипнула. Зорі освітлювали дорогу з села, хоча Натка пройшла б той шлях навіть наосліп.
    Але кожен крок давався важко. Дівчинка вийшла за село, та ноги прилипали до землі, перед очима стояли мертві люди і видіння бурі, і Натка заревіла, сівши край дороги у бур’яни.
    Розкрила очі – і побачила перед собою, прямо навпроти, пику крололюда, півлюдську, підзверину: викривлений череп і опуклі червонясті очі. Натка заверещала, але заклякла, коли угледіла, що вояк не випускав пазурі.
    – Ша уою, – прошипів звіролюд. Повторив це знову і знову, поки Натка не допетрала, що звірині вуста намагаються сказати «за мною».
    – Мені треба до королеви, – сказала Натка. – Я маю для неї новину.
     
    До табору крололюдів йшли недовго: за околицю села. Там диміли вогнища, на яких кроли варили їдло, поряд інші чепурили хутро, звідусіль пахло мускусом і чимось різким, що Натка не упізнавала. Натка відчувала, як камінці упиваються в її босі ноги, дивилася тільки на землю. Аж вартовий зупинився, прошипів щось по-своєму. Посеред табору височів намет – темний на тлі зоряного неба.
    Вартовий пішов усередину, за пологом майнуло світло, потягнуло трояндами і смаженим м’ясом. За хвильку Натку вже заштовхнули в королівське житло.
    Королева сиділа у наметі за столом, вкритим гаптованою червоною тканиною. Цілий намет займали скрині з книгами, кілька з книг лежали перед жінкою. На підставці у тарілці димилася страва – смажена курка. Срібна корона лежала на книгах.
    – Кажи, – звеліла жінка.
    – Я знаю, де жив Той, пані королево! – випалила Натка, набравши повітря, і, майже задихаючись, відтарабанила. – Але покажу вам, тільки як не чіпатимете більше підгорян!
    Брова королеви піднялася.
    – Той – це ви так звете Чаклуна?
    Дівчинка несмілива кивнула.
    – Бо Його не можна турбувати, пані.
    Королева хмикнула.
    – Як тебе звати? І чому ти тут?
    – Натика, Іванкова донька, – тихо сказала дівчинка. – Але в селі Наткою звуть. Я прийшла, бо знаю, – Натка глянула на свої брудні ноги. – Ви правду кажете. Я це теж бачила. Бурю.
    Королева висковзнула з-за столу, присіла перед Наткою, дивилася сірими очима, не кліпаючи.
    – Ти маєш видіння, дівчинко?!
    – То був просто сон, – пробелькотіла Натка. – Але у ньому було все, як ви розповідали. Біла вежа, гори, камені і будинки, все змішано, як в помийниці. Я бачила гору, що мала впасти на Підгірці! – Натка задрижала, сльози знову потекли по її щокам. – Гору, що мчала з вітром! І вежу, з таким мереживним краєм, як льодяник! З неї все ще струменіло світло. Це було страшно.
    – Я бувала там, – сказала королева. – На білій вежі Ба-анжо, звідки Живе свічення розходилося над морем. Там нас приймали у Вчені, і давали право оживити своїх дітей. Так народилися мої білі люди, – королева з ніжністю повела рукою у бік табору крололюдей.
    Натка роззявила рота.
    – То вони… несправжні?
    – Найсправжніші, – образилася королева. – Спроектовані, вирощені, оживлені. Невтомні вояки і землекопи, вірні і сміливі. Вони працювали щосили, щоб втекти від Трощі, коли останні бастіони Вчених впали перед нею. Більше ніхто не вцілів – діти інших Вчених були не такі корисні, як мої білі. А решта народів світу – загинула, бо не спромоглася бодай на якусь науку. Як могли би загинути й ви, якби я не прийшла сюди, – усміхнулася корова.
    – То ось яка була ваша наука, – видихнула Натка.
    – Й не тільки така. Світ за пустелею повнився дивами і силами, – з сумом мовила королева. – Не можна гаяти часу. Їдемо туди, де жив Чаклун. Ти поведеш мене і моїх білих.
    – Але я не хочу! – зойкнула Натка. – Благаю, ніхто не має знати, що я була тут! Бо ж мене наші вб’ють! Бо ж ви…
    – Дитино, твої стосунки з односельцями вже не мають значення, – відрізала королева. – Край шторму в двох днях їзди під Підгірців, і Троща пришвидшується. Підгірський Чаклун описаний в книгах, як захисник світу. Щоб це не значило, це може бути нашою надією.
    Натка згадала серпанок зі свого сну – він зупиняв гору. Ненадовго. Набрала повітря для суперечки, але королева вхопила Натку за плече і вивела з намету, роздаючи накази. Звіролюди заметушилися, гасячи багаття і стаючи у лави.
    – Куди?
    – Через село, униз до двох великих скель, – пробелькотіла Натка. – Там велика каменюка, яку звуть… Ключ-каменем, – вона ледь на важилася вимовити заборонене. – Можна, я не піду з вами, я ж уже все сказала?
    – Відчуваю, що ще не все, – вишкірилася королева. – Тому підеш, куди я накажу.
    Натка зіщулилася.
     
    Люди прокидалися, визирали з вікон, хтось ще й не лягав, обговорюючи денні події. У світлі смолоскипів гурт звіролюдей і срібна королева йшли вулицею.
    – Може, забираються геть? – донеслося до Натки. – Ти диви, до Воріт йдуть, чи що?
    – Та ж з ними дитина! – угледів хтось, і Натка упізнала голос дядька Йося. – Опори Гір, та ж це Натка Йванкова! Вони дитя вкрали!
    Підгоряни почала вибігати з дворів, хапати вила і смолоскипи, перегородили шлях.
    – Приберіть це, – звеліла королева своїм воякам.
    – Зупиніться, будь ласка! – заверещала Натка. – Мене не крали! Я сама… сама пішла.
    Натка плакала від жаху, і всі бачили, що королева не тримає її.
    – Та ж вони не до Воріт йдуть, – здогадався Ян. – Бо ж нічого свого не взяли, і шатро своє за селом кинули! Вони до Каменю!
    – Натко, ти ж що, зрадити вирішила? – засичав староста. – А про прокляття Його подумала?! Що тепер буде?! Хай то прокляття на тебе впаде, не на нас!
    Заголосила Натчина матір, вибігла на дорогу, благаючи доньку тікати від королеви, Натка замружилася.
    – Йдемо, часу обмаль, – повторила королева, до чогось ніби прислухалася і додала з хвилюванням. – Троща пришвидшується, дитино.
    Процесія рушила далі.
    – То й не повертайся! Хай тобі ця… мамкою буде! – гукнула заплакана Натчина матір. – Опори Гір, нащо ж нам стільки горя?
    Натка ревіла, але не спиняла кроку.
     
    Камінь лежав на місці, плаский та похилений, врослий у землю під Воротними скелями.
    – Дивно, – пробурмотіла королева, мацаючи бік Каменя. – Й не скажеш, що тут є чари.
    – Кажуть, колись треба було постукати, і він відкривався, і Той виходив і захищав Підгірці. Але то ще за дідів було, – неупевнено проговорила Натка. – Я часто хотіла підійти і постукати… думала, почую від Того щось цікаве. Але мене так сварили…
    – Ти би стала Вченою, знаєш, – сказала королева, оглядаючи камінь при світлі смолоскипів. –Що то в морок за прокляття, про яке торочили твої сусіди?
    – Той, хто тут жив, – Натка боялася називати Чаклуна, – сказав, що хто Його потурбує, словом чи спогадом, того Він зі світу зітре. Бо підгоряни Його не шанували, попри захист, то й Він зник і більше Його ніхто не бачив. Може, за Незнані гори пішов, чи й в пустелю, чи тут закопався.
    – За Незнані – маловірогідно, – скривилася королева. – Бо за Незнаними знаєш, що лежить? Насправді, Нічого. – Натка вирячила очі, і королева додала. – Тут край світу, дитино. А Незнані – як бортик на яблучному пирозі, розумієш? Паркан перед всесвітнім ефіром. Саме тому над ними завше темно. Рийте тут, – без всякої паузи звеліла вона звіролюдам, вказавши на один з боків Ключ-каменю. – Як цей негідник не вийде, то немає чого його й кликати.
    – То нам буде кінець?
    – Звісно. Але я боротимусь до останку. Бо я – Вчена.
     
    Над Каменем напнули шатро, в якому засвітили вогні. Натка була ненадовго задрімала під кущами біля Ключ-каменю, але поряд лунали голоси, скрегіт – крололюди рили і виносили землю. А трохи вище, у Підгірцях, стояла тиша, тільки світилося кілька вікон.
    Натка пригледілася – чи не горить її вікно, аж пригадала материні слова і зіщулилася.
    Крол в червоній накидці покликав Натку до шатра. Натка, пірнувши під полог, побачила, що навколо Каменю вже ямина. Оголені боки Ключа зблискували, ніби були притрушені сонячним світлом. Королева нетерпляче оглядала Ключ, стоячи на краю ями. Кроли, склавши пазурі докупи, як лопати, хутко прибирали вийняту землю, інші чудовиська ставили у шатрі срібні клітки та розкладали книги. За мить звіролюди вийшли.
    – Спробуй згадати, дитино, що ти чула про Ключ. Найбільш блюзнюрські казки і оповідки.
    Натка замислилася. Кілька разів відкрила рота, але так і не наважилася заговорити про Те.
    «Як колись заговориш про такі речі, – сварився вчитель, – то Незнані гори нас розчавлять!»
    Але Світотроща…
    Королева питально дивилася на дівчинку.
    – У нас є співанка, що ключ відкриє двері тому, хто потребу має. Може, скажемо Йому про нашу потребу? – припустила Натка, червоніючі.
    Королева скривила тонкі губи, але за мить кивнула.
    – Спробуємо, раз немає іншого шляху.
    Земля під ногами задрижала. З шатра посипався пил, одна срібна клітка хитнулася.
    – Може, Він нас чує?! – гукнула Натка, але осіклася, побачивши обличчя королеви. – Чи?.. Це Світотроща, пані королево?
    – Давай врятуємо цей світ, дитино, – сухо мовила королева, спускаючись в яму і прикладаючи руки до Ключа. – Хоча світу, вочевидь, до нас байдуже.
    Натка знову вдихнула, щоб розповісти про книжку, але так і не змогла розчепити зуби.
    Якби Вчена королева сама про все дізналася!
     
    До ранку королева так нічого від Каменя й не добилася, і навіть крололюди зрушити його з місця і викопати не змогли. Земля під підошвою Ключа не піддавалася пазурям. Срібна жінка читала невідомою Натці мовою, стукала по Каменю пальцями і кулаками, обходила, посипаючи землю мерехтливим порошком, переставляла срібні клітки, які вона звала передавачами, поливала землю біля Каменя кров’ю крола, якому наказала порізати себе, а тоді навіть своєю кров’ю – та все марно. Ключ-камінь стояв мовчазно і нерухомо, і, якби не ті зблиски на боках, здавався би просто каменем. У світлі ранку королева уже не здавалася Натці срібною: її сукня замастилася землею і кров’ю, зачіска розпалася, під нігті в’ївся бруд.
    Земля під ногами жінок здригалася дедалі частіше.
    – Я маю ще раз порахувати, – пробурмотіла жінка, сідаючи на ослін і розкриваючи одну з книг. – А ти згадуй, згадуй ще про Чаклуна!
    – Вам би відпочити, – наважилася прошепотіти Натка.
    – Часу більше немає.
    Почувся гамір, в шатро забіг крол в накидці, прогавкав своєю мовою. Королева, відклавши книгу, поспішила з намету. Натка, хоч і змучена, поквапилася слідом, визирнула з-за спин кролів.
    Дорогою з Підгірців збиралися люди, тримали палиці, вила і сокири.
    Земля знову дрижала, уже майже безперервно, і так само гуділи підгоряни.
    – Забирайтеся звідси! – горлав Ян. – Каменя не чіпайте! Сказано: хто його потурбує, на того кара впаде! То ми не знаємо, що там за пустелею, а Підгірці уже ходором стоять!
    – У Дарки стеля впала, дітей забила! – закричав жіночий голос, і Натка упізнала матір. – Натко, щоб ти проклята була, на тобі кров їхня! Ти кролів до забороненого привела!
    За рухом голови королеви кроли вибігли уперед, вправно обходили селян.
    – У всіх хати потріскалися! Ви землю рили, Ключ потурбували, й все шкереберть! – гукав староста, відступаючи і стискаючи вила. – Геть з нашої землі! Хоч у Незнані йдіть, хоч куди! Нелюди кляті, і ти, зайда!
    Натка не розуміла, як селяни з вилами хочуть протистояти кролам – кроли стояли напоготові, висунувши пазурі і вишкіривши зуби, готові убивати.
    – Земля дрижить через Світотрощу, – спокійно заговорила королева. – Якщо ви допоможете мені, я, можливо, зможу вас захистити. На жаль, руйнувань у ці дні не уникнути.
    – Бреше, шо дихає, курво! – загорлав Ян. – Може, захистить нас? Чуєте, люди? Та ми до позавчора жили, як хотіли! А нині поруйнувала хати, людей порізала – і сама від себе нас захищатиме? А ну дай їм смаленого! – голосніше і протяжніше закричав коваль.
    Аж раптом зі скель над Каменем у кролів і королеву полетіли горщики, з яких аж сипалися іскри – падали і обливали зайд смердючою жижою, що спалахувала. Натка упізнала її запах і з вереском кинулася убік. Вмить запалало хутро кролів і шатро. Королева верещала, метушилася між наметом і кролами.
    – Іменем Ло і Барайга! Іменем води передвічної! – вигукувала Вчена, вихоплюючи з полум’я книги, а селяни рубали і добивали її служників. – Всі назад, в оборону! Іменем Ло, гасни!
    За ще кілька митей вогонь опав – хоча Натка знала, що погасити таке полум’я неможливо, поки усе не згорить. Та селяни продовжували бити обпечених крололюдів, гикаючи і нахромлюючи зайд на вила. Гостро пахло паленою шерстю. Кілька вцілілих брудних крололюдів оточили королеву і Ключ, виставили пазурі. В Натку теж полетіло щось, дівчинка пригнулася, але королева змахнула рукою, і кинуте спалахнуло в повітрі. На землю впала обпалена палиця.
    – За мене, дитино, хутко!
    Земля сильно здригнулася і тріснула, зі скель покотилося каміння, і там закричали – адже на скелях продовжували стояти підгоряни.
    – Ні, ні! Зупиніться! Світ справді от-от загине! – заверещала Натка. – Стійте усі! Не час битися!
    Королева схопила Натку за плечі, відтягнула за яму і залишки шатра. Крололюди тупцювали поряд, раз-у-раз зиркали на свою володарку. Земля продовжувала здригатися, і підгоряни під градом камінців, що сипався на їхні голови, відступили. Чутно було, як нападники зі скель теж вшиваються геть.
    – Що ж, просто справи підуть ще трошки гірше, – мовила королева. – Бідні, бідні мої діти.
    Землю навколо всіювали тіла загиблих крололюдей, і Натка вразилася тому, скільки їх було – і як мало лишилося.
    Над Ключ-каменем гойдалося мерехтливе, ніби розпечене повітря, хмарою висів тонкий сяйливий пил, але королева дивилася на Камінь збайдужіло і втомлено, потерла брудне обличчя.
    – Мої книжки згоріли. Але я спробую ще раз.
    – Я маю дещо розповісти вам! – Натка ніби усі сні почула свій голос і заговорила швидко, щоб встигнути. – Вчитель, той, якого ваші вбили, казав, що через це на Підгірці впадуть Незнані гори, але раз уже все одно, то я скажу. Я колись бачила дивну книгу! У вчителя, у скрині, а мене лишили, і наказали вчити урок, поки не дістануся до істини! Аж раптом стара скриня як трісне! Поки вчитель не бачив, я розкрила ту книжку, бо ж цікаво! А вона була дуже, дуже стара, написана не на пергаменті, а я на якійсь такій штуці, яка шурхотіла і ламалася. А вчитель дуже розлютися!
    Королева уважно дивилася на Натку, у дівчинки аж пересохло в горлі.
    – В цьому забутому місці зберігалася Позасвітня Книжка? Кажи, де вона?!
    Натка зковтнула.
    – Вчитель спалив її… щоб лиха не вийшло, сказав. А мені все завжди було цікаво… Все, що не таке, як всюди…
    – Клятий дурень, – після мовчанки сказала королева. – Але ти хоч встигла прочитати звідти?!
    – Книжка писала, що під Каменем лежить Замок Тисячі Дзеркальних Кімнат, – Натці вдалося вимовити це, – Камінь – його двері, як затичка в бочці. Але в тому Замку… Чаклун не живе, але в ньому Чаклун має знайти самого себе серед несправжніх облич... не пам’ятаю далі.
    Королева похитала головою і раптом продовжила, голосом низьким і тихим.
    – …несправжніх облич і чужих оман – узятися до суті світу, щоб міняти її, – договорила королева. – Це слова з посвяти у Вчені, яку й я колись виголошувала! Але ж це лише давня формула… і я ніколи не чула ні про який Дзеркальний Замок, пов’язаний з цією клятвою! Як у нього зайти?!
    Натка і королева обидві зиркнули на Камінь, над яким все ще стояла срібляста пилюка. Поряд тліли залишки шатра.
    – Здається, тільки Чаклуни можуть заходити в Замок, – нахмурила лоба Натка. – Але тоді виходить, пані королево, що Чаклун, коли за дідів зник, так і досі там блукає. Шукає ту, як її, суть світу. Тому, мабуть, і наказав не турбувати його, – припустила дівчинка. – Я теж злилася, коли треба було урок вчити, а мати кликала картоплю підгортати.
    Натка почервоніла, второпавши, що каже якусь дурню, а ще подумки завважила, що Гори, звісно, не впали на її голову. Королева походжала по краю ями.
    – Шукач знань може довго проходити випробування, щоб ті знання здобути. Проте Дзеркальний Замок, як ти кажеш, пропонує усього лиш набуття сили. А підгірського Чаклуна здавна описували, як найвеличнішого зі Вчених. Він багато століть, раз у раз, по причинам, які лишилися невідомими, навідувався до Лаонтену, Вічного міста, несучі дива і знання! То навіщо Чаклуну два покоління тому було проходити іспит Дзеркального замку, якщо він вже тоді був у повній силі? Або в Підгірцях заховано багато таких місць для випробувань, або тут якась загадка.
    – А чому цей пил не осідає? – збентежено запитала Натка. – Ще й ворушиться, ніби з-під Каменя його щось піддуває?
    – Який пил? – перепитала королева, оглядаючись. – Тут немає ніякого пилу! – Вчена змигнула, важко задихала, вхопила дівчинку за плечі і закричала. – Що ти бачиш, кажи?
    – Над Каменем, – пробелькотіла Натка. – Пилюка дивна. Уже давно стоїть і прибуває, і блищить, хоча сонця немає. Воно нагадує мій сон. Там такий серпанок виходив з Каменя, Трощі протистояв. Але впав. Проте у сні воно не так було…
    До Натки дійшло, що королева не бачить ніякого срібного пилу. Володарка крололюдів тільки озиралася, сопла, зиркала на дівчинку, до болі стискала її плечі.
    – Мерщій у яму! Хутко! Тримайся Каменя! Працюй! – закричала королева.
    Натка позадкувала до ями, не розуміючи, що відбувається.
    – Скриня з книжкою тріснула, кажеш? – бурмотіла королева. – Коли тобі наказали шукати істину? І тобі завжди було цікаво усе?.. Боги, як просто! У всіх під носом!.. Не один Чаклун був! і не Чаклун зовсім… Скільки ж поколінь тут не шукали обдарованих?!
    Натчина нога послизнулася на вогкому ґрунті, дівчинка шкереберть полетіла у яму і уперше в житті врізалася в Ключ-камінь.
    Але не вдарилася, а помчала через якусь нескінченну темряву.
     
    Натка падала, перекидалася, билася об невидимі стіни, здається, кричала, і раптом вилетіла з тієї дірки на освітлений простір – так, ніби випала через дірку в стелі.
    Позаду у жовтуватому хмарному небі й справді затягувалася проріха, а Натка каменем падала з того неба – до далекої, жовто-чорної землі, вкритої руїнами і розкресленої на величезні, присипані уламками квадрати. Внизу щось зблискувало, стирчало і чорніло. Здавалося, тут колись стояли гігантські башти, вишикувані рядами – але попадали. Прямо під Наткою була одна з них – кругла, з незліченними комірками у зламаній верхівці, і та башта наближалася.
    Натка кричала щосили, але з її рота не виривалося ані звуку – аж поки дівчинка не врізалася у ті руїни…
     
    …і опинилася серед бурхливої, безкрайньої води. Натка борсалася, била руками по хвилям, вали підносили її вгору і кидали в глибину. Натка затримувала дихання, не знаючи, чи випірне, озиралася – чи немає берега? Але до обрію було лиш море, і стало темніти – аж раптом Натка зрозуміла, що це йде Хвиля – чорна, як найдовша ніч, висотою до неба, довжиною від обрію до обрію. Натка з усіх сил гребонула руками, але марно – її потягнуло у чорну воду…
     
    …Натка спустилася з неба у місто, увінчане мереживною баштою. Навколо поспішали жінки і чоловіки у кольорових шатах, дівчинка посміхнулася. Але через мить відчула страх: на ній не було одягу, і усі озирнулися на неї. Кілька містян тримали на ланцюгах невеличких людей та істот.
    – Хто пустив сюди цю дику?
    – Злодюжка!
    – Брудна істота!
    – Мені не требі нічого вашого! – хотіла загорлати Натка, але голос її зрадив. Містяни відстьобували з ланцюгів своїх утриманців: химерних, ніби скроєних з різних тварин, зубастих, крилатих, незвичайних дрібних людей з пласкими лобами – і все те кинулося за Наткою.
    Вона тікала все вужчими і все бруднішими вулицями, перелазила через паркани і падала з дахів, але переслідувачі не відставали. Усе навколо загойдалося, будинки тріскалися. Тікати кудись, хоч у штормове море, хоч у знищені світи! Натка стиснула кулаки і уявила двері…
     
    …Натка вибігла на утоптану дорогу на схилі гори, але відчула, що за нею все так же йдуть. Натка зойкнула і відкрила нову дорогу.
     
    …Натка падала у дзеркальних коробках без дверей…
    …тікала від істот з корінням замість очей…
    …зустрічала людей, які не мали спини…
    …бачила себе старою у срібній сукні і короні…
    …блукала безлюдними селами, які щось нагадували, але вона геть забула, де бачила такі…
    …втратила почуття часу, простору, усе…
     
    …але щось тривожило, щось, про що вона мала згадати.
    Голоси, як вітер, звучали у вухах – варто було тільки прислухатися – і вона зрозуміла, що може почути усіх, хто жив, усіх, хто коли-небудь мислив і шукав правду. Вони мали би знати відповідь.
    Сила нуртувала у її тілі, текла по рукам, спалахувала іскрами в очах, обпекала потилицю. Але у пам’яті навіть наймудріших – не було сили проти Світотрощі.
    Натка зупинилася і вдихнула.
    Так, це було її ім’я.
     
    Срібна королева стояла над Ключ-каменем, коли Натка з’явилася за її спиною.
    Сітка з червоних ниток поставала над головою Вченої, сягала між Воротними скелями аж до низьких хмар, і прямо за тією сіткою клубочилася Світотроща – стіна від неба до землі, там безгучно били блискавки, кружляли чорні і жовті маси. Пахло пилом, і в повітрі ніби не було повітря. У Натки закладало вуха.
    Навколо королеви валялися крололюди, точніше, пусті шкури з вваленими очима, і Натка за мить зрозуміла, що то за червоні нитки сплела королева.
    – Ви вбили своїх дітей. Принесли їх у жертву, щоб захистити Підгірці. Чи… себе?
    Дівчинка не упізнала власний голос, низький і дорослий.
    Ще два червоних пасма текли позаду королеви – захищали від нападу селян.
    Ці нитки наблизилися до Наткиного обличчя – і сахнулися.
    – Я захищаю нас обох, – хрипко проговорила королева. Її руки були підняті і напружені, пальці скрючені. – Ти мандрувала під каменем три дні. Але я не наважилася опустити руки, Чаклунко. Треба зробити дещо. Але у мене замало сил.
    – Кажіть.
    – Нам треба прокласти шлях, Чаклунко. Книги писали, що є безліч світів. Той чи та, що пізнає Істину, може створити новий, власний. Це єдине, що нам лишилося.
    За спиною Натки все ще виднілися села Підгірців – але обрій застилала жовта пилюка, земля здригалася і провалювалася, на Незнаних Горах, раніше блискучо-срібних, повзли велетенські, більші за цілі Підгірці, осипи. У імлі, що застилала села, чулися крики і плач.
    – Я дійсно бачила багато світів. Але я люблю цей, – повільно проговорила Натка.
    – Тут усе закінчено! – закричала королева. – Ти що, не бачиш? Не знаю, які сили ти винесла з-під Каменя, але все, що ми можемо зробити зараз – піти у Засвіття. Цьому світу кінець! Там є інші шляхи, тисячі стежок! Ти ж бачила їх! Ми прокладемо свою, Натико-Чаклунко! Народимо нових Ло…
    – І знову все повториться? – глухо запитала Натка. – Ні. Я, здається, зрозуміла, пані. Ви опанували величні сили. Та єдине, чого хотів ваш народ…
    Скеля зліва від Каменя тріснула, і лише кривава Сітка утримувала каменюки над головами двох жінок.
    – …підкорювати і знищувати інакших. Землі, де ви проходили, вмирали, і лише Лаонтен, Червоне місто, роздувавало від пихи. Все, що ви створили там, було отруєним. Ви розірвали світ, викликали Трощу, і зараз кола від неї йдуть усіма світами, які я побачила. Всі світи зіпсовані, ніби у страшному сні!
    Королева з жахом зиркнула на Чаклунку, скрючила пальці, з усіх сил тримаючи криваву Сітку.
    – Я ж хотіла урятувати Підгірці! Врятувати світ!
    – Якби ви прийшли, не вбиваючи, ми би мали час домовитися! – закричала Натка. – Але ви не очікували, що селяни в землі Великого Чаклуна будуть чимось більше, ніж м’ясом? У вас вдома було так, правда? І ви почали вбивати усіх, кого бачили! Щоб залякати Чаклуна, показати свою силу, а не щоб домовитися, як з рівними! А тоді вас уже ніхто не чув! А тоді вас теж стали убивати! Та й тепер ви знову брешете, правда ж, пані Вчена? Ви хочете свій власний світ, який я маю відкрити для вас? Бо ваша обізнаність не сягає аж так глибоко! Бо наука Мереживної Вежі може лише вбивати.
    Натка підняла руку і зім’яла частину Сітки.
    Уламки скель полетіли на жінок. Королева загарчала і розвернулася, кидаючи своє плетиво у Натку, але Натка – аж для себе несподівано, як у сні! – злетіла в повітря.
    Світотроща всунула мацаки у щілини між скелями, зірвала і унесла шмат землі з Пагорбами, ковтнула Ключ-камінь, і Натка, вишкірившись, штовхнула у той вир зайду у срібній сукні.
    – Я на своїй землі, і ти зупинишся! – загорлала Натка – чи, може, хотіла зробити це, але уже не могла, бо не мала голосу, стала величезною, як гора, як світ, вплелася у Шторм над Пагорбами, ловила уламки тисячами рук і зшивала їх – і Троща стала опадати: згорталися фонтани пилу, з гуркотом падали гори і міста, осипалися пустелі, перемелені ліси і розпечена земля…
     
    – Жива!
    – Жива!
    Багато голосів переказували це слово, а тоді стихли, тільки ноги затупотіли.
    Натка розкрила очі, сіла і прокашлялася.
    На запилюженій галявині біля Каменя нікого не було. Пагорби, розтріскані Воротні скелі, видолинки Підгірців, руїни сел і схили Незнаних Гір вкривала жовтувата пилюка, всюди зяяли тріщини, шурхотіли осипи, але земля більше не дрижала, і Натка чула, що все спокійно. До самого кореню світу Світ був Цілим.
    Дівчинка оглянула себе – пошматована сорочка, брудні руки, ніби вона добряче награлася за селом – тільки це, вочевидь, лишилося в минулому.
    Під Натчиною шкірою текло золоте світло, мабуть, непомітне ані для кого.
    – Вельмишановна пані Чаклунко, у нас до вас прохання буде.
    З-за каменів вийшов Ян. Позаду дріботів староста – дід мав розбиту голову – і ще кілька підгорян, почасти теж поранених. Ян м’яв шапку і відводив очі.
    – Пані Чаклунко, ми бачили, як ви злобну тітку порвали і бурю заспокоїли, і за то вдячні. Але віддячити не зможемо, бо самі гляньте, все попадало, збіжжя не лишилося, нічого немає…
    – То кажіть, чого хочете, – глухо проговорила Натка, дивлячись в ковалеві очі.
    Вона вже чула, ніби всередині голові шепталися голоси Яна, старости і решти народу.
    – Ми люди мирні, – зітхнув Ян. – Нам ото все не треба. Чуда всякі і сили. Нам би, щоб все було тихо, щоб їсти що було, вдягти що, і досить. Тож ви поселіться десь подалі від Підгірців, добре, пані Чаклунко? Нам же краще тепер вас так звати, а не старим іменем?
    Натка довго дивилася на коваля, аж побачила, що за натовпом стоїть її матір. Мовчить, відводить очі. Натка знову глянула на коваля і старосту, так, що ті аж позадкували. Чоловіки стиснули палиці.
    – Ви не думайте, що ми безсилі, Чаклунко! Ми огого вам можемо всипати, ще пам’ятаємо, як ви тут на парканах висіли і в школі чудили! – гаркнули з юрби.
    – Я піду, майстре Яне, шановна громадо, – Натка встала з землі, маленька, худа і обірвана. Плакати чи переконувати їх не було сенсу. – А хто мене дарма кликатиме, буде проклятий, – додала дівчинка, вишкіривши зуби. – Проте хто захоче йти звідси, нехай йде, і хто прийде, най буде прийнятий. Як забудете про це, Гори на вас впадуть.
    Натка простягнула руку, і скелі здригнулися, посипалася щебінка. Люди заверещали, побігли геть, штовхаючись.
    Дівчинка, яка пройшла через світи, розвернулася і покрокувала в пустелю.
    По щокам Натки потекли сльози.
    Дорога зазеленіла під ногами Чаклунки, і Натка знала, що далеко попереду на неї чекає море.
    Бо вона сама його там зібрала.
    

  Время приёма: 13:21 18.01.2020