 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Після злету корабель швидко зорієнтувався у просторі і впевнено взяв курс на Нібіру1. Планету, зовсім недавно відкриту земними астрономами… Та, за роки спостережень земляни, до власного сорому, не дізналися нічого суттєвого про таємничу міжзоряну блукалицю. Ніби хтось ретельно ховав інформацію про неї від стороннього ока. Але вчені не втрачали надії більш досконало дослідити планету зблизька. Для цього земляни вирішили спорядити наукову експедицію до нещодавно відкритого небесного тіла…
***
…З виглядом досвідченого космічного вовка Нестор недбало позирав на оглядові екрани і відверто нудьгував. Один з моніторів майже повністю займала золотава куля легендарної планети аннунаків… Мабуть, планети аннунаків. Принаймні, так гадали першовідкривачі… На іншому блищала цяточка далекої Землі, яка, на тлі інших зірок, виглядала трохи більшою і яскравішою…
На «Промені надії» вже котрий тиждень зовсім нічого не відбувалося… В сенсі, нічого цікавого. Корабель так само нудно і вперто долав міжпланетний простір, наближаючись до кінцевої мети. І, треба сказати, що подорож ця вже зовсім скоро мала добігти кінця…
У міжпланетних рейсах астронавти, зазвичай, чергували по двоє. Котрийсь із пілотів і хтось із палубної команди. Байдикували під час подібних подорожей тільки науковці.
Нестору цього разу випало ділити невиснажливі, але одноманітні вахти з чорноокою, мініатюрною француженкою Мішель Дюбуа. Дівчина виконувала в екіпажі обов’язки штурмана… Штурман шалено подобалася Нестору. Ще з першого рейсу. Молодий чоловік боявся признатися навіть собі, що, здається, непомітно по вуха закохався у симпатичну дівчину… Не позбавлена шарму брюнетка з витонченою талією і гарними, розвиненими стегнами та грудьми, теж виявляла до першого пілота певну симпатію... Хоча б судячи з пустотливих бісиків, які вона іноді заклично пускала у бік Нестора… Та їхній взаємний прояв ще несміливих високих почуттів цим, нажаль, поки що і обмежувалась. Кожен чекав від іншого наступного, більш рішучого кроку...
Науковці експедиції під час перельоту до Нібіру займалися хто чим. Переважно, переглядали вже не одноразово бачені мало захопливі наукові фільми та студіювали товсті й замацані, на перший погляд, зовсім нецікаві наукові журнали та монографії. А ще запекло сперечалися у кают-компанії. До хрипоти і навіть, – соромно сказати, – до бійок, відстоюючи ту чи іншу наукову теорію…
Нестор позіхнув, припинив споглядання короткої стрижки на гарненькій голівці Мішель і від нічого робити й собі спробував пригадати хоч щось про таємничих аннунаків… Загальновідоме, що їм розповідав перед експедицією незнайомий набундючений професор. Хоча, що людство могло знати про цю легендарну расу!? Тільки те, про що розповідалось у шумерсько-аккадській міфології. Приміром, про Тіамат, солоний океан-хаос, що породив усе живе на планеті. Навіть богів... Про Гільгамеша – легендарного шумерського героя... Або про багатоликого Мардука, бога-покровителя Вавілону…
Але цьому корисному бажанню завадили тривожно-бадьоре голосне виття сирени, що сигналізувало про скоре закінчення перельоту, і Натан Раппопорт. Майже одночасно зі звуковим сигналом командир екіпажу впевнено й швидко увійшов до рубки управління. Першою на його появу відреагувала Мішель. Вона стрімко підвелася зі свого місця. Невловимим рухом розгладила зморшки на комбінезоні, граційно тріпнула волоссям і лукаво блиснула антрацитовими очима у бік начальника...
–Не дивися так на мене, дівчинко, – своєрідно відреагував на її погляд Раппопорт. – Давай, краще, швиденько обрахуй швидкість і траєкторію нашої орбіти, щоб ми не зіткнулися з планетою, а згодом змогли без проблем подолати її гравітацію й повернутися назад…
–Ага, я зараз, командире, – з готовністю кивнула Мішель і, присівши за комп’ютер, швидко забігала пальцями по клавіатурі…
Поки Мішель займалась необхідними й звичними обчисленнями, до рубки, наче вихор, нетерпляче увірвалася науковий керівник експедиції, астрофізик зі світовим ім’ям, Поліна Гурамова. Так-так, саме увірвалася, а не увійшла… Завдяки присутності її розкішного тіла у невеличкому приміщенні відразу стало тіснувато.
–Ну, що там? – розтягуючи слова і, здавалося б, байдуже поцікавилася Поліна, та ледь помітне тремтіння рук і червоні плями, якими взялося привабливе обличчя жінки, видавали неабиякий азарт очікування чогось незвичайного, досі незвіданого...
Ще б пак! Перша експедиція до вірогідно заселеної планети, це тобі не просто рутинна мандрівка у далекому космосі. Тут відчутно пахне сенсаційними відкриттями!
–Поки нічого. Тільки підтверджуються попередні дані, – замислено мовив у відповідь Раппопорт. – І ще… Зараз уже з упевненістю можна стверджувати, що… що у Нібіру зовсім відсутня атмосфера і що це мертвий металевий світ…
–Чому металевий? – з цікавістю перебила Поліна і автоматично зробила рух губами, ніби пережовувала щось.
–Вибачаюсь, я неточно висловився, – зараз же поправився Натан. – Поверхня планети на сто відсотків вкрита досить тонкою кіркою жовтого металу. За показниками спектрографа, це – щире золото… Найщиріше… Абсолютно без домішок…
–Так… А під ним що? – нетерпляче спитала Гурамова і знову «пожувала» повітря.
–Вибачаюсь, не можу знати, – делікатно знизав плечима Раппопорт. – Обмаль даних. Візуально на поверхні не виявлено значних виходів глибинних пород. І взагалі, небесне тіло виглядає якось дивно.
–Так чому дивно? І як дивно?
–Як звичайна суцільна золота куля… На поверхні планети зовсім не виявлено води чи якихось інших елементів у рідкому стані, і як наслідок, – відсутні материки та острови… Лише помічено кілька груп кратерів. Вірогідно, метеоритних. У кожному скупченні вони мають різний розмір і розташовані, на диво, геометрично правильно… І ще. У них ідеально кругла конфігурація…
–Не пробували виявити склад того, що під золотом?
–Пробували. Якісь незрозумілі данні отримуємо. Під відносно тонкою – сантиметрів сорок-шістдесят, – кіркою золота слабко розрізняється невідома науці порода, можливо, метал. Вона має міцну кристалічну решітку... Треба запускати зонд, – нерішуче, але впевнено, мовив Натан.
–Як треба, то запускайте, – труснула кучерявим рудим волоссям астрофізик і для певності кивнула. – Я дозволяю… Під мою відповідальність...
Перший робот стартував до Нібіру відразу, тільки-но довгий і худий, висохлий, мов тріска, помічник головного інженера «Променя надії» Вейдун Лі спорядив його. Так вже вийшло, що для посадки дослідницького безпілотника обрали місце якраз поміж невеликими кратерами однієї з виявлених груп, які утворювали пряму лінію. Незабаром зонд почав плавно знижуватись. У рубці запала тиша. Люди напружено слідкували за машиною. Раптом, коли до поверхні лишалися лічені метри, робот різко спинився. Здавалося б, навіть трохи відлетів назад. Мов би наштовхнувся на якусь невидиму й пружну перепону. І відразу ж з апаратом, чомусь зник зв'язок. А ще через мить зонд почав повільно й цілеспрямовано падати. І… це падіння виглядало цілком осмисленим. Наче зондом хтось керував… Робот обережно опускався прямо в середину крайнього з кратерів…
Що сталося з ним далі, астронавти не бачили, – корабель пішов на черговий виток навколо Нібіру і навіть візуальний зв'язок з безпілотником люди на якийсь час втратили…
–Певно, потужне силове поле невідомої природи, – спантеличено мовила Гурамова. – Нічого не розумію. Готуйте наступний зонд…
Але подібна доля очікувала й на інші безпілотники. А незабаром експедиція втратила і останній літальний апарат.
Коли «Промінь надії» робив вже третій оберт навколо загадкової планети, несподівано «ожили» чотири найвищих, – напевне, як Фудзіяма чи Кіліманджаро, а може й більших, – кратерів. Зовсім не ті, у яких зникли безпілотники. Почалося вулканічне виверження. Специфічне. По-перше, з надр планети під великим тиском на великій швидкості виривалися зовсім не лава й каміння, а якісь дивні, схожі на реактивні, щільні струмені, ймовірно пару. Чи ще чого… По-друге, вони скеровувались, чомусь, не перпендикулярно поверхні планети, що було б природно, а, наперекір всім фізичним законам, під невеликим кутом. Наче хтось керував цими виверженнями.
Через кілка хвилин прилади землян зафіксували незначну зміну швидкості планети, а слідом за нею – і кутове відхилення Нібіру від усталеної довгий час орбіти…
–Нічого не розумію, – сердито труснула рудою гривою Поліна. – Абсолютно нетипова поведінка для незаселених планет… Адже вона незаселена? Так?.. Такого просто не може бути!..
У рубці управління знов стало тихо…
–А може… може вона заселена, тільки ми, чомусь, не бачимо цього, – нарешті невпевнено подав голос Натан.
–Ну, припустимо, – й собі повільно сказала Мішель, щоб сказати щось розумне, та вимогливий виклик системи зв’язку не дав дівчини закінчити думку.
Та, власне, більш-менш обґрунтованого припущення у Мішель і не було зовсім… Напевне, що не було…
Земля настійливо вимагала зараз же згорнути всі наукові дослідження поблизу Нібіру і негайно вирушати назад. Причина такого дивного поспіху з’ясувалася швидко. На Землю з космосу насувався великий астероїд. Йому присвоїли ім’я давньоримського бога смерті, – Танатос. Якщо нічого не робити, то за попередніми розрахунками, трохи більше, ніж через півроку, він уріжеться в Землю якраз посередині Європи.
–А що у цьому випадку можемо зробити ми? Хіба що безсило спостерігатимемо за катаклізмом з космосу, – з сарказмом цілком слушно поцікавився Раппопорт. – Ми навіть не встигнемо долетіти до земної орбіти. Коли відбудеться зіткнення, «Промінь надії», у кращому разі, минатиме орбіту Місяця… Є раціональне пояснення несподіваному припиненню нашої експедиції?..
Питання повисло у повітрі. У Землі наразі такого пояснення не було. Центр управління польотом навіть не уявляв, чим може зарадити прогнозованій планетарній катастрофі дослідницький космічний корабель. Просто чиновники, за давньою звичкою всіх чиновників ховатися від проблем за чиїмись спинами, хотіли, перестрахуватися, перекласти відповідальність на астронавтів і науковців експедиції… І мати, про всяк випадок, поблизу Землі активну й потужну космічну одиницю. Щоб, у разі чого, якось корисно застосувати її і спробувати врятувати Землю від неминучого й смертельного зіткнення. До того ж, може за кілька тижнів польоту земні вчені разом з дослідникам Нібіру знайдуть якесь рятівне рішення… Треба визнати, що у випадку з планетою аннунаків земна наукова школа неочікуваного зазнала повного фіаско. І коли на початку експедиції з приводу загадкового небесного тіла було чимало гіпотез, то зараз їх число тільки збільшилося в рази…
Поки «Промінь надії» наближався до Землі, планета не гаяла часу марно. Та численні спроби усіма можливими й неможливими засобами вплинути на астероїд і хоча б якимось чином уповільнити, або на кілька кутових секунд змінити вектор його смертельного курсу, ні до чого суттєвого не призвели. Більше того, по факту зробили тільки гірше… За попередніми розрахунками, Танатос спочатку мав зіткнутися із Землею у районі Карпатських гір. Це завдало б планеті непоправної шкоди, та все ж лишало людству мінімальні математичні шанси на виживання. Тепер же епіцентр удар астероїда по планеті переносився в Атлантичний океан, поблизу Ісландії. Існувала велика вірогідність того, що зіткнення спричинить неймовірно потужну хвилю цунамі. А потім Танатос, рухаючись з шаленою швидкістю, проб’є земну кору і зіб’є планету з орбіти. Такий поворот подій гарантував загибель на ній всього живого…
Приблизно на сьомому тижні польоту науковці планети і космічної експедиції прийшли до спільного й невтішного висновку. За результатами численних розрахунків і комп’ютерного моделювання наслідків від застосування тих чи інших засобів попередити зіткнення Землі з Танатосом, найбільш дієвим і доцільним видавався метод потужного бокового зіткнення «Променя надії» з астероїдом. Завдяки неймовірній кінетичній енергії такого зіткнення і могутній вибуховій силі іонних двигунів дослідницького корабля, відсотків на дев’яносто п’ять швидкість польоту Танатоса зменшиться хоча б на кількасот метрів. У найгіршому випадку, – на кілька десятків. До того ж, існував висока ймовірно, що незначно зміниться і кут нинішньої орбіти астероїда. За всіма можливими розрахунками Танатос у такому випадку пролетить, хоч і у небезпечній близькості, але повз планету. Навіть не зачепивши її атмосферу… Звичайно його гравітація спричинить чисельні землетруси і неймовірної сили припливи у світовому океані, але то іграшки у порівнянні із космічним зіткненням…
І цю вбивчу для корабля місію мали виконати люди… Автопілот, дбаючи про безпеку екіпажу, за будь якого сценарію уберіг би «Промінь надії» від прямого зіткнення з Танатосом. Тому, як мінімум, двоє астронавтів повинні пожертвувати життям для добра всього людства. Інші мали негайно покинути корабель на рятувальній шлюпці і летіти до Місячної колонії землян…
Спочатку кілька годин вирішували, кому доведеться здійснити подорож в один кінець. На це не очікувано зголосилися всі... Врешті решт, цю смертельну місію мали виконати Натан Раппопорт, – як командир екіпажу, – і Нестор. У якості найбільш досвідченого пілота. Інші члени експедиції, відразу ж після прийняття доленосного рішення, без поспіху попрощалися й понуро почали сідати у рятувальну шлюпку. Кожен розумів, що шансів на наступну зустріч з двома добровольцями-смертниками у них немає…
Особливо зворушливим вийшло прощання Нестора і Мішель. Молоді люди спочатку деякий час, без слів, безнадійно й розпачливо дивилися один одному у вічі. І скільки муки та кохання було у цих поглядах! Потім взялися за руки і майже одночасно прошепотіли: «Прощавай! Я тебе сильно-сильно кохаю і ніколи не забуду…». Прямо як у телевізійній мелодрамі! Хоча це була зовсім не мелодрама… і не фарс, як могло видатися сторонньому спостерігачу…. Не гра на публіку… Скоріше, глибока і ще не усвідомлена особиста трагедія… Мішель ще тихо-тихо прошепотіла: «Щасти вам… І нам…». В останнє глянула на Нестора великими, повними сліз очима і поривчасто торкнулася губами щоки чоловіка. Тоді різко відсторонилася від нього. Делікатно вивільнила свою руку від міцного потиску долоні першого пілота. Відвернулася і, не озираючись, майже бігом, зникла у шлюпці. Її душили ридання, які штурман стримувала з останніх сил… Люк за дівчиною відразу зачинився. Назавжди зачинився… І рятувальний кораблик спішно стартував з борту приреченого «Променя надії». Тільки після цього Нестор повною мірою почав усвідомлювати всю підступність і трагізм їх невеселого становища…
–Ну, що, юначе? До справи, – бадьоро перервав сумні, і навіть панічні, роздуми першого пілота Натан. – Не бери дурного в голову, синку…
–До справи, командире, – рішуче кивнув Нестор і вимушено усміхнувся.
–Я прокладу курс і потім боротимуся з автопілотом, а ти ні на що не зважай. Роби свою звичну роботу, – заспокійливо промовив Раппопорт і легенько штурхонув Нестора в плече. – Не розкисай, хлопче, не розкисай. Ще не час… Ще потанцюємо наостанок…
–Єсть не розкисати… Потанцюємо! – вимушено бадьоро відповів перший пілот.
Та все одно голос його зрадницьки здригнувся… Чи то тільки здалося…
***
Дні до зіткнення з астероїдом збігали швидко. Спочатку Нестору було надзвичайно страшно очікувати відомого всім кінця. Він аж тремтів від безсилля й безнадійного розпачу. І щиро жалів себе… Він же ще молодий! Ще навіть не встиг пожити, побувати у багатьох місцях, відчути п’янке тепло дівочих уст, терпкий смак кохання… Молодий чоловік довгий час перебував наче у прострації. Іноді йому здавалося, що вони знаходяться не за сотні тисяч кілометрів від Землі. І не у крихкій шкаралупці приреченого космічного корабля, загубленого у глибокому і байдужому космосу… У запаленій, хворій свідомості чомусь знов і знов зринала одна цілком земна картина: він стоїть під рясно всипаною цвітом старенькою вишнею у затишному бабусиному садку, легенький весняний вітерець лагідно куйовдить волосся, у повітрі до запаморочення пахне солодким вишневим цвітом і діловито, ледь чутно гудуть бджоли… Несподівано лунає сухий, наче постріл, тривожний звук. Враз кудись зникають вкрита цвітом вишня і її аромат. Замовкають бджоли. Несподівано на затишний садок спадає просякнута жахом глупа ніч… Раптом у холодній чорноті повільно з’являється, підсвічене слабеньким світлом далеких зірок, прозоре обличчя старої жінки… Нестор з подивом упізнає у ній свою, давно померлу, бабусю. Вона скорботно дивиться на нього і чомусь сварить пальцем… Як колись у дитинстві… Потім ворушить губами, наче щось беззвучно каже до нього… «Не бійся… Я убережу вас… від смерті… Не дам…», – перший пілот наче чує беззвучні слова… Чи то тільки здається його дезорієнтованому від безвиході мозку… І так раз за разом…
–Тримай курс! Не спи! Не спи! – вириває його з видіння спокійний і впевнений голос Раппопорта.
Нестор з силою трусить головою, наче проганяючи нав’язливе видіння… З чого б це? Можливо, прозоре бабусине лице, то якийсь зловісний знак?.. а може ні. Навпаки щасливий, обнадійливий… Нараз на великому моніторі пілот помічає карикатурно велике і чітке, – з численними дрібними деталями й віспинами від метеоритних ударів, – зображення поверхні якоїсь планети… чи планетоїда?.. чи астероїда?.. Зображення повільно обертається, наче при зйомці кінокамера постійно змінює своє положення відносно об’єкту зйомки…
Потім настрій Нестора на короткий час кардинально змінюється… Перший пілот кілька днів випромінює впевненість і рішучість. Він навіть підбадьорює Натана… Тоді знов настає депресія. З’являється видіння квітучої вишні у садку й майже прозорого лику бабусі... Вона карикатурно сварить Нестора коротким вказівним пальцем і щось шепоче, та тепер Нестор чомусь не розрізняє слів… Вже Натан підбадьорює молодого чоловіка…
У подібному дусі минають кілька тривожних і безнадійних днів. Політ закономірно добігає кінця… До зіткнення зі зловісним кам’яним уламком-убивцею лишаються лічені години... потім хвилини… потім секунди… Дослідницький корабель землян з шаленою швидкістю мчить до поверхні Танатоса… Ну ось, зараз вже зіткнення і кінець почуттям, бажанням, страхам… Аби не кінець Землі. Навіть перед смертю Нестору хочеться палко вірити, що їх самопожертва не стане марною…
–Прощавай, Несторе… Вже скоро, – шепоче Раппопорт, з силою впевнено натискаючи кнопки керування автопілотом.
–Прощавайте, Натане. Для мене було честю працювати з… вами, – через силу відповідає пілот, впираючись у пульт керування і невідривно вдивляючись у кам’янисту поверхню, що швидко наближається…
***
Враз космічний корабель землян, наче вхоплений невидимою рукою, різко зупиняється. Кострубата й похмура, велетенська брила астероїда, що войовниче їжачиться грудами безладно розкиданих велетенських каменюк, стрімко й цілеспрямовано, наче випущена з пращі, мчить космічним простором, загрожуючи Землі фатальним зіткненням і… нестримно віддаляється від «Променя надії»...
Ще через мить астероїд раптово зникає з поля зору… Замовкають двигуни… На моніторі зображення Танатоса зненацька змінюють великі, наче сливи, зірки. Корабель повільно дрейфує у космічному просторі. Десь далеко від Танатоса… Сонце суттєво збільшується у бокових ілюмінаторах…
–Де це ми? Де Танатос!? – оговтавшись від різкої зупинки, розгублено в гарячці кричить Нестор.
Він, чомусь, навіть не відчув перевантаження, тільки досаду і розпач, а ще неймовірне полегшення… наче знав, що станеться диво. Вони з Натаном не можуть так просто померти, зникнути зі світу живих! Ні, не можуть!
–Не… не знаю… Зараз спробую вирахувати, – спантеличено і полегшено відповідає Раппопорт.
Нараз оживає система зв’язку:
–«Промінь надії»? Чого ви тут? А як же Танатос? – звучить з непідробним здивуванням знайомий жіночий голос. – Злякалися, чи ви привиди?
–Ні… ні в якому разі… Хто… хто це питає? – розгублено відповідає Натан. – Поліна!?
–Поліна… Вибач, не назвалася. Так як ви тут опинилися? За сотні тисяч кілометрів від астероїда-вбивці? І що тепер?
–Не знаю. Краще скажи, де «тут»?
–Прямо по курсу рятувальної шлюпки на шляху до Місяця… Та й Сонце досить чітко світить… Хіба не бачиш?
–Чекай, зараз визначуся…
–А як же Танатос? Зовсім скоро він зіткнеться із Землею. Нічого не вийшло? – знов питає і водночас стверджує Поліна.
–Не знаю, – розтягуючи слова, відповідає Натан. – У будь якому разі ми тепер ніяк не зможемо завадити зіткненню… Як це ми опинилися так далеко від астероїда? Нічого не розумію… А ви не гайте час, давайте швартуйтеся... як ми у вас на шляху...
–Ну тоді з поверненням… Неочікуваним... Хоча…
Позаду Поліни видно заціпеніле й здивоване обличчя Мішель. В очах застигли подив і розпач водночас… Нарешті по її красивому лицю нестримно течуть сльози чи то здивування, чи несподіваної радості…
«Ці жінки такі чуттєві. З тонкою душевною організацію, – сердито думає Нестор і не відчуває, що по його щоках теж котяться сльози чи то радості, чи полегшення…».
–Що це?! – несподівано скрикує Гурамова. – Нічого не розумію. Ви теж його бачите?..
Велетенська брила Танатосу, не дивлячись на чималу відстань, несподівано майже повністю заповнює оглядовий екран рубки керування «Променя надії». Як, до речі, і монітор рятувального кораблика. Наче до астероїда кількасот кілометрів, а може й менше… а не кілька сотень тисяч…
Вона зі швидкістю, що жахає і захоплює дух, мчить крізь космічний вакуум, продовжуючи фатально загрожувати Землі жахливим зіткненням… І найстрашніше, що тепер і Раппопорт, і Нестор, безсилі й зовсім нічого не можуть змінити. Тільки здаля дивитися на планетарну катастрофу. Вони несподіваним і дивовижним чином вибувають з цієї смертельної гри. Хоча й не хотіли цього… Ні! Не так. Звичайно ж хотіли!.. ще пожити… У глибині душі…
Хід останніх карколомних подій не відповідав ніяким логічним і раціональним поясненням…
Раптом астероїд-вбивця на екрані різко уповільнив свій рух, а його поверхня, чомусь, вкрилася тисячами тонких червоних ліній. Вони розділили далеку зловісну каменюку на рівні дрібненькі-дрібненькі квадратики. Здалеку Танатос став схожий на велетенський, неправильної форми, брудно-коричневий кавун у червоній сітці. Несподівано колір ліній перетворився на синій, потім на сліпучо-білий. Вони чітко проглядалися на темному тлі Танатоса. Наче ніж податливе масло, лінії раптом почали впевнено розрізати ніздрювату породу астероїда… Потім ще й ще… Кінець-кінцем від страхітливої мертвої каменюки, що несла загрозу всьому живому, лишилася тільки чимала хмара дрібних уламків. Це метеоритне скупчення, не змінюючи свого курсу, продовжувало шалений шлях до Землі. Тільки тепер воно несло загрозу, не більшу, ніж звичайний метеоритний дощ чи метеорний потік. Велика кількість уламків Танатоса просто згорить в атмосфері Землі, не заподіявши ніякої шкоди планеті…
Раптом знову ожила система зв’язку «Променя надії» і чийсь невідомий, надзвичайно сильний, співучий голос вимовив кілька слів незнайомою мовою… Так само несподівано як і розпочалася, на півслові передача урвалася…
***
…Синьоокий білявий велетень напружено дивився у блискучу трубу якогось химерного приладу і обережно та повільно крутив тонкими й довгими пальцями правої руки маленьке крихке коліщатко, наче наводив гармату на ціль і дуже боявся схибити…
Безперечно, чоловік належав до гуманоїдів. Дві руки… дві ноги… Від пересічної людини його відрізняли хіба що кремезна, навіть важка, статура, більш опуклий, ніж у людини, видовжений яйцеподібний череп і триметровий, чи навіть трохи більший, зріст. Одягнений він був у якусь, брудного кольору, безформну й простору хламиду з цупкої тканини, яка надійно приховувала обриси його міцної фігур…
Нарешті він відірвався від труби. Крадькома озирнувся, – чи, бува, не бачить хтось? – і важко зітхнув. Потім ще раз припав до окуляра. Знов ледь покрутив коліщатко і повагавшись, рішуче натиснув кілька кнопок на пульті перед собою. Нарешті ще раз зітхнув і перемкнув якийсь важіль. Тоді почав щось голосно говорити. Потім враз похопився й замовк. Знов поспіхом натиснув якусь кнопку. Витер піт з чола гарного бородатого обличчя, наче після копіткої та важкої, але вдалої, справи й швидко, наче остерігався, що не встигне, натиснув ще кілька кнопок, мов би боявся передумати. Потім знов припав до окуляра чи то прицілу, чи то телескопу…
Черговий аннунак за пультом величезної золотавої кулі космічної станції мав на цей заздалегідь прорахований і передбачений випадок цілком конкретні інструкції. Нібіру, (як її називали люди), по своїй видовженій навколосонячній орбіті саме швидко пролітала повз Землю…
***
Політ «Променя надії» щасливо закінчувався. Поліна і Натан поспішили зв’язатися із Землею. Доповіли, що їх корабель нікуди не зник, хоча й не виконав свою місію. За дивних обставин, які ні від кого не залежали. Але загрозлива для Землі ситуація дивним чином щасливо закінчилася. Вони також передали у центр управління чиєсь загадкове повідомлення невідомою мовою... Через деякий час їх привітали з неочікуваним порятунком:
–Натане, Поліно, прийом! Щиро раді, що експедиція повертається від Нібіру у повному складі. З нетерпінням очікуємо вас дома. Також з’ясувалося, що записане вами повідомлення, – це фраза на мертвій шумерській мові. Вона у приблизному перекладі означає: «Ще не час, земляни, ще не час…». До речі, ми всі бачили, що відбулося з Танатосом. Чудова робота. Вам казково пощастило… І як це вдалося провернути? Ви що, вийшли на контакт з інопланетною цивілізацією і вони вам допомогли?..
–Земля, прийом! Ми також вітаємо все людство з тим, що нам вдалося уникнути планетарної катастрофи… Скоріше не з інопланетною цивілізацією, а з шумерськими богами, – відповів Натан і втомлено прикрив очі.
–Як проходить політ? – спитав він вже у Нестора…
–У штатному режимі, командире! Експедиція закінчується напрочуд вдало, – бадьоро відгукнувся перший пілот.
–І назва нашого корабля виявилась досить вдалою. «Промінь надії», – наче сама до себе, неголосно пробурмотіла Поліна, та її почули всі, хто був у рубці.
Натан зустрівся поглядом з Мішель і хвацько підморгнув їй. Потім, з виглядом досвідченого космічного вовка, відверто нудьгуючи, зиркнув на оглядові екрани. З них на астронавтів байдуже дивилися далекі й холодні зірки, велике розжарене Сонце і блакитно-біла, така затишна й домашня маленька кулька рідної планети...
1. Нібіру або Нубіру – міфічна планета з періодом обертання навколо Сонця 3600 років. Її маса дорівнює п’яти масам Землі. За легендою планету населяє раса гуманоїдів-аннунаків або нефілім, що у перекладі з шумерського буквально означає «ті, хто зійшов на землю з небес». |
|
|
|
Время приёма: 17:45 13.01.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев