07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Сокира Количество символов: 39823
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap003 Театр екстремального жанру


    Наші наступні виступи були в Дубинцях.
    Вистава на відкритому майданчику, як завжди влітку. До престижних шоу-комплексів наш невеличкий театрик екстремального жанру ще не доріс. Але нам так навіть зручніше, бо не у кожному залі можна виступати із живими кіньми.
    Ми дісталися туди з нашим фургоном за чотири дні. Знаю, що за чотири, бо про це згадав хтось із хлопців. Сам би я не зміг визначити, скільки минуло часу – тиждень або місяць.
    Найдивніше, що я всі ці дні, схоже, поводився як зазвичай. Провів пару репетицій, і навіть цілком притомно щось розтлумачував і виправляв. Принаймні, ні в кого з артистів не виникло підозри, що їхнього боса вже час здавати до божевільні.
    Але все це згадувалося уривками, наче крізь туман.
    Ще так-сяк пам'ятаю, як ми приїхали до сценічного майданчику, що нам його виділили у парку на краю міста. Облаштували табір, почали встановлювати світло, апаратуру й стояки для акробатів. Коли завершили – я, здається, щось з'їв (не пам'ятаю, що саме, хтось пхнув до рук тарілку). А тоді сів біля фургона з текою, начебто переглядаючи фінансові угоди – аби мене ніхто не чіпав.
    Та зрештою відчув, як Сафар торсає мене за плече.
    – Андрику, йди вдягатися! Вже публіка збирається!
    – Що? Еге ж...
    Я встав, двічі обернувся навколо власної осі – і заклякло спинився.
    Вдягатися? А в що саме? Трясця, а яка сьогодні програма? Що я робитиму? Який потрібен костюм? Не можу згадати геть нічого!
    По той бік лаштунків уже грала музика, і гомін глядачів колихався хвилями, наче морський прибій. Мені впали в око булави, які Чаран – механік, звукооператор і реквізитор в одній особі – завбачливо виклав на розсувну стійку. Я взяв їх і раптом відчув, що пучки в мене заніміли й дрібно тремтять. І це не мандраж перед публікою.
    Я спантеличено витріщився на свої руки, немов бачив уперше. Поклав булави і ретельно розтер долоні й пальці, допоки в них не запекло. Знову взяв палиці, підкинув у повітря…
    Цю простеньку жонглерську вправу я вмів робити навіть із заплющеними очима. Але булави чомусь провернулися в повітрі не так, як мусили. Замість зручно опуститися руків’ями в долоні вони боляче вгатили мене по пальцях і зі стукотом покотилися під ноги.
    Я навіть не нахилився їх підняти. Лише майнула млява думка: добре, що не став експериментувати з ножами. Бо вже б порозтинав руки.
    Аж тут вчув за спиною тупіт і пирхання – це Сафар виводив коней.
    – Андрику, вже зачинили касу! Ти довго будеш стовбичити?
    – Я... не можу сьогодні працювати.
    Хлопець клацнув язиком, наказуючи коням спинитися, і втупився на мене, наче на причинного.
    – Ти чого сказав? Що таке?
    – Не знаю. Руки не рухаються. І взагалі... щось мені зле.
    Сафар вилаявся своєю рідною мовою й збентежено витріщився на мене.
    Ми знайомі здавна, і стосунки в нас суто родинні – ще відтоді, як його дідусь, відомий знахар з Прикордоння, прихистив на своєму хуторі напівживого заброду з трьома покаліченими кіньми. Сафар допомагав дідові лікувати моїх коників і припав до них усією душею. Саме тому він зараз не варить зілля і не вправляє мізки жіночкам, які здуру закохуються у негідників, а робить шоу з тваринами у моєму театрі.
    Щоправда, ані коней, ані собак він не дресирує – у тому сенсі, в якому зазвичай вживають це слово. Коні в нас такі само хатні, як і пси: вони полюбляють грати у м’яча або у квача, нишком поцупити щось смачненьке, повалятися разом із нами догори черевом. Тобто, роблять те, що притаманне вільним коням, не перетвореним на залякану тяглову худобу. Ми на них навіть не вдягаємо вуздечок, бо нема потреби. А песикам лише дай пострибати, потягати щось у зубах чи покататися на скейті. Тож Сафар вправно спонукає їх до улюблених розваг і робить із цього цілі вистави.
    Але й народну медицину малий не закинув. Тому знає, що я і «зле» – явища несумісні. Мої сценічні вправи з холодною зброєю потребують відмінного фізичного стану, і я завжди дбав про це вкрай ретельно. Мене навіть вантажівкою не переїдеш – радше стане зле тим, хто спробує це зробити…
    – Ти що, серйозно? – заволав Сафар.
    – Трясця! Я буду про таке жартувати?
    Я насилу договорив – горло здушило, і голос зірвався на хрип.
    Хлопець нервово смикнувся.
    – Брате, в нас аншлаг! Народ стоїть на вухах! А тепер що, скасовувати виставу? Ти не міг раніше сказати?
    Я спроквола стенув плечима.
    Так, це мій театр. Я – його власник, режисер і один із провідних акторів. І я з власних дурощів припустив хибу, через яку публіка, преса і власники майданчику нас загризуть зубами. Сафар має рацію: ще вдень, коли ми ставили декорації, можна було перенести прем'єру. А я ані пари з вуст – і цим підставив усю трупу. Ідіот!
    Але емоцій не було. Ані почуття провини, ані гіркоти. Лише лунка чорна порожнеча і болісна, як розпечений ніж, скалка у грудях.
    – Агов! Ти мене чуєш?
    Гучний голос хлопця долинув до мене, наче з іншого виміру. Я спробував схаменутися, проте ватяна кволість не минала.
    – Не знаю. Нічого не тямлю. Самі вирішуйте...
    – Гаразд. Дай-но подумати, – стурбовано пробурмотів Сафар. – Отже, так. Іди полежи й не маячи тут. Твій номер із ножами я зроблю сам, а решту пропустимо. Замість них, аби заповнити час… еге ж, Зорянку, акробатику з кіньми, номер з минулої програми.
    – Тоді вона не встигне перевдягнутися для власного виступу. І втомиться.
    – Тоді щось іще переставимо. Дай програмку, де вона?
    – А музика? Запис…
    – Чаран перемкне вручну. Викрутимось. А ти не психуй. Що, точно аж ніяк?
    Я мляво покрутив головою.
    – Гаразд. Упораємося. Іди. Закінчимо – прийду тебе лікувати.
    І, відвернувшись від мене, загорлав:
    – Чаране! Бенику! Ходіть сюди! Хутко!
    Я насилу додибав до фургона. Попри літню пору темне нутро пересувного житла здалося зимним, наче холодильник. Я намацав ковдру, нап’яв на себе й незграбно втиснувся на нижнє ліжко.
    Здається, в мене пропасниця. Через нервове виснаження, чи що? Це ж треба себе до такого довести!
    Але байдуже…
    Крізь тонку стінку фургона до мене долинув дзвінкий голос Зоряни – оголошення про початок шоу. Зазвичай це роблю я, але в мистецтві конферансу дівчисько мені майже не поступається. Та й Сафар допоможе. Натренувався, ще коли ми з ним виступали лише удвох, і доводилося оголошувати номери одне для одного по черзі.
    Хай йому грець!..
    Моторошне відчуття – коли все, що ти так старанно створював кілька років, може щомиті зруйнуватися!
    Але я не міг змусити себе навіть ворухнутися. М'язи і мозок відмовлялися коритись.
    Я лежав у темряві з заплющеними очима, слухаючи музику. Мені не треба було дивитися на арену, я й так міг сказати, що на ній відбувається у кожен поточний момент. Адже сам ставив всі номери. З початку існування театру жодна вистава не проходила без мене.
    Краєчком свідомості промайнуло – а я, схоже, таки незлецький організатор. Якість керівника визначає те, як підлеглі здатні працювати за його відсутності. А я чую – вистава йде як годиться. Мої артисти хутко змінили програму, переставили номери, працюють без жодних вказівок – і все до ладу. Публіка навіть не здогадується, що щось не так. Судячи з бурхливих оплесків, все чудово. Молодці!..
    Але тепер це не мало значення. Майже не мало.
    Як там казали давні китайці? «Бійся своєї мрії, вона може збутися».
    От моя мрія й збулася. Кортіло мати унікальний театр з ексклюзивними артистами? От і отримав. Артисти справді ексклюзивні.
    А те, хто вони є насправді – це вже доля вирішила самотужки. Без моєї участі. І навіть якщо це мене жахає до нестями – нема кому скаржитися.
    
    Ще тиждень тому я був цілком щасливим. Мав улюблену справу, у якій мені все добре вдавалося, і моя трупа була мені наче родина.
    І ще Зорянка…
    Вона мене чимось зачепила одразу.
    До нас на перегляд її привів Беньо. Я лише напередодні взяв того хлопця до трупи, та коли ми почали обговорювати його програму, він раптом зауважив: мовляв, два акробати можуть робити цікавіші номери, аніж один. А він якраз знає одну дівчину… Фахова гімнастка. Може, я б її теж глянув?
    Я почухав потилицю. Власне, це слушно.
    – Веди. Подивлюся.
    Зоряна прийшла надвечір. Була вбрана в дешевий, вже не новий спортивний костюм. Гарне, але трохи змарніле личко без косметики, темні кола під великими сірими очима, недбало зібране в пучок світло-каштанове волосся, бліді сухі вуста…
    Було помітно, що вона ні на кого не збирається справляти враження. Що прийшла лише на прохання Беника. Виглядала не те щоб хворою, але нескінченно втомленою. Тією мірою втоми, коли людина втрачає наснагу навіть до власного існування.
    Коли я поглянув їй в очі, мені раптом болісно защеміло у грудях.
    Мені доводилося бачити такі погляди.
    Так дивиться людина, яка вже майже згасла. Ще кілька років, і якщо нічого в її житті не зміниться, не змусить її ожити – гаплик. Що це буде – раптова невиліковна хвороба, нещасний випадок, наркотики, самогубна халепа, в яку вона бездумно й приречено влізе – не знаю. Але щось таке станеться неодмінно.
    Я це знав. Стикався.
    Треба було поправити світло на арені. Допоки Беньо з дівчиною розминалися, я рушив до юпітерів у стані якогось дивного внутрішнього роздраю. Відшукав фонову музику, але довго стояв, безтямно втупившись на звукооператорської пульт.
    Ззаду почулися кроки, і я мимоволі здригнувся. Зоряна неквапно виходила на арену. Я не бачив її обличчя, закритого маскою, лише опущені вії. Але кожен її рух був м'яким і пливким – немов вона, зосередившись для роботи, перетворилася на велику, невимовно витончену кішку.
    На перегляді вона була чудова. Неповторна. Кожен її рух, навіть найпростіший, мимоволі заворожував. Її гнучке, струнке тіло перетікало довкола мінливих точок опори з такою легкістю, наче вона взагалі нічого не важила.
    Втім, це вже не мало значення. Я б взяв її в трупу, навіть якби вона була не в змозі стати на місток. Просто аби врятувати від самої себе. Її чудова гімнастична техніка стала лише приємним бонусом.
    Коли ми після перегляду обговорювали контракт, я вписував усе, що вона казала. Без заперечень.
    Власне, з її боку важливих умов було дві. Перше – вона завжди виступає з цілком закритим тілом і в масці. І костюми узгоджує сама.
    – А чому так? – поцікавився я.
    – В мене такий організм, що від навантаження сильно тече піт, - незворушно пояснила вона. – А це небезпечно. Якщо прослизне рука чи нога, можна зірватися.
    – Добре.
    Друге – не припускалися ніякі інтимні домагання. Жодного зловживання службовим становищем з боку боса або інших співробітників.
    – Нема питань, – трохи ображено пробурчав я. – Не маю звичку плутати роботу і особисте життя.
    – Я теж.
    – Тоді все гаразд. Сподіваюся, ми порозуміємося.
    Ми й справді порозумілися – швидше, ніж я навіть сподівався..
    Схоже, у мене їй сподобалося. Невеличка трупа і дружні, майже родинні стосунки. А коли я запропонував їм із Беником самим розробляти собі програму (бо хто це може зробити краще за акробатів?) – спочатку на її обличчі майнув подив і збентеження. Але й щось схоже на обережну цікавість…
    Вже за кілька тижнів приреченість, що так мене у ній лякала, зникла разом із зацькованим, байдужим поглядом. Вона немов розквітла. Почала дружньо спілкуватися з усіма нами і навіть невимушено кепкувати. Допомагала мені вигадувати нові номери, малювала й замовляла сценічні костюми. Ми з нею могли годинами щось обговорювати і сперечатися, і її очі палали щирим завзяттям.
    А ще наявність акробатичної пари перевела мій театрик на новий рівень. Аж надто коли Зоряна з Беником почали працювали на маллакхамбі. До речі, за порадою Чарана – це національна дравідська спортивна забавка.
    Різьблений дерев’яний стовп – начебто просте, але дуже примхливе знаряддя. Саме тому акробати зазвичай використовують що завгодно, але не кхамб. Він товстий, і обхопити його пальцями, як полотна або перекладину, неможливо. Коли артист вчиняє на ньому якісь викрутаси – глядачам здається, що той утримується на вертикальній поверхні завдяки чорній магії.
    Отут нас почали по-справжньому помічати. Згадувати у місцевих, а згодом і не лише місцевих новинах. Запрошувати на виступи.
    Ми таки вхопили щастя за хвоста!
    Проте тепер дещо розпочало бентежити мене.
    Отой клятий другий пункт контракту…
    Дедалі частіше я не міг заснути до світанку. Крутився у ліжку, не знаючи, що робити з розпачливою печією всередині.
    Я сам себе не впізнавав. Побиватися за юними красунями з виточеними ніжками мені не властиво. Адже мав їх досхочу, десь по парі у кожному місті, де ми гастролювали. Проте ніяких серйозних стосунків не планував. Цілком поринув у справи театру.
    Та це кляте дівча!..
    Я навіть не помітив, як Зорянка стала часточкою моєї душі. Яскравою зіркою, що висвітлювала й зігрівала моє життя. Сама її присутність робила мене щасливим.
    Проте я не знав, що з цим робити далі. Ще й бентежила різниця у віці. Їй було двадцять, а мені – майже тридцять чотири. Мені до того байдуже, але як це сприймає вона?..
    А згодом вона ошелешила мене ще більше. Коли звернулася з дивним проханням: аби на усіляких презентаціях і суспільних заходах я вдавав, начебто вона – моя коханка.
    – Нащо? – спитав я.
    – Аби не чіплялися інші чоловіки.
    – Е-е… а чим вони тобі заважають?
    – У мене на них фобія, - відрубала вона. І очі одразу стали застиглі й колючі.
    – Гм… На усіх?
    – Так!
    Я поглянув на неї й збагнув, що далі заглиблюватися у цю тему не варто. Лише пробурчав: «Гаразд».
    Власне, лише тоді звернув увагу на те, що вона ретельно уникає чоловічих дотиків. Хіба що могла опертися на мою руку, виходячи з транспорту або зістрибуючи з перекладини. Обіймати її дозволялося лише Беникові – під час виступів, та й взагалі. Та це й усе.
    А ще вона часом ставала сумна й мовчазна, але водночас могла люто визвіритися на Беника через якісь дрібниці. Або гепнутися на найпростіших елементах. Тоді розпочинала рюмсати й тікала з репетиції.
    Я щосили намагався з’ясувати, у чому справа. Чи в неї щось болить? Чи щось трапилося? Проте вона негайно ставала незворушна, наче стінка. Чемно вибачалася й казала, що такого більше не повториться. І що я мав відповідати? Нагримати? А сенс?
    Зрештою вирішив порадитися з Сафаром. Адже я – не найліпший знавець людських стосунків. Певно, це наслідки восьми років, проведених за Вулканічними Полями. Там зі стосунками було просто: ті, хто з тобою – це твої побратими і родина, про яку треба дбати, а ті, хто ні – вороги, їх слід вбивати. Та й жінок там не було. Тож які до біса емоційні витребеньки? А Сафар – онук знахаря і вміє бачити людей наскрізь.
    – Їй треба чоловіка, – зауважив Сафар.
    – Гм… Вона ж ненавидить чоловіків!
    – Дурниці.
    – Агов, зачекай. Тоді я нічого не втямлю. А може… в неї щось із Беником?
    – Ні. Я розумію, ти увесь занурений у високе мистецтво, – глузливо скривився хлопець. – Та тобі повилазило, чи що? Беньо – гей.
    Я розгублено закліпав очима. Власне, мені це байдуже, але…
    – А чому я не помічав?
    – А що ти хотів помітити? Він мусить ходити у спідниці? Чи вивісити табличку?
    – Але ж… Вони ж із Зоряною сваряться, як старе подружжя!
    – Авжеж. Вони партнери і подружки. Та це й усе. А їй треба чоловіка.
    – Якого?
    – Ти дурний чи прикидаєшся? Вона умліває за тобою.
    В мене мимоволі зачервоніли вуха.
    – Малий, ти щось наплутав. Вона сама висунула вимогу щодо неприпустимості домагань! Це записано в нашому контракті. І…
    – Ти таки дурний, – недбало махнув рукою Сафар. – Це було давно. Зараз дещо змінилося.
    – Але ж… Вона від мене сахається, наче від чумного!
    – Я тобі кажу, що є, – пирхнув Сафар. – А ти думай.
    Я розлючено загарчав.
    – Трясця! В мене тут якесь збіговисько почвар! Чаклун-ясновидець, акробат-гей, секс-бомба, що ненавидить чоловіків, і інженер-дравід із судимістю за рекет! Божечку, куди я втрапив!
    – На себе поглянь! – набурмосився Сафар.
    – Та знаю. Я серед вас найбільша почвара.
    – Отож. Тобі ж знову сняться Сині Змії?
    – Звідки ти знаєш? – похмуро спитав я.
    – Сіпаєшся уві сні. І кричиш нашою мовою.
    Я понуро зітхнув. У невеличкому гурті, де ми цілодобово поруч, нічого не приховаєш.
    – Що саме тобі сниться? – наполегливо спитав Сафар.
    – Чи не все одно?
    – Ні. Бо раніше уві сні ти бився. А тепер тікаєш. Щось змінилося?
    – Не знаю…
    – Знаєш. Але не хочеш визнавати.
    – Відчепися!..
    
    Краще б він не нагадував!
    Чути правду не завжди приємно. Але клятий чаклунський виплодок мав слушність: дещо у моїх звичних жахіттях змінилося. Навіть стало набагато страшнішим. А я так і не спромігся збагнути причини.
    Жахи за участю Синіх Зміїв снилися мені ще у Вулканічних Полях. Втім, коли ці потвори повсякчас намагаються вбити тебе у яві, це не дивно. Коли доводиться завжди ходити зі зброєю, і спати теж зі зброєю, дослухаючись до кожного звуку довкола. Бо не маєш жодної певності, що у наступній сутичці лишишся живим. Або не конатимеш від тяжких ран, благаючи побратимів тебе добити. Або не втрапиш у полон, де Змії краятимуть тебе на шмаття – так, що смерть видасться раєм. Щоправда, ми ретельно дбали про те, аби ніхто з наших у полон не втрапляв. Саме через це. Але ж бува усяке!
    Тож не дивно, що таке марилося.
    Та після повернення з Вулканічних Полів ці сни не припинилися. Ба більше: мені й наяву усюди ввижалися Змії. Нестямно сіпало від відблиску синього неону на обличчях перехожих на вулиці. Пливкі рухи танцівниць у клубах негайно вмикали потяг вхопитися за ножа. Я понад рік звикав ходити без зброї і не смикатися на кожен шерех згори чи позаду.
    Власне, навіть мій екстремальний театр – це засіб заробляти на прожиття, водночас не втрачаючи і вдосконалюючи бойові навички. Адже від самої думки, що Сині Змії можуть подолати бар’єр вулканічних гір і з’явитися в Прикордонні, мене досі охоплює невимовний жах. Я надто добре знаю, на що вони здатні. Коли невпинно воюєш протягом восьми років і з понад двадцяти досвідчених вояків лишаєшся єдиним, хто вижив – встигаєш багато чого дізнатися про своїх ворогів.
    А ще мене жахає те, що у цивілізованому світі про Зміїв нічого до пуття не знають. Не усвідомлюють обсягу небезпеки. Коли я намагався це пояснити, на мене дивилися, як на причинного. Навіть власні батьки.
    Наново пристосуватися до цивілізації я так і не спромігся. Курс психологічної реабілітації не допоміг. Психологи зі світу, де вже кількасот років ніхто не воював, не уявляли, що зі мною робити. Коли я остаточно збагнув, що на мене дивляться як на готовісінького кандидата до божевільні – повернувся назад до Прикордоння. До старого знахаря, який сорок років тому сам втік з-за Вулканів разом із родиною і знав, що Змії – це не витвір моєї хворої уяви.
    Зараз я про все це мовчу. Намагаюся не згадувати. Але ж воно нікуди не поділося…
    
    Як я взагалі втрапив до Вулканічних Полів? Точнісінько за помовкою «за дурною головою і ногам нема спокою». Поїхав, бач, на екскурсію.
    Це не жарт. Так і було.
    Я сам з Києва, з заможної родини. Закінчив університет, а тоді ми з однокурсником вирішили відсвяткувати отримання дипломів так, аби запам’яталося надовго. І замість курорту з дівчатами й басейнами гайнули в екстремальний тур до Вулканічних Полів.
    Ця зона катаклізмів утворилася кількасот років тому, коли через кліматичні зміни на усій східній частині Євразійського материка раптом розпочалася шалена сейсмічна активність. Материкові плити розламувалися, з-під землі хлюпали потоки лави, на колишніх рівнинах випиналися величезні гірські масиви, і жертв ніхто не рахував, бо у ті краї було неможливо навіть дістатися. А коли виверження і вибухи почали вщухати, людей на тій території лишилося обмаль. Втім, через «вулканічну зиму», яка утворилася через шари пилу і попелу в атмосфері, залишкам цивілізованому світу теж стало непереливки. Тому мешканці вцілілих країв дбали виключно про себе, а до зони вулканів ніхто не потикався.
    Та нині виверження і землетруси майже вщухли. За Прикордонням утворилася смуга непроходимих гір – гострих шматків застиглого базальту і вулканічного скла. Але на півночі лишився прохід, яким можна було дістатися до внутрішньої частини Полів. Там на колишньому вулканічному попелі вже розрослися мальовничі ліси і розвелися тварини – нащадки тих, хто вцілів під час «вулканічної зими». Тож віднедавна до Вулканів почали влаштовувати туристичні експедиції. Дуже дорогі й по обмеженому маршруту, та все одно цікаво.
    Тож ми й поїхали.
    Подорож була влаштована фахово – чотири потужні всюдиходи, провідники зі зброєю, засоби безпеки. Мандрували два тижні і вже поверталися назад – аж раптом розпочався страшенний землетрус. Коли лупонуло, ми якраз їхали схилом гори понад великим озером. Усі машини умить знесло додолу разом із горою. Ніхто не встиг навіть зойкнути…
    Випливло троє – я, молодший провідник і ще один з екскурсантів, турок Фархад. Усі побиті, обідрані, але живі. Вирішили вибиратися через гори пішки, бо зв’язок у вулканічних горах не працював, а провідник начебто знав шлях. Та вже за кілька днів його вбила ведмедиця з малятами, на яку ми випадково наскочили. І ми з Фархадом лишилися самі. Два міські мажори у дикому лісі.
    Прохід через гори ми не знайшли. Лише набагато пізніше я дізнався, що під час землетрусу на його місці утворився непроходимий розлам ґрунту.
    Якимось дивом ми протрималися у лісах понад два місяці. Звісно, взимку б достоту врізали дуба, але втрапили на загін місцевих вояків. Їхня мова мала дещо спільне з рідною Фархадовою турецькою, тож порозумілися.
    Тоді й дізналися, що у Внутрішніх Полях насправді мешкають люди – нащадки тих, хто вижив під час катаклізмів. Промислові технології вони втратили, проте зберегли достатньо культурного спадку, аби не здичавіти. Жили родинними кланами, відновили таке-сяке сільське господарство, полювали на звірину і загалом не бідували.
    Допоки з північних районів Полів не з’явилися Змії…
    
    Найчастіше мені снився мій перший бій із цими потворами.
    Я знову опинявся на тій вузькій стежині під бескидом. Ми йшли ланцюжком: попереду пес-вовкодав, далі я і ще двійко досвідчених бійців. Аж раптом пес люто заревів, а за мить тьмяно-синя тварюка стрибнула зі скелі просто на мене.
    Хлопці пояснювали, що при нападі почвари треба реагувати миттєво – спробувати вбити її до того, як вона знищить тебе. Але я раніше не бачив Синіх Зміїв, та й нікого не вбивав. Тож від вигляду гада мимоволі заціпенів.
    Уявіть собі людиноподібну істоту кольору суцільного синця, яка матеріалізується перед тобою просто з повітря!
    Отут би мені й торба, якби не пес. Він вхопив Змія за ногу ще у стрибку й різким посмиком жбурнув на землю – так, що в страшній істоті аж щось хруснуло. Я кинувся на допомогу псу, проте на мене напосів другий монстр. Я встиг відбити ліктем удар ножа, але Змій рухався по якійсь неймовірній траєкторії, тож довелося відсахнутися назад. Я перечепився об камінь і впав на спину – навіть не встиг згрупуватися.
    Тварюка атакувала знову, але переляк повернув мені здатність боронитися. Я перехопив синю руку з ножем і якимось дивом його вибив. А тоді кинув Змія на землю, вхопив за шию й почав по-дурному стукати головою об землю, як у хлоп’ячій бійці – майже нестямний від страху й огиди. Про власну зброю геть забув.
    Змій засичав, бризкаючи слиною, а я вловив напрям його погляду й обернувся. Щоправда, вдіяти нічого не встиг. Але побачив, як у нового нападника із грудей раптом виткнулося вістря стріли. Гад впустив тесака й гепнувся на стежку поряд зі мною, а наступної миті хтось із хлопців розніс булавою голову тій потворі, яку я тримав за горлянку.
    Я підхопився з землі, проте битися вже не було з ким. На стежці сіпалося кілька синіх тіл, простромлених стрілами. Гамід кинув лук і швидко добив їх усіх ножем.
    Я відвернувся, гамуючи нудоту. Мене невпинно трусило, і ноги були наче не свої.
    Гамід витер закривавлене лезо об одяг останнього вбитого нападника й гукнув:
    – Андрію, ходи сюди! Подивися на них! Аби знав, що до чого!
    Я обернувся й неохоче, скоса позирнув на мерців. Вони були вбрані, наче дикуни: халамиди з погано вичиненої смердючої шкури, на ногах незграбні шкіряні постоли. Нечесане волосся розсипане по світлій шкірі…
    Трясця, чому світлій? Вони ж щойно були сині!
    Гамід помітив моє збентеження й криво посміхнувся.
    – Диви!
    Вхопив одне з тіл за плече й перевернув.
    Перед нами лежала дівчина. Молоденька, років шістнадцяти. Гарне личко з блакитними очима, пухкі вуста, звабливі стегна…
    Я судомно глитнув. До горла підкотила нудота.
    – Що це? – ледь видихнув.
    – Змії! – хрипко процідив Гамід. – Отакі вони… коли не входять до «яман». І такими ж стають, коли вмирають.
    – Наче люди...
    – Вони і є люди. На вигляд. Подобається? А колись були такі, як ми… Збери мої стріли! Хутко, треба йти!..
    
    Наш ватаг Гамід мав вік понад п’ятдесят років і ще пам’ятав, як у Внутрішніх Полях жили до нашестя Зміїв. Всі інші, молодші, вже народилися під час війни. Але коли ми з Фархадом втрапили до їхнього гурту, війна проти синіх потвор вже була програна. Жодних селищ у лісах не лишилося, а вцілілі люди ховалися по чагарях від мутантів і намагалися відшукати шлях до Прикордоння через нагромадження базальтових круч і шпичаків вулканічного скла. Адже без проходів проминути понад п’ятдесят кілометрів бездонних урвищ і гострих скель неможливо.
    Тож наш гурт – понад двадцятеро чоловіків і хлопців, недобитки місцевої армії – вештався між лісами, де можна знайти щось їстівне, і голими вулканічними кручами. Відбивалися від Зміїв і досліджували гори, шукаючи проходи до Прикордоння.
    Гамід, що був лікарем і навіть учився по старовинних друкованих книжках, казав, що Змії – це людська мутація. Гади могли краще лазити по вулканічних бескидах, аніж люди, бо у стані «яман» ставали надзвичайно чіпкими й пластичними. Тоді в них щось мінялося у кровообігу, а через це й у роботі м’язів (це я вже переповідаю сучасними науковими визначеннями). А приплив додаткової крові до м’язів і шкіри спричиняв отой самий синій відтінок тіл. Щось таке.
    Проте найбільша халепа полягала в тому, що Змії були цілковитими паразитами. Зневажали звичайних людей і вбачали в усіх, окрім себе, «нижчі раси». Самі вони не господарювали, а кочували за стадами диких кіз, баранів і оленів, і жили полюванням або мародерством. Коли натрапляли на селища землеробів, то грабували їх і винищували усіх мешканців – суто заради забавки. Розоривши одне селище і з’ївши все, що можна, рушали до іншого.
    – Бач, Андрію, – пояснив Гамід, коли я спитав його, навіщо Змії винищують людей. – Вони не здатні нічого створювати. Їм ліньки це робити. Прагнуть лише споживати готове. А вбивають і катують, бо у їхньому уявленні це вияв влади і панування.
    – То, наприклад, брали б данину в землеробів. І панування, і користь. Нащо ж убивати?
    Гамід засміявся.
    – Хлопче, як вони можуть панувати над людьми, які вміють і знають набагато більше за них? Ми ж їх завжди переграємо. Тому вони нас і винищують. Ми для них чужі й незрозумілі, наче інша раса. Вони нас бояться і через це люто ненавидять.
    – Трясця, це ж якесь збочення!
    – Вони завжди були такі. Навіть коли ще не були Зміями. Ти вчив історію?
    – Та не дуже…
    – Дарма. В нашій історії про них збереглися деякі відомості… Але ми, на жаль, були надто недбалі. Спочатку, коли з’явилися перші – їх було небагато, і виглядали цілком звичайно. Ми дозволяли їм селитися поряд із нами, полювати у наших лісах… Навіть із ними родичалися! Але згодом вони розмножувалися – і починали нас знищувати. А тепер вже й не маскуються…
    Нас почасти виручала пристрасть Зміїв до конопель, які на вулканічних ґрунтах вимахували трохи не з дерева. Обкурені потвори ставали незграбніші, їх було легше нищити.
    Та попри все наш невеличкий загін щороку меншав. Хлопці гинули не лише у боях зі Зміями – ще й від каменепадів, землетрусів, на полюванні. Аж допоки після останнього запеклого бойовища на перевалі я не лишився сам – пошматований, напівпритомний і ледь живий.
     До Прикордоння мене вивіз кінь, утиканий змієвими стрілами. Лише коли він спинився біля загорожі хутірця, і я спромігся розплющити очі - побачив, що за нами кульгають ще двійко поранених коників…
    
    Та не так страшно, коли у жахіттях сниться те, що відбувалося. Гірше – коли те, що не відбувалося.
    Наприклад, сни про Беньо і Зоряну.
    Вони тренувалися – а я не міг відірвати погляду від їхніх рухів. Їхні тіла плинули, перетікали і звивалися навкруги опори, і часом здавалося, що їхні кінцівки і пальці неприродно витягаються, міцніше хапаючись за гладенького стовпа. На них ніби майже не діяла сила земного тяжіння, тому для руху вистачало мінімальної опори.
    Я заклякло дивився на них, відчуваючи, як мене знову охоплює нестерпний, нездоланний жах. Такий, що трохи не починав розпачливо кричати, наче мала дитина.
    Бо вони рухалися точнісінько як Змії…
    Я підскакував на ліжку, наче обпечений. Жахіття було таке реальне, що мене трусило понад годину. Йшов пити чай, аби відволіктися, але не допомагало.
    Варто було заплющити очі – і я бачив примхливі вигини Зоряниного тіла на стовпі…
    
    Я вперто відганяв моторошні думки.
    Аж до минулого тижня, коли на репетиції Зоряна з Беником вирішили трохи вдосконалити кілька елементів програми.
    Зоряна, як завжди, працювала у масці й закритому трико. Я стояв поруч, спостерігав і водночас підстраховував. Та раптом під час складного виверту на вершині кхамба тканина на її стегні від напруги розійшлася по шву. І замість гладенької білої шкіри…
    Мене наче вперіщили по макітрі. Аж накотило запаморочення й загуло у вухах.
    Далі крізь гуркіт крові у голові почув: «Беню, стоп! Костюм! Піду поміняю, бо ще десь зачеплюся!» І легкий стук, коли вона зістрибнула зі стовпа. А тоді: «Андрику, то що? Нормально?»
    Голос в неї був невимушений і цілком природний. Схоже, вона не збагнула, що я щось таке у ній помітив. Жодної підозри. Та й моя пика через пошкоджені м’язи на щоці не надто виразна.
    Я кивнув і щось пробурмотів. А тоді подибав геть, ледь чуючи під собою ноги.
    Всі дивні особливості, які я помічав у Зоряні, раптом закрутилися у пам’яті, наче в калейдоскопі, і склалися в чітку, завершену картинку.
    Її забаганки щодо роботи у закритому одягу. Відлюдкуватість. Цілковитий брак марнославства. Уникання залицяльників. Неймовірна, нелюдська пластика – яка, до речі, з’являлася лише у тому самому закритому одязі. Поза ареною вона хоч і гнучка, проте нічого видатного.
    А ще те, як її зустріли мої коні. Чомусь ставилися до неї вкрай непривітно і почали визнавати за свою аж за півроку. Хоча до інших людей звикали набагато швидше.
    Як я не бачив це все раніше?!
    А може, бачив?
    Що там казав Сафар? «Раніше у снах ти бився. А тепер тікаєш. Щось змінилося?» «Не знаю…» «Знаєш. Але не хочеш визнавати».
    Мабуть, справді не хотів!
    Але я таки не параноїк. Сині Змії вже тут, у нашому світі. Мешкають серед нас, і виглядають цілком звичайно. Ніхто навіть не здогадується, що вони не люди. Допоки…
    Допоки? Що вони планують далі? Що буде, коли раптом скинуть машкару?
    І що з цим усім робити мені?
    Я почувався так, наче в мене живцем вирізали серце.
    Я ховав друзів, яких вбивали ці почвари. Все мої тіло пошматоване їхніми ножами і стрілами. Навіть від згадки про Зміїв мене обіймає палюча, приголомшлива ненависть. Якби була можливість одним натиском кнопки активувати сейсмічну активність Вулканічних Полів, аби цих тварюк спалило живцем розпеченою магмою – я б зробив це, не вагаючись. Якби хтось спорядив військову експедицію до лісів, щоб вистріляти цю погань – я б кинув свій театр і долучився добровольцем у перших лавах.
    Проте коли дівчина, з якою я понад рік жив душа в душу, ділив помешкання й їжу, яку шанував і щиро покохав…
    Це для мене вже було занадто.
    Боже! За які гріхи Ти мене так караєш?! Чому я мушу втрачати всіх, кого любив?!..
    
    Здається, я на якийсь час занурився у безсиле, розпачливе напівзабуття. Отямився, коли змовкла музика.
    Було темно, лише крізь вікно фургона блимав ліхтар. Десь віддалік прогупали копита.
    Аж тут рипнули двері, і мене оповило хмаркою рідних пахощів – сумішшю парфумів, свіжої тирси і розпашілого після напруженої роботи тренованого тіла.
    – Андричку, ти як? Що сталося? Сафар сказав перед самим виходом, я нічого не зрозуміла! Ти живий?
    Гаряча міцна долонька легенько торкнулася мого чола, ковзнула по щоці…
    На мене раптом наринуло млосне запаморочення. Це було жахливо, протиприродно і нестерпно. Мене аж нудило від думки про те, хто вона є – проте водночас до нестями кортіло згребти її в оберемок, і... Як завжди, коли я її бачив. І начхати, хто вона – відьма, вампір чи перевертень!
    Схоже, мене справді час здавати до дурки…
    А Зорянка дбайливо мацала мені лоба й заклопотано бурмотіла:
    – Ні, наче нема температури! Дати тобі води? Чи краще чай? То що в тебе болить? Кажи! Якщо живіт, то терміново треба до лікарні!
    Трясця! В нас заведено дбати одне про одного, та вона якось занадто стурбована. І не прикидається. Ні, я анічогісінько не розумію!
    Під стелею спалахнула тьмяна лампочка. В її світлі Зорянині очі у яскравому сценічному гримі здавалися неприродно великими й блискучими.
    – Андрику! Скажи хоч щось!
    – Та все гаразд, – насилу видихнув я.
    – Я бачу! Ковдру он нап’яв! Улітку! Зараз повеземо тебе до лікарні й будемо обстежувати!
    Трясця, а вона ж не жартує! Так і зробить!
    Мене добряче заціпило, тож довелося зібрати докупи всі сили, аби щось промовити.
    – Та нічо’… Просто заболіла голова.
    – Голова? Тиск? Гіпертонічний криз? Це що, жарти? Тебе треба терміново…
    – Вгамуйся! Який криз? Мені що, сто років?
    – Але й не двадцять!
    – Зорянко, посунься, – до фургона втиснувся Сафар. – Андрику, дай-но сюди руку. Усі замовкли!
    Він вхопив мене за зап'ясток, примостив пучки на пульсі й заплющив очі. Хвилини за дві розплющив.
    – Житимеш. Зроблю тобі питво. Завтра прочумаєшся.
    – Ти, чаклуне! – гримнула Злата. - Що значить – «житиме»? А що з ним було? Не знаєш?
    – Знаю. Не знаю, як вашою мовою.
    Сафар похмуро блимнув на мене оксамитово-карим оком і зник стрімко, як і з'явився.
    Зоряна зрештою теж погодилася облишити мене у спокої. Та коли вимкнула світло й пішла, я відчув, що в голові знову починає паморочитись.
    Зазвичай я вбиваю монстрів, а не закохуюсь у них.
    Але її вбити я не зможу…
    
    – Зоряно… от що… Мені треба з тобою поговорити.
    Від звуку мого хрипкого, напруженого голосу вона трохи здригнулася. Обернулася. Пильно поглянула на моє обличчя у світлі ліхтаря над фургоном.
    Наступної миті її плечі трохи звелися, ховаючи шию, і вона почала стрімко зіщулюватися. Стискати напружені м’язи, наче перетворюючи тіло на єдиний моноліт.
    Я збагнув, що вона все зрозуміла. І зараз увійде в «яман».
    Десь на околиці свідомості майнуло: «…і тоді я її вб’ю»…
    Я знав, що так і буде. Спрацює автоматика. Деякі речі в мені відбуваються без участі свідомості.
    – Ходімо!
    Я рвучко обернувся й рушив кудись у бік парку. Подалі від табору.
    Це було дурне недбальство. До Синіх Зміїв не можна повертатися спиною. Але мені було байдуже. Схоче напасти – хай нападе. Хай навіть зі спини. Якщо не вб’є мене одразу, я вб’ю її. Та й квит.
    Горло стиснуло гіркою судомою.
    Якщо це станеться, мені буде страшенно боляче. Так, як не було ще ніколи. Я оплакуватиму її до скону. Єдину дівчину, з якою я міг би бути справді щасливим. Якби не…
    Я замружився, аби притамувати нестерпну печію під повіками.
    Під деревами парку було темно. Ліхтарі лишилися позаду.
    Я чув шерех її кроків. Але трохи віддалік. Вона йшла за мною назирці, та не наближалася впритул.
    Попереду майнув просвіт між деревами. Якась бічна алея, не освітлена – лише вгорі смуга чорного, всіяного зорями неба.
    Терпіти далі було несила. Я зупинився й обернувся.
    – То що? Скільки ще будеш із мене знущатися?
    Зоряна зупинилася – світла пляма на тлі дерев.
    – Ти про що?
    - От скажи: нащо ти до мене приперлася на роботу? До єдиної людини на тисячу кілометрів, яка бачила Синіх Зміїв на власні очі? На що ти сподівалася? Що я не второпаю, хто ти є?
    Її плечі знову стиха поповзли вгору.
    – Овва! Спробуй, на здоров’я! Знаєш, скільки таких, як ти, я вбив за Вулканами? Понад півсотні! Якщо вважати вас, потвор, людьми, то я серійний вбивця! То що? Ні? Не хочеш? Слушно робиш. Бо я теж не хочу тобі шкодити. Бо я… Отже, так. Я зараз піду погуляю парком. Повернуся до табору вранці. І хочу побачити, що тебе там вже немає. Якщо Беньо такий самий, як ти – котіться до біса разом. Я закрию ваші контракти і сам розберуся з відшкодуванням по гастролях. Це все.
    – Мені нема куди йти… – ледь чутно видихнула вона.
    – Мені байдуже.
    – Беньо – звичайна людина… А я спочатку не знала… що ти…
    – Зате тепер знаєш.
    – Я не робила тобі нічого поганого. І нікому іншому.
    – Лише тому ти досі жива.
    Вона уривчасто, розпачливо зітхнула.
    – Я не винна, що такою вродилася. Не маю ніякого стосунку до Вулканічних Полів. Я народилася в місті. Була звичайна дитина. Вчилася у школі. Виступала на змаганнях з гімнастики і танців. Згодом танцювала в клубах… коли мати померла… Далі оце в тебе... То у чому я винна?
    Я люто сапнув, тамуючи болісний щем у грудях.
    – То звідки ти така узялася?
    - Не знаю. Моя мама була звичайна. А батька я ніколи не бачила. Він пішов до того, як я народилася.
    – А як твоя мати ставилася до цього? Що ти така?
    – Вона не знала. Це в мене почалося лише у випускному класі. Мама тоді вже хворіла, я їй нічого не казала. Вважала, що то в мене якісь негаразди з судинами. Але ж воно мені не боліло і не заважало. Я дізналася, що це таке насправді, від подруги. Її батьки – біженці з-за Вулканів. Розповідали їй про таких істот. А вона мені… Вона не знала, що і в мене таке. Просто теревенила. Але я зрозуміла, що краще це приховувати. І що не варто ходити до лікарів. А то зроблять із мене піддослідного щура...
    Я раптом збагнув, що знову розмовляю з нею так само, як завжди. Щось питаю. Слухаю. Начебто вона…
    Але це нічого не означає. Так, із нею можна розмовляти. Як із людиною. Але ж зі Зміями ми теж, бува, розмовляли. Інколи навіть здавалося, що з ними можна порозумітися. Допоки вони, побавившись балачками про мир, дружбу і навіть спорідненість наших народів, не накидалися на нас знову.
    Змії тобі розкажуть що завгодно. На те вони й Змії.
    – Годі! – обірвав я її. – Я зрозумів. Але це нічого не міняє. Йди. Гроші маєш, я нещодавно усім платив. І надалі ніколи не втрапляй мені на очі. Не випробовуй мій терпець. Він у мене подекуди короткий.
    А тоді обернувся й пішов геть. Не озираючись.
    Коли отямився – збагнув, що сиджу під деревом, кусаючи кулака, аби не завити.
    Чомусь у пам’яті повсякчас спливав вираз її очей. Колишній – той, що в неї був, коли вона до мене втрапила. Самотня, виснажена, згасла і приречена.
    Тоді я мріяв її оживити.
    Оживив. І навіщо?..
    
    Я ще здалеку побачив, що вона копирсається біля фургона, складаючи сумку. Поряд розгублено тупцяли хлопці. Беньо розпачливо бурмотів:
    – Та він що, з глузду з’їхав? А виступи? А взагалі!..
    Але побачив, що я підходжу, й злякано позадкував.
    – Андрику, якого біса? – похмуро обернувся Сафар. – Шо це ти…
    – УСІ ГЕТЬ!!! – гарикнув я.
    Зазвичай я не розмовляю так зі своєю родиною. Та коли починаю, усі знають – краще не сперечатися.
    Куди вони всі поділися, навіть не помітив. Зоряна заклякла над сумкою, стискаючи у руці якусь сукню, що збиралася туди покласти.
    Я підійшов до неї ззаду. Обережно, аби не злякати, узяв за судомно стиснуту пучку. Легенько потрусив, змушуючи кинути шмату. Міцно стиснув напружену, захололу долоню.
    – Кинь це… Пробач. Не йди.
    Вона стояла, як нежива. Лише дрібно тремтіла.
    – Я отут подумав… Ти справді не винна, що така вродилася. І ще… Знаєш, яка головна ознака Зміїв? Вони не здатні нічого створювати. Лише руйнують. А ти здатна. Тобто, ти інша. Тому…
    Мені забракло подиху. Але зрештою так-сяк вдихнув.
    – І ще… я не можу без тебе…
    Вона здригнулася, відчувши доторк моїх грудей до своєї спини. А тоді я її обійняв. І мимоволі замружився, бо мене самого страшенно трусило.
    – Що ти робиш? – ледь чутно прошепотіла вона.
    – Перевіряю. Чи зможу я до тебе доторкнутися. Бач – можу… Я звикну. І ти теж. До біса оту твою фобію на чоловіків… розберемося…
    – В мене немає ніякої фобії, – стиха прошепотіла вона.
    – Е-е-е… як це?..
    – В мене під емоції… завжди «вмикання»… я боялася, що це станеться… якщо ти…
    – Трясця!
    – В мене немає фобій щодо тебе. Це радше в тебе проблема зі мною.
    – Нічого. Впораюся… – пробурмотів я і притиснув її до себе ще міцніше.
    – Агов, голубки! – долинув звідкілясь збоку голос Сафара. – Вже пізно! Ви вечеряти чи одразу спати? Коли спати, то вже йдіть, чи що! А поїсти я вам лишу!
    – От мала потвора! – збентежено просичав я. А Зоряна міцніше притулилася до моїх грудей і щасливо засміялася.

  Время приёма: 19:14 12.01.2020