07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Юлес Скела Количество символов: 22850
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap015 Перша Пісня Землі або Прокляття Кайнозою


    

     Ідеально круглий плаский майданчик в глибині карстової печери з одного боку був оточений колонадою сталагнатів зрощених сталактитів і сталагмітів, а з іншого увігнутою, явно штучно обробленою, вертикальною стіною. Василь Журба з ліхтарем в тремтячій руці закляк посеред майданчика. В той час, як збуджені колеги палеонтологи з антарктичної експедиції в галасливому захваті метушилися печерою, фотографуючи один одного і роблячи селфі, Василь зачаровано розглядав подекуди затерті і нерозбірливі чудернацькі позначки, що рівними рядками вкривали майже всю стіну. Вони не могли бути нічим іншим, як тільки літерами. Літерами невідомої мови.
     Невже ніхто не розуміє грандіозності, навіть космічності цієї знахідки, перед якою можна лише затамувати подих в німому захваті? Адже всі скам’янілості, знайдені їхньою та й усіма іншими експедиціями в глибині континенту, що відтанув, датувалися не молодше епохи еоцену. А це лише підтверджувало теорію про те, що Антарктида замерзла близько тридцяти чотирьох мільйонів років тому. Гомо сапієнсів тоді ще й в проекті не було. І ось тобі − маєш, печера з явними слідами розумної життєдіяльності. Капсула часу, законсервована льодовиком на мільйони років. Або це спростування хибної теорії про дату замерзання Антарктиди, або ж... Послання іншої цивілізації − земної, чи інопланетної?
     Тонкі сталактити, підперті аномально товстими сталагмітами, підсвічені мінливим світлом рухливих ліхтарів, вкупі з величною “скрижаллю” створювали казкове, майже містичне видовище. Літери стрибали в очах Василя, в голові паморочилося. Він навіть незчувся, як разом з гамірним товариством повернувся до станції “Вернадського”...
    
    

     ***

    
    
     На станції Журба одразу ж кинувся до свого лептопа, щоби негайно роздивитися скани з флешки, відібраної в Оксани, яка в експедиції відповідала за три-де-сканування всіх знахідок. Але щойно комп’ютер завантажився, на екрані спливло повідомлення про один пропущений відеомеседж. Від Сашка Тарана − колеги і давнього друга Василя. Журба запустив перегляд.
     Привіт, Журба! − обличчя Сашка аж сяяло від збудження. − Як справи? Не журишся? Зараз я тебе так засмучу! Помреш від заздрощів!
     Василь лише всміхнувся. Він давно звик до такої манери спілкування давнього товариша.
     Я ще нікому не казав, у мене нещодавно з’явився контакт у НАСА, − продовжував Таран. − Так от, він мені злив інформацію про знахідку, що зробила їхня марсіянська місія! Завтра це стане всесвітньою сенсацією! Уявляєш, на східному схилі Олімпу... є така гора на Марсі... знайшли печеру, а в ній − петрогліфи на стіні, цілий текст! Щоправда, дещо затертий... місцями... А навпроти тексту − сталагміти... півколом... І під кожним − скелет! Уявляєш?! І знаєш чиї це кістки? Дуже нагадують земних динозаврів! Як на мене, то дуже схоже на різновид рапторів... Уявляєш?! Найграндіозніша знахідка за всю історію!.. Ну що, зажурився?.. Особисто мене аж жаба давить! Ну, гаразд, дивись фотки, що я тобі скинув. Як оклигаєш від шоку − дзвони, я на зв’язку. Обговоримо... Бувай, брате, не вішай носа! Чекаю на дзвінок...
     До відеоповідомлення дійсно були прикріплені фотки. Василь машинально відкрив першу. Дійсно скелети, і справді дуже схожі на рапторів. Наступна − текст, висічений на стіні. Напівкруглій рівній стіні! Журбі перехопило подих. Знайомі літери! А наприкінці тексту − такі ж самісінькі три літери “v” і шість кружків, що і в земній печері.
     Василь схопив пачку цигарок, знайшов запальничку і закурив. Кинеш тут палити з такими подіями!
     От ми і знаємо, хто автор цієї “літератури”! Марсіяни!.. Стоп, але ж раптори − це земні істоти, доведений факт... Щось не зростається... Однаковий текст, однакова мова... Одна раса?.. І земні динозаври раптово зникли шістдесят п’ять мільйонів років тому... А Марс − і взагалі пустеля... Якась катастрофа? Війна, епідемія?..
     Тримаючи в одній руці палаючу цигарку, іншою Журба гарячково висмикнув нову із пачки і підпалив. Помітивши таку безглуздість, нервово загасив обидві в порожній попільничці і кинувся викликати Тарана. Але вчасно зупинився і глянув на годинник. В Україні зараз глупа ніч. Ну, гаразд, можна надіслати текстове повідомлення. Прокинеться − прочитає. І він заходився писати:
     Сашко, друже, кров з носа − здобудь скани цього тексту. Я висилаю тобі свої. З Антарктиди. Побачиш − зрозумієш. Зв’яжись з археологами і згодуй усе Архімеду. Якщо це той самий текст − він має зіставити два скани й відтворити його повністю. Можна буде спробувати розшифрувати. Не знаю, чи потягне його евристика, дай йому підказки − війна, агресія, ворог, катастрофа, епідемія,”... І трохи подумавши, пригадавши свої враження від печери, уявивши замість товстих сталагмітів марсіянські скелети, додав − “бог. Просто зараз вилітаю до Ушуайї. Зустрінемось на конференції в Заафарані.”
    
    

     ***

    
    
     У суперджетах рейсів Буенос-Айрес − Рим і Рим − Каїр Журба так і не зміг як годиться виспатись, хоча конче цього потребував. Заплющивши очі, він знов і знов бачив печеру з підсвіченою ліхтарями альтанкою, де замість сталагмітів сиділи скелети рапторів, вирячивши порожні очниці на стіну з письменами. Що це? Ритуальне жертвоприношення? Самогубство зневірених? І що це була за цивілізація, яка залишила однакові сліди на Землі і на Марсі? А збіг одночасного їх відкриття? Це взагалі щось містичне... Зрештою відповіді на частину цих питань могла би дати розшифровка. Та навіть під час крайнього відеозв’язку в аеропорті Буенос-Айресу, Сашко жалівся, що й досі не отримав американських сканів, а без них “Архімед” не може не те що розшифрувати, а навіть відтворити текст. Ну що ж, доведеться почекати...
     В таксі від Каїру до Заафарани Журба нарешті твердо вирішив виспатися. Їхати не менше двох годин, а дорога, пряма й монотонна, пролягала серед сумовитого пейзажу з пустельних глиняних пагорбів. Та вже засинаючи, Василь раптом згадав, що забув вимкнути на планшеті режим польоту. Щойно зробивши це, одразу ж виявив нове повідомлення. Від Тарана! Сон як рукою зняло.
     Архімед іще працює, та вже видав один уривок. Наприкінці тексту. Дуже цікавий. Читай. До зустрічі!”
     Василь відкрив прикріплений файл і почав читати:
     ...Великий/Верховний Владико/Господарю/Боже! Якщо ти більше не любиш/цінуєш своїх дітей/свої створіння і не можеш/бажаєш захистити/врятувати нас, то дай ворогам/агресорам/загарбникам нашим повну/абсолютну підтримку/допомогу і свободу/звільнення від будь яких обмежень/кордонів і перепон/спротиву. Нехай будуть щасливі/насолоджуються/тішаться вони звеличенням/перемогою своїм/своєю і безтурботним/привільним/гармонійним життям/існуванням/становищем. Нехай плодяться/розмножуються і розповсюджуються/поширюються без обмежень/завад. Нехай володіють/користуються усім, що знаходиться/існує в цьому світі/просторі. А коли харчова база/ресурси почнуть вичерпуватись/виснажуватись − нехай почнуть вони знищувати/жерти/поглинати один одного. І нехай так буде з дітьми/нащадками їхніми на протязі vvv ooo ooo кіл/циклів/років. А коли буде знищено/з’їдено/поглинуто передостаннього/попереднього, тоді останній/єдиний нехай помре/зникне/зруйнується від голоду/браку/нестачі.”
     Оце так прокляття! Грандіозно! Василь виразно уявив собі, як із цією молитвою на вустах помирали зневірені раптори, переховуючись від невідомих агресорів в печерах Землі і Марсу. А це ж було близько шістдесяти п’яти мільйонів років тому, якщо наша наука не помиляється. А саме прокляття, судячи з порядку цифр, має термін дії в сотні мільйонів! В порівнянні з ним “прокляття фараонів” видається просто дитячими пустощами...
     Залишок шляху Василь так і не стулив очей. А що як це помилка? Евристичний апарат “Архімеда” користується всією доступною інформацією зі світової мережі. А в світі наразі он що коїться! А тут іще ми зі своїми підказками! А що було б, якби ми підказали “любов”, “щастя”, “гармонія”? Хоча, здається, такі слова у перекладі теж присутні. І Журба знову заходився перечитувати уривок...
    
    

     ***

    
    
     Зайшовши до свого готельного номеру, Журба кинув валізу на спеціальну підставку, роззувся і побіжно оглянув приміщення. Із задоволенням відмітив наявність чайника і пакетиків з чаєм, кавою та цукром, увімкнув телевізор. Пробігши каналами, зупинився на “Cі-ен-ен”. В новинах йшлося про чергове загострення у відносинах між країнами альянсів ядерного трикутника. Ось бач, яка халепа! Ми теж ладні зжерти один одного як у тому проклятті... Набравши і ввімкнувши чайник, він схопив цигарки й попільничку і вийшов на балкон.
     Теплі сутінки зустріли Василя ледь чутним усе ще денним бризом з тонким присмаком аромату моря. Метрів за двісті, за пальмами і окремими котеджиками, плюскотали хвилі Суецької затоки, віддзеркалюючи сяйво ліхтарів готельної марини. На обрії мерехтіли вогні протилежного берега. Водами затоки рухався величезний суховантаж, увішаний вогниками, як новорічна ялинка. Зліва направо, тобто з боку Суецького каналу. Мабуть, віз купу контейнерів з Європи до арабського світу. Отже, життя тривало.
     Млосна, заколисуюча тиша дозволяла почути тихий шелест пальм і далекий шепіт прибою... І періодичний стукіт гральних кісток поверхом нижче, де саме розташовувалась тераса готельного лобі. Мабуть, араби грали в нарди.
     Чому саме нарди? − почув Василь голос Тарана і заціпенів, не донісши цигарку до вуст.
     По-перше − це чесно, − відповів незнайомий глибокий баритон чистою українською мовою. − Одна з небагатьох відомих тобі ігор, що завдяки елементу випадковості дає хоча б примарний шанс на твою перемогу. А по-друге − нам просто подобається саме таке співвідношення невизначеності й розрахунку.
     Знову застукотіли кістки і Сашко продовжив:
     Тож з усього вищесказаного виходить, що ви − бог?
     Не зовсім... Ми не підпадаємо під жодну людську концепцію божества. Ми не створювали цей світ. Та й впливаємо на нього... не цілеспрямовано... Просто існує певна залежність. Радше було б назвати нас спостерігачем. Ви вже знайомі з характером впливу спостерігача на об’єкт, хоча поки що лише на мікрорівні. Але у вас все ще попереду... До речі, пане Журба, − оксамитовий баритон трішки підвищив голос, − вам ще не набридло там підслуховувати на балконі? Іще мить − і недопалок обпече вам пальці. Краще спускайтеся до нас − поспілкуємось...
    
    

     ***

    
    
     Привітавшись із Тараном, Василь простягнув руку незнайомцю. Той виявився чоловіком середнього віку з правильними рисами вельми засмаглого обличчя. Карі очі, густі чорні брови, короткий їжак чорного волосся на голові. Усе це вкупі не давало змоги чітко визначити приналежність особи навіть до тієї чи іншої раси, не кажучи вже про національність.
     Вітаю, пане Журба, − зі спокійною гідністю потис руку незнайомець.
     Я так розумію, представлятися немає сенсу, − відповів Василь. − А як же вас називати?
     А як заманеться... Називайте Спостерігачем. Це, мабуть, найближче до дійсності визначення.
     Журба сів на вільний стілець і одразу ж виявив перед собою келих вина. Чи може це сік? Провівши келихом перед носом, пересвідчився, що все ж таки − вино. І це при тому, що в готелі алкоголь заборонений! Навіть пиво у міні-барі − і те безалкогольне.
     Тим часом Таран перервав тишу, що запанувала:
     А можна поцікавитись, де межі об’єкту вашого спостереження? Земля? Сонячна система? Галактика? Всесвіт?
     Спостерігач стримано всміхнувся:
     Ми одночасно і ціла цивілізація і персона в людській подобі, що сидить перед вами. Одночасно Всесвіт і його частина. Одночасно суб’єкт і об’єкт спостереження. Все дуже нелінійно... Саме так, як нам подобається... І саме тому воно так і є... Хоча, з іншого боку все можна зобразити іншою зрозумілою вам аналогією. Весь світ − це просто наш сон, в якому ми самі собі наснилися...
     Цікаво, − відгукнувся Журба, відсьорбнувши маленький ковточок вина. Не вважаючи себе експертом, все ж відзначив, яке воно чудове, з глибоким вишуканим букетом. − І яка ж мета вашого... ммм... контакту з нами?
     Спостерігач знов усміхнувся, знизавши плечима:
     А хіба уві сні все відбувається з якоюсь метою?.. Можливо, ми тут тому, що ви впритул підійшли до розгадки однієї з найвеличніших таємниць? Нам це дуже цікаво.
     Ви маєте на увазі щойно відкрите прокляття печерних храмів? − підняв брови Василь.
     Так. І одночасне їх відкриття, і успіх вашого “Архімеда” в їхній розшифровці... Таке може хіба що наснитися. Вважайте, що ми вам допомогли, хоча нічого для цього не робили... Просто так було цікавіше...
     І що, ви можете нам розтлумачити, що ж таки насправді відбувалося тоді, шістдесят п’ять мільйонів років тому? − з надією запитав Василь.
     Спостерігач теж хильнув вина зі свого келиха і відповів:
     Ми вже почали розповідати пану Тарану... Тож повторимо вам дуже стисло... Ви вірно визначаєте час, коли це відбувалося. Тоді земна раса завро сапієнсів створила цивілізацію, яка розвивалася досить повільно і помірковано. Значно повільніше за вашу. За двісті тисяч років вони вишли до космічного простору. Іще вісім тисяч − і почали колонізувати Марс. А потім з глибин Галактики прийшла армада агресивних бурлак-загарбників. Більш озброєна і оснащена. Марс вони просто знищили, а Землю захоплювали повільно. Аби зберегти як майбутню домівку. А те, що ви знайшли − можна з натяжкою назвати храмами однієї філософсько-релігійної секти тодішніх землян...
     І ви все це спостерігали? − втрутився Таран. − Чому ж не припинили, не захистили?
     Чому? − Спостерігач на хвильку замислився, а потім відповів: − Тому що уві сні спостерігач не диктує свою волю. Тому, що світ такий, який є, і щоб змінити його треба спочатку змінити себе... А мене може змінити тільки мій сон. Все дуже нелінійно...
     І що ж було далі? − вивів Спостерігача з роздумів Журба. − Що сталося з тими землянами і тими загарбниками?
     Загарбники перемогли. І знищили всю расу дино сапієнсів. Але прокляття чатувало на них. Коли велика кількість емоційно розвинених розумних істот помирає разом, повторюючи одну й ту саму ідею − вона наповнюється їхньою життєвою енергією. Вона стає реальністю. Принаймні, це так, тому що нам це подобається... Тож деякий час загарбники процвітали. Володіючи розвиненими біотехнологіями, вони заходилися перекроювати земну біосферу, трансформуючи її під себе. Хоча, себе вони також змінювали під оточення. І все це їм вдалося. Велике вимирання шістдесят п’ять мільйонів років тому − це їх рук справа. Так почалася ера, яку ви називаєте Кайнозойською. Але прокляття спрацювало. Майже. Вони повністю не зникли, та в процесі самознищення деградували до стану тварин...
    
    

     ***

    
    
     ...Центральна Координаторка філософської фракції “Світло Всесвіту” Грем Греа вкотре перечитала поданий їй на затвердження проект “Мантри Помсти” і незадоволено зашипіла. Щось було не так. Щось муляло. Але що? Як це відчути?
     Грем відклала папір і підійшла до вікна. З висоти її кабінету на самій верхівці башти було гарно видно затоку, в хвилях якої відблискували промені надвечірнього сонця. Над поверхнею моря, розпластавши велетенські крила, ширяло семеро породистих гребнедзьобів. І семеро вершників на них − її діти з останньої кладки. Останньої... Останні промені сонця для нас, останні дні гармонії... Гармонія − ось що кульгало в Мантрі!
     Тяжко зітхнувши, Грем повернулася до столу і почала переписувати Мантру. Не змінюючи радикально суть, а лише вносячи в текст ритм і гармонію. І якби її народ знав, що таке пісня, вони безумовно б визнали, що це була перша справжня пісня на Землі!
     Дійшовши до числа, що означало термін дії Помсти, Грем забуксувала. Вимова цього числа ніяк не бажала вкладатися в ритм всієї Мантри.
     Врешті-решт Грем рішуче закреслила три хрестика і замість них написала три цифри “v”. Тепер вся Мантра зазвучала гармонійно − як один цілісний монотонний стогін душі. Зрештою, головне − не термін дії Помсти. Головне − щоб вона спрацювала!..
     І тепер в десятках печерних святилищ на Землі і в останньому на Марсі сотні посвячених Світлу зіллються не в безглуздій битві з нездоланним ворогом, і не в марному самогубстві, а в величній посмертній Мантрі Помсти.
     Треба скликати дітей і сповістити, щоб готувалися вирушати до Південної Землі...
     ...Коли загін ксеноків-загарбників тільки-но увійшов до входу в печеру, вібрації Мантри саме досягли резонансу з подихом Усесвіту. Купа каміння обрушилася зі стелі проходу і поховала під собою всіх вояків. Але розмір отвору не змінився. І Мантра продовжила співати свою Пісню просто у вухо Світлого Всесвіту...
    
    

     ***

    
    
     Деградували до тваринного стану? − нахилившись уперед, перепитав Журба із гарячковою цікавістю палеонтолога. − І що ж то були за тварини?
     Їх уже давно немає. І наскільки мені відомо, ви й досі ще не стикалися з жодною їхньою кісткою. Але існують їхні прямі нащадки.
     І хто? − запитуючи, Василь помітив, як Сашко, тяжко зітхнувши, підняв очі до неба.
     Ви... Люди, − Спостерігач втупився поглядом в очі Журби.
     Але ж генетикою доведено, що люди походять від мавп, − розгублено заперечив Василь.
     Так, − кивнув Спостерігач, знову приклавшись до келиха. − А мавпи − від попередньої невдалої цивілізації, яка теж деградувала в результаті процесу самознищення... І так − увесь Кайнозой... Ваші предки час від часу намагалися піднятися, створюючи цивілізації. І спроб таких було чимало. Але всі вони розвивалися занадто стрімко. І не встигнувши довести філософію і мораль до відповідного рівня − знищували себе. Такий собі стан “пульсуючої цивілізації”...
     Журба заглибився в тяжкі роздуми. Виходить, це прокляття лежить і на нас! Це ж наші далекі пращури були саме тими агресорами, що скоїли цей безпрецедентно жахливий злочин! Ми − нащадки жорстоких загарбників...
     Але ж чому ми й досі не знайшли жодних матеріальних свідчень існування тих цивілізацій? − запитав Таран із неприхованим скепсисом, допоки Журба перетравлював отриману інформацію.
     Спостерігач знов усміхнувся:
     Ви, як палеонтолог, маєте самі усвідомлювати. Якщо за площину взяти поверхню Землі, а за висоту − шістдесят п’ять мільйонів років, то в цьому об’ємі ви дослідили хіба що окремі точки. Ви поєднуєте їх своїми теоріями, досить вірогідними, підтверджуєте генетичними зв’язками. Але ж не в змозі побачити весь об’єм саме таким, яким він був насправді. До того ж береги континентів суттєво змінювалися. Це також багато чого від вас приховало. І всі артефакти цивілізацій перетворюються на порох. Залізо − на купу іржі, цегла і бетон розсипаються, скло стає кварцовим піском. Я вже не кажу про носії інформації − паперові чи електронні... Тільки висічене на камені, та й то − тільки в таких капсулах часу, як Марс чи Антарктида... Там, до речі, на вас чекає ще багато цікавих відкриттів...
     Запанувала тиша, в якій було чутно тільки шелест прибою.
     І що ж тепер буде з людством? Яке майбутнє? − замислено і сумно запитав Журба, безцільно крутячи в руці келих з вином.
     Спостерігач закурив і, видихнувши, відповів:
     Хіба ми казали, що ми пророк? Сон − річ непередбачувана і некерована... Можливі різні варіанти. Ви можете повторити шлях своїх далеких предків − почати експансивно опановувати Галактику, не встигнувши опанувати себе. Добром це не закінчиться. А може... Є ще наш шлях розвитку. І він вам відомий. Так колись ваші одноклітинні організми об’єдналися в один складний... По суті кожен із вас − ціла цивілізація. І ваша схильність до цього шляху підтверджується спрямованістю розвитку вашої соціальної структури. Ви в змозі повторити цей шлях на новому рівні. Хоча вам може просто не вистачити терпіння. Бо це дуже довгий і повільний процес.
     А як же самознищення? − розпачливо запитав Журба. − Прокляття ж іще діє? І діятиме ще десятки чи сотні мільйонів років.
     Спостерігач посміхнувся, але цього разу якось хитрувато:
     З одного боку − так. Скажімо, канібалізм − в природі не дуже розповсюджене явище, та й то, лише від голоду. А ви, вже будучи розумними, десятки тисяч років практикували його, навіть як ритуал. І лише кілька століть тому припинили. В історичному масштабі − щойно... Дуже схоже, що прокляття діє. Але з іншого боку, це прокляття − не такий вже категоричний імператив. Багато в чому все залежить від вас...
     І знову запала тиша. Журба з тугою дивився на зорі. Чомусь тут, у пустелі, вони завжди здаються ближче. Невже вони так і залишаться недосяжними? Невже ми не спроможемося подолати це чортове прокляття?
     До речі, різноманітні квести − наша слабкість, − Спостерігач усміхнувся, крутячи пальцями гральну кістку. Зважте на те, що у завро сапієнсів було чотири пальці на руці.
     Він жбурнув кістку на гральну дошку, а сигарету в келих. І зі шкварчанням недопалку зник...
     Василь кинув побіжний погляд на кубик. На верхній грані красувалася літера “v”. Журба схопив дайс і заходився його розглядати. Кубик на дотик і справді відчувався як кістка. Але був червоним. Скоріш за все − місцевий корал. Чи ні?
     Навпроти “v”x”. Поруч риска, а навпроти w”. Також була крапка і зірочка, схожа на літеру “ж”. А кола не було...
     А ще цікаво − як це Сашко грав такими кісками? Він що, вже знає ті цифри? Але запитати про це друга так і не встиг...
    
    

     ***

    
    
     Василь прийшов до тями від різкого запаху нашатирю. Над ним схилилася Оксана, а поруч стояв Таран.
     Ну що, Журба, як почуваєшся? − стурбовано запитав Сашко. − Хіба ж можна так лякати? Гепнувся просто посеред майданчика.
     Все нормально, − Василь сів і озирнувся довкола. Вони все ще були в печері, перед стіною з петрогліфами. Обернувшись до Тарана, Журба додав:
     Слухай-но, Сашко, ти хвалився, що в тебе є інсайдер в НАСА?
     Звідки ти знаєш? − округлив очі Таран. − Я про це ще нікому не казав.
     Журба всміхнувся. Як же ж, одначе, все нелінійно! А вголос відповів:
     Байдуже. Головне − підкинь їм ідею пошукати таку саму печеру на східному схилі гори Олімп.
     Де це?
     На Марсі. Є така гора... Нам потрібні будуть скани... Щоб зіставити... І розшифрувати... Іще треба буде дослідити, що там всередині цих, − він махнув рукою в бік колон, − надмірно товстих сталагнатів... А ще розібрати купу каміння при вході до печери...
     Сашко з Оксаною дивилися на нього як на божевільного. Василь перевів блукаючий погляд на стіну і зачепився за напис “vvv ooo ooo”. І одразу ж збуджено забурмотів сам до себе:
     Чотири пальці... Вісімкова система...
     Вихопивши з внутрішньої кишені куртки смартфон, Журба гарячково заходився щось рахувати на калькуляторі.
     Василю, друже, ти що, мариш? − нахилився до нього Таран.
     Не заважай, − відмахнувся Журба. − Виходить... Ну ось, залишається тільки сподіватися, що ота цифра-пташка відповідає максимум трійці, а не четвірці чи більше. Тож у нас є ще надія... Надія, що термін прокляття вичерпано.
     Підвівши очі до колег, він замислено додав:
     Але, можливо, ми ніколи достеменно цього не дізнаємось... Хоча... Він казав, що в Антарктиді й на Марсі на нас чекає ще багато цікавих відкриттів...
     Хто “він”? − в один голос перепитали Сашко з Оксаною.
     Спостерігач... − водночас винувато і загадково усміхнувся Журба.
     А за спинами Оксани й Сашка маячила примарна постать смаглявого чоловіка з лукавою посмішкою:
     Разом з тим зважте на те, скільки триває рік на Марсі... А з іншого боку, − Спостерігач знизав плечима, − там була всього лиш одна така печера...

  Время приёма: 19:27 10.01.2020