07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Панасюк Сергій Количество символов: 17730
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap020 З неба падала вода


    

       Будь-який кінець світу має свою причину. Що послугувало поштовхом нинішньому, достеменно невідомо. Можливо, людська жадібність, можливо, злі прибульці, або просто  наше Сонце здуріло й випалило планету дощенту. Важко сказати, що саме трапилось, бо немає у кого спитати. Найближче поселення за день ходу від моєї печери. І ті до себе не пускають. Обгородилися стінами до неба, закопали в пісок навкруги якоїсь гидоти, що відриває ноги, як наступити на неї, й сидять, наче гноми у горі. Добре, що хоч одну стежку залишили для торгівлі з такими, як я.

    ***

       Звуть мене Мурахою. Я останній зі свого племені. Коли я народився, то нас було більше сотні. А ще раніше, коли народився дід мого прадіда, нас було як зірок на небі. Так старі люди казали. І води було багато – вона падала просто з неба й текла просто по землі, поки не доходила до величезного моря. А піску мало було зовсім. Лише трошки біля тих місць, де текла вода, а все інше було вкрито чорним ґрунтом, масним, як брудне волосся. Дерева колись давали затінок і прохолоду, а замість отруйних колючок мали широке соковите листя. А ще у них були квіти. Не знаю що це, але, кажуть, дуже гарно було. Шкода, що мої гриби не квітнуть. Та й колір у них миршавий – просто білий, як колись сніг. Діди розповідали, що то така вода, тільки дуже холодна. І вона чомусь не текла, а лежала. Досі не уявляю, як вода може лежати. Мабуть, діди потай ще якісь гриби вирощували.

    ***

       Щоразу, коли місяць уповні, я ладнаю свого наплічника, збираю урожай і йду до поселення. Гриби добре ростуть у моїй печері. Тут глибоко, прохолодно й волого. Їм тут добре, а от людські діти хворіли. З десяти виживало заледве двоє. Я колись вижив. А вже моїм не пощастило. Дружина не встигла народити більше – чотири роки тому, дорогою до поселення, її вкусила кобра. Я поховав її попід стінами міста, у надії, що там її тіло не потурбують гієни. З того часу гриби на обмін із поселенцями я ношу сам. Кожного разу я падаю перед воротами навколішки й благаю взяти мене до себе за стіни, та жодного разу вони не відчинились. Я їх розумію. Навіщо їм старий сорокарічний дід? Зайвий рот. А от як постачальник рослинного білка я їх повністю влаштовую. Та чи надовго мене вистачить? Щораз шлях здається довшим. Кожного разу, як перевіряю рушницю перед виходом, гадаю, чи повернусь цього разу. Вже й сам не знаю, навіщо воно мені?
       Кошик спустився на довгій мотузці. Я склав до нього свій крам і смикнув. Десь нагорі зарипів підйомний механізм. В очікуванні зворотного вантажу я всівся на пісок і витягнув стомлені ноги. Там за стінами, мабуть, добре жити. Вони багато знають і вміють, роблять патрони і цупку тканину, вирощують багато їстівних рослин. І їхні діти не їдять щурів. Щасливі.
       Великий скорпіон повз, не звертаючи на мене жодної уваги. Та я звернув. Ніж миттєво прохромив комаху. Голка з отрутою вдарила в тонке лезо старого металу, що пережив кінець світу і безліч спроб його нагострити. Коли клешні перестали сіпатись, я обережно відрізав кінчик отруйного хвоста і з насолодою схрумав решту.
       Нагорі скрипнула лебідка, опускаючи кошик. Чотири патрони до старої помпової рушниці, дванадцять картоплин і одна цибулина – весь мій виторг на сьогодні. Колись ще хліб давали – два великі буханці, але я тоді з дружиною ходив, удвічі більше грибів носили. Гарна вона у мене була. Бджілкою звав. Сильна, вольова. Щотижня митися змушувала. Назбирає по краплині води зі стін у ночви, винесе до входу в печеру, щоб нагрілася, і як почне мене терти мокрою шматою! Ледь шкіра не злазила. От зараз би хто спинку потер. Скільки я вже не мився? Місяць, два, рік? Недивно, що мене до поселення не беруть, –  від мене смердить, як від дохлої гієни.
       Сонце хилилось до обрію. Тут під стіною заночую, уночі ходити пустелею небезпечно. Невідомо чому, та я чіплявся за життя, як дикий плющ, що вився розпеченим камінням біля входу до моєї печери. Він теж із якоюсь надприродною впертістю вгризався корінцями в пісок і дряпався скелею догори, насміхаючись з дурнуватого сонця, яке марно намагалося спопелити його своїми променями. Вчора зранку я відламав один пагінець, посадив у горщик із піском упереміш із гнилими грибами і приніс сюди. Закопав на могилі Бджілки, може, прийметься. Гарно було б. Дуже. Їй би сподобалося.
       Потемніло швидко. На стінах запалили багаття. Увігнуті і відполіровані до блиску металеві листи позаду вогнищ почали повільно обертатись, освітлюючи нічну пустелю на кілька сотень кроків. Кого ж вони так бояться? Таких, як я, навряд. Диких гієн? Смішно, на стіну ті не видряпаються. Десь далеко, почувши, певно, мої думки, задзявкала зграя. Завжди дивувало, як вони тут виживають. На щурів полюють? Ну, припустимо. А щурі що жеруть?
       Під стіною я у безпеці. Гієни розумні. Знають, що як підійти близько до стін, то або земля вибухне, відриваючи лапи, або згори щось голосно бахне, і хтось зі зграї впаде мертвим. До двоногих можна підходити, лише коли вони лежать напівзасипані піском. Тоді вони не страшні, і можна спокійно повечеряти. А той, що під стіною, ще соває лапами, хоч і якось мляво. Треба буде завтра простежити, може, виведе до своєї зграї, а там часто буває, що маленькі двоногі відходять від нори – можна схопити. М'ясо у них ніжне, солодке, це не щуряче смердюче. І нори розкопувати не треба. Я струснув головою. Примариться ж таке. Людина очима гієни. На сонці, мабуть, перегрівся.
       Небо лиш посіріло, а я вже на ногах. Треба йти. До печери двадцять миль. Колись легше долались. Зараз ноги нікудишні, хоч би дійти до вечора. Наплічник на спині, рушниця заряджена, з Богом! Важка дорога – спокутування гріхів пращурів. Діди казали, що прогнівили вони Бога – забагато скаржилися на безтурботне сите життя, що чомусь здавалось їм пеклом. От він і наслав кару, щоб вони відчули, що таке справжні муки. Та покарання виявилося занадто суворим і довгим. Що Богу? Він безсмертний. Йому це як мить. Немає уже пращурів, дідів, нікого не залишилося – сама кара. І мені її відбувати. Дарма. Я не нарікаю. Комусь же треба за всіх спокутувати, то чому не мені? Все одно більше немаєнікого. Гієна тільки позаду плентається. Мабуть, її пращури теж свого часу добре нагрішили, бо чого б це Бог звів нас удвох на цій дорозі?
       У мене вода була, а в гієни ні. Останній ковток зі старої пластикової пляшки я випив за двісті кроків до своєї печери. Гієна позаду просто безсило впала на бік, висолопивши язика. Здається, у мене буде м'ясо на вечерю. Я відкотив круглу каменюку й увійшов до сховку. Спустився до середніх печер, де колись спали мої родичі, зняв наплічника, взяв з кутка пляшку, налив у глиняного кухлика води, випив. Ще. Яка ж добра вода. А колись людям не подобалася. Пхали до неї казна що, аж вона чорніла від сорому. От і пішла під землю. Тепер по краплинці у нижніх холодних печерах на стінах з’являється, наче сама земля плаче за своєю молодістю.
       Я налив ще кухлик, взяв зі столу ножа і пішов надвір. Гієна лежала там, де впала. Ще жива. Дивні тварини. Негарні, смердючі, та примудрились пережити більшість інших видів. Ця відбилася від зграї, мабуть. Самотня, як і я. І така ж пришелепкувата. Чіпляється за життя, наче у ньому є бодай якийсь сенс.
      Що дивишся? – прохрипів я, не пізнавши власного голосу. – Думала мною повечеряти, так?
       У відповідь тільки око сіпнулось. Допетрала, сердешна, що сама стане поживою двоногому. Не пощастило.
       Я присів біля напівживої тварини. Глянув на брудну шерсть, що прикривала ребра і, сам того не усвідомлюючи, замість всадити в груди ножа, підсунув під морду кухоль із водою.

    ***

      Треба йти на північ, –  сказав я.
       Гієна подивилась на мене розумними очима і дзявкнула. Може, вона знає щось? Колись давно мої одноплемінники вирушали у довгі розвідки. На заході знайшли те саме поселення з кумедною назвою «ОМАХА». Щоправда місцеві жителі не вважали її смішною і віддухопелили розвідників, а з усіма іншими вже торгували через кошики, що спускали зі стін. На чотири дні ходу на південь і схід нічого не знайшли. А розвідники з півночі не повернулися. Було ще дві спроби, але теж безуспішні – люди зникали. Тож вирішили більше не ризикувати. Мене це і тоді не дуже влаштовувало, а тепер і поготів. Прохолодне повітря приходило саме тоді, коли вітер віяв із півночі, отже, там не так спекотно. Може, й вода тече по землі. Саме час подивитися. Тут уже нічого не тримає.
       Приготування забрало десять днів. Більшість часу пішло на збирання води. Всі двадцять дві пластикові пляшки були заповнені. Діди казали, що колись саме через цей пластик усе й почалося. Не знаю, можливо. Але зараз це найкращий матеріал. Він не іржавіє, як метал, не гниє, як шкіряні бурдюки, – сотня років, а пляшки, як нові. З грибами було легше – сонце висушувало їх за день. Рушниця перевірена, запас патронів – дев’ятнадцять штук, відбиватись від гієн має вистачити. Ніж, кухлик, ще один для Друга чи Подруги, у цих гієн важко розібрати, хто вони є. Кресало взяв, може, десь знайду чим вогонь розвести – варені гриби краще смакують.
      Спи, Друже, завтра вдосвіта вирушаємо, –  сказав я гієні, хоч і розумів, що вона не послухає.
       Гієни – більше нічні істоти. Воно й правильно – вночі не так спекотно ганятися за здобиччю. Я б теж краще вночі йшов, та мої очі вже й удень не дуже добре бачать, а як сідає сонце, то й поготів.

    ***

       Третій день у дорозі. Випили з Другом чотири пляшки води. Всі патрони на місці. Може, гієна, що бігає великими колами навколо, – якесь велике цабе у них? Бо навіть уночі не чув поблизу зграї. Або просто береже мене для себе, щоб одноосібно поласувати, коли мені набридне плентатись у невідомість або мене вкусить якась зміюка.
       Сонце пече так само. Схоже, що мені не стане води дійти до місця, звідки дме прохолодний вітер. Щоправда, піску стало менше. Іноді з-під нього прозирало рівне сіре каміння, дуже дивне, з білими смужками посередині. Здавалося, що вони вказують на північ, та і йти по рівному було легше, тож я трохи пришвидшився. Під вечір Друг викопав десь великого щура і приніс мені. Дякую, шматочок м’яса на вечерю не зашкодить.

    ***

       Шостий день. Піску майже немає. Води теж. Залишилося три пляшки. Цей шлях нескінченний. Може, я помер? І все це насправді моє особисте пекло? Як перевірити? Стрельнути собі в голову? Так і зроблю, щойно води не стане зовсім, тобто завтра.
       Поселень не видно, лише рештки старих селищ, такі ж мертві, як і ті, хто їх будували. Ноги боліли нестерпно. Розпечена смуга каміння, що вела мене на північ, знищила моє взуття, сплетене з пустельних ліан, і тепер кожен крок посилав у голову сигнал болю від розбитих до крові ступнів. На ночівлю став раніше, йти далі вже було несила. Друг знову приніс якусь тваринку, розміром зі щура, але з пухнастим хвостом. Щоб я без тебе робив, Друже? Вперше за час нашого знайомства я доторкнувся до гієни, погладивши голову. Їй сподобалось. Дивно, але мені теж.

    ***

       Я точно помер. А тут відбуваю кару, хоч і не пам’ятаю, за що саме. І вдруге померти мені не дадуть. Щойно я допив останню воду, як знайшов великого м’ясистого кактуса. Десь п’ять фунтів багатої на рідину м’якоті. Друг, бігаючи колами, сполохав якусь тваринку, що з переляку великими стрибками помчала просто на мене. Я не розбирався, чи є те створіння з довгими вухами загрозою, про всяк випадок підкинув рушницю до плеча й натиснув на гачок. Смачнішого м’яса я у житті не їв.
       Надвечір знайшов дивні сліди. Нібито дві здоровезні змії повзли поряд. Ніч спав погано, під ранок наснилося, що одна величезна тварюка заковтує мене живцем, а друга ганяється за Другом. Прокинувся від того, що хтось облизує мені щоки, – Друг, мабуть, злякався через мій крик уві сні. Так нечесно – хай уже вдень страждати, але й уночі, то вже занадто.

    ***

       Вода! Друг знайшов маленьку круглу печеру, що стрімко опускалася донизу. Хтось почув мої скарги на нестерпність покарання і трохи його полегшив – на дні печери хлюпала вода! А, ні. Поквапився. Це чергове випробування. Стіни печери були зовсім рівними й гладенькими. Спуститись до води, може, і вийшло б, та піднятися назад – ні. У Бога гарне почуття гумору, тільки якесь зле.
       Впевнившись у неможливості дістатись води, я голосно вилаявся і поплентався далі. Друг здивовано дивився мені в спину, тихенько скиглячи. Він не міг повірити, що я нездатен добути воду, яка хлюпотіла зовсім поряд унизу. Я ж здавався йому таким розумним і сильним, особливо коли зміг вичавити гірку рідину з колючої рослини. А тут чиста вода під носом, а двоногий іде геть? Так, друже, іноді щастя здається близьким, але за мить стає недосяжним. Колись було навпаки – люди ганялися за уявним, не помічаючи того, що мали. Це їх і вбило. А я вижив. І проживу ще один день. А як пощастить знайти кактус, то два.

    ***

       Десятий день. Чи одинадцятий? Байдуже. Здається, що я вже десь біля краю. Богу, напевно, набридло зі мною гратися, бо небо змінилось. У спину ще пекло сонце, та попереду вгорі щось відбувалось. Схоже на піщану бурю, але дуже темну, як ніч. А ще попереду гуркотіло і блимало. Бог лаявся досить переконливо – мені стало страшно. Друг притулився до ноги і подивився на мене злякано. Я удруге погладив його по голові, наче вибачаючись, що за мої помилки страждати обом.
       Війнув вітер. Не дошкульний сухий, що кидається піском, а прохолодний і … вологий. Я носом відчував запах води. Друг теж підняв морду догори, нюхаючи небо. Я зачаровано вдивлявся у темінь бурі попереду, не розуміючи, що мене чекає. Про всяк випадок заховався в  зруйнованому будинку пращурів, від якого залишилось дві стіни і шматок даху над ними. Схоже, час пригадати молитву, що вчив у дитинстві. У діда була маленька «Книга», здається, так він її називав, із вичавленим хрестом. Він умів її читати. Мене теж учив. Я і досі пам’ятаю майже всі літери. Книжка потім зникла кудись, та одну молитву я усе ж пам’ятав, хоч і не промовляв її жодного разу після смерті Бджілки.
      Отче наш, що є на небесах!
     Нехай святиться Ім'я Твоє.
     Хай прийде Царство Твоє,
     нехай буде воля Твоя
     як на небі, так і на землі.
     Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
     І прости нам провини наші,
     як і ми прощаємо винуватцям нашим.
     І не введи нас у спокусу,
     але визволи нас від лукавого.
     Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки.

    Амінь.
       У відповідь небо яскраво спалахнуло, а за мить грізно гримнуло – Бог гнівався. Я, мабуть, не так прочитав, як слід, без особливого страху й поваги. Ну, вибач, як уже вмію. Та й страху не лишилося, а великої поваги ти не заслужив. Не знаю, чим я там завинив у минулому житті, та забрати від мене всіх, кого я знав і любив, то вже занадто.
      Досить гратись! – прохрипів я почорнілому небу. – Закінчуй уже!
       Бог не влучив. Уся його лють вдарила десь поряд, а не по мені. Земля здригнулась, засліпило очі, голова вибухнула, і стало темно.

    ***

       Я не здох. Зараз відкрию очі й опинюсь у своїй печері. Зі стелі капотить вода. Треба сказати Бджілці, щоб підставила миски. Невже все починається наново? Поганенька уява в Бога – можна було б і щось новеньке вигадати. Щось сильно тарабанить зусібіч. І хлюпає. Треба відкривати кляті очі – подивитися, що для мене вигадали цього разу.
       З неба падала вода…
       Вона була всюди: торохкотіла об залишки даху, била у напівзруйновані стіни, падала на землю і збиралась там у маленькі калюжі. Друг радісно гасав від однієї до іншої і хлептав воду, поки вона нікуди не поділася. Я схопив наплічника і витрусив звідти порожні пляшки. Тепер ми разом бігали від калюжі до калюжі, набираючи воду. Не знаю, що за підступний план у Бога, але принаймні ще тиждень я маю. Ледь не забув! Скинувши подерте лахміття, я підставив голе старече тіло під потоки води.

    ***

       Третій день нового життя. Піску немає. Ні на землі, ні у мене у волоссі. Сонце пекло в спину не так сильно, ґрунт під ногами став темнішим, і на ньому щось росло. Стали траплятись рослини заввишки з мене. На одній були червоні плоди. Друг відмовився, а я спробував. З дитинства пам’ятав смак солодкого, коли батько приніс одного разу з міста «цукор», але це було не воно, а щось навпаки, не знаю, як назвати. Хай буде просто «не солодке». І несмачне. І від нього почало нудити. Правильно Друг зробив, що відмовився, розумна тварина, нічого не скажеш. Гриби скінчилися вчора. Та, схоже, що мені зменшили  покарання, бо під вечір Друг вигнав на мене чималу тварину з кумедним куцим хвостиком, що закручувався. Витратив два патрони. Наїлися так, що важко стало дихати.
       На ранок прокинувся від дивного гуркоту. Друг поряд перелякано втискався в землю і дивився на величезну тварюку, що з металевим лясканням виповзала з-за скелі неподалік. Чудовисько впевнено прямувало на нас, випускаючи в повітря чорну хмарку. Я повільно встав. Рушниця лишилась на землі, на цю потвору патронів не стане. Та й щось мені підказувало, що це не тварина. Діди розповідали про такі штуки, тільки я забувся, як вони називалися. Пам’ятаю лише, що всередині цих чудовиськ мали бути живі люди.
       Потвора зупинилась за три десятки кроків від мене й почала мене роздивлятись. На морді були намальовані позначки і літери. Деякі я знав. Вийшло щось геть незрозуміле: «П О Л І Ц І Я    В І Н Н І П Е Ґ У». За мить зверху відчинились дверцята і звідти до пояса висунулась людина в новому, чистому і зеленому, як кактус, одязі.
      Вітаємо в Канаді, сер! – посміхнулась людина з чудовиська. – Яка мета вашого візиту?
       Я із недовірою звів очі до неба. Синя блакить мовчала, та мені здалося, що хтось нагорі тихенько захихотів собі в бороду.

  Время приёма: 14:21 10.01.2020