07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Олександр Ігнатенко Количество символов: 39808
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap004 Неблизькі види


    
    «Микола П. Кайло, командир міжзоряного крейсеру «Переможець» Збройних Сил Землі. 14 грудня 292-ого року космічної ери. Третій рік війни між людьми та праями.
    
    Доповідь
    
    О сьомій годині за Гринвічом «Переможець» був підступно атакований ворожим кораблем. Перший же постріл пошкодив основний двигун, а в результаті послідуючого 98-годинного бою було знищено аварійний. На даний момент крейсер безпомічно дрейфує, продовжуючи битву з ворогом, тож я вимагаю надіслати підтримку. Звертаюся до всіх кораблів ЗСЗ, а також безпосереднього командування. Нам потрібна допомога…»
    
    – Капітане, вони в зоні досяжності, – перебив запис перший помічник Кириленко. Микола задоволено облизав губи.
    – Гаразд, вирахувати відстань. Прицілитися, – він схилився над панеллю, що показувала візуалізацію ворожого корабля з усіма необхідними розрахунками. – Не зараз, підпустимо їх. Поправка на пів-градуса вліво… Вогонь!
    – Є! – щасливо всміхаючись, вигукнув Кириленко. – Знищена їхня остання гармата. Тепер вони беззбройні.
    – От і чудово, – капітан полегшено видихнув. – Все, найважче позаду. Тепер нам лишається тільки дрейфувати, чекаючи, доки нас хтось підхопить. Шкода, не вдасться добити зубатих. Вони, певно, вже на інший край галактики дременули?
    – Взагалі-то, ні, – занепокоєно відповів помічник, поглянувши на екран. – Насправді, вони наближаються. І дуже швидко.
    Микола недовірливо уставився на загострені обриси ворожого корабля, що стрімко мчав прямо на них. В цьому не було жодного сенсу, вони ж самі підставляються під постріли «Переможця». Хіба що…
    – Вогонь з усіх гармат! Повторюю, вогонь з усіх гармат! – заволав капітан, схопившись за панель. – З усього, що є стріляйте! Ці покидьки йдуть на таран.
    Могутній поштовх збив його з ніг, віджбурнувши до стіни. Все навкруг іскрило, тріщало і розвалювалося. Голова паморочилася, у вухах дзвеніло, а ноги підкошувались, проте Микола все ж знайшов в собі сили підвестися. Похитуючись, він підійшов до Кириленка й допоміг тому стати на ноги. Обличчя помічника було закривавленим, але він всміхнувся й показав великий палець, беззвучно ворушачи губами. «Житиме», – вирішив капітан, поплентавшись до панелі.
    – Підтвердьте ваш статус, – звелів він, схилившись над тріснутим, мигаючим екраном. – Відгукніться, негайно. Говорить ваш капітан, що сталося?
    – Кришталь повний, капітане! – відповів головний механік Анатолій Янчук. – Праї врізалися в нас на повній швидкості, розбивши й свій корабель, й наш. Ми тепер літаюча в космосі купа металобрухту, якій одна дорога – на звалище. Й відчіпляти зубатих не можна, бо інакше станеться розгерметизація.
    – Не треба нікого відчіпляти, – капітан переключився на командира десанту. – Оперативна група наготові? Добре. Я завжди знав, що можу на вас покластися. Починайте сканування ворожого корабля і готуйтеся пускати газ.
    – Але, капітане, тут невелика проблемка, – широкоплечий вусань зам’явся, розгублено всміхаючись. – Сканування показує, шо на їхньому кораблі нікого немає. Ні живого, ні мертвого.
    – Нічого не розумію, – капітан схопився за голову. – Якщо праї покинули корабель, то де вони зараз? Кириленко, чи є інші об’єкти навколо нас?
    – Жодних, капітане, – доповів помічник, втерши обличчя та знявши розірваний кітель. Микола пополотнів.
    – Це означає лише одне, – очі капітана оскляніли. – Ворог на кораблі. Всі до зброї негайно.
    На жаль, замість злагодженої відповіді, динаміки донесли крики, постріли та шурхотіння перешкод, що заглушали звуки бою. Не гаючи часу і намагаючись не думати про інопланетних монстрів, що в цю саму мить вирізали його підлеглих, Микола відкрив збройну шафу. Діставши два крупнокаліберні КСГ, він віддав один Кириленку, інший лишивши собі. Приєднати батарею, дати зброї зарядитися, увімкнути відбитком. Капітан має зберігати самовладання у будь-якій ситуації, тож Кайло не панікував. Втім, причин радіти в нього теж не було.
    – Один біля дверей, – повернув командира до реальності Кириленко. – Всього один, якщо зробимо все правильно…
    Він не встиг договорити, бо залізні двері вибухнули, розірвані на шматки. Наступної миті верхня половина Кириленка впала додолу, тоді як ноги продовжували стояти. Закричавши від люті, Микола натиснув на гачок. Сотні коротких сліпуче-білих лазерних зарядів виривалися з кожного із восьми дул КСГ і одному навіть пощастило влучити в голову низькорослій, немов дитячій, постаті, відколовши шматок шолому. З пропаленої діри на капітана поглянуло жовте око з вертикальною «котячою» зіницею. Наступної миті зброю вибили в нього з рук, а сам він опинився на підлозі. Удар ледь не вбив його і Микола, немов у вповільненій зйомці, бачив, як до нього наближається блискуче гостре лезо. Аж раптом…
    – До уваги всіх командирів ЗСЗ, – крізь тріскотню перешкод пробивався владний голос головнокомандувача. – Повторюю, до уваги всіх командирів ЗСЗ. Щойно було укладено мир з праями, тож вам наказано негайно припинити будь які військові дії проти них. Патрульним кораблям продовжувати рух згідно встановленим маршрутам, решті повернутися на найближчу орбітальну базу і чекати подальших вказівок. Наказ вважається прийнятим з моменту його оголошення. Невиконання карається відповідно до статті 19-ої військового уставу ЗСЗ…
    – Підіймайся, – прай простягнув чоловікові руку, допомагаючи підвестися. – Нам теж саме передали. Ходімо, покажемо приклад нашим сотєнам.
    
    «Праї – гуманоїди з планети Амран сузір’я Ліра-3. Як і люди, належать до молодих космічних рас. Еволюціонували зі зграйних нічних хижаків, тому жорстокість та агресія є нормою їхнього суспільства, заснованого на війні та привласненні. Дуелі та канібалізм узаконені й широко практикуються на Амрані та решті підлеглих їм планет. Завоювання праїв напрочуд жорстокі, чого не можна сказати про їхнє правління: вони, як правило, не втручаються у життя підкорених планет, дозволяючи аборигенам зберегти свій побут та звичаї незмінними. Виключення Мерган, де контакт місцевих з людьми спровокував агресію праїв. Через особливості культури, праї конфліктували майже з усіма іншими молодими космічними расами, особливо часто з людьми (див. Війна людей та праїв, Країнське перемир’я). Дехто з політиків навіть вважає, що подібні істоти є загрозою для всього Всесвіту і мають бути знищені або принаймні повернуті до докосмічного стану.
    Зріст праїв коливається від 0,8 до 1,1 м, найвища зафіксована особина становила 1,14 м. Руки п’ятипалі, з протиставленим великим пальцем, але решта має не три, а чотири фаланги. Видимі носи відсутні, очі мають жовтий, червоний або чорний колір з вертикальною «котячою» зіницею. Вуха загострені, втричі більші людських. Нижні ікла визирають з рота, у деяких особин також є невеликі кісткові вирости на підборідді. Тон шкіри коливається від темно-білого до світло-коричневого. Волосся буває чорним, сірим чи білим і не змінює колір з віком. Праї голять його всюди, крім потилиці, відпускаючи довгу косу, яку прикрашають обручами. Їхня кількість та колір описують життєвий шлях прая.
    Праї двостатеві, жіноча стать зветься іфр, чоловіча – ейч. Розмноження прив’язане до конкретного сезону і здійснюється через потиск рук, під час якого помацок з кистьової пазухи ейча проникає в пазуху іфра і запліднює яйцеклітину. Сексуальних контактів не пов’язаних з продовженням роду зафіксовано не було. Пари утворюються на все життя. Коли один з партнерів гине, інший імплантує в кистьову пазуху ушп – гострий металевий стержень, що слугує додатковою зброєю. Після цього він зветься ійхом. На знак свого статусу ійхи також носять золоті сережки у лівому вусі. Лише з їх числа обираються всі керівники суспільства праїв.
    Найчастіше праїв можна побачити у важкій броні, що дозволяє польоти в космосі та стрільбу короткими енергетичними зарядами, але їхня улюблена зброя меч-сємаргх. Важливо пам’ятати, що оскільки сила тяжіння на Амрані складає 3,9 земної (чим і пояснюється низькорослість праїв), вони значно сильніші та швидші від людей. Зіткнення з ними один на один завжди закінчувалися трагічно для ЗСЗ, навіть при значній перевазі в кількості, тому рекомендується використовувати артилерію, бомбардування та хімічну зброю. Остання особлива ефективна, оскільки деякі нешкідливі для людей сполуки виявилися смертельними для праїв».
    
    – Нелегко, певно, працювати з ворогом? – запитав Микола, дивлячись як техніки з бригади Янчука старанно штопають «Переможця», намагаючись зробити його єдиним цілим з сотєном праїв. Урзі, ійх їхніх колишніх ворогів, здивовано зиркнув на нього жовтим оком.
    – Чому це? – щиро здивувався він. – Ви гідно воювали зі мною, тож я радий можливості краще вас взнати. До того ж, якщо вже я здолав вас у бою, чому б не перемогти ще раз у мирі?
    – Та не здолали ви мене, – сердито пробурчав Микола. Йому нелегко було стримуватися і лишатися ввічливим, враховуючи, що з 250 членів його екіпажу в живих лишилося всього 47. Скільки вижило праїв Урзі не казав, але більше трьох водночас він ще жодного разу не бачив. Зв’язок перервався одразу після повідомлення про примирення, тож покликати на поміч вони не могли. І Микола, і Урзі зійшлися на думці, що їхні головнокомандуючі не скоро помітять відсутність двох загублених на краю Всесвіту кораблів, тож рятуватися варто самотужки. Пошкоджені в битві, «Переможець» та сотєн вже не могли існувати окремо, тому, попри спротив всього свого єства, Кайло погодився переробити кораблі. От тільки людські та прайські технології, схоже, ненавиділи одна одну так само, як і їхні творці, тож робота просувалася повільно.
    – Ай! Ох! Кришталеві буси! – вилаявся Янчук, коли спаяні дроти, заіскривши, розірвалися.
    – Анатолій, на хвильку, – попросив капітан. – Розкажи, що ви зараз робите. Тільки по суті, без зайвих подробиць. В нас обох і так справ навалом.
    – Та це зрозуміло. – механік люто зиркнув на Урзі. – У нас їхніми стараннями немає двигуна, так? А в них, знову ж таки, їхніми стараннями, пошкоджена система управління, бо ж вони прямо носом у нас врізалися і весь місток, чи що там замість нього, знесло в прозорі грані. Тож я з оцим, – він вказав на біловолосого прая з виростами у формі підкови на підборідді. – Вирішили приєднати наше кермо до їхнього двигуна. Хоча який там двигун, нісенітниця повна. Добре, що хоч не білка в колесі бігає.
    – Гарний в нас двигун! – обурився прай. – Його лише нещодавно встановили.
    – Він на рідкому паливі! – відказав Янчук. – Хто взагалі ним ще користується? І як ми тільки три роки не могли з вами покінчити, коли ви на іржавих бляшанках в космос літаєте!
    – Анатолій, годі. – осадив його Микола і, обернувшись до Урзі, винувато пробурмотів: – Прошу вибачити грубість мого підлеглого.
    – Нічого страшного, – усміхнувся ійх. – Ваша техніка об’єктивно краща та випереджає нашу щонайменше на кілька поколінь. Тим неймовірніше, що, незважаючи на це, ми все одно вас перемогли.
    – Та не перемогли ви! – обурився капітан. – Ми мир вклали. Подробиці поки що невідомі, але я впевнений, що не ми про нього попросили.
    – Але ж явно не ми, – ійх гикнув, що в праїв означало сміх. – Праї ніколи не здаються. Дістанемося планетарного сотєну, дізнаємося, хто правий.
    – Обов’язково, – процідив крізь зуби Микола.
    
    Через три дні Кайло сидів у своїй каюті, на самоті розпиваючи пляшку марсіанського вина. Раритет, спеціально заморожений ще з перших років космічної ери. Він придбав її, щоб випити по завершенні війни, але ніколи не думав, що воно застане його у такому плачевному стані. Скутий з колишнім ворогом, змушений приязно всміхатися та жартувати, коли рука сама стискається в кулак. Ще й зупиняти інших, хто не боїться вдарити. І справа не в наказі, а в відповідальності за команду. Микола на власні очі бачив, на що здатні праї в рукопашній і, якщо їх лишився бодай десяток, перевага явно не на боці землян.
    Продзижчав дзвінок, перериваючи його роздуми. Капітан зиркнув на екран: за дверима стояв Янчук. Сховавши пляшку, Микола підвівся і відчинив механіку.
    – В чому справа? – спитав він. Анатолій скривився від запаху спиртного, але не став піднімати цю тему.
    – Ми з праєм завершили злуку кораблів, – повідомив він. – Тепер це офіційно назавжди. Вони можуть вільно ходити по нашій частині, ми ж у них… лише в теорії. Розумієш, через різницю в гравітації там почуваєшся, немов тягловий віслюк. До того ж, у них всередині все схоже на якусь смугу перешкод, тож туди краще не лазити. Прай сказав, що турботу про двигун візьме на себе, чому я дуже радий. Біда в тому, що ні навігаційна, ні система зв’язку не вціліли, тож ми фактично навмання просуваємося в космосі, сподіваючись когось перестріти. Те, що наша швидкість тепер складає в кращому випадку 30 % колишньої оптимізму не додає.
     – Ти міг повідомити це й по комунікатору, – відказав капітан, пильно поглянувши на підлеглого. – Навіщо прийшов особисто?
    Янчук сторожко роззирнувся і похапцем зашепотів.
    – Коли розберемося з праями? – його голос тремтів, а очі божевільно блищали. – Я бачив їхній корабель, він від сили сотню зубатих міг вмістити. Зараз же їх і того менше зосталося, в нас чисельна перевага.
    – Це праї, Анатолій, – скрушно зітхнув Микола. – Чисельна перевага у випадку з ними нічого не значить. Їхній ійх вбив Кириленка, ухилився від черги лазерних зарядів, обеззброїв, повалив на підлогу та ледь не прикінчив мене, навіть не напружуючись. Підемо проти них і станемо їхньою вечерею.
    – Ні, якщо захопимо їх зненацька, – палко заперечив механік. – Запечатаймо двері й пустимо газ…
    – В нас мир, пам’ятаєш? – обурено вигукнув капітан. – Ти мене на військовий злочин штовхаєш, це тобі зрозуміло? І з чого ти взагалі раптом став таким кровожерним, Толю? Ти ж начебто не з Мергану і навіть не з прикордонних територій, ти в колонії на Титані народився. Звідки стільки кришталевої ненависті?
    – Бо я не можу більше знаходитися поряд з ними, – пояснив Янчук. – Не можу бачити їхні огидні пики, чути це бурчання, що вони звуть мовою, стикатися з ними в коридорах. Вони навіть пахнуть інакше, смердять, наче протухле м’ясо. Невже ти цього не відчуваєш, капітане?
    – Ти перебільшуєш, – уникнув відповіді Микола. – Йди виспись, а на ранок спробуй подолати свої упередження. Чи бодай приховати їх. Бо, як не крути, праїв тобі доведеться бачити ще довго.
    Вилаявшись, механік пішов. Капітан ледь встигнув зачинити двері та повернутися до пляшки, як дзвінок знову задзижчав. Зиркнувши на екран, він так здивувався, що не зміг навіть розсердитися.
    – Чого вам? – спитав Микола Урзі, який стояв на порозі без своєї броні, у прозорій одежині в обтяжку. Через відсутність у праїв видимих статевих ознак нічого особливо шокуючого це вбрання не демонструвало, тож Кайло й оком не повів.
    – Я помітив у вас в каюті сільфаанг, – пояснив ійх, схиливши голову. – Хотів запропонувати зіграти.
    – Я трохи не в підходящому стані, – відказав Микола, голова якого гула від випитого. Урзі лукаво посміхнувся, блиснувши жовтими очима:
    – Як і того разу, коли програв мені в бою?
    – Та не програв я тобі! – обурено вигукнув капітан, пропускаючи незваного гостя. – Заходь, зіграємо. Можливо, хоч поразка зіб’є твою праянську пиху.
    Сільфаанг це гра раанців, дуже схожа на шахи, але з елементом випадковості. Після кожного ходу гравець смикає важіль, що робить одну довільну клітину смертельною. Ніхто точно не міг зрозуміти, як саме дошка робить вибір, але теорій було безліч, а стратегій ще більше, тож не дивно, що сільфаанг став найпопулярнішою грою серед молодих космічних рас. Казали, що навіть саари, кристалічні істоти, що пережили три Великих Вибухи, проявляли до неї інтерес, але радше за все це було вигадкою.
    Діставши золоту дошку, Микола почав розставляти фігури. Урзі сів напроти, ледь дістаючи підборіддям до столу, і, недовго думаючи, підклав подушку.
    – Так, ні в чому собі не відмовляй! – роздратовано кинув Кайло, осмілівши від спиртного. – Я на неї голову кладу, а ти всівся своїм хижим переможним задом!
    – Даруйте, – Урзі посовався, але з подушки не встав. – Гадаю, вам варто спробувати спати без неї. А заодно й без решти…, – він замислився, згадуючи потрібне слово – постільного. Воно робить вашу расу розбалуваною та слабкою. Власне кажучи, тому ми й перемогли.
    – Ти мені вже всі вуха цим продзижчав! – вигукнув Микола. – Так, ми слабкі, бо спимо на м’якому і ножі собі в причандали не запихаємо! Якщо ти такий великий воїн та стратег, то доведи це у грі.
    – Неодмінно, – ійх взяв фігуру, задумливо крутячи її довжелезними пальцями. – Раанці нестерпні створіння, що уявили себе найбільшим цабе у Всесвіті, але їм все можна пробачити за вигадку сільфаанга.
    – Згоден, – кивнув Кайло, роблячи перший хід. – До речі, я думаю, що це лускаті змусили наших управлінців укласти мир. Самотужки вони б нізащо на це не пішли.
    – Звісна річь, – погодився Урзі, відповідаючи. – Вам, мабуть, пообіцяли тепленьке місце поруч з собою, нам же – не починати проти нас повномасштабну війну всіх молодих рас. А хто від цього у виграші?
    – Мабуть що я, – розсміявся Микола, смикаючи за важіль. – Бо інакше б давно мертвим валявся. Але йти на таран було вже занадто.
    – А що ще лишалося? – знітився ійх. – В мене зброї не зосталося. Й як ти так влучно її всю з ладу вивів?
    – Досвід, – задоволено всміхнувся Кайло. – А ще конструктивний недолік ваших кораблів. Ви помістили енергетичні батареї гармат ззовні, по ним дуже зручно прицілюватися.
    
    Через кілька тижнів.
    – Устилан! – вигукнув Микола. Урзі заперечно похитав головою.
    – Устілаайан, – промовив він, тримаючи у руці шматок коричневого сушеного м’яса.
    – Уштілан? – знову спробував Кайло. Ійх гірко зітхнув.
    – Устілаайан, – повторив він.
    – Уштаган, – втративши всяку надію, пробурмотів Микола.
    – Ти безнадійний, – беззлобно відказав Урзі, засовуючи шматок м’яса тому до рота. Проковтнувши, Кайло підчепив виделкою наїдок з власної тарілки.
    – Тепер твоя черга, розумнику, – заявив він, нависнувши над низькорослим праєм. – Кажи, ва-ре-ник. До речі, я знаю, чому ти мене пощадив.
    Урзі здивовано поглянув на нього.
    – Через перемир’я, – відповів він. – Це ніколи не було таємницею.
    – Так, але ти ж майже прикінчив мене тоді, – нагадав Кайло. – Ти буквально в міліметрі від мого горла спинився. Жодна людина так би не вчинила.
    – Але праї не люди, – нагадав ійх, переставши всміхатися.
    – Саме так, не люди, – погодився Микола. – Ви еволюціонували з хижаків, причому зі зграйних. А в них є одна цікава особливість. Розумієш, звірам у групі потрібно битися, щоб відстояти своє місце в ієрархії. Але хижаки створені для полювання і якщо вони битимуться в повну силу, то просто повбивають одне одного. Тому в них у мозку є спеціальні центри, які надсилають наказ на припинення агресії, щойно надійде мирний сигнал. Це відбувається автоматично, природний захисний механізм. Тож ти просто не міг мене вбити, дізнавшись про укладення миру.
    Урзі задумливо поглянув на нього, примруживши жовті очі:
    – А чому ти вважаєш, що я не міг діяти з власної волі? Гадаєш, праї на це не здатні?
    – Не здатні, – впевнено відповів Кайло. – Не ображайся, Урзі. Ти чудовий хлопець і гравець у сільфаанг, але з усього, що я знаю про вашу расу, милосердя вам незнайоме. Ти спинився, бо не міг ослухатися наказу.
    – Дівчина, – буркнув Урзі. Микола розгублено поглянув на нього.
    – Що? – розгублено перепитав він.
    – Ваша раса зациклена на статевих відмінностях, – пояснив ійх. – Гадаю, це є ще одним доказом її примітивності. Та якщо прийняти задані правила гри, то до того як стати ійхом я був іфром, тож правильніше кликати мене «вона». У ейчів є… як же це слово… ніжки на підборідді.
    – Ріжки, – виправив Кайло. – В статті про праїв цього не сказано.
    – Наші види не надто близькі, тож вам багато чого про нас невідомо, – задоволено посміхнулася Урзі. – Як і нам про вас.
    – Зовсім неблизькі, – пробурмотів Микола. – Але ж ти говорила про себе у чоловічому роді!
    – Так людська все ж не моя рідна мова, тож пробач за помилки! – ійх розлючено грюкнула кулаком по столу. – В усякому разі, я говорю на ній значно краще, ніж ти на праяні.
    – Я виправлюсь, – пообіцяв Кайло. – І допоможу тобі з родами.
    – Сподіваюся. До речі, я теж провів… провела невелике дослідження. Ви, люди, розвилися з мавп. На якомусь етапі з них виділилися дві прогресивні гілки: людиноподібні та павіани. Останні були дуже подібні до праїв: агресивні, жорстокі, з чіткою субординацією.
    – А ще в них дупи червоні, – згадав Микола. – До чого ти хилиш, що людство завадило павіанам вийти в космос?
    – Не лише їм, але справа не в тому, – відказала Урзі. – В людиноподібних все було інакше. Слабші фізично, значно менші зграї, відсутність послуху перед ватажком. Здавалося, що вони були приречені на вимирання. То що ж врятувало та звеличило їх? Взаємодопомога. Ці безхвості мавпи шукали паразитів одна в одної, підбирали осиротілих дитинчат, створювали зв’язки за межами статевих та ієрархічних. Насправді таке поняття як «дружба» відсутнє у праяні, воно нам просто непотрібне. Та от що мені цікаво: як раса, що вижила і розвилася завдяки миру змогла зажити слави однієї з найбільш войовничих у Всесвіті? Як взагалі ви наново відкрили для себе війну?
    – Ксенофобія, – впевнено відповів Кайло. – Ми дуже любимо та піклуємося про своїх, але люто ненавидимо чужих. І чим більше вони різняться, тим сильніша ненависть. Це не піддається логічному поясненню, це щось глибинне, фізичне, що підіймається з самого твого нутра. Не хотів цього казати, та нас навіть запах праїв дратує.
    – Справді? – всміхнулася ійх. – То ось для чого вам такий дзьоб потрібен! Нам цього не зрозуміти. Ні, смердите ви, люди, теж неприємно, але це далеко не найгірше, що доводилось мені нюхати навіть на рідній планеті. Ми не ненавидимо інші розумні раси, та види. Зневажаємо, але не ненавидимо. Для праїв завоювання лише спосіб здобути перемогу, підкреслити свою велич і перевагу над іншими.
    – Могли б робити це в менш кривавий спосіб, – буркнув Микола. – Вас вважають найжорстокішою расою Всесвіту.
    – А вас другою по жорстокості, – відказала Урзі. – І лише тому, що ви лускатим «шукаєте паразитів».
    – Та хоч би й цілували під хвостом! – розлютився Кайло. – Ви знищили населення цілої планети.
    – А ви три планети разом з населенням.
    – Принаймні, ми не їх не зжерли.
    – Але ми нікого не ґвалтували.
    – Зате нападали зненацька, без попередження!
    – Проте не травили газом.
    – Мерганська бійня!
    – Ваша вина!
    Обидва підхопилися й стояли, розділені столом, важко дихаючи і з ненавистю дивлячись одне на одного. Першим на мирову пішов Микола:
    – Щось ми надто емоційні сьогодні. Варто охолонути. Зіграємо в сільфаанг?
    – Із задоволенням, – погодилася Урзі. – До речі, ти пам’ятаєш, що рахунок 7:5 в мою користь? Праї все ще домінують.
    
    – Рахунок 8:10 в мою користь і тепер домінують люди, – задоволено нагадав Кайло, простуючи до кают-компанії. – Як твоя прайська зверхність це винесе?
    – Зачаївши образу та збираючись з силами для реваншу, – відповіла ійх. – Тобі просто пощастило: через півтора місяця починається сезон парування і в цей час ми стаємо дратівливими та неуважними. Ось і підтвердження.
    В кают компанії на них чекала несподівана картина: люди посунули стільці та столи до стін і з захопленням спостерігали, підбадьорюючи та роблячи ставки, за поєдинком двох праїв. Микола впізнав білявого ейча, який відповідав за спільний для сотєна та «Переможця» двигун. Чорноволоса іфр була його парою, але зараз про це нелегко було здогадатися. Ще більш спритні без своєї броні, праї рухалися так швидко, що за ними не встигало встежити око, вражаючи присутніх приголомшливими кульбітами. Їхні мечі схрещувалися, вибиваючи іскри.
    – Що відбувається? – занепокоївся Микола. Урзі скривилася:
    – Сімейна сварка. Мілкі має доволі бешкетний характер, тож, певно, щось накоїв, чим розлютив Сумі. Гадаю, йому не нашкодить добряча прочуханка. Не хвилюйся, я не дозволю пролитися крові. Не в моїх інтересах втрачати останніх з сотєну.
    Поступово іфр відтіснила ейча до людей, змушуючи відступати вздовж столів. Задкуючи, біловолосий неминуче спіткнувся і впав, впустивши меч. Поглянувши на ійха, іфр коротко вклонилася та під бурхливі оплески більшості людської команди рушила до відсіку-їдальні. Хтось вигукнув: «За мій рахунок, красуне» і всі глядачі розсміялися.
    Ейч важко підвівся, підхопивши меч. Його коса розхристалася, а червоні очі люто зиркали навсібіч, аж доки не спинилися на найближчому чоловікові.
    – Ти підставив мені підніжку, дзьобатий! – вигукнув він. – І поплатишся за це!
    – Не мели дурниць, – хмикнув чолов’яга, зневажливо зиркнувши на нього. – Якщо твоя жінка надирає тобі дупу, в цьому винен лише ти, коротун!
    – Мерзотник! – ейч замахнувся мечем, але він дзенькнув, спинившись в якомусь сантиметрі від обличчя наляканого чоловіка. Його захистила Урзі, випустивши ушп. Зрозумівши, що щойно напав на свого ійха, прай відступив, впустивши меча та бурмочучи якісь вибачення на праяні. Урзі поглянула на нього, а потім блискавично опинилася поряд. Один рух і вся кают-компанія вражено скрикнула. Ейч впав на підлогу, затискаючи скалічене вухо, з якого фонтаном струменіла кров, червона, як і в людей. Ійх обернулася до врятованого чоловіка з кривавою посмішкою на тонких вустах.
    – Вибачаюся від імені всього сотєну, – заявила вона, хрумкаючи відкушеним вухом. – Обіцяю, більше вам нічого не загрожуватиме.
    – Та нічого страшного, – пробурмотів шокований чолов’яга. Урзі, як ні в чому не бувало, пішла до їдальні, лишивши спантеличеного Миколу стояти в дверях під пронизливими поглядами його екіпажу. Обстановку розрядив один з десантників.
    – А уявіть, що буде коли вони на наших кораблях командуватимуть, – сказав він, поглянувши на заклопотану вивченням меню Урзі. – Яка тоді дисципліна настане в космічному флоті!
    
     – Гаразд, ти був правий. Це приємно, – розплющивши жовті очі, ійх потягнулася, з насолодою відкинувшись на подушки. Лежачи поряд з нею, Кайло задоволено посміхнувся:
    – А я що казав? Вже відчуваєш себе слабкою, розбалуваною та примітивною?
    – Частково, – задумливо промовила Урзі, дивлячись на стелю. – Гадаю, в тому, щоб спати на м’якому немає нічого поганого, якщо робити це нечасто. Скажімо, раз на рік. Але тепер й ти повинен заночувати в мене.
    – Що? – жахнувся Микола. – Та нізащо. Не кажучи вже про вашу гравітацію, спати вниз головою, притиснувшись до стіни, це трохи занадто для мене.
    – Але ж це корисно для м’язів. До речі, – ійх лукаво примружилася. – Сморід праїв не заважав провести зі мною на ніч?
    – Взагалі, у людей «провести ніч» звуть дещо інше, ніж просто сон в одному ліжку, – пояснив Кайло, невідомо чому почервонівши. – Це тобі ще один урок мови. А щодо смороду, брехати не стану: ми неблизькі види і я його відчуваю. Але знаєш що? До нього можна звикнути.
    – І можна стати ближчими? – прошепотіла Урзі, перевернувшись на бік.
    – Можна спробувати, – відповів Микола, ткнувшись їй в потилицю.
    
    Через кілька днів в коридорі його перестрів Янчук.
    – Капітане. Я саме шукав вас, – сторожко озираючись, прошепотів механік. – Ходімо зі мною, швидко.
    – В чому справа, Анатолій? – слідуючи за ним, запитав Кайло, про всяк випадок намацуючи бластер. Він давно підозрював можливість бунту та спроби усунення його з посади, тож був готовий до рішучих дій. Навряд чи змовники погрожуватимуть йому зброєю, тож бластер урезонить більшість та налякає підбурювачів. Тоді він арештує Янчука та решту лідерів і праї навіть не дізнаються про невдалий переворот.
    Чоловіки спустилися на нижній рівень, опинившись у володіннях механіка. Тут й досі валялися уламки, залишені після зіткнення кораблів, іскрила проводка й де-не-де можна було помітити засохлі плями крові. Микола подумав, що варто організувати прибирання: саме перебування у таких умовах не давало Анатолію прийняти настання миру, до якого призвичаїлася більшість команди.
    – Куди ми йдемо? – поцікавився Кайло, охоплений недобрим передчуттям.
    – Побачите, – відказав Янчук, відкриваючи крихітні, ледь помітні дверцята. – Заходьте.
    Капітан, хоча й не без сумнівів, але пройшов всередину і здригнувся. В крихітній комірчині стояли двоє чоловіків: навідник Стівен Гарц та кухар Луї Мал’є. Побачивши Миколу, вони витягнулися по струнці, вітаючи капітана. А у протилежної стіни лежало розбухле, вкрите пухирями тіло чорноволосої іфри, що перемогла у двобії в кают-компанії.
    – Як вам це вдалося? – здавленим голосом запитав Кайло, намагаючись лишатися спокійним. В його голові вмить пронеслося безліч думок, та, на превеликий жаль, серед них знайшлося жодної адекватної.
    – Луї підсипав снодійне в ту бурду, що вони люблять хлебтати, – пояснив механік, задоволено посміхаючись. – Він це задумав, щойно зубаті почали жерти в нашій їдальні. Добре, що розказав мені, бо синтезувати снодійне, яке б їх не вбило, дуже важко. Потім ми замкнули її в комірчині та пустили газ. Тварюка конала вісім годин, тож встигла дещо розповісти. Ви знаєте, скільки лишилося праїв?
    – Півтора-два десятка? – припустив Микола. Янчук похитав головою.
    – П’ятеро. Точніше, без неї вже четверо, – він зневажливо штурхнув спотворене тіло. – Ми зможемо впоратися з ними. Потрібно лише дочекатися, коли вони розділяться, запустити у вентиляцію газ та перебити всіх поодинці.
    – Хто ще, крім вас трьох, втягнутий до цього плану? – діловито запитав Кайло. Механік засмучено відвернувся.
    – Ніхто, – процідив він крізь зуби. – Екіпаж вірний вам, капітане. Вони хочуть, щоб ви їх очолили і повели проти праїв, як робили це впродовж останніх трьох років. Слухайте, я знаю, що ці потвори забрали у вас найдорожче і тому не розумію…
    – Її звали Сумі, – прошепотів Микола, поглянувши на вбиту. Вихопивши бластер, він вистрілив у Янчука, пропаливши в животі механіка наскрізний отвір, достатньо великий, щоб розгледіти стіну за ним. Анатолій важко бухнувся на підлогу, спливаючи кров’ю.
    – А ви навіть не думайте смикатися, – Кайло перевів бластер на Стівена з Луї і вони одразу підняли руки. – На вихід, кришталеві діти.
    
    Поховання і суд провели водночас. Прийшла вся людська команда, окрім зайнятих на постах, і вся команда праїв, про що, втім, знав лише Микола. Тіло Сумі, загорнуте згідно праянським традиціям у шкури, лежало біля шлюзу, готове відправитися у відкритий космос. Поряд з ним стояв Мілкі, з чиїх червоних очей сипалася жовта сіль – аналог сліз у праїв. В руці він тримав зрізану косу своєї іфри. Стівен та Луї у енергетичних кайданках стояли окремо від решти, понуривши голови та очікуючи на вирок:
    – Покарання за пряме порушення наказу головнокомандуючого ЗСЗ та розпалення війни може бути лише одне: смерть, – оголосив Кайло. – Але, враховуючи специфічні обставини, право заподіяти її розділиться між нами та праями. Один з осуджених ваш, ійх Урзі.
    – Мілкі, – звеліла ійх. Наступної миті ридаючий ейч опинився поряд зі Стівеном. Зрізана коса затягнулася навкруг шиї навідника, хруснула зламана шия і той обм’якнувши, повалився на підлогу. Серед людей прокотився схвальний гомін: Мілкі вчинив вірно, подарувавши осудженому швидку та безболісну смерть. Навряд чи будь хто з них вчинив би так на його місці.
    – Підготуйте тіло до відправлення в космос, – звелів капітан. – Луї, ти супроводиш тіла спільника та жертви в останню путь. Прикуйте його кайданками, щоб не здумав втекти.
    – Non, non, non! Mon capitaine! (фр. Ні, ні, ні! Мій капітане!) – плачучи, благав кухар, вириваючись з дужих рук десантників. – Благаю, тільки не так! Просто застреліть мене, кришталевий сину!
    Відкрився люк і два тіла, з прикутим до них ридаючим Луї, винесло в космос, де вони швидко лишилися позаду, навічно витаючи у безповітряній чорній безодні. Останній погляд осудженого, кинутий на свого командира, снитиметься Миколі до кінця його днів.
    
    – Завдяки власній запальності ти поповниш число ійхів, що носять сережку на правому вусі, – заявила Урзі, вдягаючи прикрасу підлеглому. Бризнула кров, але Мілкі навіть не здригнувся. – Один з них об’єднав планету, інший покорив сім галактик, а ще був той, хто самотужки здолав цілий сотєн. Будь гідним їхньої пам’яті. Ти знаєш, що робити.
    Вона вручила новоявленому ійху ушп та золотий обруч. Коротко кивнувши, Мілки пішов до свого відсіку, швидкими рухами розмазаючи жовтий порошок по обличчю. Зітхнувши, Урзі обернулася до Миколи.
    – Як він? – спитав капітан. Ійх втомлено сперлася на стіну:
    – З ним все буде гаразд. Він замолодий для цього, але я… я була ще меншою, коли обзавелася ушпом. А як ти? Нелегко карати свій сотєн, особливо на очах в інших. По собі знаю.
    – Так. Шкода тут відгризеним вухом не відбудешся, – пробурмотів Кайло, невесело всміхнувшись. Урзі лукаво підморгнула йому, поглянувши на чоловіка знизу вгору:
    – В тебе б не вийшло. Зуби надто тупі.
    – От знову ти своєї затягнула! – Микола скрушно зітхнув. – Розумієш, Янчук просто ненавидів праїв, без причини, тож я не шкодую через його смерть. Але Стівен втратив батька на Мергані і мати на другому році війни. Нове Віші, рідна планета Луї, було завойоване вами. Він зміг врятуватися, а от його дружина та син ні. Я не можу їх винити, бо сам… моя наречена загинула на Мергані.
    – Мені прикро, – відповіла ійх. – Певно, ти й мене ненавидиш?
    – Ні, – похитав головою Кайло. – Хотів би, але ні. Не тоді, коли дивлюся на твою косу. Один чорний обруч, один золотий, чотири червоних, один синій. Кажуть, вони показують весь життєвий шлях прая?
    – Саме так, – гірко всміхнулася Урзі. – Червоний – перемоги, чорний –поразки, синій – нічиї, золотий – становленням ійхом. Як бачиш, останній синій мені довелося додати через тебе, але по прибуттю на Амран я обов’язково доб’юся його заміни червоним.
    – Проте все починається з чорного, – Микола провів рукою по її косі, жорсткій і більше подібній до мотузки, ніж людського волосся. – Це…
    – Мерган, – завершила за нього ійх. – Коли люди пустили газ ми були в печерах і лише це нас врятувало. В мене паморочилася голова, світ плив перед очима, мене нудило, а навколо, падали, задихаючись десятки праїв. Вони блювали кров’ю і вибухали зсередини, й ніде не було ворога, нікого з ким можна боротися. Хтось побіг до виходу, але Ґіді, мій ейч, потягнув мене вглиб. Ми спускалися все нижче й нижче, аж доки навіть наші очі вже нічого не розбирали. Останні кілька рівнів він буквально ніс мене, але я змогла одужати, а от він ні. Й досі не знаю чому. Назовні я вибралася лише через півроку, охляла й не здатна навіть власною мовою розмовляти. На щастя, мене підібрав патрульний сотєн, що повертався на Амран. А далі була лише війна.
    З її зап’ястка вирвався довгий гострий шип, ледь не проткнувши Миколу. Капітан злякано відсахнувся.
    – Даруй, – винувато сказала Урзі, ховаючи зброю. – Іноді мені важко стримувати емоції.
    – Нічого страшного, – Микола обережно торкнувся її зап’ястка. – Це боляче?
    – Аякже, – ійх хижо вишкірилася. – Якщо не боїшся підвищеної гравітації, можеш піти послухати, як Мілкі кричить. Але це ніщо в порівнянні з втратою Ґіді. Він був усім для мене, моєю другою половиною, моїм ейчом. В мене наче вирвали душу і замінили її зброєю. Після цього випалення кислотою кистьової пазухи здається сущою дрібницею. Вибач, ти щойно зізнався, що втратив свою пару, але ви, люди, здатні знаходити нову і навіть добровільно її змінювати, тоді як нам це недоступне. Ійх живе не для себе, а заради інших праїв і саме тому лише нам довіряють керування сотєнами. Тобі цього не зрозуміти.
    – Не зрозуміти, – погодився Кайло, обіймаючи її та пригортаючи до себе. – Але я це відчуваю. Ми стали близькими і… ти переночуєш в мене?
    – Звісно, – погодилася Урзі. – Але за умови, що ти теж до нас завітаєш. Сон на голові сприятливо вплине на твою розумову та фізичну форму, яку нині гарною не назвеш…
    – Капітане Кайло! Ійх Урзі! – до них біг захеканий технік. – В нас серйозна проблема.
    
    – Схоже, перед смертю Янчук залишив останній «подарунок», – пояснив технік, схилившись над екраном. – Нестабільне раанське міні-сонце. Воно знаходиться на нижньому рівні і детонує через півгодини, знищивши корабель.
    – І знову всі наші біди від раанців, – пробурмотів Микола, розглядаючи схему. – Поряд є шлюз. Потрібно взяти сонце і викинути його з корабля.
    – На жаль, це неможливо, – заперечив технік. – Воно надто розжарене і будь хто, спробувавши це провернути, загине від жару та радіації.
    – У нас є захисні костюми, – нагадав Кайло. Технік похитав головою:
    – Немає. Янчук позбувся їх.
    – Броня праїв може витримати космічну радіацію, – припустила Урзі.
     – Але не сонячну, – відказав Мілкі, разом з рештою екіпажів присутній на містку. – Й не треба забувати про температуру. Обладунки почнуть плавитися, щойно ми наблизимося до сонця.
     – Роботи? Дрони? – сипав варіантами капітан. Технік знову їх відкинув.
    – В жодного немає достатнього екранування, – пояснив він. – Радіація погано впливає на електросхеми, тож ми втратимо їх, щойно спустимо на нижній рівень.
    – Тоді вихід один, – Урзі обвела присутніх пильним поглядом жовтих очей. – Доброволець. Хтось, хто пожертвує собою заради порятунку решти.
    – Я не маю права посилати туди нікого з вас, тож це буду або я, або пані Урзі, – заявив Микола, шарячи в кишенях. – Десь саме для такого випадку в мене була монетка…
    Урзі спинила його, взявши за руку.
    – Спробуй це пояснити інстинктами, – запропонувала вона і тієї ж миті різкий біль пронизав ногу капітана. Спливаючи кров’ю, він впав на підлогу і, доки вся команда кинулася до нього, ійх, втягнувши закривавлений ушп, покинула місток. Ледь притомному Миколі саме перев’язували рану, коли він почув голос техніка:
    – Стривайте! Вона на нижньому рівні!
    – Виведи зображення на головний екран! – звелів капітан. – Негайно!
    З завмиранням серця він дивився як Урзі біжить коридорами. Спочатку вона рухалася дуже швидко, але згодом отруєння радіацією далося взнаки і бідолаха ледь брела, похитуючись та падаючи на кожному повороті. Діставшись злощасної каюти, ійх, після кількох невдалих спроб, схопила розжарену кулю завбільшки з футбольний м’яч і понесла до люку. Той відкривався надто повільно, натужно, зі скрипом, але Урзі все ж вдалося його відчинити, виштовхати кулю в космос та закрити. Після цього вона впала і лежала нерухомо, наче кинута додолу лялька.
    Не слухаючи голосів екіпажу, а особливо настирного корабельного медика, Микола, кульгаючи, покинув місток. Він поспішав, не зважаючи на біль, тож нічого дивного, що пов’язка розійшлася і кров знову заструменіла по нозі. Зціпивши зуби, капітан дістався ліфта й натиснув клавішу виклику. Коли ж ліфтові двері відчинилися, Урзі випала з кабіни прямо йому на руки.
    Підхопивши її, Микола обережно опустився на підлогу. Розплавлені рештки броні прилипнули до її обпеченого до чорноти тіло, тож він не наважився зняти шолом. Тіло праї тремтіло в агонії. Слабке нерівне дихання ледь виривалося з її грудей, нагадуючи шерех пожовклого осіннього листя. Довгі тонкі пальці, обгорілі ледь не до кісток, міцно вхопили його за руку.
    – Не вини себе…,– прошепотіла Урзі, переборюючи біль. – Ти б все одно не впорався. Надто слабкий та примітивний, бо спиш на м’якому... Розбалуваний і в сільфаанг я краще граю.
    – Краще, набагато краще! – сльози стікали по щокам чоловіка, крапаючи на праянський шолом. – Ти в усьому від мене краща, тільки не вмирай! Я люблю тебе.
    – А от останнє це зовсім… зайве. Краще лишитися друзями, для праїв це… унікальніше, – гикнула ійх, випускаючи останній дух. Притиснувши до себе її крихітне тіло, Микола заридав, не в змозі більше стримувати весь накопичений біль. Не лише через Урзі, а й через Луї, Стівена, Сумі та навіть зрадника Янчука. Через свою загиблу наречену та ейча Урзі, через усіх людей та праїв, що не пережили цю трирічну війну.
    
    Накульгуючи, Микола увійшов до камери відправки і, опустившись на коліна, торкнувся спотвореної руки, видимої з-під церемоніальних праянських шкур.
    – Можеш собою пишатися, ійх Урзі: ти зробила мене калікою, – гірко всміхнувся він, перебираючи холодні неживі пальці. – Тепер по поверненню або на пенсію, або протез придбати, бо в ЗСЗ з інвалідністю не служать. За своїх не хвилюйся: Мілкі виявився не поганим ійхом і піклується про твій сотєн. Точніше, ту пару, що від нього лишилася. Ще він наполіг, щоб я забрав твою косу. Я так і зробив, але й не сподівайся, останній обруч залишиться синім. Не перемогла ти мене тоді, аж ніяк. А ще я тобі ось що приніс, – він поклав на згорток шкур золоту дошку сільфаангу. – Все одно на цій клятій посудині ні з ким грати. Може, тобі пощастить більше? І ще дещо. Про це поки що ніхто не знає, тож ти перша, з ким я ділюся. Вчора ми впіймали сигнал від головнокомандуючого ЗСЗ. Мир не склався, всім кораблям наказано продовжити бойові дії проти праїв де б та в якій би кількості їх не помічали. То як порадиш мені вчинити, ійх Урзі? Як мені вчинити?
    

  Время приёма: 13:06 10.01.2020