16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Ліандра Количество символов: 25068
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao014 Доля Доляна


    Щось назрівало. Тривога невидимим смогом літала над вимощеними каменями вуличками, з однаковим результатом проникала як в кам’яні, так і в дерев'яні будинки, стелилася по підлозі, просотувала собою серця і уми. Люди відчували незрозумілий неспокій, немовлята погано спали, собаки моторошно вили, коти забивалися у затишні куточки і люто зиркали, вишукуючи невидимі загрози.
    При зустрічі люди неприродно голосно віталися, надривно сміялися, та за зачиненими дверима пошепки пліткували проте, що щось негаразд.
    Приграничний нарід мало чим можна злякати. Набіги кочівників та диких степових почвар загартували дух славодчан. Та тривога, що витала над Славодом була зовсім іншого толку, чимось незрозумілим і непізнаним, від чого й у найвідчайдушніших мисливців мороз ішов поза шкірою.
    Поволі з містечка потягнулася цівочка біженців. Кілька родин, хто з клунками, хто з возами, ризикнули перебратися у затишніші місця. Вид низки возиків зі збіжжям, людей з клунками та дітьми на оберемку ще більше загострював відчуття небезпеки. Місцевий барин із родиною направився цілою когортою на південні береги, мовляв, зима холодна буде, бариня прихворіла, молоді барини застудилися. Відігріються на морях та й повернуться.
    Градоначальник пан Зоран, щоб припинити чутки та розсіяти тривогу, оголосив ярмарку в найближчу семицю. Люди осудливо хитали головами та суперечити не сміли.
    Вулиці патрулювали посилені дозори охорони. Парами ходили маги, що ще більше підбурювало народ. Щось назрівало.
    
    ***
    
    У Доляна забурчало в животі.
    – Може перекусимо? Ми ще з досвітку бродимо.
    Марин, його напарник, демонстративно отряхнув темно–синю мантію, поправив світле зв’язане у вузлик на потилиці волосся.
    – Ти маєш усмиряти усі свої плотські бажання. Маг на службі не може відчувати голоду, холоду та потреб плоті. Ти ніколи не знімеш коричневу мантію невдахи, поки цього не навчишся.
    Долян скривився. Добре тому казати. Марин тільки нещодавно змінив зелену мантію старшого учня на синю підмайстра, чим незвіданого гордився. Пилинки із неї здував. Хоча, маючи такий талант і резерв як у Марина, Долян давно б уже був майстром. Однак доля наділила його лише краплиною магічної іскри, а талантів і взагалі забула відсипати. Все, на що його вистачало, це кілька магічних фокусів, як от викресати іскру чи відвести комусь очі. Найсправжнісінький бездар. І чого тільки майстер Милогост із ним няньчиться.
    – І не соромно тобі глумитися наді мною? – вдавано ображено прошипів Долян. – Ти ж знаєш, що я бездарний.
    – Прости, – щиро покаявся Марин. – Однак, майстер тобі не втомлюється повторювати, що резерв і талант треба розвивати. А ти за ці роки ані на трохи не просунувся.
    – Я тренуюся без зупину, – заперечив Долян. – Ти мене не повчай. Краще за собою слідкуй.
    Марин ображено замовк, знову отряхнув мантію і пішов швидше.
    Голодний шлунок відірвався спазмом. Долян пом’янув Лихого, його матір, градоправителя і майстра Милогоста.
    – Нумо, швидше! Нам ще три вулиці обійти, – озвався сердито Марин. – Взагалі не розумію, чого майстер возиться з таким бездарем і ледарем як ти. Вже шістьом достойним кандидатам відмовив.
    – Прикрив би ти рота, – вибухнув Долян, – а то…
    – А то що? Запустиш в мене іскрою? – зареготався його напарник. – А ну ж бо! Я навіть щит не виставлятиму.
    Долян понурився. Кожен може колупнути слабшого. А він, Долян, був, напевно, найслабшим із магів всіх часів та народів.
    
    ***
    
    В центрі Славода, на ринковій площі, де розпочиналося і закінчувалося їхнє патрулювання, несміливо розкладалися до ярмарки торговці. Криклива та пишна, мов булка, жінка пекаря ходила між рядами з лотком із випічкою. Пиріжки з фруктовими та м’ясними начинками, рогалики, кренделі і безліч іншої здоби вабили рум’яними боками. Долян, не стримавшись, відвів пекарисі очі і хапнув парочку пиріжків. Один сховав до кишені, а другий, потайки, жадібно відкусив. М–м–м, ще теплий. Може треба було ще більше взяти?
    – Ах ти ж, злодюго! – запричитала позаду пекариха, вхопивши за вухо якесь брудне хлопченя. – Вивертай кишені!
    – Цьоцю, я все віддав, – хлопчисько розмазував сльози по брудних щоках.
    – А де ще два? – трясла вона його за вухо. – Ходімо, ти мені їх відпрацюєш, халамиднику.
    Долян глянув байдуже і відвернувся – упіймався, то відповідай.
    Зловив на собі презирливий погляд Марина, демонстративно в нього на очах запхав залишки пиріжка до рота.
    – Я буду змушений повідомити майстра, – сказав загрозливо.
    – Я зголоднів, – нахабно сказав Долян. – Що я можу зробити? У мене замало таланту, щоб черпати поживу напряму із магічних джерел. Ну, хочеш, я наздожену її і заплачу?
    – Досить ганьбити магівську мантію! Ходімо, тільки нас чекають.
    Весь магічний патруль зібрався біля примітної крамнички із тканинами.
    Міський маг, майстер Милогост, п’ятеро його учнів, та троє заїжджих магів. От і весь магічний оплот невеликого приграничного містечка Славода. Від славних вод річки Глибочки, на яких воно притулилося, давно вже лишився тільки обмілілий замулений потічок й історичні згадки про княжича Загора, що самодужки стримував навалу кочовиків. Долян дуже вже сумнівався, що самотужки, але з історичними фактами не посперечаєшся.
    Нехотя поплівся за Марином до магів. Майстер Милогост, уже зовсім сивий, але ще міцний, злегка огрядний, у запиленій чорній мантії уважно оглянув Доляна та Марина.
    – Усе гаразд? Нічого підозрілого не помітили? – запитав стурбовано.
    – Ні, не помітили. Хоча на душі тривожно, немов якесь гнітюче передчуття, – відповів Марин.
    – Ми повинні враховувати тільки факти, – обірвав його столичний маг, майстер Карет. Він прибув до міста із магічного департаменту нещодавно, тижнів зо три тому, тоді, коли неясна тривога відчувалася ще не так сильно. Одразу дав зрозуміти, якої він думки про закутковий Славод та його провінційних мажиків–недоуків. Не минало й дня, щоб не нагадав, які вони безталанні неосвічені селюки й не пожалівся, що його сюди направили. Особливо діставалося Долянові, та майстер Милогост завжди за ним заступався.
    – Змушений з вами посперечатися, колего, – заперечив майстер Орис, викладач магакадемії, що кілька днів тому приїхав погостити у старого друга Милогоста. – Не слід відкидати інтуїцію та передчуття. Хе–хе, якби ми з майстром Милогостом під час нашої практики опиралися лише на факти, гнити б нам на дикопільських болотах.
    Карет зашмилив губи, та суперечити викладачу магакадемії не посмів.
    Долян зловтішно усміхнувся. Так тому й треба.
    – Згідно з графіком, – офіційним тоном заявив майстер Карет, – змінюємо ділянки і через дві години знову зустрічаємося тут.
    – Що ми хоч шукаємо! – пирхнув Лелин один співучнів Доляна, та під пильним поглядом вчителя знітився.
    – Що що? Будь що, що видасться підозрілим, – сердито проговорив Карет. – Поки не пізно. А то все в одну мить… – і змовк, перелякано вирячивши очі.
    – Що в одну мить? Ви щось від нас приховуєте? Що… – майстер Орис мов прикипів поглядом до департаментського мага.
    – Ви знаєте все, що маєте знати, – обірвав його Карет, – Ходімо, – кинув майстру Славеру, ще одному заїжджому магу, і пішов у напрямку своїх вулиць.
    – Майстре Милогосте, можна мені змінити напарника, – попросив Марин. – Чи може я сам патрулюватиму? Від нього однаково ніякої користі. Тільки обуза.
    – Ні, Марине, йдіть разом, – відповів майстер.
    
    ***
    
    Марин швидко йшов вулицею, лунко зі злістю карбуючи кроки. Долян неквапливо слідував за ним і старався приховати глузливу посмішку. Марин йому подобався: здібний, амбітний, видний. Однак, надмірні наївність та чесність не дозволяли йому досягнути більшого. Він не вмів йти по головах та ставити свої інтереси вище інтересів інших. А зараз треба бути трохи іншим.
    З провулку долинув короткий пересвист вузькокрилки. Непосвячений і уваги не зверне на писк цієї пташки, родичі якої облюбували міські стріхи для своїх гнізд. Однак Долян виразно почув послання. Він повернув голову і побачив, як із провулку висунулася й одразу зникла замурзана голова малого жебрака.
    – Мені до вітру треба. Я швидко, – сказав Долян, прямуючи до провулку.
    Марин крутнувся на каблуках і зло поглянув на безтурботного напарника.
    – Цілковитий бездар, – пробурмотів. – Навіть процесами власного тіла керувати не може.
    Долян пірнув у провулок і пристроївся біля стіни, роблячи вигляд, що відливає. Замурзаний обірванець копошився поруч на купі сміття.
    – Я від Сизого, – цикнувши зубом, повідомив він. – Сьогодні вночі всі наші йдуть з міста. – Як ти з нами, то приходь до Лісових воріт після вечірнього дзвону.
    – Все так погано?
    – Пліткують, що хтось прокляв приграничні міста. Люди ходять, живуть своїм життям і раптом, за одну мить, по всьому місту, перетворюються на купки пилу. Магики з департаменту мовчать, але дивним чином їхні нишпорки зараз по всьому приграниччі розповзлися. У нас свої джерела. Кажуть, кочові планують повернути землі предків, з яких їх потіснили Зоричі. Найбільші приграничні міста вже впали. Скоро й до нас дістануться.
    – Он як…
    – Запам’ятай, після вечірнього дзвону біля Лісових воріт. Довго чекати не будемо.
    – Держи, – Долян пірнув в кишеню мантії, витягнув украдений пиріжок і простягнув хлопцеві.
    – Не забудь, – прошипів той, і, схопивши пиріжок, миттю зник.
    
    – Агов, – донеслося з вулиці. – Ти ціле море збираєшся відлити.
    – Іду вже! – розгублено проговорив Долян.
    Далі патрулювали мовчки. Марин уже не сопів сердито і не намагався каблуками роздробити бруківку.
    А Долян обдумував почуте від вуличного хлопця. Сизий – ватажок містечкових злодіїв та жебраків. Колись узяв Доляна, голодного та обірваного, у свою спілку, допоки його не підібрав з вулиці майстер Милогост. По старій пам’яті, Долян іноді допомагав їм із незначними магічними справами. Булого приємно, що про нього не забули.
    Над приграничними містами нависла небезпека. Кочові хочуть повернути свої землі. Звісно, тут знаходяться їхні місця сили, поховані предки. З іншого боку наступає пустеля. Однак, після того, як княжич Загор переміг їхнього шамана, вони полишили спроби повернути свої споконвічні території. Без сильного лідера малі племена перегризлися між собою і, якщо й здійснювали набіги, то з умислом поповнити запаси, захопити рабів чи жінок. Невже їх знову комусь вдалося об’єднати? Це мав би бути шаман надзвичайної сили. За мить перетворити сотні людей на попіл не під силу жодному магу чи, навіть, шаману. Майстер Карет занадто знервований. Явно знає значно більше, ніж розповів. І ця його обмовка.
    Інтуїція підказувала Долянові, що треба драпати. Якщо вже Сизий зібрався полишити таке хлібне й підгодоване місце як Славод, до дійсно пахне смаженим.
    У Славоді недолугого мага не тримало нічого, окрім майстра Милогоста. З першого дня знайомства, коли Долян збирався поцупити у нього гаманець, а той упіймав його на гарячому, їхні долі більше не розходилися. Хлоппець ніколи не знав батька, а мати полюбляла випити і померла, коли він був ще малим, залишивши тільки ім’я, як вона казала: «На кращу долю». Та щось не складалося. Тітка прихистила сироту, однак прогнала, після того, як проявилася магічна іскра і він ледь не спалив будинок. Долян довго тинявся вулицями, поки не пристав до вуличних жебраків. З крихтою магічної сили йому вдавалося не голодувати і справно платити «збір» Сизому. Той швидко оцінив талант юного мага, перевів його із на ранг вище.
    День, коли зустрівся з учителем Долян пам’ятав так, немов це було вчора. Весняним холодним і вогким ранком він сидів і спостерігав за головними воротами. Барин мав повернутися із новоспеченою дружиною після візиту до столиці. Подейкували, що князь добряче одарив молоде подружжя. Славодчани зібралися вітати барина усім містом. Створити метушню у натовпі, відвести очі кому треба, і можна добряче поживитися.
    Разом із баринами зі столиці приїхав пишно вбраний чоловік, поважний та статний і Долян заклався з товаришами, що витягне його гаманець а той і не помітить. Хто ж знав, що під пишною хутровою шубою ховається чорна мантія мага. Не встиг Долян і пальцями клацнути, як усі його члени скувало невидимими путами, а пильний погляд блідо–зелених очей немов пронизав його наскрізь, проник у найпотаємніші куточки душі і витряс усе те ганьбівне, що там ховалося.
    – Як звуть?
    – До… Долян, – мимоволі вирвалося у хлопця.
    – Ну що ж, Доляне, сьогодні твоя доля зміниться. Будеш моїм учнем.
    – Я не хочу, – спробував виборсатися Долян.
    – Як смієш божественний дар – магічну іскру, так непідходяще витрачати. Тобі дано не для того, щоб людей грабувати, а на добро.
    І пригвоздив поглядом.
    Долян пішов за ним, мов прив’язаний. Може то були чари, а може й сам уже давно хотів щось змінити, навчитися застосовувати свій дар для користі.
    Інші учні майстра сприйняли його доброзичливо, та зовсім скоро виявилося, що Долян магічний каліка, який може тільки викресати кілька іскор вогню, відвести очі, підняти силою думку хіба що пір’їну.
    Майстер Милогост ні словом, ні ділом не дав йому відчути, що шкодує про свій учинок, що вважає його бездарним. Тільки твердив, що іскру треба розвивати і вона розгориться. Бо жоден маг не народжується із великими здібностями, а кожен, щоденними багатогодинними вправляннями тренує свої сили і досягає успіху. Тільки от Долян певно з іншого тіста зроблений. Скільки б не старався, а покращення не спостерігалося.
    
    ***
    
    Як тільки вони із Марином знову повернулися на ринкову площу, Долян відізвав майстра Милогоста убік. Розказав усе як є, трохи плутаючись і запинаючись.
    – Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? – блідо–зелені очі дивилися, заглядаючи прямо в душу. – Я розумію твоє бажання. Та наші життя нам не належать. Захищати Славод мій обов’язок. А, оскільки, ти мій учень – то і твій. Ми не маємо ніякого права рятуватися і покинути напризволяще людей, які довірили нам свої життя. А як же тітка Марта, що в кожен поседминок приносить нам молоко, пекар зі своєю дружиною, пан Хистр, цирульником, пан Никон, у якого найсмачніше пиво, бакалійник Олерт? Як же всі ті, з ким ми зустрічаємося щодень, і хто покладає на нас певні сподівання?
    В очах учителя не було гніву чи осуду, він навіть голосу не підвищив, пояснюючи Долянові очевидне.
    – Але ті інші міста? Невже вони не мали своїх магів? Це їм не допомогло. Від усіх залишився тільки порох. Хіба вам не хочеться жити?
    – Жити, милий мій, хочеться завжди. Однак, чи буде то життям? Повір мені, жити з тягарем провини дуже важко. Коли ті, кого ти загубив, не порятував чи не підтримав у їхню останню хвилину, приходять до тебе у снах і докірливо хитають головами. Я не можу втекти, залишивши їх без нагляду і захисту.
    – Ви ж не залишите їх без магів. Майстер Карет із Департаменту, майстер Славер, та й інші…
    – Невже ти думаєш, що я міг би порятуватися сам, зоставивши хоч кого–небудь на поталу лихові, чи міг би жити із думкою, що, можливо, саме моїх сил не вистачило, щоб порятуватися. Як хочеш – йди сам. Я тебе не спинятиму.
    Невблаганний тон голосу вчителя не залишав сумніву, що він не поступиться.
    – Майстре, – голос Доляна тремтів і зривався, горло перехоплювали спазми від сліз, що просилися назовні, – ви стали мені за батька, навчили мене всьому, що я вмію. Я не можу полишити вас. Молю, ходімо разом. Давайте візьмемо усіх: Лелина, Огена, Уліба і навіть підмайстра Марина…
    – Тобі вирішувати йти чи ні. А я своє слово сказав.
    Майстер Милогост розвернувся і поспішив до інших магів.
    Долян розгублено стояв, до болю стиснувши кулаки. Щось залоскотало щоки. Торкнувся – сльози!
    – Майстре Карет, – почувся голос учителя, – у мене є до вас кілька питань. Давайте разом патрулювати.
    Майстер Милогост підхопив його під руку і потягнув за собою.
    
    ***
    
    Час вечірнього дзвону наближався. Невеликі пожитки зібрані у заплічний мішок. Все, що було у Доляна, він отримав завдяки учителю. Той видавав монети на кишенькові витрати, одягав і взував, годував учня за свій кошт. Зазвичай, це тривало недовго, тому що вже старший учень міг підзаробляти власними силами, а в молодших – ніхто довго не засиджувався. Окрім Доляна, що проходив учнем вже більше десяти років.
    Бомм! – гучне та тягуче рознеслося над містом. Долин сіпнувся, мов вжалений. Якщо він хоче піти із Сизим, вже час вирушати. У воротах озирнувся, кидаючи останній погляд на місце,я ке стало йому домом. Очі защипало. Треба йти. Іншого шансу не буде.
    В майстерні світився вогник, чулися голоси. Вони полиши патрулювання? Що можна робити проти ночі в магічній майстерні.
    Долян підкрався до вікна і обережно зазирнув всередину. Майстри Милогост та Орис майже лежали на великому столі та захоплено викреслювали якісь схеми на великому аркуші паперу.
    Учні чаклували над казаном, що димився чорною кіптявою. Уліб вихоплював із казана магічними силами згусток варива розміром з невелике яблуко й утримував його в повітрі. Підмайстер Марин формував зі згустку видовжену краплю блискучу, наче темне скло, а Лелин спрямовував на неї охолоджуючий потік. Оген зосереджено підхоплював отриману краплю і переносив на ослін, де вже виблискували темними боками кілька десятків подібних.
    Долян замилувався їх злагодженою роботою. Що це вони вигадали? Можливо, майстер Милогост знайшов якийсь вихід. Голова розколювалася від суперечливих думок. Інстинкти горлали, що Сизий довго чекати не буде, а серце наполягало чинити по совісті.
    Долян розмашисто, щоб не відступити, відчинив двері майстерні.
    – А, Доляне, – розгублено протягнув майстер Милогост. – Ти вирішив залишитися?
    – Я ще не впевнений, як буде краще. А що це ви робите?
    – Твоє повідомлення дочасно нагодилося. Майстер Карет не зміг його спростувати, ще й додав кілька деталей, що прояснило картину подій. Вже постраждало більше десяти міст. Лихо наступало зненацька, люди навіть не встигали здивуватися своїй погибелі. Ми із майстром Орисом помізкували і дійшли висновку, що скоріше за все такого масштабу руйнування можуть бути викликані лише потойбічною сутністю.
    – Хочете сказати, що кочовики прикликають слуг Лихого? – Долян недовірливо переводив погляд з одного майстра на іншого.
    – Стверджувати напевно ми не можемо, – пояснив майстер Орис, – та, якщо люди дійсно вмить перетворюються на купки пилу, то існує висока ймовірність, що їхні життєві сили були випиті демоном чи духом.
    – А знаючи причину, ми можемо спробувати захиститися, – додав Марин, формуючи чергову краплю.
    Майстер Милогост знову схилився над столом:
    – Звісно, не можна стверджувати, що саме так і є, але й сидіти, склавши руки не будемо.
    – Ми хочемо накрити місто захисним контуром. Затія енерговитратна. Однак може спрацювати і, якщо це дійсно потойбічна сутність, відкинути її.
    – І для цього вам потрібні оці… – Долян не міг підібрати відповідного слова.
    – Це опорні точки, – вказав на темні краплі Марин. – Ми розмістимо їх довкола міста, щоб створити контур. У нас замало магічних сил. Та ми вже запросили підтримку. У разі чого треба буде протриматися поки маги доберуться.
    Опорні точки встановлювали навколо міста на відстані кількасот метрів одна від одної. Майстер Милогост бідкався, що немає можливості викреслити чітко вивірений контур, але точки добре відкликалися на магічний вплив, а значить який не який захисний контур, а все ж буде.
    Долян вагався. Можливо, варто було піти із Сизим. Та він свою можливість утратив.
    Встановлення захисного магічного контуру йшло повним ходом. Час від часу у розмовах майстрів пролітало щось про нестабільні та викривлені потоки. Кількадесят опорних точок довелося майже наосліп переміщати, щоб контур був рівніший.
    Атмосфера в місті також не покращувалася. Жителі з тривогою дивилися на магиків, що вовтузилися біля міських стін, і нутром відчували, що щось намічається.
    Активацію контуру зробили щонайпростішою, щоб була можливість запустити найменшим магічним зусиллям. Марин жартував, що навіть Долян, якщо дуже вже постарається, зможе її активувати.
    Хоча всі перебували у напрузі і нервовому очікуванні, вдарило зненацька. Після полуденного дзвону, коли розімлілі від спеки та ситого обіду містяни ліниво поверталися до повсякденних справ. На мить запала лунка, мов вакуумна, тиша. Марин та Долян саме патрулювали одну з вулиць.
    – Почалося, – викрикнув підмайстер Марин і активував контур.
    Над містом полихнула блакитнуватим сяйвом мерехтлива півсфера захисного щита. І в ту ж мить щось ніби вдарилося в неї, розтеклося і завило від люті.
    Марин поспішав на ринкову площу в центр міста, звідки тримати контур було найлегше, оскільки стіни були майже рівно віддалені від неї. Долян ледь встигав за ним. Обличчя Марина скривилося, на лобі виступив піт, мантія на спині та грудях під пахвами теж просякнулася потом, його почало хитати. Коли напарник в черговий раз спіткнувся, Долян, демонстративно закотивши очі, підхопив його під руку.
    – В чому справа? – запитав він.
    – Контур, – крізь стиснуті зуби видавив він, – протікає.
    До ринкової площі Долян практично доніс Марина на собі. Там уже стояли похитуючись майстри та учні. З провулку навпроти вивалилися Оген та Уліб. Маги, похитуючись, дійшли до центру площі й утворили коло, поклавши руки один одному на плечі. Долян панічно бігав навколо них, намагаючись хоч чимось допомогти.
    Над містом за контуром шаленіло щось страшне, раз по раз вдаряючись в контур. І з кожним ударом все сірішали обличчя магів.
    – Ну чому я такий бездарний? – вирвалося у Доляна. – Можливо саме моєї допомоги не вистачає їм, щоб приборкати контур.
    Учні майстра Милогоста знеможено опустилися на коліна, потягнувши за собою усіх інших. Обличчя магів стали схожі на воскові маски.
    – Ми… не… втримаємо… контур… – видавив майстер Карет.
    – Мало сил, – видихнув майстер Милогост.
    Долян вхопився руками за волосся, видираючи його з коренями. Він віддав би все, щоб отримати хоч трохи більшу краплю сили і допомогти товаришам, що зараз на порозі беззмістовної загибелі. Варто одному з них не витримати і те, що лютує за контуром увірветься в місто й зітре на порох їх усіх. Ех, треба було накивати п’ятами коли була можливість…
    – Аутотиз…– виплюнув майстер Орис.
    – Ні, – заперечив Долян.
    Волосся встало дибки назви від цього моторошного закляття.
    – Це не допоможе, – жалібно проговорив він.
    – Нема… іншого… виходу, – блідо–зелені очі учителя закочувалися, вуста потріскалися.
    Долян перелякано спостерігав, як кожен із магів вирівнювався, як запалювався в їхніх очах безумний вогник, як кожен по черзі вимовляв страшне:
    – Аутотиз.
    Майстер Милогост був останнім хто виговорив назву цього страшного закляття.
    – Я теж із вами, – по щоках Доляна текли сльози.
    – Ні, – учитель хитнув головою, – хтось має перезапустити контур.
    – Не бійсь, – прохрипів Марин, – твоїх сил на це вистачить.
    Маги у колі почали одночасно читати заклинання. З кожним словом їх обличчя світлішали, образи тоншали, аж поки яскраве сліпуче світло не почало засліплювати. Доляну пекло очі, та він не смів відірвати від них погляд. Із останнім словом закляття спалахнуло, немов тисячі сонць засвітили одразу. Вивільнена енергія самопожертви водоспадом хлинула на Доляна, а той, не шкодуючи себе, не сміючи навіть краплини взяти собі, спрямував її в контур. Тепер полихнуло над містом. Розлючений вихор ззовні напоровся на відсіч і з воєм, змітаючи все на своєму шляху, шугнув геть.
    
    ***
    
    Долян давно не був у Славоді. Відколи зусиллями самопожертви вісьмох магів містечко не було врятоване від прикликаного кочовими демона. Вже потім з’ясувалося, що розлючений демон, якому було обіцяно поживу, повернувся до кочових і випив усіх, поки не наситився. Шаман, вожді дрібних племен та значна кількість воїнів перетворилися на попіл.
    Долян тоді вижив. Ціною життів його товаришів врятувалося все місто. Майстри Милогост, Орис, Карет та Славер, підмайстер Марин з його вічними прискіпуваннями, старші учні Лелин, Оген та Уліб розсипалися пилом, щоб сьогодні тут вирувало життя. Яскраві ятки, галасливі торговці, поважні, мов пави, багатії, несміливі бідняки, цілеспрямовані містяни середнього достатку, швидкі і спритні безпритульні – усі вони навіть не задумувалися про те, якою ціною їм досталася можливість продовжувати існувати і перейматися буденними справами.
    – Ніби тут, – майстер Долян роззирнувся.
    Містяни здивовано позирали на чудного чоловіка у магівській мантії, що опустився на коліна посеред ринкової площі поряд із рядами з пряжками до ременів, застібками, шпорами та іншим кованим начинням. З його очей текли сльози, він здіймав руки до неба і бурмотів щось собі під ніс.
    – Учителю Милогосте, – говорив він, – я став нарешті майстром. Я довго вправлявся і моя іскра розгорілася. Ви можете мною пишатися.
    У здійнятих догори долонях майстра матеріалізувався цілий оберемок квітів. Він обережно опустив його на бруківку ринкової площі.
    Щось лоскотнуло його бік, один порух і тонка дитяча рука опинилася в лещатах міцної магівської долоні.
    – Відпустіть, дядьо. Я більше не буду, – запричитав маленький злодюжка.
    Малий, худий, замурзаний хлопчина із блідо–зеленими очима, в яких на денці світилася магічна іскра.
    – Звісно, що не будеш, – сказав Долян. – Станеш моїм учнем і виростеш хорошим магом.
    – Магом?
    – Так. Їсти хочеш?
    Малий шмигнув носом.
    Долян жестом підізвав пишну мов булка, як дві краплі води схожу на матір, доньку пекаря, що ходила між рядами з лотком із випічкою.
    – Нам шість пиріжків, будь ласка. Три з м’ясом і три з яблуками.
    – І крендель, – пискнув злодюжка.
    – І крендель, – підтвердив Долян.

  Время приёма: 14:59 20.10.2019