16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 16556
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao019 Сягнути за край


    

    Побачити вершину – й померти.
    На жаль, для скелелазів цей вислів іноді набуває буквального значення.
    Та трапляється, декому щастить. Тоді кажуть – він народився вдруге.
    Павлові пощастило. Принаймні, частково.
    Його попереднє життя скінчилось раптово: глухий лускіт линви… світ плавно завмирає, стає різьблено-контрастним… дивним чином одшаровується від свідомості… й нараз шалено прискорюється… Шум вітру у вухах – млосна невагомість – далекий зойк Таїси – карколомний удар – лютий сплеск болю… гіркий вал безвиході та незгоди… дикий страх не за себе… й пітьма.
    Нове життя почалося тут, у білій кімнаті з голими стінами й стерильним запахом. Над ним схилились невиразні обличчя. Павло зрозумів, що живий, стрепенувся радісно й… похлинувся жахом – тіло не корилось йому. Якийсь час він усвідомлював цю даність, усе ще не вірячи в неминуче й холонучи від зловісного передчуття. Спробував поворушитися ще раз, несміливо, потім рішучіше, нарешті відчайдушно…
    Марно… Доля приготувала йому найстрашнішу з пекельних мук.
    «За що?!!» – заволав хлопець подумки й провалився в рятівне забуття.
    Відтоді існування перетворилось на безконечну вервечку сну й неспання. Причому межа між ними поступово розмивалась. Адже вві сні Павло почувався колишнім, повним сил, планів, перспектив... Наяву ж залишались лише уламки мріянь, потрощені й скалічені, як і його тіло. Було ясно, що їм уже навряд чи судилося збутись. Але юнак ніяк не міг – та й одчайдушно не хотів! – остаточно розлучитися з цими дотліваючими відблисками минулого.
    З байдужим сьогоденням пов’язували його хіба батьки, що, здавалось, не відходили од лікарняного ліжка, ховаючи за вдаваним оптимізмом нестерпні терзання й марну жагу віддати все до останку, аби лише повернути йому повноцінне життя.
    І ще була Таїса. Її привозили в інвалідному візку, й дівчина бадьоро розповідала Павлові всяку всячину. А він дивився на неї, відчуваючи в ті миті, як гамується біль і трохи влягається розпач. Утім, більше вони просто мовчали, бо досить було самої присутності коханої людини, щоби відчути: життя триває, й серцю як і раніше гаряче від почуття, що його не задмухнуло навіть крижане крило смерті…
    Та з мовчанням неминуче приходили невеселі думки. Павло мимоволі корив себе за те сходження, хоч насправді за ним не було вини. Так ліг жереб, і не було на те ради. Добре, що все скінчилось не гірше. Ну, з ним-бо все ясно… Ось Таїсі поталанило більше. Кілька переломів, забоїв, струс мозку – все це загоїться, заживе. Ще б тільки зник із її очей отой старанно прихований біль – його біль.
    Але як позбавити від страждань найдорожчих людей, коли ти безпомічний, навіть безсловесний? На одужання надії майже не лишилось: хоч ніхто не повідомляв йому діагнозу, хлопець підозрював, що ушкоджено спинний мозок, а, судячи зі втрати мови, дісталося й головному.
    Щоправда, був один варіант… Померти. Просто здатися, збайдужніти і згаснути. Він вирішував майже все, й часом Павло гостро бажав смерті. Проте, розміркувавши, впевнювався, що наразі не готовий до такої розв’язки. Може, тому, що якось Таїса прошепотіла йому гарячково й переконано:
    – Ти видряпаєшся, Павле! Ти сильний і впертий. І ти, трясця, видряпаєшся!.. Бо я так хочу!
    Оте наївне «Бо я так хочу» остаточно переконало хлопця, що поборотися таки варто. Принаймні, спробувати… Його лікували, але, вочевидь, на традиційні засоби було мало надії. Залишалось допомагати лікарям хоча б вірою в диво, твердістю волі й – головне! – жагою до життя. Він чув, що іноді – дуже рідко! – це допомагає. Зрештою, що йому втрачати?
    Легко сказати!.. На ділі всі потуги виявлялися просто жалюгідними, безнадійно марними й радше скидалися на милосердний самообман.
    Та все ж Павло запекло продовжував бунт свідомості на борту знівеченого й безвладного тіла. Раз-по-раз внутрішньо шарпався, здригався, звивався, немов гусінь, пришпилена голкою до стола. Напружував усі сили, все єство – до уявного рипіння напнутих нервів та згасаючих візерунків на сітківці… аж поки знеможено не засинав, продовжуючи марну боротьбу з невідворотним навіть у сторожких снах.
    Аж раптом…
    Він не знав, як і коли це сталося. Мабуть, то вже була не ява… але ще й не сон. Павло поринав у звичний морок, а очі тим часом мимоволі відшукали за вікном осяйну іскру на фіолетовому полі ночі. Несвідомо він подався назустріч цьому небесному дороговказові…
    Далі почалось неймовірне. Довкілля нараз пересмикнулося стрімкою судомою, лунко завібрувало, видимі предмети взялися напівпрозорими брижами, огорнулись райдужними ореолами.
    Водночас десь під черепом начеб війнуло холодним вітром, і тут-таки виник дивний дискомфорт, невідчепна ілюзія чиєїсь присутності. Павло відчув легке збентеження, тамоване роздратування й відверту нетерплячку, чітко розуміючи, втім, що це не його почуття. Але ж у палаті зараз не було нікого!
    «Все ще хочеш померти?» – вкрадливо прошелестіло в мозку.
    «Ні!» – мимоволі подумав хлопець, не знаючи до пуття, чи це відповідь, чи незгода з такою безглуздою маячнею. Закортіло негайно прокинутися.
    Натомість усе завертілось у химерному калейдоскопі барв, запахів, звуків, невимовних відчуттів. Назустріч ринула порожнеча, сапнула жаром, обдала лютим холодом і кришталевою прозорістю. Навсібіч сипонули зорі, потім звідкись вигулькнув жовтуватий клубок, розрісся у вируючу туману кулю, вибухнув густими шаруватими хмарами в огнистих кривулях блискавиць.
    І ось Павло вже на поверхні розпеченої пустелі, а довкола, мов вінця страхітливої чаші, здіймаються до неба обривисті схили, всіяні безладними купами жовто-зеленого каміння. Все навколо пашить жаром, гуркотить, клекоче й стугонить.
    Де він? Яким дивом тут опинився? Може, таки помер? Тоді це, без сумніву, пекло. Ото вже не сподівався!
    Хлопцеві раптом причувся тихий сміх. Роззирнувся, навіть не зауваживши, що знову може рухатись, не побачив нікого й нічого, крім дикого бескеття. Думки заметалися без будь-якого ладу; зачудування не минало, але страх чомусь не приходив.
    – Здоров! – нараз виразно почув він. – Ну, вітаю у Всесвіті!
    Що за мана!
    – Хто ти? Покажись!
    Від урази Павло навіть не здивувався, що може говорити. Втім, уві сні можливо все.
    Несподівано поряд просто з повітря зіткалась чорна тінь, миттю набула знайомих обрисів: пазуристі звірині кінцівки, перетинчасті крила, кручені роги, свинячий писок…
    Хлопець злякано відступив.
    – Жартую, жартую, – знову почувся смішок. – Але ти ж згадав пекло, ось я й підіграв… Це ваша Венера, коли цікаво… Гаразд, підберу відповіднішу подобу.
    Чортяка вмить трансформувався в янгола у білих шатах, із крилами й сяючим калачиком німбу.
    – Але для такого вигляду цей пейзаж не пасує. Давай-но перемістимося в якийсь комфортніший світ. Бета Козерога влаштує?
    Павло мовчав, приголомшений і спантеличений. Співрозмовник, мабуть, витлумачив це як знак згоди. Навколо знову все заклуботало, закрутилося світляним виром, ринуло навстріч – і ось уже вони стоять на березі фіалкового моря, нерухомого, мов дзеркало. Навколо тепла синя сутінь. У зоряній вишині – сяюча кришталева куля якогось небаченого місяця, значно більшого й яскравішого від земного, внизу – його-таки відображення у воді. Береги моря вкриті буйною оранжевою й вохристо-червоною рослинністю. Раз-по-раз із чагарів вигулькують маслянисто полискуючі озії зі шпичастими, мов каштани, головами на гінких шиях, лунко трублять і діловито зникають за деревами.
    – Хто я? – любісінько продовжив розмову невідомий, поки хлопець заворожено роззирався. – Як тобі відповісти? А хто ти?
    Хороше питання. Ще не так давно Павло назвав би себе людиною, а тепер… Дух? Привид?
    Мовчання не збентежило янгола, що враз перетворився на дивне напівпрозоре створіння з тонкими суглобистими кінцівками й синюватими щитками на сегментованому тілі.
    – В мене такий самий клопіт. Ось так я виглядав до… Ну, ти зрозумів. Хто я? Твій Побратим по розуму, якщо завгодно. Тож повторюю: ласкаво просимо у Всесвіт.
    – Ми десь у космосі, еге ж?
    – О, не треба розуміти все так буквально. Однозначної відповіді бути не може. Якщо спрощено – ми в довкіллі, яке одночасно є просторово-часовим континуумом і розумним надорганізмом, усім в одному й одним у всьому. Всесвіт – просто назва, яка мені особисто подобається. Ти можеш називати його як заманеться. Хоч Тридев’ятим Царством.
    – А ти, напевно, цар? – незугарно пожартував Павло, щоби приховати замішання.
    – Не я. Ти.
    – Тобто… як?
    Дивогляд задумливо пошкрябав кігтем глянсуватий череп.
    – Розумієш, кожна розумна істота існує водночас у двох проекціях: тілесній і духовній. Зазвичай вони не перетинаються, тому більшість живе в фізичному тілі, навіть не підозрюючи про існування другого «я». Проте час від часу хтось вільно чи мимовільно віднаходить заповітний «ключик» і розкриває для себе зовсім інший світ із непорівнянними масштабами й можливостями.
    – Хочеш сказати, що я…
    – Не знаю, як це сталося в твоєму випадку… хоч, напевно, то було щось виняткове… але – так, ти віднайшов шлях у Всесвіт.
    – Що ти мав на увазі, називаючи мене царем?
    – Ах, це… Бач, у кожного Всесвіт свій, тож підкоряється лише законам свого творця.
    – Творця? Але… Хіба ж його створив я?
    – І так, і ні. Формально Всесвіт існує незалежно від свідомості живих істот, однак водночас кожна свідомість є його співтворцем і повелителем.
    – Якось воно не зовсім…
    – Вибачай, дохідливіше пояснити не можу, – саркастично промовило створіння, нервово походжаючи вздовж берега. – Катастрофічно обмаль часу. Поспішаю! Та з часом ти сам усе зрозумієш… сподіваюсь. А поки експериментуй, пробуй свої сили й можливості…
    – Я що, можу все? – перебив Павло, подумавши, що, либонь, це був би надто різкий поворот долі.
    – Теоретично так, – підтвердило створіння.
    – Тобто, якщо я скажу отій горі посунутись, вона посунеться?
    – Ну… Я б не радив ось так відразу. Хоча – спробуй…
    Хлопець зосереджено поглянув на далеку гору, що мріла крайнеба, наказуючи їй зрушити з місця.
    Нічого не сталося. Павло озирнувся на свого візаві, котрий видавався тепер звичайною людиною, підозріло схожою на його закріпленого лікаря.
    – Що, не вийшло? – зі співчуттям похитав той головою. – І не дивно. Ти ж не віриш, що це можливо…
    – Я вірю! – сказав юнак затято, хоч у глибині душі розумів, що невідомий, мабуть, має рацію.
    – Припустимо, – легко згодився співрозмовник. – Елемент віри тут важливий, але не головний. Потрібна ще й сила.
    – Он воно як! Жартувати зволите.
    – Аж ніяк. Мається на увазі не фізична міць. Тут діють матерії значно тонші. Скажімо так, сила у Всесвіті – це сукупність добрих учинків, які за життя здійснила особа. Сиріч діянь зі знаком плюс, які протистоять уселенській ентропії. А вони, бач, неможливі без дрібки жертовності.
    – Та хіба ж я не чинив добро? – спалахнув Павло.
    – Ну, чинив, мабуть, інакше ми б із тобою зараз не балакали. Але… гора лишається на місці.
    – То що ж мені робити?
    – Працювати! Ти, певне, подумав згарячу, що потрапив у райські кущі? Що вареники плигатимуть тобі просто в рота? Овва! Всесвіт на те й Усесвіт: що ширші твої можливості, то важчі постають завдання.
    – Але ж ти казав, що можливості мої безмежні!
    – Так і є. Проте їх треба розвинути. Попервах я допомагатиму тобі… зрідка… а далі вже сам…
    Хлопець помовчав, марно силкуючись зібрати докупи кострубаті думки. Надто все навколо було неймовірним, щоби сприймати його серйозно. Та й потім…
    – А як же Земля?.. Я хочу сказати, як же мої родичі… мій світ?..
    – Та як же? Так, як і раніше.
    – Я можу повернутися?
    – Хоч зараз. Але повернення, звісно, буде малоприємним.
    – Тобто… я вже навіки залишуся там?.. Таким?.. Ну…
    – Звідки мені знати? – нещиро здивувався незнайомець, у вигляді якого невловимо прослизнули риси і янгола, й диявола. – Кажу ж, усе в твоїх руках. Ти творець. Повелитель для свого світу.
    Щось сколихнулося Павлові в грудях, гарячою хвилею метнулося в мозок, затим відлинуло, залишаючи по собі остудний морозець остраху.
    – А чи можу я… вилікувати себе?
    – Душевно ти начебто цілком здоровий.
    – Маю на увазі своє тіло, матеріальну оболонку.
    – Чому ж ні? Але навіщо тобі це? Ви не дарма називаєте плоть в’язницею духу. Порівняй: тут – Усесвіт, там – жалюгідна планетка; тут ти – деміург, там – раб законів природи й суспільства. Подумай, що ти втрачаєш!
    – Назавжди?
    Співрозмовник не відповів. Із досадою махнувши рукою, він почав поволі розчинятися в повітрі.
    – Куди ти? Зачекай! Як…
    – Гадаєш, у мене нема власних справ? Я не можу пасти тебе вічно! Ти ж не маленький. Обживайся в новій обстановці, вправляйся, вирішуй… комплексуй, якщо без цього годі. Коротше, бувай! Коли щось знадобиться, поклич. Особливість Усесвіту в тому, що тут немає відстаней. Але не здумай тривожити мене через дрібниці!
    – Як же покликати?.. Я навіть не знаю твого імені?
    – Просто подумай про мене – і все.
    – Ще одне питання! – скрикнув Павло і зробив жест, ніби хотів затримати дивну істоту.
    Новоявленого Побратима мовби висмикнуло з порожнечі, він стрімко оформився в щось на кшталт чорного наїжаченого павука, м’яко плюхнувся на перлистий пісок і погрозливо клацнув зазубреними клішнями. Потім, мовби отямившись, вайлувато перевернувся горічерева й скрушно зітхнув.
    – Обережніше з цим, друзяко. Більше так не роби. Ніколи.
    – Не буду, – запевнив хлопець, долаючи збентеження. – Але й ти зрозумій мій стан…
    – Можна подумати, я через це не проходив! – павук підібгав шпичасті лапи, згорнувся в клубок, із якого розгорнувся вже грубелезним лускатим змієм із гіпнотичним жовтим поглядом. – Ох уже ці неофіти… Ну що там у тебе, питай мерщій?
    – Чому ти допомагаєш мені?
    – Гм… Бач, це – один із базових законів Світобудови. Й водночас щось подібне до ініціації, переходу індивіда на якісно новий щабель. Я до цього, мабуть, дозрів, от Усесвіт і вибрав мене… е-е, як це у вас називається… психопомпом, посередником між світами, так би мовити. Щоб ти, бува, не схибнувся в новій іпостасі й не наробив дурниць… Однак вибір, як це часто буває, заскочив мене зненацька… не зовсім, так би мовити, вчасно. Так що давай відкладемо цю розмову… років так на тисячу.
    Павло все ще майже нічого не тямив, але мусив наразі вдовольнитись такою відповіддю. Йому раптом спало на думку інше:
    – Як мені… тобто, якщо я захочу назад… як мені повернутись?
    – О зорі небесні! – змій звинувся вигадливим вузлом і перетік у дивної краси діву, не вельми обтяжену одягом. – Хіба ж я не сказав? Варто лише захотіти. Просто подумай! Ну, уяви щось чи когось зі звичного тобі довкілля – словом, вибери будь-який просторово-часовий маркер. І все! Гаразд, мені справді пора. Ще зустрінемося. Відчуваю – намучусь я з тобою…
    Мить – і чудернацького співрозмовника не стало, лише ясна чужосвітна ніч слалася довкола химерними мазками світлотіней.
    Павло навіть не провів його поглядом. Перед мисленим зором уже пропливали безбережні космічні простори, небачені світи й неймовірні природні явища. Все це – аж подумати лячно – відтепер доступне йому, досить тільки забажати. Попереду мріли неосяжні в своїй грандіозності цілі, чекали захопливі пригоди й відкриття, від яких уже зараз перехоплювало подих.
    Яке приголомшливе відчуття – з розчавленого хробака перетворитись на всемогутнє божество!
    Ось тільки…
    На самотнє божество, подумав хлопець, неуважно споглядаючи небувалий ландшафт. Усесвіт – це, звісно, чудово, але що значить він без Землі, без дому? Всемогутність – непогано, але навіщо вона – всемогутність задля всемогутності? Жити треба для чогось. А радше для когось! Там, на батьківщині, його чекають і люблять, у нього вірять, зрештою! В найтяжчу хвилину його не покинули, не віддали на поталу повільній загибелі. Хіба ж по-чесному – заплатити чорною невдячністю за добро, потураючи своїм марнославним забаганкам?
    Але… що, коли, повернувшись у своє скалічене тіло, він уже не зможе покинути цю шкаралупу й залишиться паралітиком до скону? Хіба не знедолить це і його, й рідних людей?
    Павло згадав Таїсу – й одразу заспокоївся. Він мусить змогти. Його-бо живитиме сила, котра з-перед віку вибудовує світи й відроджує до життя мертву матерію.
    Що там казав поспішайко Побратим? «Варто лише захотіти». Павлові нестерпно закортіло додому, до Таїси, до батьків. До Землі. А Всесвіт… Заманливо, звісно, побачити незвідане, і навіть дуже. Але спочатку – не це. Усесвіт може й зачекати, коли попереду – вічність. Є справи важливіші.
    Від полегкості аж запаморочилась голова. Стало легко й радісно. Тепер він був цілком певен у собі й своїх силах.
    – Я ще повернуся! – крикнув юнак у зоряну ніч, аж луна покотилася чужопланетними хащами й зачудовано позводили голови небачені чудовиська. На мить замовк, дослухаючись до відлуння, усміхнувся й гордо вигукнув: – Чекай мене, чуєш, ти, Всесвіте?!
    Розсміявся безтурботно. І зник.
    Берег моря спорожнів, тиша лягла на все довкола.
    Аж ось затремтіла земля, повітря схитнув глухий гул. Море взялося дрібними брижами. Мовби прокинувшись, далека гора на обрії здригнулась, неохоче подалася вперед і спинилась, мов укопана…

  Время приёма: 14:21 20.10.2019