16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 17125
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao021 Cogito ergo sum


    Першим у командний відсік впливає худорлявий Мережко. В умовах невагомості він, наче риба у воді, хоча в подібній експедиції новачок. Йому, як талановитому вченому, що захистив докторську на тему особливостей еволюції атмосфер планет-гігантів пропонували роботу провідні університети Землі, та отримали відмову – мрія про польоти в космосі виявилась сильнішою за комфорт і матеріальне благополуччя.
    За товаришем крізь округлий отвір люку незграбно протискується широкоплечий Хлібина. Цей бувалий космонавт, на відміну від напарника, погано призвичаюється до стану, коли тіло нічого не важить, й частенько набиває синяки під час переміщення по відсікам. Проте коли вручну керує кораблем – здійснює маневри, корекцію орбіти чи стиковку – у нього все виходить з такою філігранною точністю, що залишається тільки аплодувати.
    – Доброго ранку! – чемно вітається зі мною Мережко, закріплюючись біля пульту.
    Звичайно ранок – то по бортовому годиннику. На теперішній нашій орбіті схід Сонця можна спостерігати дюжину разів на добу, хоча з відстані тридцяти астрономічних одиниць воно виглядає рядовою, може трохи яскравішою за інші, зорею, й побачити того мальовничого явища народження нового дня, що на Землі, годі й сподіватися.
    – Здравствуйте! Вибачте, що без попередження! Ми у важливій справі! – життєрадісно рокоче Хлібина й по змовницькому підморгує колезі. Не інакше, як про щось зговорились за моєю спиною, чортяки.
    – І вам доброго здоров’я! – відповідаю я насторожено. Завтра має відбутися спуск на Тритон і мені не хочеться аби щось завадило нашим планам.
    Тим часом прибулі виймають з кишень пакетики, позначені етикетками «виноградний сік», переглядаються й дружно горланять:
    – Поздоровляємо з днем народження! Успішних польотів і щасливих повернень!
    Хм! А й справді! Зовсім вилетіло з голови! Та й не люблю я відмічати подібні дати…
    – За вас, Святославе Миколайовичу! – виголошує тост Мережко й ковтає напою.
    – Десять років – гарний ювілей, – підтримує товариша Хлібина. – Даруйте, що без гостинців, але хоча б так, символічно, маємо відсвяткувати. Ви ж не заперечуєте?
    Що я можу відповісти? Вони по-своєму праві. Артем Мережко й Василь Хлібина – чудові товариші й одні з кращих космонавтів. Нічого їм не розповідав про цю дату, а вони якось все розізнали й вирішили мене розважити. Та й самим не завадить трішки розвіятись перед складною місією. Психологічне розвантаження при нашій роботі є необхідною річчю.
    – Я не проти, – відповідаю без ентузіазму. – Дякую.
    – Щось у вас настрою немає, – підмічає Хлібина. – Інколи й мене на власних іменинах сум бере. І якби не звичай вживання алкогольних напоїв – хандра могла б мене також замучити. А так наступного дня страждаю тільки від головного болю.
    – А я гадав, що до депресії в тебе вроджений імунітет й про її симптоми ти тільки з медичних файлів дізнаєшся, – жартую в свою чергу.
    – Так і є! – сміється Хлібина. – Поки живий – маєш радіти…
    Раптом він ніяково замовкає. Озирається на товариша.
    – Як пройшло тестування модуля для спуску? – поспішно цікавиться у мене Артем, відволікаючи на себе увагу. – Вкладаємось у графік робіт?
    – Так, – відказую я. – Все гаразд. Земля дає «добро».
    Ми мовчимо. Хлопці допивають сік. Мені теж його хочеться. Колись у дитинстві я полюбляв їсти виноград. Особливо білий, великий, десертний сортів і щоб мало кісточок. На жаль, у моєму теперішньому раціоні йому не має місця.
    – Все буде добре! Ось побачите! – переконливо каже Василь. Він не вміє довго зберігати мовчанку. – Задницею відчуваю! А вона мене ще ніколи не підводила!
    Навіть я приєднуюсь до загального реготу. В космофлоті давно знають про цю примовку Хлібини. І якщо він уже щось обіцяв – то так воно й буде.
    – Спасибі за вітання, хлопці, – щиро дякую я. – І за те, що підняли настрій!
    – Завжди будь-ласка. Ми ж одна команда! – відказує Мережко.
    – Звичайно, – погоджуюсь я.
    ***
    
    Перед спуском на найбільший супутник Нептуна Артем і Василь знову збираються у командному відсіку аби за традицією «посидіти перед далекою дорогою». Ми неодноразово обговорювали всі деталі місії. Кожен з нас знає на зубок що і коли має робити. Вони – сідають на Тритон й проводять комплекс досліджень, я – залишаюсь тут, на орбіті, й допомагаю їм усім чим зможу. Страхувати товаришів – то теж дуже відповідальна справа.
    – Не сумуйте без нас, – жартівливо просить Хлібина. І хоч він це приховує, але я розрізняю в його голосі нотки тривоги. – Та й ми ж не надовго. Всього лиш десяток діб і назад. Не встигнете опам’ятатись, як я знову набридатиму своїми гумором. До самісінького повернення додому мене здихатись не вдасться! Й не сподівайтесь!
    При згадці про Землю обличчя космонавтів світлішають. Звичайно, вони обожнюють космос і свою професію, але рідна планета де на них чекають рідні та друзі – то завжди найдорожчий скарб. Особливо після таких тривалих експедицій, як наша.
    – Ех! Коли повернемось – візьму Галинку й хлопців та повезу на південь, до Чорного моря! – мрійливо каже Мережко. – Цілісінький день нічого не робитиму. Тільки плаватиму, засмагатиму, їстиму та відсипатимуся! Оце так відпочи-и-инок!
    – А мені до вподоби відпустка у селі, – Хлібина й собі ділиться майбутніми планами. – Свіжі огірочки, помідори, яблучка. А ще можна піти на рибалку чи по гриби… Ми часто їздимо до рідні у Прикарпаття. Вони такі зустрічі організовують – не на всякому весіллі так шановних гостей частують. А як заспівають за столом – то аж душа бринить.
    – А як ви, Святославе Миколайовичу, відпочиваєте між польотами? – з інтересом запитує Артем. – З сім’єю час проводите або кудись мандруєте? Чи може внуків бавите? Та й давніх друзів напевно багато. Маєте з ким поспілкуватися, розважитись.
     Жінка… Людмила часто до мене дзвонить. І плаче, наче досі не може прийняти те, що сталося. З таким хворим, як у неї, серцем нервуватись узагалі заборонено. Вона ж, бідолашна, не може стриматись. Кілька разів я навідувався до нашої оселі. Та щоразу болючі спомини відправляли її під крапельницю, а суворий лікар, скрушно хитаючи головою, настійливо рекомендував мені утриматись від візитів в подальшому.
    Діти… Для сина я практично не існую. Не признає мене і крапка. По-своєму він має рацію й набридати йому я не збираюся. Зате дочка – інколи зв’язується зі мною. Цікавиться, як я там, чим займаюся. Про внуків охоче розповідає. У неї непосидючі дівчатка-близнючки. Ще рік і в школу підуть. Але в гості не запрошує, а я й не нав’язуюсь, бо чудово її розумію. Таким потворам, як я, тільки неслухів лякати.
    Друзі… Які у мене можуть бути друзі? Підстаркуваті чоловіки, що теревенять на теми колишніх здобутків чи перебігу теперішніх хвороб. А ще про те, що зараз все не так, як раніше, а значить гірше… Одного разу випадково зустрів друга дитинства. Він так на мене витріщався, що здавалось от-от лусне. Я гадав, що то якийсь старечий синдром його мучить, а виявилось – банальні заздрощі. Було б чому…
    А може завести собі приятеля з таких чудовиськ, як я? Бр-р-р… Аж наче мурашки по спині, як тільки уявлю про що ми з ним будемо разом мовчати.
    – Для них усіх я не більше, ніж привид з минулого, – проказую через силу.
    – Та чому ж? – Мережко уже жалкує, що підняв цю тему. – Я ваш вибір повністю підтримую. І якщо мені колись запропонують – теж погоджуся «воскреснути».
    – Гріх не скористатись такою можливістю, – підтримує товариша Хлібина. – Люди завжди мріяли про вічне життя. Звичайно, в першу чергу цього мають удостоюватись визначні особистості. До прикладу, такі герої, як ви. Але з часом це на всіх чекає.
    Мені хочеться заперечити. Я міг би навести купу аргументів проти існування в такому стані. Але хто я такий, щоб сперечатися зі справжніми людьми з плоті і крові?
     Чудернацька лялька з металу та пластмаси. Вже не людина, але ще не робот. Тінь бувшого космонавта. Жалюгідна пародія на Святослава Коваля… А для центру керування польотами – захопливий багатообіцяючий експеримент!
    
    ***
    
    Десять років тому я загинув під час експедиції на Меркурій. Як то сталося – не пам’ятаю. Й не дивно: параметри моєї особистості оцифрували за три місяці до того злощасного польоту. Все що відомо про мою смерть зі слів свідків та «чорних ящиків»: я самотужки боровся з пожежею даючи можливість екіпажу евакуюватись з корабля.
    Ту аварію детально розслідували та вирішили, що я найкращий кандидат на «воскресіння». І кваліфікації вистачає, і стаж великий. Та й узагалі герой…
    Де ж були мої мізки коли я погоджувався на використання матриці моєї особистості? Ха! Не гадав я тоді, що все станеться так швидко. Надіявся, що може десь через тисячу років наші далекі нащадки зуміють досягнути істинного безсмертя людського тіла й розкриють таємницю душі. Тоді й по-справжньому воскресять таких, як я. Якщо захочуть, звісно. А на теперішньому рівні науки такі експерименти більше схожі на знущання.
    «Думаю, отже існую» – теза видатного французького математика й філософа, що найкраще мене характеризує. Рене Декарт й уявити не міг, що його висловлювання реально стануть для когось способом буття… Якби дізнався, то, певно, перевернувся б у могилі.
    Пам'ять, переконання, спосіб мислення та емоції – ось усе, що залишилось від нещасного Святослава і чим я вимушений користуватись, хоча добре усвідомлюю, що я – то аж ніяк не він. Справжній Коваль загинув: я лиш його недолуга імітація. Наскільки близька чи далека від оригінала – напевно знає лиш один Господь…
    Нині таких, як я у світі більше сотні. Й чисельність зростає. За словами творців технології переносу матриці особистості на неорганічні носії – це чи не кращий спосіб збереження безцінного людського досвіду, шлях до індивідуального безсмертя. Вони пророкують: скоро цей процес настільки здешевиться, що стане доступний кожному. Люди більше не сумуватимуть через втрату близьких, полишать боятись за власне життя. Стануть добрішими один до одного. А на Землі запанує справжнісінький Рай!
    Та я не вірю в утопії. Може тому, що вже досить набачився такого, за що соромно за рід людський. Точніше, це Коваль удосталь потоптав звивистих стежинок на своєму віці… Тим не менше, ця технологія не зуміє вирішити всіх проблем, а навпаки породить нові, ще складніші. Сутність людини таким чином не змінити. Егоїзм – ось той корінь з якого росте більшість наших бід. А безсмертя тільки його підживить, додасть нових стимулів.
    Вбивство, яке є найбільшим злочином та найганебнішим гріхом, в світі де «воскресіння» звична справа – вже не буде вважатися чимось винятково поганим. А з часом у такому суспільстві різні прояви насилля сприйматимуться вже не так болісно, як зараз. Зведена на поті та крові мільйонів предків велична будова суспільної моралі розвалиться, підминаючи усіх під себе. Й незабаром безсмертні ляльки бродитимуть попелищами й проклинатимуть себе за те, що перетворили Землю на пекло.
    Все, досить негативу! Із зусиллям зупиняю потік депресивних думок. На нашій блакитній планеті є ще тверезомислячі люди. І нехай їх не так багато, як хотілося б, але вони не допустять приходу антиутопії. До того ж такі, як я, здатні приносити неабияку користь. Наприклад тут, в космосі. Можливо саме тут їм і місце…
    На пілотованих космічних корабля основний вантаж, окрім палива, складається з необхідних для життєдіяльності людини припасів: кисню, води, харчів, медикаментів, засобів гігієни. А ще ж вкрай необхідні системи захисту від радіаційного опромінення, підтримання температурного режиму, атмосферного тиску й таке інше. Крім того, навіть маленька несправність може стати для космонавта фатальною.
    Інша справа, якщо в експедицію посилати «воскреслих». Єдине, що мені потрібно – надійне джерело енергії. І чи не найголовніше – я не обмежений у часі, а значить можу летіти хоч на край Галактики в пошуках нових знань та братів по розуму, навіть якщо це займе тисячі років. З дитинства Святослав марив про таку мандрівку. Та тільки «воскреснувши» я зрозумів, що саме мені зараз під силу реалізувати це бажання.
    У вільний від польотів час я «відпочивав» старанно працюючи над проектом першої міжзоряної експедиції. На мою радість, його розглянули в комітеті з питань космонавтики й попередньо схвалили. Навіть виділили фінансування. Тож мені залишається потерпіти ще кілька років допоки збудують та спорядять зореліт. Нехай Коваль й не дожив до цього часу, але я втілю його мрію. Всупереч усім перешкодам і труднощам.
    
    ***
    
    Хлібина та Мережко успішно сідають на поверхню Тритону поблизу дивної горбистої місцини, що з висоти орбіти нагадує скоринку дині. Як показують перші дослідження, ця унікальна в Сонячні системі територія утворилась під впливом стародавніх кріовулканів. Мої товариші переконані, що глибоке буріння тільки додасть аргументів на користь цієї теорії. А ще вони сподіваються знайти під товстим шаром аміачного льоду озера з прісної води. Її наявність набагато полегшила б функціонування майбутньої наукової бази.
    За допомогою відеокамер я спостерігаю за роботою екіпажу. І в думках також поруч із колегами. Мені здається, наче я не сиджу в кріслі пілота, відслідковуючи показники численних приладів, а разом із Артемом та Василем обережно ступаю по підсвіченому ліхтарями скафандрів зеленувато-жовтому льодовику в напрямку глибокої ущелини, що загадково темніє попереду. Кожен крок породжує лунке хриплувате рипіння. А з неба дуже повільно, наче у казці, опускаються дивовижні лапаті сніжинки.
    Раптово відчуваю наближення чогось загрозливого. Однак довкола космонавтів усе спокійно. Тим часом тривога зростає. Мало не силоміць переводжу зачаровану небаченим досі світом увагу з поверхні супутника на показники бортового комп’ютера. На перший погляд наче все в порядку. Про всяк випадок починаю тестування складових корабля і, заодно, нашого модуля на Тритоні. Напружено очікую результатів.
    Норма. Норма. Норма. А це ще що?
    Збій в системі дальнього сканування!
    Негайно перезапускаю відповідні програми. І здригаюсь, виявляючи астероїда, що мчить з величезною швидкістю в нашому напрямку. Розрахунки показують – він вріжеться в той район на Тритоні, де перебувають люди. Слабенька атмосфера супутника Нептуна його не зупинить. Звідкіля ця брила узялась на нашу голову? Не інакше, як із пояса Койпера.
    Падіння каменюки відбудеться за лічені хвилини. А отже часу, аби підготовити модуль до старту та відлетіти з поверхні, чи хоча б відійти подалі від місця удару в моїх товаришів немає. Якби не помилка програми, комп’ютер мав раніше відслідкувати траєкторію небезпечного об’єкту і завчасно нас про це оповістити...
    Мені здається, що серце болісно стискається в грудях.
    Брехня! Його не повинно бути в такої потвори, як я. В моїх нутрощах лише холодне залізяччя, якому байдуже, що там станеться з істотами із плоті і крові, які наважились на таку далеку мандрівку. Адже вони чудово розуміли, що все передбачити просто неможливо й у повній мірі усвідомлювали ймовірність загибелі.
    Дідько! Навіть нещодавні Василеві запевнення про удачу рейсу виявились звичайним жартом для підняття настрою в колективі. Нічого його зараз із Артемом не врятує. А ще вони не зможуть в майбутньому «воскреснути» навіть в такій бридкій формі, як я.
    – Тритон – Зодіаку. У нас все в порядку! – виходить на зв'язок зі мною Мережко. Голос у нього бадьорий, життєрадісний. Він в передчутті майбутніх грандіозних відкриттів. – Святославе Миколайовичу, у вас як справи? Нудитесь? Потерпіть ще трішки. Обіцяю наступного разу роль першопрохідця доручити вам.
    – В мене все добре, – відказую, стримуючи стогін відчаю. Щосили стискаю пальці в кулаки. Якби вони були в мене справжні – нігті би впились в долоні до крові. А от повідомити колегам, що у них все погано сил не вистачає…
    Стоп!
    Нехай я не маю людського тіла, але це зараз може бути вирішальною перевагою. Вирубаю зв'язок із поверхнею: на спілкування не має часу. Знімаю з бортового комп’ютера стандартні обмеження: я витерплю прискорення в рази більші, ніж здатна витримати людина.
    Квапливо запускаю двигуни, направляючи корабель на зустрічний астероїду курс. Видушую з реактора максимальну потужність – він більше не знадобиться. Якщо все вийде правильно – зустрінуся із каменюкою десь у верхніх шарах тропосфери Тритона. Звичайно я можу зараз покинути корабель та зберегти себе від знищення. Проте довіряти автопілоту коли на кону життя товаришів – справа занадто ризикована.
    Наостанок скидаю в космос спеціальний аварійний буй, що посилатиме сигнал-прохання про порятунок. Через чотири години на Землі дізнаються про лихо. Центр керування космічними польотами спорядить місію для евакуації потерпілих на Тритоні. Дуже надіюсь, що Мережко та Хлібина протримаються до прильоту рятувальників. Принаймні у них є непогані шанси. Особливо, якщо знайдуть воду.
    Вибух від зіткнення корабля з астероїдом на таких швидкостях має бути досить потужним і розвіє нас обох на газово-пилову хмарину. Не вціліють навіть горезвісні бортові «чорні ящики». Ото ж ніхто в світі не дізнається справжньої причини моєї загибелі. Вважатимуть, що я зійшов з глузду й вчинив самогубство… Наплювати!
    Жаль тільки, що міжзоряна мандрівка для мене відміняється назавжди. Але якщо добре подумати, то була не моя мрія, а Святослава Коваля.
    А я всього лиш лялька з металу та пластмаси…

  Время приёма: 13:21 20.10.2019