ao017 Загублена іншопланетянка

    Мене звати Зі, і я - найсамотніша дитина у світі. Я мрію знайти батьків, мрію про те, як мама ніжним дотиком своїх теплих рук пригорне мою маленьку голівоньку і прошепоче: «доню, я поруч, і я тебе люблю».
    Минулого ранку я спостерігала за вуличним натовпом і зупинила свій погляд на двох перехожих, що прогулювались набережною бузкового океану. Це були мама з донькою - мешканки планети Лірі́к, що за туманністю Темного Смарагду, в галактиці Жовтих Променів.
    «І чому інші діти можуть бути просто щасливими?» - невтішно зітхаючи, запитувала я себе.
    На Лірі́к прилітали кораблі з різних планет, тож окрім лірікі́йців там були прибульці, які виглядали інакше. Деякі були такими маленькими, що ледве помістилися б у мою долоньку, були й велетні, від кроків яких тремтіло усе навкруги, та  жоден з них не був схожий на мене...
    Шкіра місцевих мешканців планети Лірі́к була яскраво-жовта. Волосся вони не мали взагалі. Усі лірікі́йці були худими. Чоловіки мали фіолетовий колір очей та були невеликого зросту, натомість, жінки - значно вищі за чоловіків та мали рожевий колір очей.
    Пам’ятаю,  як я вперше стояла на березі бузкового океану. Декілька прибульців, стоячи навколо мене, щось обговорювали та злісно насміхалися. Я ніколи не забуду той похмурий день: я була голодна, глузливі обличчя лякали мене, а вітер пронизливо дув на мої замерзлі рученята. Того разу я вперше втекла. Я бігла, що було сил, не обертаючись назад.
    Для того, щоб походити на лірікі́йців, я намагалась обрізати своє волосся і намастила шкіру соком з жовтих кущів, що росли на планеті. Але волосся відростало, а жовта фарба швидко змилася. Відтоді, я вирішила виходити на вулицю лише вночі. Я жила у кутку, між магазином лірікі́йських  квітів і бакалійною крамницею, змайструвавши собі ліжечко з усілякого мотлоху. 
    Ховаючись там, я розглядала мешканців планети, вивчаючи кожного перехожого. Я дивилась на жителів планети, що з ранку до вечора ходили вздовж набережної. Деякі з них були в моєму «списку улюбленців», і я запам’ятала їхні щоденні звички.
    Тож, можу з упевненістю розповісти про те, що вранці незграбний жовтий чоловік у домашньому одязі, біг, тримаючи в руці робочий костюм. А вже по обіді, дві високі жовті сестри, йдучи повз мою оселю, постійно обіймалися, та повернувшись назад – сварилися. А з кожним заходом першої зірки, що освічує Лірі́к, старенька жовтенька бабуся у дивному одязі, приходячи на пляж, сідала на високий білий камінь, діставши маленьку пошарпану скриньку з фотографіями. Подовгу переглядаючи кожну, вона замріяно вдивлялась у далечінь бузкового горизонту.
     Вночі, коли на вулицях не було вже нікого, окрім літаючих ві́нкі, я виходила з-за кутка і харчувалась залишками їжі, що власник бакалійної крамниці, не продавши за день, виносив ввечері на поріг і залишав у кошику для бідних. Їжею, що продавалась в крамниці  були білі хрусткі тонкі палички з борошна місцевої рослини далуу́  та  жовтий пудинг з насінням дерева улуу́. Зазвичай, жителі планети намазували жовтий улуу́ на палички далуу́ та запивали пінистою блакитною рідиною. 
    У галактиці Жовтих Променів Лірі́к відома напрочуд гарними квітами, що мали здатність, тримаючись у повітрі,  розпускати свої пелюстки, а розпустивши їх -  кружляти в тендітному  танку під звуки притишеного звучання. Це чарівне звучання мало особливість покращувати самопочуття та зцілювало від недуг. Такі квіти лірікі́йці називали Шіпту́.
    Саме заради цих чудодійних та напрочуд дорогих квітів, прибульці з інших планет прилітали на Лірі́к. Чарівний танок тривав лише декілька хвилин, тож квіти, що наприкінці дня починали в’янути й губити свою здатність, власник сусіднього магазину викидав на смітник. Вночі я зібрала викинуті Шіпту́ і зробила з них красивий тендітний вінок.  
    Смакуючи залишками їжі, я пригостила ві́нкі, єдиних істот, яким було байдуже на мою зовнішність. Ві́нкі були подібні до колючих куль з гострими шпильками сріблястого кольору. Вдень вони, так само, як я, ховалися по ущелинах, і лише пізно вночі вилітали на свою прогулянку.
    Цієї ночі я ходила вздовж берега бузкового океану і згадувала щасливу дівчинку, що йшла з мамою. Думки про те, чому я така самотня не полишали мене. Яким чином я опинилась на березі, і хто мене тут залишив, я не пам’ятала, як і не пам’ятала  нічого про своє минуле.
    Одягнувши квітковий віночок, я танцювала на срібному піску під свист океанічного бризу, милуючись вражаючим світанком. Промені першої ранкової зірки падали на моє волосся і засліплювали очі. Я поклала свій віночок на бузкові хвилі і прошепотіла єдине бажання, що мала - знайти маму. Хвилі, підхоплюючи мої слова, віднесли їх далеко-далеко, на той бік океану. 
    Через декілька хвилин вийшла друга зірка, і знаючи, що за півгодини лірікі́йці почнуть виходити зі своїх осель, я мала сховатися у кутку між бакалійною крамницею і магазином квітів, у своєму притулку, єдиному місці, де почувала себе безпечно…
    Лежачи у своєму куценькому ліжечку, я почала спостерігати за звичним ранковим видовищем. Першим у цій виставі з’явився незграбний жовтий чоловік. І точнісінько, як завжди, він був у своєму домашньому костюмі для сну. По дорозі чоловік постійно губив якісь розмальовані картки, що напевно були документами чи робочими паперами. Поспішаючи, він збирав їх з полу і біг знову. Пробігаючи набережною, він випадково штовхнув молоду жінку, що так само квапилась на роботу.
    Аж тут, я побачила на підлозі, під однією з загублених карток, малесеньке створіння. Воно було таке тендітне та безпорадне, що здавалось, от-от хтось з перехожих його розчавить.
    «Агов, - ледь чутно сказала я. - Ви загубили, ви щось загубили…»
    Але, серед галасливого натовпу, ледь чутне звучання мого невпевненого голосу було ще менш помітним, аніж тонкий проникливий пискіт створіннячка.
    «Ну ж-бо, Зі, ти маєш його врятувати», - сказала я собі. Не зволікаючи, я вибігла зі свого кутка та підняла маленьке створіння. Воно мало вигляд білого пухнастого м’ячика. Його маленькі оченятка, жалібно кліпаючи, просили допомоги. Напевно воно хотіло повернутись до свого господаря.
    «Чекай, маленький, я зараз наздожену того чоловіка»,- промовляла я і побігла через натовп.
    « Чоловіче, - гучніше крикнула я,- ви загубили свого круглика!»
    Наздогнавши лірікі́йця, я смикнула його за одяг.
    - Ви загубили його.
    - Як це могло статися, де…де ти його взяла?- з підозрою запитав чоловік, перевіряючи кишені свого халату.
    - Ви…ви загубили його разом з оцією карткою, - сказала я і простягнула її чоловікові.
    - Мій маленький, пробач, я навіть не знаю, як загубив тебе, - промовив чоловік до круглика.
    Створіння миттєво шмигнуло назад до кишені спального костюму хазяїна. Круглик відчував себе в безпеці і це тішило мене. Та водночас, я зрозуміла, що стояла посеред набережної, а поруч, кваплячись в метушні, прямували перехожі. Для того, щоб повернути круглика, мені довелося вийти у натовп. Я відчувала себе дуже невпевнено та боязко і вирішила повернутись назад, доки мене ніхто не помітив.
    - Чекай-но, іншопланетянко, - крикнув господар круглика.
    Обернувшись до жовтого чоловіка, я зупинилась. Чекаючи доки він йде мені на зустріч, я боялася. З кожним його кроком я припускала, навіщо він мене покликав. Можливо він думав, що я вкрала круглика і хоче мене покарати, або вирішив посміятися з моєї зовнішності.
    -Дівчинко, - промовив чоловік,- я безмежно вдячний тобі за те, що ти повернула мого друга. Мені його подарували жителі планети Со́мбі, і відтоді ми нерозлучні. Через те, що я багато працюю, в мене немає часу на відпочинок, і він єдиний друг, якого я маю. Я хочу подарувати тобі на пам'ять ось цю картку із зображенням круглика. Це моя робота, малювати різних іншопланетних створінь. Зазвичай, з першим світанком, я поспішаю, аби встигнути на міжпланетний рейс, а мандруючи іншими планетами – перемальовую цікавих істот.
    Повільно підійшовши до чоловіка, я взяла кольорову картку із зображенням пухнастого круглика та промовила:
    - Дякую, це перший подарунок у моєму житті! Відтепер тримайте свого круглика міцніше.
    - А звідки ти? - зацікавлено запитав у мене лірікі́єць.- Ти приїхала за квітами Шіпту́?
    - Я…Зі, - замешкано пробурмотіла я, не знаючи, що відповісти.
    - Чудово, це ж просто чудово,- зрадів чоловік,- я не встиг на свій рейс, але намалюю сьогодні тебе. Це волосся на твоїй голові дуже дивне, а колір шкіри ледь помітний. Ти чудово підходиш, як екземпляр, для моїх малюнків.
    Він дістав з кишені свого костюму плоский предмет і за декілька секунд зелена голограма створила картинку з моїм зображенням. Я була на ній, немов жива: варто було лише доторкнутися, і мої очі блищали, а вітер розвівав довге хвилясте волосся.
    Чоловік в одязі для сну подякував і попрощався. Тримаючи свій костюм, він швидко побіг на роботу, показати свій новий екземпляр.
    Стоячи на срібному піску, я гадала, про те, чому лірікі́єць не поцікавився, що я була одна. Дивившись йому вслід, я відчувала самотність, неначе знаходилась на чужому березі чужої планети…
    Міцно стискаючи у руках картку, я попрямувала до свого кутка. Це був подарунок…Подарунок для мене…Перший подарунок у моєму житті. Я сумувала за жовтим чоловіком, та вже по обіді, мої думки перебив галасливий дует:
    - О, кохана сестричко, ти така мила, яка ж чудова ця Шіпту́, - сміючись казала висока дівчина своїй сестрі, виходячи з квіткового магазину.
    - Усе для тебе, рідненька, насолоджуйся моїм подарунком, - відповіла, як дві краплі води, схожа на неї лірікі́йка.
    Дівчата присіли на поміст і, відкривши коробку з щойно купленою квіткою, почали спостерігати за прекрасним видовищем. Шіпту́ мала дуже тендітні пелюстки блідо - сапфірового кольору. Через декілька секунд, квітка почала розпускатися і збільшуватися у розмірі, плавно підіймаючись вверх. На якусь мить, вона завмерла в повітрі, та потім з її пелюсток з’являлися все нові й нові пагони, вони завивалися різнокольоровими стрічками, випромінюючи чарівні звуки, від яких усі навкруги ставали щасливими та посміхалися. Дехто з перехожих, не втримуючись, навіть  починав танцювати.
    Шіпту́ виглядала настільки прекрасно, що я вийшла зі свого кутка, аби помилуватися нею. Я стояла прямісінько під великою розкидистою квіткою, що звисала в повітрі, осипаючи все навколо блискучим різнобарвним пилком.
    - Ой, тільки-но подивіться, яка малесенька іншопланетянка, - голосно протяжним тоном  звернулася до мене одна із сестер.
    - Яка дивненька, - прижавши руки до грудей, так само голосно сказала інша сестра.
    Жінки одна поперед одної побігли до місця, де я стояла.
    Штурхаючи сестру, висока лірікі́йка перша запитала:
    - Іншопланетянко, тобі подобається моя квітка?
    - Ти подорожуєш з батьками чи ви переїхали на Лірі́к? – перебила її інша.
    - Можливо нам треба повідомити про неї в управління незареєстрованих прибульців? – підозріло прошепотіла перша сестра другій.– Там збагнуть що з нею робити!
    Почувши про те страшне управління, я згадала злісних прибульців, що, оточивши мене, глузливо насміхалися. Я злякалася: по моїй шкірі побігли мурашки, а серце почало калатати.
    - Мої батьки… вони зараз дуже зайняті, вони працюють і наказали мені погуляти набережною, - я вирішила обманути сестер.
     Сестри знову почали шептатися:
    -  Цікаво, а у її батьків теж така голова, чи вона має якусь хворобу?- говорила дівчина сестрі.
    - Мабуть вони приїхали за Шіпту́, аби вилікувати дівчинку,- прошепотіла друга.
    - Яка ж ти потішна, яка чарівна,- звернулися вони до мене.- Аби ти тут не сумувала, доки твої батьки працюють, ми проведемо для тебе екскурсію краєм бузкового океану.
    Високі худорляві сестри взяли мене за руки і повели на прогулянку. Вони показали великі білі галявини, застелені дрібними кошлатими кущами, переплетену співаючими мотузками стежину та висячі з неба додолу жовті дерева.
    Мені раніше ніколи не довелось виходити за лінію набережної і я не бачила наскільки красивим був край бузкового океану. Я роздивлялась усе, що бачила навколо і відчувала себе затишно. Доброзичливі сестри були гарні й усміхнені. Водночас, у мене з’явилася думка, що одна з них могла б стати моєю мамою, такою ніжною і такою уважною…
    Лірікі́йки пригостили мене смаколиками, яких я ще ніколи не куштувала. В’язкі тягнучі солодкі ниточки були чудові на смак та прилипали до рук. Цей день був незабутнім. Та сталося те, чого я так боялася.
    -Дівчино, скажи, де працюють твої батьки, скоро вечір і ми повинні відвести тебе до них, - звернулася до мене одна із сестер.
    - І чому ти завжди перша запитуєш? - голосно запитала обуреним тоном інша сестра.
    - Тому що я розумніша за тебе, - відповіла та.
    - Твоя пиха мене вже дістала, чому це ти вирішила, що розумніша, ми з тобою народилися однаковісінькі ззовні, але розумніша я!- відповіла їй сестра.
    Через секунду жінки почали так сильно галасувати, що піднявся ґвалт. Зізнавшись сестрам у тому, що я не маю ні мами, ні тата, я ризикувала втрапити до департаменту незареєстрованих прибульців. Тому, поки лірікі́йки сварилися, я непомітно прослизнула і сховалася поміж валунами, на березі океану, неподалік вод своєї оселі.
    Виглядаючи із-за каменів, я бачила, як сестри шукають мене вздовж набережної. Та стомлена денною прогулянкою, я незчулася, як раптово заснула на піску.
    Перша вечірня зірка розбудила мене, пускаючи свої теплі промені на обличчя. Прокинувшись, я почула дуже приємний низький жіночий голос.
    - Мене завжди зачаровувало смеркання. На Землі неймовірно гарний захід сонця, чи не так?- запитала старенька бабуся у дивному костюмі, що кожного вечора сиділа на камені, розглядаючи картки.
    - На Землі?- запитала я.
    - Кому, як не тобі про це знати?- здивувалась бабуся.
    - Але я не знаю, що таке Земля,- відповіла я.
    - Ти не знаєш звідкіля ти?- запитала старенька, повернувшись до мене.
    - Не знаю,- сказала я, потиснувши плечима.
    На якусь мить мені захотілось знову втекти якнайдалі, та жага дізнатися, що ж означало невідоме слово «земля» зупинила мене.
    -Не знаю яким чином ти тут опинилася, - мовила вона, - та планета Земля знаходиться у галактиці Чумацький шлях, що дуже-дуже далеко від Лірі́к, за тисячі світових років. Як тебе звати? - запитала бабуся.
    - Я -Зі. Мене звати Зі, а звідки ви знаєте де Земля і чому вирішили, що я землянка?
    - Гарне ім’я, Зі. Мене звати Амаі́с. Якщо тобі цікаво, то я охоче розповім тобі історію.
    Я хотіла почути розповідь, тож кивнула головою в знак згоди і уважно роздивлялася Амаі́с. Бабуся була високою і стрункою, проте я помітила зморшки на руках і обличчі. Поглянувши в її ясні рожеві очі, я розгледіла в них вогник сили та життєвої енергії. Бабуся була вдягнена в одежу, яку я ще ніколи ні в кого не бачила: костюм синьо-помаранчевого кольору з переплетеними між собою стрічками на поясі.
    Амаі́с дістала зі старої пошарпаної скриньки картку з зображенням молодої дівчини-лірікі́йки у такому ж самому костюмі і почала розповідати:
     «Колись дуже давно, ця дівчина спостерігала багато заходів зірок на дивовижних планетах. Вона була здібним пілотом дослідницького космічного корабля «Ільрі́к». Оскільки  жителі нашої планети вже давно відмовились від промислового виробництва задля збереження дивовижних природних ресурсів, вони більшою мірою почали ставати дослідниками всесвіту. Команда корабля  «Ільрі́к» відвідувала чужоземні планети, і знайомлячись з іншими расами, не лише ділилася своїм досвідом, а й переймала іншопланетний. Це були дивовижні часи.».
    - Але ж ця дівчина-пілот на картці у синьо-помаранчевому костюмі, це ж ви, Амаі́с!
    - Так, дитинко, це моя фотографія. Я віддала своє життя на цікаві подорожі і ні хвилини не шкодую, проте я так і не встигла створити свою сім’ю, а мої друзі вже покинули цей світ і, напевно, мандрують потойбічними галактиками. Мій час також спливає, і я вже не маю сил подорожувати. Сумуючи одинокими вечорами, я приходжу на цей берег, аби помилуватися вечірнім краєвидом.
    - І ви відвідували Землю?- з надією запитала я.
    -Лише одного разу,- відповіла бабуся. - Це була надзвичайно гарна планета, вкрита розкішними зеленими рослинами. На ній було багато гарних водойм. Земляни мали такий вигляд, як ти: на їхніх головах росло волосся, а очі були такими ж добрими і сяючими. Але жителі дуже забруднювали свою планету, і якщо вони не змінили своє ставлення до природи, можливо, їхня планета на грані загибелі.
    Після розповіді у мене зажевріла іскра надії. Надії на те, що десь там, на Землі мають бути мої рідні. І я більше не боюсь насмішок, бо я не потворна, не гидка, я - особлива, бо я - землянка!
    - Як я опинилася на Лірі́к, якщо вона дуже далеко від Землі?
    -  Це дуже хороше запитання, Зі. Не виключено, що тебе відправили з Землі через якусь екологічну катастрофу… та нажаль я не можу знати напевно,- сказала Амаі́с. Скажи мені, де ти живеш, чи пам’ятаєш когось, хто привів тебе сюди?
    -Нікого не пам’ятаю… Знаю лише декількох лірікі́йців: одного чоловіка, що подарував мені картку з кругликом і двох сестер, що провели екскурсію краєм бузкового океану та нагодували смачною їжею. Та живу я зовсім одна. Я змайструвала собі ліжко між квітковим магазином та бакалійною крамницею.
    Взявши бабусю за руку, я відвела її до кутка, щоб показати свою оселю.
    - Моя малесенька дівчинко,- засмутилася бабуся, поглянувши на мій мотлох,- я обов’язково зареєструю тебе в управлінні, як жительку бузкового краю планети Лірі́к. Ти більше ніколи не будеш жити у цьому кутку, я заберу тебе до своєї теплої затишної оселі!
    Бабуся міцно обійняла мене. Я навіть уявити не могла, що більше не буду ховатися у кутку, я не одна, я комусь потрібна. Хоч поки я не знайшла свою маму, та я знайшла Амаі́с. Я буду схожою на неї, я стану пілотом космічного корабля і полечу до Землі. Тримаючи своєю маленькою ручкою її похилу руку, я попрямувала до нового дому. Висока лірікі́йка і я, маленька землянка з довгим волоссям, відходили все далі від набережної бузкового океану. І лише тіні на тлі сідаючої за обрій другої лірікі́йської зірки мерехтіли, наче марево у  далекому горизонті…
    - Іншопланетянко, досить мріяти, час вже злітати!- почула я голос другого пілота.
    - Я готова, Земля, готуйся до зустрічі!- затягнувши пояс свого костюму, я затамувала подих і натиснула на важіль переходу у гіперпростір.