16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Сокира Количество символов: 40132
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao001 Не таке, як здається


    Зранку, коли Оксен ще не встиг вилізти з ліжка, до його кімнати увійшов прислужник з чималеньким пакунком. За ним дріботіла дівчина зі сніданком на таці.
    - Доброго ранку, - церемонно промовив служка. - Володар звелів, аби ви були готові за годину. У цей одяг ви мусите вбратися.
    - Готовий до чого? - пробурмотів Оксен.
    - До виконання волі Володаря.
    Гм ... Оце новина!
    Спина в Оксена лячно захолола, як завжди при згадці про Володаря. Або, точніше, Гаспида…
    Цю особу він бачив лише раз у житті: коли його, скрученого і закованого у кайданки, привезли до Цитаделі – фортеці Володаря у Магнітних Горах. І господар особисто забажав поглянути на бранця. Недарма ж Гаспид свого часу виряджав саме за цим хлопцем найкращих бойовиків. Треба ж хоч подивитися на «трофей», що на нього витрачено стільки часу і коштів.
    Власне, аудієнція була коротка. Гаспид поводився зі звичною для себе пихою, вдаючи всемогутнього і грізного, але великодушного Батька Нації – такого, яким його звикли бачити глядачі інформаційних програм. Оксен, що був добряче побитий під час затримання і ще не оклигав від нейро-паралітичного газу, зображував равлика у мушлі – не пручався і мовчки підкорявся. Проте кількох хвилин споглядання Володаря йому вистачило.
    У свої двадцять років він вже незле розбирався у людях. І був би надзвичайно вдячний долі, якби йому ніколи не довелося бачити цю істоту знову.
    Але бранець є бранець. Так, зараз його не кривдять. Тримають у охайній кімнаті, схожій на готельний номер класу люкс. Добре годують і навіть приставили прислужника. Але вийти з цієї кімнати з власної волі він не може. І чого хоче чи не хоче – не має жодного значення.
    - Гаразд, - пробурчав він. - Буду готовий.
    Чашка гарячого чаю допомогла прокинутися і подолати неспокій. А коли Оксен розкрив паку з одягом, то здивовано звів брови. Там був повний комплект теплого похідного вбрання, включно з гірськими черевиками.
    Його серце напружено закалатало. Таке у приміщенні не носять. Отже, він має вийти з Цитаделі (яка уся збудована всередині скелі і ретельно замаскована) на відкрите повітря. Овва, це вже цікаво!
    Він вбрався і ретельно підігнав застібки, а тоді присів на край ліжка, нетерпляче постукуючи пучками по коліну.
    Зрештою знову з'явився служник, і Оксен пішов за ним до коридору. Там на нього чекали два охоронці. Вдягли на голову щільну маску, у якій було неможливо нічого бачити. Підхопили попід лікті й кудись повели.
    Запахи і звуки підказали йому, що спочатку вони йшли коридорами Цитаделі, теплими й вузькими. Минули кілька сходів, прокотилися в ліфті. Але зрештою стало прохолодніше, повіяло мастилом і дизельним пальним. Його посадили до машини - судячи з розташування і ширини сидінь, легкого джипу. Охоронці влаштувалися з боків, і джип рушив з місця.
    Подорож тривала не надто довго. Зрештою під колесами щось заскреготіло, машина описала півколо й зупинилася.
    - Виходь…
    Оксен незграбно виборсався з автівки, і з нього зняли маску.
    Півхвилини він очманіло кліпав засліпленими очима і лише поступово почав щось розрізняти. Після двох тижнів у тьмяному штучному освітленні Цитаделі денне світло навіть у похмурий день здавалося нестерпно різким.
    Джип стояв на скельному майданчику, що обривався у бік широкого плоскогір’я. Далі громадилися невисокі кам'яні хребти, в тумані за ними смутно проглядали засніжені вершини гір. Було доволі зимно навіть у теплій куртці, і трава на краю майданчика виглядала пожухлою, наче пізньої осені. Щоправда, у високих горах власний режим зміни пір року.
    Він примружився, налаштовуючи зір, і за мить побачив, що в одноманітному краєвиді починають з’являтися додаткові елементи. Посеред рівнини унизу прорізається довга звивиста ущелина. А он праворуч виникають скельні брили, і за ними щось мерехтить – наче силове поле…
    Овва! Та тут суцільна аномальна зона! Єдиний клаптик «нормального» простору – там, де стоїть джип!
    Втім, не дивно. Володар хоч і вдає всемогутнього, проте ретельно дбає про власну безпеку. Тому й збудував свою Цитадель не абиде, а в оточенні аномальних зон, аби до нього ніхто не міг дістатися і захопити його зненацька. Адже через аномальний простір можна пройти лише з провідником – таким, що має властивості магніто-незалежності. Як їх скорочено звуть – МН. Це такі люди, як Оксен. Які бачать не лише оптичну картинку краєвиду, як інші люди, але й те, що ховається під нею.
    Бо у Горах все не таке, як здається…
    Оксен скинув оком на охоронців. Похмуро пробурчав:
    - То й що далі?
    - Чекай.
    Він зціпив зуби, гамуючи нервовий трем. І почав знову роздивлятися краєвид.
    Ох, якби ото зараз зістрибнути отуди, на рівнину! У такій купі аномалій легко загубитися. Коли у них заходиш, звичайні люди тебе вже не бачать. А ще МН може витримувати – принаймні, якийсь час - жорстке випромінювання аномальних ділянок, яке для інших людей є вбивчим.
    Хоча насправді слово «аномальний» не зовсім слушне. Для їхньої планети це розповсюджене явище, і воно не завжди має саме електромагнітне походження. Але перші переселенці, які сюди прилетіли, назвали незнайомі для них фізичні прояви довкілля саме «аномаліями». Так воно й причепилося.
    Оксен знову скинув оком на охоронців і похмуро зітхнув.
    Ех-х, трясця! Окрім двох, що постійно ходять за ним назирці, зараз поряд ще троє дебелих вояків. Не впоратися. А то б…
    От якби вирватися й проскочити пів кілометри до тих каменів, де починається силове поле! А далі аномальними ділянками отуди, до кінця рівнини! А тоді рушити на захід. Пересуватися горами важко, проте він міцний і незле тренований. А ще частковий мутант, тому може довго обходитися без їжі і води. А ще пройшов посилений тримісячний курс диверсійної підготовки у елітному спец-загоні Служби Безпеки. Тож упорається.
    А далі потайки вийти до Континенту, де вже діє не всеосяжна влада Володаря (щоб він провалився, ница почвара!), а закони Нової Європи. Далі звернутися до найближчого осередку Служби Безпеки. Відшукати Бея…
    Від згадки про Бея болісно защемило у грудях.
    Чи командир їхньої групи ще живий? Під час того бою, коли бійці Володаря захопили Оксена у полон - Бея, здається, поранили. Він не певен, бо роззиратися не було коли. Але можна сподіватися, що Бей таки вижив. Аж надто досвідчений і вправний вояк - недарма понад десять років керував головним антитерористичним підрозділом країни. А ще мутант з підвищеною регенерацією. Аби такого вбити – треба розітнути навпіл або відрубати голову.
    Проте без Оксена уся група Бея далебі нічого не варта. Бійці не зможуть подолати аномалії і втрапити до Цитаделі без провідника. А провідник у них був лише один…
    
    За спиною загуло - під’їхав ще один джип. Звідти вилізло п'ятеро чоловіків. Двоє з них, схоже, були слугами. Двоє - охоронцями. А от останній…
    Це був худий підстаркуватий чоловік зі смаглявим обличчям, великим гачкуватим носом і рясною сивиною. За деякими ознаками – теж частковий мутант. Його куртка зі світлої замші, облямована хутром і розшита сріблом, виглядала надзвичайно пишно, і від усієї постаті аж пашіло владною самовпевненістю. Помітивши пильний погляд Оксена, сивий зверхньо посміхнувся, і діаманти на його зубах блимнули, наче лазерні промені.
    - Ходи… - пробурмотів охоронець і підштовхнув Оксена у спину.
    - А хто це?
    - Зараз познайомитеся.
    Коли Оксен наблизився, сивий недбало кивнув у знак вітання.
    - Оксен? Чув про тебе. Я Торн.
    Дядько вимовив це таким тоном, наче мав на увазі: «Я - Бог». Схоже, цей типець був упевнений, що його ім'я мусить знати кожен - принаймні у цій частині світу.
    - Сьогодні, Оксене, матимеш невеличку прогулянку. Подивися он туди. Бачиш ліс? Ти мусиш пройти звідси до того лісу.
    - Нащо? - стримано поцікавився Оксен.
    - Хочу подивитися, як ти вмієш орієнтуватися.
    - Де орієнтуватися? Тут самісінька рівнина.
    Торн хижо зблиснув інкрустованими іклами.
    - Не прикидайся дурником. Я знаю, хто ти такий. Звісно, провідники у горах користуються правом недоторканості. Але тебе це поки що не стосується.
    Оксенові мимоволі згадалися пруги на тілі служника, який прибирав у Цитаделі, і знову сполохано замуляло у животі. Але він незворушно примружився і пробурчав:
    - Мені для цього не треба ламати ноги. Я просто звідси можу розповісти, що там є.
    - Певно, так. Але побачити і пройти - це різні речі. Я так розумію, ти ХОДИВ ще небагато. От якраз і повчишся. Овва, зачекай. Покажи мені підбори. Це не годиться. Інше взуття є?
    Оксенів охоронець квапливо кивнув і підтюпцем чкурнув назад до джипу. За півхвилини приніс альпіністські черевики з висувними шпичаками. Оксен перевзувся, затягнув шворки і похитався з п'яти на носок, перевіряючи рух стоп.
    Серце раптом важко закалатало, і м'язи почали наливатися пружною вагою.
    Прогулянка? Добренько. От зара’ погуляємо!
    - Я мушу піти туди сам?
    - Я піду назирці, - повідомив Торн, - і буду спостерігати.
    - Добре. Я можу сам обирати шлях? Чи будуть якісь вказівки?
    - Можеш сам.
    - Добре. Усі готові? Тоді йдемо.
    Оксен розвернувся і рушив до кам'яного осипу, що вів униз з майданчика.
    Він ступав широко й пружно, на ходу розігріваючи м'язи і поступово прискорюючись. Але коли мимохідь озирнувся через плече, то помітив, що Торн і обидва охоронці майже не відстають. Сивий тримався позаду кроках у десяти, і його хода, незважаючи на вік, не поступалася в легкості Оксеновій. Високі сухорляві бійці простували за босом слід у слід - наче вовки, що вийшли на полювання. У кожному їхньому русі відчувалася злагодженість міцно згуртованої зграї, де усі розуміють одне одного з пів погляду.
    Оксен злісно рипнув зубами. Але нівроку. Ще подивимося…
    За кількасот метрів десь усередині черепа виник важкий гул, і почало боляче тиснути на вуха. Отже, десь поруч ділянка з підвищеним тиском. Небезпечна штукенція, що здатна розірвати судини у мозку і вбити людину за кілька хвилин. Оксен покрутив головою, аби визначитися з напрямком, і впевнено повернув ліворуч.
    Край віртуального урвища він побачив ще здалека. Трохи сповільнив крок.
    Але спускатися униз ніхто не наказував. Певно, Торн очікував, що він обійде цю перешкоду. Гаразд. Обійдемо.
    Тупати ліворуч було далеченько. Шлях праворуч виглядав привабливіше, але трохи далі просто до урвища підступали скелі – справжні, а не віртуальні. А біля скель у повітрі манячіло якесь сріблясте блимання. Та дідько з ним, розберемося.
    Каменюки під ногами стали більшими. Оксен примружив очі й зосередився, ловлячи повів холодного вітру самою шкірою. Коли очам вірити не можна, лишається одне – намагатися сприймати енергетичні потоки іншими органами відчуття, які люди зазвичай не використовують. Шкірою, судинами, рецепторами вібрації…
    Колись Бей йому казав: «Головна халепа – я не знаю, ЧОМУ САМЕ тебе вчити! Я ж сам не МН. У горах бував, але що там бачать провідники – навіть не уявляю. Тож буду тобі викладати усе, що згадаю. Може, щось стане у нагоді».
    Ото й навчав. Марш-кидки, зброя, самозахист, маскування, альпінізм… А ще - енергетичне регулювання. Усі фахові бійці на цьому знаються. Щоправда, на тренуваннях це в Оксена виходило кепсько. Проте коли втрапив у гори, і довкола розпочало кружляти кілька зображень реальності водночас – вчасно згадав Беєві уроки. Лише це й допомогло…
    Отже, попереду відчувається прохід у полі підвищеного тиску. Але вузенький. Пропхнутися буде важко. А далі хід перекривається смугою небезпечного силового випромінювання. Повертати назад, чи що? Та ні. Певно, можна пролізти вище, по скелях. Там, щоправда, теж щось мерехтить чорними цятками. Але відчуття, що туди лізти не варто, поки не виникає.
    Він нахилився, висунув з підборів шпичаки і вхопився за тріщину у камені, приміряючись лізти нагору. Але відчув, як міцні пучки стиснули його лікоть.
    - Ти певен, що тобі туди треба? - поцікавився Торн.
    - А що? Вам важко лізти? Я так зрозумів, що це я мушу дійти до лісу, а не ми всі.
    Торн блиснув діамантами іклів, відступив убік і зробив іронічний запрошувальний жест. Мовляв, якщо тебе, дурника, аж так пре – ласкаво прошу.
    Чорні цятки, які мерехтіли у повітрі, виявилися потужною оптичною ілюзією. Скелі довкола Оксена зникли, і він побачив, що стоїть на верхівці гори неймовірної висоти. Під ногами громадився величезний льодовик, і крига виглядала цілковито реальною. Можна було розгледіти тріщини і замерзлі патьоки води, що колись тут стікала. А трохи нижче, за окрайцем льодового панцира - клапті зів’ялої трави, які скуб облізлий старий баран з криво закрученим лівим рогом.
    Зображення трохи мигтіло і ставало то ближчим, то більш віддаленим. Але нема сумніву: Оксен спостерігав у режимі реального часу краєвид, що справді існував. От тільки невідомо де.
    І далі рухатися не можна, бо оптична аномалія – це не портал, який дає змогу перейти у іншу частину простору. Фізично ти лишаєшся там, де й був, хіба що бачиш довкола себе дещо інше. Людину, яка не звикла до таких викрутасів, це може перелякати до гикавки.
    Оксен обережно відступив назад, зважаючи на те, що у фізичній реальності у нього за спиною крутий схил. Льодовик стрімко хитнувся перед очима, у голові запаморочилося, і він міцно заплющив очі.
    Головна халепа усіх мандрівників по горах - що вони звикли занадто покладатися на зір. Але в аномалії саме зір часом стає найлютішим ворогом. Тут треба дивитися не очима.
    Він обережно задкував, покладаючись лише на відчуття рівноваги і м'язову пам'ять. Лише коли вібрація у скронях зникла, обережно звів повіки. Сірі камені довкола трохи похитувалися, а Торн зі своїми супутниками нагадував напівпрозорі струмені кольорового диму. Та нічо’, зараз минеться.
    - Я думав, ти схочеш пройти наскрізь, - саркастично вишкірився Торн.
    - Та ні. Хоча там дуже гарний краєвид. Де він, до речі, знаходиться?
    - А як ти гадаєш? - гмикнув Торн. Але в очах чолов’яги майнуло занепокоєння.
    Оксен знову повернув праворуч і поліз ще вище по скелі.
    Коли він зрештою опинився на «чистому» місці й обернувся, то побачив, що Торн обережно ступає за ним слід у слід, а на пиках охоронців відбивається тупа приреченість. Схоже, аномальні випромінювання відчутно вплинули на їхні мізки, і тепер вони, долаючи запаморочення, насилу пересували ноги.
    Оксен зловтішно посміхнувся і рушив хутчіш.
    Спустившись зі скель, він знову опинився на рівнині, але з протилежного боку віртуального яру. І, пильно роззираючись, рушив уздовж його краю. До лісу за рівниною лишалося недалечко. Він вже добре розрізняв здаля криві, хирляві деревця і тонке пруття кущів із залишками ще не облетілого бурого листя.
    Серце знову напружено закалатало.
    Мабуть, вже час. Отут…
    Він глибоко вдихнув, аби вгамувати нервовий трем. Зупинився на краю яру й обернувся до Торна, що неквапом наближався.
    - А оце що за штукенція? Я таке раніше не бачив.
    - Де?
    - Та от…
    Крок... другий... третій... пішов!..
    Перед очима Оксена сплив тренувальний майданчик на базі. Кидок уперед - хват за куртку - ривок з підбивкою - перекид через плече...
    Торн навіть не встиг сіпнутися. У повітрі безпорадно майнули розчепірені пальці й обшиті хутром краї куртки – а далі чолов’яга розпочав зникати під землею. Спочатку провалилися руки й голова, а ноги ще безпорадно хвицали угорі. Та за мить його з легким плюскотом всмоктало усередину цілком.
    Оксен стрімко розвернувся, стоячи на одному коліні, і вдарив кулаком назустріч охоронцеві, що вже на нього налітав.
     «Горили» мали добрячу швидкість реакції - але, на відміну від Оксена і Торна, вони не бачили краю яру. Для них це була звичайна рівна галява з камінцями і травою. А бос, схоже, привчив їх ніколи не ступати туди, де попередньо не пройшов він сам. Тому перший з парубків пригальмував, аби не влетіти в невидимий яр, і Оксен негайно врізав йому кулаком знизу проміж ніг. А коли хлоп зойкнув і зігнувся - чіпко вхопив за комір і потужним посмиком відрядив до аномального провалу услід за його паном.
    Але охоронець якимось дивом устиг розвернутися у повітрі. Його ноги вже занурилися в аномальне поле, але він примудрився почепитися пучками обох рук за кам'янисту землю на краю яру. І розпачливо, приречено зарепетував.
    Аби скинути його униз, вистачило б добрячого стусана, але часу на це не лишилося. Другий охоронець був уже за півтори кроки, і Оксен розумів, що цього вже зненацька не підловиш. Тому відсахнувся, стрімко прокотився по землі, схопився й кинувся навтьоки. Якщо хлоп затримається, аби допомогти своєму товаришеві, буде добре...
    Він мчав, наче на спринтерській стометрівці, але на бігу встиг позирнути на долину. Зараз добігти до ліска, проскочити бірюзове блимання, що за ним мерехтить - а далі хай шукають. Повітряні апарати у зоні випромінювань використовувати неможливо, джип тут теж не пройде. Гаспид навряд чи має багато провідників класу Торна, а сивого Оксен знешкодив надовго. Якщо знайдеться ще один бевзь, що ризикне пограти з ним у хованки в оптичних аномаліях – хай спробує…
    Але раптом ззаду щось свиснуло і потужно смикнуло його праву ногу назад. Так різко, що він зашпортався і з маху гепнув об каміння. Писком не заорав, але падіння його трохи приголомшило, тож спочатку навіть не відчув болю. Лише коли спробував схопитися - збагнув, що ногу щось досі міцно тримає.
    Він обернувся і збентежено втупився на короткий металевий стрижень, що стирчав ззаду з його ноги трохи нижче коліна. Від стрижня тягнувся тонкий, міцно приварений металізований шнур. Протилежний кінець шнура був в руках охоронця, що зловтішно посміхався з відстані тридцяти кроків. Хлоп, сволота, навіть нікуди не квапився, намагаючись рухатися подалі від краю яру, точнісінько по Оксенових слідах.
    Оксен вхопився за шнур і розпачливо засичав. Це фал, що використовується при десантних операціях! Такий не обірвати!
    От же ж, хай тобі грець! Він був цілком певен, що зброї охоронці не мають. Ані його вартові, ані «горили» Торна. Бо він аж надто цінний бранець, і йому у будь-якому разі не завдаватимуть шкоди.
    Але на таке не розраховував. Що хлоп матиме міні-гарпуна, яким стріляють з пістолета, зарядженого стисненим повітрям. А шнур, що кріпиться до того гарпуна, здатний витримати три тонни ваги. Не перервеш і не перегризеш. І нікуди не подінешся. Наче риба на волосіні.
    І битися з таким «начинням» у нозі неможливо. До того ж за охоронцем, що тримав його на шворці, шкандибав і другий. Напарник таки витягнув його з яру, перш ніж вистрілив в Оксена. Вигляд в потерпілого був кепський, його трусило й хитало. Але з кожним кроком до бійця поверталася сила й злість.
    Лишалося хіба одне…
    Оксен міцніше вхопився за кінець стрижня, замружився і щосили рвонув. Від нестерпного, приголомшливого болю заволав на все горло, але клятий штир навіть не хитнувся.
    Лише тепер він збагнув, чому. Певно, це таке вістря, яке після влучення у щільну масу розгортається гострими гачками на кшталт якоря і міцно захоплює усе довкола. У наявному випадку - його кістку. І тепер видрати цю погань з тіла можна лише разом з половиною ноги. Або зі застосуванням певних інструментів у добре обладнаній операційній.
    Або якщо посунути наперед – тоді гачки складуться. Тоді можна буде викрутити гарпуна з рани. Та на це треба час. А хто йому дасть той час?
    Охоронець, споглядаючи його болісні корчі, злісно засміявся.
    Оксен криво вишкірився у відповідь. Змигнув з очей сльози, підсмикнув шнура і накрутив на кулака ще не вибрану до кінця слабину на деякій відстані від гарпуна.
    Охоронець знову засміявся. Був упевнений, що спіймана «рибка» нікуди не подінеться.
    Та нехай собі думає.
    Оксен примружився, зосереджено вдивляючись в ледь помітний попереду край урвища. Самовпевнений вояк цього краю не бачить. А ну, хлопче! Ще крок ... ще ...
    Коли охоронець опинився за півметра від краю, Оксен зціпив зуби і звівся на ноги, міцно стискаючи шнура. Ступив убік, щосили відштовхнувся здоровою ногою - і стрибнув униз.
    
    Простір закрутився перед очима, немов оскаженілий калейдоскоп. А тоді розбився на безліч різнобарвних скалок.
    На кілька секунд він повис в ірреальному, зламаному середовищі силової плівки, яка затуляла аномалію згори. І почув десь далеко, наче за стіною, несамовитий тваринний крик…
    А далі провалився униз і вже приготувався до важкого болісного падіння. Але на дні яру було не каміння, а пісок, і він м'яко скотився по схилу, загрібаючи сухі сипучі хвилі. Шнур вже не був натягнутий, і Оксен побачив, як трохи збоку від нього летить униз охоронець, якого скинуло униз раптовим посмиком - темна лялька з безпорадно розчепіреними руками і широко роззявленим ротом на спотвореному жахом обличчі. А ще за мить тіло з глухим стукотом плюхнуло на пісок.
    Оптичне викривлення всередині яру було доволі сильним, і Оксен лише з третьої спроби обчислив напрямок, в якому мусив рухатися. Він хотів якнайшвидше дістатися до охоронця, поки той не оговтався, аби встигнути забрати другий кінець шнура. Але якщо у зміненому просторі ти когось бачиш, то це не означає, що до нього можна отак просто дістатися, йдучи у бік зображення - як у звичному світі. Дзуськи тобі! Тут об’єкт може бути не там, де його зображення. Йдучи просто, можеш опинитися десь далеко збоку і взагалі загубити того об’єкта з очей.
    Та добре, що тут простір бодай не перевертався догори дригом! А бува й таке!
    Але зрештою він опинився біля нерухомого тіла - і збагнув, що можна було не поспішати. Скляні очі бездиханного охоронця нерухомо дивилися кудись угору, з ніздрів стікали темно-червоні цівки.
    Що могло отак миттєво вбити міцного хлопця? Аж ніяк не падіння з п'ятиметрової висоти на м'який пісок. Скрутив в’язи? Та ні, шия начебто ціла, та й усе інше теж. Хіба що очі налиті кров'ю, і специфічний бузковий відтінок навколо райдужної оболонки.
    Схоже, крововилив у мозок, який блокував дихальний центр. Адже середовище отут, у яру – це не те повітря, що на рівнині. Воно згущене (хоча й не до стану рідини), має щільну плівку нагорі (щось на кшталт плівки на поверхні воді, по якій навіть можуть бігати дрібні комахи), підвищений тиск і інші не надто безпечні властивості. Навіть МН-особам шкідливо тут довго перебувати, а звичайним людям – і поготів.
    Оксен, здригнувшись від огиди, зрушив убік важку грабку, яка досі стискала кінець шнура. Навіть коли намагаєшся відволіктися від того, що це труп – все одно бридко. А ще моторошне почуття, що цей труп може раптом підскочити…
    Але він відігнав дурні думки і почав ретельно обшукувати тіло.
    Під курткою в охоронця знайшлася наплічна кобура з бойовим пістолетом (ти ба!) і запасний ріжок. У кишені – складаний мисливський ніж. Ним Оксен, помучившись кілька хвилин, таки спромігся перепиляти жорсткий трос біля краю штиря. Тоді зняв з хлопа пасок і туго перетягнув ногу вище гарпуна, аби зупинити кровотечу і підтримати порвані м'язи. Уся нога від паху до стопи вже перетворилася у незграбну колоду, що люто боліла. Але більше він нічого зробити не міг.
    Тоді сів віддихатися і збагнути, що робити далі.
    Думку вилізти з яру і пристрелити другого охоронця з пістолета відкинув одразу ж. Видертися по сипучому піщаному схилу з каліченою ногою і нагорі пробитися крізь силову натяжну плівку доволі складно. Навіть якщо йому це вдасться, він витратить усі рештки сил.
    Отже, біс із тим охоронцем. Треба тікати по дну яру. Це теж важко, зате у яру його достеменно ніхто не знайде. Ущелина йде далеко за скелі, а там він вже спроможеться вибратися у нормальний простір і сховатися. У цій аномалії не можна перебувати довго, але на якийсь час запасу міцності мусить вистачити.
    Оксен незграбно звівся на ноги і мимоволі застогнав. Але заборонив собі навіть думати про ту кляту ногу. Кістка ціла, і він здатний рухатися, а решта не має значення. Він МУСИТЬ витримати і вибратися звідси! І він вибереться, навіть якщо доведеться плазувати поповзом!
    А наразі головне - вірно визначити напрямок.
    Вид оптичних перетворень у цій аномалії був для нього незнайомий. Він вже вмів давати раду «перекидам» і лінійним ілюзіям, але тут простір утворював щось на кшталт численних оптичних сфер, ніби вкладених одна в другу. Кожні кілька кроків довкілля змінювалося: то ти майже втикався писком у камінь, якого насправді не існувало, то ступав на рівне місце - і боляче врізався у скелю, що маячіла нібито за спиною. Але й рухатися навпомацки, з заплющеними очима – як він зазвичай робив у таких місцях - було небезпечно. Раптом ще впадеш в якусь яму!
    Розбираючись у всьому цьому, Оксен аж сіпався від розпачу. Примушував себе знову й знову заспокоюватися і зосереджуватися. Добре, хоч ґрунт під ногами був більш-менш рівним - щільний пісок, з якого подекуди стирчали великі обкатані брили, як у висхлому річковому руслі. Якби довелося дертися по якихось перешкодах, він зі своєю раною далеко б не просунувся.
     Коли він нарешті второпав головні закономірності клятих лінз, то вже насилу шкутильгав, і у скронях болісно калатало. Навіть не міг збагнути, скільки часу вже перебуває в аномальному просторі.
    Аж от зупинився у фокусі гігантської лінзи, аби вчергове визначити потрібний напрямок - і здригнувся від несподіванки. В одному з перекручених відображень позаду нього майнула і одразу зникла темна людська постать.
    Що за чортівня? Невже охоронець ожив? Та ні, не може бути! Певно, він таки невірно вибрав напрямок і повернувся назад до трупу…
    Стоп! Теж не те! Адже постать рухалася! А впевнено рухатися в цьому місиві ілюзій може лише МН!
    Отже, це Торн. Більш нема кому. От чому ця наволоч не скрутила собі в’язи у яру?!
    Оксен люто заскреготів зубами.
    То й що тепер робити?
    Хіба одне - бігти. Якщо відірватися від Торна на відстань кількох оптичних лінз, той вже не зможе тебе знайти.
    От воно знову з'явилося - крихітна викривлена цятка зліва. Аби піти від нього геть, треба спочатку рухатися просто на нього, а коли навколишній простір різко зміниться - повернути ліворуч.
    Оксен прикусив губу і заквапився, як міг. Оптичні сфери були різного розміру, від декількох кроків до обсягів стадіону. Але ось нарешті «перекид»… Перед очима все затанцювало, наче в калейдоскопі, і темна постать зникла. Чудово! Тепер ще хутчіш!
    Він навіть не помітив, як перейшов на незграбний біг підтюпцем. Але зрештою позаду залишилися чотири сфери, і він відчув, що більше не здатний зробити ані кроку. На щастя, поблизу замаячіла велика кам’яна брила, і він з полегшенням оперся на неї ліктями, розвантажуючи скалічену ногу.
    - Непогано, хлопчику!
    Чоловічий голос пролунав зовсім поруч, наче у двох кроках. Оксен сіпнувся від несподіванки і квапливо обернувся.
    Торн стояв просто перед ним і глузливо посміхався. Ошатна куртка була розстібнута і забруднена у пісок, очі весело мружилися.
    - Еге ж, незленько. Але ходити у «сферах» ти ще як слід не вмієш. Я набагато тебе обігнав, навіть довелося повертатися.
    - Йди геть!.. – хрипко, знесилено прошепотів Оксен. – Вб'ю…
    Сивий засміявся, наче почув кумедний жарт.
    - А ну! Спробуй!
    Постріл в аномальному просторі пролунав дивно - приглушено й уривчасто, як крізь подушку. Торн навіть не ворухнувся. Лише посміхався й далі.
    Оксен люто вишкірився і пустив кулі віялом, швидко розвертаючись навколо себе. Ясна річ, що сивий знаходиться не там, де зображення. Але ж десь цей гад мусить стояти! І хоч один з пострілів його, може, зачепить!
    Кулі у щось влучали - було чутно повискування рикошету, коли вони відскакували від каменів. Темна постать зникла, ніби розчинившись у повітрі. Але коли Оксен почав роззиратися, шукаючи тіло, Торн спокійнісінько матеріалізувався на тому ж самому місці.
    - Усе? Побавився? Усе, годі дуркувати. Ти мене все одно не поцілиш, а я тебе вбивати не збираюся.
    - Ще б пак! - люто просичав Оксен. - А то з тебе Гаспид голову зніме!
    - Не в тому річ. Хочу з тобою дещо обговорити.
    - Що?
    - Щодо нас з тобою. Я вже побачив усе, що хотів. Маєш гарні природні дані, але знань і вміння – майже нуль. А я б міг тебе багато чому навчити.
    - Так я вже якось…
    - Стули пельку і послухай мене. Я став провідником, коли ти ще не народився. Знаю про гори таке, про що ти з усіма своїми здібностями ніколи не здогадаєшся. Але біда у тому, що я нікому не зможу передати цих знань. Якщо зі мною щось станеться, вони зникнуть. Можливо, назавжди. Їх неможливо записати на файлі або папері, такі речі треба бачити, аби зрозуміти. Я не можу навчити цьому недоносків з низькими категоріями МН, вони далі свого носа нічого не бачать. Вже понад десять років шукаю хлопця, який би мав категорію МН не нижче моєї.. Але всі, кого знаходжу – це лайно! А от ти… Отже, пояснюю, хлопче: мені потрібен учень, який у майбутньому стане моїм партнером. І я пропоную тобі угоду. Ти припиняєш викобенюватися і йдеш до мене в учні. Коли усьому навчишся - станеш працювати зі мною. ОСОБИСТО зі мною. А я подбаю про те, аби ти отримав за свою працю гідну винагороду. СПРАВДІ гідну. Вже років за п'ять-сім забезпечиш себе на все життя. Подумай як слід.
    - Але ж… ти ж працюєш на Гаспида?
    - Для тебе, шмаркачу, він не Гаспид, а Володар. На ім'я його можу звати лише я. Бо я йому не служка. Ми з ним старі друзі й компаньйони, вже понад тридцять років. Коли ми зустрілися, він був менеджером у благодійному фонді, а я жив на те, що шукав у Горах коштовні камінці. А тепер Гас – Володар Гір, а я - перший заступник Володаря. Маю три власні копальні і п’ять заводів з усіма прилеглими селищами, контрольні пакети акцій у найбільших концернах Нової Європи, купу маєтків і ще казна-скільки усього. А ще я - віце-Президент Об'єднаної Ради Підприємців Східного регіону. Я можу в цьому житті дуже багато, хлопче. Набагато більше, аніж ти здатний уявити. Тож увімкни мізки. Подумай, ЩО я тобі пропоную.
    Оксен злісно пирхнув.
    Еге ж. Чудові хлопці. «Ефективні менеджери». Відомі особи – час від часу інтерв’ю з Гаспидом показують навіть по центральних інформаційних каналах Нової Європи. Та й Торн маячить на якихось бізнес-зібраннях – вже тепер згадав цю пику.
    І гасла в них чудові. Суцільно благодійні.
    «Відновимо занепалий Східний регіон! Найкраща допомога зубожілим людям – це робочі місця!»
    Еге ж. Усе слушно. Інвестори відгукуються на ці заклики охоче, бо усю організацію виробництва Гаспид узяв на себе. Добре знає, що «зубожілі люди» - здебільшого мутанти, здичавілі протягом понад десяти генерацій – були ладні працювати майже безкоштовно. За саме житло і їжу. Доходи виходять космічні!
    «Підвищимо юридичну грамотність населення! Робота лише офіційна, за контрактом!»
    Теж чудово. Адже контракт підписується на тридцять років, і розірвати його без згоди роботодавця не можна. Це вже не просто дешева робоча сила, а фактично раби. Але ж як вигідно!
    «Турбота про дітей – наш пріоритет!»
    Еге ж, нащо у робітничих гуртожитках потрібні діти? Робітники мусять гарувати, а новонароджених немовлят здавати до притулків, де ті зростають на державному забезпеченні. Витрати на їхнє утримання мінімальні, освіту надають лише на рівні «читати-писати», і вже з шістнадцяти років – усіх на заводи! Вигідно!
    «Найкращі умови для фахівців!»
    Звісно – адже власних фахівців у Східному регіоні не навчають. А нащо? Неосвіченим стадом керувати зручно, «розумників» тут не треба. Тому фахівців – інженерів, технологів, дослідників - запрошують сторонніх, з Континенту. І справді надають їм царські побутові умови, величезну зарплатню, усілякі бонуси. Аби тішилися життям і не зважали те, що відбувається довкола.
    Отже, на інформаційних каналах країни Гаспид фігурує як «видатний політичний і культурний діяч», який, бач, відродив економіку занепалого Східного регіону. Дбає про дітей, впровадив «унікальні культурні засади нової раси» (тобто, мутантів), і все таке.
    Він, Оксен, і сам у це вірив. Допоки не втрапив до Бея. Допоки Бей не кинув перед ним на стіл роздруківки світлин, де були зняті дітлахи шкільного віку. Начебто на звичайному пікніку. Лісок, багаття.
    Але те, ЩО смажилося на цьому багатті…
    - Еге, - пирхнув Бей, коли він подолав нудоту. – Бач, це «культурні засади нової раси» у дії. Діточок у притулках годують лише круп’яними концентратами, та й то надголодь. А білковий харч вони собі здобувають самі. Тобто, жеруть одне одного. Їх все одно ніхто не рахує.
    - Але ж…
    - Чому про це ніхто не волає з усіх екранів? А нащо? Місцева влада – це корпорації Гаспида. Там і так про це знають. А якщо хтось зі сторонніх бовкне зайве – зникне.
    - Але ж у нас…
    - «У нас», - саркастично вишкірився Бей. - Тут, у нас - так. Демократія, права людини і все таке. У Східному регіоні формально діє таке саме законодавство, як на Континенті. Таке ж місцеве самоврядування. Але насправді там ВСЕ інакше.
    - А куди дивиться уряд?
    - З урядом Гаспид вже давно домовився. Що він постачає на Континент сировину і продукцію, а усілякі правозахисники не лізуть до його території. А ти що хотів? Аби уряд країни вчинив з ним війну? Я перший, як один з очільників СБ, буду проти. Бо ми її не виграємо. Якщо Гаспид пообіцяє усім цим працівникам заводів зайву пайку і можливість пограбувати – вони побіжать нас різати аж наввипередки. А зброю їм нададуть, бо у горах повнісінько нелегальних збройових заводів. Як ти уявляєш собі війну проти сотні тисяч людожерів?
    - Е-е-е…
    - Отож. Але це таки величезна проблема для Континенту. Юрби тупих людожерів просто попід боком. А якщо Гаспидові щось гепне у мізки? І воно таки вирішить побавитися у війну?
    - Гм… але… нащо ви це мені кажете? Я тут до чого?
    - Зараз поясню. Хлопче, згідно з твоїми медичними аналізами – ти МН. Дуже високого рівня. І це становить для тебе велику небезпеку. Бо МН-люди – це «ключ» до Гір. Медичні дані усіх мешканців країни знаходяться у єдиній мережі, і посіпаки Гаспида їх регулярно перевіряють. А ти якраз у тому віці, коли у твоїх аналізах з’являються певні маркери. Тож боюся, що найближчим часом тебе просто викрадуть. Вивезуть у гори, перевірять, на що ти здатний. А тоді запропонують працювати на них. І будеш працювати. Отак.
    - Але… тоді що мені робити?..
    - Є два варіанти. Я можу сховати тебе і твою родину на базі СБ. На який час? Це невідомо. Але є інший вихід. Кращий.
    - Який?
    - Я готую групу, яка незабаром вирушить до Гір. Але мені потрібна людина зі здібностями МН. Я планував захопити якогось провідника на місці. Але якщо вже маємо тебе - пропоную приєднатися.
    - Тобто, це буде…
    - Спеціальна операція.
    - Але ж… Я ж студент! Історик! Який з мене вояк?
    - Власне, твоя задача – провести штурмову групу через аномалії. Все інше – не твій клопіт. Але, звісно, я тебе належним чином підготую. Аби ти був здатний про себе подбати.
    - Е-е… та я не знаю…
    - Що тут знати? Бач, хлопче, я не великий гуманіст. Все життя знищував терористів. Але я давав присягу – захищати людей. Може, я й дурний ідеаліст. Але я певен в одному: НЕ МОЖНА таке робити з людьми. НЕ МОЖНА перетворювати їх на рабів. НЕ МОЖНА отримувати зиск з брехні. Ти історик – і знаєш, чим це зрештою закінчується. Тому я знищу цього Гаспида, і його посіпак – хоч з тобою, хоч без тебе. Ти, звісно, можеш сховатися і чекати, чим все це закінчиться. А можеш долучитися. Обирай.
    «Обирай». Еге ж!
    Звісно, він усім потрібен. Бо має категорію МН не нижчу, аніж у Торна. Таких осіб у світі одиниці. Тому він потрібен Беєві. Але й Гаспидові теж. У горах геологорозвідка, будівництво доріг та інше – все відбувається лише за участі МН. Це величезний бізнес.
    І він справді може мати з цього чималенький зиск…
    - То що, ти готовий поділитися парою заводів? – поцікавився Оксен.
    - Навчишся добре вести справи – сам заробиш не одну пару заводів, - відгукнувся сивий.
    - І на моїх заводах теж працюватимуть раби?
    Торн глузливо пирхнув.
    - Хлопче, а ти що, борець за щастя для всіх? Ти подивися на себе! Хто ти є такий? Що ти матимеш на Континенті? Копійчану зарплатню і кредит на житло? А я пропоную тобі реальні можливості! Реальні гроші! Ти станеш господарем життя! Матимеш усе: бізнес, маєтки, гроші, жінок, будь-які розваги. Хіба це погано?
    - Але ж я працюватиму на Гаспида?
    - А тобі не байдуже, на кого працювати за такі гроші? Твоя МН має цінність лише ТУТ. На Континенті вона не варта ані ламаного шеляга. Нащо тобі думати про когось? Думай про себе! Життя у тебе одне. І я пропоную тобі шанс. Але май на увазі: такі пропозиції щодня не надходять.
    Оксен важко сапнув, намагаючись відволіктися від болю у нозі. Глузливо скривився.
    - Еге ж. Пропозиція чудова. І я у будь-якому разі не можу від неї відмовитися. Чи не так?
    - Можеш, - засміявся Торн. – Чом би й ні? Але, бач, Гас – чолов’яга запальний, і має власні забаганки. Якщо ти погодишся працювати зі мною добровільно, він тебе не чіпатиме. Бо ти перебуватимеш у моєму особистому підпорядкуванні. Та якщо ти відмовишся, я віддам тебе йому назад. І він тебе змусить працювати все одно, але вже задарма. У Гаса УСІ роблять те, що він схоче. Змушувати він вміє, повір. Але я нікому не раджу це навіть пробувати.
    Оксен злісно посміхнувся, намагаючись не кривитися. Пробита нога щеміла так, що його аж трусило, і було важко зібрати думки докупи.
    Але загалом усе зрозуміло. Метод тістечка і батога. Добрий і шляхетний дядечко на противагу брутальному чудовиську. Але наслідок у будь-якому разі один. Чи ти ситий і грошовитий раб, чи вбогий і пригнічений раб – та все одно раб. Іншого статусу для таких, як він, тут не існує.
    - Я зрозумів, - пробурчав Оксен. – Зрештою, у чомусь ти маєш рацію. Насамперед мене цікавить власна шкура. І якщо ти мені пропонуєш щось справді реальне…
    - Цілком реальне, - кивнув Торн.
    - Але на яких умовах? І де гарантія, що ти мене не…
    Еге ж. Цікава бесіда. А поки вони балакають, треба непомітно вийняти з пістолета порожнього ріжка і вставити повного.
    - До речі, щодо шкури, - зауважив Торн. - Ми вже довгенько стирчимо тут, унизу. Це не зовсім безпечно, і нам ще вибиратися нагору. Пропоную продовжити цю розмову у більш зручних умовах.
    - Маєш рацію. А то мені зараз… щось трошки зле…
    - Що таке? Болить голова?
    - Так. І нога теж. Куди мені йти? Кажи, бо я вже не второпаю…
    - Повернися ліворуч. І ще. Дістань пістолета й викинь. Так, щоб я бачив.
    Оксен мимоволі рипнув зубами. От паскуда!
    Але, зрештою, байдуже. Здатність людини боронитися залежить не від наявності зброї. Якщо Торн цього не тямить, то й на краще.
    Важка залізяка з приглушеним стукотом гепнула на пісок.
    - Добре. Тепер йди уперед.
    Оксен пошкандибав, важко заточуючись. Але за кілька кроків зашпортався і незграбно гепнув рачки.
    - Що таке? - гукнув голос з калейдоскопа відображень, що крутилися довкола.
    - Трясця! Камінь! Я впав! Де ти? Я тебе не бачу!
    - Вставай! Хутко!
    - Що - вставай?! Ти мене бачиш? Бачиш, що в мене з ногою? Щоб ви усі пропали зі своїми гарпунами! Що мені тепер робити?.. Поки стояв - ще нічого! А-а-а, я не можу!...
    Оксен кілька разів сіпнувся, вдаючи, що хоче підвестися. А тоді плюхнув на черево, стогнучи і лаючись.
    Торн ще кілька разів гримнув на нього, а тоді змовк.
    Та нівроку. Сивий напевне зараз його бачить. І прийде. Нікуди не подінеться.
    За деякий час він почув збоку рипіння піску. Доторк до плеча.
    - Вставай! Не можна лежати! Далі вже не встанеш! Зводься, швидко! Я допоможу!
    - Еге ж…
    Оксен оперся долонею на пісок. Відчув доторк під пахвою.
    А тепер – вдих. Зосередитися.
    Трясця! Як же ж не хочеться це робити!
    Але доведеться.
    Головне – не дивитися. Очі можуть підвести. А от тіло саме знає, що робити. І не схибить.
    Вдих. Видих. Оберт…
    Торн ще встиг захарчати перебитою горлянкою. Від розпачливого борсання зчеплених тіл у повітря здійнялася хмара сухого піску.
    Але байдуже, бо очі все одно заплющені. Не засипле.
    Коли все стихло, він деякий час сидів непорушно, дослухаючись до власного уривчастого сапання. Судомно глитнув, аби відігнати нудоту. Стріпнув головою, витрушуючи з волосся пісок. Витер об світлу замшу вишитої куртки кров з ножа.
    От і все. Головний провідник Гаспида мертвий. Найкращий, найбільш фаховий і досвідчений. Звісно, є й інші, проте то вже дрібнота. Його вони у Горах на знайдуть.
    Шкода лише одне: у Торна справді можна було дечому навчитися. Але з іншого боку – потвора, яка заради власного збагачення і влади на тридцять років загнала понад сто тисяч власних співвітчизників до рабства, достеменно заслуговувала на смерть.
    Отже, тепер Раді Підприємців Східного регіону доведеться обирати нового віце-президента. Втім, ненадовго. Бо коли Оксен вибереться з Гір і дістанеться до Континенту…
    А він дістанеться. Нога, звісно, болить, та то нівроку. Він все ж таки частковий мутант, тож великого запалення не буде. Вже за день-два зможе ходити, хай навіть з ціпком.
    І, може, ще до зими він поведе через Гори нову штурмову групу до Цитаделі Гаспида.
    Бо люди не можуть гідно жити у світі, де все не таке, як здається.
    І не мусять так жити.

  Время приёма: 19:29 19.10.2019