18+
Кап. Кап. Кап. Руслан клацнув пальцями кілька разів, відраховуючи такт крапель.
— Припини! — рішуче промовила Дівчинка.
Руслан посміхнувся. У темряві бомбосховища не було видно її обличчя. Але він погладив малу по голівоньці.
— Не бійся, Сонечко. Я тебе врятую.
Дівчинка тільки відсмикнула руку.
— Якби ви сюди не прийшли, війни не було б!
— Полтава — це Україна!
— Тут завжди була Київська Росія!
— Київська Русь, а не Росія! Коли правили наші князі, у них ще ропухи квакали!
— А ми вчили на історії, що Росія була завжди!
Вояк зітхнув. Суперечка не мала сенсу. Він ще раз перевірив свій автомат, чи надійно він на запобіжнику. Не те, щоб у цій зброї був сенс. Хай новітня розробка, та й все таке. Але той, на кого справді полює “чудовисько”, не встигне навіть вистрілити. Що й казати. Люди на війні безнадійно застаріли.
БАБАХ!!! Вибух прогуркотів скоріше у вухах. Товсті стіни бомбосховища хоч трохи але захищали. Дівчинка заплакала.
— Чому вони стріляють! Ми ще й досі тут!
— Мала, заспокойся. Вони стріляють, бо тут “чудовисько”.
— Але там же мама!
— “Чудовиську” байдуже. Твоя мати мертва. Жива тільки ти.
Руслан зітхнув. Дарма він те сказав. Мала плакала. Але “чудовиськам” байдуже до плачу. Вони не лишають живих. Так само як не лишають живих “гради”. Вони вбивають всіх. Всіх, крім “чудовиськ”. Бо “чудовиська” мають шосте чуття. І ніколи не спиняються там, де буде обстріл.
БАБАХ!!! Вибух пролунав ніби зовсім поруч. Навіть стіни тряслися. Руслан стис кулаки. І ще хвилину в нього продовжили трястися руки.
— Ходімо, Крихітко. Це була остання, — він стис автомат у лівій і правицею намацав руку Дівчинки у темряві.
Ще хвилин десять вони піднімалися іржавими сходами. Двадцять метрів бетону відділяли їх від поверхні. Українці добре підготувалися свого часу, коли зрозуміли, що з Москвою безнадійно домовлятися.
Яскраве сонце сліпило очі. Навіть не вірилося, що там, де є стільки світла, може бути війна. Руслан зняв автомат із запобіжника і оглянув околиці. Потрощені бетонні кістяки прадавніх радянських панельних будинків ще трималися на доброму слові. Але наступний залп “градів” залишить тут рівну пустелю. Руслан зачекав, доки розумні окуляри з’єднаються з базою. І тільки тоді рушив вперед. Вся надія, що супутникова система перша помітить “чудовисько”.
— Куди ми? — спитала Дівчинка.
— Не відволікай мене. Щойно я відволічуся, воно нападе на нас.
Йшли вони швидко. Тефлонові армійські підошви ступали майже не чутно. Але Дівчинка раз у раз чіплялася за будівельне сміття. “Чудовисько” ще й пак почуло їх.
Руслан періодично здригався від несподіваних звуків. Але то вітер носив старе поліетиленове сміття. Можливо “чудовисько” відчувало, що все прослідковувалося супутниками. Можливо інші мотиви, хто його зна їхню логіку. Але до бази вони дісталися без пригод. У старій школі не лишилося жодної вцілілої шибки. Автоматичні турелі зустріли їх байдужими червоними променями. Застарілий мотлох, тільки росіян лякати. Прийде “чудовисько” — вони лупитимуть мимо по землі. Руслан пересмикнув запобіжник і пропустив дівчинку через залишки потрощених дверей.
— Сержанте Цвіркуне! Що ти собі дозволяєш!
Голос майора лунав страшніше за гуркіт “градів”.
— Майоре! Привів цивільну! — Руслан козирнув рукою біля крапового берета.
Далі голос майора був на стільки тихим та лагідним, що аж волосся ставало дибки.
— Руслане... Допустімо, що в тебе ще є хоч крапля мізків... Скільки шансів у цивільної дівчинки вижити в місті? Скільки шансів у дитини пережити напад разом з нами? Скільки шансів у нас буде, якщо ми будемо відволікатися на забезпечення її безпеки?
Руслан подивився на стелю і знову поглянув у очі майора.
— Я можу йти? Дитина голодна.
І повів малу до актової зали. Тут були накидані мішки з піском. І стояла похідна армійська кухня.
— О! Лейтенант прийшов!
— Вже сержант!
— Тю! Цвіркуне! Тебе ж ніби тільки в розвідку відсилали!
— Бійця вам привів. Приймайте.
Хлопці дали дівчинці ковальцювату кружку з бульйоном.
— Де ти її здибав?
— За три кілометри.
— І що там?
— Там знищені усі дрони. Як там ходити, то наче голий.
Росомаха закурив цигарку.
— І як ця дурепа там вижила?
— Я ще не встиг розпитати. А вона не надто балакуча.
Дівчинка потроху сьорбала гарячий бульйон. Руслан присів навпочіпки.
— Ти в безпеці. Може хоч тепер скажеш, як тебе звуть?
Вона замотала головою.
— Облиш, Цвіркуне, — посміхнувся Яструб. — Все одно у неї стільки ж шансів, як і у нас.
Руслан спочатку поглянув на стомлене зморшкувате обличчя Росомахи, потім на видовжену пику Яструба. Від його погляду навіть хоробрі стрибали б у бомбосховище. Але товариші не зважали.
— Ми вб’ємо “чудовисько”, — впевнено заявив Руслан.
Росомаха лише затягнувся цигаркою.
— Шкет, хоч одна людина за всю історію хоч раз вбила хоч одне “чудовисько”?
— Ми будемо перші, — хлопець стис кулак.
— Разом з баластом?
У тиші було чутно, як дитина ковтає бульйон. Росомаха поглянув на неї і кутики його очей дивно примружились.
— А не проста вона, ой не проста...
— Може хай із нею “Нострадамус” поговорить? — запропонував Яструб.
— Він ще спить. І поки він блукає у тому світі, його краще не будити.
Руслан поглянув на дірку у стелі, через яку виднілося небо. Може й справді варто розбудити сонька, хто зна скільки у них часу.
— Бійці! — до актової зали зайшов майор. — Полонену у бомбосховище! Росомаха! Виконуй! Цвіркун! Яструб! На дах! Дрони засікли “чудовисько”!
Старий солдат взяв малу за руку. Але вона сіпнулася.
— Полонену!?
— Не зважай. То він шуткує. Це для твого ж блага.
І повів її до чорних сходів. Але Руслан знав. У майора відсутнє почуття гумору. І хлопець з Яструбом полізли мотузякою нагору. Сходи туди давно обвалило “градами”. Сам дах лише нагадував, що він там взагалі колись був. Вояки сховалися за листом побитого оцинкованого клаптя і полізли по-пластунськи до краю. Руслан увімкнув голографічну мапу околиць, а Яструб поглянув у оптичний приціл снайперської гвинтівки. Дивлячись на нього Руслан якусь мить вагався.
— Де ти її відкопав? У музеї?
— На “чудовиськ” тільки такими і полювати.
— Ти б ще зі списом сюди сунувся...
— Циц. Це зайві дві мілісекунди, на які зволікає твоя срана електроніка.
Руслан прикусив губу. Не слушний час для суперечок. Він напружено вдивлявся у екран. Раптом спалахнув маркер на західному боці. Руслан скерував дрона. Порожньо. Спалахнув маркер на північному боці! Дрон! Порожньо.
— Прудкий! — прошепотів Яструб.
— Таке, враження, їх тут натовп! — Руслан гарячково скеровував дронів. Ніде жодної активності...
Пах!
Руслан гарячково підняв окуляри з обличчя і витріщився на напарника власними очима.
— Вибач. Рефлекси, — Яструб витер піт з лоба тильною стороною долоні. Зняв безпальцеву рукавичку. І вдягнув знову.
— Бійці! Це Голова! У нас проблема. Спускайтеся, — пролунав у вухах голос майора.
Яструб вхопив свою відстріляну гільзу і відповз від краю. За секунду пролунав свист пострілів автоматичних турелей. Руслан залишився лежати і гарячково скеровував дронів то туди, то сюди.
— Цвіркуне! Спускайся! Той мотлох у холосту стріляє!
Руслан попластував до мотузки. Голос майора ніби вивів його з дрімоти.
Унизу всі стояли похмурі. Особливо Росомаха.
— “Нострадамус” більше не прокинеться, — хриплим басом прошепотів він.
— Як це? Йому ж нічого боятися у царстві снів! Він там бог!
— Цвіркуне, його вбило “чудовисько”.
Руслан замотав головою.
— Це неможливо. Він найкращий. Він здатний передбачити все!
— Не все.
— Ти щось плутаєш.
— Там внизу його понівечений труп!
— Де внизу?
— У бомбосховищі.
Тиша здавалося тривала секунд десять. Хоч пройшла лише мить.
— Панове, зараз буде обстріл. Всі вниз, — сказав майор.
— Голова...
— Шо “Голова”? Виконуй.
Всі мовчки спустилися у бомбосховище. У катакомбах під школою була електрика. Хоч це гріло душу. Але було й те, від чого у бувалих спецназівців охололо у серці. В одній з кімнат на підлозі. Руслан відхилив чорний поліетиленовий сміттєвий пакет, яким було вкрите тіло. Обличчя наймогутнішого майстра-сонька Вільної України застигло у блаженній посмішці, ніби він все ще спав. Але хтось роздер усю грудну клітину та повисмикував усі ребра. Руслан закрив назад.
— Так і знайшов, — зітхнув Росомаха.
— На світанні кремуємо лазером. Зараз хай спить, — майор махнув рукою.
Руслан подумки помолився за душу товариша, щоб вона знайшла шлях у царстві снів. Майстри не бояться, що їх з’їдять квантові чорні діри, якими повна надреальність. Але завжди є страх. Страх не прокинутися. І можна тільки поспівчувати тим, хто раптом розуміє, що прокидатися немає куди.
Дівчинка притулилася до дальньої стіни спиною підібгавши під себе ноги. І дивилася угору. Руслан прослідкував за її поглядом. Що такого цікавого у стелі? І присів поруч.
— Вона щось бачила.
Хлопець зупинив Росомаху піднявши палець. І погладив Дівчинку по голівці.
— Ти в безпеці.
Вона пифнула наче їжак.
— Скажи це чаклунові!
Хлопець зітхнув.
— Так. Я брешу. Але ж це гарна брехня.
— Тим гірше.
Дівчинка відвернулася. Стіни затряслися. Почався обстріл.
— Гатитимуть до самого ранку. Відпочивайте, якщо хто здатний.
Всі розбрелися у різні куточки приміщення. Руслан лишився сидіти поруч з Дівчинкою. Він слухав тишу. У вухах ледь чутно свистіло і фонило, як буває у замкнутому просторі. Але до цього звикаєш. Руслан згадав шелест дерев, що лишилися далеко від лінії фронту. Хрущів, що гули під захисним куполом. Муху, що стукалася у скло у кисневому барі, коли він запрошував Олю на свій творчий вечір. І гомін друзів, як прямо того вечора прийшла повістка. Руслан клацнув пальцями. Стіни затряслися. Щось влучило зовсім поруч.
— Чому вони стріляють? Це ж тупо!
Вона прошепотіла це зовсім пошепки.
— Війна взагалі тупа справа, — Руслан погладив Дівчинку по голівці.
— Вони вб’ють “чудовисько”?
— Ні. “Чудовиська” не вразливі.
— А чого ж...
— Шанс є.
Мала човгнула ніжкою.
— Ідіоти.
Стисла кулачки.
— Звідки взагалі взялися ці чудовиська?
Вона поглянула своїми блакитними оченятами в очі Руслана. Русяве волосся геть сплутане. Юне обличчя все чи й у бруді, чи ластовинні. Солдат посміхнувся.
— Їх зробили ми.
— Хто “ми”?
— Люди.
— Для чого?
— Щоб перемогти військових роботів.
— Як?
Руслан зітхнув.
— Коротше. Розповім як це було. У дві тисячі тридцять шостому році винайшли надважкий наркотик “снокаїн”. Він дозволяє відчути себе богом у власних надреальних видіннях. Проблема в тому, що ті, хто вживає його регулярно, набувають надзвичайної агресивності. Спочатку цьому не надавали значення. Допоки не з’явилися “чудовиська”. Ніхто й досі достеменно не знає, як саме вони з’являються. Але там, де опинявся “снокаїн” потім знаходили лише понівечені трупи.
— А той чаклун?
— Він кращий з кращих. Наші, українські, вчені розкрили секрет явних сновидінь. І наші майстри снів можуть контролювати себе за будь-якого рівня внутрішньої агресії.
— І ви його не боялися?
— Ні. Наші ясновидці не здатні нікого нищити. Вони тільки пророкують майбутнє у власних снах. “Нострадамус” був найкращим.
— Був?
— Так. Був.
Стіни затряслися знову.
— Багато він напророкував?
— Завдяки ньому ми відбили весь правий берег Києва і перейшли Дніпро. Скоро ми повернемо собі всю Україну і російська тиранія впаде. В них немає жодного шансу, коли ми знаємо кожен їх наступний крок.
— І ви зав’язли під Полтавою.
Дівчинка склала руки на колінах.
— Так. Бо тут “чудовиська”. Які б’ють усіх.
Стіни затряслися. Дівчинка притулилася до колін Руслана. Так вони й сиділи до самого ранку слухаючи тишу.
Першим завжди йде дрон. За ним йде його оператор. Антиглушилка має обмежений радіус дії. А глушники на радіо-баштах встановлюють все потужніші і потужніші. Тому Руслан не покладався на власних електронних підопічних, а оглядав навколишній краєвид неозброєним оком. Від школи не лишилося майже ні сліду. Наче хтось спеціально виорав плугом будівельне сміття.
— Так. Пройшлися по нам від душі, — посміхнувся Росомаха. Він вийшов зі сховища другим.
Руслан штурхнув тефлоновим чоботом будівельне сміття. Під ним в люстрах сонця блиснув метал. Залишки сторожового робота. Тепер вони стали мотлохом у всіх сенсах цих слів. Третім на світ божий виліз Яструб. Він відразу вхопив свою гвинтівку навперейми і побіг кудись за сто метрів. І довго рився у завалках.
— Яструбе! Ти ідіот? — крикнув Росомаха, забувши що є рація.
— Так. Ідіот. Така вже епоха, що вижили найтупіші, — затулив рукою обличчя майор.
Але снайпер не зважав. І повернувся підтюпцем посміхаючись.
— Там немає моєї кулі.
— І що?
— Раз я не можу її знайти, це значить, що я влучив.
— Поглянь навколо! Яка куля?
Командир махнув рукою на навколишні завалки. Але Яструб замотав головою.
— Ні, я його поранив.
— Кого?
— “Чудовисько”.
Снайпер поманив всіх за собою. Бійці пройшли у те саме місце. Яструб присів навпочіпки. І показав на дві сині плями. Вони ледь помітно ряхтіли люмінесцентним світлом.
— Пам’ятаю нам показували відео. Як одного бідолаху прикували титановими кайданами і накачали снокаїном. Єдиний випадок документованого перетворення на “чудовисько”. Воно не змогло порвати кайдани і висмикнуло руки відірвавши долоні. Кров його була синя і світилася.
— Так. Я теж пам’ятаю. Потім воно погризло всю знімальну групу своєю пащею і куди ділося — не відомо.
Майор притис пальця до підборіддя і поглянув на Руслана.
— Зможеш його вирахувати?
— Вже в процесі. Дрони якраз сканують околиці, — кивнув той.
— Добре. Кремуємо “Нострадамуса” і вирушаємо, — майор поправив свій берет.
Росомаха та Яструб стуснули кулаками. Бійці повернулися до бомбосховища. Руслан підняв розумні окуляри і ще раз оглянув околиці. Хвала всім богам, що не завалило вхід у сховок. І поліз вниз у люк. Витягати тіло через вертикальну шахту далося дуже важко. Всі роботи лишилися під завалами. Але бійці впоралися. Всі четверо стали колом навколо тіла товариша і підняли вгору плазмові мечі.
— Хай буде з тобою Сила, Брате, — промовив майор. Мечі опустилися вниз і з них зажахтіли плазмові промені. Тіло майстра-сонька запалало яскравим червоним полум’ям. Жовті, сині та салатові промені поглинали все до кісток, поки не лишили лише білий попіл. Бійці вимкнули плазмові мечі.
— Цвіркуне, що там дрони? — спитав майор.
— Помічено ще кілька плям у сірій зоні. За межею обстрілу.
— Добре. Веди.
Майор зсунув свій берет назад на маківку.
— Я з вами!
Всі поглянули на малу нахабу круглими очима. Але Дівчинка дивилася на них рішуче.
— Ти сидітимеш у цьому бомбосховищі! — відрізав Руслан.
— Я! Йду! З вами!
Тиша тривала майже десять секунд. Бійці поглянули одне на одного як ідіоти на ідіотів. Але Дівчинка тільки кліпнула своїми великими блакитними оченятами.
— Що ж... Хай іде попереду, щоб ми її бачили, — майор провів рукою по обличчю. — Хоч якась буде користь.
Дівчинка рішуче затупцяла ніжками і покрокувала вперед.
— Голова-а... — Яструб смикнув командира за рукав. — Ти тільки уяви шпальти всіх газет! Українські військові прикриваються дітьми! Та де це бачено!
Бувалий командир лише стис губи. Руслан міг тільки здогадуватися, які багатоповерхові матюки він стримує. Але всі бійці пішли слідом за Дівчинкою.
— Котани, — раптом клацнув пальцями Руслан, — я не казав їй куди йти...
Росомаха закурив цигарку.
— Не проста, ой не проста...
Важко вже навіть здогадатися, кому належав останній хмарочос у Полтаві. Лишилися чотири сині літери: “S”, “M”, “N” та “G”. Що вони означали, завжди лишиться загадкою для наступних поколінь.
— “Сомесінг”, нащо писати слово “щось” англійською? — здивувався Росомаха.
Руслан підняв розумні окуляри та поглянув на бетонні кістяки, що й досі підпирали небо. Шквали вибухів та час давно обтрусили тут скляні панелі, і скло рівним шаром вкривало занедбану за сторіччя дорогу.
— Викинь дурне з голови, менше болітиме.
— Може в “Ностардасмуса” спитати?
— Запитаємо у малої. Ми майже прийшли.
— Так. Думаєш вона все знає?
— Еге ж, цікаво чи вона прийде в те саме місце, що вказали дрони.
— Я звісно сміятимусь, але...
Дівчинка скрикнула. Чоловіки підбігли до неї. І стали наче вкопані. На потрісканій асфальтованій дорозі, за іржавою покинутою автівкою, вони побачили цілу калюжу синьої люмінісцентної гидоти. Роман присів навпочіпки та опустив у неї датчик портативної лабораторії. Від вістря пристрою пішов дим. За секунду його роз’їло повністю.
Хлопець стис губи.
— Окей, і без цього мотлоху ясно, що це таке за ла...
Яструб присів поруч і підніс пальця. Руслан хляснув його по руці.
— Здурів!
Снайпер встав і поглянув на околиці.
— Я в нього тільки раз влучив. Що його могло так поранити?
Всі поглянули на Дівчинку. Вона тряслася і дивилася на хмарочос. А потім вказала на нього пальцем.
— Воно там.
Ніхто не питав, звідки вона знає. Майор підняв кулак вгору. Бійці кивнули. І пішли вперед. До висотки було йти ще хвилин п’ять. Але цей шлях їм здався вічністю. Навіть у бувалих військових ранковий сніданок натякав, що йому краще назовні. Майже всі завалки перед будівлею були всіяні трупами російських військових. У кожного з них були вивернуті кишки через рота. Руслан і сам насилу стримував напад нудоти. І притис до себе Дівчинку. Але мала не зважала. Їй було байдуже.
Спинилася вона тільки перед самою висоткою. Тут розідрані навпіл тіла лежали просто одне на одному.
— Люди чудовиська. Вони послали їх на вірну смерть, — прошепотіла вона.
Запала тиша. Руслан присів перед Дівчинкою і поглянув їй у вічі. Блакитні оченята дивилися наче відсторонено.
— Малятко, я знаю, ти вмієш ховатися. Далі ми підемо самі.
Дівчинка заплющила повіки.
— Без мене ви помрете.
Майор стискав та розтискав кулак. Не знаходив собі місця. І раптом склав долоні за головою і різко видихнув.
— Гаразд, хлопці, раз відповідальність на мені, давайте зробимо те “чудовисько”.
Він взяв карабін напоготів і перший переступив через гору трупів. Крок за кроком бійці пішли у стародавню офісну будівлю. Дівчинка йшла за ними тримаючись біля Руслана. Раз у раз вона сумно дивилася на росіян.
— Вони зовсім не цінують людей...
Сходи нагору виявилися майже цілими. Лише раз чи два довелося перестрибувати через обвалені кілька сходинок. Так вони дійшли до тридцятого поверху. Шлях на тридцять перший вже відділяла величезна прірва.
Дівчинка ще раз заплющила очі.
— Воно тут!
Майор підняв кулак. Бійці кивнули. Розосередилися. Обійшли весь поверх. Нікого. Командир мав вигляд похмуріший за грозову хмару.
— Голова...
— Тихо!
Він став на одне коліно і нахилився над Дівчинкою.
— Маленька відьмо, я знаю, чого ти нас сюди привела...
— Голова!
Чоловік дав Дівчинці ляпаса і піднявся.
— Росомаха! Пильнуй за нею! Цвіркун! Готуй дронів! Ми повертаємось!
— Голова...
— Росомаха! Де його чорти носять?
Яструб кілька секунд хапав ротом повітря. І вказав пальцем йому за спину.
— Голова... Он його голова...
Руслан мало не сів. Тепер він знав як виглядає смерть курця. Цигарка й досі лишалася у роті старого. Але голова була окремо від решти тіла. Як і легені, що вивалилися через позбавлену ребер грудну клітину. На мить хлопцеві сяйнула думка, що легені виглядали так, наче його власнику й так лишилося жити не довго. У наступну мить блювотні маси полізли у рота.
Поки хлопця вивертало назовні, його товариші гарячково цілилися зброєю у різні боки.
— Курва! — не витримав командир і наставив зброю на Дівчинку. Вона впала на підлогу і відсахнулася назад.
— Голова! Стій!
Але в наступну мить командир і сам втратив голову. У буквальному сенсі цього слова. Руслан вперше у житті бачив, як вбиває “чудовисько”. Не на екрані. А реально. Хлопець натиснув на гачок. Кулеметна черга заклала у вуха. Але “чудовиська” й слід простив. Лише покотилася по землі голова командира і плюхнулось його тіло.
Руслан постукав по окулярах. Жоден дрон не відповідав. Він знову взяв напоготів зброю. Цілився зброєю то туди, то сюди.
— Тихо! Воно вас не скривдить!
Руслан поглянув на Дівчинку ніби вперше побачив.
— То ось чому ти вижила! Він захищав тебе!
Дівчинка встала на ноги.
— Мале “чудовисько”! — Руслан прицілився у неї із автомата.
— Ні!
Але він натис на гачок. У наступну мить він зрозумів, що щось стискає його за горло.
— Не вбивай його!
Руслан поглянув униз, під ним гойдалася височінь хмарочоса. Хтось тримав його прямо над краєм провалля стискаючи шию. Хлопець зрозумів, що автомат полетів кудись униз і поглянув у очі “чудовиська”. Блакитні палаючі очі. Вовча паща. Настовбурчене хутро. Пазурі. В “чудовиська” не лишилося нічого людського.
— Не вбивай його!
Секундної затримки вистачило, щоб увімкнути плазмовий різак. Зелений промінь полоснув по лапі з пазурами. Руслан лише в наступну мить зрозумів, що падає. І... він гойдався над висотою тридцяти поверхів. Але не падав. Що? Що?! “Чудовисько” й досі тримає його! Руслан махнув різаком ще раз. Потвора позбулася другої лапи і Руслан впав зачепившись за арматуру. Пролунали постріли. Тіло “чудовиська” гепнулось униз.
— Давай руку! — Яструб простягнув товаришу долоню. Обличчя його було все у крові, а під оком величезний синець. Але руку він тримав міцно. Руслан спробував підтягнутися, але на одній руці це було важко. І... Безпальцева рукавичка стала вислизати з долоні... Яструб вхопив другою рукою і витяг товариша. Обидва лягли біля краю і ледь видихнули не в змозі перевести подих.
— Вибач, в мене далеко відкинуло гвинтівку, а то б відразу, — снайпер перехилився і поглянув униз. Жодне створіння не виживе після падіння з такої висоти. — А як ми його!
І сплюнув.
— Тепер ви помрете, — почули вони голос Дівчинки.
Руслан піднявся на ноги.
— Що ти мелеш, мала відьмо!
— Ви вбили не те “чудовисько”...
Дівчинка схлипнула та заплакала. А потім втерла ніс.
— Воно захищало нас!
Яструб підняв свою гвинтівку і став цілитися то в один бік, то в інший, здригаючись від найменшого шурхоту. Руслан підібрав карабін командира. І став спиною до товариша.
— Викиньте зброю. Вона вас не врятує, — прошепотіла дівчинка і поглянула нагору.
Ще мить — і там залунали кроки. Руслан підняв зброю. Але Дівчинка смикнула його за рукав.
— Повір!
В наступну мить вони почули волання Яструба. Дебелий рогатий демон стояв над ним і висмикував ребра. Спочатку одне. Потім друге. Руслан прицілився. Раз! Промах! Другий! Промах! І... удар під дих. Руслан задихався. Демон підійшов до Дівчинки. Його очі палали червоним. З його ніздрів вийшов дим...
Що було далі виглядало наче уві сні. За спиною демона виринув силует із чорним хутром. З його обрубаних рук капала синя блискуча кров... Удари покалічених лап були на стільки сильні, що зламали власні кості. Але гострі шмаття виявилося ще більш грізною зброєю. За секунду вони перетворили демона на суцільне криваве місиво. Блискуча сяюча червона кров летіла у всі боки. Ось! Все скінчено! І...
Демон вирвав вовкулаці ребро. Встав і заніс руку, щоб зробити сильніший удар...
Твій час, зрозумів Руслан. Він вхопив плазмовий різак у Яструба і полоснув по ногам демона. Червона сяюча рідина залила підлогу. Від крику дзвеніло у вухах. Далі справу довершив вовкулака. Його покалічені лапи впилися гострими кістками у горло та серце. Більше жодне “чудовисько” не ворушилося. Руслан видихнув. Тепер все.
Сутінки брали владу над небом. Тридцятий поверх зруйнованої висотки був лиш тьмяно осяяний світлом крові “чудовиськ”. Руслан сидів біля Яструба. Слоняча доза ледокаїну робила свою справу. Снайпер посміхався.
— Цвіркуне, коли зустрінеш мою родину, скажеш їм, що я ні про що не жалкую.
— Сам їм скажеш.
— Ні. Я не проживу на стільки довго.
— Живи до старості.
— Та ні. Мені не довго лишилося. Але я все одно не жалкую. Відчуваю себе героєм фільму.
— Коли зустрінеш на тому світі автора сценарію, не забудь натовкти йому пику від мене.
Обоє зареготали. Яструбу це далося важко. Він закашляв кров’ю. Звичайною. Людською.
— Я вип’ю з ним горілки. За те, що він звів мене з тобою. Це справді було круто.
Руслан заплющив йому очі. Більше товариш не дихав.
Дівчинка сиділа біля тіла вовкулаки і пестила йому хутро. З нього витекла вся кров, тож навряд чи щось могло йому допомогти. Руслан присів поруч і погладив її волосся.
— Ти все це передбачила?
Вона замотала головою.
— Ні. Я занадто вірю в людей.
— Не розумію.
— Зрозумієш. Це був їхній двобій. Люди не повинні були втручатися.
Кілька хвилин вони дивилися, як тьмяніє сяйво крові. У майже суцільній темряві Дівчинка поцілувала долоню і дмухнула вовкулаці повітряний поцілунок. А тоді. Торкнула пальцями морду, завагалася. І поцілувала у ніс.
— Любов, єдине що перемагає в нас “чудовиськ”, — Дівчинка підвелася і поглянула за край бетону висотки. Високо.
— Ходімо. На світанку тут все випалять напалмом, — Руслан узяв її за руку і повів до темних сходів. Розумні окуляри дихали на ладан і єдина втіха, що є ліхтарик на карабіні майора.
Гвинтокрил летів до Києва. Руслан весь у роздумах споглядав за світанком, що зажеврів на сході. Над Полтавою осяяв помаранчевий небограй. Він сяяв так яскраво, що на мить здалося, ніби земля палає. А може дійсно палає. Руслан відвернувся і поглянув на Дівчинку. Спутане волосся. Ластовиння. Подертий одяг. Сині джинси та реглан, у якого ледве вгадувався колір від бруду. Чудовисько. Справжнє чудовисько. Але таке невинне та миле.
— То що, “Нострадамусе”? Скоро скінчиться війна?
Дівчинка зиркнула у стелю, за якою ревіли гвинти.
— Війна не скінчиться. Але ми переможемо.
Тендітна дівчинка заплющила очі. Посміхнулася. Руслан стис автомат. Чогось тряслися руки.
— Спокійно, капітане, все під контролем. Ми майже вдома, — пілот озирнувся і підняв вверх великого пальця.
Захисний купол чекав гвинтокрил гостинно відкривши головний шлюз. Перш ніж потрапити у безпечну зону, треба пройти через карантин. Дівчинка наче зачарована дивилася на високі звіди із броньованого скла.
— Ви весь час живете тут?
— Принаймні той період, доки сусіди випробовують на нас бойові гази, — зітхнув Руслан.
Але Дівчинці все одно було все цікаво. Вона навіть не сперечалася, коли в них забрали весь одяг і відвели у кабінки з дезінфекційним душем. Але про спокій можна було тільки мріяти. Дівчинці видали білий одяг, а Руслану нову чисту форму.
— Невже знову.
Але куди ж скиглити. Парад приймав сам Головнокомандувач.
— Вітаю, Провидице, мене звати Єремія, я другий пророк Вільної України, — старенький із довгою сивою бородою шанобливо вклонився.
— Другий після Нострадамуса? — спитала Дівчинка.
— Ні, другий після тебе.
Він лукаво підморгнув.
— То як звати нашу Берегиню?
Дівчинка заплющила очі. І здригнулася. Запала тиша.
— Батьку, — сказав Руслан, — не треба. Слава — то забагато для неї.
Але магістр махнув рукою. Зажди.
— Я з Полтави, — прошепотіла Дівчинка.
Оля плакала. Чи просто не вірила, що Руслан дійсно живий. Чи просто її переповнювали почуття. Руслан притис її до себе. Вдихнув аромат її волосся. Теркий, як запах чаю у похідному пайку.
— Вони сказали, що ти у зоні з “чудовиськами”. Я не вірила, я не хотіла вірити...
— Я тут.
Дівчинка якусь мить вагалася. А тоді підійшла ближче і обійняла їх обох.
— Це — Наталя. В Полтаві вона втратила родину, — кивнув Руслан.
— Добре, буде нам як рідна, — посміхнулася Оля.
— У вас ще буде багато власних, — прошепотіла мала.
Вона притисла руку животу молодиці. Та відкинула з плечей пасма волосся.
— Хлопчик чи дівчинка? — спитала жінка.
— І хлопчик, і дівчинка, — прошепотіла Наталя. І поглянула на Руслана, — А зводиш мене у музей? Я ж маю знати, яку країну захищатиму.
Вояк кивнув. І пригорнув до себе обох дівчат.
За волонтерами, що відновлювали сплюндровані окупантами хатинки у Пирогові, можна було спостерігати нескінченно. Але поралися вони досить швидко. Наталя підійшла до мазанки ближче. Поглянула на білі стіни, орнамент з намальованих птахів. І притисла долоню до дерев’яного одвірку. Заплющила очі. Вдихнула аромат сіна та літніх трав.
— Україна знову буде такою ж. Я вірю в людей.
|
Рассказ открыт для комментариев