16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Мураха Количество символов: 32826
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao007 Прибульці


    
    

       Макс проводив наземну розвідку на одній з нещодавно відкритих планет. Невеличкий всюдихід на великій швидкості розсікав простір засніженої долини. З двох сторін височіли вкриті снігом піки скелястих гір. На очі час від часу потрапляли наслідки обвалів і сходу лавин – забиті камінням та льодом кулуари. В навушниках хлопця звучала  пісня якоїсь старої рок-групи в такт басів якої, він постукував долонями по керму. На навігаційній панелі загорівся жовтий датчик, що сигналізувало про необхідність заправки найближчим часом. В багажному відсіку ще була пара каністр з пальним, але Макс вже повертався на базу, повинно вистачити. Сьогодні він обстежив південно-західну частину гірського масиву, проїхав по ущелині, допоки не уперся в льодову стіну. Довелось повертатись.
       Ще зовсім недавно Макс ніс військову службу в космічному флоті Землі й вважав себе перспективним пілотом. Однак, одна невелика провина перекреслила всі кар'єрні амбіції. Йому не щастило з офіцерами з першого дня служби, а якщо точніше, то, мабуть, сам Макс був дратівливим та не надто дисциплінованим. Він не визнавав своїх помилок, ніколи не стримувався і завжди сперечався зі старшими за званням. Так допік свого капітана, що той відсторонив його від польотів та на три місяці відправив в наземний патруль. Без права на виїзд. Сказав теж. Куди він дінеться? Земля за сотні світлових років звідси, а тут навіть космодрому немає. Так, невелика дослідницька база посеред засніжених гір.
       Вчені стверджували, що ця планета земного типу, але Макс поки не довірився остаточно даним їх приладів та досліджень, тому скафандр не знімав. Часом температура тут опускалася до мінус сімдесяти градусів за Цельсієм і хлопець в котрий раз подумки дякував конструкторам, які сконструювали скафандр з системою внутрішнього обігріву. А ще тут було дуже яскраве сонце. У перший же день свого перебування на планеті Макс ледь не осліп, коли необачно вийшов на двір з жилого модуля без захисту. Тепер щоранку перед виїздом на патрулювання він одягав шолом, який мав світлофільтрувальний щиток з золотим напиленням.
       Долина почала звужуватись і хлопець на деякий час увімкнув автопілот, звернув свою увагу на навігацію. До бази залишалося близько десяти кілометрів, коли раптом, на радарі з'явився рухомий об'єкт. Він був ще далеко, але дуже швидко до нього наближався.    
       «Може хтось з наших проводить повітряну розвідку? Чому мене ніхто не попередив?» – подумав Макс, коли автоматична система радіолокаційного розпізнавання видала сигнал "чужий".
       Хлопець включив рацію:
      – База, Це Боривітер. Перевірка зв'язку. На радарі непізнаний об'єкт. Швидко наближається. Прийом. 
      Його запит залишився без відповіді й Макс трохи захвилювався.
       – Якщо це так черговий розважається, я його снігом нагодую, – крізь зуби процідив він, вирубаючи музику.
       Червона цятка на радарі так і не змінила своєї траєкторії, рухалась у його напрямку.
       – База, це Боривітер. Як чуєте? – знову й знову викликав Макс. З динаміка рації на приладовій панелі всюдихода почувся тріск, потім прорвався голос чергового:
       – Боривітер, це База. Зашифрований канал зв'язку. Ми переходимо в режим маскування. Біля однієї з сусідніх планет цієї сонячної системи наша ескадра зустріла опір. Іде бій.
       Макс відчув легкий шок. Опір? Чий? Тут крім людей на тисячі світлових років нікого навколо. Хто міг кинути виклик космічному флоту Землі? Нісенітниця якась.
       – Боривітер, як чутно? – Чи не благально пропищала рація. Черговий, голосом схожий на Ніла, схоже, почав панікувати. – На базу не повертайся. Як зрозумів?
       – База… Ніл, а куди мені дітися? – теж почав нервувати Макс, забувши про те, що імен по рації називати не можна. – У мене тут на хвості невідомий противник. Що мені робити?
       – Сховайся де-небудь, – почув він у відповідь.
      – Куди я сховаю всюдихід? Я на відкритій місцевості. Маскувальної сітки в мене немає. І навіщо вона взагалі потрібна? Від кого ховатися, чорт забирай?
       – Боривітер, Макс, я тебе попередив. Далі на цій частоті дотримуйся режиму радіомовчання. Як зрозумів?
       – Вас зрозумів і дякую за пораду, – саркастично відповів Макс. – Я тобі теж можу дати одну. Базу ви приховали, а ось про сліди навколо неї забули, чи не так? Снігопадів вже тиждень не було. Навіть дурень здогадається, що тут хтось є. Кінець зв’язку. 
       На дроті повисло мовчання, здається він таки допік чергового, або той просто відключився і його не почув. Якщо цей капловухий зв'язківець насміхається над ним і весь цей «наказ» брехня, то годування снігом справа не закінчиться. Макс закопає його в ньому.
       Він відключив зв'язок, роздумуючи над проблемою, що виникла.     
       – Хай вам грець, – пробурмотів хлопець, вимкнувши автопілот та двигун. Всюдихід застиг на місці. Ховатися було пізно та й сліди добре видно.
       Об'єкт на радарі вже наближався, за кілька хвилин вони опиняться у зоні видимості одне одного. Макс можна так сказати, побачив супротивника першим, вірніше почув. Всюдихід злегка трусонуло, коли над ним швидко пролетів винищувач. Хлопець висунувся в люк, проводжаючи поглядом літак. Це, без сумнівів, був літальний апарат, але іншої конструкції, аніж у земного флоту. Таких модифікацій йому раніше не доводилося бачити. Бортові номери на хвості були відсутні, хоча виднілися деякі незрозумілі знаки вздовж корпусу. Кабіна пілота була повністю затемнена, і Макс, як не напружував зір, не зміг розгледіти хто сидить у ній. Літак пішов у гору, а потім заклав віраж. Коли з-під крила «прибульця» вирвався білий промінь і продірявив обшивку всюдихода, Макс зрозумів, що це точно не знак вітання.
       – От виродок, – похмуро пробурчав він, закриваючи люк і заводячи двигун. Всюдихід швидко рушив з місця. Шлях цією долиною вів прямо до бази, тому Макс звернув у сусідню, яка звужувалась і переходила в каньйон, що було йому на руку. Тут у пілота простору для маневрів було менше.
       Супротивник не відставав, летів позаду, продовжуючи періодично обстрілювати рухому мішень. Частина снарядів потрапляла в скелі, які вибухали й каменепадами сповзали вниз. Один з таких каменів упав зверху й пошкодив кришку люка, інший збив зовнішню антену. Скоро пальне скінчиться й всюдихід стане нерухомою мішенню.
       Тут Макс згадав що в нього є каністри з паливом, з допомогою яких можна провести диверсію. Він знову увімкнув автопілот, переліз у багажний відсік, порізав салон кишеньковим складним ножем, вирвавши з обшивки декілька шматків утеплювача. Вилив на імпровізовані дрова пальне, дістав запальничку й клацнувши кнопкою підпалу, кинув її на підлогу. Всюдихід почав горіти зсередини, створюючи  димову завісу. Витримавши паузу, Макс відкрив боковий люк та стрибнув проти руху всюдиходу, перекотився в бік і сховався за камінь. Всюдихід проїхав ще кілька десятків метрів і гучно вибухнув.
       Ударна хвиля спричинила потужний каменепад, який переріс у снігову лавину. Піднявшись у повітря, сніговий пил перекрив видимість і Максу, і пілоту, який занадто низько опустився та й стріляв майже в притул. Уламки всюдихода скоріш за все мали пошкодити літак невідомого противника.
       Коли снігова завіса осіла, Макс побачив, як з-під днища винищувача валять хмари сірого диму і сам він на бриючому польоті летить геть.
       Макс звірився з годинником. Скоро почне темніти, де сховатися в цих снігах? До бази повертатися не можна, всюдихід знищено, десь поруч прибулець... Це слово тепер набувало для нього іншого значення. Образи «прибульців» свого часу створили самі люди. Макс не зустрічався з ними обличчям до обличчя, але пам'ять та уява підкидали моторошні картинки, одна страшніша за іншу.  
       Вібруючий сигнал виклику вбудованої в шолом рації змусив Макса підскочити на місці.
       – Боривітер, як чуєте? Це Балабан. Прийом, – почувся здалеку знайомий голос, який належав капітану. Його командиру, який саме й відправив Макса в патруль. Хлопець здивувався, як той опинився на планеті, а потім зрозумів, що їх зв'язали через штучний супутник на навколоземній орбіті, та й позивний інший.
       – Боривітер від'їздив, – порушуючи субординацію бовкнув Макс, але здається капітан цього не помітив.
       – Доповідай про обставини! Прийом.
      – Всюдихід був обстріляний та знищений. Літак противника пошкоджено, пілот мав би катапультуватися, але візуального підтвердження нема.
       – Тобі пощастило, хлопче, – раптом сказав командир і теж не за статутом.
       – У чому? – сухо поцікавився Макс. Капітан напевно зараз сидів у теплому кріслі своє каюти на орбітальній станції, а він животів у надрах чужої планети.
       – Я не це хотів сказати, – несподівано виправився командир, наче читаючи його думки. – Я розумію, що тобі зараз нелегко, бути там, одному, наодинці з невідомим ворогом. Однак, від тебе, хлопче, зараз багато залежить. Наша ескадра втратила дванадцять винищувачів, довелось відступити. На нас напали раптово, без попередження. Крейсери противника технічно перевершують і тип озброєння у них зовсім інший. Твоя задача знайти літак противника й обстежити його. Це буде неоціненною допомогою для всього флоту. Зараз на твій внутрішній комунікатор прийдуть координати його падіння.
       «А медаль мені за це дадуть?» – подумав про себе Макс, але вголос сказав: – Вас зрозумів, сер. А як щодо пілота? Якщо він живий?
       – Дій за обставинами. Будь-яка інформація буде нам корисна. Можливо так ми отримаємо більше уявлення про те, хто вони і звідки.
       – Не хвилюйтеся, сер, «Чужий» у такий літак не влізе, він занадто великий для нього, а ось ..., – намагався пожартувати Макс, але капітан його різко обірвав:
       – Тобі все ще смішно? Якби не обставини на твою користь, я б заслав тебе додому, на Землю. І взагалі відсторонив від військової служби! Максимум, на який ти б міг розраховувати –  це літати на кукурузнику, зрошувати поля. Аграрії тобі були б дуже вдячні!
        «Значить, медалі не буде», – подумки констатував факт Макс, а вголос сказав:
       – Вранці я почну виконувати ваш наказ, а поки що займусь пошуком укриття. Боривітер. Кінець зв’язку.
       З цими словами хлопець вимкнув навушник, бо не збирався далі вислуховувати нотації командира. Він подивився на північ: звідти йшли сиві хмари. Тільки хуртовини зараз якраз і не вистачає.
       На сенсорному дисплеї шолому скафандру з'явились обіцяні координати та детальна карта рельєфу. Літак впав у висячій долині, півтори кілометра від нього, на захід.
       Озирнувшись, Макс деякий час візуально оцінював стан стін каньйону, які оголилися від снігу. Без альпіністського спорядження тут ловити нічого. Доведеться шукати інший шлях.
       За дві години до сутінку він вибрався з каньйону по гусеничних слідах всюдихода в долину, вибрав один з більш-менш пологих відрогів і почав підйом, періодично звіряючись з картою. Чим вище він підіймався, тим більше бушувала негода. На відкритій місцевості піднявся вітер, який мало не збивав з ніг, починалась завірюха.
       Хлопець знайшов надув з ущільненого снігу та почав рити нору. Через деякий час він вже лежав у печері, у світі ліхтарика розглядаючи як під стелею іскряться сніжинки. У цьому маленькому укритті було дуже тихо: сюди не долинало виття вітру, тут не здувало з ніг, не засипало снігом. Створювалася ілюзія спокою: ніби він був удома, лежав у своєму ліжку і йому снився сон, всього лише страшний сон про прибульців і війни з ними.
    
       Макс прокинувся весь у поту. Йому снилося, що він лежить у могилі, а його зверху засипають землею. Спочатку він не міг зрозуміти, де знаходиться, а потім, намацавши в кишені ліхтар, освітив свій притулок. Білі стіни, біла стеля, тепер він все згадав.
       Годинник на його зап'ясті показував сьому годину ранку. Варто було вибиратися з крижаного мішка, і, чим, швидше, тим краще. Кисень у його балоні закінчувався й скоро йому доведеться насолодитися не фільтрованим повітрям цієї планети. Вхід у нору за ніч добряче засипало, але хлопець дуже швидко вибрався назовні.
       – Повсталі мерці, – сказав він собі під ніс і потягнувся, розминаючи затерплі суглоби. У небі знову сяяло яскраве сонце, наче й не було ніякої негоди.
       Макс з допомогою тепловізора просканував місцевість, але присутність чужака не виявив. Потім він витяг свій пістолет з тактичної кобури на нозі і на всяк випадок опустив запобіжник. Розслаблятися не можна. По статуту не заборонялось носити вогнепальну зброю, хоча вона вже і відходила в історію. У Макса була «Берета» дев'ятиміліметрового калібру на п'ятнадцять патронів, сімейна реліквія. З нею ще його дід служив у тактичній групі поліцейського спецназу.
       Вибравши орієнтир, хлопець рушив вперед. Схоже, цієї ночі мороз був сильним, бо спочатку фірн, по якому він йшов, витримував його вагу. На деяких ділянках сніг був не такий щільний і він провалювався в нього то по коліно, то по пояс. Це дуже сповільнювало рух і виснажувало, доводилось щоразу виповзати зі снігової пастки, щоб через кілька кроків провалитися знову.
        Макс з учорашнього ранку нічого не їв, пив тільки воду з вуглеводами з вбудованої в скафандр питної системи. Розвідка була на пів дня, ввечері його чекала вечеря, з собою він нічого не прихопив. Думки про голод змусили його не думати про втому й він, на свій подив, швидко подолав намічений ним відрізок шляху.
       Наступна ділянка його маршруту була оголена від снігу, просуватися по каміннях було набагато легше. У висячу долину довелось дертися вверх по скелях поруч з замерзлим водоспадом, а потім ще долати сніговий карниз. Тут Макс дав собі перепочити. Деякий час він лежав на снігу, розглядаючи місцевість. Долина була не рівною, з западинами й пагорбами. На ідеально білому полотні снігу в невеликій котловині він помітив сріблясте крило, яке як перст стирчало вверх і блищало на сонці. Літак!
       Макс знову глянув на тепловізор, але ніяких теплових випромінювань на екрані не було.
       «А якщо це пастка?» – тьохнуло в грудях. Місцевість відкрита, він буде відмінною мішенню. Але, наче, свіжих слідів на снігу не видно.
       Макс ризикнув, без пригод для себе перетнув відкриту місцевість і став обережно спускатися вниз. Через те, що схил був покритий підталою кіркою льоду, на одній з ділянок спуску, не втримавшись на ногах, він впав на п'яту точку і з'їхав вниз. Йому згадалися дитинство та зимові канікули, які він проводив у бабусі, там, на Землі. Він катався на ковзанах, на лижах, на санях і на всіх частинах свого тіла. Тоді було весело, а тут, далеко від дому, відчувався сум  та неспокій.
       Піднявшись на ноги, Макс обтрусив комбінезон скафандра й наблизився до уламків. Сніг тільки злегка припорошив літак зверху. Хлопець швидко розчистив корпус і через розбитий відсік кабіни вліз всередину. Озирнувся навколо.
       Так, це однозначно була не Земна техніка, хоча деякі прилади й були Максу знайомі, або здавалися такими. Схоже, що власник цього літака ще не встиг дістатися сюди, інакше б він знищив всю апаратуру, яка, до речі, ще працювала. В усякому разі так вчинив би він.
       Постукавши пальцями по приладах над головою, Макс ненароком зачепив якийсь важіль, у результаті чого пролунав гучний тріск. Рація.
       Хмикнувши, хлопець уважно оглянув панель приладів перед собою. Вона була повністю комп’ютеризована й щоб увійти в систему напевно був потрібен пароль. Макс не хотів це перевіряти, невідомо що трапиться у випадку помилки, а раптом самознищення?
      Ледве-ледве вмістившись у кріслі пілота, а воно було для нього злегка замале, хлопець уявив собі, де б прибульці могли розмістити систему ведення вогню. Відкинувшись назад, він раптово відчув тиск на груди і, опустивши очі вниз, побачив перед собою штурвал. Ймовірно, рух крісла або особливе положення тіла пілота активізувало його в робочий режим. На штурвалі були якісь клавіші, з незнайомими написами.
       – Подивимося, що це може означати, – промовив Макс, натискаючи одну з них. Прямо перед ним у повітрі виникла карта-голограма, тривимірне зображення цього району. Наступна клавіша включала зоряну карту цієї системи. Чотири планети він впізнав, а ось три інших були не знайомі.
    
       Третя клавіша... Макс натискав на неї кілька разів – не реагувала. Він відірвав погляд від штурвала й подивився через фронтальне скло кабіни назовні. Те, що він побачив далі, було абсолютно неймовірним. Схил, по якому він з'їхав десять хвилин тому, повністю очистився й тепер являв собою голу скелю, начисто позбавлену снігу й льоду.
       Макс переметнув погляд на клавішу й мимоволі відсмикнув руку. Це була зброя, й вона все ще функціонувала. Безшумна, невидима, смертельна. Тільки тепер хлопець усвідомив, що сидить у літаку, чужому і для нього і для людської раси в цілому. Це була не казка і не сон. Десь поруч міг переховуватись господар цієї зброї, можливо, такий же тихий і смертоносний. Макс знову включив тепловізор і не вимикав його до тих пір, поки не вибрався з котловини. Жарти скінчилися, прийшла пора доповісти про знахідку на базу.
       – Балабан, це Боривітер. Прийом, – захриплим голосом промовив Макс. В навушнику в вусі почулися статичні перешкоди і через деякий час почувся сигнал з'єднання.
       – Це Балабан. Боривітер, доповідайте, – почувся втомлений голос капітана. Схоже, ніч у нього була безсонною.
       – Пілот ще не виявлений, шукаю. З приводу ворожого літака і його озброєння...
        – Так, –  зацікавився командир.
       – Лазерна пушка обстріляла і знищила мій всюдихід, друга пушка – імпульсна. Це якийсь вид енергії, щось на зразок нашого ЕМІ, але ця зброя не видима для ока і не чутна.
       – Тепер зрозуміло, чому наші хлопці виглядають такими безпорадними перед їх винищувачами, – почув Макс у відповідь. – Люди звикли покладатися на свій зір і слух. Для нас це удар нижче поясу, але і ми їм добряче всипали. Що ще? Доповідай.
       – Я дізнався, що в цій сонячній системі є ще три планети. Можливо, саме з однієї з них і з'явилися чужинці? І вони просто захищають свій дім? Можливо, саме ми прибульці для них, а не навпаки?
      – Ти що пропонуєш нам піти? – заперечив капітан. – Ти ж знаєш, що людину так просто не залякаєш. Ми можемо піти, а раптом вони підуть за нами? Що тоді? Вийшов наказ: «Ні кроку назад!» Ти ж не збираєшся сперечатися з наказом адмірала?
       – Ні, сер, – зціпивши зуби відповів Макс.
       – Це добре.. Твої відомості дуже важливі й за них окрема подяка. Повір мені, синку, ти полетиш звідси героєм. Чекай координати точки евакуації. Кінець зв'язку.
        «Цікаво яким героєм? – подумав Макс. – Живим чи мертвим?»
       Відключивши рацію, він важко зітхнув. Тепер треба було знайти власника літака, куди він подівся?
       Після години пошуку, Макс нарешті засік на тепловізорі противника. Той знаходився десь у п'ятистах метрах від нього, ще в одній западині. Колись Максу доводилося полювати на качок, але прибулець був представником цивілізації з високо розвинутим рівнем технології, зі своїм власним мисленням та мовою. Це була не пташка з боліт, а розумна істота, яка могла дати відсіч. На ходу хлопець вирішував, що буде робити, коли побачить прибульця. По-перше, кого він побачить? Навряд чи це гігантський жук або ящіркоподібна істота. Клавіші в винищувачі вказували на те, що у прибульця є пальці. Цікаво скільки їх: три, п'ять, десять? Він згадав документальні й художні фільми про прибульців. Земні художники малювали їх високого зросту з непропорційно великою головою, без явних ознак носа й рота. Майже всю площу «обличчя» займали чорні очі, що вражали розумом і мудрістю. При цьому спогаді, Макс мимоволі прищурився, немов відчув на собі цей погляд. Він зупинився, перевів подих. Прибулець десь у западині за наступним пагорбом. Далі він просувався ниць і, діставшись його краю, обережно глянув вниз.
       Те, що він далі побачив, було найнеймовірнішим з усього, що він колись бачив на цій планеті. Виявилося, що ця западина була замерзлим озером, хоча зараз лід був проломлений у багатьох місцях. З озера вилізла на лід істота подібна крокодилу, дуже схожа на одну з тріасових рептилій, які колись вимерлі на Землі. Дивно, як ці тварини виживають у таких кліматичних умовах? Макс перевірив тепловізор. Істота не видна була на приладі! Оце так маскування!
       Раптовість цієї події майже відключила увагу мисливця від свого противника, хоча той перебував тут же, поруч з твариною. Може, це сталося тому, що Макс звик бачити двоногих, а незвичайне створіння привернуло більшу цікавість.
       «Двоногий!» – закричав він сам собі. Чужак дійсно стояв на двох кінцівках, а двома іншими – «руками» – стискав зброю.
       Макс відкрив рот від подиву: виявляється, земні вчені мали рацію щодо антропологічної подібності прибульців з людиною. Спостерігаючи за цією парою, хлопець вирішив не втручатися в те, що відбувається, а почекати розв'язки сутички на льоду. Прибулець стояв до нього в пів обороту і у Макса був час його розгледіти. Громіздкий скафандр приховував все тіло, на голові був шолом чорного кольору, роздивитись в деталях його «обличчя» з цього кута було просто неможливо.
       Тварина тим часом вилізла з води й пересувалася по льоду, прямо до прибульця. Ймовірно, один з уламків літака впав в озеро й потривожив його мешканця. Що робив тут пілот не зовсім зрозуміло. Невдало катапультувався? Чи щось шукав?
       «Крокодил» відкрив зубасту пащу й... пронизливо заверещав. Макс приглушив зовнішній навушник на шоломі, оскільки ледь не оглух. Прибулець відреагував швидко: він не вагаючись вистрілив прямо в відкриту пащу рептилії.
       Макс хотів протерти очі, але вчасно згадав, що на ньому шолом. Він не бачив спалаху зброї й не почув звуку пострілу. Немов невидима рука підкинула тварину в повітря вдарила об лід.
       «Та ж сама зброя, що й в літаку», – зметикував Макс.
       Чужак не ховаючи зброю, обережно підійшов до вбитої тварини.
       «Невже він все ще не вірить, що вбив її?» – здивовано подумав Макс, дивлячись як той штовхнув ногою мертву тушу, занадто близько підійшовши до ополонки. Далі все сталося дуже швидко: лід тріснув і прибулець опинився у воді, випустивши свою зброю.
       – Ну ось, що, значить, бути необачним, – злорадно промовив Макс. Хлопець підвівся на ноги й став обережно спускатися до озера, зупинився в п'яти метрах від його краю.
       Прибулець нарешті помітив його і якийсь час, здавалося, розглядав людину. Макс не бачив його очей, а тим більше реакції, тому, що щиток шолому був з темного, як ніч, зі скла. Наявність захисту від сонця підтверджувала той факт, що прибулець також був сприятливий до яскравого світла. Візуально у скафандрах вони були схожі, але ще не бачили один одного без захисного одягу. Під цим скафандром могло ховатися все, що завгодно: від лускатого тіла невизначеного кольору до пластинчастої броні. Дивно, але Макс не відчував страху стоячи поряд з прибульцем, може тому, що майже звик до думки про його потворність. Чужинець безпорадно плавав у воді, відчайдушно чіпляючись за край ополонки, але лід ламався під його вагою й він щоразу сповзав назад, у воду. Макс спокійно дивився на його метушню, допоки людське милосердя не взяло в гору і він поліз все ж рятувати прибульця.
       Повзучи на животі, хлопець прислухався до тріску льоду, а коли до ополонки залишилося кілька метрів, кинув потопаючому кінець свого ременя. Чужинець сумнівався кулька секунд, а потім схопився за нього і все ж  дозволив себе витягнути.
       Макс дістав свій пістолет і навів його на врятованого. Той деякий час лежав нерухомо. Візуально тканина комбінезону чужинця виглядала водовідштовхувальною. Схоже, це не гіпертермія, а звичайне стомлення.
       Особливо не церемонячись, Макс підняв за комір прибульця на ноги. Жестами він вказав куди слід йти й направив у потрібному напрямку. Чужинець, схоже, зрозумів що від нього чекають і підкорився, пішовши вперед. Макс рушив слідом. Почуття переваги над бранцем зовсім не радувало землянина, можливо через те, що він захопив його не в рівній боротьбі.
       «Я б міг дати йому потонути. Цікаво, чи зміг би я думати так само, якби це була людина? Навряд чи. А прибулець дав би йому шанс, якби опинився на місці Макса?» – сповнений суперечливими почуттями думав хлопець. Вчора чужинець з ним особливо не церемонився, стріляв без попередження. Сьогодні він вбив рептилію, тому що вважав її загрозою. Він би міг її просто поранити, але ні. Потрібно уважно стежити за чужинцем, не випускати його ні на хвилину з поля зору, можливо, він тільки вдає покірність.
       Макс штовхнув чужака в спину, кваплячи його. Чим раніше вони прийдуть, тим швидше він звільниться від свого тягаря.
    
       Увечері почалася завірюха. Така негода була нормою для цієї планети. Вітер був зустрічний, тому йти доводилося, трохи нахилившись вперед. Прибулець йшов попереду й так само боровся з вітром, як і сам Макс. Іноді складалось враження, що той копіює його рухи. Кілька разів бранець падав, але вставав сам і знову йшов вперед, не озираючись. Коли повністю стемніло, Макс все ж вирішив зробити привал. Перспектива зламати в темряві собі шию його не приваблювала, а ліхтар вже майже вичерпав свій енергетичний запас.
       Макс зупинив бранця й показав, що треба робити. Той послухався, викликаючи у землянина все більший подив. Удвох вони швидко викопали собі печеру. Прибулець забився у дальній кут, а Макс в інший, ближче до виходу.
        Серед ночі Макс наче почув шурхіт. Тьмяне світло ліхтарика підсвітило темряву печери й фігуру прибульця. Той лежав у позі ембріона, й здавалося, спав. Хлопцю так і кортіло підійти до бранця й стягнути з нього шолом. Цікавість все більше й більше брала гору. Макс уже було, зважився зробити це, але потім сам же й зупинив себе. Була маленька ймовірність того, що атмосфера цієї планети шкідлива для чужинця. У нього самого кисень давно закінчився, він вже кілька годин дихав «місцевим» повітрям.
       Макс влаштувався якомога зручніше, поклав руку з пістолетом собі на коліна, але до світанку так і не стулив очей. Вранці, коли вони обидва вилізли назовні, сонця не було. Небо затягло важкими сірими хмарами.
       Пробираючись від скелі до скелі, вони все ближче й ближче наближались до точки евакуації. Макс уже уявляв як стоїть під гарячим душем  і мріяв про чашку супу в руках. Думки про домашній затишок зовсім відключили його пильність і коли він почав падати, то не міг повністю усвідомити як це трапилося. Через якусь мить він чіплявся однією рукою за скелю, в іншій все ще тримав пістолет. Під ногами відчувалась невагомість порожнечі, ноги зісковзували з уступів раз за разом і Макс примусив себе вкласти зброю в кобуру та вхопитись за камінь обома руками.
       «Дурень! – лаяв він сам себе. – Розмріявся, як хлопчисько!».
       Макс підняв голову вгору. Чужинець стояв над ним і дивився зверху вниз.
       «Зараз він нагадує мені самого себе. Я особливо не квапився, коли він тонув».
      Несподівано той нагнувся й простягнув «руку». Це був виключно людський жест.
       Макс, вагаючись, прийняв допомогу і незабаром стояв над прірвою поруч з чужинцем, але той не робив ніяких спроб напасти на землянина.
       Прибулець несподівано підняв руки і, Макс не повірив своїм очам, став стягувати з голови шолом. Макс напружився, а потім позадкував назад. Знову ледь не впав, але вчасно відскочив убік, притулившись спиною до льодяної брили. Перед ним стояла ... людина. Молодий хлопець, такий же, як і він, але трохи менший зростом. Білий, русяве волосся, невеличкий шрам над верхньою губою. Волошкові очі, зовсім як в нього.
      «Неймовірно! – повторював собі Макс. – Людина? Хто він, звідки?» Він колись припускав думку, що десь у всесвіті паралельно з людством можуть існувати інші цивілізації. Можливо, колись їх предки вже перетиналися в минулому? Тоді були б зрозумілими сплески високої культури тисячі років тому на Землі. Різні думки з'являлися й зникали в нього в голові, але жодна з них не давала відповідей, які він хотів знати.
       Землянинові нічого не залишалося робити, як теж зняти свій шолом. Прибулець був здивований не менше, ніж він. На його обличчі промайнула паніка, страх і недовіра.
        «Ким він мене вважав? – подумав Макс. – Невже тим же, ким я його? Потворою? Виходить, казки про інопланетних монстрів теж поширені у нього на батьківщині».
       Макс назвав своє ім'я, вказавши на себе, але прибулець мовчки дивився на нього, не реагуючи. Він повторив ще двічі, але реакції не було.
       «Може він не чує мене?» – з цією думкою землянин витягнув свій пістолет і, піднявши руку вгору, вистрілив у повітря. Прибулець здригнувся. Глухим він не був, на це також вказувала рація в його літаку. Нащо прикидатися?
       «Що він думає про мене? Що тепер я пошкодую його, адже він врятував мені життя? – думав про себе Макс. - Не все так просто, чужинцю. Ти напав на мене першим, не питаючи, хто я й звідки родом. Честолюбні земні командири не пробачать вам смерть своїх пілотів, і будуть мститися. Можливо там, нагорі, зараз помирають його друзі або друзі цього хлопця. Поки не з’ясується  причина цієї атаки, ми будемо ворогами».
       Макс включив навушник і спробував зв'язатися з орбітальною станцією. При цьому він не спускав очей з «прибульця», продовжуючи стискати в руці зброю. Він не зважав на холод, крижаний вітер та на сніг, який сипався на його непокриту голову та за комір.
       – Балабан, це Боривітер. Прийом, – наполегливо повторював він в ефір і навіть здивувався, коли зв'язок пройшов відразу, без перешкод. Капітан не дав йому й слова сказати, кинув прямий наказ:
       – Йде загальна евакуація, швидше повертайся.
       – Але, сер, – спробував заперечити Макс.
       – Вони атакували нашу орбітальну станцію, ми знімаємось з цього району в інший. Можливо, буде війна й на нашій території.
       – Але, бранець ...
       – Запізно і не вчасно! Позбудься його й повертайся.  
       – Ви не розумієте, сер... Це ...це..
       Макс побачив, що чужинець теж притискає до вуха свій шолом. Невже він весь час щось доповідав своєму командуванню? Ось і тепер говорить.
       – Ну що ти замовк? – не витримав капітан. – Що «це»?
       Людство завжди прагнуло в космос, рвалося за межі Сонячної Системи, мріяло зустріти братів по розуму. Нам було навіть не важливо, як виглядають ці раси, аби ми зрозуміли, що не самотні у всесвіті. Ми не очікували, що нас відразу приймуть як рівних, навіть були готові до відкритої ворожості. Ми очікували всього, але цей контакт... Макс споглядав на прибульця й бачив себе на його місці, немов дивився в дзеркало. Голос капітана знову пробився в його свідомість, наполегливо повторюючи одне й теж питання.
       Макс важко зітхнув і ледь чутно відповів:
       – Сер, ця війна не буде виграшною ні для нас, ні для них. Ми однакові.
      Він бачив, як чужинець опускає свій шолом, при цьому з таким похмурим обличчям, ніби в нього хтось помер.
       – У нас тепер кожен пілот на рахунку, – продовжував віщати командир. – Повертайся назад, полонених не брати! Як зрозумів?
       – Вони теж люди, – наче в нікуди видихнув Макс.
       – Що? Повтори, що ти сказав?
       – Він людина й ... схоже отримав тільки що точно такий же наказ.
       Макс бачив спрямовану на себе зброю, яка невідомо звідки взялася в руках чужинця, але почув тільки свій постріл.
    
    ***
    
      Пілот вже заводив двигун, коли у хвостову частину фюзеляжу по рампі забігще один пасажир. Сівши на місце, він зняв шолом, застебнув пасок безпекита безсило відкинувся на сидіння. Серце шалено калатало від швидкого бігу, в скронях пульсувала біль. Втомлений, але цілий, на відміну від суперника.
      Через деякий час космічний човник вже підіймався вгору, покидаючи таку негостинну планету. Десь за обрієм сідало сонце, коли один з променів потрапив в ілюмінатор і на прощання освітлив обличчя хлопця. Той мимоволі підняв руку, ніби захищаючись від світла, заплющив очі й так залишився сидіти. Хотілося спати, але думки про те що трапилось, не відпускали. Наказ виконаний, але його досі мучило сумління: чи правильно він вчинив? Може був інший вибір? Він побачив обличчя ворога і тепер знав як з ним боротися. Ще була надія на мирне розв'язання конфлікту… Чи тільки її ілюзія…  
     

  Время приёма: 22:00 17.10.2019