16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Леданика Количество символов: 16106
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao020 Малий великий страшко


    

     Малий Захар лежав зіщулений під ковдрою і подумки рахував. Якщо дорахує до сотні - тато спокійно поїде на роботу а він, Захар, не піде до школи і залишиться вдома з мамою.
     - Щось Захарчик сьогодні недобре себе почуває... - це мама до тата говорить. Будинок маленький, все добре чути.
     - Ти знову мені козака за дівчисько маєш? Що трапилось? Температуру зміряли?
     - Та не встигли ще. Йди вже, на роботу запізнишся. Самі розберемось.
     - Трясця тій роботі, як ти мені сина зіпсуєш! Як ти сама квочка, так не тре' мені з козака курча робити!
     Загупали кроки у передпокої - і Захар збився з ліку. Все марно.
     Гримнули двері - і ковдра полетіла в куток. Захар подивився на батька. Ніби посміхається - а очі злі, страшні. Майже такі страшні, як у потвори, що оселилася на шкільному подвір'ї та прикидається сніговиком.
     Батько хапає тепломір і тицяє мало не в обличчя Захару.
     - А ну, швидко міряй! Як нормальна - то йдеш до школи, і щоб ніяких мені!
     - Я не хочу до школи.
     - До тебе там що, якась наволоч чіпляється? Так бий, як я тебе вчив! Нехай мене викличуть до школи, я їм там усім розкажу, як хлопців тре' виховувати, щоб дівчиськами не були. Мерщій збирайся. Три хвилини маєш.
     Батько вийшов із кімнати.
    
     Біля школи Захар незграбно виліз із автівки. Цілу дорогу батько вихвалявся, як свого часу у школі виходив сам-один проти трьох найзапекліших розбишак у школі і, звісно, перемагав.
     - Так щоб і ти мені не був дівчиськом, чуєш? Давай відкоша усім йолопам, що до тебе чіпляються! Хай ті вчительки лементують, нехай хоч навпіл од крику розірвуться, але хлопці завжди билися і мають битися. Ти чуєш?
     - Чую, тато.
     Захар обережно причинив дверцята автівки, щоб не гримнути і ще більше не розсердити тата.
     Зазвичай у школі однолітки на Захара майже не звертали уваги. Тихий хлопець, не відмінник, вчителькам не бігає скаржитись, але і не дивак якийсь і не дурник. Але так було доти, доки біля школи не з'явилось оте страшелезне сніговисько.
     Тиждень тому у неділю всипало багатенько снігу, і в понеділок потвора вже височіла на шкільному дворі. Молодші школярі радо стрибали навколо, а Захар аж закляк, як побачив уперше. Три великі брудні приплюснуті кавалки снігу. На верхньому кавалку - старий драний картуз. Крива посмішка, викладена із камінців. По боках середнього кавалка - довжелезні розчепірені патики, ніби руки. І очі. З чого їх, трясця, зробили? Захар не підходив аж так близько, щоб роздивитися, але весь час відчував, що потвора не зводить з нього очей, і в жодному кутку шкільного двору від того погляду не сховатись.
     Найгіршете, що старші хлопці помітили як сильно Захара лякає оте дурне сніговисько. І тепер навмисно штурхали так, щоб Захар упав якнайближче до потвори. І реготали з того, як він перелякано задкував, тягнучи за собою наплічника і гублячи підручники та зошити.
     Сьогодні Захар спізнився через вранішню сварку, і на шкільному подвір'ї було тихо і порожньо. Тільки сніговисько витріщалось на хлопця і ніби навіть трохи ворушило руками-патиками, але може то був вітер. Якщо отак обійти попід парканом і шмигонути до дверей школи...
     - Егей! Це ж малий страшко! Запізнився? А зі своїм товаришем не забув привітатися?
     Трясця. Це ті самі старші хлопці. Теж спізнились, і вже майже зайшли у двері, як помітили Захара, що скрадався під парканом, і тепер гукають до нього. Може, погукають та й підуть собі на заняття?
     - Та стривай! Ти соромишся підійти привітатися? Та ж ми тобі зараз допоможемо!
     Хлопці збігли зі сходів і пішли до Захара, відрізаючи його від шкільних дверей. Наблизились і почали штовхати, турляти - не сильно, але так, щоб із кожним кроком наближати свою "здобич" до ненависного"товариша"- до сніговиська.
     Хлопець зробив вигляд, ніби не дуже опирається, зібрався із силами - і рвонув у напрямку дверей. Але один із старших вправно заступив дорогу і штовхнув сильніше, так, що Захар полетів прямо на снігову потвору.
     Втративши рівновагу, хлопець заточився, прослизнувся на втоптаному засніженому асфальті, не втримався на ногах і вгатився головою прямо у снігову постать. Лоба обпекло, заболіло, і останнє, що побачив Захар - це яскраво-червоні плями на брудно-білому тлі.
    
     У передпокої міської лікарні було гамірно, людно, і Дмитру ледве вдалося проштовхатися до стійки адміністраторки.
     - Хлопчик, Захар. Сьогодні привезли до вас. Який поверх?.. Так, я родич. Батько. Куди мені іти?.. Четвертий? Добре. Що з ним?.. Так, звернутись до лікаря. Розумію.
     Батько Захара оминув чергу до підіймача, знайшов сходи та потупав нагору, стривожений та розлючений.
     Дружина надіслала повідомлення, що трапився нещасний випадок, і Захара забрали у міську лікарню. Дмитро одразу здогадався, що якісь шкільні розбишаки насіли на хлопця і таки відлупцювали. А цей матусин синочок, напевне, нікому навіть носа не роз'юшив. І тепер тиждень в лікарні байдикуватиме, і ще місяць вдома, бо ж йому синців наставили. І дружина буде навколо сина-бідолашки стрибати і всі забаганки виконувати. Тьху.
     Дружина заклякла на стільчику біля зачинених дверей, над якими яскраво-червоними літерам було вказано, що то "реанімація". Лайно. Тобто малого таки серйозно побили?
     - Штовхнули. Старші хлопці. Він упав, на якогось сніговика чи що.
     - І все? І через те - в реанімації?
     - Вдарився головою. Ніби зовні лише подряпина, хоча й величенька.Я бачила, мене пустили на хвилинку, але він... Захарчик... без свідомості... кажуть, може бути... струс мозку.
     Побачити сина Дмитру лікарі не дозволили. Мовляв, тривають обстеження. Приходьте ввечері. Дружина підтвердила, що, окрім подряпини на лобі, ніяких синців або ушкоджень у Захара не бачила, і відмовилась хоч на крок відійти від дверей відділення.
    
     Директор школи поводився запопадливо, заглядав Дмитру в очі та запевняв, що "ніякої бійки не було".
     - Трохи бешкетували. Штовхалися. Зима, сніг впав, тож діти одне одного до тих кучугур штовхають. І ми так колись робили, хе-хе..
     Дмитра аж пересмикнуло від того "хе-хе".
     - А як ви знаєте, що не було бійки?
     - Так вчитель бачив, з вікна, на другому поверсі. Він класу дав контрольні завдання виконувати, а сам біля вікна стояв. Все бачив. Не було бійки. От давайте я вас проведу.
     Стомлений блідий вчитель (математика чи щось таке) підтвердив, що "хлопці просто штовхалися".
     - Я ось тут, біля вікна... один трохи сильніше штовхнув, мабуть, не розрахував. А там той сніговик...
     - Чекайте, який такий сніговик? - Дмитро уважно оглянув подвір'я. Жодного натяку на будь-що, хоча б віддалено схоже на сніговика.
     - Так ось же він! - вчитель підійшов до вікна. - Дивно. Немає... але ж був. Десь подівся?
     - Та напевно двірник наш прибрав, щоб більше ніхто... не наштовхнувся випадково, - директор махнув рукою.
     - Якби прибрав, щось би лишилось. Грудки якісь там, абощо, - Дмитро оглянув двір ще раз. Жодного натяку на те, що десь тут зранку стояв сніговик.
     "Ач, які хитрі. Швиденько прибрали докази", - подумав Дмитро і погрозливо розвернувся до директора.
     - Якщо в лікарні підтвердять струс мозку, будемо розбиратися, хто саме за це відповідатиме. Розвели тут сніговиків. Дитячий садочок, а не школа.
    
     Ввечері з'ясувалось, що стан Захара не покращився. Струс мозку лікарі ніби виключили, але до тями син так і не прийшов. Дружину виставили з лікарні додому, перевдягтись і трохи поспати. Обіцяли терміново телефонувати, як щось зміниться - чи то на краще, чи то (боронь боже!) на гірше.
     - Це ти винен. Це все ти, - тихо та ніби зовсімспокійно промовила дружина до Дмитра в машині. - Захарчик не хотів іти в школу. Він щось відчував. А ти накинувся, нагримав, "три хвилини"... і що тепер буде?
     - До чого тут я? Нещасний випадок. А якби ти із хлопцем не панькалась, він би не дав себе штовхати. Він би сам кого хочеш штовхнув.
     - Тільки мовчи про твої шкільні пригоди, бо я за себе не відповідаю. Я понад десять років те слухаю. Набридло. Захарчик не такий, він чуйний...
     - Дівчисько твій Захарчик! Давай, ще спідничку йому одягни! І лялечок подаруй, хай грається!
     - І як тобі язик повертається? Він там лежить непритомний... в реанімації... а ти...
     Далі до самого будинку їхали мовчки. Вдома теж не розмовляли. Спати вклалися по різних кімнатах.
     Дмитро лежав один на подружньому ліжку і думав, що коли Захара випишуть із лікарні, то вже треба буде серйозно за нього братися. Віддати на секцію рукопашного бою і наказати, щоб із ним там не дуже панькалися. А через рік-два можна і до військової бурси віддати. Щоб до шістнадцяти років вже був справний парубок, а не кволе курча, що аж свідомість від штурхана втрачає.
    
     Прокинувся Дмитро раптово, від того, що змерз. Відкрив очі і побачив, що стоїть в одній білизні посеред засніженого шкільного подвір'я. Перемігши дрижаки, озирнувся. Ага, ось де той сніговик. От же ж потворний на вигляд! А казали - двірник прибрав.
     - Тато прийшов, - почувся тихий знайомий голос.
     Дмитро придивився. Притулившись до сніговика, прямо на  засніженому асфальті сидів Захар. Кляте сніговисько прохромило хлопчика рукою-патиком і зловтішно посміхалось.
     - Ах ти ж, потвора! - Дмитро смикнувся - і не зміг ступити навіть кроку. Босі ноги ніби примерзли до асфальту. Смикнувся другий раз, третій - марно. Впав навколішки, хотів повзти - марно.
     - Щось твій тато не поспішає тебе рятувати, - рипучим голосом озвався сніговик.
     - Тато дуже сильний. І хоробрий, - ледь чутно відповів Захар.
     - Авжеж. Пів-школи побив свого часу, чи не так? А тепер плазує по землі як той хробак.
     Дмитро відчув таку злість, що мало не потрощив усі зуби, напружуючись, стискаючи щелепи - аби тільки зрушити з місця, дістатись до тієї потворної істоти.
     Тим часом з кожною хвилиною ставало все холодніше, піднявся вітер, замела хуртовина - і Дмитро прокинувся у власному ліжку. Весь мокрий, злий, нездатний поворушити задубілими від холоду ногами та руками.
     - І що то за була за чортівня? Що то за така в біса реальна чортівня?
    
     Ранкові новини з лікарні були невтішними. За ніч Захару стало гірше: свідомість не повернулась, натомість небезпечно підскочила температура. Лікарі розводили руками, нездатні визначитися із діагнозом.
     Дмитро доправив дружину до лікарні, а сам замість роботи подався до знайомого психолога. Без подробиць переповів сон: мовляв, наснилось, що якась потвора тримає сина, і ніяк не можливо його врятувати.
     - Це стресовий стан. Коли хворіють діти, завжди важко. Жахливі сни - частий прояв такого стресу.
     Лікар виписав Дмитру легке заспокійливе і порадив більше відпочивати.
    
     До вечора стан сина залишався без змін.
     Вночі жахливий сон повернувся. Той самий сніговик, що рукою-патиком проштрикнув сина. Ті самі марні спроби дістатися до потвори. Пекуча злість. І холод. Жахливий холод. І рипучий сміх сніговиська, що його останнім почув Дмитро, перш ніж прокинутись мокрим, злим та геть задубілим від холоду.
    
     На ранок стало відомо, що Захара підключили до апарата штучного дихання. Син більше не міг дихати сам. Дмитрові здавалось, що він теж не може більше дихати. Ще й ті жахливі, до сказу реальні сни.
     Не знаючи, де себе подіти, Дмитро подався до школи і погрожував директору прокуратурою, пресою і просто обіцяв перестріти в темному провулку.
     Директор певний час намагався бути чемним, із поваги до батька хворої дитини, але все ж таки викликав охорону, і Дмитра вивели із школи. Охоронці порадили триматися подалі від школи та від директора.
     Дмитро заледве дістався до парку неподалік від школи і гамселив по деревах кулаками так, що на корі залишалися ледь помітні криваві сліди.
     Коли вже не стало сили вимахувати руками, Дмитро задиханий впав на лавку. Він був злий, шалено злий. На директора, який розвів у школі безлад. На дружину, яка панькалась із сином. На сина, який отак постраждав від єдиного поштовху. На тих розбишак, які штовхнули Захара. На лікарів, нездатних навіть поставити діагноз. На потвору, що кожну ніч знущалась і з сина, і з самого Дмитра і не давала до себе дістатись, щобидобряче вгатити по ній кулаками.
     На якусь мить Дмитро відчув, що зараз лусне від злості. Що та злість ніби застрягла у грудях крижаним уламком... і раптом Дмитро почув до болі знайомий скрипучий сміх.
     Дві пані, що саме проходили повз лавку, сахнулися убік - і Дмитро на мить побачив себе їх очима, відчув їх страх... і згадав, що такий самий погляд бачив у сина. У дружини. І ще бачив, раніше. Давно. У дзеркалі.
     Дмитро довго сидів на лаві, сховавши обличчя в долоні.
    
     У лікарні дружина так само клякла на стільці під зачиненими дверима реанімації. Жодних втішних новин від лікарів. Із Дмитром дружина розмовляла ніби робот. Ніби зовсім чужа.
     Дмитро обережно примостився на сусідній стілець. Дружина зробила непевний рух - ніби хотіла відсунутись від Дмитра, але стільці були міцно прикручені до підлоги.
     Деякий час сиділи мовчки.
     - Скажи, а Захар... він мене... боїться?
     Дружина повернулась до Дмитра. На обличчі крізь маску горя пробилося здивування. Потім - недовіра.
     - Будеш знову казати, що я з ним панькаюсь, і навчила рідного батька боятися?
     - Так він справді... боїться?
     - Так. Боїться.
     Помовчали.
     - А ти... ти мене теж боїшся?
     - Вже ні. Щоб боятися - треба багато сил. В мене їх більше немає.
     - Знаєш, я тобі брехав. Я не був у школі таким... затятим. Я був малим, слабким і носив окуляри. Мене цькували. Видирали гроші з кишені. Шматували зошити. Я ховався по закутках і мріяв, як стану дорослим... і більше не буду нікого боятися.
     - І ти зробив усе, щоб боялися тебе.
     - І понад усе не хотів, щоб мого сина цькували в школі так, як мене.
     - Ти думав, що залякуючи Захара, ти змусиш його стати сильним? Це смішно. Страх відбирає дуже багато сили. Я добре знаю.
     - Ти пробачиш мені?
     - Не знаю. Я подумаю над цим. Потім, коли Захарчик одужає.
    
     Дружині дозволили залишитися у лікарні на ніч. Дмитро дістався додому пізно ввечері. Більш за все йому кортіло трохи випити. Чи може й не трохи. Але ні. Час іти спати.
    
     Дмитро прокинувся від холоду. Той самий шкільний двір. Та сама потвора, що ніби побільшала у розмірах. Захар, якого вже майже не видно. Але... ніби трохи не так холодно?
     - Овва! Хробак повернувся! Давай, покажи, як ти вмієш повзти! - Дмитро почув скрипучий голос потвори.
     Хвиля злості звично накрила Дмитра.
     - Я злий. Я дуже злий, - проказав він уголос.
     Сніговисько моторошно засміялось, стало холодніше, завірюха закрутила перші сніжинки. Дмитро згадав очі тих двох пані у парку. Згадав погляди дружини та сина.
     - Я злий, бо мені дуже страшно.
     - Цікаві новини! Чуєш, хлопче? Твій батько - страшко!
     - Так, я страшко. Мені страшно від того, що може я направду слабкий і не зможу врятувати сина.
     Завірюха вляглася.
     - Ач, слабкий хробак-страшко. Вже навіть повзти не може, - скрипучий голос продовжував знущатись.
     - Я дуже злий. Я злий на твої слова, бо вони правдиві. Я відчуваю себе слабким, хробаком. Але я дуже люблю свого сина і робитиму все, щоб його врятувати.
     Дмитро спробував підняти ногу - і вперше за усі ті жахливі ночі йому це вдалося. Обережний крок. Один... другий... послизнувся, впав.
     - Він не вміє ходити, лишень плазувати. Дивися, добре дивися, який хробак твій татко.
     Знову хвиля злості. І хвиля холоду.
     - Я знову злий. Я злий, бо мені страшно. Так важко іти. А що, як я не зможу? Тоді я буду плазувати. Хробак теж... може... врятувати... свого... сина...
     Дмитро повільно підтягувався руками і потроху пересувався вперед.Мабуть, це виглядає смішно?
     Скрипучий сміх сніговиська. Хвиля злості.
     - Я злий...так, я злий, бо не хочу... бути смішним. Але мені зараз... на то... байдуже. Я мушу... врятувати... сина.
     - Та ти майже голий. Що ти мені голими руками зробиш? Хробак-дивак. Повзе, а навіщо?
     Хвиля злості.
     - Я злий. Бо ти кажеш правду. Я майже голий. Мені страшно. Я відчуваю себе безпорадним. Я доповзу і розламаю тебе голими руками. Я не буду злитися. Я спокійно. Повільно. Без злості.Буду ламати від тебе шматки і відкидати ті шматки якнайдалі.
     Останнє зусилля. Ще трохи - і простягнутарука торкнеться потвори...
    
     Дмитро прокинувся вщент мокрий та подряпаний. В будинку голосно волав телефон.
     "Хороші новини. Це мають бути хороші новини. А якщо ні - то я повзтиму ще раз. І ще. Стільки, скільки треба. Так, я часом надміру злий. Але я дуже, дуже затятий. Ти чуєш мене, сину? Я повзтиму".
    

  Время приёма: 21:30 16.10.2019