ao028 Місячний алхімік

    — Привіт! Як справи? Чому в тебе такий цікавий нік «Місячний алхімік»?
    Ще одна. Копіюю відповідь, що написав минулій:
    — Займаюся на місячній базі телепортаційним синтезом, чи трансмутацією. Як алхімік перетворюю свинець в золото. Щоправда, так трапилося лише одного разу, зате як надихнулось керівництво результатом. Аж ще два тижні на тих же режимах ганяв свинець туди й назад, але дива не повторилося.
    Ну ось. Ця також надіслала купу смайликів і порадила писати фентезі. А я не певен, що навіть напишу фантастику, хоча й знаю багацько термінів.
    Все-таки ставити експерименти й захоплююче писати про них, це, мабуть, зовсім різні речі.
    Либонь, просто хандра в мене. Нікому розрадити мою самотність. Місяць знову забутий. Лютує бум будівництва геостаціонарного кільця. Воно й зрозуміло. Телепортувати вантажі на триста кілометрів це вам не на триста тисяч кілометрів переміщувати. А все через розсіювання. Половина вантажів губиться вже при п’ятдесяти тисячах кілометрів. Ну, а до мене на Місяць в погану погоду буває й нічого не дістається. А те, що передається, змінюється іноді до невпізнанності. Ось ці химери, що виходять, я й вивчаю.
    В основному, направленим пучком випромінювання мені телепортують наймасивніший нерадіоактивний елемент — свинець. А приймаю вже через розсіювання різні елементи полегше: ізотопи заліза, титану й золото одного разу.
    Ось така в мене робота, на якій єдина втіха — зміна Марічки. А то із спілкуванням в Інтернеті в мене якось не виходить. А Марічка, мало того, що фізик, як і я, так і просто мила дівчина.
    Увімкнув телепорт, зв’язуюсь із Землею й бачу Марійчине обличчя. Дівчина шепче, утнувшись прямо в екран:
    — Почекай трошки, я тут Пуфика випадково на машині завезла й загубила.
    Зникає з екрану й чутно, як вона кличе:
    — Кіс-кіс, маленький мій, іди до хазяйці.
    Ну ось, знову форс-мажори. Адже якраз ми з Марічкою умудрилися перетворити свинець в золото. Керівництво ще тоді запідозрило, що Марічка щось нахімічила. А тепер якщо прознає про інцидент з котом, так взагалі згонить на ній усю злість.
    Уже сам кличу кота й бачу на екрані, як блискає нахабний рудий хвіст біля кабінки телепорта.
    Дідько!
    Він там, що, зв’язок обірвав?
    Дивлюсь на чорний екран і пантрую. Але дочікуюсь, як хтось треться об ноги. Кричу й лякаю кота, що дременув кудись вглиб станції.
    Не подумайте, я не боягуз, але тварин не телепортують, бо вони не виживають. А якщо виживають, то в такому виді, що моторошно. А тут кіт наче цілий, ще й бігає. Про таке й не чув.
    Скрадаюсь коридорами станції. Де ж цей несанкціонований відвідувач?
    Зазираю на кухню й розумію, як ненавиджу сенсорні холодильники. Кіт, либонь, просто ткнувся пикою й двері відчинилися. А потім звірюга безжально випатрала холодильник. Мабуть, кіт вирішив, раз він вшестеро полегшав, виходить, він жахливо зголоднів, і спробував набрати земну вагу. Певно, кіт зовсім простий, не вчений, і не знає, що на Місяці гравітація менша, ніж на Землі.
    Ну що ж, наразі цей двадцятикілограмовий колобисько, либонь, ледве-ледве перекочується по станції, і мені не складе труднощів його спіймати. Щоправда, переміщатися станцією крадькома я не облишив. І дійсно, відчуття не підвело.
    Наступною жертвою стало моє ліжко. Чи то кіт почав виясняти відношення й провів із нею виховну роботу, чи то влаштував полювання на пір’яну подушку, що нагадала пташок. Як не було, зрештою вона виявилась порваною в дрантя.
    Чомусь я раптом відчув невимовний жах, що наступною жертвою стану я сам. Тому я рушив назад до лабораторії. Там уже, певно, налаштувався зв’язок із Марічкою, треба перевірити. Думка здалася дуже слушною. Але й тут кіт мене опередив. Коли я повернувся в лабораторію, він уже закінчував розбиратися з аптечкою. Тільки тут тварюка раптом почала підозріло себе вести. Качалася по столу й дивилася осоловілими очима.
    «Притамовує пильність», — викрив я його підступний план.
    Тому торкатися його не став, а спихнув дрючком в пастку для метеороїдів. Але кіт навіть вухом не повів.
    Зате через годинку почав волати в клітці, як скажений. Та я не звертав на нього уваги. Ну, поволає й перестане. Дзуськи. Добу він не зупинявся, поки не охрип і не занявкотів басом. Переривався тільки на їжу, котру ледь не з пальцями вихоплював через клітку.
    Доповідати, що на станцію пробрався через телепорт кіт, я не поспішав через Марічку. За таке її точно відсторонять від експериментів. Бідолашна весь вечір жалілася мені, що не може знайти кота, а мені приходилося триматися, щоб себе не видати, адже я знав куди він дівся.
    Нічого страшного, скоро моя місячна зміна закінчиться й думаю, що зможу контрабандою провезти кота назад на Землю. А там скажу Марічці, що спіймав його біля її дому, що, мовляв, певно, вештався десь. І ніхто не взнає про кота, першого телепортанта із Землі на Місяць. Якщо, звісно, при телепортації в нього не виникли небезпечні трансмутації. Хоча й перевірив його в медичному відсіку, наче кіт, як кіт, але напевно нічого не буває.
    Коли я вранці зайшов у віварій, кіт почав ще підозріліше себе вести. Він просто сидів мовчки й дивився на мене вірними очима. Змирився?
    Я обережно засунув руку із ошийником в клітку й надів на кота, а потім випустив. Кіт підійшов до миски, презирливо понюхав і повів мене на кухню, де вже звично ткнувся в холодильник. Потім здивовано подивився на мене й хрипло нявкнув.
    — А що ти думав, — звернувся я до нього. — Холодильник-самобранку, ще не придумали. Або їж концентрати, розведені водою, як вже я, або в мене буде котячий суп.
    Я награно облизнувся, але кіт відразу все зрозумів і потяг мене назад в лабораторію до миски.
    Потім задзеленчав приймач.
    — А в нас радість! Ми знайшлися, — Марічка почала пхати вусату пику в екран.
    Так, у неї на руках був чорно-біло-рудий кіт. Такого ж різномастого я тільки що замкнув в себе на кухні разом з мискою добавки.
    Тому й задав, як для мене, цілком логічне запитання:
    — А це точно Пуфик? Не його двійник? Ти до нього гарно придивлялася?
    — Що за дурні питання? Хіба я свого кота не впізнаю?
    Вона може і признає, а ось я щось її кота не впізнав.
    Питаннячко. Може кіт не телепортувався, а якось скопіювався через невідому функцію телепорту?
    — Уявляєш, я вчора все передивилася, окрім кабінки телепорта, якого замкнуло. Гадки не маю, як він там опинився. Він такий допитливий.
    Допитливий? Гм, наглий, ось більш підходяще слівце.
    Після радісної новини Марічка передала вахту й помчала чимдуж відвозити бідного котика додому. А я почав ставити експерименти на тих режимах, на яких скопіювався кіт.
    Поки справа не доходила до сірників, лабораторним телепортам вистачало потужності, надалі сипали іскрами й загрозливо тріщали. Не дивно, що телепорт Марічки замкнуло, адже йому потребувалося зжерти купу енергії, щоб матеріалізувати кота.
    І тоді я зрозумів.
    Проста формула: енергія дорівнює добутку маси на квадрат швидкості світла. Тобто, щоб матеріалізувати три кілограми з хвостиком, знадобиться триста квадрильйонів джоулів. Це без втрат на перетворення.Надмірна розкіш у вік енергетичної кризи.
    Але все одно дивно, що ніхто раніше не додумався до такого використання телепорта. Хоча копіювати той же свинець за ціною золота, чи ба, антиматерії, нікому, звісно, не потрібно. Навіть нема зиску запасні органи штампувати таким чином. Хіба що якихось державних діячів на випадок вдалих терактів. Чи видатних вчених, щоб при їх передчасній смерті не припинилися важливі розробки.
    Я похолонув. Якщо все так і є, то цю інформацію будуть охороняти, як державну таємницю. Ні, тепер я тим паче не видам кота, інакше, хто його знає, що зі мною зроблять. Добре, якщо тільки папери про нерозголошення змусять підписати. А якщо ні? Хіба можна бути впевненим в таких питаннях?
    З іншого боку телепортацію можна було б вдало комерціалізувати. Багато заможних людей не пожаліли б мільярди, щоб відтворити свою останню копію в разі вбивства. А диктатори й поготів передавали б владу виключно молодим копіям. Але, може, вони й так вже все знають.
    Хоча, дивно, як тоді взагалі відкрили світу технологію телепортування?
    Так недовго й параноїком стати.
    Відірвали мене від шалених експериментів знову дзвінком, після якого я задумався: чому не щастить і як із цим боротися? Мало було мені кота, так ще й уламки частини геостаціонарного кільця в гості пожалували, проти яких метеороїдні пастки й сама станція, що харчі для різномастого нахаби.
    Але робити нема чого, зібрав речі першої необхідності, матеріали досліджень і став чекати на рятівний човник.
    Тільки знову роздався дзвінок. Ось і здравствуй, дзвінкофобія. На жаль, вона не помилилася. Виявилося, човники поки що рятують людей на аварійній ділянці геостаціонарного кільця, а мене попрохали не впадати в паніку й триматися, або спробувати на місяцеході від’їхати подалі від зони ураження.
    Який місяцехід, якщо станцію пошкодять уламки, мені не вистачить запасів того ж повітря, поки за мною прилетять. Ніхто не передбачав аж такі форс-мажори.
    Зв’язуюсь знову із Землею:
    — Мені потрібно передати матеріали досліджень.
    — Ви пролітаєте якраз над Г'юстонським телепортом. Даємо добро.
    Не буду ж їх лякати, що матеріалом досліджень буду я сам. Точніше, моя копія.
    От чорт! Ледве не забув про кота! Звичайно, на Землі Марічка чекає із його оригіналом, але для мене це зовсім інший кіт. Не той, із яким я прожив останню добу на станції і з яким хотів би перебувати й надалі на Землі.
    Я намагався не думати про себе того, який залишиться тут і проживе останні хвилини на станції, сповнений смертельного відчаю, хоча якщо все вдасться, його, чи моя копія продовжить жити на Землі.
    Акумуляторні батареї під місячною станцією нададуть в перерахунку десь кільканадцять квінтильйонів джоулів. Вистачить на мене й кота із запасом.
    Уявляю який переполох невдовзі розпочнеться на Землі, коли до них начебто вперше телепортуються живі істоти в цілості й в доброму гуморі.
    Замикаю телепорт й передаю:
    — Г'юстон, у вас проблеми.
     

    ***

    На Землі мене з котом очікувано заходилися досліджувати в лабораторіях.
    Несподіванкою стало те, що вже через кілька годин мене під вартою перевезли до київського центра місячних досліджень, до такої вже знайомої лабораторії телепортаційного синтезу, де зустрів Марічку, котра відразу відчула до мене якусь відразу, чи що, бо гепнулася непритомна.
    — Вибач, — звернувся до мене мій двійник, підхопивши Марічку. — Під час бомбардування уламками я не втримався й закоротив  другий лабораторний телепорт, бо не був впевненим, що з першого разу вдалося себе скопіювати. Та й просто бездіяльно очікувати смерть надто складно психологічно.
    Ось так в мене з’явився, гм, брат-близнюк? Ні, краще. Людина, яка знає про мене наразі майже все, адже ми мали до певного моменту спільне життя, і з якою завжди можна відверто поговорити.
    А щодо моїх переживань… Виявилося, ніхто нічого не знав. І мені здається, що я відкрив ящик Пандори. Просто мало хто ще усвідомив це. Не у всіх така багата уява. Чи пак, не всі такі параноїки.
    Хоча, звичайно, з часом через багатоманітні обставини ми змінюємося. І так, спостерігати за життям двійників у несхожих умовах дуже цікаво. Адже підмічаючи відмінності між собою й двійниками, ми можемо досліджувати як на нас впливає різне життя.
    Ось тільки Марічка тягнеться більше до мого двійника. Може тому, що зустріла його першим. Хоча, начебто, які в нас с ним відмінності? Хіба що він пережив більшого потрясіння, перебуваючи за секунду до смерті на грані небуття. І через це став більше цінувати життя, Землю, Марічку… І, може, вона це відчуває. Зрештою, мій двійник не зміг себе перебороти й повернутися на Місяць, на відбудовану станцію. Тепер разом з Пуфиком Другим коротаємо вахти на ній і спілкуємося з подружжям Котенків, ну й звісно з Пуфиком Третім і просто Пуфиком. Куди ж без них.