16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Христя Хмиз Количество символов: 34301
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao006 Арбітраж


    Під крилом літака синьо-зеленими смугами пролітало море. Мірі здавалося саме так: що це не літак долає останні кілометри над Чорним морем, а море летить їй назустріч. Ось і кораблі далеко внизу пролітають, і, певно, на їхніх палубах вишукувалися моряки у парадній формі. Салютують їй, Мірі. А це, певно, Куяльник – одеське Мертве море. Мертве – це точно, а від моря вже нічого не лишилося, суцільна пустеля. Міра ще пам’ятала його іншим – з натовпами відпочивальників, перемащених бридкою, але дуже корисною багнюкою. Чи побачить вона колись наповнений водою лиман? Де це все? Скільки вона не була вдома? П’ять років? Ні, здається, більше…
    – Мирославо Клименко? Зброя, наркотики, заборонені речовини?
    – Ні, звісно. – Міра ще не звикла до нового прізвища, тому не одразу відреагувала.
    Паспортний контроль пройшла швидко. Вона ніколи не викликала підозр у людей. Навіть не довелося впливати на цього симпатичного хлопця у формі, лише посміхнулася у відповідь. Можливо, в її посмішці теж є якісь чари? Подивилася в найбільше дзеркало в аеропорту – молода, струнка, засмагла. Тут і чари не потрібні. Міра знала, що до неї зараз прикуті погляди більшості чоловіків уже в напівпорожній залі. Дочекалася, коли останній пасажир зник за розсувними дверима, і зробила крок уперед. У дзеркало.
    – Зніміть ментальний захист! – тут посмішка вже не допомагала.
    Старий відьмак глянув у вічі. Трохи замислився, потім відрапортував за протоколом:
    – Міра Клейман, місце народження – Одеса, Україна, постійне місце проживання – Порту, Португалія. Мета візиту – арбітраж. Термін перебування – три дні.
    – Усе правильно.
    – Я не питав.
    Старий щось клацнув на ноуті. Цього разу поїздка мала офіційний характер, то було б дивним, якби на Міру не чекали.
    – Таксі біля терміналу «А». Надано Вам для користування на весь термін перебування в Одесі.
    Так і є. Міра знала, що відмовлятися безглуздо. Тепер кожний її крок під контролем. Арбітр виборного ритуалу – занадто важлива фігура для самостійного пересування містом. Хоч що може статися з одеською відьмою в Одесі?
    Будівлю терміналу «А» було затягнуто величезним банером «Побудовано за підтримки міського голови Олега Крутого». І зображення чинного мера на повний зріст. З банера посміхався майже лисий чоловік, демонструючи досягнення сучасної стоматології.
    Міру замутило, перед очима попливли різнокольорові кола. Знову починається! За останні роки їй здавалося, що ці відчуття забуті. Але біль скаліченого міста почала наповнювати її знову, як і п’ять років тому. Міра ніколи не була сильною, тому й обрала найпростіший шлях. Відчуваючи, як Одеса висмоктує з неї сили, вирішила бігти. Бігти і сховатись в іншій країні, в іншому місті з маленькими різнобарвними будиночками уздовж моря. Переконала себе, що так буде краще – у чужому місті біля чужого моря. Головне – море, без нього вона б не витримала ці роки. Роки, коли намагалася все забути. Але Одеса не забула про одного зі своїх Хранителів.
    – Дівчино! Дівчино! – від намету на майданчику перед терміналом закульгала пофарбована в яскраво-фіолетовий колір бабця. – Візьми листівку, почитаєш дорогою. Це наш кандидат у мери Одеси – Андрій Маналов. Дивись, який видний чоловік. Не те, що той плюгавий бандюган.
    Стара гордо показала фотографію чорнявого чолов’яги, а потім кивнула на банер. І додала тихіше:
    – Тільки не викидай тут, наш куратор смітники навколо перевіряє.
    Міра запхала листівку в сумочку і кивнула фіолетовій «феї». Нарешті вона вдома, таки в Одесі…
    
    ***
    Водій досить нового «Шевроле» виявився лісовиком. Він навіть не намагався виглядати «своїм» у спекотній літній Одесі. З довгим волоссям, бородою та вусами, молодий чоловік похмуро чекав на Міру біля автівки. Певно, йому тут некомфортно…
    – Ви затрималися, пасажири літака давно роз’їхалися, – лісовик підхопив валізу і легко закинув до багажника.
    – Проблеми на паспортному контролі.
    – Трапляється… У місто?
    – Так.
    Спочатку їхали мовчки. Мірі було цікаво, як змінилася за її відсутності рідна Одеса. Обіруч дороги вона встигала роздивлятися лише передвиборні білборди: «Одеса – наш дім», «Побудуємо Одесу разом», «Одеса – морська перлина», «Запрошуємо на відкриття будинку мрії». Слогани і картинки швидко стрибали перед очима. І ці самі прізвища – Крутий і Маналов. Дівчина дістала із сумки пожмакану листівку. Що ж пропонує кандидат? Як завжди – не Одеса, а Нью-Васюки: безкоштовні пляжі, гарні дороги, зручний транспорт, заборона будувати на березі моря. Крутий, здається, теж це обіцяв. Обидва терміни поспіль. А тим часом багатоповерхівки виростали швидше за гриби після дощу.
    Першому гра в мовчанку набридла водієві, а за сумісництвом й охоронцю та споглядачу. Міра подумки посміхнулася.
    – Які плани? Куди їдемо?
    – Поснідаємо у місті. Знаєш нормальні місця? Я давно вже не була в Одесі, – Міра легко перейшла на «ти». – До речі. Як тебе звати, лісовику?
    Хлопець оживився.
    – Анатолій я, можна просто Толя. Є тут одне місце. Не нове, але гарне. Будеш приємно здивована.
    Дорогою вона ще встигла з’ясувати, що на Толю в Саврані чекає наречена. І щойно лісовик заробить в Одесі грошенят, вони одружаться, а згодом побудують гарний будинок посеред лісу. Він так захопився розповіддю про щасливе майбутнє, що мало не проїхав потрібне місце.
    Коли Міра востаннє тут була років десять тому, літнього майданчика не передбачалося. Лише підвальна забігайлівка, де за пару гривень можна було скуштувати не найгіршого вина і добре закусити.
    – Не варто в таку гарну погоду у підвалі сидіти. Та й не люблю я всі ці підземелля, підвали, печери. На природі, посеред дерев набагато краще. Ти згодна?
    Толя потягнув Міру до непримітної хвіртки поруч з помпезною брамою нового будинку, темно-зелена вежа якого, схожа на зікурат, височіла над старим кварталом. Майже на даху цього велетня Міра розібрала напис «Перлина 24» і побачила зображення маленького кажана. У голові зашуміло, знову почала підходити нудота.
    – Сюди!
    
    ***
    Місце справді було чудовим! Посеред затишного двору дзюрчав фонтан, під деревами стояли з десяток столиків, а довкола линув запах справжньої заварної кави. І неприємні відчуття миттєво зникли, Міра знову почувалася добре. Що може зробити гарна уява в поєднанні з добрим смаком і жменькою магії! Симпатичний офіціант у величезних сонцезахисних окулярах з’явився наче з повітря. Або так воно і було.
    – Американо? Еспресо? Капучіно? Лате? – хлопець уважно подивився на Міру. – Подвійний еспресо без цукру?
    – Читання думок заборонено Кодексом! – Анатолій зробив крок уперед і затулив собою Міру.
    Який бодігард з нього? Міра розсміялася.
    – Толю, вурдалаки не вміють читати думки. Він просто добре виконує свою роботу.
    – Кава буде за хвилину. Прошу сідати.
    Офіціант посміхнувся і продемонстрував, наче випадково, лісовику ікла. Лісова нечисть мертвяків недолюблювала, і це було взаємним.
    Одесити звикли називати це місце за старими вулицями – Карла Маркса і Карла Лібнехта. Міра пригадала, що свого часу ці хлопці були знаними упирями, тож вурдалакам ідея сподобалася – і на розі з’явилася бодега «Два Карли». Уже і вулиці кілька разів перейменовано, і про Карлів давно забуто, а підвал з гарними винами Бессарабії і Трансильванії приваблює охочих посидіти в напівтемряві.
    Кава виявилася саме такою, як Міра уявляла собі подумки. Але як? Справді, вурдалаки думки не читають. І від перебування в літню спеку на сонці, навіть у темних окулярах, їм кепсько. І ілюзії створювати настільки якісно вони не здатні. Так де ж той таємничий господар чарівного дворика, який «запросив» Міру на вранішню каву?
    – Дозволите? – на протилежний стілець, не чекаючи відповіді, опустився худий чоловік.
    – А якщо ні? Це щось змінить?
    – Звісно! Напрямок нашої розмови як мінімум!
    Офіціант поставив на стіл горнятко з кавою і келих червоного вина. Міра уважно роздивлялася свого візаві: звичайна людина – стара і хвора. Посланець. Що ж йому наобіцяли? Одужування від раку, який вже давно пожирає чоловіка зсередини? Так тут уже нічого не вдіяти. Навіть чарівникам його вилікувати не під силу, тому і вино на сніданок гірше не зробить. Тоді що?
    – Ваше здоров’я! – чоловік підніс келих до рота, а потім одним ковтком його спорожнів. – До речі, як Ви почуваєтеся?
    Нудота різко повернулася, у Міри почали труситися руки, а обличчя старого пияка роздвоїлося. Але напад минув так само різко, як і почався.
    – Що вам потрібно?
    – Люблю, коли переходять одразу до справи! – чоловік витер губи рукавом сорочки. – Наш мер Олег Крутий переказує Вам вітання.
    – Ще щось?
    – Так, наш мер сподівається на Вашу принциповість, об’єктивність і неупередженість.
    – Якщо у «вашого» мера є сумніви щодо моєї об’єктивності, він може подати позов до Суддівської Колегії про відвід арбітра.
    – Ну що Ви, пані Мирославо! Ніхто не сумнівається у призначеннях і рішеннях Колегії.
    Міра зраділа, що її справжнє ім’я не прозвучало. Прийняли правила гри чи справді не знають?
    За вимогами Виборного ритуалу арбітром може бути будь-який акредитований у Колегії чарівник, але уродженець того міста чи країни, за які будуть боротися претенденти. І хоч звичайні люди все ще вірять у чесні вибори, такі питання вирішуються зовсім не надрукованими папірцями з прізвищами кандидатів.
    – Ви давно не були в Одесі… – чоловік зробив паузу. – А наше місто змінилося на краще…
    – Я бачу, як змінилося наше місто! І це не добрі зміни!
    – У вашому місті – можливо, а наше квітне і росте. І пан Олег хотів би, щоб Ви все побачили. Побачили до Ритуалу. Я готовий виступити вашим гідом.
    І на шиї співрозмовника з’явилася стрічка з бейджем «Антон Кубарь. Екскурсії по Одесі».
    – Ви в курсі, що правила забороняють учасникам Виборного ритуалу спілкуватися з арбітром?
    – Авжеж! А хіба тут є хтось з учасників дуелі? Перепрошую, Виборного ритуалу? Наш мер у робочій поїздці в столиці. Де інший кандидат, я не в курсі, але тут його точно немає.
    – Слухайте, пане Антоне, що наобіцяв Вам «найкращий мер усіх часів»?
    Усмішка новоявленого гіда стала хижою.
    – Ви ж бачите, скільки мені лишилося! Ви про нас усе знаєте! Ми, люди, для вас наче якась худоба, домашні тваринки. Вам легше нас не помічати. А Олег Крутий не такий!
    – Та невже?
    – Він не лише забезпечив мене усім необхідним, щоб я був усіляко задоволений...
    – Якщо Ви про необмежену кількість безкоштовного алкоголю, то таке легко забезпечити, бо задоволення буде нетривалим, – перебила його Міра.
    – Що ти розумієш, дурна курко! Я провів своє життя в комуналці. Ти взагалі знаєш, що таке одеська комуналка? А десять сусідів з однією кухнею і туалетом?
    Міра мовчала, хоч дуже добре про це знала. А посланцю справді нічого про неї не сказали. І цей пішак гадає, що для Ольгерда, тобто Олега Крутого, люди мають якесь значення…
    – А тепер я маю простору квартиру з панорамними вікнами на море. І мої діти живуть поруч. І мої онуки вже мають своє житло у новому будинку. І все це завдяки нашому меру!
    Чоловік закашлявся.
    – Тоді зрозуміло, – на «дурну курку» Міра навіть не образилася, – розмову закінчено.
    – Так що мені передати пану меру?
    – Що аматорські екскурсії мене не цікавлять!
    Вона поборола хвилю нудоти, легко вдарила пальцями по краю столика і вимовила три слова.
    Набридливий чоловік перед нею розчинився у повітрі. Як і створена для їхньої розмови ілюзія. Тепер Міра сиділа за столиком посеред брудного одеського двору з розтягнутими від вікна до вікна мотузками з випраними речами. Праворуч зеленою брилою нависав мерський «зікурат», затуляючи сонце. Здавалося, що маленький кажан на даху спостерігає за дівчиною. Міра повільно допила вже холодну і, на диво, смачну каву.
    Анатолій чекав у кондиціонованій прохолоді автівки й вдавав, що він тут ні до чого.
    – Куди тепер?
    – На море! Пляж «Дельфін» знаєш?
    – Але до нього не можна під’їхати! Краще на Великий Фонтан! Там є спуски до моря
    – Ні, тільки на «Дельфін»! Ностальгія… Сходами прогуляюся. А ти як хочеш.
    За годину Міра розташувалася на шезлонгу біля води, а Толя, обливаючись потом, сховався під смугасту парасолю, постеливши орендований рушник на пісок. Море і його мешканців він любив не більше за вурдалаків. Ну як можна жити там, де немає жодної травички чи дерева?
    – Трубочки зі згущонкою! Цукрова гаряча кукурудза! Рачки! – лунало звідусіль.
    – Я поплаваю! Йдеш? – Міра закрутила довге волосся вузлом, щоб не замочитися.
    – Ні! Хіба я дурний? Там же мокра і холодна вода! Б-р-р-р!
    Міра лишила йому окуляри і телефон. Лісовик кивнув, загорнувся у рушник і заплющив очі. Ну куди вона може подітися тут? Щойно вийде на берег – він одразу відчує.
    Міра відпливла далеко за хвилелом, звідки можна було добре роздивитися берег. Як усе змінилося! Майже не видно буяння зелені від численних прибережних парків, лише стрункі будівлі зі скла і бетону. Гарні, високі, але… Дівчина попливла далі, намагаючись перевірити свою здогадку. Сонце вже потроху перевалило за середину денного шляху, й на поверхні води почали відбиватися обриси одеського узбережжя. Різкі схили ламаними лініями віддзеркалювалися у синьо-зелених хвилях, іноді перемежаючись з невисокими будинками, чиї стріхи не псували загального краєвиду.
    Але море не зберігало жодних згадок про нові будинки, що рясно виросли уздовж берега за останні роки. Красиві, але хижі витвори чинного мера не відбивалися у воді! Вони не відкидали тіні! Це відкриття підштовхнуло Міру рухатися швидше – до маяка, де на неї вже мали чекати.
    
    ***
    Про підводний вхід до маяка мало хто знав. І навіть серед тих, хто знав, не всі могли сюди потрапити. Міра набрала у легені більше повітря, пірнула, завдяки розсіяному світлу з поверхні знайшла кам’яний виступ у підніжжі маякової башти і натиснула на камені у певному порядку. Перед нею відкрився тунель, і дівчина занурилася ще глибше вже у повній темряві. Вона знала, що зараз долає магічні бар’єри, здатні зупинити навіть найсильнішого чарівника, якщо він не належить до обраних. Уже на межі сил вона нарешті побачила світло й одразу виринула з води.
    – Я здивований, що маяк тебе визнав, – чоловік з ліхтарем у руці чекав на неї.
    Сергій? Шкода, що на сьогодні випало його чергування, бо зустріч з колишнім Міра уявляла напрочуд інакше.
    – Ти б волів, щоб я втопилася? Чи загинула в рибальській сітці?
    – Від мого бажання нічого не залежить. Це не я вирішую. Якщо маяк досі вважає тебе Хранителькою, то можеш ввійти.
    – Я прийшла не до тебе, і не тобі мені щось дозволяти!
    – Коли ти все кинула і полетіла до іншої країни, теж нікого не питала! Ти ж знаєш, як важко утримувати рівновагу в місті, коли хтось з нас опиняється поза зоною дії маяка.
    – Те ж мені – Нічна варта! Книжок начитався?
    – Попрошу без образ!
    – Ти дбаєш не про місто, а лише про себе! Так і лишився розбещеним маленьким хлопчиськом, тому і не можеш пробачити, що я від тебе пішла!
    – А ти так і лишилася емоційним та істеричним дівчам, незважаючи на вік! Хоч виглядаєш добре: образ змученої русалки тобі личить.
    – Тільки ти вмієш в одній фразі зробити комплімент й образити. Є незмінні речі у Всесвіті…
    – Діти, не сваріться, – на світло вийшов сивий чоловік. – Сергію, облиш!
    – Головний Хранителю! – Міра поклонилася. – Аркадію Самуїловичу, я до Вас.
    – Радий тебе бачити! Піднімайся!
    Яскраве світло різануло по очах, Міра зіщулилася. Звідси центр Одеси було видно, як на долоні. Потьомкінські сходи збігали до моря від пам’ятника Дюку – першому й одному з найкращих міських очільників. Відтоді Одесою керували переважно немісцеві чаклуни, бо Виборний ритуал це дозволяв. Претендувати на посаду мера південної Пальміри міг будь-хто, але затвердити це право мусив Арбітр – обов’язково місцевий мешканець.
    Старий сів за стіл і уважно подивився на Міру.
    – Ти вже знаєш.
    – Так, місто не віддзеркалюється у воді. Нове місто. Старі будинки не змінилися.
    – Таке трапляється, коли до влади дориваються упирі. Усе, що вони створюють, існує лише у світі людей. У магічному вимірі цього немає.
    – Але як це сталося, що місто заполонили вурдалаки? Хіба немає заборони на їхнє проживання у великих містах?
    – Тобі добре відома Конвенція: Одеса – вільне місто! Тут немає утисків і обмежень. Так було завжди і так буде в майбутньому.
    – Якщо воно буде – це майбутнє, – подав голос Сергій від дверей.
    Але старий не звернув на нього увагу.
    – Завдяки цьому ми свого часу створили Порто-Франко. На цьому зараз тримається все, що є в нашому місті.
    – Але до чого тут Конвенція, коли місто хворе? Воно вмирає і губить нас! – Міра майже відчула напад нудоти, але сила маяка одразу його погасила.
    – Ну тобі-то чого боятися? Завтра проведеш Виборний ритуал – і гайда, до сонячного Середземномор’я. – Сергій не заспокоювався. – Гадаєш, нам тут добре? Тільки ти відчуваєш цей біль? Я не можу протриматися на березі більше кількох годин, тільки на маяку ми почуваємося в безпеці!
    – Досить! Зараз потрібно не скиглити, а вирішувати, що робити далі! – Головний Хранитель знову звернувся до Міри: – Проблема в іншому. Наш мер, а точніше упир Ольгерд, готує потужне заклинання. Ці будинки – лише ланки в майбутньому ланцюгу.
    – Скоріше вже перлини в намисті… – Сергій сказав дуже тихо, але Міра почула.
    – Перлини?
    – Так, в Ольгерда завжди було гарне почуття гумору. Побудовано вже сорок вісім «Перлин» – висотних новобудов, він їх так і називає. Навіть не ховається.
    – Я нещодавно бачила одну. Здається, двадцять четверту…
    – Так, у самісінькому центрі. Вони розкидані по місту у чітко визначеному порядку. Немає жодного району, де б не було цих високих зелених будинків. Завтра за планом здається останній – сорок дев’ята «Перлина».
    – Коли саме? Після Ритуалу?
    – Урочисте відкриття призначено на той самий час, коли і Ритуал. Для завершення заклинання потрібно, щоб усі «Перлини» заповнилися енергією, тому будинки мають бути заселеними. Отже, у нас ще є час, але дуже мало.
    Міра згадала один з білбордів, що бачила дорогою з аеропорту.
    – Обов’язково заселеними? Чи достатньо, щоб люди були в середині будинку?
    – Що ти маєш на увазі?
    – Ольгерд запросив усіх охочих на відкриття останньої «Перлини». Там буде купа людей – безкоштовні розваги та їжа додаються…
    – Тоді в нас немає часу.
    – Так що ж він будує?
    Тепер уже відповів Сергій:
    – Ольгерд завершує створення пентаграми, що змінить наші закони: він хоче відкрити магічний світ для вурдалаків. Раніше такого ніхто не робив, тому ми можемо лише гадати, що станеться.
    – Скоріше за все будинки з людьми, утворивши вершини і точки перетину пентаграми, почнуть рухатися, опускатися і розчиняться в землі. Ти ж бачила, що вони не мають тіні, отже, належать лише цьому світу. Ольгерд хоче ними пожертвувати, і в такий спосіб повернути усім упирям здатність існувати в магічному світі. І не лише відбиватися у дзеркалі, а й потрапляти за нього…
    – Він просто поверне мертвякам життя! – Сергій перейшов на підвищений голос. – І для цього знищить тисячі людей і зруйнує Одесу! Він наставив свої вежі по всьому місту! Там в кожній не менше тисячі мешканців!
    – Замовчи! Істерика не допоможе! – Міра дивилася на Сергія і не розуміла, як колись могла в нього закохатися. – Що можна зробити? Як нам врятувати місто?
    – Тебе це почало цікавити? Ти взагалі давно не належиш до хранителів! Ти сама зробила вибір!
    – Сергію, я ж просив тебе не втручатися. – Головний Хранитель виглядав розгубленим. – Сподіваюся, що вихід є. Але якщо він є, то змінити щось допоможе тільки Виборний ритуал. Ольгерд не повинен знову стати мером Одеси.
    – А як це вплине на завершення заклинання з «Перлинами»?
    – Запустити процес зможе лише той, хто керує містом – чарівник, який переможе на магічній дуелі. А саме ти, Міро, маєш право вирішувати, хто переможець. Взагалі не розумію, чому тебе обрали Арбітром. Ти дуже молода для такої відповідальної ролі.
    – Здається, саме це і стало причиною. Хтось з Арбітражу дуже зацікавлений у перемозі Ольгерда. Не здивуюся, якщо до Суддівської Колегії входить кілька упирів. Ось вони й обрали мене – того, з ким не буде проблем.
    – Справді, на перший погляд, ти молода недосвідчена відьма. Народилася в Одесі, але поїхала з міста і країни, отже, зв’язку з містом не тримаєш. Вони вирішили, що тобі байдуже, що тут відбувається і хто переможе на виборах. Ідеальна кандидатура, – Сергій уже заспокоївся.
    – Упирі навіть не знають мого справжнього імені, яке відомо в магічному світі. У світі, до якого вони так прагнуть потрапити… До речі, а що скажете про конкурента нашого «найкращого мера»? Андрія Маналова, здається? Які в нього шанси здолати Ольгерда?
    – Ось про це зараз і поговоримо. Тільки не смійся! Маналов – гном.
    – Хто? Цей «видний чолов’яга», якого рекламують по всьому місту, – гном?
    – Так. Але незвичайний гном. Він володар одеських катакомб, тому можна сказати, що все місто тримається на ньому. У переносному сенсі…
    – І він здатний перемогти?
    – Важко сказати. Але це наш єдиний шанс. І ти, Міро, повинна допомогти нашому підземному другу.
    – Але як?
    – Зустрінешся з ним, щоб домовитися про спільні дії…
    
    ***
    Анатолій потягнувся під рушником і розплющив очі:
    – Накупалася? І як це може подобатися?
    – А я не розумію, як ти можеш сидіти на пляжі в рушнику під парасолею.
    – Сподіваюся, ми вже йдемо. Чи пані бажає загоряти?
    – Обійдуся. Зачекай, зараз перевдягнуся. До речі, тут є ліфт нагору, прямо з пляжу через тунель.
    – А чому ти раніше не сказала? Ми б могли не пхатися цим пеклом сходами, а швидко спуститися до моря.
    – Ну так і ти не попередив, що на мене «додаток» до кави чекає.
    – Гаразд, винний. Але ж ти розумієш…
    – Так, розумію – наречена, ліс, будинок.
    Живописний тунель, викладений мозаїчними ілюстраціями до відомих казок, прямував від пляжу до ліфтової шахти. Забитий відпочивальниками, обвішаними надувними матрацами, ластами, рушниками, парасолями, він ніс охочих зануритися в море назустріч тим, хто вже виконав цю місію. До ліфту розтягнулася галаслива черга.
    – Понаїхали тут, не можна спокійно на пляж сходити одеситу в п’ятому поколінні!
    – Звідки ти взагалі узявся? Тебе тут не стояло! Одесит хрінів!
    – Мадам, приберіть свого собаку, він дзюрить на мою сумку!
    – Тримай свою сумку в руках, не буде проблем!
    Анатолій здивовано озирався в усі боки.
    – Тут завжди так?
    За Міру відповіла «дама із собачкою»:
    – Розслабся, хлопче! Ти ж в Одесі!
    Натовп заколихався хвилями сміху.
    Нарешті підійшла їхня черга. Ліфт напхався вщент, але в останню мить Міра штовхнула всередину лісовика, і він встиг всунутися між «корінним одеситом» і чоловіком з надувним дельфіном.
    – Зустрінемось біля автівки. Я наступним піднімуся, – Міра крикнула уже в зачинені двері. І додала дуже тихо якісь незрозумілі слова.
    На табло завмер вогник старту, і ліфт завмер, щойно почавши рухатися.
    – Усе, застряг. Тепер будемо чекати невідомо скільки.
    Ну що ж, з годину точно нічого не зміниться, у Міри з’явився час. І непомічена у вирі загального обурення дівчина відійшла в бік і відчинила маленькі дверцята. З яскравого освітленого тунелю через перехід вона потрапила до дренажної труби, яку знала вздовж і поперек ще з дитинства. Крім мокрих пацюків і чорних дротів, у дренажці не було нічого цікавого, проте вона ховала вхід до катакомб. І пройшовши по коліно у воді кілька сотень метрів, Міра намацала в кінці залізну драбину. Нарешті! За хвилину дівчина вже стояла в кам’яній галереї.
    Катакомби розтягнулися під Одесою на тисячі кілометрів заплутаних ходів, частина з яких давно засипана і зруйнована. Але аборигени знали, як потрапити в потрібне місце, минаючи душні тролейбуси і трамваї. Мірі не потрібно було чогось шукати, вона вже прийшла, куди потрібно. Головне, щоб її помітили. І господар підземної Одеси відреагував відповідно. Коридор засвітився яскравими вогниками, а на підлозі замиготіла зелена стрілка-дороговказ. Міра попрямувала за нею. Поблукавши двічі по колу, стрілка нарешті повернула праворуч і вивела до невеликого підземного озера.
    Це місце було добре знайоме, і про його небезпеку Міра також знала. Однак стрілка вперто показувала на воду, і дівчина зробила крок уперед. Потім ще один, похитнулася і впала в озеро. Але не занурилася з головою у крижану воду, як очікувала, а вийшла з протилежного боку величезного дзеркала до круглої зали. Від яскравого світла тисячі свічок Міра заплющила очі.
    – Вітаємо у підземній Одесі, Арбітре! – Андрій Маналов відкрито посміхався з кам’яного трону. – І це попри заборону спілкування з учасниками ритуалу. Ай-ай-ай!
    – Давайте обійдемося без пафосу і гучних заяв. У мене обмаль часу.
    – Якщо ти прийшла домовлятися про мою завтрашню поразку, то не варто. Попереднім відвідувачам я вже відмовив, – і підземний володар показав на темне озеро за спиною Міри, де, як вона відчувала, плавали тіла невдах-переговорників.
    – Навпаки, я хочу допомогти виграти дуель.
    – Та невже? Вирішила піти проти Кодексу, Мирославо? Чи проти Ольгерда?
    – Скоріше друге, Андросе!
    Господар катакомб підвівся з трону. Для гнома він був навіть високим – трохи нижчим за Міру. І він також не знав її справжнього імені. Натомість їй його ім’я було відомо.
    – Я тебе уважно слухаю!
    …Коли рятувальники нарешті звільнили з ліфту переляканих пасажирів, Міра вже чекала на Анатолія біля автівки.
    – Що там сталося? – невинно поцікавилася вона. – Я швидше сходами піднялася, ніж ти на ліфті.
    – Нічого нормально не працює. Це місто розвалюється на частини. Ні в чому немає злагоди. Люди роздратовані і злі. – Толя торкнувся свіжого синця під оком. – У мене вже голова від цього болить.
    – Ого! Це хто тебе так?
    – Сам винний. Хотів, як краще… запропонував пострибати в ліфті, щоб розхитати його…
    – Можеш не продовжувати. Скільки разів ти встиг стрибнути?
    – Здається, два…
    Міра засміялася. Добре, що лісовику було не того, щоб підозрювати її у своїх проблемах. Навіть він почав відчувати, що з містом діється щось лихе. Нехай думає, що це наслідки бійки, а не біль міста. Міра вже майже звикла до цієї важкості в голові, слабкості в руках і постійної нудоти.
    – Поїхали до готелю. Я вже втомилася, а на завтра маю бути у формі.
    – Ось це правильне рішення!
    
    ***
    Виборний ритуал традиційно проводився на Куяльницькому лимані, де сходилися основні лінії магічних сил. Стараннями чарівників, які давно обрали його для розв’язання суперечок, тобто звичайних магічних сутичок, лиман перетворився на кам’янисту пустелю з окремими острівками солоної води і лікувальної багнюки. Одеські фотографи проводили тут зйомки у космічному стилі, а любителі загадок – астрономічні квести.
    О шостій ранку Міра вийшла на дуельне поле і відміряла потрібну відстань, відмаркувавши зони для обох учасників. Кольорові прапорці лише відволікали увагу, насправді основні межі було встановлено магічним способом. Її функція Арбітра передбачала такі можливості: Міра поставила захисні бар’єри і лінії розмежування. Учасники з’явилися за годину.
    – Пане Ольгерде! Пане Андросе!
    – Шановна Мирославо! – Олег Крутий був сама люб’язність. – Прекрасно виглядаєте. Андросе, а ти, як завжди, на висоті! Простір не тисне? Ти ж звик перебувати в замкнених приміщеннях.
    – Не хвилюйся, Ольгерде, мої підземеллі не менші за цей майдан. А тобі сонечко не пече? Може, окуляри знімеш?
    – Хлопці, у вас зараз буде можливість з’ясувати стосунки в цивілізований спосіб. Заспокойтесь і розійдіться у свої зони разом із секундантами.
    У призначений шанс пролунав сигнал початку Виборного ритуалу, і учасники наблизилися до центральної лінії – кожний зі свого боку. Міра стала між ними, порахувала до трьох і гучно вимовила:
    – Дуель за право очолити вільне місто Одеси розпочато! – і швидко відбігла з траєкторії руху темної кулі, запущеної Ольгердом у свого опонента.
    Гном легко відхилився і розпорошив кулю на іскри, одразу перетворивши їх на вогняний вітер, що посилювався з наближенням до супротивника. У відповідь упир розсміявся, закрутив вогняний стовп в інший бік і спрямував його на Андроса. Усе відбулося так швидко, що підземний володар не встиг зреагувати, і магічний вогонь опалив йому руку.
    Міра напружилася, але поки що все відбувалося за правилами Виборного ритуалу. Гном зосередився, тепер його хід. Андрос добре розумів свої недоліки і переваги противника, і на цьому будувалася обрана разом з Мірою стратегія дуелі. Поки що він її дотримувався. Зараз гном нахилився і торкнувся землі, від якої живився силою – поранена рука одразу припинила боліти. Потім ще раз доторкнувся до кам’янистої землі, по якій пройшли легкі коливання, далі – дужчі, і вже за мить землетрус почав ламати дно лиману, утворюючи яри і провали. Ольгерд такого не очікував. Коли під його ногами завібрувала поверхня, упир спробував піднятися над землею, але з відкритої безодні виринув яскравий стовп полум’я, огорнув його ноги і потягнув вниз. Це було не за правилами: дуель відбувалася у чітко визначеному просторі, її не можна було проводити під землею, у повітрі чи у воді. Але Міра зволікала із втручанням: якщо Андрос переможе, то воно того варто, навіть якщо її покарають.
    Однак за кілька хвилин з провалу показалася рука Ольгерда, а потім і він – чорний і поранений, але не подоланий. Його гучний голос почули всі:
    – Дуель без правил? – і моторошно засміявся. – Тоді хто не сховався, я не винний.
    І вдарив у бік гнома забороненим заклинанням – «чорним вітром». Міра встигла зрозуміти, що це вона відкрила скриньку Пандори, знявши всі обмеження. Але ж дівчина сподівалася, що гномівські чари подіють, натомість Ольгерду вдалося вистояти. Тепер смертельний ураган знищував усе на своєму шляху, Андрос намагався уникнути його дії, але не зміг. «Чорний вітер» висмоктував життя з усього, що траплялося на його шляху. На змученій землі лежали мертві птахи і вирвані з коренем дерева, які потрапили до магічного буревію, коли той набирав силу. На землі у закривавленій сорочці лежав і Андрос – скалічений, але живий.
    – Оголошую перерву, – Міра піднесла руку вгору.
    Обидва учасники виборного ритуалу поранені, отже, результат залежить від другої частини дуелі. Міра обмірковувала ситуацію, наводячи лад: усувала провали і яри, прибирала все зайве, оновлювала поверхню лиману. Але вона вже не була впевнена в результаті. Що ж робити? Потрібно знайти інший вихід.
    Обидва учасники відновили свої сили, наскільки це було можливо. І зайняли позиції напроти один одного. Андрос зібрався і запустив у бік Ольгерда стріли із сонячного світла, намагаючись пробити оборону вурдалака. Більшість з них у ціль не влучили, але дві торкнулися захисного поля упиря і впали біля його ніг. Однак Ольгерд не дуже зрадів з цього, він швидко втрачав сили. Так само, як і його противник. І тоді в його руці з’явилася звичайна біла перлина, залишена на такий крайній випадок. Упир зняв окуляри, незважаючи на яскраве сонце. Він підніс до обличчя перлину, і з його очей вистромилося темне світло, яке швидко змінило забарвлення перлини на чорне. Ольгерд подивився на Міру червоними очима і, не цілячись, запустив чорну перлину в бік Андроса.
    – Ні! – Міра кинулася до лінії розмежування між противниками.
    Але і Андрос вирішив реагувати у відповідь ще до того, як страшна зброя розпочала свій шлях. Він посилив магічний захист, подався в бік і впав на землю, бо лише земля могла його захистити. Міра відчула, як далеко під дном лиману почало рухатися каміння – давній ракушняк, який в Одесі добували вже понад двісті років і з якого було побудовано половину міста. І з усіх боків каміння, витиснуте з-під землі, почало летіти в Ольгерда, збиваючи його з ніг і засипаючи, як у погребальному кургані.
    У ту саму мить чорна перлина вдарилася в перший захисний шар, створений Андросом. Міра вже не думала, а діяла автоматично. За той час, який знадобився перлині здолати всі шари магічного поля, дівчина опинилася перед гномом. Перлина торкнулася її шкіри і розчинилася, перетворюючись на чорну пляму, що стрімко збільшувалася.
    – Мирославо! – Андрос впав біля неї на коліна.
    – Міро! – це, здається, Сергій.
    – Ми ж виграли? – дівчина швидко слабла. – Ольгерд загинув?
    – Так, – Андрос турботливо тримав її за руку, але в його очах вже світилася радість перемоги.
    Але Міра побачила не тільки це. Перед її очима виникали образи сорока дев’яти перлин – будинків, що не відкидають тіні. Ольгерд так і не встиг завершити заклинання, хоч і побудував пентаграму. Але Міра побачила, що мало б статися: як зникають у диму і вогні усі будинки, як вмирають люди, як благає про допомогу місто. Її місто. Бачила, як вулиці перетворюються на кам’яні галереї, як підходить море, оголюючи кам’яні брили.
    Натужно завив маяк – він відчував, коли гине хтось з хранителів міста. Спираючись на руку Сергія, Міра сіла.
    – Андросе, я повинна оголосити переможця дуелі.
    – Так, Виборний ритуал є незавершений без вердикта Арбітра, – гном вже не прикидався, що його турбує доля Міри.
    – У мене є до тебе останнє прохання. А потім – вердикт. Дай мені, будь ласка, руку.
    – Звісно, – Андрос нетерпляче сіпався, іноді озираючись на кам’яну гору над Ольгердом, але взяв дівчину за ліву руку, ще не пошкоджену чорним полум’ям перлини. Міра знала, що упирі її місту вже не загрожують. І тепер збиралася захистити Одесу від нової небезпеки.
    – Не роби цього! – Сергій в останній момент збагнув, що задумала Міра.
    – Цей мій вибір! Кожний Хранитель має право перед смертю обрати свого наступника.
    – Який Хранитель? – Андрос здивовано глянув на Міру і спробував висмикнути руку. Але було запізно, зв’язок розірвати вже було неможливо.
    – Андросе, владою, наданою мені вільним містом Одесою, передаю тобі свою силу Хранителя міста. Бережи і охороняй його! Маяк підтвердить моє право.
    Міра відчула, як чарівна хвиля перетікає по її руці до Андроса. Маяк завив потужніше.
    – Що ти наробила? Що зі мною? – гном нарешті відірвав руку і схопився за голову.
    – Тепер ти відчуваєш місто – його біль і його перемоги, його смуток і його радість. Тепер ви пов’язані назавжди. Якщо ти зашкодиш місту – ти зашкодиш собі. Відчуваєш, як болять його рани?
    Андрос наче зігнувся під тягарем, який передала йому Міра.
    – Я не хочу цього! – закричав Андрос.
    – А тепер я, Арбітр Виборного ритуалу, оголошує переможця. Новим мером Одеси стає Андрій Маналов, відомий як гном Андрос і Хранитель міста.
    Міра важко зітхнула, обперлася на Сергія і затихла. Чорна перлина завершила свою справу. Дівчина вже не бачила, як новий мер уважно подивився на місто, потім на Куяльницький лиман. Присів, торкнувшись його поверхні, промовив заклинання, і раптом скрізь просолену поверхню і каміння проступила вода. Усі рушили геть, лише Сергій з Мірою на руках залишився на місці. Лиман наповнювався водою… Уперше за останні п’ять років. Міра розкинула руки і попливла…

  Время приёма: 08:28 15.10.2019