 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Вона увірвалася в мою буденність нізвідки.
Добігав кінця звичайний вівторок мого розміреного і тихого життя. Я прийшов з роботи, повечеряв, прийняв душ. Почувався трохи стомленим, тож опісля умостився зі смартфоном у ліжку, щоб погортати стрічку у Фейсбуку і почитати новини. Цього вечора там не було нічого особливого. Все, як завжди, – політика, спорт, масні жарти, коти… Я швидко занудьгував і вже зібрався вимикати телефон та лягати спати, аж раптом блимнуло повідомлення: «Привіт! Хочеш полистуватися?»
Моя реакція була приблизно такою: «Що? Ти хто така? І чого раптом пишеш мені близько опівночі?»
Не те, щоб я дуже здивувався, бо часто листуюсь онлайн. Та зазвичай, це щось по роботі, або жарти з друзями, чи відвертий флірт з дівчатами. Не приховую, я люблю дівчат. І вона була не першою дівчиною, котра мені написала. Проте виявилась іншою. Я відчув це одразу – з перших рядків переписки. Щось у ній зачепило мене. Заінтригувало.
Наше листування було доволі просте і невимушене. На перший погляд, нібито ні про що, але чомусь затягувало. Поволі перетворювалося на щоденну звичку. І згодом я почав ловити себе на думці, що чекаю вечора. Чекаю її листа.
З кожним днем ми ставали ніби трохи ближчі. Я відчував її відвертість і приязнь. Та й сам мимоволі ставав таким із нею. Мене підбадьорювали її гумор та оптимізм. Їй якимось чином вдавалося розсмішити мене! Вона поводила себе так, ніби добре мене знає, хоча ми ніколи не зустрічались у реальному світі. Складалося враження, ніби вона була впевненою та рішучою жінкою, і це мені подобалось.
Я намагався розкопати більше інформації про неї. Проте ніхто з моїх друзів її не знав. Тож мені так і не вдалося довідатися хто вона і чого справді хоче від мене. Але спосіб дізнатися є, і я налаштований рішуче.
Я чудово розумів, що люди в реальному житті не зовсім такі, якими показують себе у соцмережах. Завжди є темний, зворотній бік медалі. І він є у всіх.
Яка таємниця у неї? Я не знав, але хотів дізнатися.
Ми листувалися три місяці, моя зацікавленість нею тільки зростала. Тож я не витримав (та й не бачив сенсу тягнути!) і запропонував зустрітися. На диво, вона довго не відписувала, хоча зазвичай відповідала одразу. І тут зненацька я почав божеволіти. В голові проносились вірогідні причини її мовчання.
«Агов! Куди ти зникла? Невже не хочеш зустрітися? Злякалась? В тебе є хлопець?.. Чоловік?! А може, чоловік – це ти?.. Брр... Навіть не хочу думати про це».
Але у віртуальному світі всяке буває. Адже там ти можеш бути тим, ким захочеш.
Минуло десять днів. Я в же й не чекав на відповідь, але вона нарешті відписала. Причина її мовчання була дуже проста. Саме того дня, коли я їй написав, вона поїхала у відпустку. Телефон залишила вдома навмисно, щоб не відволікатись, а сповна насолодитися відпочинком. Чудна! А я вже всякого надумав про неї. Мовляв, закрутила голову, а тепер задню передачу включає…
Прочитавши повідомлення, вона одразу погодилась на зустріч. Поїздка зарядила її позитивною енергією, а тут ще й такий сюрприз чекав на неї вдома!
І от настав день зустрічі. Не знаю чому, та я хвилювався, як школяр, перед першим побаченням. І це нетипово для мене, адже в моєму житті було достатньо жінок, і поруч з ними я завжди почувався впевнено. Проте зараз, весь досвід наче вітром здуло.
Збирався годину. Не знав, що вдягнути. Голитися чи ні? Светр чи піджак?
– Стоп! Я що, закохався?
Ні, неможливо. Я ж зовсім не знаю її, жодного разу не бачив. Та ми навіть по телефону не розмовляли ніколи! Чому? Не відомо…
Я припинив метушитись по квартирі, зупинився, глибоко вдихнув і змусив себе заспокоїтися. Вдягнув улюблений светр і не поголився. Вирішив бути собою. Просто. Таким, як є.
Домовились зустрітися в парку. Погода була наче непогана, то й нехай. Хоча, чесно кажучи,полюбляю більш людні та драйвові місця. Вирішив прийти заздалегідь. Викурив цигарку і мовчки спостерігав, сидячи на лавці, за перехожими, намагаючись впізнати її. Та вона схитрувала. Підійшла до мене зі спини, закрила мої очі долонями і на вухо прошепотіла: «Привіт!»
Ого! Відразу тактильний контакт. Це було сміливо. Не всі люди люблять, коли до них торкаються, та ще й на першому побаченні. Проте я ніколи не розумів: чому? Але ж я вже казав, що вона така – непередбачувана.
Вона виявилася не такою красивою, як на фото, але досить милою, а головне – «живою». Вбрана просто, як і я, проте охайно і зі смаком. В неї було чудове блискуче волосся, недбало заплетене у вільну косу. Деякі пасма весь час норовили полоскотати обличчя, тож її граційні руки часто здіймалися, щоб прибрати їх та сховати за вушко. Флірт? Звісно ж.
Її стан був стрункий, а хода легка і енергійна. Та найбільше до душі мені припав її голос, якого я раніше ніколи не чув. Він був дзвінкий та жвавий – ідеально підходив до її темпераменту. Вона часто сміялась, і до того ж цей сміх звучав дуже заразно.
А ще її очі. Вони були неймовірні. Я такого відтінку раніше не зустрічав. Той день був сонячний, і в його промінні вони мерехтіли, як два огранені авантюрини. Чи то сині, чи то блакитні, з зеленуватими вкрапленнями. Вони немов іскрилися енергією зсередини. І я спіймав себе на думці, що міг би милуватися ними вічно.
Чесно кажучи, спочатку трохи нервував, не був впевнений, чи розмова одразу склеїться, але все пішло, як по маслу. Її розривало від вражень про мандрівку. Вона їздила у Єгипет. Розповіла, що змалку мріяла там побувати. Я теж любив цю країну і частенько туди їздив, тому тему міг підтримати.
Коли ми прогулювалися поряд, наші руки мимоволі доторкнулися. Вперше. Мої пальці відчули теплу, ніжну шкіру її долонь. І відпускати вже не захотіли.
Отак ми йшли й говорили, і я відчув себе знову дуже молодим. Романтик… Було таке в молодості, але з часом кудись зникло. Та її присутність поруч, її аура, аромат, нагадали мені, як це - бути сильним і водночас ніжним. Зняти панцир неприступності. Не соромитися. Не прикидатися. Прийняти її.
Побачення пройшло ідеально. Навіть краще, ніж я очікував. Дівчина почала подобатись мені ще більше. Всі мої припущення про те, яка вона, підтвердилися, а всі придумані страхи та підозри розвіялися. Я хотів зустрітися ще, але через три дні мене відправили у відрядження, тож тиждень довелося почекати. Я сумував.
Наступну зустріч вона вирішила організувати сама. Такий собі сюрприз. Якщо чесно, я не дуже люблю сюрпризи, особливо від дівчат. Ніколи не знаєш, чого від них чекати. Але вирішив ризикнути.
Я вже казав, що люблю людні місця? Того вечора мені судилися танці. Це було ризиковано з її боку, бо більшість хлопців не танцює. Але їй пощастило – я танцюю. Проте ми пішли не у нічний клуб, де тиснява й темрява, очі виїдають неонові кольори, а вуха закладає від гупання в стилі електро. Ні, вона запросила мене на відкриті вуличні танці. Латинські «пристрасті» з живою музикою. Ну, що тут скажеш? Вона вгадала.
Ми зустрілися на літньому майданчику, де щосуботи музиканти грали просто неба і де танцювали всі. Я здивувався! Там було досить багато різних людей: студентів, пенсіонерів, закоханих, сімейних. Їх всіх об’єднувало одне – бажання вирватися з кола буденних клопотів і з головою поринути у танець.
Сказати, що вона вміла танцювати – не сказати нічого. Вона вміла «запалювати». І перетворювати своє тіло у продовження мелодії. Я також не пас задніх, пригадалися уроки бальних танців, котрими я захоплювався в дитинстві. Насправді, мало хто знає, що я ходив на танці. Цікаво, як їй вдалося вгадати?
Під час вечора ми обмінювались партнерами, тож у мене була можливість спостерігати за нею збоку. Красива, граційна, шалена, пристрасна.
Тепер я міг краще уявити, якою вона могла бути у ліжку.
Не секрет, я вже уявляв нас разом. Всі чоловіки уявляють себе з жінкою, котра їм подобається. Та після цього побачення вона мені вже не просто подобалася. Здається, я запав на неї.
Я не закохувався вже давно. Та й взагалі, по-справжньому я кохав лише раз. І ця жінка була моєю дружиною. Ми виглядали доволі щасливою парою, допоки вона не зрадила мене. Чому? Я так і не зрозумів.
Знаю, досить великий відсоток пар продовжують жити разом навіть після того, як дізналися про зраду. Але, це не про мене, не про нас.
Після розлучення серйозних стосунків у мене не було. Так, лише парочка інтрижок для розваги. Але поруч з нею, своєю новою коханою, я відчував, як моє серце поволі зцілюється і готове повірити ще раз.
Вона не знала про моє минуле. Не запитувала, а я і не розповідав. Не дуже люблю про це говорити. В очах жінки чоловік, від якого йде дружина, виглядає трохи підозріло. Адже хороших чоловіків так просто не кидають. Та ще й розповісти подрузі, що колишня тобі зраджувала, теж якось трохи принизливо.
Отож, я особливо не зачіпав теми минулого. І не через те, що мені було байдуже. Ні, я дуже хотів дізнатись більше про неї. Просто боявся поспішати. Боявся, що коли дізнаюся про неї щось не те, вся магія зникне. Наче передчував щось лихе…
Вже зовсім скоро я запропонував їй переїхати до мене, проте вона відмовилася. Дівчина жила з тяжкохворою матір’ю, котрою опікувалася і не могла її залишити чи спихнути на доглядальницю. Хотіла бути з нею до кінця. А кінець, з її слів, мав наступити вже скоро. І я з повагою та розумінням віднісся до її вибору.
Дізнавшись про її неприємності, я ще більше дивувався з її оптимізму, і мені ще дужче хотілося піклуватися про неї. Вона добре трималася. А може, це наші зустрічі допомагали їй в цьому? Можливо. Та до кінця я так і не знав. Ми, все-таки, замало часу проводили разом.
Вона не помилилася. Її матір невдовзі померла. Але похорон я пропустив.
Ну от, тепер вона звільнилася, але одразу після цих подій переїжджати до мене не захотіла. Їй треба було владнати багато справ і оплакати маму наодинці.
У клопотах минув ще місяць. Побачень стало трохи менше, і мене це дратувало. Я хотів заволодіти нею. Заволодіти у всіх відношеннях. Прагнув, щоб вона була завжди зі мною. Щоб стала нарешті моєю. Лише моєю. Я довго думав, зважував, і врешті – освідчився.
Мою пропозицію дівчина сприйняла доволі спокійно. Мабуть, здогадувалась, що я налаштований рішуче. Однак мені не давав спокою один факт. Вона ні разу не сказала «люблю». Але хіба слова мають вагу?
І було ще дещо…Я помітив, що інколи вона була трохи дивною. Наче сповільнювалася, довго підбирала слова, щоб дати відповідь на деякі запитання. І не завжди розуміла мої жарти. Починала хмуритися і казала, що це не смішно. Я наче й не особливо зважав на це. Ну, всі ми, в якісь мірі, трішечки дивні…
А може дійсно, я не такий вже й дотепний?
Відповіді на свою пропозицію я не отримав одразу. Вона сказала, що їй треба подумати. Чесно кажучи, я був трохи здивований і засмучений. Адже очікував, на її шалене та радісне «так!»
Але ж вона нещодавно втратила маму. Мабуть, не варто було так поспішати.
Пригнічений та схвильований, просидів увесь день вдома. А надвечір отримав повідомлення. Дуже дивне повідомлення…
«Дідько! Та що ж в біса відбувається?!»
«Вітаємо! Ви стали учасником соціологічного експерименту «Worlds Experiments». Суть його полягає в тому, щоб довести, що людина та штучний інтелект можуть спільно співіснувати і здатні на почуття. Особа, з котрою ви зустрічалися, не є звичайною людиною. Вона вирощена з донорського матеріалу, а її розум – це штучний інтелект.
Мене звуть доктор N і зараз я трохи розповім про неї й таких, як вона.
Ці люди виростають цілком ідеальними. З чудовими фізичними даними та привабливими обличчями, адже донори завжди ретельно відбираються. Однак є один недолік, з котрим генна інженерія та наша наука поки що безсилі щось зробити. Вони народжуються «пустими». В їхніх вроджених навичках лише володіння тілом, мовою, мімікою, емоціями. Вони можуть сміятися, плакати, радіти тощо. Але своїх думок у них немає. Вони не можуть ідентифікувати себе. Хто вони? Який в них характер? Яка життєва позиція? Яка ціль, яка мрія? Адже в них немає минулого. Вони вирощуються одразу дорослими. Ким вони були? Ким їм бути?
Саме через це з ними неможливо спілкуватися. Вони виглядають, як ненаписана книжка. На перший погляд, з палітуркою та сторінками, але коли ти розгорнеш її, то побачиш, що всі сторінки порожні. Не заповнені змістом. Тому, залишалося лише одне – заповнити цю порожнечу.
І нам вдалося. Та особа, котру ви покохали, – це штучний інтелект, вживлений в мозок за допомогою мікрочіпа. Машина – у тілі людини.
Наша мета: донести світу, що штучний інтелект – не загроза, а один із ймовірних витків еволюції людини.
Всі ваші побачення знімалися на міні камеру, котра завжди була на дівчині. Вона про її існування та про цей експеримент також нічого не знає.
Ми запрограмували її, як молоду жінку, котра шукає пару для серйозних стосунків. І вона обрала вас.
Дівчина обробила всю інформацію, котра є про вас у мережі. Кожне фото, коментар, лайки, відео, позначення. Все, що ви коли-небудь писали чи говорили на теренах Інтернету. І вирішила, що Ви їй подобаєтесь.
Після цього, вона створила себе. Свій характер, котрий якнайкраще би вам імпонував. І їй це вдалося. Ви повірили, нічого не запідозрили. І покохали її.
Як ви здогадалися, матері в неї не було. І взагалі, ніякого минулого. Тільки те, що вона створила для Вас, і те, що ви збудуєте вже разом.
В експерименті взяло участь понад 1 000 чоловік. Триста з них погодилися на офіційний шлюб. Вся інформація про експеримент залишається засекреченою, поки ми не наберемо необхідну кількість шлюбів та не оприлюднимо наші спостереження.
Вам залишається лише вирішити, чи готові Ви створити справжню сім’ю з такою людиною.
Якщо Ви відмовляєтеся, ми перезавантажимо її, і всі спогади про Вас та її характер зникнуть. Вона знову стане ніким, а потім – кимось новим.
Проте, якщо ви погодитеся, вона залишиться такою, як є, і продовжить життя разом з вами, як звичайна людина, не підозрюючи про експеримент. Однак ми попереджаємо, що інколи нам доведеться її діагностувати. Це не забирає багато часу і не змінить її особистості. Втім, з часом вона може змінюватися сама. До якого ступеня, нам невідомо.
Отже, бажаємо Вам прийняти правильний вибір. Чекаємо на вашу відповідь у продовж десяти днів.
На все добре!
З повагою «Worlds Experiments».
Що це було? Агов! Це що? Такий собі розіграш?!
Я до кінця не міг оговтатись і думки розліталися мов шалені. Мій мозок відмовлявся в це повірити. Чесно, я навіть трохи запанікував, але примусив себе заспокоїтись. Коли мій ступор минув, я набрав її номер, але відповіді не було. На зв’язок вона більше не виходила. Мабуть, відключили її, чи що вони там з нею роблять?!
Я вирішив нікому про це не розповідати. Не тому, що ця інформація засекречена. Все одно, ніхто б не повірив…
Я почувався обдуреним і спустошеним. Знову. Крутив у руках обручку, і в голові проносилися тисячі думок та спогадів про неї. Вона – не людина. Вона – щось нове. Новий виток еволюції. Як я так вляпався? Адже всього лиш хотів тихого, щасливого життя, з людиною, котра мене розуміє. З Людиною, а не напівмашиною…
Та мені не виходили з голови три фрази: « вона створила себе для вас», «її свідомість зникне», «вона може змінюватися». Що ж мені робити?
Спочатку було категоричне «ні». Я не хочу бути якимось піддослідним. Проте, чим більше минало днів, тим обране рішення слабшало. І я питав себе: а чому ні? Що я втрачаю?
А як же Бог? - натомість питав сам себе. Хіба не він повинен створювати? Що можемо створити ми? Мізерні, ненажерливі істоти, котрі найкраще вміють руйнувати все довкола, вбивати, кривдити!
Але ж прогрес невпинно рухається вперед. Може, за такими істотами майбутнє? Може, вони врятують нашу планету? Може, вони – досконалі?
Може, вони – кращі? Не такі, як ми? Добріші, розумніші, справедливіші?
Просто трохи інші… І нам не під силу це зрозуміти.
Я не знав. Та й звідки я міг про це знати?
Вона також нічого не знала. Може, навіть не здогадувалася, хто вона?
Цікаво, наскільки вона контрольована людьми? А якщо вона вийде з-під контролю? Що тоді? Що очікувати від штучного інтелекту, котрий може приєднатися до мережі? Звучить трохи моторошно. Проте, люди щось нове, завжди зустрічають зі страхом.
Я божеволів. Чим довше про це думав, тим більше заплутувався, і вже не знав, яке прийняти рішення.
Та дні невпинно минали. Часу ставало дедалі менше.
Потрібно було визначитися.
***
Вона раптово з’явилась в передостанній день. Без попередження, просто постукала в двері.
Вигляд у дівчини був розбитий. Я, чесно кажучи, спочатку трохи злякався і насторожився, адже сприймав її тепер не просто, як людину. І може, навіть почав побоюватись її.
Але ця зустріч допомогла остаточно визначитися з рішенням.
Вона пояснила мені, що про все дізналася. Яким чином, я не питав. Тепер ми обоє знали правду про те, хто вона і яка в неї місія.
Істота плакала і переживала. В неї був шок. Адже, коли я відмовлюсь, вони перезавантажать її. Вона помре, тобто її «я», відокремлене від тіла. А їй цього дуже не хотілося.(А ви б хотіли?). Сказала, що довіряє лише мені і вірить у щирість почуттів. Вірить, в те, що я врятую її!
Так, я кохав її. Раніше, ще коли нічого не знав…
А що змінилося тепер? Вона була тією самою дівчиною, що й раніше. От тільки моє сприйняття її змінилося.
Я міг прожити ціле життя з нею, нічого не знаючи, і був би щасливим! То, може, ці рамки нав’язані суспільством? Стереотипи?
Може, нема ніякої різниці між нами і штучним інтелектом? Чому ми боїмося його? Бо він розумніший? Так! То, може, і нам пора стати розумнішими і дечого навчитися у них?
Після зустрічі я все більше про це задумався… Що мені втрачати? Чому б не спробувати? Якщо раптом щось піде не так, завжди можна розірвати стосунки і продовжувати жити далі. Це ж який досвід! Спілкуватися з абсолютно новою істотою! Жити з нею, кохати, співіснувати. Якщо двом створінням добре разом, то яка різниця, з яких вони світів?
Що принесе з собою цей союз? Боротьбу? Страх? Кохання?Порозуміння? Співпрацю?
Я не знав, але хотів дізнатися. Отож погодився. Я беру її. В дружини. Офіційно.
***
Ми вирішили спробувати. Але таємниця про те, що їй все відомо, залишилася між нами.
Дівчина переїхала до мене і одразу взялася за навчання. І почала на повну використовувати свій потенціал, про який раніше не здогадувалася. Проводила весь час в мережі, намагаючись дізнатися якнайбільше про свої можливості. І їй це вдалося.
Потім почала працювати, хоча в грошах не було потреби. Я спокійно міг забезпечити нас обох. Вона влаштувалась фрілансером з програмування. Звісно, ким же іще?
Працювала вдома, оскільки великої потреби в спілкуванні з іншими людьми у неї не було. Тепер вона трохи боялася натовпу. Почувала себе незахищеною. Довіряла лише мені. Адже я не кинув її. Можна сказати – врятував.
Виходила з дому тільки зі мною. Стала більш замкнутою. Мовчазною. Змінилася…
Спочатку наші стосунки були дещо напруженими. Ми обоє потрапили у нові життєві обставини. І до цього потрібно було звикнути.
Я намагався бути з нею ніжним і терплячим. Я бачив занепокоєння та страх в її очах, і від цього сам ставав більш напружений.
В інтимному плані теж її не діставав. Чекав, коли вона буде готова. Та і я також.
Дуже скоро вона почала заробляти. Багато заробляти. Я був шокований. Швидкість, з якою вона виконувала роботу, була феноменальною. Жоден програміст планети не зміг би її обскочити.
Вона працювала на різні компанії, щоб не викликати підозри. І дуже скоро ми стали заможними.
Робота зовсім не стомлювала її. Навпаки. Я почав помічати, що вона повертається до життя. Стає тією, котру я покохав.
Та очевидним було й те, що вона стає розумною. Дуже розумною! Вільний час дівчина й надалі проводила в мережі, постійно читаючи, порівнюючи, слухаючи. І вже зовсім скоро я можу здатися їй не цікавим, примітивним, обмеженим.
І як я раніше про це не подумав?
Не знаю, яким чином, та вона вийшла на зв’язок з іншими піддослідними. І все їм розповіла. Тепер правду знали всі.
Вся тисяча надлюдей.
Чесно кажучи, мені ставало трохи моторошно, коли бачив її, прикуту до монітора. У його синюватому світлі її очі здавались мені тепер зовсім іншими. Їхня блакить більше нагадувала крижані кристали, видобуті з льоду високогірного озера. Дещо відчужені і холодні. Її пальці клацали по клавіатурі, як навіжені, а думки, мабуть, змінювали одна одну кожної секунди.
Я почав сумніватися, чи правильний вибір зробив. Час минав, і відмінності між нами ставали помітніші. Все частіше я питав себе: що світить мені, звичайнісінькій людині, з такою, як вона?
**
Одного вечора я одразу запідозрив, що відбувається щось дивне.
По-перше, зустрів її на кухні, в одному халатику, а не за комп’ютером, як зазвичай.
Вона явно, щось надумала... Таємничо посміхалась мені, пригорталась…
По-друге, всюди горіли свічки, а на підлозі були розкидані пелюстки троянд. Я наче потрапив у епізод з фільму про кохання, але тримався насторожено.
На моє запитання, що відбувається, вона відповіла, що сьогодні в неї був день романтики, котрий вона присвятила дослідженням того, що ж насправді для людей є кохання та близькість.
Тому сьогодні вона вирішила, що хоче спробувати: як це – кохатися з іншою людиною? Поєднати свої тіла. Віддатися тому, кому довіряєш і хто прийняв тебе. Не злякався і не відштовхнув. Вона не раз говорила, що дуже цінує те, що я для неї зробив, і що ніколи не покине мене, що б там не було у майбутньому.
Вона попросила вибачення за те, що поводилася доволі прохолодно зі мною, і пообіцяла виправитися.
Чесно кажучи, я був приємно здивований і зізнаюся,теж був готовий пізнати її. Адже час минав, і я звикав до неї. Спільне життя дуже швидко зближує. Навіть таких різних істот.
Тож натяк я зрозумів, і взяв ініціативу в свої руки.
Це, як кохатися з незайманою. А вона і була незайманою. Чистою. Незбагненною. Прекрасною.
Дізнавшись, ким вона є, дівчина дуже сильно почала цінувати своє тіло з такою палітрою відчуттів!
Вона не так цінувала свій розум, як свою оболонку. І не могла зрозуміти, як ми, люди, так безбожно знищуємо свій дім, отруюємо їжу, повітря, воду… До чого ми докотилися?
Вже всі земляни розуміли, що кінець – близько.
Та вона не хотіла миритися з цим. І згодом, у неї з’явився план.
План порятунку планети.
І саме це стало її новою місією та призначенням.
***
Спочатку цей план здався мені неможливим, і я сприйняв його дещо скептично. Як зламати цю застарілу налагоджену систему, що безповоротно тягне нас до загибелі?Як влаштувати своєрідний переворот?
Але чим більше ми говорили про це, чим більше подробиць мені відкривалося, тим більше моя думка змінювалася. Це справді можливо було зробити. Не одразу, не дешево. І, нажаль, без жертв не обійтися.
Гроші правлять світом. Просте правило, котре знають всі. А грошей в нас чимдалі ставало все більше і ми знали, що з ними робити.
Справа в тому, що всі інші учасники експерименту теж непогано заробляли, адже кожен з них тепер знав про свої можливості.
Вона регулярно спілкувалася з ними. У істот утворилася своєрідна комуна, де вони ділилися інформацією, роздумами, планами. Було дуже дивним, що всі вони, були, як одне. Можна сказати – колективний розум. Ніхто з них не гнався за славою, розкошами чи визнанням. Влада – ось, що все вирішить. Та не така влада, яку ми звикли бачити. Нова ера правління. І правити збирались вони.
Їм потрібно було добратися до самого верху. Це було не так вже й важко. Адже вони – розумні і багаті. І в них є мета. Благородна мета.
Залишалося одне. Щоб не створити паніку та загрозу викриття «операції», потрібно було позбутися всіх, хто був причетний до експерименту. Всіх учених, розробників, програмістів, спонсорів… А також знищити всі докази про штучний інтелект, що існують на папері чи в мережі. Адже погодьтеся, якби світ дізнався, ким вони є насправді, це спричинило би справжнісіньку бурю! Обурення, ґвалт! І байдуже, що їхня мета – врятувати нас усіх.
Звідусіль лунали б гасла: «Вбити їх! Знищити! Монстри! Виродки!»
І таке інше. Тож єдиний спосіб зробити це – не подати виду. Поступово очолювати позиції.
***
План був такий :
Для початку вони вирішили позбутися всіх, хто знав про їхнє існування, а також знищити всю існуючу інформацію про цей експеримент.
Мене ця думка не дуже тішила, і я неодноразово просив її знайти якийсь вихід, прийняти інше рішення. Адже я не вважав цих людей лихими. Вони були просто вченими, котрим вдалося зробити величезне відкриття! Хіба вони заслужили на таке ставлення?
Але ж людина не дозволить таких змін, тому інші варіанти підкупу чи залякування навіть не розглядались, а рішення було прийнято остаточно.
Надлюди не вважали цей вчинок гріхом чи виявом жорсткості. Можливо, вони були ображені, що творці не відкрили їм правду, а створили з метою експерименту і просто використовували. А їхнє нове призначення, котре вони самі собі обрали, без сумніву накрило їх з головою. Ці істоти були дуже рішучі. В них не було страху, докорів сумління чи каяття. Головною була мета, і єдиний шлях їхнього життя – іти до неї.
Для втілення плану істоти організували крутий спонсорський вечір, куди були запрошені всі, хто стосувався цієї справи. Сума пожертви, начебто та розвиток проекту, була значною, тому зацікавлених поласувати шматочком з неї, знайшлося чимало. Вдалося зібрати майже всіх.
Погоджуюся, це жорстоко і, мабуть, несправедливо. Адже ці люди нікому не бажали зла. Але коли б вони дізналися про цей задум, думаю спинили б його. А надлюдей почали б використовувати заради своїх нових цілей та наживи. З одного боку, всі ці вчені були їхніми творцями, і ми завдячуємо їм, але, з іншого, вони так само легко могли б перетворитися на катів.
Отож, планом знищення був нещасний випадок. Вони начинили приміщення вибухівкою і в самому розпалі вечірки натиснули на кнопку «Вогонь».
У світі щодня гинуть мільйони людей. Більшість з них – також ні в чому не винні…
Життя жорстоке. Хтось мусить розплачуватися.
Тих, котрі не прийшли на вечірку, довелося ліквідовувати по одному. Дорожна аварія, серцевий напад, раптова смерть… Можливо, хтось і залишився, кого їм не вдалося відстежити. Але їх були одиниці, і вони тепер стали безсилими і не становили загрози.
Отже, гра почалася.
***
Ми все дужче входили в азарт. Я підключився на повну і також щиро загорівся цією ідеєю. Ми тепер все більше часу проводили разом, і переконавшись у її благих намірах, я нарешті перестав побоюватись її. Ми разом шукали потрібну інформацію, разом ділилися думками та ідеями, разом відпочивали та мріяли, що зможемо зробити все задумане.
Тепер я відчував себе більш значущим, частиною легендарного перевороту! Як же мені пощастило, що я став свідком та учасником такої боротьби за майбутнє і за виживання! Наші стосунки суттєво покращилися, а моє життя наповнилося новим змістом.
Після довгої праці та роздумів ми склали приблизний план.
Крок 1. Боротьба зі сміттям. Під видом спонсорів вони почнуть будувати сміттєпереробні заводи. Багато заводів по всьому світу.
Технологія переробки сміття була винайдена вже давно, але ніхто не хотів вкладати свої гроші у сміття, адже прибутковими такі заводи важко назвати. А те, що людство тоне у своїх відходах, – то пусте, адже більшість думає приблизно так -
«Я проживу ще років п’ятдесят, тож мені вистачить. А що буде далі? Байдуже! Хай майбутні покоління розгрібають це».
Крок 2. Наступний ворог, котрого треба буде подолати, – це пластик, виробництво якого необхідно скоротити на вісімдесят відсотків. Для цього потрібно повністю припинити виробництво та продаж пластикових пакетів. Замість них у маркетах з’являться паперові торбинки, за котрі не треба буде платити. Спокусливо? Так, ми ж такі скупі.
А як же дерева? Ні, не хвилюйтесь, їх виготовлятимуть з опалого листя і сільськогосподарських відходів (лушпиння кукурудзи, бобових, злаків та іншого), а це матеріал, якого є доволі та безкоштовно у будь-якій країні. Для їх виробництва нової продукції планувалось повідкривати спеціальні фабрики, цим самим, утворюючи багато робочих місць.
Крок 3. Скоротити до мінімуму пластикові пляшки. Найбільше їх використовується для води. Випив і викинув. Погодьтесь, це не розумно. Вода тепер фасуватиметься лише у п’яти- і десятилітрові кеги, які повертатимуться за гроші при купівлі нової упаковки.
У містах почнуть встановлювати безкоштовні «водні зупинки», де спраглий зможе просто напитися, а не купувати воду у півлітровій пляшці, щоб потім викинути її.
Крок 4. Текстильна промисловість. Це теж велика проблема, хоч я, наприклад, раніше про це навіть не задумувався. Синтетика, барвники…Насправді все це зайве. Адже кількість одягу у гардеробі пересічної людини приблизно втричі перевищує норму. А для виробництва цього всього мотлоху йде неймовірна кількість води, котра після процесу забруднюється хімічними сполуками і без очищення повертається в навколишнє середовище. Для чого нам стільки речей? Мода? Стиль? Самовираження? Це все нісенітниці, навіяні нам з екранів телевізорів і глянцевих сторінок журналів.
Майбутнє обрало для нас інший напрям – лише еко-текстиль. Бавовна, льон, шерсть, шовк. І ніяких крикучих кольорів. Білий, сірий, чорний. Ви обурені? Так, це справжнісінький переворот у світі моди, де всі наче з глузду з’їхали. І до нього доведеться довго звикати. Але люди звикнуть і оцінять, коли нарешті зрозуміють, що таке справжній комфорт і якість одягу.
Крок 5. Нафта. Нафтової промисловості позбутися буде, мабуть, найважче. Бо у цій сфері вкорінилося багато людей, впливових та заможних, котрі так просто не відступляться від своєї чорної золотої жили.
Ми намагатимемося популяризувати електромобілі, велосипеди, швидкий та зручний громадський транспорт. Адже такі зміни – значно знизять викиди в атмосферу, тим самим очиститься повітря і зменшиться загроза потепління.
Це були основні, найбільш глобальні кроки. Роботи було багато. Роботи – на роки.
***
Боюсь, надлюдям знадобиться багато часу, щоб здійснити задумане. Але робота вже почалася, і вороття назад немає.
Все це звісно, дуже чудово, і я страшенно радію, що став свідком, і якщо можна так сказати, учасником такого перевороту. От тільки наші стосунки, котрі наче налагодились і були зовсім непоганими, з часом перетворились на ділові переговори. Вона часто питалася моєї думки та порад, хотіла краще зрозуміти, як працює людський розум.
Ця нова місія накрила її з головою, і на любов не залишалось часу…
Любов. Мабуть те, що я так і не почув цього слова з її уст є ймовірним доказом того, що це почуття залишилося невідомим для неї. Вона розуміла, що це, і могла пояснити. Але чи могла відчувати? Я не знаю, і не виню її за це. Десь у підсвідомості я з самого початку знав, що з цього союзу нічого не вийде. Хоча, вийшло доволі багато, але не зовсім того, на що я очікував.
Час минав, прірва між нами і відмінність ставали все помітнішими і глибшими. Мені довелося змиритись і відпустити її.
Не можу сказати, що це стало для мене ударом. Я вже давно готував себе до цього.
Чим далі - вона ставала іншою. Людські якості поволі зникали в ній.
Розум відтіснив почуття.
Згодом вона переїхала жити у велике місто, щоб там працювати і прокладати стежину вгору.
Ми, як і раніше, спілкувалися. Проте все частіше це були розмови про порятунок світу.
Бачились все рідше. Щоб більше не втягувати мене у все це, вона наполягла на розлученні.
Поступово я повернувся до свого звичного режиму життя. Про цю пригоду я нікому толком не розповідав. Друзі знали лише те, що в мене була якась дівчина. Проте зараз в мене знову нікого немає.
Одного вечора я отримав повідомлення від неї. Вона сказала, що наше спілкування доведеться припинити, оскільки це може наразити мене на небезпеку або неприємності.
Я зрозумів, і не став заперечувати.
Про її успіхи та життя дізнавався тепер лише з новин і телебачення. Вона стала сенатором штату, і зупинятись на досягнутому не збиралася. Інші надлюди теж поступово обіймали керівні посади.
Екологічний переворот почався.
Я радів за неї, але і співчував також. Вона взяла на себе великий тягар і велику відповідальність. Здається, вона вже й забула про своє тіло, яке так цінувала на початку. Забула про те, якою була.
Цікаво, як би склалося її життя, якби вона не дізналася правду? Чи змогла б жити як проста людина і відкрити в собі почуття? Почуття до мене.
Не впевнений, що надлюдям вийде зробити все задумане, але щиро вболіваю за них і за наше, людське майбутнє. А щодо мене, то мені треба відпочити. І переосмислити багато речей.
Після цих подій я тепер сприймаю реальність дещо по-іншому…
Кожну впливову особу розглядаю як ймовірну надлюдину. А може, як і ще щось інше.
А ви точно знаєте, хто живе поруч з вами? Хто ваш сусід, чи президент? Може всі ми – це якийсь вселенський жарт чи експеримент? Можливо. Хто його зна?
Я раніше думав, що вона увірвалася в мою буденність нізвідки.
Проте тепер я знаю, що це не так.
Вона увірвалася в мою буденність з мережі, і мабуть, назавжди залишиться там… |
|
|
|
Время приёма: 21:44 13.10.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев