16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Mавка Количество символов: 10304
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ao030 А потім прийшли ельфи


    - Хай паде Ингельбалд!
     "Хай паде Ингельбалд!" - відповіла багатоголоса луна.
     Відлунням бурі прокотився гуркіт: то мечі, зроблені з ребра дракону, билися у легкі круглі щити, обтягнуті шкірою летючої риби Ау. Кепська зброя, але іншої ми не мали. Нас оберігав священий гнів, захищаючи краще за будь-який щит.
     - Хай паде Ингель...бульк, - сусід ліворуч захлинувся власною кров'ю, що зеленим фонтанчиком пирснула із розсіченої срібною блискавкою шиї.
     "Снайпер", - прокотилося шорохом по рядах. Натовп загув, залопотів, хтось нагострився бігти, але більшість із нас зчепила щити, мов зуби, та продовжила крокувати вперед. Тендітний Багряний бутон розквітнув на рукаві сусіда праворуч, і я хутко присів, закриваючись щитом. Гепнуло, а потім світ м’яко похитнувся. Тиша контузії забилася у вуха, жадібно поглинаючи крики та стогін воїнів. Щит луснув, шкіра риби Ау скрутилася обгорілим лахміттям та розповзлася в боки, оголюючи скелет щита.
     Жбурнувши долу непотріб, на який перетворився щит, я стиснув кулаки та прискорив кроки. Праворуч намагався не дивитися, спрямувавши погляд до антрацитових шпилів Ингельбалд - Одвічної Фортеці й одвічної солі в оці для кожного істиного орка. Багряну Квітку, що розквітла позаду, я не побачив. Вибух зім'яв моє тіло та щосили втиснув його у спресовану до скам'янілості під вагою тисяч орчих смертей землю Оривен. Нашу землю.
     Ми давно облишили рахувати скільки триває осада Ингельбалд. Вічна осада - так ми її назвали. "Забагато Вічності для цих лупооких вилупків", - любив казати Арк. Більше не скаже. Це він ішов праворуч від мене. Тепер Вічність належить йому, Арк вільний розпоряджатися нею на власний розсуд. А фортеця Ингельбалд, що крокує нашими степами поглинаючи їх та залишаючи по собі пишний хвіст ельфійських лісів - більше не його головний біль.
    
     - То й нащо воно мені тре? - голос лебонів вже давно, просто я, оточений стіною знеболювальних заговорів, звертав на нього не більше уваги, ніж на комара, що дзижчить над вухом. - У мене ж господарство… Помідорки… Урожай достигає. А на тому боці, кажуть, такі врожаї… Кажуть, ельфи слово знають...
     Я сіпнувся. Що збирався зробити, сам не знаю: чи то за ті самі помідорки потриматися, чи то подушкою у скиглю жбурнути - яка різниця, все одно, іншої зброї тут, у наметі тилового шпиталю, у моїй досяжності не було.
     Спроба ворухнутися виявилася невдалою. Тіло було не моїм, воно зрадило мене, відмовляючись слухатися. Лишень і спромігся ледь голову повернути в бік патякальника. Орк сидів на ложі біля входу, виклавши на шкури ногу, обмотану пухкими бинтами. Кремезний, він і зараз старанно підтримував форму: смачно хрумкотів огірочком, відкусював по черзі то від нього, то від смаженої домашньої ковбаси, загорнутої у хрустку перепічку. Лікарняний шатер повнився ароматами часнику та копченого сала.
     - "Помідорки", - передражнив орка невидимий співрозмовник. - Скажеш таке.
     - То й скажу! - здоровило не збирався зупинятися. Щелепи його рухалися без зупину, подрібнюючи провіант. - Наші навмисне воюють, щоби прості орки не замислювалися, як там, за лісовим передолом, добряче живеться. Ельфи ж що? Вони ж нам майже браття. Як не зважати на задовгі вуха - ті самі орки, недогодовані лишень. Ельфи нам зле не побажають. Хто взагалі сказав, що то вони проти нас стоять? Ось ти, хоч одного вухастика біля Ингельбалд бачив на власнооч? То ж бо. Їхні квітки лишень, але ж ті квітки хто завгодно може застосувати, їх у кожній колдунській крамниці…
     Подушкою в нього я жбурнути не зміг. Спромігся лишень вичавити з себе злий стогін, у якому перемішалися безсилий відчай і обурення.
     - Оно, диви, що з хлопцем зробили. І хто тут винен, ельфи, скажеш? Ніт, це наші шамани за владу чіпляються. Ця війна лишень їм вигідна, - здоровило помітив мій стогін, але не мене: продовжував патякати, ніби й не було предмету його промови поряд. - То й скажи, ну нащо воно нам? Краще вже під ельфами, але живим бути.
     - Угу, ще й із помідорками, - зареготав невидимий мені співрозмовник здоровили.
    
     Сьогодні вдалося ворухнути рукою.
     Я жодній душі про це досягнення не сказав, навіть юній доглядальниці, котра щодня змінює мені підгузки та годує з ложечки. Саме їй перш за все і не сказав. За ті місяці, що пройшли з часу моєї останньої битви, світ сказився. Увесь клятий світ, усі кляті орки, окрім мене та доглядальниці. І чому я завжди забуваю її ім'я?
     Біда зовсім з цією пам'яттю. Вона не в змозі втримати імена навіть небагатьох орків, із якими в новому моєму світі, обмеженому цим шатром, доводиться пересікатися. Проте, кремезного орка зі шпиталю я розвидіти ніяк не можу. Багато розплодилося таких ось, жевунів. Оривен втомилася від Вічної Осади. Лупоока холера поволі заповзла до шатрів та вух орків і оселилася там нав’язливим шепотом.
     - Що Ингельбалд? На скільки просунулась? - Одвічна Фортеця, нібито відчувши, що орки пом’якшали, збирала дедалі більшу жниву, прискорюючи кроки.
     - Ну що за бажання краяти себе? Воно тобі треба? Облиш вже воювати. Живи… як можеш, - доглядальниця моє бажання знати, як справи на фронті, не схвалювала. Стиснула щелепи, смикнула подушку вгору, влаштовуючи мене сидячки.
     Я не відводив від неї погляд, даючи взнаки, що все ще чекаю на відповідь.
     - Шамани оголосили про ненапад. Вічна Осада наближається до кінця, - дівчина потупила очі, знервовано посовала камені заговорів, хутко підвелася.
     На мене вона так і не поглянула - вийшла, не озираючись. На коротку мить сперте повітря пропахлого безнадією шатра розірвав розжарений подих степового вітру, що приніс духмяний аромат стиглих трав та тріскотіння цвіркунів. Але шкіра, що закривала вхід впала важкою завісою, відрізаючи мене від того світу, який я знав і любив, за який варто було битися.
     Біда зовсім із пам'яттю. Не в мене, в орків. Вони більше не хочуть пам'ятати за що воюють. Проте я забути не можу. І не хочу.
     Оривен - сувора земля. Безкрайній степ не розбещує рясними врожаями, а від мисливця вимагає неабиякого хисту і вправності, якщо той не бажає повернутися без здобичі. Але Оривен вміє віддячити. Своїм синам, які вміють слухати степ, вона в змозі подарувати справжню силу та міць. Так було споконвік, і споконвік орки були непереможними.
     А потім прийшли ельфи - стрункі, солодкоголосі. І заходилися садити свій Благословенний Ліс на нашій землі, не спитавши нашої згоди. І був той ліс настільки благословений, що оркам у ньому знайшлося місце лишень у якості… добрива. Ельфи пропонували сите існування, на міньбу забажавши не так і багато: нашу землю, нашу покірність і наших мертвих. Вони забажали забрати від нас Останнє Право: право поєднатися із Вічністю, подарувавши свій попіл вітрам Оривен.
     Поховальні багаття прозвали дикунським звичаєм, пережитком минулого - ельфам наші мертві тіла потрібні, не торкнуті вогнем. Лише безславно гниючі під корінням загарбників-дерев, тіла орків могли підкріпити "слово" вухатих вилупків. Помідорки від цього слова виростали добрячі. І ліси ельфійські поставали пишною стіною. Проте Оривен гинула. Степ зникав, орки кволіли. Але, кому важлива фізична міць, якщо є помідорки.
     "Ця війна безглузда", - казали вони. "Їх" дедалі більшало: до солодких ельфійських співів приєднувалися бурмотіння простих орків і навіть бубоніння шаманів. Так, вони мають рацію. Ця війна не має сенсу, якщо вона не потрібна їм, за кого тисячі нас віддали свої життя та здоров'я.
     Сьогодні мені вдалося поворухнути рукою. Це значить, я здатний дотягтися он до тієї пурпурової плями на камені сонного заговору. І тиснути, тиснути, тиснути на неї доти, доки ця війна не закінчиться. Для мене особисто.
     Я не повідомив доглядальницю про свій успіх. Але в цьому не було потреби, вона, наче навмисне, посунула камінь заговору так, щоби я зумів до нього дістати. Хороша, ти, сестро, сподіваюся не наробити тобі клопоту. Як же тебе звати?
     Знову вилетіло з пам'яті.
    
     ***
     Головним табором ширилися чутки. Подейкували, що не відбудеться цього року свято Відродження Оривен. Навіщо ті ритуали, якщо зовсім скоро на ці землі прийде Ингельбалд, і не стане виснажливо-голодного літа, за якого все живе у степу помирає або засинає. Поміж шатрами, котрі стоять тут так давно, що вросли у землю та обліпили себе кам'яними добудовами, не пройдуть у священному танці воїни, віддаючи шану безкрайньому степу.
     "То й на краще, нехай городину садять", - шепотіли навколо вогнищ.
    
     Карі не знаходив собі місця. Він кружляв навколо шатра, поглядаючи на чисте небо, збіліле від жару розпеченого сонця.
     - Або, а як дощ зрозуміє, що він оркам не потрібен, і не прийде? - малеча вже вкотре діставав цим запитанням стару орчиню, що дрімала у затінку під наметом зі шкур.
     Та лишень відмахувалася, терла широкий ніс скорченим пальцем та значуще мружилася до сонця.
     Перші хмари з'явилися на білому від спеки небосхилі аж надвечір.
     - Оривен ніколи не покине своїх синів, - пробурмотіла стара. - Та й справжні сини Оривен ніколи не облишать свою землю, навіть у Вічності.
     - У вічності… - луною повторив за нею Карі.
     Пильною, порепаною від тривалої спеки, зчервонілою землею крокувала армія. Суворі обличчя воїнів застигли у похмурій рішучості. Проходячи повз закопаний у землю посеред табору алтар, воїни розпочинали ритуальний танець, а проминувши священний камінь, знову змінювали ходу на стройовий шаг.
     Хода крокувала з безкраю, виринаючи зі спекотного марева понад обрієм. Здавалося, що під вагою тисяч ніг, що крокували в унісон, земля неодмінно має здригатися. Але під дебелими сапогами зі шкіри піщаних змій жоден камінець не поворухнувся, жодна билинка не зламалася. Червоне західне сонце просвічувало крізь тіла воїнів, а перші, найбільші, краплі дощу проходили крізь зіткані з туману щити, не зустрічаючи спротиву.
    
    
***
     Сусід ліворуч кивнув у відповідь на мій погляд і зручніше перехопив щит.
     - Я ж казав, що ці лупоокі вилупки Вічністю вдавляться, - пролунало праворуч.
     Арк хитро підморгнув мені, пестуючи бутон Багряної квітки, який зручно примостився в його долоні.
     - Хай паде Ингельбалд!
    
     ***
     - Хай паде Ингельбалд, - видохнула стара і заплющила втомлені повіки.
     - Або, а чому ти… там? - Карі розгублено завмер, витріщившись на призрачне військо.
     Поряд із могутніми, кремезними воїнами йшла тоненька юна орчиня. Вона посміхалася до Карі знайомою усмішкою бабусі Аби.
    
    
***
     Аба. Ім’я доглядальниці було Аба.
     Повсяк, вічність вельми сприяє відновленню пам’яті.
    

  Время приёма: 14:09 12.10.2019