20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: аргус Число символов: 23380
Конкурс № 51 (осень 19) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ao013 НАРОДЖЕННЯ БОГА


    Бог мав народитися через три дні. На це вказувало безліч ледь помітних, але важливих, ознак. Та найголовніше, – про очікувану подію нещодавно сповістив сам Верховний Волхв, у котрого Брудна Пір’їна ось вже четвертий рік був служкою.
    
    Відразу після смерті обох батьків, які нагло загинули в один день під час жорстокого нападу ворожого племені, Верховний Волхв забрав хлопчика до себе і почав ретельно навчати його секретам своєї майстерності, сподіваючись, що колись, – через кілька народжень Бога, – підліток посяде його місце і почне так само майстерно і розважливо правити таїнство служіння Богу...
    
    Як на думку Брудної Пір’їни, діло то було не хитре. Треба щороку, приблизно, в однакову пору, – ранньої весни, – передрікати народження Бога і потому всіляко догоджати йому і віддавати належну шану аж до народження нового Бога. І все. Куди зникав попередній Бог, для Брудної Пір’їни лишалося загадкою. Та, втім, як і для Верховного Волхва, попри всю його мудрість, також. Отож, Брудна Пір’їна не особливо переймався з цього приводу. Люди його племені впродовж року щоранку групками, або поодинці, приходило до Великого Капища і щедрими пожертвами вшановували і задобрювали Бога. Вони врочисто несли до жертовника різноманітні дари. Переважно, найкращу їжу й напої. Згодом, після хитромудрих ритуалів, уся провізія, звичайно ж, перепадала верховному Волхву і його служці. З цього, власне, вони й жили. Сито та привільно… Мов у Бога за пазухою…
    
    –Мені, синку, цієї ночі було видіння, що новий Бог народиться через три дні по обіді, – нарешті таємниче повідомив Верховний Волхв підліткові довгоочікувану новину, повільно піднявши руки до неба і картинно закотивши очі. – Нехай буде Він сильним і щедрим, як у минулі роки, а тіло та дух Його нехай будуть міцними і здоровими!
    
    Брудна Пір’їна так само врочисто підняв руки до неба і закотив очі:
    
    –Нехай тіло та дух Його будуть міцними і здоровими!
    
    Помовчав, а потім з придихом спитав:
    
    –А ким він буде цього року, Владико?
    
    Саме так вимагав називати себе Верховний Волхв.
    
    –Брудна Пір’їно, ти ж знаєш, що Бог всюдисущ та багатолик і сам щоразу обирає, у якій подобі народитися. Нехай тіло і дух Його будуть міцними і здоровими! Але, гадаю, – хвильку подумавши, хитро примружився Верховний Волхв, – цього року Він народиться у подобі вгодованого білого щура… або білої миші…
    
    За свідомої пам’яті хлопчика Бог народжувався вже вчетверте. Перший раз Він, чомусь, був старезним розкошланим шпаком і відразу ж після народження перелякано полетів світ за очі, що тоді вельми здивувало Брудну Пір’їну і налякало плем’я, але не Верховного Волхва…
    
    –Бог приходить і йде від нас коли Йому заманеться, нехай тіло і дух Його будуть міцними і здоровими! У Нього чимало нагальних справ, а вчинки сповнені розважливості незнаної нам мудрості. Нехай летить, – заспокоїв його і людей племені того разу Верховний Волхв...
    
    Потім Бог з’явився у подобі курки. Ще через рік, – у подобі полохливого зайця, який, побачивши натовп людей, що всі разом нагло гепнулися перед ним навколішки і у пошані та страху схилили голови, відразу ж помер з переляку. Тоді Верховний Волхв урочисто витлумачив народження і майже блискавичну смерть нового Бога, як дурний знак…
    
    І дійсно. Саме того року сталася неймовірна посуха, яка змінилася довгими затяжними дощами. Збіжжя вродило мало і його майже не встигли зібрати… Так і згнило на корені. Грибів і ягід теж не вдалося запасти вдосталь. Тому плем’я заледве пережило зиму. Тоді, наприкінці холодів, вони годувались лише малопоживними корінцями та мохом й молодою травичкою, але шану Богу, що так ганебно, без попередження, помер навесні, віддавали, як завжди, щедру. Тому у Верховного Волхва і його служки з їжею й тоді не виникало особливого клопоту. Чого не скажеш про спів племінників. Багатьох недолугий, та, чомусь, вельми розлючений довговухий Бог, що так несподівано помер, покликав із собою у Країну Спокою і Вічної Благодаті…
    
    А минулого разу Бог з’явився у подобі хробака. Хоча, Верховний Волхв справедливо очікував, що Він з’явиться у подобі молодого і врівноваженого ховраха. Як вже добре тоді знав Брудна Пір’їна, народження Бога відбувалось не абияк, а готувалося заздалегідь. Спочатку Владикою, а потім, – коли хлопчик трохи підріс, – цей відповідальний і вважливий обов’язок перейшов до нього. Верховний Волхв вирішив, що нарешті прийшов час і урочисто розкрив йому страшну таїну народження Бога…
    
    ...Оскільки Бог завжди мав народжуватися із землі посеред Великого Капища, де завжди горів Жертовний Вогонь, підліток, за наказом свого мудрого наставника, заздалегідь готував для цього місце. Минулого разу він спритно вирив неглибоку ямку у податливому піщаному ґрунті у вказаному Владикою місці, приніс туди приспаного спеціальним відваром ховраха і трохи прикопав його. Треба зауважити, що Верховний Волхв вельми добре знався на всіляких зіллях і міг зварити їх, досить точно зберігаючи пропорції інгредієнтів й враховуючи розміри та вагу тварини, яку мав намір приспати. Зазвичай, новий Бог прокидався під тонким шаром брудного й вологого піску посеред капища більш-менш своєчасно. А потім злякано вигулькував з попід землі, наче й дійсно «народжувався» з неї. Принаймні, це саме так і мало виглядати в неосвічених очах людей племені…
    
    Торік ховрах теж прокинувся своєчасно. Але величезний білий хробак поквапився і встиг вилізти з ґрунту раніше ніж, звідти виборсався ховрах. Чи то його привабив солодкий запах вина, чи м’який піщаний ґрунт, чи ще щось, хто знає… Оскільки Бог сам обирає собі подобу, як стверджував Владика, то навмисне одурманене священним димом плем’я дружно обрало за Бога саме хробака. Він же з’явився із землі першим, а людям все одно! Хробак так хробак…
    
    І дійсно, яка їм різниця! Цілий рік вони щоранку слухняно приносили до Жертовного Вогню дарунки саме хробакові. Хоча, тоді Бог не досить довго ощасливлював плем’я своєю присутністю. Тільки-но скінчилась дія спеціального зілля, яким Верховний Волхв щедро окропив вгодованого кільчастого Бога, як він знову швиденько закопався у податливу землю. Якраз за кілька митей після того, як люди скінчили славити Його народження і втратили будь-який інтерес до його, в усіх відношеннях, скромної персони. Після цього служитель культу зробив традиційне передбачення. Люди смиренно розійшлися по домівках, а нікому не потрібний ховрах втік світ за очі…
    
    –Ну, хробак, то й хробак, – з мудрою розважливістю поставився до цього несподіваного і прикрого інциденту Владика. – Але ж вельми гидка й не естетична тваринка, однак… Нехай тіло та дух Його будуть міцними і здоровими!
    
    Втім, це не стало на заваді витлумачити тоді появу Бога у подобі хробака і майже одночасну, але ніким майже не помічену, появу із під землі наляканого ховраха вельми вдало, зазначивши, що прийдешній рік стане врожайним і пройде спокійно. Так і сталось...
    
    …Зранку Брудна Пір’їна неглибоко прикопав тільце приспаного білого щура і щедро окропив пісок над ним кислючим вином з останньої пожертви. Після сходу Сонця плем’я потроху почало збиратися біля входу у Велике Капище. Та всередину ніхто не заходив. Всі терпляче чекали. Їх, за багаторічним ритуалом, мав покликати туди сам Верховний Волхв, і ніхто інший. Нарешті, у страхітливій масці, зробленій з голови мертвого печерного ведмедя, з довгими білими іклами, у глибини напівтемного капища з’явилась велична постать Владики. Він повагом вийшов і спинився посеред приміщення у колі світла, що линуло з отвору у стелі. Тоді картинно піднявши догори голову у ведмежій масці й тонкі руки, спочатку страхітливо рикнув, наслідуючи тотемного звіра, а потім гортанно прокричав прочанам наказ-запрошення заходити. Служка у цей час завбачливо сховався за постаттю Верховного Волхва.
    
    Натовп біля входу до капища стримано загомонів. Пристосована піл культову спору похмура печера почала досить швидко заповнюватися членами племені. Люди йшли неквапливо, організовано. Хвилин через десять прочани розосередились, чітко ставши родами. На чолі кожного стояв немолодий вже, досвідчений старійшина. Найближче виявився найбільш чисельний рід Печерного Ведмедя, що колись у давнину дав початок племені. Трохи далі розташувався майже такий самий за кількістю людей рід Великого Лиса, а ще далі, біля самого входу, зовсім малолюдний і наймолодший рід Нічної Сови… За хвилю спеціально навчені Молодші Волхви, (по три чоловіки від кожної родової спільноти), несміливо наблизилися з щедрими дарами до Жертовного Каменя, виконали нескладні ритуали, зробили обов’язкові пожертви і смиренно відступили... Тоді Верховний Волхв уклонився товариству і припалив від чаші Жертовного Вогню ритуальну глиняну люльку. Глибоко затягнувшись, він навмисно випустив на натовп спів племінників густі клуби їдкого пахучого диму…
    
    У капищі відразу ж стало аж сизо від нього… Великий Волхв впевнено розпочав службу. У самий її розпал, коли до народження Бога лишалися лічені миті, прямо посередині капища несподівано важко, наче нізвідки, впала якась велетенська райдужна куля. Її одразу огорнула густа біла пара, що зразу ж почала йти звідкись з-під неї... Чи то був дим?... Сховав він і більшу частину племені… «Вона, напевне, важка… Гаплик сонному щуру! – чомусь з жалем подумав у цю мить Брудна Пір’їна. – Тепер Бог не народиться, або знов прийде в наш світ не у тій подобі, що очікує Владика. Хоча, як він, зазвичай, каже, Бог сам щороку обирає, ким народитися. Нехай тіло і дух Його будуть міцними та здоровими!».
    
    Шоковане плем’я, вже достатньо одурманене наркотичним димом люльки і збентежене клубами невідомого, а тому, напевне, небезпечного диму-пари, не відразу навіть зрозуміло, що сталося щось незаплановане ритуалом.
    
    –Біжи, глянь що там. Тільки обережно, – раптом спритно виштовхнувши служку поперед себе, прошепотів йому на вухо Верховний Волхв. – Мерщій, і не барися там! А я поки плем’я відволічу…
    
    –Ага, – покірно кивнув хлопець. – Я зараз, – і заспішив до дивної кулі, щільно оповитої чи то димом, чи то парою...
    
    Верховний Волхв тим часом почав повільно пританцьовувати і безладно махати руками, час від часу поривчасто й голосно вигукуючи слова якоїсь малозрозумілої молитві. Плем’я, відволікшись від несподіваної появи загадкової кулі, спочатку заворожено дослухалось до волань Верховного Волхва, а потім й собі почало вигукувати за ним слова молитви і злагоджено дригати ногами й руками, виконуючи щось на зразок ритуального танцю…
    
    Тим часом Брудна Пір’їна, пригнувшись, чимдуж побіг до кулі. Крізь щільні клуби димо-пари на бігу він помітив, що у ній відкрився невеликий отвір. З нього вистрибнув заклопотаний незнайомець у блискучому вбранні з охайною сивою борідкою й відразу ж зник, схований білою пеленою… Хлопець з опаскою зазирнув у кулю і, не знати навіщо, миттєво прошмигнув всередину. «Мабуть, новий Бог, – з пошаною подумав тоді Брудна Пір’їна. – А як же щур? Ото Владика здивується!»
    
    …Всередині кулі царювали таємничі напівтемрява і моторошна тиша. Та й вільного місця у ній виявилось небагато, як могло видатися на перший погляд. Максимум для двох чоловік, і, може, ще трішки... Брудна Пір’їна мигцем кинув погляд на різнобарвні вогники, що тривожно миготіли на пласкому узвишші перед широким та довгим шкіряним сидіннями, але побачене, чомусь, не справило на нього враження… Тим часом чоловік у блискучому одязі, сердито шепочучи якісь слова, мабуть, лайку, вже повертався назад…
    
    Брудна Пір’їна миттєво зліз з сидіння і з острахом зачаївся на підлозі під округлою стіною, немов би злився з нею…
    
    * * *
    
    Чоловік відразу умостився на сидінні й, ні на що не звертаючи уваги, поспіхом натиснув кілька кнопок. Потім полегшено зітхнув, витер долонею чоло, і з почуттям гарно виконаного обов’язку, втомлено відкинув голову на м’який підголівник... Щось рівно загуділо… Потім гудіння перейшло у ледь чутний монотонний свист... Раптом Повелитель Кулі, (так «охрестив» чоловіка у блискучому одязі Брудна Пір’їна), чомусь почав нервувати. Крутитися на сидінні, озиратися, до чогось уважно принюхуватись. Зовсім скоро причина його поведінки стала зрозумілою:
    
    –Так ось звідки цей сморід, а я думаю! – раптом вигукнув він, помітивши Брудну Пір’їну. – Ану, ходи-но сюди, міжчасовий заєць!
    
    Він пальцем гидливо поманив хлопця до себе.
    
    Брудна Пір’їна, нічого не зрозумівши із сказаного Повелителем Кулі і неймовірно перелякавшись, тим не менше, з мимовільним тремтінням покірно відліпився від стіни і повільно потягнувся до чоловіка у блискучих одежах.
    
    –Ні-ні! Не наближайся! Стій там, де стоїш, – раптом підвищив голос Повелитель Кулі, рукою показуючи, щоб підліток спинився, і поморщився. – Ну ти і смердиш, хлопче! Ти коли останній раз мився? Аж очі ріже…
    
    Брудна Пір’їна знов нічого не зрозумів, але слухняно зупинився, відразу осягнувши бажання дивного чоловіка і перестаючи тремтіти. Жести незнайомця були більш ніж красномовними. Брудна Пір’їна якимось шостим чуттям зауважив також, що наміри Повелителя Кулі цілком мирні…
    
    –А… Ти ж нічого не розумієш, – раптом здогадався бородань. – Та то нічого. Справа цілком безболісно вирішується… Треба тільки побільше лексичної інформація і зовсім трохи часу. Скажи щось… От, приміром, як тебе звати. Я – Кирило Петрович. А ти?..
    
    Завдяки вмілим діям Господаря Кулі невдовзі Брудна Пір’їна несподівано для себе почав говорити. Спочатку небагато й повільно, а потім захопився і його годі вже було спинити. Незнайомець весь час, поки хлопець про щось захоплено розповідав, мовчав. Лише іноді жестами спонукав, заохочував Брудну Пір’їну. Так би мовити, оживляв дивну розмову-монолог. Раптом щось голосно дзеленькнуло і куля відчутно здригнулась... Здригнувся і злякано замовчав й Брудна Пір’їна.
    
    –Ти чого? Просто наша подорож у часі скінчилась… Ми вдома. А, я ж зовсім забув, що ти нічого не розумієш! – Повелитель Кулі взяв невеличку скриньку, на якій світилась якась червона цятка і жестом поманив Брудну Пір’їну до виходу, який несподівано відкрився в стіні.
    
    Вони вийшли з кулі й опинились у якомусь великому, добре освітленому приміщені з низькою стелею. Несподівано скринька, яку Повелитель Кулі обережно ніс поперед себе, голосно запищала, а червоний вогник змінив колір на жовтий...
    
    –Ага, – зрадів чоловік. – Нарешті! Кажи вже...
    
    Спинившись, він кілька хвилин зосереджено слухав дивну й незрозумілу мову, котра йшла невідомо звідки. Потім кивнув:
    
    –Значить, мова подібна до санскриту, тільки напевно, набагато давніша… Лексично обмежена… Не все вдалося зрозуміти… Ну, що поробиш. Маємо, що маємо. Гаразд. Будемо сподіватися, що спілкуватись зможемо. Давай перекладай…
    
    Несподівано зі скриньки залунали прості слова… зрозумілою Брудній Пір’їні мовою:
    
    –Ти хто? Як тебе звати? Не бійся. Я тебе не кривдитиму. Заспокойся…
    
    Брудна Пір’їна здригнувся з несподіванки й жаху. Він уперше чув і бачив, щоб неживі предмети розмовляли, та все ж, про всяк випадок, впав на коліна, вперся лобом у підлогу і відповів...
    
    –Хм… Перестань називати мене Чарівною Скринькою. Я… Втім, ти все одно не зрозумієш… Ходи за мною… Та я це говорю, я, а не вона! Давай, підводься…
    
    Брудна Пір’їна з подивом глянув на чоловіка у блискучому одязі і піднявся з колін. Скринька сказала щось незрозумілою мовою…
    
    –Ходи за мною, – за мить знову зрозуміло для підлітка заговорила скринька, а Повелитель Кулі жестом підкріпив сказане. – Ти часто миєшся?
    
    Ошелешено йдучи за ним, Брудна Пір’їна машинально сказав:
    
    –Останній раз минулої осені… Весною ще не трапилось нагоди… Дощу не було… А що?
    
    –Зрозуміло… З гігієною ви не товариші… Дикуни одним словом! – обурено пробурмотів собі під ніс бородань…
    
    Вони проминули майже все приміщення і пройшли всередину, як зрозумів Брудна Пір’їна, житла Повелителя Кулі. Господар поставив першу скриньку на підлогу і впевнено зупинився поряд з іншою. Мить подумавши, почав щось на ній натискати.
    
    –Зніми це, – не припиняючи свого заняття, владно велів він і вказав на брудну шкуру, здається, гірського барана, якою був обмотаний хлопець. До речі, вельми цінну річ…
    
    Брудна Пір’їна, повагавшись, покірно зняв її, лишившись зовсім голим. Йому навіть не прийшло в голову ніяковіти і стидатися зі своєї наготи. Худе, навіть кістляве, брудне тіло хлопця з непропорційно довгими руками і великою головою, вкритою масним злиплим волоссям чорного кольору, виглядало жалюгідно й дивно. Карі горошинки швидких очей, ні на мить не зупиняючись, запобігливо зупинялися то на скриньці, то на Повелителі Кулі…
    
    –Зараз ми тебе викупаємо, – знов собі під ніс тихо пробурмотів бородань. – Заходь! – голосніше мовив він, прочиняючи вузькі двері.
    
    Скринька з готовністю переклала.
    
    Брудна Пір’їна, тривожно глянув на зняту шкуру. Знов завагався, але потім підкорився.
    
    –Дивна в тебе печера… І гарна, – улесливо похвалив він житло Повелителя Кулі…
    
    Несподівано гнучкі маніпулятори міцно вхопили Брудну Пір’їну так, що він не міг навіть ворухнутися. З якоїсь дивної дірчастою штуки на гнучкій тростині полилася тепла вода. Брудна Пір’їна, не витримав такої наруги над собою, з жахом голосно закричав і втратив свідомість. Двері до Кімнати Тортур, (як визначив для себе її призначення хлопчик, хоча це виявилась звичайна ванна), зачинилися…
    
    * * *
    
    …Хвилин за двадцять коротко підстриженого, вимитого і з приємним запахом, Брудного Пір’їну вже інші гнучкі маніпулятори спритно одягли у сріблясту одежу і м’яко виставили з кімнати…
    
    –Ну, так це зовсім інша справа, – потираючи долоні, вдоволено мовив Повелитель Кулі і захихотів. – Розкажи мені ще раз про себе. Докладно…
    
    І Брудна Пір’їна, хвилюючись і дивуючись водночас, вже без остраху, улесливо розказав незнайомцю про те, що він служка Верховного Волхва і вони супроводжували, вже вчетверте, таїнство народження Бога, так би мовити. У цей час дивна райдужна напівпрозора куля несподівано впала прямо на те місце, з якого мало народитися нове божество, і вкрила все капище щільним білим паро-димом…
    
    –Так… Виходить, я зламався на своїй машині часу прямо посеред язичницького обряду давніх пращурів! Як цікаво, – прошепотів чоловік. – Ану давай про все докладніше…
    
    І Брудна Пір’їна з хвилюванням розповів про все-все. Навіть про заздалегідь приспаного і прикопаного білого щура.
    
    –Так, – повторив Повелитель Кулі і почав вголос розмірковувати. – Маршрут записаний, значить, тепер ми будь-коли зможемо повернутись у капище точно в ту саму мить, коли мав народитися новий Бог.
    
    –Давай, збирайся, – трохи подумавши, азартно мовив бородань. – Будемо повертати тебе… Хочеш зробитися, у якості моєї компенсації, Богом замість білого щура?
    
    Брудна Пір’їна нічого до пуття не зрозумів, але невпевнено кивнув. Думка народитися новим Богом явно сподобалась підлітку.
    
    –Гаразд. Значить зробишся… А поки поїж… Тільки слухай мене. Треба б тобі щось божественне підшукати, – азартно мовив Кирило Петрович і став заклопотано копирсатися у кишенях комбінезона. – Ось, знайшов! – зраділо вигукнув він і урочисто витяг якогось непримітного прозорого камінця правильної форми. – Дивись, що в мене є. Лінза!..
    
    Раптом до кімнати прудко вкотилося на коліщатка якесь створіння…
    
    –О… Це хатній робот. Мабуть, їжу приніс…
    
    –Що ще Сільвере? – спитав чоловік, коли робот спритно розклав на столі наїдки. – Невже справ не маєш? Котися звідси!
    
    –Хочу таке, – несподівано боязко зажадав Брудна Пір’їна, показуючи пальцем на маленькі кружальця внизу тулуба Сільвера, на яких той котився, і очі його заблищали. – Що то в нього таке таке?
    
    –Гм… У кмітливості тобі не відмовиш. Прямо у найкраще місце… У точку, так би мовити. Це колесо. Не знаю, чи можна це тобі. Молодець, пращуре! – здивовано й захоплено мовив Повелитель Кулі. – Якщо я це тобі дам, можу серйозно порушити причинно-часові зв’язки… Але, гаразд. Візьму гріх на душу. Я ж бачу, як у тебе оченята горять, – трохи подумавши, махнув рукою Повелитель Кулі. – Клади у кишеню лінзу і залазь у машину… Ось як ми зробимо…
    
    * * *
    
    …У них все вийшло якнайкраще. Спочатку Брудна Пір’їна і Повелитель Кулі стрибнули у часі на кілька століть раніше ніж плем’я хлопчика оселилося у цьому місці. Може, й людей у тій місцині тоді ще не було, хто знає. Кирило Петрович акуратно зрізав компактним лазером велетенський стовбур якоїсь доісторичної рослини. Папоротника чи секвої, чи ще чогось там реліктового… Потім з хірургічною точністю відрізав від стовбура невелике кружальце. Очистив його від кори і пропалив тим же лазером точно посередині невелику дірку. Нарешті з силою пропхав у неї міцну гілку…
    
    –Це буде така собі вісь, – коротко пояснив він Брудній Пір’їні.
    
    –А працює воно отак, – і він кілька разів покотив туди-сюди грубий прообраз колеса. – Втямив? Та бачу, що втямив! Ти кмітливий…
    
    –А… а прозорий камінь мені нащо? – кивнувши, посміливішав хлопчик.
    
    –Не прозорий камінь, а лін-за, – по складах вимовив нове для Брудної Пір’їни слово Кирило Петрович. – Ану повтори!.. Запам’ятай, лін-за, тільки нікому не кажи… У вашому часі таких камінців не знайдеш… Або майже не знайдеш… Ним ось так можна запалити папір… Вибачаюся, весь час забуваю, що ви ще поняття не маєте, що воно таке… Розпалити вогонь…
    
    Повелитель Кулі озирнувся, взяв висохлий клапоть моху і жмутики сухої трави.
    
    –Ось так… Дивися, – він сфокусував лінзою сонячне проміння і незабаром підпалив мох і суху траву. – На, сам спробуй і потренуватися. Тобі не завадить…
    
    Брудна Пір’їна захоплено дивився на дива, які демонстрував йому Повелитель Кулі. Тоді якийсь час дисципліновано забавлявся зі скельцем, підпалюючи суху траву і гасячи її. Нарешті похитав головою і задоволено сховав прозорий камінець до кишені…
    
    –Ну все… Як для нового Бога, ти вже достатньо вмієш. Поїхали...
    
    Вони залізли у машину часу і вона незабаром миттєво розчинилась у повітрі.
    
    * * *
    
    Через кілька хвилин куля матеріалізувалась у гроті, де давне плем’я Печерного Ведмедя облаштувало капище. За його стінам стояла глупа ніч. Мандрівники, намагаючись не шуміти, обережно вийшли з машини часу. Повелитель Кулі притримав Брудну Пір’їну за плече:
    
    –Почекай, не вистачало ще тобі самого себе зустріти.
    
    –Не зустріну. Я щура ще звечора прикопав. Дивись, – і служка легенько розгріб пісок.
    
    Стало видно біле, заклякле тільце майбутнього Бога. Та йому не судилося посісти почесне місце…
    
    Брудна Пір’їна, хвилюючись, прикопав у податливому піску щойно зрорблене колесо і вісь. Притоптав пісок…
    
    –Ну що, юначе, готовий народитися Богом? – усміхнувся Повелитель Кулі.
    
    Хлопець нерішуче кивнув.
    
    –Тоді поїхали…
    
    * * *
    
    …Все відбулося точно так, як і кілька годин тому. Райдужна напівпрозора куля з тихим шипінням несподівано матеріалізувалась посеред капища. Її огорнув щільний паро-дим, чи димо-пара.
    
    –Як минулого разу, – для надійності виставляючи у отвір, що відкрився, димову шашку, мовив Кирило Петрович…
    
    За мить куля зникла. Димо-пару… чи паро-дим незабаром розвіяв протяг. Перед ошелешеним поглядами Верховного Волхва і всіх трьох родів племені, відчутно одурманених наркотичним димом, стояв… новонароджений Бог в особі Брудної Пір’їни, та ніхто не спромігся впізнати у охайному, чистому підлітку у сріблястому комбінезоні колишнього служку Верховного Волхва. Крім того, у нього геть змінилась постава. Кудись зникли нерішучість і невпевненість…
    
    –Новий Бог! Новий Бог! – тихенько загомоніло здивоване плем’я і впало перед Брудною Пір’їною на коліна. – Тепер у людській подобі… Нехай тіло і дух Його будуть міцними і здоровими!..
    
    А назавтра у людей племені Печерного Ведмедя і їхнього Верховного Волхва під керівництво нового Бога почалося нове чудернацьке, сповнене див, життя… Білому щуру так і не судилось народитися Богом… Та нехай вже… Може, колись потім...

  Время приёма: 12:40 12.10.2019

 
     
[an error occurred while processing the directive]