ao003 Сорок копійок

    Верхні рівні київських хмарочосів сяяли у променях ранішнього сонця.
    Клятий будильник запищав о сьомій ранку, на цілу годину раніше ніж зазвичай. Для мешканця триста першого поверху Ярослава Суботи сьогодні був особливий день – вручення диплому. Нарешті сім років академії позаду.  Ярик ледь розліпив очі – святкувати він з друзями почав ще вчора. Тихенько лаючись, сповз з широченного ліжка і босоніж почалапав в душ.
    –Дві тисячі чотириста другий рік, а винайти алкоголь без похмілля не можуть. – пробуркотів студент, заходячи в кабіну. Автоматика причинила дверцята, і струмені води з десятків різнокаліберних сопел по периметру почали змивати наслідки нічного бенкету.
    Білосніжний фрак, турботливо підготований покоївкою, підкреслив струнку фігуру і бліду шкіру. Саме так і мала виглядати людина з вищого світу у прямому і переносному сенсі. На сто поверхів нижче одягти біле було ідіотизмом – важкий смог вмить перефарбував би його у темно-сірий, а на найнижчик рівнях кольорів взагалі вже не розрізняли.
    Філіжанка кави остаточно прогнала похмілля. Приватний ліфт за десять секунд доправив елегантного Ярослава на двохсотий поверх, до паркінгу. Білий «Ягуар» з яскраво-червоними вставками по боках повільно виплив з воріт і, взявши праворуч, почав неспішно розганятись, набираючи висоту.  До початку церемонії залишалось пів години.  «Ягуар» зайняв коридор і прискорився. Людям у межах міста заборонялось керувати, тож Ярик у ролі пасажира нудьгував, переглядаючи стрічки соцмереж. Щільний повітряний рух не давав змоги показати усю швидкість спортфлаю. Та і потреби не було. Хмарочос Академії виблискував скляними стінами лише за двадцять хвилиннеспішного польоту.
    Сонце піднімалось вище, розганяючи вранішній туман навпіл зі смогом. Безкінечне місто внизу жило своїм сірим життям у малоповерхових забудовах. Відтоді, як міста припинили розширюватись, поглинаючи дрібніші, вони почали рости вгору. Тепер соціальний статус вже залежав не стільки від розміру житла, скільки від того, на якому рівні розташовані твої апартаменти. З часом розшарування суспільства вийшло на новий рівень – Ярик за двадцять два роки життя жодного разу не ступав на землю. Напівлежачи у м’якому кріслі «Ягуара», він дивився униз на сірі стоповерхові коробки, на рівні квадрати вулиць і не відчував абсолютно нічого, крім гидливості. Пити відфільтровану воду, що до того могла використовуватись у чиємусь душі, це було вище його розуміння.
    Попереду з'явилась блискуча башта Академії. Спортфлай зменшив швидкість і пірнув униз до двохсотого рівня. Паркінг не вміщував усіх гостей, тому по периметру з башти висунулись десять стометрових пандусів, на які приземлялись автівки студентів і гостей, що прибували на церемонію. Здалеку хмарочос нагадував вулик, до якого злітаються різнокольорові бджоли. Спортфлай Ярика підлетів до одного з пандусів і м’яко сів на останнє вільне місце. Двигун вимкнувся, двері і пасок безпеки розблокувались. З сусідніх автівок виходила золота молодь середини третього тисячоліття. Білий колір вбрання молодої аристократії зрідка розбавлявся яскравими цятками деталей одягу або кольорами волосся. Ярослав відчинив дверцята і став ногою на покриття пандусу. Другу ногу він виставити не встиг. Поштовх, яскравий спалах – і за мить вибухова хвиля жбурнула його назад в авто. Вибух пошкодив центральну балку, і величезний пандус зі страшним скреготом почав хилитись. Порожні автівки, штовхаючи одна одну, збиваючи людей, ринули до низу. Дехто, намагаючись втриматись на ногах, з жахом спостерігав, як пандус повільно відділяється від башти. За десять секунд гігантський шмат металу, десятки різнокольорових автівок і сотні маленьких людських фігурок у вільному падінні полетіли до землі.
    –Матір Божа! – стан невагомості здивував і налякав Ярика більше за вибух.
    До таких ситуацій у Академії не готували. Конструктор робототехніки мав сидіти за комп’ютером у затишному бюро компанії-розробника десь на двісті двадцятому поверсі, а не падати у безодню в дорогому спортфлаї з непрацюючим двигуном.
    –Стоп! – Ярика осяяло. – Двигун!
    Центральна консоль заблимала вогниками.
    –Підтвердьте право допуску. – приємний жіночий голос зараз бісив до нестями.
    –Ярослав Субота! Голосове розпізнавання! – верескнув хлопець. Важко не психувати, коли до нульового рівня залишалось кілька метрів.
    Двигун миттєво увімкнувся, і «Ягуар» різко почав вирівнюватись. Ярик гепнувся носом у сидіння, ноги чомусь уперлись у стелю. Трохи незручна поза, та байдуже – комп'ютер мав самостійно вивести авто з піке. До нульового рівня лишалось два десятки метрів, «Ягуар» вирівнявся і рвонув вздовж сірих стін цокольних поверхів Академії. Позаду на бетонку падали автівки і люди, уламки скла і металу. Добре, що очі не бачили нічого, крім шкіряного крісла перед носом, – майбутній конструктор роботів був дещо вразливим. За секунду впав і пандус. Страхітливий удар утворив маленький землетрус. Стовпи куряви нагадували ядерний вибух. «Ягуару» не вистачило двох метрів, щоб вивезти свого господаря з-під уламків. Один із кінців пандуса, хилячись, усе ж наздогнав утікача, і шматок сталевого швелера шваркнув автівку у задню частину. Двигун від удару вирубився, і вже не білосніжний спортфлай, а купа некерованого брухту, перевертаючись у повітрі, падала на грішну землю. За півсекунди до удару вистрілили подушки безпеки, оплітаючи тіло людини захисним коконом. «Ягуар» мужньо витримав перший контакт з бетонкою, втративши лише двигун, підстрибнув, завалився на бік і покотився вулицею наче м’яч для регбі.  Хмара пилу швидко наздогнала і проковтнула залишки спортфлаю разом із людиною у білосніжному смокінгу, що вперше в житті опинилась на землі.
     
    ***
     
    Чорно–білий поліцейський скайфлай кулею пролетів над головами. Люди висипали на вулицю, не розуміючи, що сталось. Дим і курява застилали все навкруг на сотні метрів.
    Серед ріденького натовпу стояла висока струнка дівчина у сірому робочому комбінезоні. Вона побачила більше за інших. Чула вибух у височині, падаючі тіла та автівки, бачила, як пандус наздогнав білосніжного спортфлая, і як той впав, поглинутий пилом. Удар сильний – рятувати там уже, мабуть, нікого, а от надибати щось із гаджетів чи зняти з тіла дорогого персня можна. Хай хтось і назве це мародерством, та коли тиняєшся другий день без обіду, то совість мовчить. Ольга звичним рухом натягнула респіратор, захисні окуляри й обережно увійшла у хмару куряви.
    Ольга була гарною, Господь і батьки подарували їй високий зріст, струнку фігуру, симпатичне личко і залізобетонний характер. Погану освіту батьки компенсували гарним вихованням. Батько невідомо з яких архівів нелегально скачував книжки – про кохання і ненависть, про дружбу і зраду, війну і мир. Ольга виросла на них. І театр! Ось справжня мрія, хоч і нездійсненна. Без грошей і зв’язків вище сотого рівня дорога була закрита. Саме там ставили нормальні п’єси, іноді навіть старого доброго Шекспіра. От із неї б Джульєтта вийшла б усім на заздрість. Але поки що, замість репетицій, доводилось у респіраторі травити щурів на підземних рівнях.
     
    Понівечений «Ягуар» лежав на сірому бетоні догори дригом. Одна з дверцят ледве трималась. Різкий ривок – і дверцята відлетіли. Ольга зазирнула всередину. Подушки безпеки потроху втрачали повітря, відкриваючи погляду тіло молодого хлопця, що наче спав у незручній позі. Ольга зітхнула. Думка про обшук тіла втратила свою привабливість. Живий. Треба витягати. Дівчина була у гарній фізичній формі – за хвилину хлопець уже лежав на лавці за кілька десятків метрів від авто. Саме вчасно, бо за хвилину пошкоджений  акумулятор спортфлая вибухнув, розкидаючи навколо розпечені нутрощі.
    –От, мля! – вилаялась дівчина, втративши надію покопирсатися в «Ягуарі».
    За кількасот метрів вже починався кіпіш. Звуки сирен копів і рятувальних служб перекрили шум індустріальної околиці міста, а червоно-сині блимаючі вогники заполонили небо. Ольга притулила пальці до блідої шиї хлопця – пульс був. Здається, місія виконана, можна забиратися. Спілкування з копами не входило у плани дівчини. Натиснувши тривожну кнопку на комунікаторі за вухом хлопця, Ольга швидко пішла геть. Копи відстежать сигнал миттєво, білосніжний смокінг вказував на приналежність до вищого світу, на такий виклик прибували за лічені секунди. Та швидкість реакції копів перевершила всі очікування. Дівчина навіть не дійшла до іншого боку вулиці, як зверху майже безшумно спустився поліцейський корч.
    «Наче чекали. Місцеві. З нижніх рівнів. І маячки вимкнені.» – Ольга зупинилась. Усе йшло не так. Дівчина зробила крок назад і притулилась спиною до стіни. Курява прикривала її від поліцейської машини, а сірий робочий комбінезон зливався зі стіною, тому Ольга стала майже невидимою.
    Машина сіла, два копи підійшли до лавки і схилились над тілом. Усе, що сталося згодом, ще більше спантеличило дівчину. Один із копів зняв із хлопця комунікатор і смартгодинник, кинув їх на бетонну дорогу і трьома ударами важкого черевика розтрощив на друзки. Другий обшукував хлопця, перекладаючи вміст кишень до пакету. Все відбувалось швидко і мовчки – хлопці знали, що роблять, а Ольга ні.
     
    ***
     
     Ярик відкрив очі і здригнувся. Над ним схилились дві страшні чорні металеві голови. Червоні цятки окулярів на місці очей, респіратори-маски на все обличчя, шоломи з написом «Поліція» – на верхніх ярусах копи таке не носили.
    –Ярослав Субота? – грубий голос, спотворений маскою-фільтром, здавався надщербленим.
    –Угу, – вичавив із себе хлопець. Мозок очуняв, пригадалися вибух і падіння. А от лавочку він не пам’ятав. – Де я?
    –Ви в безпеці. Ми доправимо вас до лікарні. – Голос з-під другої маски був ще грубішим. Таким дітей лякати.
    –Я не хочу до лікарні, я в нормі. – Ярик сів. Наче нічого не боліло.
    –У вас струс мозку, – не вгамовувалась маска.
    –У мене похмілля, а не струс мозку, – спробував пожартувати Ярик.
    Різкий точний удар у щелепу вклав Ярика назад на лавку.
    –Тепер у тебе точно струс мозку! – обидві маски розреготались гучним спотвореним сміхом.
    Позаду від стіни нечутно майнула сіра тінь. Один з копів нагнувся над хлопцем, взявши його за ноги.
    –Ну ти де? – покликав іншого. – Бери за руки і давай у машину. Час іде.
    Напарник не відповів і, замість взяти Ярика за руки, чомусь впав, кумедно дригаючи кінцівками. Коп зреагував миттєво – випустив ноги, вихопив зброю, але натиснути на гачок не встиг – дві голки електрошокера пробили тканину штанів і видали  кілька тисяч вольт у стегно поліцейського. Зсудомлений поліцейський гепнувся поряд з напарником. Дівчина в окулярах і респіраторі вийшла з-за поліцейської автівки, сховала шокер до кишені куртки і підійшла до Ярика.
    –Я, мабуть, шкодуватиму про це, – зітхнула вона, закидаючи сухореброго хлопця з лавки собі на плече. За хвилину дзенькнула кришка каналізаційного люку, приймаючи до свого підземного світу двох зайд із поверхні.
     
    ***
     
    –Очуняв? – на Ярика дивились гарні зелені очі.
    Це вже краще, ніж ті червоні, що були до цього. Ці належали дівчині, гарній, хоч і трохи брудній. Страшенно боліла щелепа. Лавка кудись зникла, і тепер він лежав на якомусь дранті просто на підлозі. В голові шуміло і гупало, хоч ні – це не в голові, це десь поряд. Ярик помалу підвівся. Слабеньке світло від допотопної лампочки на стелі дозволило роздивитись лише на кілька метрів навкруги. Ну приблизно так він і уявляв життя на найнижчих рівнях. Бруд, вогкість, сморід, підозрілий шум і гудіння десь у глибині приміщення, куди не діставало тьмяне світло. Винятком була лише дівчина. Вона мала бути страшною і смердючою, та натомість у неї були гарні риси обличчя, струнка фігура і руки з довгими пальцями.
    –Ольга, – протягнула руку дівчина.
    –Ярослав, – ледь не ойкнув хлопець від рукостискання. Дівчина не лише гарна, а й збіса сильна. – Де я?
    –У Києві, – і усмішка гарна. Навіть усі зуби на місці. Може, він усе ж не на нижньому рівні?
    –Дуже смішно, – на жарти щось не тягнуло зовсім. Він не зв’язаний, тож не в заручниках, але на лікарняну палату теж не скидалося.
    –Мікрорайон Коростишів. Мінус другий рівень. Фільтраційна станція, – дівчина з цікавістю дивилась, як у хлопця розширюються очі – чи то від здивування, чи від жаху.
    –Ка-ка-каналізація? – тремтячими губами, затинаючись, промимрив Ярик.
    Це просто сон, це кошмар. Він зараз прокинеться і все буде добре. От на холєру він учора так нажерся. Ще й Вітьок якусь пігулку дав. Хтозна, що воно за гидота. Ось і плющить його досі. Але зараз прокинеться і піде в душ. Потім вдягне білий смокінг і полетить на випускну церемонію. Треба тільки відкрити очі. Та ширше вони вже не відкривались. Щось пробігло по нозі, Ярик опустив голову – щур! Очі перестали бачити, мозок втратив зв'язок з реальністю і вимкнувся.
    –Та скільки ж можна! – Ольга ледь встигла підхопити непритомне тіло у брудному смокінгу. – Я тягати тебе більше не буду, як собі знаєш.
     
    Два ляпаси швидко привели до тями молодого аристократа. Щоки почервоніли. Не стільки від ляпасів, скільки від сорому, що він так легко втратив свідомість від одного вигляду звичайнісінького щура. Сором змінився злістю. Що він взагалі тут робить? У його світі щурів немає. І дівчата там у білих сукнях з різнокольоровим волоссям. І респіратори не носять.
    –А де мій комунікатор? – Ярик схопився за вухо. – Ти мене обікрала? Що тобі від мене треба? Хто ти взагалі? – хлопець уже геть нічого не розумів і починав панікувати.
    –Не кіпішуй! – обірвала його Ольга. – Ти в безпеці.
    –Йди на хрін! Мені вже це сьогодні казали. А потім дали в морду!
    –Зараз і я дам, якщо не вгамуєшся! – скипіла дівчина. – Слухай мовчки.
    Ярик замовк, зустрівши твердий погляд зелених очей. Ця може і носа зламати. Вони всі тут такі прибацані?
    –Взагалі ти мені ще подякувати маєш. Не звернув уваги, де твій білий пєпєлац? Згорів до бісової мами, я тебе ледь встигла витягнути. Кнопочку тривожну натиснула, щоб рятувальники знайшли.
    –Круто! Щось довго шукають, – не втримався від сарказму Ярик.
    –Та нє. Швидко знайшли. Аж занадто. Наче відстежували. Копи місцеві.  Комунікатор і годинник на друзки розтовкли, кишені повивертали. Чомусь вони не хотіли, щоб тебе ще хтось знайшов. Не знаєш чому?
    –Маячня якась, – хлопець остаточно розгубився. В щелепу він отримав саме від копів – сумнівів не було, слова дівчини виглядали правдиво, але який мотив? – Від цих у чорних масках теж ти врятувала?
    –Угу. Сама не знаю навіщо. Здається, я про це ще сильно пошкодую.
    Ярика на мить охопив жах, що його тут кинуть і доведеться самому вибиратись з цієї фільтрувальної станції. Треба якось підлизуватись.
    –Це навряд. Я віддаю борги. А якщо я не зможу, то батько віддячить. Допоможеш дістатись батьківської хати?
    –І хто у нас татусь? – скривилась Ольга.
    Які ж ці мажори безпорадні без своїх татусів і мамок, аж гидко.
    –Спікер Верховної Ради, – стенув плечима Ярик.
     
    ***
     
    Підземелля гуділо. А ще стукало, грюкало, шипіло,  свистіло і шурхотіло. Останнє лякало найбільше. Уява малювала велетенських метрових щурів і тарганів, розміром з долоню. Та, мабуть, вони майстерно ховались, бо на шляху не траплялось жодного. А може, вони вгадували в Ользі, що йшла попереду, загрозу і чимдуж тікали, звільняючи дорогу. Або вони вже настільки еволюціонували, що могли прочитати напис на її комбінезоні «Санепідемстанція. Київська міська адміністрація» і вирішили не дратувати їхню вбивцю своєю присутністю. У будь-якому випадку Ярик почувався впевненіше за спиною дівчини, хоч у душі постійно картав себе, що це не по-джентельменськи пускати леді наперед. Ольгу взагалі не обходило, про що думав молодий джентльмен. Швидше б передати цього бовдура татку й отримати таку-сяку винагороду, може ще з роботою допоможуть, а то від щурячих отрут можна і самому здохнути.
    –Довго ще? – Ярик починав відставати, ніколи в житті так далеко не ходив нозями.
    –А ти в якому мікрорайоні живеш? – Ольга уповільнилась.
    –Центральний–2, колишній Ірпінь.
    –Нічого собі, – аж присвиснула дівчина. – Царське село? А, ну так, татко ж у нас... Кілометрів сімдесят, приблизно.
    –Ой! – Ярик боляче вдарився лобом об якусь залізяку. – Тільки не кажи, що ми ці всі кілометри пішки будемо чалапати, бо ні мої ноги, ні моя голова стільки не протягнуть.
    –Ну я б не виходила на поверхню. Там тебе швидше вирахують – супутники, камери спостереження. Тут спокійніше, з десяти камер заледве одна працює, і ту ніхто не дивиться.
    –Ага, а ще купа різних доісторичних бактерій і паразитів. – Ярика аж пересмикнуло. – Просто відчуваю, як вони проникають у мене, атакують з усіх боків, щоб я тут здох і на моє тіло накинулися сотні тисяч якихось гидотних комах.
    –Ти хворенький на голову, – у погляді дівчини читався жаль, змішаний з презирством.
    Та на поверхню доведеться вийти – подорож підземеллям протягом кількох діб у товаристві цього скиглія дівчину геть не надихала. Треба знайти транспорт і одяг. Білий смокінг на нульовому рівні аж занадто кидався в око. І ще пожерти.
    –Гроші є? – озвалась Ольга до хлопця.
    –Я і є гроші, – Ярик зрадів, що хоч у цьому питанні він “зробить” дівчину. – Скан мого великого пальця може купити невеликий хмарочос з усіма його мешканцями.
    –Не годиться, – зітхнула дівчина, – миттєво відстежать. Брязкальця які маєш? Платина, золото, сапфір який завалящий?
    –Був хрестик золотий, – знітився Ярик, – ті двоє забрали, мабуть.
    Далі йшли мовчки. Мажор страждав від своєї повної нікчемності тут на мінус другому рівні, а Ольга міркувала, де взяти кілька сотень на завершення місії порятунку синочка другої особи в країні. Бляха, мати під рукою мільйони і шукати, що здати в ломбард – якось не правильно.
    –Слухай, а може, просто подзвонимо папіку? – Ольга спинилась біля металевих дверей з наліпкою, на якій чоловічок дряпався вгору по драбині – вихід на сходи.
    –Само собою подзвонимо. Але як доберемось до мого або його хмарочоса. Приватні лінії прослуховуються. Мій голос розпізнають миттєво, як тільки я буркну «Альо». Я міг би зв’язатись через закодований державний канал, у мене був допуск, але він прошитий у комунікаторі.
    –А він розтрощений. А ти в розшуку. – Ольга штовхнула двері. – А ти точно синок спікера? Може, то ти Академію підірвав, і я зараз рятую від копів маніяка-терориста?
    –Підривати треба було на першому курсі, – буркнув Ярик. – А який сенс зараз, на випускній церемонії? Ефектно попрощатись?
    Ноги гуділи від утоми. Підйом забирав останні сили. Говорити не хотілось. Хотілось  сходити в душ і десь полежати. Біс із ними з мікробами – можна душ із вторинної відфільтрованої води і брудну постіль. І їсти. Кажуть, щурі на смак як курча. Він у якомусь фільмі бачив.
     
    ***
     
      Кімнатка була занедбаною. Замість шпалер стіни, розписані фарбою з балончиків. Досить гарно, хоч і трошки страшнувато – зомбі з упирями виглядали аж занадто реалістично. З меблів – лише старе незастелене ліжко, стілець і комп’ютерний стіл без комп’ютера. Залишки їжі, обгортки і порожні пивні банки перетворювали його на кухонний. Телевізора у стіні не було, – тут явно жила творча особистість.
    –Це твій барліг? – спитав Ярик, роздивляючись намальовані черепи на стіні.
    –Я малювати не вмію, – сіла на стілець Ольга.
    –Я теж. – Ярик підійшов до столу, пошарудів обгортками. Хоч би шматочок шоколадки якийсь.
    –То що у вас там за мутки наверху? – дівчина відкрила верхню шухляду і витягла старенький комунікатор.
    –Звичайна боротьба за владу. Я туди не лізу. Навмисне пішов на конструктора вчитись, щоб подалі від того бруду. Але, схоже, мене без мене женили.
    –Підозри є? – Ольга начепила на праве вухо комунікатор. Сигнал пішов у мозок. Зовні нічого не змінилось, та дівчина вже увійшла в Мережу.
    –Жодних. Я ж казав, що у справи батька не лізу. Слухай, може, піцу замовиш, поки ти там?
    –Може, тобі ще омарів у винному соусі? – так Ярика ще не відшивали.
    –Що пишуть? – хлопець зробив вигляд, що не розчув останніх слів.
    –Ти здивуєшся, але про тебе нічого. А от про вибух… Міністр МВС казиться. Меле про якісь міфічні банди з нижніх рівнів. Подає законопроект про збільшення повноважень поліціянтам нижніх рівнів для упереджень проявів тероризму, боротьби з наркотрафіком і торгівлею людьми. Хоче тотальних повноважень для зачистки.
    Ольга брудно вилаялася і зняла комунікатор.
    –А ти проти? Чи у вас немає злочинності? – Ярику здавалось, що дівчина мала радіти такій ініціативі уряду. Чи, може, вона сама причетна? Може, і не додому його веде, а продасть місцевим трансплантологам на органи чи мафіозі якомусь, щоб викуп з татка взяти. Врешті-решт, що він про неї знає? І кімнатка ця стрьомна. Чого вони тут? Кого чекають?
    –А де її немає? І наркомани є, і алкоголіки. Чи ви там наверху святі праведники?
    Ярик пригадав учорашній вечір і почервонів.
    –Єдина різниця між нами у тому, що на вас не проводять облав, не влаштовують обшуків, не садять до в’язниці, відбиваючи нирки. Можливо, десь високо за двохсотим рівнем вони і є обличчям закону, але тут, на землі, свої закони. І гуманізмом тут не пахне. Презумпція невинуватості, право на захист, недоторканність особистого життя? Вони не знають таких слів. Ми просто захищаємося, як можемо, і виживаємо, як уміємо. Розширені повноваження поліції тут – це смерть для багатьох із нас. Вони матимуть право застосовувати зброю коли і як захочуть. – Обличчя Ольги почервоніло, але не від сорому, а злості.
    Ярик вирячив очі. Середина третього тисячоліття. Треба частіше на землю падати.
    –Поліція тут – це і є славнозвісна мафія. Саме вони займаються рекетом і контролюють наркотрафік. Саме вони торгують людьми. Знаєш, за що я їх ненавиджу? – Ольга рвучко встала, розстебнула комбінезон і двома руками задерла футболку до шиї, оголюючи живіт і груди.
    Щось стало поперек горла, перекривши Ярику дихання. Молоде дівоче тіло було вщерть пошрамоване. Замість сосків невміло зшита трикутником шкіра. Десятки шрамів на животі і ребрах, глибоких, нерівних, грубо і неправильно зашитих, йшли до самого низу.
    –Я відмовилась від пропозиції місцевого царька. Він сказав, що йому не відмовляють і спробував силою. Я зламала йому ніс і два ребра. Результат мого бунту ти бачиш. Вони порізали мене на шмаття і викинули подихати.
    Дівчина опустила футболку, блискавка комбінезону вжикнула вверх.
    –Та мені не дали здохнути. Люди тут не читають Шекспіра і п’ють забагато пива, та вони справжні люди. Мене підібрав хлопець, якого наверху застрелили б лише за вигляд. Він заштопав мене, як умів, поділився своєю кров'ю і став братом.
    Ольга знову сіла на стілець і продовжила.
    –А місцевий царьок пішов скоро на підвищення. Шалені гроші, що він висмоктував з нас, відчиняли всі двері. Три місяці тому ця сука стала міністром МВС. А тепер він прагне абсолютних повноважень. Для боротьби з ким? Усі ті міфічні банди – це лише загони самооборони від поліцейського свавілля. Коли їх зачистять, почнеться пекло. А трохи пізніше візьмуться і за вас, милих ельфів із верхніх поверхів.
     
    Двері позаду тихенько відчинилися. На порозі стояв господар кімнати, сумнівів не було. Чорний одяг незрозумілого крою, волосся пофарбоване у ядуче-зелений колір, пірсинг на всіх більш-менш придатних для цього частинах голови, персні з черепами на пальцях і руки зі слідами фарби – вуличний митець нової епохи. У лівій руці він тримав чималий пакет з емблемою дешевого супермаркету, в правій – імпульсний пістолет, спрямований на Ярика.
    –Добрий день, – ляпнув Ярик, не придумавши нічого кращого.
    Ольга посміхнулась, встала і зробила крок назустріч. Пістолет миттєво зник десь у складках одежі, пакет гупнувся на стіл, а руки міцно обійняли дівчину. І жодних криків радості, мовчки – мабуть, вони дуже добре і давно знайомі, ну або він німий.
    –Знайомтесь, – нарешті вони відлипли один від одного. – Ярослав – попаданець з верхнього життя. Владзьо – мій брат по крові.
    –Дуже приємно. – Ярик стис розфарбовану руку. Владзьо уважно дивився просто в очі і вперто мовчав. Точно німий.
     
    ***
     
    Сон на підлозі і дешева їжа з місцевого маркету зміцнили Ярикову віру в життя. А вони тут непогано харчуються, смачно. Мабуть ГМО не таке вже й страшне, як йому розповідали. От тільки кава якась дивна, готується без апарату, просто гарячої води налив, та й усе.
    –Ти йдеш? – Ольга ледь стримувала сміх, дивлячись на хлопця. Чорний балахон, червоно-зелене волосся, важкі черевики на шнурівці – від блідого мажора з верхніх рівнів не залишилось і сліду. Хай він тепер хоч наплює в ті камери – ніхто не впізнає.
    –У цьому не можна ходити! Тут кожен черевик центнер важить. – Ярик із жахом дивився на шнурки. Їх треба було якось зав’язати, та це завдання здавалося йому непосильним.
    –Горе ти моє, – це вперше у голосі дівчини промайнуло тепло, – давай допоможу.
    –Ти вже втретє рятуєш мені життя! – як Ярик не намагався, та не встиг запам’ятати швидкі рухи, що затягували вузлики. А як розв'яжеться?
     
    Вулиця зустріла мандрівників тьмяним сонячним світлом, що ледь пробивалося через смог великого міста. Ярик не вірив своїм очам – широким проспектом рухалось безліч старезних чортопхайок на колесах. Половина пересувалась нечутно, на електромоторах, решта трохи голосніше, випускаючи позаду якісь гази, – у них десь усередині щось горіло. Дивний сморід огортав вулицю і піднімався вверх до сонця. Ольга з братом упевнено йшли доріжкою, умовно відділеною від скаженого трафіку невисоким бордюром. За бажання будь-яка чортопхайка з легкістю могла перестрибнути цей камінчик і розчавити Ярика як блоху, але чомусь не робила цього.
    –Ну і добре, – сказав собі Ярик і кинувся наздоганяти своїх нових друзів. Людей ставало більше, вже утворювався натовп, і хлопець ледь не загубив своїх провідників.
    Трійця впевнено крокувала проспектом, і Ярик вже змирився, що, мабуть, так і доведеться чимчикувати аж до самого Ірпеня, але за кілька хвилин Владзьо мовчки повернув у якийсь провулок і зупинився перед великими залізними ролетами. Пошарудівши у невидимих кишенях балахону, він витяг маленький брелок і натиснув кнопку. Ролет здригнувся і, страхітливо підвиваючи, почав підніматись. Ярик не сумнівався, що там побачить – металеву бляшанку на чотирьох колесах з вікнами-бійницями. Результат перевершив очікування – у чортопхайки було лише три колеса і не було ані вікон, ані даху.
    –Це ж небезпечно! – Ярик з жахом дивився, як Ольга з братом всілись один за одним наче на коня. Дівчина схилилась і відкинула шмат брезенту з люльки, – під ним було щось, що нагадувало сидіння. І ніде жодних пасків безпеки, хай йому грець!
    Ольга почекала, поки Ярик залізе до вузької люльки, і обережно насунула йому на голову шолом. Чорний брат повернув ключа – чортопхайка голосно чхнула і заторохкотіла. Двигун працював на чомусь вибухонебезпечному – це точно. Ярик сумно зітхнув: «Шолом – це добре, хоч голова вціліє – не треба буде у закритій труні ховати».
     
    Швидкість була завеликою як для транспорту без мінімальних засобів безпеки. Чорний впевнено маневрував серед сотень бляшанок, що носили горду назву автомобіля. Цікаво, весь цей бедлам – це законно взагалі? Це ж страшно, шкідливо і небезпечно. Як людина може без допомоги комп’ютера керувати транспортним засобом у такому щільному потоці? Може, вони собі якісь чіпи в голову вживили?
    Чортопхайка то піднімалась на якусь естакаду, то зникала у ледь освітленому тунелі, звертала то ліворуч, то праворуч, зупинялась перед невидимими лініями, реагуючи на якісь дивні червоні, жовті і зелені вогники, потім знову зривалась з місця, наче від копняка. У голові паморочилось від дивних запахів, очі не встигали за картинками, що змінювались навколо зі швидкістю світла. Життя тут внизу нагадувало моторизований мурашник із безліччю вогників вітрин дрібних маркетів, барів, перукарень, аптек, казино, дешевих кінотеатрів і стрип-клубів. І жодних слідів жахливого бандитизму.
    За кілька годин шаленої гонитви чортопхайка заїхала на майданчик з кількома стовпчиками, з яких стирчали чорні шланги. Чорний брат вимкнув двигун, торохкотіння зникло, але залишилось у голові Ярика. Треба буде погуглити симптоми, здається, він слух втратив, відсотків п’ятдесят точно. Тепер зрозуміло, чому мовчить Владзьо – хто завгодно оглухне, якщо довго їздитиме на цьому пекельному транспорті. А ще дупа болить. І ноги затекли. От як вилізти з цієї клятої капсули смерті?
    Владзьо від’єднав від стовпчика шланг, прилаштував до чортопхайки і неквапливо пішов услід за Ольгою до скляної одноповерхової будівлі в кінці майданчику. Ярику ніхто не говорив, що робити, тож він вирішив не відставати від гурту, раком-боком виліз із люльки і собі поплентався до скляного будиночка. Там мав бути клозет – кишки після чортопхайки бунтували, а може, просто ГМО не могли перетравити.
    –Довго нам ще? – Ярик після клозету втратив залишки рішучості. Ще б пак, він уперше в житті бачив не автоматичний унітаз. А користуватись туалетним папером довелось учитись на ходу – хоч би інструкцію десь причепили, гади.
    –Вже. Хіба не впізнаєш місцевість? – Ольга спокійно жувала щось загорнуте у тонкий білий папір.
    –Зверху вона якось інакше виглядає, – засумнівався Ярик.
    Владзьо мовчки дав йому такий самий пакуночок, з якого стирчала якась хрінь у шматку хліба. Кишки казились. П'ять хвилин тому вони виперли з себе все, що мали, і тепер вимагали заповнити порожнечу. Ну, вибачайте, омарів немає, то ж тримайте якусь хрінь із хлібом і мовчіть до самого дому! Вдруге я тим папером дупу не дряпатиму!
    –По ящику тебе показували. Машину знайшли. Ну те, що від неї залишилось. А ще розбитий комунікатор. – Ольга подивилась на Ярика. – За тебе нагороду пропонують усі, кому не ліньки. Копи, журналісти, – може, дамо платне інтерв’ю? Героя з тебе зробимо?
    –Облізуть, – після клозету Ярик був не в гуморі. – Чого чекаємо?
    –Завдання ускладнилось. Копи всі входи перекрили, всіх сканують.
    –Мене шукають. Батько один із небагатьох, хто може обламати їхні плани. Якщо мене візьмуть, то невідомо, під яким соусом усе піднесуть. Може, прямий шантаж, а може, непрямий – сина захопили терористи, приймай закон, ми його звільнимо, а всіх поганців повбиваємо.
    –Ну, мені здається, тебе теж тихенько пристрелять «при зачистці», – сумно посміхнулась дівчина.
    –Дулю їм із маком, а не Ярика! – вигукнув хлопець, схилився до друзів і стишив голос. – Є ідеї? А то я зараз панікувати почну.
    Чорний брат мовчки кивнув і закинув до рота залишки смачної хріні з хлібом.
     
    ***
     
    –Каналізація. Знову. Ну це вже зовсім ні в які ворота. Ну то й що, що не пахне, труби, фільтри, але ж каналізація! Що означає метро? Гіперлуп на рейках? Ги-ги, даси номер дилера?
    –Замовкни вже, дістав, – гиркнула Ольга. – Бери приклад з Владзя – мовчки чалапає і не ниє.
    –Так він же німий? – Ярик обернувся на чорного брата, що плентався позаду.
    –Він мовчазний, – заперечила дівчина, – це різні речі.
    –А, ну так. Два варіанти: про що тут говорити, коли ні фіга не зрозуміло, і все зрозуміло, то про що тут говорити?
    Тунель ледь освічувався, і ніхто не помітив, як Ольга закотила очі під лоба.
    –А ми точно так дійдемо до батькового хмарочосу? – не вгамовувався Ярик.
    –Так. Це стара гілка метро. Станція «Бучанський парк» має бути якраз під будинком. Там є вихід. Колись планувався як вхід до бомбосховища, а потім про нього майже всі забули.
    –Майже?
    –Контрабанда існує не лише на кордонах країни чи міста, – посміхнулась Ольга.
    –Ага, тепер зрозуміло, чому рейки блищать так, наче останній поїзд пройшов тут не століття тому, а й досі ходить за розкладом. Може почекаємо? Скільки проїзд коштує?
    –Сорок копійок.
    –Щось дешево.
    –Саме стільки коштує постріл з імпульсної гвинтівки, що відірве твою дурну головешку. Ті люди – привиди. Всі, хто з ними зустрічається, коли вони того не хочуть, теж стають привидами.
    Ярик замовк, прислухаючись. Крім їхніх кроків, що відлунювали тунелем, нічого не було  чутно. Ну і добре, бо тікати особливо нікуди, тим більше в черевиках по центнеру кожний.
    –А з нами вони хочуть зустрічатись? Бо я ще не готовий до вічного життя привидом. Як ти взагалі на них вийшла?
    –Київ – маленьке місто, всі один одного знають, – стенула плечима дівчина.
    –Нічого собі маленьке – сто мільйонів жителів! – Ярик хотів ще щось додати, але трійця вийшла на станцію.
    А люди колись мали непоганий смак. Дизайн і оздоблення станції навіть зараз видавались досить сучасними, а під час будівництва, двісті років тому, взагалі мали вражати футуризмом і розкішшю. Дивно, але станція не виглядала занедбаною. Контрабандисти, здається, тут навіть підлогу зрідка миють чи, може, просто кров змивають?
    Ольга вийшла на середину довгої зали. Владзьо витягнув пістолет і став за колоною. Ярику знову ніхто не сказав, що робити. «От що за люди? Пістолет теж не дали. Їм добре, вони і без слів один одного розуміють, а мені куди бігти?» – зітхнув Ярик і поплентався за Ольгою.
    Вихід з платформи освітлювався краще. На тлі чотирьох чорних ескалаторів, що вели наверх, стояла людина. А може, то була сама смерть, бо у невиразний темний одяг із каптуром одягали переважно її. Третє тисячоліття – замість коси імпульсна гвинтівка, що стріляє експансивними кулями зі скаженою швидкістю. Ольга трохи завагалась, потім підняла руки, щоб було видно долоні, і рушила до привида.  Ярик і собі розчепірив пальці, йдучи слідом, бо життя його зараз коштувало аж сорок копійок. Привид чекав. Каптур приховував обличчя, гвинтівка опущена. Може, це і не людина, а так, опудало поставили, непроханих гостей відлякувати?
    За два метри Ольга зупинилась, опустила руки і ледь кивнула головою, вітаючись.
    –Тебе мали попередити, ключнику, – голос дівчини змінився до невпізнаваності. Вони що тут, у масонів граються? Може, ще випробування змусять пройти, щоб ескалатор увімкнути?
    –Так, – ну точно Харон з підземного царства.
    Привид ворухнувся і трохи відступив убік, пропускаючи гостей.
    –Я так розумію, що магічні сходи не увімкнуть? Пішки знову дряпатись? – Ярик сказав це Ользі тихенько, але у цій тиші каптур мав почути. Може, і почув, та ескалатори так і залишились нерухомими.
    Дівчина не звернула уваги на стогін молодого мажора і попрямувала до чорних сходинок. Раптом могильну тишу покинутої станції порушив скрегіт прадавнього електромотору. Ще мить – і всі чотири ескалатори здригнулись і почали рухатись… вниз.
    –Харон жартує? Чи образився? Чи це випробування таке масонське? – Ярик стурбовано глянув на дівчину. Ні, ну йти нерухомими сходами наверх то таке, а от бігти ескалатором проти шерсті – це вже занадто.
     
    Дівчина мовчала. Її обличчя пополотніло, очі звузились і дивились нагору. На усіх чотирьох ескалаторах, притиснувши до пліч штурмові автомати, спускались копи. Маленькі цятки лазерних прицілів затанцювали на комбінезоні Ольги. Ярик на собі побачив тільки дві і то на ногах. Позаду зашурхотіла тканина. Це, мабуть, Харон зараз ушкварить по копам довгими чергами дешевих смертоносних куль. Ярик замружив очі і трохи нахилився, щоб не зачепило. Секунди йшли, тишу порушувало лише нудне гудіння працюючих ескалаторів, жодних пострілів і передсмертних криків. Вісім копів, закутих у чорну броню, спокійно доїхали і оточили бранців півколом. Дивно, але ніхто не кричав: «Стояти, поліція!», не валив на підлогу і не вдягав кайданки. Ярик відкрив очі й обережно озирнувся. Харон повільно скинув каптур, і тепер на Ярика самовдоволено шкірився міністр МВС власною персоною.
    –Ярославе Вікторовичу! Ну хіба ж так можна? Усе місто за вас хвилюється, батько місця собі не знаходить, а ви у такій компанії підземеллями швендяєте!
    Нє, ну ти диви яка гнида? Хвилюється він! А гвинтівка чомусь просто у голову націлена, і запобіжник знятий.
    –Ніхто б не хвилювався, якби ваші пси мій комунікатор не розтрощили. І хрестика золотого вкрали. Ви їм там взагалі зарплату не платите, що вони у громадян крадуть?
    Ярик сам дивувався своїй нахабності. Ольга глянула на хлопця по-новому, з повагою чи що. Погляд був недовгим, та він встиг його перехопити, і це додало сміливості.
    –Навіщо ви підірвали академію? Що вам студенти зробили? Не могли просто мене викрасти, якщо я вам так потрібен?
    –Та кому ти здався! – повів плечем колишній Харон. – Ти мав просто загинути з тими невдахами. Помста – непоганий мотиватор. Твій батечко заприсягнувся б на твоїй могилці, що такого більше не станеться, і вже наступного ранку мій законопроект стояв би на голосуванні! Але ти вижив. Довелось корегувати плани. А потім ти взагалі зник!
    –Навіщо це все? Вам мало грошей? Чи влади? – не витримала Ольга.
    –Я тебе знаю, щуролове? – міністр примружився, роздивляючись дівчину. – Щось мармиза знайома.
    –Не відволікайтесь, пане міністре, – швидко змінив тему Ярик. – То чого ж ви хочете від мене?
    –Майже нічого, – білосніжна усмішка не пасувала до темного балахону. – Запишемо відеозвернення, відріжемо на камеру пальчик, яким ти в барах розплачуєшся, і все.
    –І я вільний?
    Цятки прицілів затанцювали на бранцях – поліціянти щиро реготали. Навіть Харон затрусився у беззвучних судомах сміху.
    –А, ясно. Живим не вийде, – на місце бравади вже почала моститись паніка.
    –Ти не відповів, – погляд Ольги був настільки твердий, що ним можна було скло різати.
    –А маю? Я і так задовго балакаю з двома трупами, – міністр навів гвинтівку на дівчину.
    Ескалатори так само скрипіли погано змащеними механізмами, Ярик з Ольгою мовчали, втупившись у випещену пику головного копа, пауза затягувалась. Харон не витримав.
    –Влада. Найсильніший наркотик. З часом доза не вставляє, треба збільшувати. Я виб’ю з Парламенту надзвичайні повноваження, знищу будь-який опір тут, а потім доберусь до верхніх рівнів. У мене вже буде власна армія. Я примушу ту недолугу аристократію проголосити мене першим імператором. І ніхто мені не завадить. Я втоплю Парламент у крові, якщо знадобиться. Та чомусь думаю, що до цього не дійде. Більшість із тих покидьків підтримають мене добровільно, лише я пообіцяю їм кістку з царського столу.
    –Бенкет буде кривавим. І вчергове за наш рахунок, – стиха промовила Ольга.
    Перші кулі прилетіли нізвідки. У двох копів одночасно смикнулись голови, і тіла повільно впали на підлогу. Продірявлені шоломи ще не встигли вдаритись об граніт, як решта копів миттєво присіли, розвернулись і відкрили шквальний вогонь у темряву станції. У Харона навички виявились на рівні – він як підкошений упав на підлогу, зникаючи з лінії вогню, перекотився під стіну і дав довгу чергу в тунель. У Ярика навичок не було, а от у його ангела-охоронця так. Ольга кинулась до хлопця і, обійнявши, повалила на підлогу. Невидимі привиди тільки цього і чекали. Шквал куль заторохкотів об стіни, підлогу і бронежилети копів. Ольга накрила Ярика своїм тілом як власну дитину, приймаючи на себе сотні гострих гранітних крихт від розтрощеного оздоблення станції. Свинцевий торнадо тривав не більше хвилини, вогонь ущух так само раптово, як і почався. Копи навколо лежали в неприродних позах вічного сну, Ярик сопів у груди і тільки біля стіни ворушилось тіло у балахоні, тремтячими руками намагаючись замінити порожній магазин гвинтівки.
    Ольга повільно встала. Пилюка від стрілянини зависла густим туманом. Світла стало ще менше, кулі прорідили і так нечисленні світильники. З темного кінця станції почулись кроки місцевих привидів – хрускіт битої плитки під важкими черевиками звучав у цій раптовій тиші моторошно і водночас урочисто. Тіло в балахоні перестало вовтузитись і всілось, притулившись спиною до стіни. З темряви виринув Владзьо у компанії ще одного балахона і разом з Ольгою стали півколом за два метри від міністра.
    –Зрадник! Я ж пообіцяв залишати тобі п’ятдесят відсотків від твого бізнесу, – прохрипів міністр. Усе ж кілька куль його не минули – з-під балахону вже розпливалась калюжа крові.
    –Навіщо мені віддавати тобі половину? – стенув плечима справжній Харон. – Сто відсотків краще.
    –А ви хто в біса такі? – перевів погляд міністр на Ольгу з братом.
    Ольга мовчки вжикнула блискавкою комбінезону.
    –Забув мене? – футболка піднялась догори, оголюючи шрами. – А я тебе до смерті пам’ятатиму.
    Владзьо мовчки звів пістолет і натиснув на гачок. Череп вибухнув кривавою фарбою, розмалювавши стару стіну надсучасним графіті. Позаду Ярик зігнувся навпіл, упав на коліна і виблював.