12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Нет судейского бюллетеня

Автор: Далевид Количество символов: 26574
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an019 Поцілунок веселого собаки


    Вит незримо опікувався цією чумацькою валкою відколи вона розпочала свій зворотний шлях. Він стеріг її на відстані, відстежуючи ймовірні небезпеки, оцінюючи наскільки доцільний маршрут обрали керманичі. Валка неспішно котилася степом через куряву і спеку. Час від часу вози спинялися біля ярів і люди вирушали на пошуки води.
    На тринадцятий день подорожі Вит відчув небезпеку. Численний загін татар вирушив у бік валки. Вит одразу збагнув, що татари поспішають саме за нею.
    Дві доби Вит спостерігав як стрімко і невблаганно татари наздоганяють валку. Чиясь невидима воля вела їх навпростець через степи і яри до того місця, де вони повинні наздогнати чумаків. Продовживши подумки напрям руху валки, Вит побачив, що татари наздоженуть чумацькі вози на рівнині – у місці вкрай несприятливому для оборони. Зваживши шанси сторін, Вит сказав собі:
    – Пора втрутитись…
    Потік часу кинув його у ближній обрій. Він вийшов із порталу у степову спеку на вершині плаского пагорба, до якого здалеку наближалися вози.
    Заплющивши на мить очі, Вит перевірив себе і переконався, що дівчинка – тут, на одному із возів усередині валки.
    * * *
    Отаман Рат неспішно йшов величезним торговищем, оглядаючи товар. Спека і задуха притисла усе до землі. Люди сховалися в тінь і намагалися навіть не ворушитися, щоб марно не витрачати життєвих сил. І раптом біля воза із сіллю у затінку Рат побачив дівчинку. Остовпів і втратив дар мови. Дитина була неймовірно схожа на його донечку, що померла рік тому. Він дивився на дівчатко і не міг відвести від неї очей.
    – Яринко… – тихо звернувся він до дитини, але дитя не озвалося на його голос.
    – Яринко! – вдруге голосно гукнув він, стоячи перед дитиною. Дівчинка підняла голову і байдужим від утоми поглядом глянула в очі незнайомцю.
    Рат відчув, як мурашки повзуть йому по спині. Дівчинка була як дві краплі води схожа на його Яринку, яку він бездиханною поклав у могилу. За Яринкою дружина його виплакала очі до найглибшого денця. І раптом – ось вона – Яринка! Звичайно, це – не Яринка, але ж як схожа! Цієї миті Рат вирішив, що викупить цю дитину – скільки б вона не коштувала – і привезе дружині у свій хутір – на схилі Дніпрового берега.
    * * *
    Верховний Арбітр звикав до нового становища. Світ, у якому ще недавно завершилося його попереднє життя, був донесхочу напоєний кров’ю, ненавистю і жорстокістю. У цьому світі вирішальне слово завжди було за крицею і удар мечем сприймався як остаточний аргумент. До внутрішнього спокою Верховний Арбітр прийшов через вулкани емоцій, криваві бої та глибинне пізнання суті перемог і втрат. Спокій і світло високих істин увійшли до його душі після того, як він остаточно збагнув: все, що здатне його здивувати чи зацікавити, вже знаходиться поза межами світу людей і їхніх стосунків.
    Кожен воїн, що не загинув, рано чи пізно втрачає потребу тримати в руках меч і стає філософом або монахом. Саме тоді, коли він вирішив стати мандрівним філософом, перст найвищих вказав на нього і він очолив Велику Раду Арбітрів. Арбітрові залишили його людську подобу. Надлюдські можливості, яких він набув, урівноважилися важкою ношею – пам’яттю про усі його минулі літа. Для усіх, хто спілкувався з ним, його сутність поставала в образі кремезного лицаря, незворушного, непохитного і здатного у всьому бачити суть інтересів сторін.
    Велика Рада Арбітрів наглядала за дотриманням на планеті вимог найвищої доцільності. Її очима, руками і зброєю були Спостерігачі.
    На новому поверсі буття Верховний Арбітр зіткнувся з тими ж силами, що і в попередніх життях, але зараз вирішальним був вже не кривавий двобій. Як і в минулому, нинішня реальність довкола Арбітра поділялася на зони впливу, які суворо охоронялися прибічниками світла і темряви.
    На минулій Великій Раді Арбітрів він вперше зустрівся з випадком, який примусив згадати минуле і ще раз подумки відзначити, що сторона, яка атакує, завжди має перевагу. Атакували темні. Вони винесли на затвердження Верховного Арбітра своє рішення про подальше утримання в абсолютній ізоляції спостерігача, який порушив Кодекс, відмовився від неупередженого споглядання за подіями і почав їх формувати самостійно.
    – Скільки часу перебуває в ізоляції порушник? – запитав Верховний Арбітр.
    Представник темних не відповів, пославшись на положення, яке дає право стороні, що веде слідство, відмовляти в отриманні інформації відносно порушника, доки слідство не буде завершене.
    Верховний Арбітр повторив питання, сформулювавши його інакше:
    – Скільки часу триває слідство?
    Темний почав дратуватися, його думки набули емоційного забарвлення і Верховний Арбітр отримав можливість їх читати.
    – У чому саме звинувачується спостерігач-порушник? – Це питання Верховного Арбітра ще більше вивело з рівноваги представника темних і він зірвався на крик, дорікаючи Верховному Арбітру необґрунтованим бажанням втрутитися у процедуру слідства. Темний кричав про те, що спостерігач переступив межу дозволеного, присвоїв собі право судити і карати. Зі скривленого рота темного бризкала слина, він раз по раз викидав у простір перед Верховним Арбітром зупинені миті із попередніх життів порушника, де той убивав темних спостерігачів у людській подобі. Верховний Арбітр мовчки розглядав сектори простору із зупиненим часом і уважно слухав істеричні вигуки темного.
    – Майже п’ять століть… Слідство триває майже п’ять століть… – Прочитав думки демона Верховний Арбітр.
    – Це не слідство. – Сказав він собі подумки. – Це – продовження війни у вищих сферах…
    Арбітр втримав свою свідомість у діапазоні нейтральних формулювань, добре знаючи, що будь-яка емоційна упередженість одразу зробить його думки прозорими для темних, що протистояли його волі.
    – Оголошую рішення. – спокійним, навіть байдужим голосом промовив Арбітр. – Спостерігач-порушник, незважаючи на свою провину, має право на остаточний розгляд усіх його вчинків у встановлені терміни. Слідство триває надто довго і підлягає перегляду. Право перегляду залишаю собі. Якщо вина спостерігача викличе сумніви або буде надто тяжкою, він постане перед Великою Радою Арбітрів.
    * * *
    Вит не очікував, що татар буде так багато. Він поспішав віддати останні найважливіші накази перед початком страшної різанини.
    – Усі під вози! – голосно вигукнув Вит.
    За кілька митей хмара стріл упала на валку, поранивши одразу всіх коней. Татари налетіли чорною хмарою із диким верещанням, свистом та реготом. На вимогу Вита чумаки залишили вузький прохід між возами, куди одразу ж полізли перші – найвідчайдушніші нападники.
    Вит стояв у проході. Він оголив незвичний для цих країв довгий ледь вигнутий меч і перший зустрічав тих, хто ризикнув зайти всередину кола.
    У мистецтві бою на мечах Вит десятки попередніх життів вдосконалював техніку трьох рухів: блок і два удари, один із яких завдавав супротивнику смертельної рани.
    Перший десяток нападників зіткнувся з Витом і впав один за одним наповнюючи простір страшними криками. Ані ті, що ззовні, ані ті, що всередині, ніколи раніше не бачили чоловіка в незвичному чорному одязі із дивною зброєю. У нього неможливо було поцілити стрілою. Його рухи були точні і скупі. Кожного нападника він зустрічав страшним мовчазним спокоєм. Він впускав нападника до середини вже зі смертельним порізом на шиї, під пахвою, чи під коліном, де його меч знаходив оголене тіло. Татари пролітали повз Вита всередину і одразу ж починали смертельно верещати, заливаючи усе довкола кров’ю, що бризкала із перерізаних артерій чи вен. Кров густо скропила землю і чвакала під ногами бордовим болотом. Чумаки, що стояли позаду Вита, добре знали свою справу. Одні з них добивали смертельно поранених татар, інші відтягували мертві тіла ворогів набік, барикадуючи ними простір під возами. Мертві ставали захистом для живих.
    Татари відступили і Вит, відчувши початок наступної атаки, знову вигукнув:
    – Під вози!..
    На валку упала друга хмара стріл. Вит не побачив, а відчув, що довкола нього з’явилися поранені чумаки. А бій лише починався…
    Із перших митей бою, Вит поринув у здавна знайомий стан бойового трансу, коли усе довкола сприймається чуттям, а не зором, коли кожен рух – його сила і швидкість – вимірюється не розумом, а вищою мірою необхідності, коли зникають емоції і не стає ані страху, ні відваги, радості чи люті і зовсім неважливою стає думка про смерть, про те як закінчиться ця битва і коли саме вона закінчиться. Вит вслухався у простір довкола і чуття воїна підказало йому, що неподалік – у татарському стані – є два потужні вольові центри подій. Це – дві особи, які керують усім, що відбувається.
    Руки і криця жили своїм життям, а чуття розповідали йому, що ця татарська навала – непроста. Ці вороги прийшли не за скарбами подорожніх, а за життям дитини із сонячним волоссям. І ця битва триватиме до останнього поруху і подиху.
    Хвилі татарських атак вдарялися об чумацьке оборонне коло. Кожна з них забирала зі собою життя одного-двох оборонців і Вит уже знав: тут, у розпеченому степу поляжуть усі. І він зі своїм мечем тут лише для того, щоб дівчинка вижила і дісталася схилів Дніпра.
    Вперше за усі свої попередні життя Вит вирішив звернутися до вищих сфер із проханням про нетривалу зупинку часу. Йому потрібна була ця пауза, щоб віднайти шлях із безвиході, в якій він опинився. Вит був упевнений, що йому не відмовлять, бо сили у бою були відверто нерівні.
    Через кілька митей простір довкола почав згущуватися, все раптово сповільнилося і стріли завмерли в повітрі. Вита виштовхнуло із сектора простору, що від полудня до полудня опинився поза часом.
    * * *
    Він сидів на вершині пагорба, вслухаючись у простір довкола. Сонце щойно зайшло, але ніч ще не настала. Перед ним палало багаття, він чекав посланця. Вит знав, що на зустріч із ним прийде сутність вищого порядку. І цей гість керуватиметься міркуваннями, що можуть виходити далеко за межі звичних людських міркувань.
    Неподалік пагорба, на якому сидів Вит, у темряві раптом сяйнула світла постать і рушила до вогнища. Із протилежного від Вита боку до вогнища підійшов чоловік у білому одязі монаха-лицаря.
    – Вітаю тебе, самотній воїне! – промовив прибулець.
    – Здоров будь, лицарю! – відповів йому Вит.
    – Чи дозволиш подорожньому посидіти біля твого вогнища? – запитав лицар, ледь усміхнувшись.
    – Буду вдячний тобі за цю честь – відповів Вит.
    Лицар відстебнув меч і сів на землю, поклавши зброю поряд зі собою.
    Вит узяв із прохолодної росяної трави дерев’яний глек із джерельною водою і відпивши з нього ковток, поклав глек на половині відстані від себе до гостя. Лицар вдячно схилив голову, узяв глек і зробив кілька великих ковтків.
    – Смачна і чиста твоя вода, воїне, – промовив лицар. – Дякую за гостинність.
    Вит схилив голову на знак поваги і промовив:
    – Хто з нас перший постане перед Ним, хай пом’яне іншого, коли увійде до Його царства…
    – Лицар на мить чи дві довше подивився в очі Виту і хитнув головою на знак згоди. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся і не повідомив співрозмовника про внутрішнє хвилювання, але почуте миттєво нагадало йому старий монастир і їхнє прощання в одному з минулих життів. Саме так сказав йому смертельно поранений побратим, що заступив його собою від ворожої стріли. Пораненому вже не судилося взяти до рук меча. Залишаючи його помирати в далекому монастирі і, обіймаючи востаннє, він вперше почув тоді цю обітницю. І збагнув, чому саме він почув поклик Вита про допомогу сьогодні – через багато життів.
    – Я почув твій поклик, воїне, і побажав вислухати й зрозуміти тебе, – промовив лицар. – Яка саме справа потребує моєї участі.
    Вит вдивлявся в обличчя лицаря і відчував себе частиною того, хто прийшов до його вогнища у нічному степу. Вит розумів, що в цю мить співрозмовник зважує на невидимих терезах доцільність і потрібність усього, що вчинив Вит за попередні життя на цій планеті.
    – Нас облягли татари. Нам не встояти. Ми усі тут поляжемо. Я прошу тебе, лицарю, про допомогу. Я хочу, щоб сьогодні двоє осіб уникли смерті. Перша – золотокоса дівчинка, що знаходиться в одному з возів. Друга особа – хтось із дорослих, хто зможе її врятувати і привезти до далекого села на схилі Дніпрового берега.
    Лицар відповів не одразу. Він дивився в обличчя Витові і мовчки зважував почуте.
    – Ось що я скажу тобі, воїне, – нарешті заговорив лицар, повернувшись зі своїх роздумів. – Ти порушив правила Кодексу Спостерігача і започаткував свій ланцюг причин та наслідків. Тобі доведеться відповідати за усі порушення. Можливо навіть перед Великою Радою Арбітрів. Як посланець Великої Ради, я не можу тобі допомогти. Не маю на це дозволу.
    – Вит вислухав незнайомця спокійно, з гідністю, як і належить воїнові, що будь-якої миті готовий глянути у вічі смерті.
    Лицар встав, нахилом голови засвідчив повагу господарю вогнища і рушив у темряву ночі.
    Вит залишився біля вогнища Він слухав мовчання простору, занурювався у спокій своєї душі і чекав коли його єство повідомить, що наближається мить повернення до бою, у якому йому ймовірно доведеться загинути.
    Вит пригадав як вперше побачив золотокосу дівчинку. Він зупинив коня обіч шляху, став перед нею на коліна і відчув блаженний спокій її душі. Повз них рухалися вози і вершники, ішли загони піших воїнів, світ звично здригався від люті і зла.
    - Це вона… Це її я шукав стільки часу. Це для її появи я зробив усе дотепер.
    Вит видобув зі сумки шматок хліба і дав його золотоволосій дитині. Голодне дівчатко уважно заглянуло у Витові очі і лише тоді взяло хліб. В її погляді були спокій і мудрість минулого.
    Того дня Вит остаточно упевнився, що не помилився, зійшовши зі шляху спостерігача. Світ нарешті почув його прохання.
    * * *
    Небо на сході почало світліти. Ще трохи і з’явиться край сонця. Час пролетить швидко і у другій половині дня він повернеться в ту мить, на якій спинився час, і битва триватиме далі.
    Раптом Вит почув, що хтось наближається до його вогнища. Із передсвітанкової темряви на пагорб вийшов той самий лицар і, усміхнувшись, промовив:
    – Дозволь мені, воїне, зустріти з тобою схід сонця на цьому пагорбі.
    – Це буде честю для мене, лицарю. – відповів йому Вит, не здивувавшись поверненню.
    Лицар вмостився біля вогнища і продовжив розмову:
    – Я пішов, завершивши з тобою розмову як посланець Великої Ради Арбітрів. Тепер я повернувся до тебе як звичайний чоловік, не обтяжений вагою суворих правил.
    – Чи можу запитати у тебе, - продовжив лицар, - що знайшов ти, зійшовши зі шляху спостерігача?
    – Вит помовчав мить чи дві і відповів:
    – Надію…
    – Мабуть так, - замислився лицар, - надія варта того, щоб постати перед Великою Радою Арбітрів без сумнівів та жалю…
    - П’ятнадцять століть я перебуваю на цій планеті, - промовив Вит. – Кілька перших життів я сумлінно виконував свій обов’язок, долаючи спокусу втрутитися. Відстежуючи шляхи і долі людей, які привернули мою увагу, я одного дня збагнув, що зло – багатолике і непереможне. Куди б я не рушив, я всюди де лунал - і в розкішних палацах і в бідних домівках - знаходив зло, що ховалося в заздрісних поглядах, у підступних ударах ножем у спину, в отруєних стрілах, випущених уночі. Зло одягало на себе різні шати – і владної всемогутності, і цілковитої покори, і хитрої щедрості, і підлої жадібності. Перед моїми очима минали епохи, пролітали століття, але природа людська не змінювалася. Душі людей, за якими я наглядав, щораз глибше занурювалися в темряву зла. Маленьке зло ставало більшим, більше ставало всюдисущим. Врешті зло почало народжувалося разом із людиною, і в кожній особі, як потужна вода у великій греблі, знаходило маленьку дірочку, крізь яку заповзало в душу, розмиваючи отвір доти, доки не руйнувалася вся гребля. Подекуди посеред цієї темряви спалахували поодинокі чисті промені досконалих людських душ і гинули, задушені чорнотою ночі. Власне тоді я вирішив втрутитися. Я почав збирати ці світлі душі в одному краї. Мені сподобалися високі і горді Дніпрові береги і я вирішив там заснувати новий світ, вільний від темряви. І ця дитина, яку я врешті відшукав у далекому краї, має особливу долю. Вона і є моєю надією. Вона – ключ до великого спалаху. Тому сьогодні треба зробити усе, щоб темрява не перемогла.
    – Я не маю дозволу сприяти тобі, як вища сутність, - промовив нічний гість, - але я можу допомогти тобі як лицар, що, як і ти, добре володіє мечем. Сьогодні довкола тебе буде гаряче і я вважатиму за честь стати поряд з тобою в бою.
    У призначений час вони увійшли в іще густий простір і кривавий бій ударив їм в обличчя гарячим степовим вітром, що пропах смертю.
    У лютій, безжалісній різанині Вит нарешті відчув і вирахував одну з двох сутностей, котра керувала щонайменше половиною татарського загону. Чуття воїна підказало йому, що кожен із нападників незримо підпорядкований чорному вершнику, який не брав участь в атаках і тримався в другій лінії нападу.
    Вит обрав момент і стрімко скоротивши відстань між собою і демоном, замахнувся і кинув свій меч уперед. Обертаючись, віддзеркалюючи над натовпом яскравими блискавками проміння низького сонця, гостра криця прошила простір і увігналася в обличчя вершника і вистромилася ззаду, проламавши наскрізь потиличну кістку. Чорний впав з коня, захлинаючись кров’ю і нападників раптом поменшало. Татари спішно відкотилися, залишивши своїх убитих та поранених. Вит підійшов до убитого вершника, гляну у його обличчя і висмикнув меч із понівеченого черепа.
    Татарської люті поменшало, але й Вит відчув, що наближається межа його життєвих сил. Він ще твердо тримав меч, але знав, що надовго його вже не вистачить. Поряд упав коваль, який добивав нападників важким молотом. Стріла прошила йому горлянку і він лише встиг прохрипіти Витові:
    – Помстися за мене, побратиме…
    Від атаки до атаки Рат непохитно стояв ліворуч від Вита.
    Вит гукнув лицарю, вказуючи на Рата:
    – Упіймай йому коня!
    І, звертаючись до Рата, промовив:
    – Пора! Бери дитину і спробуй утекти з нею верхи!..
    Татари гуртувалися в загін для нової атаки.
    Те, що сталося далі, Вит вже не мав можливості осмислити. Він жив лише миттєвими відчуттями. Якоїсь миті він відчув, що дівчинка десь тут, поряд, але у смертельній небезпеці. Шалене ревище оберталося довкола нього. Татари знову атакували.
    І раптом, як невимовний біль, Вит усім своїм тілом відчув, що золотокоса дівчинка от-от помре і кілька наступних митей вирішують долю усіх його попередніх життів. Вит на мить завмер і заглибився у відчуття. Погляд упав на важкий молот – зброю коваля. Вит вхопив молот, на мить зважив зброю в руках, звикаючи до неї. А далі – щосили крутнув молот вертикально по колу, розганяючи його для польоту. Відпроваджуючи молот у майже вертикальний політ, Вит закричав від напруги і гніву, вкладаючи у політ тяжкої зброї усю свою нелюдську силу. Він ще не встиг опустити руки, як десяток стріл прошили його шию, голову і груди.
    Падаючи, Вит усміхнувся і, занурюючись у морок, прошепотів те, що ніхто вже не міг почути:
    – Влучив…
    * * *
    Верховний Арбітр спостерігав за Витом.
    – Усе виглядало просто і зрозуміло. Вит – спостерігач, який зрадив своєму обов’язку. Він порушив правила Кодексу Спостерігача, насмілився стати творцем, втрутився у хід подій на планеті. За порушення вимог Кодексу його духовна сутність повинна бути звільнена від тілесних залежностей. У світі людей цей процес називався стратою, примусовим позбавленням життя. Кожен зі спостерігачів знав, що існування його сутності у людському тілі не завершується із припиненням дихання та серцебиття. Але у вищих – свої правила. Перед початком остаточного звільнення від тілесних залежностей та обов’язків підслідний повинен переглянути усе своє минуле і очиститися від емоційних залежностей. Він повинен осмислити усі свої прижиттєві мрії та бажання і остаточно попрощатися з ними. Ця умова була обов’язкова. Без неї неможливим було наступне повернення.
    Темні утримували Вита в енергетичній капсулі, яка мала для нього вигляд тюремної камери. Психологічний вплив ситуації на підслідного полягав у тому, що для нього тюремна камера постійно змінювалася в гірший бік. Умови утримання ставали дедалі нестерпніші. Вит вже давно дійшов до останньої межі – холодного, мокрого підземелля замку. Нестерпний біль плоті, голод і холод повинні були спонукати в’язня до співпраці зі слідством, яке провадила Велика Рада Арбітрів.
    Минули три доби, які Вит прожив під протекторатом Верховного Арбітра. В’язень перебував під постійним спостереженням і через сімдесят із лишком годин викликав здивування Арбітра. Безнадійно виснажена сутність в’язня наближалася до межі своїх життєвих сил. Але усе єство Спостерігача-в’язня не випромінювало жодних думок, жодних емоцій тривоги, страху чи безнадії, притаманних таким станам. Верховний Арбітр безпомилково визначив, що в’язень береже іскру життя, яка ще жевріє в ньому і перебуває у стані очікування. Арбітр подумки схилив голову перед в’язнем. Йому належало вирішувати долю високої і мужньої сутності, яка відзначалася непохитною волею і залізною витримкою. Верховний Арбітр збагнув, що темні намагалися щось довідатися, щось отримати від цього в’язня. Яку таємницю вони не змогли вирвати з його душі за майже п’ять століть ув’язнення?
    Завершуючи слідство, Верховний Арбітр вирішив скористатия своїм правом зустрічі з підслідним і рушив до його камери. Після цієї розмови підслідний потрапить до простору перетворень, де відбудеться таїнство розділення його сутності на енергії тіла і духу.
    Вит лежав знесилений у кутку камери. Засув у дверях камери лунко грюкнув, сповіщаючи в’язня про чийсь візит. В’язень не поворухнувся. До нього вже приходив чорний вершник і пропонував відмовитися від усіх надій. Вит вислухав його мовчки. Не почувши жодного слова у відповідь, чорний пішов.
    Двері відчинилися і ліва рука в’язня інстинктивно прикрила сонячне сплетіння, оберігаючи те місце, де жевріла його таємниця – згусток сили, з якою Вит не бажав розставатися тут, бо це означало віддати її темним.
    У світлій проймі дверей з’явилася висока кремезна постать лицаря. Поверх криці на ньому був білий плащ.
    Верховний Арбітр зупинився за крок до Вита. За канонами світу обраних йому не дозволялося торкатися підслідного. У камері було темно і Верховний Арбітр бачив лише обриси тіла на долівці.
    – Я – Верховний Арбітр. Перед тим, як прийняти остаточне рішення у твоїй справі, я скористався своїм правом відвідати тебе, воїне.
    Арбітр відчув, що саме там, у сонячному сплетінні, прикритому рукою, в’язень береже згусток сили. Очевидно було, що ця сила йому вже не знадобиться. Якщо він не береже її для когось…
    В’язень мовчав.
    – Я маю право почути від тебе відповідь на своє запитання. Що заважає тобі звільнитися від минулого і остаточно очиститися?
    В’язень ворухнувся, оглянув прибульця і відповів:
    – Моє минуле ще не завершене.
    – Що тобі потрібно, воїне, для того, щоб завершити своє минуле?
    В’язень ворухнувся. Видно було, що він завагався та врешті відповів:
    – Коротке повернення на планету.
    – Це неможливо… – відповів Верховний Арбітр. І після короткої паузи додав:
    – Кожен з нас, завершуючи життя, не встигає закінчити якісь справи. Така доля усіх, кому дано народитися і померти. Я раджу тобі прийняти це і відшукати в собі остаточну згоду із усім, що вже відбулося.
    Помовчавши, Верховний Арбітр запитав:
    – Чи маєш ти, воїне, якісь невисловлені скарги? Чи не бажаєш повідомити те, що може пояснити чи виправдати твої вчинки на голубій планеті? Чи шкодуєш ти за чимось?
    В’язень знову ледь ворухнувся і промовив:
    – Я шкодую за тим, лицарю, що не можу нині пригостити тебе джерельною водою.
    Раптовий спогад із далекого минулого проштрикнув свідомість Верховного Арбітра.
    – Але я обіцяю тобі, лицарю, – продовжив в’язень, – що, пом’яну тебе, поставши перед Ним, незалежно від того, чи зможу увійти до Його царства…
    Верховний Арбітр, що вже повернувся до виходу, відчув раптом як гаряча кришталева сльоза викочується з ока і от-от впаде на щоку, ковзнувши вигином його вій. Цієї миті Арбітр навмисне різко повернув голову до в’язня. Сльоза зірвалася з вії у політ і, пролетівши відстань у півкроку, впала в’язневі просто всередину долоні.
    Рука миттєво прийняла цей дотик, пальці стислися в кулак. Вит відчув, як потужний, немов удар блискавки, імпульс повернув йому втрачені відчуття і волю у вчинках. Осягнувши свій стан, Вит зрозумів, що цього імпульсу йому вистачить для польоту в один бік, щоб завершити справу.
    – Я даю тобі ще одну добу, воїне. Через добу ти увійдеш до простору перетворень, – промовив Верховний Арбітр і рушив до дверей. Виходячи з камери, він оглянувся, щоб ще раз кинути погляд на того, кого він не забув донині.
    Аж тепер Верховному Арбітру відкрилася завершальна хвилина кривавого бою на вершині пагорба у далекому гарячому степу. Ось він подає золотоволосу дівчинку Ратові, що вже сидить верхи. У цю мить налетіли татари і дитина опинилася в руках у чорного вершника. Лицар відбивався від зграї лютих ворогів. Чиїсь міцні руки схопили його ззаду. Краєм ока він бачив, як чорний вершник висмикнув з-за пояса короткий кривий ритуальний ніж, підніс руку з ножем вгору і, заплющивши очі, почав вигукувати незнайомі слова, готуючись завдати дівчинці смертельного удару. І в цю мить з висоти безхмарного синього неба на нього впав важкий ковальський молот, увігнавши голову в плечі аж по вуха. Вершник почав хилитися набік і лицар відчув, як раптово ослабли чужі руки, що тримали його. Він струснув із себе нападників і встиг підхопити дитину. Рат, що знову був у сідлі, перехопив дівчинку і щосили погнав коня.
    * * *
    Вит передчував, що не зможе цього разу відвідати планету у людській подобі і думав: чи вдасться йому зустрітися з дівчинкою. Йому потрібен був лише один доторк…
    Від часу їхньої останньої зустрічі минуло майже п’ять століть. Сонячна сутність дитини переходила з одного життя в наступне і дрімала у глибині душі, очікуючи на цю зустріч.
    * * *
    Біло рудий пес з’явився на алеї парку, тримаючи в зубах гумовий м‘ячик. Він підбіг до лавки, на якій сиділи мама з донечкою, і опустив м’ячик на землю. Мама встала з лавки, взяла м’ячик до рук і кинула його вздовж алеї. Собака щосили побіг за м’ячиком, наздогнав його і повернувся.
    Напередодні падав дощ і дівчинка не виходила на прогулянку. Доба завершувалася і собаче тіло зі свідомістю людини вже відчувало гострий біль. Процес розділення сутності мав от-от розпочатися.
    – А тепер – я! – вигукнула дівчинка, зістрибуючи з лавки.
    Собака поклав м’ячик перед собою і чекав, радісно вимахуючи хвостом. Дівчинка підбігла і нахилилася за м’ячиком. У цю мить собака легко і ніжно лизнув її в чоло вогким, гарячим, шорстким, язиком. Дівчинка дзвінко засміялася і кинула м’ячик.
    Високо вгорі, поміж вічними зорями щось раптово перемінилося у причинно-наслідкових залежностях і доля дитини набула нової земної траєкторії.
    Збоку виглядало так, ніби собака наздоганяє м’ячик, наближаючись до кущів. Собака й справді поспішав. Він мусів сховатися в кущах, щоб не злякати дитину процесом розпаду своєї сутності. Незважаючи на нестерпний біль, він завершував своє земне існування із радісною собачою усмішкою...
    
    

  Время приёма: 16:51 22.09.2019