Цивілізація закінчилася раптово. От щойно Дмитро гнав машину шикарною трасою зі швидкістю півтори сотні кілометрів на годину, а тепер ледве двадцять дає по суміші залишків асфальту та ям, недбало засипаних битою цеглою. З одного боку - безкрайнє пшеничне море, з іншого - старі тополі, що наче почесна варта мужньо несуть свій споконвічний обов'язок. Якби не ці дерева, то Дмитро точно б пропустив потрібний з'їзд з траси, але пам'ятний ще з дитинства образ вірно підказав правильний шлях.
- Тату, а скільки років ти вже сюди не приїздив? - запитала Ліля.
- Майже тринадцять. Відтоді, як не стало твоїх дідуся із бабусею, - задумливо відповів Дмитро.
- Чимало. Це ж навіть більше ніж я живу.
- Десь на шість років більше, - усміхнувся їй у відповідь тато.
Далі їхали мовчки. Звична до столичних умов Ліля захопливо роздивлялася мальовничі пейзажі, а Дмитро зосередився на дорозі, щоб, бува, не в'їхати в котрусь із глибоких ям. Так і доїхали до Щербатого. Назва села ледве читалася на вицвілій від сонця табличці.
Дмитро зітхнув, усвідомивши як занепала його мала батьківщина. Хат, здається, не поменшало, але більшість з них виглядали пошарпаними, навіть покинутими. Ой не таким пам'яталося Щербате Дмитрові, ой не таким. На мить йому навіть стало соромно, що взяв у подорож доньку, якій з дитинства розповідав про це пречудове місце, найзатишніше у світі. Але Ліля мовчала, вбираючи в себе очима навколишній світ, наче суха губка воду. Її дивували дерев'яні будинки, похилені паркани, висока трава при дорозі, незвично для міського жителя одягнені люди, що пильно придивлялися до їх авто.
Дмитро проїхав центр села і повернув праворуч, з подивом помітивши, що чимале озеро, до якого в дитинстві він безліч разів ходив купатися і ловити рибу, перетворилося на заросле очеретом болотце. Але ще більше Дмитро здивувався, коли побачив рідне обійстя. Ні, він здогадувався, що брат відбудував хату після тої злощасної пожежі, але не думав, що аж так.
Зупинивши машину перед добротними металевими воротами, Дмитро вийшов, наказавши доньці почекати його. З-за огорожі загавкав пес, судячи з голосу, чималенький. Дзвінка ніде видно не було, а Дмитрові не хотілося ризикувати, тож він просто виглянув через хвіртку, сподіваючись, що його хтось помітить.
Так і сталося. За декілька секунд, як собака почав гавкати, з будинку вийшла висока кремезна постать. Побачивши гостя, господар на декілька секунд закляк, а потім з радісними зойками побіг відчиняти ворота.
Дмитро стояв, потупивши очі. Навіть коли брат почав його обіймати, не зустрівся з ним поглядом, і по спині теж не поплескав.
А брат просто сяяв від щастя. Він безупинно говорив і говорив, тягнув до хати. Зрозумівши, що гість приїхав не сам, він розчулився ще більше, аж сльози радості блиснули на очах.
- І як звати цю молоду красуню? - господар дому галантно відчинив двері авто.
- Лілія, - відповіла дівчинка, сором'язливо ховаючи очі додолу.
- А я - твій дядько Валік.
- Дуже приємно.
- А мені як приємно! Нумо, заходь до хати, будемо знайомитися.
За хвилину Дмитро в'їхав машиною у відчинені ворота. Двір був вимощений бруківкою, з-поміж якої місцями пробивалася коротка травичка, попід хатою росли кущами красиві квіти, поруч стояла невеличка дерев’яна гойдалка.
Валентин запросив гостей до хати.
- Вибачте, у мене тут трошки не прибрано, - виправдовував він, - Але ж ви самі винні, треба було подзвонити чи написати. Я б тоді добре підготувався.
Дмитро здебільшого мовчав, а Ліля сміялася над жартами свого дядька, якого бачила вперше в житті. Вона ніколи не думала, що люди можуть бути такими веселими і знати стільки смішних історій.
За бесідами та клопотами день непомітно перейшов у вечір. Сонце почервоніло і скотилося до обрію, подув свіжий вітерець, розганяючи густу липневу спеку, нарешті надворі стало прохолодніше.
Ліля гралася з кошенятами під пильними поглядами їх матері - старенької вже кицьки Дусі, та свого батька, що разом з братом сидів на зручних кріслах з лози.
- Це я з Закарпаття привіз, - Валентин поплескав по бильцю крісла , - Вони там і досі таку красу роблять, традиційний промисел.
- Ага, - механічно погодився Дмитро, запиваючи київський торт чаєм, що мав незвичний, але дуже приємний смак.
- А Катерину чого з собою не взяли? - знову спробував Валентин розв'язати розмову з братом.
- Робота в неї, - збрехав Дмитро, - Не відпустили. Та й ми взагалі лише проїздом тут, зараз поїдемо.
- Які це поїдемо? Ач, що вигадав! Дай хоч дитині свіжим повітрям подихати, а то геть бліда, наче ти. І кошенята їй подобаються, мо', візьмете одненьке собі?
- У Катерини алергія на котів.
- А ви її до нього не підпускайте.
- Не візьмемо, - відрізав Дмитро.
- Зануда був, занудою й лишився, - зітхнув Валентин.
- А ти теж не змінився.
- Та невже? - з цими словами господар підвівся зі столу.
Дмитро вперся в нього поглядом.
- Ну, зовнішньо ти трошки змінився, навіть виріс, здається, ширшим у плечах став, це теж видно. Але базікалом як був, так і залишився.
- А тобі завидно?
- Ще чого. Я завжди терпіти не міг ці твої теревені та вибрики. Особливо, після того... випадку.
- То старший брат приїхав, щоб мені моралі читати?
- Не для цього. Якщо хочеш, тоді давай перейдемо до справ.
З цими словами Дмитро встав і пішов до машини. За хвилину він повернувся з невеликим предметом, загорнутим у чорний поліетиленовий пакет і подав його братові.
- На. Тут двадцять дві тисячі, це залишок від того, що ти передав, решту віддам згодом, коли зароблю.
- Ти ба, знайомий пакет, - посміхнувся Валентин, - І навіть його ти не схотів від мене прийняти?
- Мені від тебе не потрібно нічого. І гроші ці я б не зичив, якби про них знав.
- По-перше, я тобі їх не зичив, а дав Катерині на твоє лікування, по-друге...
- Вона взяла гроші без мого дозволу! - прошипів Дмитро з перекошеним від люті обличчям, - У нас були накопичення, ми б якось самі викрутилися.
- Викрутилися б, вірю. Але тоді ти б зараз переді мною не стояв, максимум - на інвалідному візку їздив.
- Краще на візку, ніж бути тобі винним щось.
Валентин оторопів. Посмішку з його вуст наче вітром здуло, та й веселі вогники з очей теж кудись зникли.
- Он як, брате... - сказав він сумно, - То це така мені подяка? Ні, я багато не чекав від тебе, але просте "дякую" можна було з себе вичавити.
- Тільки не після того, що ти зробив.
- То це я зробив? Пожежники ж казали, що від електропроводки зайнялося. А будинок дерев’яний, вмить все спалахнуло.
- А ти де був?! Чого "нуль-один" не подзвонив? Чому не допоміг їм вибратися? Та ти навіть на похорон не прийшов!!!
Дмитро викрикнув останні слова так голосно, що кошенята втекли в погріб, а Ліля від несподіванки аж стріпонулася. Вона ще ніколи не бачила свого тата таким злим, навіть коли розлила свій сочок на його ноутбук, то він так не кричав.
- Може в хаті поговоримо? Щоб сусідів не лякати, - запропонував Валентин.
- А що це дасть? Ти вже нічого не зміниш, - трошки спокійніше відповів Дмитро.
- І ти нічого не зміниш. Ніхто минулого не змінить. Але життя рухається далі, вперед. Навіщо нам такі відносини?
- Я взагалі не хочу ніяких відносин з тобою.
- А я хочу. Ти... Ти просто не розумієш, як це - бути самотнім...
- І не збираюся розуміти.
- Діма, - у голосі молодшого чувся відчай, - Ти міг мені гроші поштою надіслати чи передати кимось, але натомість приїхав сам. Значить є шанс на зміни, так?
- Ліля, поїхали! - гукнув Дмитро доньку, прямуючи до машини.
- Будь ласка, поговори зі мною, мені це дуже потрібно. Не ігноруй мене.
Але старший був налаштований рішуче. Завівши машину, він пішов за донькою, що розгублено переводила погляд то на свого тата, то на дядька. Взяв її за руку і потягнув за собою.
- Не буде цього! - роздратовано гаркнув Дмитро.
Він різко махнув рукою, в повітрі щось дзенькнуло, наче розірвалася струна, сліпуче світло враз осяяло все навколо і Дмитро з донькою м'яко впали на землю.
***
- Нічого-нічого, все буде добре. Ти вибач, Дімка, я просто зірвався. Випадково це вийшло, чесне слово, я навіть сам не знав, що зможу так далеко від переходу, раніше не добивалоаж досі, - голос Валентина долинав наче десь здалеку, - Зараз тобі покращає, але буде одне "але", постарайся не кричати. Хоча, у тебе й не вийде кричати. Я попередив, добре?
Дмитро різко, наче з розгону, прийшов до тями. Навколо була ніч. Він лежав на траві, а поруч росли дерева. З неба яскраво сяяв білим світлом повний місяць, чулося дзижчання цикад, десь недалеко переспівувалися дзвінкоголосі пташки, а вітер заспокійливо шарудів листям. Піднявшись на ноги, Дмитро побачив силует свого брата, що стояв неподалік і тримав перед собою руки так, наче збирався когось відштовхнути.
- Бачу, у тебе багато питань, - сказав Валентин, - Присягаюся, відповім на кожне, ти, головне, не хвилюйся. Ліля? З нею все добре, спить собі у спальні. Що сталося? То ти мене трошки розізлив, а я не втримався. Так, читаю твої думки.
Дмитро стояв з виряченими очима і дивився на брата.
- Говорити ти не можеш, бо в тебе рота немає, - продовжив Валентин.
Доки Дмитро обмацував своє обличчя, переконуючись в правдивості братових слів, Валентин відступив на два кроки назад.
- Ні, це не жарт. І не фільм "Пила". Це просто пересторога від твоїх непотрібних питань. Бачу, що в тебе їх сила-силезна, але замість того, щоб відповідати на них, я тобі дещо покажу, а то ще знову будеш мене наркоманом називати, як тоді. Ну як, заспокоївся?
Судячи з виразу обличчя, Дмитро не заспокоївся, але він кивнув головою у знак згоди.
- От і добре. А тепер, бери це на плечі, - Валентин посвітив ліхтариком на невеликий рюкзак, що стояв поруч. Сам вхопив більшого рюкзака і звичним рухом закинув собі на плечі.
- Допомогти? - поцікавився він у брата.
Дмитро хитнув головою, показуючи "не треба", і самотужки посадив доволі важкий рюкзак на плечі.
- Тепер візьми ліхтарик і йди за мною, крок в крок, - скомандував Валентин, подаючи братові невеличкий металевий циліндр, - Це ми в нашому саду, якщо тобі цікаво. Куди йдемо? Зараз все побачиш.
За хвилину обоє підійшли до розлогого дуба, що ріс в кінці городу.
- Пам'ятаєш, як я руку зламав, коли з нижньої гілки звалився? О так, пам'ятаєш. А "гніздо" пам'ятаєш? Ми його тиждень робили, а батько за один вечір спалив. Але, це все дрібниці. Цей дуб - дуже непростий, про це ніхто не знає, окрім мене, а тепер і ти дізнаєшся. Так, підходь ближче. Торкнися кори рукою, відчуваєш, яка вона тепла? Що, аж занадто? Так і має бути. Тепер, не відпускаючи руки від дуба, дивися на місяць і потихеньку ступай за мною.
Вони обійшли дуб двічі.
- Не смій відсмикувати руку! Я знаю, що пече, треба терпіти, ще трошки.
Раптом земля пішла з-попід ніг, наче під час землетрусу, а через мить стало світло, наче вдень.
- Приїхали, - радісно мовив Валік, - Тепер можеш говорити.
Дмитро відчув, що в нього знову з'явився рот, але сказати нічого не міг, бо завмер від подиву. Вгорі, на скорше зеленуватому, ніж синьому небі, сяяло руде сонце, більше від звичного десь у два рази, хоч і не таке яскраве. Поруч стояв дуб, такий же самий як і вдома, лише листя на ньому було синє. А от трава навколо вирувала фарбами, серед яких переважали жовті, червоні та фіолетові. І так до самого обрію.
- Не спиш. І у чай я нічого не підсипав, - весело заявив Валентин.
- Тоді як пояснити це все? - вийшовши з ступору спитав Дмитро, намагаючись тримати себе в руках.
- Ой брате-брате, ця твоя серйозність мені ще з дитинства здавалася надмірною. Ти ж навіть до казок приколупувався, не міг навіть допустити існування чогось такого, чого не може бути в реальному світі. З іншого боку це добре, бо істерика була б зараз зайвою, адже тут не варто привертати зайвої уваги. Давай ми підемо, а я по дорозі тобі розповідатиму. Йди он туди, - махнув Валік рукою, - Я позаду тебе буду, прикрию якщо щось.
- Що “щось”? - недовірливо запитав Дмитро, хоча і рушив туди, де вказав брат.
- Всяке може бути. Ти, головне, не хвилюйся. То що б ти хотів запитати спочатку?
- А ти вже думки мої не читаєш?
- Вже ні. То ж я тільки для діла, бо ти, еее... говорити не міг.
- Не міг. Дякуючи тобі, звісно ж. А як ти це зробив?
- Поки що не можу тобі цього сказати, краще щось інше питай.
- Інше... Добре, де ми тепер?
- Щось ти такі питання загадуєш, що я й відповісти не беруся так одразу. Коротше кажучи, ми у якомусь іншому світі, що магічно пов'язаний з нашим. Деталей я і сам усіх не знаю, але в цілому все десь так.
- Ти думаєш, мене ця відповідь влаштує?
- Діма, ну я ж не науковець. То ти б почав все досліджувати та систематизувати, а я просто йшов куди очі бачать.
- Та тут і бачити нічого.
- Я теж так думав спочатку, але потім... - Валентин раптово замовк.
- Що потім? - не витримав Дмитро паузи.
Не почувши відповіді, він озирнувся. Позаду нікого не було.
- Валік, припиняй свої жарти жартувати! Чуєш?
Але брат не відгукувався. Ніщо навіть не видавало його присутності тут.
- Як собі хочеш. Без тебе мені тут немає чого робити, тож я повертаюся назад і чекатиму тебе біля дуба, - сказав старший розвертаючись.
- Ось у цьому весь ти, - почувся ззаду голос Валентина.
Дмитро різко обернувся, але знову нікого не побачив.
- Не знаючи броду не лізеш у воду. Не ризикуєш, не вдивляєшся за горизонт у пошуках перспектив.
- Ну не всі ж такі нерозсудливі як ти, - спокійно відповів Дмитро, продовжуючи оглядатися навколо, доки не відчув копняка по м'якому місцю.
- Ай! - скрикнув він не від болю, а від образи.
- Не втрачай пильності, брате, - Валентин викристалізувався з повітря, знімаючи з себе якусь шапку і ховаючи її в кишені, - Бо тут можуть не лиш копняка дати, а й боляче вкусити. До речі, як тобі ця штука? Кажи, корисна?
- Хіба безкарно капості робити.
- Зануда... А взагалі, як тобі це все, га? Ця вся краса навколо. І чари. Думав, що таке можливо?
- Я ще не зовсім розумію, що відбувається, якщо чесно. Це однозначно не сон і не галюцинація, та подібних пейзажів я ніде не стрічав. І небо це дивне, і сонце. На нього ж можна дивитися без окулярів.
- Бо тепер зима, а влітку, коли планета наближається до нього ближче, очі будуть боліти.
- Невже?
- Не віриш?
- Не довіряю неперевіреній інформації.
- Як собі хочеш. О, зупинися на хвилинку, - Валік нахилився над якоюсь рослиною, почав її оглядати та зривати тендітні жовті квіти, - А тепер дай руку.
- Це ще для чого?
- Шкоди не буде, а от спина твоя подякує.
Дмитро нерішуче простягнув руку, розкритою долонею догори. Валік стиснув кулак, щось прошепотів і почав повільно насипати братові у жменю щось схоже на муку.
- З'їж це. Воду запити тобі дам, бо трошки гірке.
В руках у Валентина з'явилася пляшка води. Він відкрутив кришечку, трошки відпив сам, потім простягнув пляшку братові.
- Не бійся, я не заразний.
- Знаю я тебе, - буркнув Дмитро виливаючи з пляшки трошки води. Потім він зібрався з думками і ковтнув ліки. Лице його вмить почервоніло, а ще через мить Дмитро жадібно припав до води, випивши цілу пляшку за декілька ковтків.
- Ну як відчуття?
- Наче піску з перцем пожував.
- Та я не про смак, я про спину.
- Та начебто нічого не відчуваю, ниє як завжди.
- Дивно, не мало б так бути, мало б одразу подіяти... Дідько, темрявики! Тікаймо! - крикнув Валентин.
Він схопив брата за руку і потягнув його за собою.
- Швидше, швидше! - підганяв Валентин захеканого Діму, - Бо буде непереливки.!
Спочатку Дмитро трошки шкутильгав, згинаючись під вагою рюкзака, а потім по спині почало розливатися приємне тепло, особливо там, у місці перелому хребта. Він відчув, як ноги наповнюються силою і почав бігти настільки швидко, що братові не треба було його тягнути.
За спиною щось зашаруділо. З кожною секундою шарудіння ставало гучнішим, перетворюючись на сухий тріск. Звук почав охоплював братів з обох боків і стало якось темніше. Страх додав сил.
Вони майже летіли над землею, аж вітер у вухах свистів. Дмитро відчув, що почався невеличкий спуск, що дедалі ставав все крутішим. Попереду замаячила велетенська чорна яма.
- Не зупиняйся! Роби як я! - відчайдушно крикнув Валентин і стрибнув у безодню. Дмитро мовчки повторив дії брата.
***
- Де це ми? - поцікавився Діма.
- Що, подобається?
- Та якось не знаю. Майже нічого не видно, нічого не відчуваю.
- А так і має бути. Ну, давай почнемо.
- Що почнемо?
- Знімай рюкзак, тільки обережно, не впусти, бо потім не зловиш. А тепер відкривай його, там є застібка. Зробив?
- Зробив.
- Набирай у жменю і кидай.
- Що це таке? - здивовано запитав Дмитро, побачивши дивне мерехтіння всередині рюкзака.
- Потім поясню. Ти, головне, кидай, як найдужче та у всі боки.
Дмитро побачив як неподалік нього віялом блиснули тисячі дрібненьких вогників - це брат постарався. Він не вагаючись взяв жменю теплих кристаликів і жбурнув їх щосили. Йому це сподобалося, тож старший продовжував жбурляти дивну речовину аж допоки рюкзак не спорожнів.
- О, ти, я бачу, увійшов у смак - весело мовив Валік, - Тепер не забудь гарненько витрусити рюкзак, там ще трошки залишилося.
Хвацько вхопивши рюкзак за дно, Діма щосили почав його трусити, радіючи, мов дитина, від споглядання кристаликів світла, що розліталися навкруги.
- А тепер озирнися.
Махати руками було легко, а от розвернути тіло з першого разу не вийшло. Звиваючись, наче наче в'юн на пательні, Діма таки повернувся. Від побаченого захопило дух, вже вкотре за сьогодні. Там, позаду, всіма барвами веселки переливалися мереживом два скупчення світлових цяточок: одне його, одне братове. Братове було більшим та мало округлішу форму, зате в його скупченні цятки рухалися швидше і виглядало це дуже гарно
- На що схоже? - поцікавився Валентин.
- Схоже на..., - Дмитро на секунду замислився, - Ніби якісь галактики у мініатюрі.
- Чому це в мініатюрі? - в голосі молодшого почулася образа.
- Що ти маєш на увазі? - не второпав Діма.
- Та нічого, забий. Давай, летімо швидше, тут вже недалеко.
- Ми летимо? Але я не відчуваю...
- І не повинен, - перебив Валік, - Тримайся, зараз буде посадка.
Дмитро згрупувався, але ноги плавно торкнулися чогось м'якого, наче сухе опале листя і він відчув, що впевнено стоїть на своїх двох.
- Побігли, - скомандував Валентин, - Бо ще з'їдять.
- Хто?
- Будеш багато базікати, то дізнаєшся. Слідкуй за моїм ліхтариком!
Далі бігли мовчки. Ліхтар освітлював зовсім невеличкий клаптик простору, наче в густому тумані. "Щось" під ногами розліталося, наче пух, зовсім не заважаючи рухові, але набивалося в ніс, примусивши обох чхати.
- Будь здоров! - від душі побажав Валентин.
- Дякую! І ти будь здоров!
- Дякую! А от тобі знову будь здоров!
- Знову дякую! Будь!
- Дяк! - тут Валентин почав сміятися. За декілька секунд його сміх перетворився на гучне реготання, а ще за мить реготати почав і Дмитро.
Бігти, чхати і реготати водночас було досить важко, тож довелося зробити зупинку. Коли обоє заспокоїлися, Валентин наказав:
- Простягни руку.
У протягнутій долоні Дмитра опинилося щось полотняне.
- Марлева маска, - пояснив Валік, - Попіл не буде носа лоскотати.
- Який ще попіл?
- Ось цей, що внизу. Одягай швидше, а то геть ми затрималися.
За декілька секунд вони знов почали бігти, на цей раз без чхання.
- Слухай, - захекано спитав Діма, - А що це таке ми з тобою робимо?
- Вдома поясню, не відволікайся, - коротко відрубав Дмитро, - Он там, попереду, рожевим жевріє, бачиш? Туди нам треба.
- Та хоч натякни.
- Дихалку бережи, а то сопеш як ведмідь.
Дмитро насупився і замовк. Хоча, по-правді, сопів він не занадто сильно. А якщо згадати стан його спини, то тримався взагалі чудово.
Раптом, у недалекому рожевому мареві щось блиснуло білим і розлетілося у всі боки, наче феєрверк вибухнув. Валентин рвонув уперед, немов у нього крила виросли. Він випустив ліхтарик з рук, але й без того вже було досить світло, щоб розрізняти все навколо. Дмитро з подивом побачив, що його молодший брат почав збільшуватися у розмірах, наче Халк з "Месників", в його руках з'явилася величезна булава, він стрибнув, замахуючись, і щосили вдарив прямо у повітря перед собою. Спочатку Дмитро не зрозумів дій Валіка, але, придивившись, побачив, що той б'є не повітря, а дивні темні згустки диму, які швидко літали туди-сюди. Кожен удар влучав у ціль, а з ураженого булавою згустка летіли навсібіч липкі чорні друзки.
Заважати братові на хотілося, але й осторонь стояти Дмитро не міг. Він оглянувся навколо, шукаючи що б таке взяти у руки, та окрім попілу під ногами нічого не побачив, на спині висів пустий рюкзак, у кишенях теж не знайшлося нічого.
Бій ставав гарячішим. Валік щосили трощив згустки, але й сам вже встиг отримати від них декілька ударів і рухався не так вправно, як з самого початку.
У Дмитрові закипіла кров. Він ненавидів брата, але не міг спокійно спостерігати як його б’ють. З дитячою злістю Діма подумав про те, що якби в нього зараз була зброя, то він би показав тим згустками, де раки зимують. Кулаки стиснулися, ніби охоплюючи руків'я меча і тут в його руках насправді з'явилося щось довге, гостре і важке. Дмитро здивовано оглянув ці предмети і зрозумів, що то шаблі, та ще й не прості! У дитинстві він часто малював такі у альбомі, уявляючи себе супергероєм: небесно-блакитні, з жовтими блискавками вздовж лез.
Поруч скрикнув від болю Валентин - один зі згустків влучив йому у праву руку, понівечивши її. Булава впала на землю здійнявши хмари пилу. Згустки підійнялися над знесиленим воїном готуючись завдати нових ударів. Перший прийшовся в ногу. Почувся чіткий хрускіт і Валік впав на землю, стогнучи від болю. Черговий згусток націлився у голову, але розпався на пил, коли через нього пройшло лезо шаблі.
Валентин підняв голову і побачив як старший брат вихором кружляє навколо і рубає згустки наче капусту. Дмитро рухався так швидко, що його силует розмивався у повітрі, а шаблі майже не було видно.
Коли шабля розрубала останній згусток темряви, Дмитро прийшов до тями. З подивом подивився на зброю в свої руках, на свої руки. Відчув, що має в собі неймовірну силу та швидкість.
- Ти бачив? - спитав він у брата.
Не почувши відповідь, озирнувся навколо, але Валіка ніде не було видно.
- Сховався, чи що? Чи знову шапку-невидимку одягнув?
Збоку почувся шурхіт. Дмитро придивився і побачив братову руку, що стирчала з-під пилу. Швидко поклавши шаблі додолу, обережно, пам'ятаючи про рани, вхопив брата за руку і потягнув на себе.
- Дякую за допомогу, - мовив Валік, встаючи і обтрушуючи з себе залишки пилу.
- З тобою все в порядку? - здивувався Діма.
- Як бачиш, - посміхнувся Валік, - Ця штука, по якій ми тепер з тобою ходимо, дуже потужна. Чим хочеш - тим і стане, а рани взагалі пречудово лікує.
Дмитро нахилився і набрав повну жменю пилу, ретельно його розглядаючи.
- А що це? - нарешті поцікавився він.
- Це попіл від мрій, що не здійснилися.
- Серйозно?
- За що купив, за те й продаю.
- Не розумію...
- Я теж не одразу зрозумів. Але користуватися можна і без розуміння. От, наприклад, забажай пиріжків з чорницями, як колись мама пекла. Ну давай, бажай.
Діма згадав про ті пиріжки і одразу в роті почала збиратися слина.
- Ну, забажав, а далі що?
- Нівроку ти забажав, - сказав Валік, вказуючи рукою за братову спину.
Дмитро обернувся і побачив величезне корито, до верху заповнене пиріжками. Підійшов ближче, торкнувся їх.
- Гарячі! - з захватом промовив він, - Але звідки вони тут взялися?
- Ти забажав, - відповів Валентин, пережовуючи один з пиріжків, - Вони й з'явилися. Що б ти у цьому місці не забажав - все з'явиться скільки захочеш. Ну, обмеження та вийняти є, але вони логічні, пояснювати не стану.
- Триндиш.
- А пиріжки?
- Ти сам запропонував їх, значить міг підлаштувати.
- То загадай щось інше.
Дмитро закрив очі. Простояв так секунд п'ятнадцять, відкрив очі, оглянувся.
- Не здійснилося.
- Мертвих тут не повертають, - зітхнув Валентин, - Міг би й здогадатися.
- Міг би й сказати, а не думки читати.
- Я не читав, просто твоє бажання про батьків було ну дуже вже передбачуваним. Але давай не будемо про це, бо затрималися ми тут довгенько, треба додому повертатися. Я лиш трошки запаси поповню.
З цими словами Валік зняв з плечей рюкзак і відкрив його. За декілька секунд рюкзак роздувся.
- Старший, а тобі нічого не треба? Ну, там, сімдесят вісім тисяч доларів, наприклад.
- Що?
- Та нічого, то я так просто.
- То це в тебе звідси гроші? - здогадався Дмитро.
- А що таке? Гроші як гроші, не фальшиві. І мені вони не просто так даються, як ти вже помітив.
- Знаєш, я багато чого помітив, але нічогіського не зрозумів.
- Я все розповім, але краще вдома. Пішли.
Вони рушили до джерела рожевого світла. Для Дмитра було несподіванкою побачити там калину. Звичайна собі калина, тільки ягоди мерехтіли білим світлом, а листя було червоним наче кров.
- От і прийшли. Готовий? - поцікавився Валентин.
- До чого?
- До цього, - з цими словами Валік зірвав з калини одну ягідку.
***
- А щоб тобі, ледащо, повилазило в усі боки! Знову мені цибулю топчеш! - щосили лементувала худа, схожа на куницю, бабуся, - Та й ще й не сам, а привів собі помічника, напевно, такого ж алкоголіка як ти!
- Баб Галя, та не кричіть, я не глухий, - Валентин важко підійнявся з грядки, - А то не алкоголік, то — брат мій, Дімка, в гості вчора з Києва приїхав. То ми того, трошки празнували.
- Ой, Дімка, синку, це й справді ти? - баба Галя сплеснула руками і підбігла до двійці, яку щойно знайшла у себе на городі.
- Я, баб Галю, - тримаючи руками голову, що розколювалася від болю, відповів Дмитро.
Валентин підійшов до брата і допоміг йому підійнятися, допоки старенька бігала кругом них та без зупину торочила про маленьких хороших хлопчиків і про те, як вони швидко ростуть.
- Баб Галя, вибачте, нам додому треба, той-во. А з мене як завжди, що скажете, те й зроблю, або хлопців найму та зроблять.
Бабуся не слухала, вона вперлася об тичку, по якій вилася квасоля і поринула у спогади молодості, її замріяний погляд був спрямований у небо.
Валентин закинув братову руку собі на плече і потягнув його за собою. Вони перелізли через тин і вийшли до невеличкого струмочка, що жваво дзюрчав між камінчиками. Далі брати попрямували до схилу, на якому виднівся знайомий дуб.
- Прийшли, - мовив Валік, кладучи старшого попід дерево.
- Чому мене так болить голова? - поцікавився Дмитро.
- Так після вчорашнього.
- Тобто? - Дмитро перестав стискати руками голову.
- А ти вже забув?
- Я...
- Остання буква в алфавіті. Не бзди, Діма, не бухали ми. Та й ти ж не п'єш, пам'ятаєш? Он мій рюкзак, глянь, що там.
Дмитро підповз до рюкзака і відкрив його горловину. Всередині було повно усіляких продуктів, дрібних предметів, а на самому вершечку пачками лежали гроші: гривні, долари, євро.
- То це таки правда?
- Правда, - Валік проліз до рюкзака і витягнув звідти дві пляшки мінералки, одну простягнув братові, а до іншої приклався сам.
Випивши за одним разом всю воду, обоє відчули полегшення. Сівши під дуба, Валентин висмикнув стебельце травинки, почав його жувати.
- Отакі-то справи, брате. У ту злощасну ніч я вперше потрапив туди. Сам не знаю як то сталося, але випадково здійснив перехід. Ох і натерпівся я тоді, наблукався, думав, що з глузду зійшов. Тоді ж там все зовсім по-іншому було, не так гарно як тепер. Але мене знайшли, допомогли, пояснили дещо, тож я тепер з ними співпрацюю. Як я звідти вийшов, то перш за все зрозумів, що час там йде інакше, ніж тут, десь у шість разів повільніше. А тоді я провів там майже дві доби. Тепер розумієш, чому мене не було на похороні? Уяви, як я себе почував, коли вийшов звідти і дізнався про пожежу, про те, що батьків не стало. А ще й ти зі своїми докорами... Ех, брате... Мені тоді було дуже важко, але жодна душа мене й слухати не хотіла, всі казали, що я збожеволів. Ти теж...
- Я... - спробував було виправдатися Дмитро.
- Не перебивай, я ще не закінчив. Так от, дісталося мені тоді добряче. Жити не було де, грошей не залишилося, навіть документи - й ті пропали, допомагати теж ніхто не хотів, бо вважали мене останнім покидьком. Мало руки на себе не наклав, якщо чесно, вже навіть до лісу ходив з мотузкою. Але якось витримав, почав потроху чумакувати і пішло-поїхало. Життя налагодилося, відбудував хату, лиш не було нікого, хто б зі мною цю таємницю розділив. Тепер вже ти знаєш і мені якось легше.
Раптом Валіка перебив дитячий голос здалеку:
- Тату! Тату, що ви там робите? Мама вже тричі дзвонила, а ти трубку не береш!
Дмитро схопився, наче окропом ошпарений.
- Ліля, - простогнав він, - Як я міг про неї забути?
Він зробив декілька кроків уперед, але зупинився і повернувся до Валентина.
- Пробач, брате. І дякую тобі за все, - по його щоках текли сльози.
- Я вже пробачив, - відповів Валік, відводячи погляд від старшого брата.
***
Ліля була у захваті. Цілий день вони разом з батьком і дядьком гуляли селом та його околицями. Сходили у ліс, де бачили жвавих білочок та їжачка, що злісно фуркав та намагався вколоти своїми голками кожного, хто його хотів погладити. А під вечір всі троє пішли до річки на рибалку. Клювало слабо, але дрібний окунець зловлений Лілею приніс їй море позитивних емоцій. Вона просто пищала від щастя, а тепер непорушно сиділа з вудочкою, зосередившись на поплавкові, слухаючи як дядько розповідає її татові якусь казку.
А дядько знову був в ударі. Слова лилися з нього потоком, малюючи неймовірні історії про стародавніх чумаків, які возили сіль не тому, що любили добре попоїсти. О ні, вони возили сіль у казковий світ, де існували чари та жили магічні істоти - світловики, які з тієї солі робили інші світи, перетворюючи неживу матерію у нескінченне різнобарв'я життя. Але були й інакші істоти - темрявики, які вважали життя відразливим і з усіх сил намагалися його знищити. Вони нападали, на світловиків, нищили створені ними світи, руйнували великі шляхи, якими чумаки возили таку необхідну сіль. Здавалося, всьому кінець, бо сіль майже закінчилася, аж тут з'явився він - перший чумак нового покоління, розумний, хитрий та хоробрий.
Батько дуже сміявся в цьому місці, ледь не вдавився бутербродом, але дядько не звертав уваги, продовжуючи розповідь. Він розказував, як добро почало перемагати, як скоро все зміниться і сіль будуть возити вагонами, бо чумак буде не сам, йому допоможе його мудрий брат.
“Цікава казка”, - подумала Ліля, - “Але, звісно ж, насправді такого бути не може”. |
Рассказ открыт для комментариев