 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
До півночі лишалось пів години. Сьогодні на цвинтарі не було ані готів, ані сатаністів, ані екстравагантних закоханих парочок. Холодний гострий вітер і мряка позбавити це місце будь-якого романтизму. Лише Інокентій в силу службового обов’язку похмуро плентався вузькими переходами між могилами. І як він повинен запалювати пентаграму в таку погоду? Думка про те, що доведеться лізти до склепу, спровокувала передчасний напад клаустрофобії. Нащо ті дурні формальності? Чому не можна зробити доповідь з сухої теплої кімнати?
Діставшись до ряду родинних гробовців, Інокентій вирішив довго не перебирати, про всяк випадок озирнувся, і навприсядки пройшов крізь стіну першого ж склепу.
Потрапивши всередину, Інокентій послабив концентрацію і одразу йойкнув, бо боляче вдарив коліно об домовину. Намагаючись зосередитись на справі, він швидко виклав маленькими круглими свічками знак диявола на підлозі між двома трунами. Чекати довелось не довго. Рівно опівночі свічки спалахнули червоним вогнем, Інокентій зробив крок у пентаграму і зник зі склепу, одночасно з’явившись у кабінеті свого куратора, Тараса, який працював у так званому “фінансовому серці” Америки – на вулиці Уолл Стріт у Нью Йорку. Кабінет зігрівало післяобіднє сонце. На масивному дерев’яному столі чорніли два величезні монітори, поверх яких визирала золотиста маківка Тараса.
– Стій де стоїш! – замість привітання випалив куратор, на секунду визирнувши з-за моніторів. – Зараз нанесеш мені тут багнюки.
Інокентій з досадою глянув на свої ноги: постраждали не лише кросівки – джинси були заляпані і мокрі майже до колін.
– То все через той цвинтар, – почав виправдовуватися Інокентій. Дощ третій день ллє, а там ніц не заасфальтовано. Як би можна було з дому доповідати…
– Інку, ну що за дитячі відмазки! Наступного разу, щоб ніякого болота. Не подобається цвинтар – пиши заяву з обґрунтуванням. Тільки вигадай кращу причину, ніж дощ. Кажи вже по суті.
– Усе спокійно. Мав три випадки заздрості до колег, сім прокльонів спрямованих на начальство і десять на принтер…
– У тебе вже який місяць все спокійно! – швидко вловивши суть доповіді перебив молодого біса Тарас. – Сам розумієш, так діла не буде. Мені в кінці року на тебе рекомендацію писати. Мусиш постаратись, бо як не буде хоч одної вартісної справи, замість в бізнес-центрі прохолоджуватись, підеш котли мити.
Інокентій не ображався – і сам знав, що його кар’єра близька до того, щоб обірватись на самому старті.
– Пане, Тарасе, то що ж маю робити? Усіх цілодобово перевіряю. Не здатні там люди на щось вагоме! Вони навіть замислити щось серйозне не в стані, не те що вчинити. Може дозволили б хоч трохи втрутитись?
– Не верзи дурниць, ніяких порушень правил! Шукай краще. Ще не кінець світу, щоб люди зло припинили затівати. Давай, Інку, чекаю від тебе наступного разу хоча б список потенційних грішників, проглянемо разом і вирішимо, кого можна буде глибше проробити.
Тарас махнув рукою, пентаграма в кабінеті згасла і Інокентій опинився знов у склепі, цього разу боляче стукнувшись головою об кам’яну стелю. “А щоб йому грець, буде їм заява” – рішуче пообіцяв собі Інк.
***
Перехожі у діловому вбранні кидали осудливим, а часом і заздрісним поглядом на худорлявого патлатого юнака, що у розпалі робочого дня сидів на лавці і з виглядом сумного філософа потягував електронну сигарету. Звідкіля їм було знати, що Інокентій віддав би пів хвоста за можливість хоч трохи попрацювати.
Мирон, як і водиться досвідченому бісу, непомітно з’явився нізвідки. Тепер компанію юнакові на лавці складав охайно одягнений чоловік поважних років.
– Усе пихкаєш ту гидоту? От молодь пішла – полуницею як від мавки несе, – для годиться побуркотів Мирон і взявся розпалювати свою вже триста років незмінну люльку, яка за офіційною версією була зроблена зі слонової кістки. Проте Інк мав деякі сумніви щодо офіційної версії. – Ну, розказуй, як трудові будні? Надибав вже щось?
– Ага, надибаєш тут, як же! – побідкався Інк. – Дідо казав: “Бізнес-центр! Столиця!” Через самого обласного вія за місце домовлявся. А тут самі бачите, тихіше ніж вночі у церкві.
– Нічого ти, Інку не розумієш, – Мирон зробив паузу, смакуючи солодкуватий дим. Він добре знав Інокентієвого діда, з яким його об’єднувало бурхливе минуле за часів інквізиції. – Відмінне місце тобі дідо підібрав! Я от на початках пів століття по базарах бігав. Ні хвилини спокою. І думаєш, хоч одну серйозну справу мав? Жодної! А клопоту як на королівський заколот! На, дитинко, кинь в ту кляту пташку, – Мирон між ділом сунув камінця маленькій дівчинці, що на біду голуба підійшла занадто близько до лавки. – Потенціал треба закладати змалечку, – зауважив старий біс.
– Ви вже он яку вислугу маєте. Можете собі трохи перепочити, – щиро ділився міркуваннями Інк, – а від мене увесь клан чекає, що я тут як мінімум сатанинську секту виплекаю і зафіксую першу сотню жертвоприношень.
– Амбітне бісеня, весь в діда! Ну то чого розсісвся, як тобі так кортить вислужитися?
– А що я можу? Всіх у тому клятому бізнес-центрі по п’ять разів перевірив. Жодних вартісних задумів! Ні на добро, ні на зло! А про дозвіл на втручання куратор і слухати не хоче. Вчора знов мені вуха накрутив. Звільнять мене – от сором буде.
Мирон видихнув густий клубок диму і задумливо глянув на Інокентія.
– Знаєш, Інку, я тобі так скажу: найкращі біси, ті що мають пекельний вогник всередині, працюють винахідливо, правда, і не без ризику. Щоб це за світ був, якби всі наші за інструкцією працювали, без творчого, так би мовити, підходу.
– То ви мені радите інструкцію порушити? – не подумавши ляпнув Інокентій, який з усіх сил намагався зрозуміти, на що натякає досвідчений колега.
Мирон із занепокоєнням глянув на нетямущого молодика і заходився прощатись: “Усе, малий, засидівся я тут з тобою, а в мене там бракований товар на склад ось-ось підвезуть. Пильнуй хвоста!” Оце й було останнє напуття перед тим, як Мирон зник у справах.
І без того паскудний настрій Інокентія доповнила злість на себе. Тепер через його дурість і нетактовність старий біс не схоче з ним спілкуватись. Від самоїдства Інка відволікли дві дівчини, які вирішили зробити собі перерву на каву, вмостившись на сусідній лавці з картонними стаканчиками. Обидвох Інокентій добре знав, бо то були його підопічні: дівчата працювали в центральному офісі великої торгівельної компанії, яка займала половину приміщень його бізнес-центру.
– Я йому казала, що не хочу тих всіх гулянь, хай би по скромному, людей на тридцять. А він каже, ні, нема чого економити – весілля раз в житті буває, – щебетала Христина, тендітна блондинка з відділу реклами, яка нещодавно заручилась з Олегом з відділу продажу. – Думала спершу, що зал самі прикрасимо, але порадили класне агентство, зара тобі покажу фотки з їхнього сайту.
Щойно Христина полізла до сумочки за телефоном, ввічлива усмішка другої дівчини, чорнявої Марічки, миттєво зникла з її симпатичного личка, а пухкеньку нижню губу несвідомо прикусили акуратні біленькі зубки. Інокентій не засуджував дівчину, яка вже давненько підбирала ключі до Олега: і худнула, і фарбувалась, і вчилася грати в Counter-Strike. І от усе виявилось марним – за пів року у компанії Христина, здавалось, без зайвих зусиль спромоглася звести нанівець усі Марійчині плани та надії.
Прокручуючи в голові історію Марічки, Інокентій веселішав на очах. Ось він – відмінний шанс спробувати творчий підхід!
Дівчата вже попрямували назад до офісу. Сховавши вейп до сумки для ноутбука, в якій ноутбуку зроду не було, Інокентій явив з-за вуха інструкцію: річ була надто секретною, щоб носити її у людському вимірі. Якщо не придивлятись, інструкція з вигляду нічим не відрізнялась від звичайної обшарпаної книжки кишенькового формату в м’якій обкладинці. Мало хто міг помітити у правому верхньому куті обкладинки маленький хрест Нейрона – непретензійний фірмовий знак видавництва “Новий легіон”.
Інокентій відкрив розділ “Втручання в людське життя” і підрозділ для таких бідолах як він: “Для працівників 10-ї (найнижчої) категорії”. Заборон було чимало – чотири сторінки дрібного тексту.
…Псувати молоко, вселятись в цапа, лякати молодиць, засушувати врожаї, підпалювати сіно...
Все не те.
Наступна сторінка, яка роз’яснювала, як саме, з ким, коли і в який спосіб не можна займатись плотськими втіхами, хоч і відволікла думки Інка, та до справи мала небагато стосунку. А от далі йшли якраз важливі для задуму пункти. Заборонялось “намовляти людину на вчинки”. Хай так – він і не буде нікого намовляти. В хід піде лише невинний натяк, а про натяк в інструкції не згадувалось. План потрохи вимальовувався, але самотужки тут не впоратись – потрібен спільник.
У місті Інк знав трьох справжніх відьом, які поміж решти шарлатанів відкрито надавали свої послуги людям. Вирішив, що найбільше шансів порозумітися з наймолодшою – Хвенькою, яка офіційно звалася світлою відьмою і ясновидицею в дев’ятому коліні Зореславою.
Дарма, що молода, записатись на прийом було не так-то просто. А все завдяки пробивній вдачі дівчини. Не звертаючи увагу на осуд інших справжніх відьом і чаклунів, пішла була на телешоу “Битва екстрасенсів”. Спочатку ледь не вилетіла, бо намагалась по-чесному виконувати завдання. На подив відьми завдання вдавались їй набагато гірше за багатьох інших учасників, в яких не було і крихти магічних здібностей. Швидко зметикувавши, як працює шоу-бізнес, Хвенька якісно приворожила головного сценариста, після чого почала отримувати найбільше екранного часу та підказок до завдань. Щойно вийшли перші передачі, люди побігли записуватись до харизматичної відьми, а після перемоги її гонорари збільшились вдесятеро.
Інокентій явив гаманець – другу річ, яку біс не довіряв цьому виміру. Після купівлі джинсів на розпродажі та поповненню запасів рідин для вейпу в гаманці зачаївся останній солідний папірець з написом п’ятсот гривень. Не густо, але цього мало вистачити для початку розмови з відьмою. Основна оплата здійснювалась після прийому, оскільки залежала від того, як сильно вийде залякати чи зацікавити клієнта. Вільне місце знайшлося лише за два тижні, тож біс мав трохи часу для запуску свого плану.
Марічка майже щодня під час обідяної перерви виходила в Сільпо по печенько, шоколадку чи, коли була на дієті, по рисові хлібці. Сьогодні дівчина, вочевидь, махнула рукою на фігуру – біс застав її перед стійкою з солодощами. Вона саме вагалась між зефіром і горішками в шоколаді. Інокентій не мав великого досвіду спілкування с людьми, зокрема з дівчатами, проте голова курсу підготовки до контакту з людьми завжди казав, що Інк має неабиякий хист до цієї справи. Щоб зайвий раз не ризикувати, вирішив діяти класично.
– Я перепрошую, дівчино, а ви не могли б мені допомогти? – з надією і розгубленим виразом обличчя почав знайомство Інк.
Марічка невпевнено озирнулась і побачила, що молодий чоловік звертається саме до неї. Худорлявий хлопець не був красенем, та й вигляд мав трохи обтріпаний, але його щира усмішка та широко розплющені очі кошеняти, який просить попоїсти, побороли першу думку вибачитись та піти геть.
– Так, звісно.
Отримавши зелене світло Інокентій кинувся бадьоро пояснювати ситуацію.
– Тут таке діло. Колеги відправили купити щось секретарці начальника на день народження. Думав, якихось цукерок взяти на кшталт Raffaelo, але як побачив вибір, трохи розгубився. Може б ви щось порадили.
“Певно, айтішник”, – зробила задовільний висновок Марічка, детальніше роздивившись нехитрий, але якісний одяг у стилі кежуел та помітивши сумку для ноутбуку. “Наче нормальний хлопець, можна і допомогти”.
Марічка завжди відповідально ставилась до усіх справ, чи то презентація для Наглядової ради, чи допомога незнайомому хлопцю у супермаркеті.
– А скільки років дівчині, яка вона, солодке взагалі любить?
– Ну років двадцять п’ять, ладна така, на вас схожа, тільки ви стрункіша. Солодке точно їсть, – намагався якомога впевненіше відповідати біс.
Спілкування з незнайомцем вже зовсім не обтяжувало Марічку. Після ще декількох уточнюючих питань і жвавого обговорення варіантів зупинилися на двусотграмовій плитці шоколаду з мигдалем та пляшці шампанського.
На прощання Інокентій заходився дякувати своїй помічниці.
– Ой, де ж мої манери! – театрально стукнув себе по чолу біс, – не відрекомендувався –Інокентій, для чарівних помічниць – Інк.
Щось дивне було у манері спілкування цього хлопця, але Марічку це не відштовхувало.
– Марія, для недолугих шукачів подарунків – Марічка.
– Пані Марічко, то коли зможу віддячити кавою? Я так зрозумів ви також поряд працюєте.
Повисла незручна пауза. Клеїться чи не клеїться? Хлопець явно не дотягував до Марійчиного ідеалу. Ось спортивний, гарний та самовпевнений Олег – то інша справа. Але той її жодного разу на каву не запросив.
Пекельна інтуїція біса задзвонила в дзвіночок – дівчина чогось завагалась. Інк трохи розхвилювався і зімпровізував перше, що спало на думку.
– Але хочу чесно попередити, що це не побачення, бо я, на превеликий нажаль, не по дівчатах, – на підтвердження цього неочікуваного навіть для себе самого зізнання біс ще й загадково підморгнув.
Марічка не зрозуміла, жартує він, чи серйозно, зрештою хто тих айтішників розбере. Але напруга спала і дівчина погодилась на каву наступного дня.
Так і почалась дивна дружба дівчини, якій не поталанило в коханні, й айтішника-гея, який не мав жодного відношення ані до комп’ютерів, ані до сексуальних меншин.
Контактами не обмінювались, а перетинались майже щодня в обідяний час. Якби не кортіло бісу перейти до справи, поспіхом можна було лише все зіпсувати, тому він чемно чекав слушної миті.
Направду, Інокентій, потроху переконувався, що робить Олегу неабияку послугу. З Марічкою було легко і весело. Вона жваво підтримувала будь-які теми. Вочевидь дівчина не дуже переймалась, щоб сподобатись своєму новому знайомому, бо, здавалось, казала усе що думає.
– Щось не схожий ти, Інку, на тих, хто не по дівчатах.
– Чого це не схожий?
– Вони всі охайні, доглянуті, а ти завжди маєш вигляд наче проспав і не стало часу на гребінець і праску.
– То все маскування. Як приходжу додому, одразу загелюю волосся і вдягаю свої улюблені Гуччі, – віджартовувався Інк.
Одного разу, прогулюючись вздовж дороги від офісу Марічка захопилась розповіддю якоїсь плітки про головну кадровицю, зашпорталась і полетіла прямісінько в калюжу. Інокентій з жахом виявив, що він не може згадати, як краще поводитись в таких ситуаціях і куди тікати, якщо дівчина, не приведи диявол, почне плакати. На подив біса замість зайтися в прокльонах чи сльозах Марічка дзвінко розсміялась.
– Ти не забилася? – щиро захвилювався біс, допомагаючи дівчині піднятися.
– Та ні, маю добру амортизацію, – продовжувала хихикати Марічка.
“Нє, ну весела ж дівчина і, як каже Мирон, з вогником всередині”, – біс геть не розумів, як можна було проміняти таку на манірну і нудну Христину.
Часом Інк забувався і починав дискусію на теми далекі від поверхневих балачок.
– Чому люди здебільшого такі нерішучі? Чому не боряться за своє місце під сонцем усіма можливими способами?
– То все через совість, – запевняла Марічка, – вона багатьом заважає.
– І тобі заважає? Ти б знехтувала своїм шансом лише через обмеження, які люди самі собі придумали?
– Не знаю, – замислилась дівчина, – мені не випадало перевірити.
Скоро випаде, чомусь сумно подумав Інк.
А то вже підбіг час йти до світлої відьми у дев’ятому коліні. Єдиний з роду Хвеньки, хто мав хоч якійсь натяк на магічні здібності, був її прадід коваль Петро, який славився на все село тим, що вмів вправо виривати зуби. Проте жорстока конкуренція на ринку магічних послуг змусила Хвеньку трохи прикрасити дійсність. Ясновидиця Зореслава приймала клієнтів на Подолі, у добре відреставрованому старому будинку. Відьма подбала про антураж. Масивні дерев’яні двері та прилеглі стіни обвивав густий плющ, і жодна сучасна кнопка дзвоника не псувала містичний ореол. Натомість, відвідувачі могли у прямому сенсі достукатись до господарів за допомогою кільця з двох перехрещених змій у пащі срібного кота, який зловісно вишкірявся на дорогих гостей.
Інокентій із приємністю постукав. У світлому передпокої, який одразу перетікав у вітальню, біса привітав асистент відьми – молодий хлопець, вдягнений, як не дивно, у все чорне: строгі штани і дорогу атласну сорочку, з-під комірця якої визирало татуювання схоже на хвіст якогось ящура. Вуха хлопця прикрашали невеликі тунелі. Доповнювали образ котячі лінзи. Інокентій на хвильку засумнівався, хто з них тут справжній біс. Попросивши відвідувача зачекати на білому шкіряному дивані, асистент всівся за робочий стіл і втупився з надзвичайно діловим виразом обличчя у знов-таки чорний Макбук.
Через п’ятнадцять хвилин з дверей, над якими висіла срібна підкова, з задоволеним виразом обличчя вийшла елегантна жінка середніх років. Розпрощавшись з клієнткою, асистент провів Інокентія до дверей, над якими червоніла скляна троянда. За ними на біса чекала невелика затишна кімната, стіни якої доверху були закриті полицями з книжками та прозорими колбами з різнобарвним вмістом. Посеред кімнати класично стояв вкритий темним оксамитом круглий стіл, на якому містично виблискувала кришталева куля, віддзеркалюючи вогняний танок свічок, які її оточували. Щільні штори майже не пропускали світла, тому у кімнаті панували півтіні.
Майже одразу до кімнати зайшла невисока худорлява дівчина у смарагдовій мантії.
– Вітаю раба Божого Інокентія у моїй обителі! – потойбічним голосом почала працювати відьма, але таких панночок людською подобою не обдуриш. Глянувши на Інка, Хвенька скинула капюшон, з якого посипалось вогняно-руде волосся, та весело скрикнула: “Дідько б мене забрав! Біса в клієнтах маю – оце б була реклама!” Але потім схаменулась і продовжила більш офіційно.
– Чим можу допомогти? Мене не попереджали, – трохи невпевнено додала Хвенька, яка пів ночі провела на вечірці одного зі своїх VIP клієнтів, і через тяжкий сон могла пропустити повідомлення.
– Та ні, пані, я тут з неофіційним візитом, – одразу зізнався біс і виставив на стіл шоколадку і шампанське, – все ж краще, ніж нічого.
– Цікавенько-цікавенько, – повернулась до кокетливого тону відьма, присаджуючись за стіл, – дай-но відгадаю, нещодавно на службі?
– Та трохи вже працюю, – зніяковів Інк.
– Ну і що ж штатному прислужнику пітьми знадобилось від простої відьми?
– Я чув, що пані знається на магії кохання. Маю клієнтку для вас, але їй потрібні справжні чари, щоб подіяло.
– Звісно, щоб подіяло, інакше тобі то не зарахують, еге ж? Тільки ти мене не ображай – в мене всі чари справжні.
– Та то я на всяк випадок, – почав ще обережніше підбирати слова Інк. – Про вашу майстерність всі знають, – на підготовці він вчив, що невеличкий комплімент завжди стане в пригоді.
– Та без питань, обслугую твою клієнтку не гірше за інших. Чи є ще щось? – відьма змовницьки глянула на біса. Ця ситуація її вочевидь розважала.
– Так і є, шановна Зореславо. Маленька проблемка. Клієнтка та не сильно багата. Але хороша знижка на ваші послуги дала б їй шанс на крихту щастя. Що скажете? – біс завершив прохання своєю фірмовою найщирішою усмішкою.
Відьма примружилась.
– Чи я кікімора якась, щоб людині з щастям не допомогти? Особливо, коли сам біс просить. Особливо, коли той біс віддячить послугою навзаєм. – Хвенька блиснула гострими зубами у посмішці ще щирішій за бісову.
“Починається…”, приречено подумав Інк, але був готовий до того, що за просто так нічого не буде.
– І про яку послугу йдеться?
– Та ти не переймайся, дорогенький, то дрібничка одна, не більше. В мене церковний віск скінчився. Було б чудово, як би ти надибав десяток свічок. Але свіженьких – щоб не більше половини згоріло.
– Мені що в церкві їх поцупити треба? Нічого собі дрібничка! Ні шановна, ви вже вибачайте – воно того не варто. Давайте рівноцінне завдання. А віск вам хай клієнти назбирають.
– Теж мені біс – одразу рознюнявся! – зневажливо фиркнула відьма. – Не можу я клієнтів за таке просити – думаєш ти один маєш закони?
По правді, Хвенька і сама знала, що перегнула палицю. Похід відьми до церкви був неабияким випробуванням – ікони і хрести страшенно пекли шкіру, надовго лишаючи відмітини від таких відвідин. Та для біса все могло скінчитися набагато гірше – миттєвою висилкою з землі. Зате тепер він швидше погодиться на те, що їй дійсно потрібне.
– Добре, маю для тебе інше завдання. Але гляди не підведи, бо справа вкрай важлива для мене особисто.
– Аби усе легально було.
Відьма проігнорувала останнє зауваження, одразу перейшовши до суті завдання.
– Лісовик новий до міста приперся, захисник тварин, щоб йому... На вовкулаченьку мого, одразу око поклав. Дурний дідуган вирішив, що не може бути животинці гарного життя в відьми! Щойно втратила пильність, поцупив прямісінько з-під носа. А він мені як рідненький! – на превеликий подив Інка, голос Хвеньки почав тремтіти, а сама вона ледь не плакала.
– Чекайте, пані, то ж кримінальна справа. Як підете до нього і накажете повернути своє, він не зможе противитись законним чарам.
– Так тут он яка справа, – збентежилась Хвенька, – то не зовсім мій вовкулик. Не я його перетворювала. Був якось ювілейний шабаш, як і годиться, під чистим небом на Лисій горі. Понапивались тоді, як водяники. Я як прокинулась наступного дня по обіді, вже всіх вітром здуло, лише він одненький, переляканий такий, сам до мене тулитись почав, то я пожаліла істотку та й забрала до себе. Ніхто його потім не схопився, то так і прижився в мене. Думаю, ще роки три-чотири йому в хутрі бігати.
– А чого самі по-тихому не відберете?
– Пробувала. Лісовик на мене свого блуда нацькував – два дні поміж дерев наосліп вешталась, ледь до поліції не загреміла. Про тебе він не знає, та й чари на тебе не діють.
Інокентій не мав жодного пояснення, нащо відьмі брехати, тому погодився на, вочевидь, благородну справу. Дізнавшись, де саме розквартирувався лісовий дід, пообіцяв, що завтра ж виконає домовленість.
– То як щодо знижки? – про всяк випадок нагадав мету свого візиту біс.
– Я попереджу адміністратора щодо акції на любовне зілля.
***
На наступний день після переговорів з відьмою Інокентій поспішив перестріти Марічку, яка і сама вже чекала на друга у звичному місці біля магазину.
– Слухай, усе хотів спитати, а що то за бліду дівчину я з тобою якось на тому тижні бачив? Подруга? – почав обережно виводити на своє Інокентій.
– Ти, певно, про Христину. Працюємо разом, – сухо відповіла Марічка і раптом додала, – сподобалась? Ну тобто, як думаєш, вона симпатична?
– Ну, ти ж знаєш, що я невеликий спеціаліст у цій справі, але якось вона прісно виглядає, як метелик без забарвлення.
– Оце ти скажеш! – одразу повеселішала Марічка.
– А чого питаєш? Невже конкурентка? – тема була складною, та без цієї розмови далі ніяк.
– Вже ні, дехто-таки помітив забарвлення, – Марічка показово байдуже усміхнулась.
– Та ну! Вона поряд с тобою і близько не стояла! Треба зовсім сліпим бути, щоб того не бачити. І не відмахуйся. Мені зі сторони видніше. Слухай, а може тут без ворожіння не обійшлось? Зараз стільки тих екстрасенсів розвелося. Он дивись, що мені біля метро втюхали.
Інокентій дістав з кишені темний флаєр. І одразу наче ненароком впустив його на лаву в бік Марічки – треба було підстрахуватись: так він не передавав флаєр із рук в руки. Дівчина автоматично підняла папірець. Червоні літери так і вистрибували з паперу: “Магія кохання вищого класу від переможниці Битви екстрасенсів світлої відьми у дев’ятому коліні пані Зореслави. Лише цього тижня перший візит безкоштовно. Ваше щастя у Ваших руках”.
– Навіть я про ту Зореславу чув. Мені про неї сусід розказував. В нього сестра старша, Катька, все ніяк заміж не могла вийти. Наче і симпатична, і вдача добра, а от не клеїлось їй з хлопцями. Мати, певна річ, хвилювалась, то й пішла до тої Зореслави. І що ти думаєш? Вже за місяць в Каті нормальний хлопець з’явився, а зараз на другу дитину чекають. – Інк підхопився вертатись на свою уявну роботу. – Можеш лишити собі, раптом згодиться.
Марічка розгублено глянула на папірець. Її трохи обурило те, що якийсь там сусід ділиться з Інком такими делікатними темами.
– Та нє, нащо воно мені? – невпевнено відмахнулась дівчина, але щойно Інк відвернувся, обережно поклала флаєр до сумки.
Усе йшло точнісінько за планом. Вовкулаку легше всього було виявити у сутінках, тож поки був час сповнений натхнення Інк купив на решту своїх вересневих відрядних дві пляшки пива, велику пачку сушених кальмарів і відправився до Мирона, трохи підмазатись і поділитись своїми сподіванням.
Не встиг Інокентій почати обстежувати околиці заводу, за яким наглядав Мирон, як старий біс за своїм звичаєм сам неочікувано з’явився нізвідки.
– Ти диви кого принесло! А де поділась журбинка в очах?
– Здається справа вимальовується, дядько Мироне!
– Хм, справа – то добре. Куратора вже повідомив? – по-діловому спитав Мирон, який вже встиг відкрити гостинці, всівся на бетонних сходах до чорного входу і з насолодою потягував пиво, не забуваючи диміти люлькою.
– Е..ні, ще не повідомив. Чого його задарма відволікати? Скажу вже, як точно все вигорить.
– Ти, Інку, як знаєш, але то ж твоя перша справа – я б підстрахувався. Нащо тобі зайва відповідальність. А раптом зірветься. А так – доповів про задум – вже свій плюсик маєш.
– Та не зірветься, там все надійно. Дивіться, є одна дівчина…
– Стоп, стоп, стоп, – замахав висушеним кальмаром Мирон. Воно мені знати геть не треба. Вчиш тебе, вчиш, а ти як був патякалом, так жодного прогресу.
– Та я так, в загальних рисах хотів обмалювати.
– Не треба мені нічо малювати, художник. Я вже достатньо почув. Добре, якщо в тебе там лише одна дівчина. Бо дівчата – то найнепердбачуваніші душі. Ніколи не знаєш, на що вони на справді здатні. Так що пильнуй вдвічі уважніше!
– Усіх пильнуватиму! – безтурботливо відповів Інокентій, проте замислився над порадами. З Марічкою усе просто і зрозуміло, але чи можна довіряти відьмі? – Може й дійсно, з куратором пораджусь.
– Оце влучна думка!
Інк глянув на червоний обрій, за яким зникали останні промені сонця. Час йти.
– Чекатиму на офіційне завершення, – крикнув навздогін Мирон, – і чіпсиків наступного разу прихопи!
Перекласти відповідальність на куратора було б без сумніву добре, проте якщо повідомляти зараз, цю справу можуть передати іншому, більш вузькому спеціалістові, до того ж доведеться брехати, як Інокентій дізнався про задум Марічки. А він ще не продумав легенду.
Вийшовши на станції Голосіївській, Інк попрямував до парку, в якому десь біля озера облаштував своє лігво лісовик. Очі біса, як і людські, не могли побачити сплетену з хмизу халабуду, проте тонкий слух міг вловити недосяжне іншим. Обійшовши озеро наполовину, Інк почув легку мелодію. Добре, отже лісовик сопілкою сповіщає природу про близькість ночі. Краще з ним не перетинатись, бо навряд вдасться переконати його по-доброму віддати вовкулаку.
Інк обережно підкрадався, ховаючись за деревами та кущами, доки не відчув, що зайшов на зачаровану лісовиком територію. Десь тут має бути вовкулака, якого дід скоріше за все чарами утримує на своєму клаптику землі. Біс завмер, уважно вдивляючись у чагарник навколо. Жодного натяку на присутність вовка. Раптом литку Інка пронизав гострий біль. Обернувшись, біс не повірив своїм очам: в метрі від нього малий собацюра породи чихуахуа злісно шкірив на нього зуби. Більше за нахабний напад Інка шокував чітко помітний у сутінках срібний ореол навколо звірюки. Мала гризота була перевертнем, якого відьма за звичкою називала вовкулакою. От тобі і розвиток цивілізації… Стримуючи прокльони, Інк без церемоній швидким рухом згріб агресивну звірюку до куртки. З огляду на щойно відкриті обставини, не було потреби заморочуватись з зачарованим повідом, який дала йому Хвенька. Болюча нога вже не давала можливості тихо скрадатися, тому біс плюнув на конспірацію і швидко і голосно продерся крізь кущі до стежки біля озера. Собацюра сидів тихо, бісу навіть здалось, що той тремтів під курткою. Проте це не розчулило Інка, який усі вісім зупинок на метро розмірковував, чи варто пити зілля від сказу.
Не встиг Інк постукати, як Хвенька вже сама прочинила двері. Зайшовши у будинок, Інк одразу випустив мініатюрного вовкулаку з куртки. Хвенька аж розквітла від радощів, підхопила звірюку на руку і заходилась цілувати.
– Ти мій маленький! Як ти? Той дідуган тебе не ображав? Зовсім схуд.
– Ви б хоч попередили, що то має бути не зовсім вовк, – спробував трохи обуритись Інк, який без запрошення всівся на диван, щоб дати перепочинок вкушеній нозі.
– От ти кумедний, хто б це зараз на справжніх вовків перекидав? Особливо у місті! Це ж ані в люди вийти, ані в подорож узяти.
– Цікаво, він завжди такий привітний?
Хвенька нарешті звернула увагу на постраждалу ногу Інка.
– Ой, та то він через переляк. Загалом він хороший хлопчик. Не переймався – дам тобі присипку, за тиждень і сліду не буде.
Поки відьма ходила по присипку, собацюра гордовито підійшов до Інка, обнюхав його і підняв задню лапу, щоб зробити свою мокру справу прямісінько на бісів кросівок. Але Інк не втрачав пильність, тому в останню мить встиг відсмикнути ногу.
– Ах ти ж невдячна тварюко!
– Що ти, казав? – Хвенька повернулась з ліками. – Он тримай, найсвіжішу тобі даю. Направду дякую. Я цієї послуги не забуду.
– Який симпатяга, кажу.
***
За три дні трохи підлікувавши ногу, Інк явився на звичайне місце здибанки з Марічкою.
– Ти де пропав? А шкутильгаєш чого? – у тоні Марічки чулись одночасно турбота і звинувачення.
– Та на роботі завал був, не міг вирватись. Ще й м’язи у Спортлайфі потягнув.
– Ну-ну. Добре, як ти такий бідося, сідай тут, я тобі сама принесу кави.
Не знати, що вплинуло більше: черговий прояв щирої турботи Марічки, чи нещодавне споглядання несподіваних ніжних почуттів відьми до капосного вовкулаки, але Інк відчув прикрість від того, що штовхає дівчину до штучного кохання з Олегом.
– Поклала тобі дві ложки цукру, як ти любиш.
Кава виявилась все ж занадто солодкою, але Інк не став вередувати. Вирішив не питати, чи була вже Марічка у Хвеньки – за годину сам усе дізнається.
Проте бісу не вдалося далеко відійти від бізнес-центру: вже біля майданчика для паркування йому стало дуже зле. В голові запаморочилось, а живіт скрутило так, що стояти було несили, і біс увесь тремтячий повалився на землю.
Прийшовши до тями десь на траві під дубом, Інк побачив знайомий клубок диму.
– Дядько, Мироне?
– Отямився? Лежи-лежи, після такого отруєння так швидко не оклигаєш. Підтягни трохи енергії з дуба – може полегшає. Добре, що я тебе першим знайшов. Не знаю, де ти примудрився так нализатись приворотного зілля, але це тобі не жарти – так можна і ратиці відкинути. Хіба не знаєш, що на нас це діє виключно як трунок?
“От Марічка!” – замість засмутитись чи розізлитись біс відчув дивне піднесення, незважаючи на нудоту. – “То-таки вже побувала у Хвеньки. І коли встигнула в мене волосся висмикнути?”
Мирон не докучав розпитуванням, але ще раз порадив розказати куратору про усі свої пригоди. Проте Інк вже знав, що під час наступної доповіді продемонструє куратору ретельно складений список, про який той просив. І в тому списку не буде жодної згадки про приворотне зілля, вовкулака чи Марічку.
Тепер в біса з’явився додатковий стимул проявити себе якнайскоріше – лише так він зможе отримати офіційний дозвіл на побачення з людиною.
|
|
|
|
Время приёма: 15:43 22.09.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев