12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Карачевський Олег Количество символов: 37718
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an012 Кармарот


    

    Чи чули ви, як кричить тиша? Це неймовірний галас, від якого неможливо затулити вуха. Але я продовжив стояти струнко і дивитися прямо перед собою.
    
    — Кармарот близько, — порушив тишу Архімаг. Він сказав це дуже тихо, але достатньо голосно, щоб крик тиші став шепотом.
    Я тільки посміхнувся.
    — Це слово абсолютно нічого не значить, — промовив я. Як же це артаційно, коли тиша стає тихшою від твого власного голосу.
    Архімаг поглянув на мене дуже пильно.
    — Олівцере? Я тебе чую?
    — Так. Мене, — кивнув я.
    — Чи ти забув, що взагалі вкладали в це слово?
    — Та пам’ятаю. Це зміна полюсу Карми. Що грішники стануть праведниками, а за кожне добро буде розплата. Як на мене — це повна маячня. Це просто лише казка, щоб виправдати зло, яке люди чинять кожного дня.
    Усмішка Архімага сурмила лише нову тишу.
    — Олівцере, а якщо я тобі скажу, що Кармарот настане вже завтра?
    — Пане Перонію, — назвав я Архімага за ім’ям. — Ми робимо кожного дня достатньо зла, щоб підтримувати баланс Карми. Ми тиснемо всіх податками. Ми караємо простий люд нагайками з приводу і без, починаючи від дітей у школах. Чи можна наш світ назвати справді справедливим, щоб він так раз — і перекинувся?
    Старий встав з-за столу і підійшов до вікна з кольоровим вітражем. Скло хоч і сяяло, але ледь дозволяло крізь себе дивитися. Та я впевнений, що Архімаг може зазирнути крізь нього у будь-яку далечінь...
    — Малий, — тихо промовив старий, що я ледь розчув його крізь тишу. — Ти просто народився у еру Справедливості і не знаєш, як то жити після Кармароту! А я вже таких пережив вісім. І мушу сказати — наше суспільство ідеальне. Ми підняли економіку. У кожної людини є хліб і дах над головою. Поети складають поеми, художники малюють картини, музиканти грають музику...
    — І лише чарівники б’ють байдики, вигадуючи страшні казки, — промовив я тихіше за тишу.
    Але Архімаг розчув.
    — Так. І ми б’ємо байдики, бо вся система ідеальна і працює. Але всьому є межа.
    Я не дав тиші скрикнути знову.
    — Годі! Нашій владі нічого не може загрожувати! Наша цивілізація живе тисячі років та простуватиме ще мільйон!
    Архімаг не сміявся. Але тиша реготала його сміхом, так він себе стримував. Старий смикнув себе за бороду. І поглянув на мене з-під брів. Погляд його бузкових очей був напрочуд серйозним.
    — Олівцере, ти прийшов до мене виключно для того, щоб поліпшити мені настрій?
    — Ні. Тиша сказала мені, що Ви маєте для мене якесь відповідальне доручення.
    Мій наставник сів за стіл, покрутив великі пальці довкола одне одного. І поглянув на стелю. Високі дерев’яні звіди лишилися німими підспівуючи тиші.
    — Так. За секунду як ти зайшов, у мене була потреба поговорити з королем. І я якраз розмірковував, яким чином це зробити, — посмішка Архімага була легкою та невимушеною, що навіть тиші не обов’язково було горлати “Тікай!”, але я стримався.
    — Ви можете поговорити з ним за допомогою телепатії. Чи заскочити особисто. Він буде радий вас бачити, — припустив я.
    Суглоби старого хруснули і він вигнувся назад сидячи у кріслі. Старе творіння прикордонних майстрів дещо нахилилося приймаючи літню спину.
    — Проблема в тому, що ця розмова не має порушувати тишу, — вирік він. — Тому ти маєш прийти до нього і компетентно відстояти мою позицію.
    
    Палац володаря охоронявся наче палац володаря. Десять рівнів охоронних заклять. Шість заслонів охорони у блискучих обладунках. І справжні леви на срібних повідках, що тримали витончені красуні у легких сукнях та бойовому макіяжі. Проблема в тому, що професійна етика не дозволяла мені в таких випадках казати ні слова. А навіть королівська охорона не звикла приймати слухачів. Але на те ми слухачі і слухачі, щоб нас слухали. Тож коли леви опустилися на всі лапи переді мною, звичайні стражі виструнчилися і відсалютували алебардами. Тим не менш на кожному пості знаходився забудькуватий начальник сторожі, що перепитував у мене, хто я і звідки. Професійна етика змушувала відповідати мовчанням. Але мовчання завжди красномовніше за будь-які слова. І мене пропускали.
    Тронна зала зустріла мене таким гамором, що тиша навіть не шепотіла. Придворні блазні грали якусь виставу, музики підігрували їм не в такт, а всі присутні сміялися та раз у раз хапалися за животи. Вистава не заважала вельможам пиячити вино з келихів, що приносила прислуга на золотих тацях, розповідати одне одному останні чутки та ділитися планами на наступну половину місяця, коли мав настати збір врожаю. Це все мало мене обходило, але я чув усе так само, як чув тишу.
    Король Розуменник П’ятий всім своїм виглядом намагався робити вигляд людини, що нудьгує. Але у ледь чутній тиші я чув його стриманий сміх. Та й погляд його сяяв сміхом, коли він споглядав за витівками блазнів. Мабуть блазні теж з радістю розважали свого володаря, тому ще більш енергійно товклися своїми довбешками у кумедних червоних каптурах зі дзвіночками.
    Коли тиша прокричала про мою присутністю, всі застигли на місці. Всі, крім одного блазня, що мав одягнуту паперову корону зверху зеленого каптура зі дзвіночками. Він сидів на ослінчику для миття ніг, а коли всі замовкли, підхопився і закричав на всі легені.
    — Гей! Гей! Розважайте мене! Я король! Чого всі-всі сумують!
    Справжній король не стримався і зареготав. Блазень підстрибнув на ослінчик і затряс руками. В одній руці у нього була щітка для миття спини, а в іншій шмат мила.
    — Я наказую всім не сумувати! — крикнув блазень.
    Решта блазнів у червоних каптурах шанобливо схилилася переді мною та позадкували, таким чином, щоб їхні дзвіночки вторили тиші. Король махнув рукою. Блазень з паперовою короною схопив свій ослінчик і зник за троном.
    — Продовжуйте фуршет! Так наче нічого не сталося! У мене важлива розмова! — король попестив чорну пантеру, що згорнулася у клубочок перед троном. І пильно поглянув на мене.
    Всі навколо продовжили звичні балачки. Але голоси були значно тихіші, що тиша все одно верещала мені у вухах. Спочатку я був певен, що мені доведеться разом з королем мовчати кілька годин, щоб переповісти все, про що не міг сказати Верховний Архімаг. Тоді тиша б піднялася на кілька рівнів, а потім розуму відкриються всі таємниці всесвіту...
    — Я тебе чудово зрозумів, — промовив Розуменник П’ятий вголос. — Можеш передати тому, чиє ім’я не має порушувати тиші, щоб тримати його спокій, що я з ним згодний і прийму свою долю. Аудієнція закінчена.
    Здається мені вдалося відстояти позицію мого наставника за дві хвилини. Я стримав кивок, щоб не порушувати крику тиші, та пішов з палацу ковзаючи часом.
    
    Вітражі у кабінеті Верховного світилися виключно магічним світлом, від чого кімната поринула у вечірні сутінки. Десять крісел роботи прикордонних майстрів стояли колом. З них вісім зайняті молодшими архімагами. Сам Верховний чекав біля темного вікна, склавши руки за спиною.
    — Поки ти ходив, він почався.
    Всі чекали тільки мене. Я сів у крісло спиною до дверей, мій наставник вмостився навпроти мене. Рада архімагів довго мовчала. Здається, тиша кричала мені у вуха цілу годину.
    — А чого ми чекаємо! Наче це кінець світу! Давайте відсвяткуємо! — перший порушив мовчання Темнозір, хранитель Зоряної Вежі.
    
    Пиво у шинку “Пом’ятий барабан” завжди викликало у мене огиду. Навіть коли я вперше завітав сюди студентом прогулюючи лекцію. І цей раз не став виключенням. Але я промовчав. Можливо моя звичка мовчати колись вилізе мені боком. Бо чогось тільки моє мовчання Темнозір розцінив як згоду, коли покликав всіх з собою у шинок. Мій товариш взяв нам по кухлю і я змусив себе зробити ковток. Трохи затримав гірку рідину у роті, щоб навіки пригадати який у неї смак. І зковтнув. Тиша навколо відразу наповнилася гамором.
    Взагалі у шинках завжди тихо. Це знає кожен, хто навідується туди не тільки в п’ятницю.
    — Розслабся, Олівцере, — Темнозір відкинувся на стільці. Дерев’яні ніжки загрозливо заскрипіли. Це різонуло мій слух.
    Я зробив ще один ковток.
    — Не люблю подібні місця. Я чую кожне слово, що кажуть ті недоумки, — я красномовно скосив очі в бік інших відвідувачів. Вони якраз розповідали одне одному бородаті анекдоти і голосно реготали.
    — Випий ще пива.
    — Я все одно чую кожен плямкіт, з яким вони прицмокують, коли хлещуть цю отруту...
    — Я можу замовити тобі щось міцніше, — Темнозір підморгнув.
    Замість відповіді у мене відрижка зірвалася так голосно, що тиша майже стихла.
    — Навіть не відмовляйся, я бачу тебе наскрізь! — він посміхнувся та помахав дівчині за шинквасом.
    Коли вона підійшла до нас, тиша навколо ще більш посилилась. Всі присутні дивилися як гордо дівчина йде до нас, але відводили очі, щойно та озиралася.
    — Що бажаєте? — запитання пролунало на стільки позбавлене поваги, що навіть не вплинуло на тишу.
    Темнозір прокашлявся.
    — Нам, будьте ласкаві, пляшку “Цнотливих сліз” і тарілку червоних раків на закусь.
    Дівчина щось нашкрябала крейдою у себе на невеличкій дошці. І пішла.
    — Ти знаєш історію цієї горілки? — Темнозір витримав паузу, але не став чекати моєї відповіді. — Це історія про дівчину, що закохалася у чугайстра. Але зла мати не схотіла про те слухати і щоб уникнути сорому швидко віддала дочку заміж за місцевого п’яницю. Бідолашна дівчина у день весілля пішла до озера і попрохала русалку перетворити її на дерево. Так вона стала плакучою вербою. Але її новий чоловік тоді пішов за нею і побачив як вона перетворюється. І печаль його не мала меж. Він кожного дня приходив до тої верби і плакав разом з нею. Душа верби була розчулена його любов’ю і тому стала плакати горілкою, чистою як сльоза.
    — І цю горілку досі у тисячі пляшок зі сліз тої... верби? — голосно спитав я.
    — Та ні. Її женуть у тому самому селі, — махнув рукою Темнозір. — Але ж яка історія!
    Шинкарка принесла нам скляну пляшку з прозорою рідиною. І пару склянок. Мій товариш із виглядом справжнього чаклуна наповнив кожну. Тиша прошепотіла, що мені він налив трохи більше.
    — Що ж... За нову епоху!
    Цокіт склянок збурив тишу. Пекуча рідина опекла моє горло вогнем. Я ковтнув і закашлявся. Тепер вогонь палав у моєму шлунку. Але найдивніше... Найдивніше, що я перестав чути тишу!
    — Ну як? — співчутливо поглянув Темнозір. — Давай я тобі от про що розкажу...
    Я не чув слів свого товариша. Натомість я оглядав шинок. Шинкарка була білява. Чому я раніше не звернув на те увагу? І як така юна діва порається на такій роботі? За сусіднім столиком сиділи три бородаті коротуни. Вони гойдали ногами і дудлили пиво з кухлів більших за власну голову. Далі сиділа компанія із зайцевуха, птаходзьоба та вовкопаща. Певно приїхали на заробітки. Ще два столика займали прості люди. А в дальньому кутку сидів мацоног. Його мацаки стискали кухоль зеленого пійла і пив він його крізь трубочку, смачно прицмокуючи мацовусами.
    — ... і тоді Джейн б’є Віквая прямо у...
    — Вибачаюся, а хто ви такі?
    — Ми чаклуни.
    — Справді чаклуни?
    — Так. Справді.
    — Просто ви не часто ходите по шинках. У вас свято?
    Поки Темнозір розмовляв з новоприбулим, я все намагався сфокусувати зір.
    — Так. Свято. Ми святкуємо Кармарот.
    — Неймовірно! А можна з вами?
    Тиша. Звичайна тиша.
    — За кожне добро розплата. А тому ідіть до біса, шановний.
    Темнозір налив нам ще по скляночці. Обличчя мого товариша розпливалося в мене перед очима.
    — За Кармарот! — підняв він тост. Голос його пролунав голосніше ніж я очікував.
    Я взяв свою чарку навпомацки. Вогонь всередині мене палав з новою силою. Відрижка, що вирвалася з мене нагадувала вибух вогнекулі. Я вклав голову на руки і довго сміявся.
    — Все ясно, тобі більше можна не наливати, — Темнозір поплескав мене по плечу. Голос його був ще голосніший ніж перед тим. І раптом він прокричав мало не на всі легені... — Більш ніж півпляшки “Цнотливих сліз”! Наливаю всім охочим!
    Я здивовано на нього вирячився. За кожне добро... Але погляд мого колеги ніби промовляв: “Диви, скільки зараз зла буде!” І... Це сталося. Не встиг я і оком кліпнути, як на нас стрибнув вовкопащ. Але його зупинили прості люде. Їх було більше, та бородаті коротуни були завзятіші. В наступну мить всім вже було байдуже за горілку. Кулаки літали тільки так! Навіть мацоногу дісталося. Але я його недооцінив. Що він зробить тими мацаками? Але коли два коротуна бемзнулись своїми бородатими довбешками, я зрозумів, що з мацаками не варто мати справу.
    — Припиніть бійку! Всім дам за рахунок закладу! — прокричала шинкарка. Але її ніхто не слухав. У справу пішли стільці та столові прибори.
    Від гріха подалі Темнозір потяг мене під стіл. Я майже не чув звуків. Хіба тільки поруч щось голосно гупало. Чи то впав біля столу дебелий простолюд, якому бив пику бородатий коротун. Простолюд згріб коротуна в оберемок і запустив літати в інший кут кімнати. А ще кажуть, що народжені у шахтах до того не здатні... І раптом настала тиша. Так. Саме та тиша, у якій я зміг чути тишу. Я ризикнув виглянути з-за столу. І зомлів. Зовсім не очікував побачити, що далі чинилося. Я очікував, що всі стомляться чи повбивають одне одного та лежатимуть мертві. Але замість цього всі зібралися довкола одного столу, і тримали там по руках і ногах оголену дівчину, що працювала за шинквасом. І всі по черзі виходили вперед і робили з нею мерзенні речі. Навіть мацоног запускав свої мацаки.
    Тиша верещала мені “Стій!”, але про байдужих боягузів барди не складають потім саги.
    — Відпустіть її!
    Всі поглянули на мене наче на божевільного. В кожного в пиці читалася пихата хтивість.
    — Покажи нам що ти можеш, дурню!
    Я виставив вперед руку. І крикнув:
    — Абагаламага!
    Нічого не сталося. Секунда трималася тиша. І раптом всі зареготали. Тиша реготала також. Здавалося, регочуть у найдальших куточках всесвіту. Стривайте! Це ж шкільне закляття! Кожен неофіт його вивчає з перших лав! Воно не може не працювати!
    — Абаба... — знову почав я... І отримав у зуби від бородатого коротуна. Було боляче. Я впав і торкнув рукою губу. На пальцях була кров.
    Всі й далі реготали. Мені було не до сміху.
    — Стрий! Бавпесче! Резовес! — крикнув я.
    Зазвичай після цих слів піднімається вихор, що розкидає все на своєму шляху. Але знову нічого не сталося. Мене довго гамселили ногами. Відчуття, наче довелося знову з’їсти те зілля з варивом із жаб, яке у мене на уроці замість фіолетового стало яскраво помаранчевим.
    Прийшов я до тями тільки в той момент, як мацоног підняв мене під стелю за шию. Одразу забракло повітря.
    — Найбалажа! Бага! Дюку! — прохрипів я страшні слова з останніх сил.
    Гепнувся я знатно. Це був теж біль. Я насилу піднявся на коліна. Всі навколо сиділи хто де, імпульсивно закриваючись руками. Навіть зайцевух стрибнув аж на саму люстру, де догорали останні свічки. У страху великі очі. Але тиша шуміла так само. Всім знадобилося ще кілька секунд, щоб зрозуміти, що нічого не сталося.
    — Іди сюди!
    Дебелий простолюд витяг з-під столу Темнозіра.
    — Я не з ним!
    — Ти його знаєш?
    — Сьогодні вперше зустрів!
    Всі мовчали. Що їм каже ця тиша, я міг тільки здогадуватися.
    — Знав я одно чаклуна. Таке виробляв як вип’є. Пів села цілу ніч літало спіднім уверх...
    — Чаклуни не мають сили! Кармарот почався!
    Сильні руки доламали останні стільці. Якесь ганчір’я обмочили у маслі із гасових ламп. Процесія із імпровізованими факелами один за одним вийшла із шинку. Тупіт їхніх ніг ще довго стукав мені у вуха.
    — Що, дурню? Зробив добро під час Кармароту? — спитав мене Темнозір. Я не бачив у темряві його обличчя. У шинку не лишилося жодного світла.
    Думки плуталися, наче знаходили собі дорогу у такій самій темряві.
    — Треба попередити Архімага, поки вони не пішли на штурм! — чого я подумав про це так пізно!
    Я схопився на ноги, але через два кроки перечепився і впав. За мить хтось запалив вогник.
    — Не йдіть нікуди. Вони вас роздеруть, — промовила білявка. Вона загорнулася у подерту скатертину і високо тримала свічку.
    Та мене вже було не спинити. Я біг. Всюди вже панував безлад і хаос. Хтось тікав з міста, встигши схопити лиш найнеобхідніше. Хтось користувався нагодою, вижбурюючи речі з осель прямо переді мною. Хтось приєднувався до заколотників із факелами. Але я мав те, що не міг у мене відібрати жоден Кармарот — владу над власним часом. Я ковзав ним так швидко як тільки міг, що час напружувався наче струна і вібрував у тиші. Раз у раз він збивав мене з ніг і люди навколо починали мерехтіти наче мухи, але я знову його розтягував і біг ще швидше ніж перед тим.
    Перед самою Баштою Верховного панував ще більший безлад ніж в усьому місті. Тут я побачив чудовиськ. Рогатих демонів, що мали спати у книгах демонологів. Пернатих гарпій, що носили бідолах студентів догори спіднім, наче у помсту за соромітні малюнки на полях конспектів. А ще довкола шпилю Башти літали відьми на мітлах, позаду цих потворних оголених жінок я впізнав сімох молодших архімагів. Тиша верещала мені на вуха таким вінегретом голосів, що просто йшла обертом голова. Я відпустив час і молився тиші, щоб мої легкі кроки її не порушували. І як міг стримував себе, що б не ковзати часом. Якщо час знову зіб’є мене з ніг, мене просто зжеруть.
    Коридорами ходили химери та горгони. За кожним рогом чатував василіск. Біля бібліотеки сфінкс та гіпогриф тягнули то за руку, то за ногу головного бібліотекаря. Решта бібліотекарів палили книжки, бо з них вистрибували все нові і нові химерні потвори, що розбігалися лабіринтами Обителі Знань.
    Певно я в житті зробив чимало зла. Бо дістався до кабінету свого наставника без жодних пригод цілим і неушкодженим. Двері були зачинені. Але я відкрив їх не порушуючи тиші. І не зміг стримати зойку, коли зайшов. Від мого розпачу тиша стихла. Старий мудрий дідусь був розп’ятий на Символі Стихій. Ноги прикуті до Землі. Права рука до Води. Ліва до Повітря. І шибениця тримала його шию під знаком Вогню. Я підбіг до нього і став смикати за пута. Але тиша наказала мені припинити.
    — Зачекай. Я помру і ми поговоримо.
    Прозорий срібний привид піднявся від завмерлого тіла. Із сумом поглянув на стару оболонку, що тримала душу наймогутнішої людини у світі. Воно навіки перестало підспівувати тиші. Старий зітхнув і поглянув на мене. Погляд його був таким само живим як і за життя. І наче бачив мене наскрізь. Я заплакав.
    — Пробачте мне, Вчителю!
    Він лише посміхнувся.
    — Опираючись долі, ми лише карбуємо її у вічність, — голос мого наставника шелестів тихо, ніби з дна провалля. — Все що ми можемо, це бути собою і рятувати тих, у кого ще є шанс.
    — Я боротимусь! — стис кулак я.
    — Знайди тих, чия душа лишилася чистою. І відведи всіх вірних Порядку до Чорного Лісу. Там ви перечекаєте Темні Часи, — голос мого наставника шелестів все тихіше і тихіше.
    — Вчителю! Я не можу! Я...
    Привид розтанув наче ранковий туман. Я опустився навколішки і заплющив очі мого наставника, що порожнім поглядом дивилися у порожнечу. “Пливи за часом” — промовила тиша його голосом.
    — Вас заарештовано! — пролунало мов грім серед ясного неба.
    Гвардійці у блискучих обладунках загрозливо напрямили мені в спину гострі алебарди.
    — Хлопці! Як же я радий вас бачити! — я справді ладен був їх розцілувати.
    — В кайдани його!
    
    Палац володаря охоронявся наче палац володаря. Десять рівнів охоронних заклять співали тиші, що жоден Кармарот нічого не скоїть стародавнім чарам. Шість заслонів охорони у блискучих обладунках всім своїм виглядом кричали у тишу, як сверблять долоні на руків’ях мечів. І дикі леви на срібних повідках, що тримали красуні у легких сукнях, та бойовому макіяжі. Кожен лев гарчав і намагався роздерти мене пазурами. Але красуні шмагали їх батогами і відтягували за повідки.
    Король Розуменник П’ятий чекав мене у тронній залі. Точніше його голова. Так. Голова його лежала на золотій таці, а на неї була одягнута паперова корона. Справжня корона була одягнута низеньким чоловіком, що всідав на троні і тримав на колінах свого зеленого блазнівського каптура.
    — Кроль Всеволодар Володисвіт Перший і Останній, готовий здійснити суд! — крикнув на всю горлянку герольд, намагаючись перекричати тишу.
    Я з сумом поглянув на голову короля. Його язик огидно стирчав з рота, а на вухах обсіли мухи.
    — Схоже на справедливий суд я можу не сподіватися, — уголос промовив я.
    Чоловічок на троні зареготав у весь голос.
    — Чого ж! Скажи, що поганого ти зробив — і я тебе нагороджу!
    Тиша затамувала подих. Якусь мить я вже був готовий зізнатися...
    — А якщо я скажу, що все життя робив тільки добро? — гордо підняв я підборіддя.
    — Тоді тебе чекає ганебна і болісна страта, — чоловічок розвів руками.
    
    Час у підземеллі тягнеться неймовірно довго. Скільки не натягуй струни часу, здавалося кожна наступна секунда тягнеться довше за попередню. Ніколи не думав, що опинюся тут просто так. Скільки поколінь людей провели тут за найменші провини? Про що вони тоді думали? Як швидко сходили з розуму? Як швидко їх огортала повна апатія і готовність прийняти свою долю?
    Весь цей час я провів дивлячись в одну точку на брудній обдертій стіні. Звісно як чарівник, я міг бачити навіть у цілковитій темряві. Хай у найглибшому з підземель не було жодного вогника, ця темрява не йшла ні у яке порівняння з тою темрявою, що панувала у моїх думках. Безсилля. Я не маю влади над чарами. Хто я без чарів? На що я змарнував сто двадцять років? Може краще було піти підмайстром до коваля? Став би сильним, хизувався б м’язами. Може навіть став би залицятися до блакитнокосої Ниткоткани. Ех! Яка дівчина була! Шкода, що я не розумів тоді тишу. Чи співали тиші її очі? Чи муркотіло тоді тиші дихання? Чи гупало тишею серце? Дарма. Тоді я не чув тиші. Вона мовчала. А зараз ці спогади згладилися з пам’яті. Але так само країли серце. Щоб позбутися непозбувної печалі, я став пригадувати всі закляття які знав і прокручувати їх у пам’яті. Чи досі тепліє сила хоч в одному? Але кожне слово бриніло холодом. І не порушувало тиші. Холод пробирав до кісток. І у темному підземеллі жодної можливості зігрітися.
    Довго чи дуже довго, але напроти моїх дверей зупинилися люди з факелами. У світлі, що прослизало крізь шпарини я побачив, як зі своїх сховок вилізли щури. Один з них притяг до мене скоринку засохлого хліба. І нахилив голову набік, дивлячись, чи я прийму дарунок.
    — Дякую, друже, але за кожне добро розплата. І мене це не врятує, — зітхнув я.
    Двері в камеру відчинилися і мені на голову накинули мішка та потягли кудись сходами.
    
    Яскраве сонце сліпило очі. Поки я кліпав і звикав до свіжого повітря, натовп закричав голосніше за тишу.
    — Покидьок!
    — Смерть йому!
    — Смерть! Смерть!
    Я оглянув тих нещасних, що так само як і я стояли поруч заковані у кайдани. Праворуч мене молився богам монах-песиголовець, що раз у раз смикав рукою, креслячи у повітрі Знак Стихій. Вогонь-Земля-Вода-Повітря. Дарма, друже. Тепер не ті часи. За крок від нього я одразу впізнав Залихвара. Герой всіх війн із Імперією Цап’я, що сам народився у прикордонні, одним махом меча він рубав три голови, вижив у всіх зарубах та чаклунських бомбардуваннях. І тепер доля привела його сюди. Гарна смерть для героя. Гострі ікла Залихвара стирчали так само задиркувато над верхньою губою, що я не відразу зрозумів, що він посміхається. Ех! Що взяти із народу прикордоння! Я озирнувся наліво. І завмер. Зліва біля мене стояли Темнозір та шинкарка.
    — Прорвемось, Олівцерчику! — посміхнувся мій друг.
    Але від його бравади не лишилося й сліду, коли перед нами поставили величезну вкриту кров’ю колоду. На поміст піднялися кат, герольд та новий правитель, у незмінній королівській короні. Але мені все одно здавалося, що на ньому той самий зелений каптур із дзвіночками.
    — Кроль Всеволодар Володисвіт Перший і Останній, готовий оголосити вирок! — прокричав герольд. Але я ледь чув його крізь галас тиші.
    Герольд розгорнув сувій і прокашляв.
    — Волею народу мерзенна наволоч має бути четвертована! — всі навколо охнули. — І як того хоче народ, спочатку мерзенним злочинцям мають відрубати руки, ноги... І! І якщо голова ще молитиме про милосердя, то й голову!
    Темнозір впав на коліна.
    — Молю! Я присягаюся бути темним чаклуном, практикувати наймерзеннішу магію та служити короні! Пощадіть!
    Новий правитель махнув рукою.
    — Цьому просто відрубаємо голову.
    Бідолаха Темнозір заридав і опустився головою додолу. Але вартові у блискучих обладунках знову поставили його на ноги.
    — Мерзенні покидьки! Ви всі маєте можливість сказати ваше останнє слово! — прокричав герольд.
    Залихвар сплюнув. Я подивився в очі блазня з короною.
    — Ти будеш наступний, — промовив я.
    Він лише всміхнувся.
    — З чого ти взяв?
    — А як ти збираєшся втримувати владу?
    — А я все всім дозволятиму!
    Народ зашелестів. Хтось шепотів, хтось стримував регіт.
    — Кращого за мене володаря не знайти!
    Хтось підкинув угору картуза.
    — Слава Всеволодарю!
    — Слава!
    — СЛАВА!!! — загорлали всі разом. Натовп підкидав картузи та плескав у долоні. Хтось улюлюкав, хтось свистів.
    Коротун з короною ніби став на метр вищий, так купався у промінні пошани. Нічого не маю проти тих, хто нижчий зростом. Але тут вже я не витримав та сплюнув.
    — Почнемо видовище! Слухача четвертувати першим!
    Мене потягли до колоди. Всі затамували подих. Тільки монах-песиголовець продовжував бурмотіти молитви та водити пальці Знаком Стихій. Мене поклали на колоду. Кат став гострити й без того гостре лезо величезної сокири. Час так натягнувся, що я не відразу зрозумів, що все навколо наповнюється туманом. Невже це передсмертна гра моєї хворої чаклунської сві...
    
    — Прокидайся. В тебе ще повно справ.
    Я прокашлявся. У носі пекло пряним ароматом перцю. Певно з самої Гори Ґорґанів. Я чхнув. Оперся на чиєсь плече. Голова паморочилася, все навколо йшло обертом. Та крізь щільний туман нічого не було видно.
    — Зачекай, я розбуджу решту.
    Мій рятівник зник у тумані. Я насилу встав на ноги. Принаймні вони в мене досі є. Як і руки. І голова ніби теж. Яке це щастя... Але так хотілося спати...
    — На тому світі відіспишся! — він вхопив мене за вуха і затряс. Поглянув у зіниці очей. Обличчя за чорною маскою, що носять наймані вбивці, опинилося впритул до мого носа.
    Тиша наче постріл вогнекулі вивела мене з дрімоти. Я струснув головою.
    — Так краще. Не відставай.
    Рятівник зібрав нас докупи.
    — Тримайтеся один за одним. Руки на пояс того, хто попереду. Я вас виведу.
    Я вхопився за пояс монаха-песиголовця. За мене вхопився Залихвар. Ми пішли крізь туман. Спочатку спустилися сходами з помосту. Потім пішли площею. Спочатку я намагався не наступати на тіла, що спали мирним сном одне на одному. Але їм було байдуже. Довго чи дуже довго, але ми вийшли з туману і вдих свіжого повітря п’янив сильніше ніж чарка оковитої.
    — Так. Вас наче п’ятеро було. Здається всі прийшли.
    Незнайомець, що нас врятував, відбіг ще кілька кроків і покликав нас за собою.
    — Хваць! Хваць! Ще рано розслаблятися!
    Ми пробігли ще кілька кварталів. І лише як здибали якісь нетрі, то змогли перевести подих.
    — Хто ти? — спитав Залихвар.
    Незнайомець замість відповіді зняв маску. Його обличчя виявилося пошматоване шрамами і зі слідами магічних опіків. Але всі ці вади не приховували його посмішки. Посмішки, що так всім була знайома з усіх дерев на всіх битих шляхах.
    — Соловейку! Ми ж тебе наче повісили ще десять років назад! — охнув Темнозір.
    Знаменитий вбивця посміхнувся ще ширше.
    — Якщо бути більш точним то ви мене страчували так разів десять.
    — Одинадцять, — виправив я.
    Він кивнув.
    — Так. То теж був я.
    Рятівник знову відновив своє інкогніто.
    — Що ж... Думаю ви тепер дасте собі раду.
    — Стривай! Ти не підеш з нами? — я вхопив його за руку.
    Він лише замотав головою.
    — Мене ще чекає незліченна кількість нездійсненного зла. Тому бувайте.
    Я кліпнув, а коли розплющив очі — його вже не було. Мої товариші застигли наче статуї. Я помахав рукою перед очима Темнозіра. Він не зреагував. Потім перед очима Залихвара. В наступну мить всі вийшли з заціпеніння і роззиралися навкруги.
    — Де він?
    І лише я прислухався до тиші. Здавалося я чув, як стихають кроки...
    — То що? Хто куди? — спитав басом Залихвар.
    Стиснувши кулак я прокашлявся привертаючи увагу.
    — Думаю нам варто триматися разом.
    Забриніла тиша.
    — Щоб нас знову переловили? Ні. Дякую.
    Залихвар не знаходив собі місця.
    — Ми підемо у безпечне місце, — наполіг я.
    — Я не з вами.
    Це подав голос песиголовець.
    — Як так?
    Монах зітхнув і поглянув у небо.
    — Я маю піти до капища темних богів попрохати у них прощення.
    — А я маю відвести всіх вас до Темного Лісу, — твердо відрубав я.
    Всі з подивом на мене поглянули.
    — В будь-якому разі, нам немає чого робити в місті. Ходімо.
    І ми пішли.
    
    Столиця лишилася позаду досить швидко. Я йшов швидким кроком, що всі ледь встигали за мною. Сонце хилилося до заходу. Темнозір нагнав мене і поглянув якось скоса.
    — Що за муха тебе вкусила тягти всіх у той ліс?
    — Він мені сказав... Сказав після смерті.
    Темнозір видавив фальшивий смішок. Сміх цей не порушував тиші.
    — Старий бовдур, хто зна що в нього за мотиви. Ти хоч знаєш, де той ліс?
    Я захитав головою.
    — А як ти тоді нас туди доведеш?
    — Тиша підкаже.
    Якусь хвилину ми й далі йшли мовчки.
    — Пропоную зазирнути до села “Цнотливих Сліз”. На скільки знаю, чугайстер той і далі живе поруч. Кому вже знати як не їм.
    Темнозір пішов вперед впевненим кроком. Я трохи відстав і зачекав поки мене наздожене решта.
    — Куди він? Там медом намазано? — спитала шинкарка.
    — Майже, — посміхнувся я.
    Битим шляхом гуляв вітер, піднімаючи куряву пилу.
    
    Село наче не відрізнялося від безлічі таких самих сел. Так. Хатиночки охайні. І у кожному дворі верба росте. Перше, що зробив Темнозір, це пішов до річки і закидав назад голову під кожним деревом.
    — Що регочете? Я не знаю, яка саме верба, — колишній чарівник ще вище вигнув шию.
    Ходили ми під річкою досить довго.
    — Може спитаємо у місцевих? — припустила білявка.
    — Ага. За кожне добро розплата, гарно придумала, — не погодився Темнозір.
    Тиша затремтіла. Зараз вони будуть лаятися. Але у цій тиші я почув музику.
    — Тихо!
    Сопілка. Тремтлива. Невпевнена. Печальна. Але ця пісня різала душу наче ніж, прослизала крізь рану у саму глиб і змушувала тремтіти навіть волосся на спині. Я заплющив очі та пішов за піснею. Раптом я зрозумів, що йду прямо у воду, але не спинив кроків.
    Це виявився острів посеред річки. Схоже велика вода розмила берег, але не весь, а проторувала собі шлях бистриною і відділила шмат зі старим деревом від чужих зайд. Під цим деревом сидів старий дідусько. Його закручені роги були білими як і сиве волосся. Довга одежина також сяяла білосніжною чистотою.
    — Не сподівайся, п’янюго. Вона ніколи нею не плакала, — музика зірвалася. Чугайстер поглянув на мене наче на коров’ячий послід.
    — Я це знаю. Брехня ніколи не порушує тиші, — відповів я.
    Дідусько витріщився на мене, мов вперше побачив.
    — Хто ти?
    — Той, кому ти потрібен.
    — І що тобі треба?
    — Мені треба до Чорного Лісу.
    — Що ти забув у Чорному Лісі.
    — Я маю відвести туди останні вірні душі, що не піддалися Кармароту.
    Чугайстер зітхнув.
    — Пройти до Чорного Лісу можуть тільки справді чисті душі.
    І знову заграв на сопілці.
    Іноді варто відпускати бажання, щоб не заважати траплятися дивам. Верба плакала. Чугайстер плакав теж. Навіть мої товариші, що лишилися на тому березі, не могли стримати сліз. Навіть Залихвар змахнув скупу войовничу сльозу. Що казати про решту.
    — Добре, Кохана. Я проведу їх.
    Щоб піднятися, чугайстру знадобилося зусилля, такий він був старий. Я допоміг йому перейти у брід бистрину. Але погляд він мав живий і веселий.
    — Це і є ті, про кого йшла мова? — всміхнувся він.
    — Це останні, — відповів я.
    — Тоді ходімо.
    Ми відійшли від річки, але Темнозір лишився стояти та дивитися на вербу.
    — Темнозоре!
    Він захитав головою.
    — Я не маю права йти з вами.
    — Ходімо!
    — Моє покликання — це темні чари.
    Я підбіг до нього.
    — Ти здурів?
    — Ні. Я прозрів, — бідолаха зітхнув. — Хтось має віднайти загублені книги та перевернути світ назад. І крім мене цього ніхто не зробить.
    — Темнозоре!
    Але він пішов у той бік, звідки ми прийшли.
    — Це його вибір. Ходімо, — чугайстер поклав руку мені на плече.
    Ми рушили. Наш шлях пролягав повз родючі поля з різною городиною. Хто зна, чи стане хтось тепер її всю збирати. Потім на зміну полям прийшли дикі пасовища. Ще далі пішли пагорби.
    — Могили велетнів, — прошепотів песиголовець. — Загиблі воїни богів темряви.
    Залихвар видерся на один з вершечків. І повернувся похмурий як грозова хмара.
    — Там курява на дорозі. Схоже хтось нас переслідує.
    — Тоді ходімо швидше, — я стис кулак щоб ковзнути часом.
    Воїн прикордоння лишився стояти на місці. Я відпустив час і повернувся до нього.
    — Ходімо!
    — Вони на конях. Ми не втечемо.
    Він замотав головою. Я задумався. Малоймовірно, щоб нас здав Темнозір. Але якщо так...
    — Я битимуся, — Залихвар розвернувся та пішов шляхом назад.
    Чугайстер знову поклав руку мені на плече.
    — Воїн ніколи не втікає від небезпеки, — промовив він.
    — Але якщо потрібен тактичний відступ?
    Ми побігли дорогою далі. Попід дорогою раз у раз вигулькували статуї кам’яних ідолів. Я намагався не звертати на них уваги.
    — Капище близько, — промовив песиголовець. І зупинився перед високим дерев’яним хрестом, що мав уособлювати віру в чотири стихії. Але на скільки дрібним він виглядав у порівнянні з рештками культури древніх. Кам’яні обличчя чекали поки знову настане їх час. І цей час настав.
    Я смикнув монаха за хітон.
    — Час наших богів ще настане!
    Песиголовець облизав язиком власний ніс.
    — Все життя я вірив у справедливість і те що, молитвами можна заслужити милосердя богів. Але настав той час, коли виявилося, що боги такі ж само мінливі як і все на світі. Кому мені молитися?
    Погляд його чорних очей лише опустився додолу.
    — Істині, — тихо промовив я. І поглянув у небо.
    — Істини не існує! Все дозволено! — крикнув песиголовець. І завив вовчим виттям. А за тім став стукати кулаками у землю. Робив він те так завзято, що вирив невеличку яму. А коли відхекався, то став її рити. Я вирячив на нього очі.
    — Зупинися!
    Але він не слухав. І дістав з ями невеличку скриню. Став на коліна і підняв до хреста.
    — Не знаю, чиїх богів цей знак, але я зрозумів натяк, — прошепотів песиголовець.
    Монах відкрив скриню, вона була повною золота. Він взяв її під пахви. Та пішов до громади завалків храму древніх.
    Чугайстер втретє поклав руку мені на плече.
    — Іноді не варто задавати питання, щоб отримати відповідь.
    Ми пішли далі. І йшли так до самої темної ночі. Аж поки у сутінках перед нами не стала височіти громада лісу. Височенні дуби стояли наче сторожа цього заповітного краю.
    Хотілося їсти та пити. За весь день ми жодного разу не зупинялися для перепочинку. І коли нам дорогою трапилася самотня криниця, що прихилилася на узліссі, ми з шинкаркою впали біля неї знесилені. На бідолашну білявку було страшно дивитися у темряві. Обличчя у пилюці, волосся сплутане і стирчить де як.
    — Сподіваюся, у Чорному Лісі нам трапиться якесь поселення. Я зараз голодна наче песиголовець, — дівчина спустила у криницю стареньке відерце.
    — У Чорному Лісі зараз жодної живої душі, — відказав чугайстер.
    Відро плацнуло десь внизу.
    — А чого ми туди тоді вирядились?
    — У мене таке ж саме питання до вашого друга. Чого він вас туди захотів провести. Шкода він не слухає тишу.
    Я оперся спиною до криниці і стукнувся головою. Не допомогло. Білявка дістала з криниці старе відерце і припала губами.
    — На вашому місці, я б його не пив.
    Вона закашлялась.
    — Чого це?
    Чугайстер поглянув на зорі в небі.
    — Скажімо так... Всі знають, що перед Чорним Лісом стоїть Криниця Правди. Той, хто з неї нап’ється вже ніколи не брехатиме.
    Я взяв у дівчини відерце і досхочу напився. Вона його від мене прийняла і напилася теж. Ми довго сиділи і чекали, поки щось станеться. Нічого не сталося. Поки ми сиділи, я встиг змерзнути. Дівчину також проймали дрижаки. Я озирнувся. Чугайстра ніде не було видно. Білявка притулилася ближче до мене.
    — Щось холодно, — прошепотіла вона.
    — Зима близько, — погодився я.
    Ми обійнялися. Стало тепліше.
    — Як ви чаклуни кажете у подібних випадках?
    — Ми кажемо, що все артаційно.
    — Нащо ви придумуєте складні слова?
    — Бо від слів залежать нюанси. Просто “артаційно” — це коли ти сам коваль свого щастя.
    Дівчина затремтіла.
    — Тобі ніколи не казали, що ти міг би бути ковалем?
    — Тоді б я одружився на Ниткоткані і ми б з тобою не зустрілися.
    Якусь мить трималася тиша.
    — В цьому є певна гра долі, що перед цим лісом зі мною лишилася тільки ти.
    — Олівцере... Це ж твоє ім’я? Можна я тебе буду називати Олівцерчиком?
    — А я тебе Волошинкою? За блакитні очі...
    — Як хочеш, Олівцерчику...
    Вона поцілувала мене під краєчок губи. Я відповів на поцілунок. Здавалося, струни часу знову натягнулися і ця мить триватиме вічно...
    Я схопився на ноги.
    — Це не правильно!
    — Якого біса! Ти здурів!
    Я сів на край криниці.
    — Краще б я не рятував тебе тоді. Всі лишилися б живі.
    Тиша вибухнула наче вогнекуля.
    — Так! Краще! Краще! — крикнула дівчина. — Кожної ночі я засинала та уявляла, як мене гвалтує весь шинок! І ось коли прийшов ти і сплюндрував найщасливішу мить у моєму житті, весь світ перекинувся догори дриґом! Ти... Ти... Ти — Зло!
    Вона схопилася та побігла в темне поле.
    — Куди ти! — крикнув я.
    — У свій шинок! Хай мене гвалтують! — прокричала вона здалечку.
    Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що сталося. Я лишився сам. Випив ще ковток із відерця на криниці. І пішов у глиб лісу. Сам. Один.
    
    У лісі не було жодної живої душі. Панувала така тиша, що ступи ногою на маленьку гілочку на стежці — луна лунатиме луною. І лише стиха шелестіло листя дубів, переповідаючи одне одному, що хтось потурбував їх віковічний спокій.
    Ранок чекав мене з невеличкою галявиною. Сонячне світло прослизало між листя і турботливо пестило вкриті росою трави, кущі та деревця. Я заплющив очі і підняв голову до сонця. Заспівала сопілка. Чугайстер сидів на старому пні та швидко перебирав пальцями, граючи веселу запальну мелодію. Я підійшов до нього ближче.
    — До цього лісу пройшла тільки найчорніша душа з усіх.
    Дідок відклав сопілку. І посміхнувся.
    — Ні. Пройшов той, хто думав не тільки за себе.
    — Світ не хоче, щоб його рятували!
    — Звідки ти знаєш? Ти завжди слухав тишу, але не слухав світ! А світ весь у цій тиші!
    Я сів на траву. Шелестіли дуби, явори та осики. Зелене листя грало у сонячному промінні. З гілки на гулку стрибала білочка. Вона пострибала ближче і залишила біля моїх ніг невеличкий горішок. Прибіг зайчик. Його ноги тупцяли дрібним ритмом. Він поклав мені біля ніг морквинку. І розвів у різні боки сірі вушка. Притупцяв їжачок, що ніс на голках дике лісове яблуко. Потім прийшов ведмідь, що ніс у лапі шматок бджолиних сот із медом. І сила силенна звірів прийшли до галявини, і кожен схиляв голівку у знак пошани. Я слухав тишу. Я слухав світ. Я слухав цей ліс. Його барви. П’янке живе повітря. Легкий дотик сонця і прохолоду вітру, що шелестів вітром і травами. І зрозумів. Але хай про це вже вам скаже ваша тиша.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 15:36 22.09.2019