Жив-був коваль. І мав дружину, гарну тією вродою, яка буває лише в жінці. Зранку до вечора вона поралася по господарству, а ввечері відпочивала піснею. Холодними короткими зимовими днями вона вишивала, і на білім полотні з’являлися літні ромашки, лелеки, сонце, трави, журкотливі струмки.
Але всього цього не помічав коваль. Похмурим він ходив і не находив для дружині пестливого слова. Жаркий вогонь кузні не запалював коваля новою наснагою, а лише обпалював. І закоптілий, він нагадував почорнілу руїну на згарищі, що одним видом розлякує всіх довкола.
І ось літньої днині трапилося проходити повз їхню оселю чарівникові-жартівникові. Спраглий, він попрохав напитися. Дружина коваля відразу принесла йому кухоль води. Коваль теж був у дворі. Чарівник не кваплячись, спорожнив кухоль, спостерігаючи за ними. Він швидко зрозумів що до чого й вирішив уткнути таку штуку. Взагалі-то, чарівники не вміють нічого створювати, лише надають предметам їхньої скритої суті, до якої вони самі прагнуть.
Так і цього разу. Варто було лише йому поглянути на жінку коваля, як вона відразу почала обертатися на голубку. Стрілою піднялася в небо й швидко помчалася до горизонту. Коваль лише встиг розпачливо прокричати:
— Куди ти! Повернись! Де ж тебе шукати?!
— Коли почуєш голос серця, тоді знайдеш мене, — донеслося з далекої височині.
Чоловік кинувся було на чарівника, щоб витрясти з нього всю правду, що той із нею зробив, куди вона полетіла, але того і слід пропав. Зажурився коваль, сів на землю й замислився.
— Коли... почуєш... голос... серця, — повторив слова він із розстановкою й приклав руку до серця. Воно стривожене билося: тук-тук, тук-тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук, але ніякого голосу чоловік не почув.
Тоді він підвівся і побрів в тому напрямі, де зникла його дружина, яку чарівник-жартівник обернув на голубку. Чалапав він, як то кажуть, куди очі дивляться, і по дорозі розпитував людей:
— Ви не бачили сизокрилої голубки? Куди вона полетіла? То дружина моя.
Подорожні, що траплялися ковалю на шляху, тільки здивовано лякалися і сторонилися божевільного, щоб він нічого їм не скоїв.
Але якось зустрів коваль одного мудреця, що біля своєї хатини на ослінчику мружив очі від сонечка. Молочні пухнасті брові загрозливо нависали над очима, біла борода спускалася Чумацьким Шляхом до землі і десь зникала за правою передньою ніжкою ослінчика. Солом’яний бриль захищав сиву голову від пекучого сонця, а старі зморшкуваті руки задумливо спиралися на старий потрісканий ціпок. Дід відкрив очі, уважно вислухав чоловіка й дав таку пораду:
— Щоб почути голос власного серця, треба щоб воно почуло голоси інших сердець.
Мудрець знову впав у глибоку задуму. Як далі не розпитував коваль діда, але той більше нічого не додав.
«Отже, голос серця можна почути коли маєш сердечний слух, — підсумував коваль подумки, — Але ж я його маю, — захотілося йому закричати: — Маю, та ще й який».
Він навмисно обгородив своє серце глухою стіною, щоб воно не боліло й не чуло, який світ жорстокий та безглуздий, щоб не завдавати тим самим йому додаткового болю. Але, мабуть, добра людина не може бути щасливою, коли інші нещасливі. І саме в цей момент, він краєм вуха щось почув. Прислухавшись, він розібрав майже нечутний голосочок. Ще зовсім дитячий.
— Відпусти мене! Відпусти на волю, — прохав той.
Ковалю стало страшно. Він схопився за серце, яке вже шалено калатало, пориваючись з грудей. Коваль тихо пробурмотів до серця:
— Ні, тобі не можна. Не можна тобі в цей світ. Спи собі й менше хвилюйся, все одно всім не допоможеш, — але це був голос розуму. А що таке голос розуму проти пробудженого серця? Лише маленька соломинка проти нестримного потоку води.
Так і серце випурхнуло з грудей та полинуло у вишину. Розум намагався спіймати його руками, але воно увернулося й здійнялося до верху, а там… Сизокрила голубка летіла вже йому назустріч. Вони зустрілися й закружляли в повітряному танку, а бездиханний коваль упав на землю й на устах його була усмішка.
На цьому можна було б закінчити казку. Щоправда, якась сумна вона вийшла. Тому давайте краще придивимося до мудреця. Ось він розкрив очі й це вже був не той старик з білою бородою, а був все той же чарівник-жартівник. Він насипав собі на долоню зерна, і покликав:
— Кру-кру-кру.
Два голуби спустилося йому на руку з вишині й почали клювати зерно з його долоні.
Тоді він вдихнув одного голуба в тіло коваля, а другого обернув помахом руки в його дружину. Вона відразу стурбовано підбігла до свого чоловіка:
— Що ви йому накоїли?
— Нічого, він просто спить.
На цих словах коваль розплющив очі.
— Що з тобою, мій любий, що він з тобою зробив, мій коханий? – туркотіла голубкою біля нього дружина.
— Все добре, я просто спав, а зараз нарешті прокинувся.
З тих пір коваль із дружиною жили, як то кажуть, душа в душу, і як ті два голубки. А у коваля, навіть прокинувся рідкісний дар: він тепер міг викувати ледь не все на світі. Лише, коли люди приходили до нього й просили викувати щастя, коваль давав кусень заліза, і казав:
— На, викуй сам.
Але це вже інша історія. |
Рассказ открыт для комментариев