12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Анелі Количество символов: 41894
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an008 Забута історія


    Багаття ще яскраво горіло, хоча вже усі присутні потомилися і просто сиділи навколо. Дівчата кидали у вогнище хмиз, перешіптуючись про минувший день так тихо, щоб можна було чути хрускіт сухих гілок від вогню. Ті, хто стрибали через багаття парами продовжували сидіти удвох, не розтискаючи рук, про всяк випадок, щоб повір'я точно збулося. Старші дівчата, стомлені та щасливі, лежали в траві. Вони червоніли від поглядів парубків, які тільки-но ганялись за ними, лякаючи їх і змушуючи стрибати через вогонь. Сонце вже давно зайшло, і з лісу розстилався свіжий літній туман. Ставало досить прохолодно – усі жителі села потроху починали розходились по домівках.
    Це був один із тих небагатьох днів, коли всі проблеми забувались. Непорана робота, образи, стома від важкого тижня і будь-яка метушня зникали. Щороку купальська ніч ставала розрадою для всього села, і про погане ніхто й не думав, повертаючись додому. Тітка Галина повільно крокувала до своєї хати, згадуючи, як сьогодні зібрала ледь не півсела жінок навколо себе і смачно перемивала з ними кістки усім присутнім. Це приносило їй неабияку насолоду – потеревенити отак без спіху, в своє задоволення. І діставшись свого ліжка – вона одразу солодко заснула. Її сусіда Семен, старий і добрий дідуган, підпираючи двері сараю на ніч, широко всміхався і, непомітно для самого себе, хихотав, коли в голові зринали спогади, як він кількадесят років тому лякав дівчат на купальську ніч, а потім сам хоробро проводив їх додому. Його внучка Надія з чоловіком вже вкладали спати дітей в сусідньому домі і весело шепотіли про те, як колись стрибали разом через вогнище в таку ж зоряну ніч, як сьогодні – і ось їхня любов солодко засинає в колисці. То в одній, то в іншій хаті гасло світло і тільки де-не-де у вікнах догорали свічки, сповіщаючи, що господарі ще ладнуються до сну.
    Тим часом на галявині ще гуділа молодь:
    – Дівчата, не йдіть! Посидіть ще трохи з нами. А ми вас потім заведемо до самих будинків. Хіба ж вам не подобається проводити з нами час? – Миколу аж самого переповнила гордість за себе, такого безстрашного і миловидного.
    – Так! Не бійтеся. Та ми за вас з вовками битимемося! – підкидав Іван.
    – До того і йде, – засміялися дівчата. – Ви подивіться як вже темно! – Оксана взялась захищатись.
    – Нас же додому не пустять! Хлопці, майте совість! – Наталка з Ганною стояли позаду, але тупали ногами як має бути.
    – Ну коли вам ще дозволять так пізно гуляти? Невже хочете в дівках сидіти і з вікна виглядати до старості? – кричав десь позаду Андрій.
    – Навіть не просіть! – одрубала Марина і повела за руки Оксану з Ганною. – Йдем швиденько, може встигнемо поки всі не позасинали. Підемо через міст – так швидше буде.
    Дівчата смиренно попрямували за нею, а хлопці один поперед іншого робили свої останні спроби їх зупинити. Втім, Марина виглядала невблаганною.
    – А ви знаєте, що так пізно не треба йти тою стежкою? – пролунав голос Андрія позаду. Цього разу він говорив повільно і тихо, навіть трохи таємничо. Та й виглядати намагався так само – відвернувся від усіх, вперся всім тілом на молодого дуба і направив погляд у ліс. Це було досить впевнено, щоб зупинити метушливих дівчат.
    – Чого це? – Наталка перша зупинилась і перекрила дорогу дівчатам. Дуже вже її заінтригував Андрій своїм моторошним голосом.
    Хлопці, яких стояло з п'ятнадцять, повідривали очі від дівчат і перекидались поглядами один з одним. Всі затихли – ніхто не промовив ні слова. Було достатньо того, що дівчата зупинились. Решта молоді, що мовчали до цього і зовсім повернулися на свої місця, чекаючи наступних дій.
    – Андрію! Ти нічого дурнішого не придумав, ніж лякати нас тою старою байкою? – Марина і сама боялась ходити стежкою коло мосту в лісі за селом. Але сьогодні отримати від батька на горіхи було страшніше.
    – Точно! Нас таким не налякаєш! Тим шляхом кожен день ходять люди і ще нічого не сталось! – Ганна говорила впевнено, але вже не так спішила бігти додому і задкувала назад до вогнища.
    – А чотири роки тому? – Андрій повернувся до дівчат і впер руки в боки, як вчитель на уроці.
    – Це взагалі до чого? То ж дві різні історії! Марина вже зовсім нікуди йти не хотіла, але принципово протестувала Андрію.
    Багаття догорало і навколо зовсім стемніло. Дівчата оглянулись і стали як вкопані – стежка ледь виднілась. Тепер ніякі слова їхньої лідерки вже не змусять їх іти з нею темною, страшною дорогою без хлопців.
    – А от я чув зовсім інше! – з останніми словами Андрій вже святкував перемогу в своїй голові. Дівчата зацікавились – отже справу зроблено. Він сів на траву та почав підкидати дрова до багаття.
    Тонкими дівочими голосами в натовпі почало переливатись: "А що таке? Розкажи! Що тоді сталося?"
    Хлопці, за прикладом Андрія, повсідалися навколо вогнища і вже мостили дівчатам місця поруч. Коли ж як не сьогодні гуляти до самої ночі, а то – і до ранку. Та й один додому не підеш по ночі – до села не близько. Ця думка крутилася в головах усіх присутніх. І навіть Марина, яка лишилась одна стояти, врешті сердито всілася навпроти Андрія і втупила очі в землю.
    Старші люди з року в рік вже стомилися заганяти дітей додому і знали, що Купальська ніч для них розрада. Та й парубки ніколи не відмовляли собі в задоволенні прогулятися з дівчатами аж до їхніх хат, охороняючи красунь, – за це родичі останніх були спокійні. Так, для молоді свято продовжувалось.
    – Грійтеся дівчата і слухайте як воно було. Бо ж я особисто знав Марка, друга Тараса. То він сам мені і розказував що тоді діялось.
    Дівчата як зачаровані дивилися на Андрія, не кліпаючи очима. Кожна намагалась вмоститися ближче до іншої, а про залицяння забули навіть хлопці. Нічна тиша, ліс і вогнище робили атмосферу містичною, що так і спонукало до моторошних історій. Тим паче в селі вже чотири роки всі, як за домовленістю мовчали про Тараса і Микиту щоб не образити їх рідних. Ніхто й не знав, що тоді сталось. Навіть місцеві пліткарки не зачіпали ту тему, бо в самих були діти такого ж віку. Тому зараз дізнатися все в подробицях, хай і не достовірних, і нехай від базікала Андрія – було досить інтигуюче.
    Вогонь знову розгорався у велике і затишне багаття. Купальська ніч продовжувалась в великій компанії. Сюди зійшлась майже вся молодь з Криничного, села за лісом. Саме тут його мешканці святкували Івана Купала щороку, традиційно і незмінно.
    Андрій витримав довгеньку паузу, оглянув усіх навколо, затримуючи погляд на молодих красунях, чиї щоки горіли червоними мальвами від гарячого повітря біля вогнища. Він глибоко вдихнув і врешті розпочав свою оповідь.
    – Може хтось чув, років сімдесят тому, жив в нашому селі пан Микола Рекало. Дуже заможною була його родина – от паном його в селі і прозивали. Мав він величезний маєток, широкий двір, багато худоби і купу різного начиння в хаті. Микола часто їздив до Києва на заробітки – там він продавав різне добро. Він щедро платив місцевим хлопцям, щоб ті помагали по господарству. А вони, як бували в нього вдома – потім розказували усім про срібні ложки, дорогі килими, скатертини і забитий цінностями до верху льох.
    І був в Миколи один-єдиний син, Степан. Любив пан свого сина сильніше за все на світі. Ні в чому йому не відмовляв, покладав на нього великі надії, привчав до своєї роботи, щоб він її гарно порав, як батько знедужає. А той – виріс роботящим і таким гарним, що всі дівчата в селі червоніли, як тільки бачили його на вулиці. Батько хотів оженити сина з найбільшою красунею. Навіть в Київ їздили до городських свататись. Степан був вправним господарем, розумним і гарно ладнав з іншими хлопцями – часто ходив з ними на риболовлю. І от навесні пішли вони компанією на нашу річку ловити рибу. Моя прабабця казала, що тоді була дуже холодна весна. Річка з зими так і не розмерзлась і майже вся досі була вкрита кригою. Того ранку, ідучи до ополонки, Степан проломив ногами лід і по коліна опинився в крижаній воді. Хлопці його якось та й витягли, але поки вони дістались до села, – Степан вже майже не відчував ніг. Довго чекати не прийшлось, і вже за кілька днів він зліг у хворобі. Температура сильно піднялась, ноги ломило – здавалось, боліло навіть волосся. Степан не вставав з ліжка. Батько не відходив від сина – не шкодував ні грошей, ні сил – запрошував найкращих лікарів і знахарів. Але Степану легше не ставало. З кожним днем хвороба виснажувала його все більше, сили зникали, а за тиждень в нього й зовсім потухли очі. Пан Микола щоразу боявся, що синів сон може і не скінчитись. Він щодня споглядав, як його єдиний нащадок згасає і сам від того не знаходив собі місця.
    За три тижні Степана не стало. В церкві відслужили службу. Хто був знайомий з їхньою родиною і ті, хто лише чув про них – усі підходили до Миколи і намагались втішити його хоч словом. Багато добра зробив його син людям в селі, та і Микола ніколи не воротив носа від бідніших за нього.
    – Та хто його знає, як воно було! – вставила Марина.
    -Марусю! От як не знаєш – то слухай. – Андрій впевнено зупинив дівчину. Він вже давно помітив, що ніхто з присутніх і не рипався його перебивати. Молодь вже забула про час. Тільки хлопці хазяйновито час від часу підкидали хмиз та дрова у вогонь, від чого обличчя Андрія переливалось багряним світлом.
    – І що було далі? – протягнула Оксана.
    – Розказую! – Андрій по-діловому ходив то вправо то вліво, – Микола сказав поховати сина посеред лісу, подалі від людських очей, і поставив там високого різьбленого хреста. Місяць за місяцем Рекало ходив на могилу до сина – прибирався, приносив квіти, завжди залишав йому улюбленого пряника – солодкого бублика. Той рік став для Миколи страшним сном. Він все рідше показувався на людях, кожного разу все довшими ставали його поїздки за підробітком.
    Наступила зима і річка знову вкрилась кригою, що навіювало пану тривожні спогади. Недовго вагаючись, Микола вирішив поїхати з села. Все одно його вже нічого не тримало тут. А співчутливі погляди сусідів ще більше погіршували ситуацію. Врешті, ще до Різдва, Микола зібрав найпотрібніші речі і зі світанком вже виїжджав з села. Жінки, що йшли від річки, поставили відра з водою край дороги і проводжали поглядами панські вози. Вони зрозуміли, що це не чергова поїздка до Києва і Рекало вже не повернеться в Криничне. Проте жінки не вимовили ні слова, коли той проїжджав повз них, бо не знали, що ж можуть сказати йому востаннє.
    Це мені прабабця розказувала! – Андрій перервав сам себе, щоб додати розповіді правдоподібності і підвести підсумок всьому вищесказаному.
    Вітер зовсім вщух, але дерева продовжували синхронно хитатись, поскрипуючи кремезними стовбурами. Ледь чутно вони шуміли кронами – так, щоб не заважати оповідачу, ніби самі хотіли почути решту історії і надати їй ще більш таємничого характеру.
    – А далі? – донеслось зліва.
    – А далі цікавіше! Рекало поїхав з села і з місяця в місяць люди забували про скорботу і співчуття. Власні турботи витісняли з пам'яті чуже горе. А з часом замість цього місцевим жителям стало згадуватись інше. То один то інший починали перешіптуватись про поховання Степана. Воно нічим не відрізнялось від звичайного обряду. Окрім однієї деталі, про яку дізналися ті нечисленні персони, яких Микола позвав на похорони сам. У могилу до сина пан поклав деякі його речі, якими той часто користувався за життя. Багато з них були досить цінними. А на верх він кинув кілька мішечків, що задзвеніли, вдарившись об землю. В них були срібні монети, які Микола збирав на подарунок до весілля свого сина. Тоді ніхто і не подумав заздрити тим грошам – на всяке щастя кожна людина має і своє горе. Проте згодом це стало головною причиною всіх пліток.
    Минали роки, змінювались покоління і оповідка про зарите багатство пана поширювалась як місцева байка. Були ті, хто намагався його знайти, і не один раз. Але наш ліс, як ви знаєте, великий і густий. В ньому не раз губилися місцеві – що вже говорити про те, щоб знайти спеціально заховану могилу. Шукачі, здається обійшли весь ліс вздовж і впоперек, та місця того так і не знайшли. А може хтось і знайшов, а ми того не знаєм. – Андрій самовдоволено всміхнувся перед усіма своїми глядачами. – Тим паче немало людей виїхали з села за ці роки.
    Отож, Степанова могила ніби провалилась крізь землю. Люди подейкували, що Рекало перевіз могилу сина, коли їхав з села. Інші казали, що то нечиста блудить людей колами, відганяючи від скарбів. Хто що міг вигадати – те і говорив. Згодом ця історія перетворилась на легенду і вже ніхто й не знав, що ж насправді було з родиною пана і чи дійсно вони жили тут.
    – Отож бо! Навіть діти знають, що це просто байка для залякування дітей! Ніхто зі старших взагалі не пам'ятає ніякого пана! – Марина вперто намагалась повернути свою перевагу. – Не думала я, що ти маєшся такими дурницями оце як переказувати такі історії.
    – Почекай, почекай. Дуже вже цікаво. – Наталка шикнула на Марину, щоб та була тихіше. А друга у відповідь просто злегка покачала головою, закотила очі і сперлась на ліву руку. Знову всі були готові слухати, що ж сталося далі.
    Можете мені не вірити, а от Тарас з Микитою погодились би зі мною! -продовжив Андрій. – На окраїні нашого села, там де вже починається ліс стоять дві старезні хати.
    – Є такі! Туди діти бігають бавитися. Вікна чорні від пилу, всередині темнота і павутиння. Хто не побоїться зайти в будинок і просидіти там хоч кілька хвилин – той справді хоробрий. А інакше мусиш потерпіти насмішки однолітків тиждень-другий. – Ганка засміялася. Вона знала про що говорила, бо її менший брат тільки те і робив, що при будь-якій можливості втікав туди дуріти.
    – Там довгий час жили сім'ї лісничих. Їх рідко можна було зустріти на вулицях села чи побачити в громадських місцях. Жили вони досить бідно і користувались в більшій мірі тим, що можна було роздобути в лісі. Зранку чоловіки відправлялись на роботу, сини ходили на полювання, а жінки – по воду до річки і бралися за домашні справи. Підлогу встеляли сухим сіном, з дерева робили усяке начиння для дому. Вони тримали кіз, але ті були такі худі та нещасні, що майже не давали молока. Їхня одіж не дотягувала навіть до мірок бідних місцевих селян. А в такому вигляді та й геть без грошей зайвий раз в люди не вийдеш. Найбільше з цього приводу переживали Тарас та Микита – сини лісничих.
    – Ну і даремно! – Оксана захищала юнаків. – Я впевнена, ми б з ними подружились. Вони ж були такого ж віку, як і ми з вами. – дівчина розвела руками, показуючи на всіх присутніх. – Хіба ж ви їх не прийняли б в свою компанію, хлопці?
    – У нас в селі живуть найкращі і найдружніші парубки! – гордовито, як завжди, промовив Іван.
    – Марко, мій приятель, тоді теж полюбляв ходити на полювання, і в лісі час від часу зустрічав Тараса з Микитою. Вони завжди раділи поспілкуватись з ним, як з приємним співрозмовником, і щедро ділилися місцями, де водиться живність. Він ніколи багато не говорив про хлопців, але перед тим, як Марко поїхав жити в село до жінчиної родини, він не раз згадував про їхні балачки.
    Живучи так близько до лісу, звичайно хлопці чули історію про пана і його сина, нібито похованого тут. Самі над тим посміювалися, але з дитячою цікавістю щоразу на полюванні заходили все далі в гущу, досліджували різні напрямки. Звичайно, вони не мали надії знайти вигадану могилу, але цей час можна було присвятити розмовам і забути про роботу.
    Згадуючи цю легенду, Микита заводив як важко їм працюється і на ходу вигадував способи розбагатіти, завжди додаючи, що так і зробить...тільки трохи пізніше. Тарас рідко підтримував цю тему – він був старшим і розумів, що навряд зможе самотужки щось змінити. Мабуть це було б чудово – звільнити старих батьків від стількох турбот, якби вони мали бодай трохи грошей. І дівчата б дивились на них інакше – ніхто з селян не хотів віддавати своїх дочок в бідні хати. Згадуючи це, Тарас завжди починав нервово махати палицею по траві вздовж стежки.
    Хлопці не хотіли псувати настрій Маркові, але такі думки постійно мимоволі крутилися в їхніх головах. Вони знали, що життя могло б бути зовсім інакшим, якби це вони були синами якогось пана.
    Андрій продовжував говорити все голосніше.
    – Перед від'їздом мій приятель не раз згадував, що хлопці були впевнені – вони нічого не втратять, спробувавши знайти те містичне захоронення, але самі тут же висміювали цю ідею. Трохи згодом ми попрощалися з Марком, а за кілька тижнів він вирушив до іншого села зі своєю нареченою. Потім я дізнався про їхнє весілля, але ми з ним більше не бачилися.
    Молодь з Криничного схвально захитала головами, згадавши Марка. Він вже зо п'ять років, як не жив тут, та принаймні це – точно було правдою в розповіді Андрія.
    – Ну а звідки ти знаєш, що було далі? Ти ж не водився ні з Тарасом, ні з Микитою, як і всі ми. – Наталка питала це з такою дитячою цікавістю, що Андрій раптом спинився, знітившись, і відвів очі в сторону лісу. А за мить навпаки – він почав говорити ще більш впевнено, ніби сам був учасником тих подій.
    – Зараз розкажу історію до кінця – і ви самі зрозумієте, що я вам не брешу. – Андрій продовжив. – Одного дня Микита і Тарас, як і завжди прокинулися зі сходом сонця і почали збиратись на полювання. Зустрівшись при дорозі, смутно кивнули один одному і мовчки попрямували по здобич. Скоро до села мав приїхати ярмарок, якого з року в рік чекали жителі Криничного. Але для хлопців це було лише черговою згадкою про їх вбоге вбрання, відсутність грошей і друзів. Того дня мисливці були вкрай засмучені. Будь-яке свято оминало їхні будинки. Не було в них ні смачної вечері, ні подарунків, ні тих, хто міг з ними розділити радість цього дня. Старі батьки вже не мали змоги якось покращити святкування, та і саморобні іграшки та казки перед сном вже б не зарадили двом дорослим юнакам. Вся робота тепер була на їхніх плечах – що робило їхнє життя важким та позбавленим тим радощів, які мали хлопці такого ж віку.
    Хлопці бродили лісом вже шосту годину, а полювання зовсім не вдавалось: ані найхудішого зайця, ні птиці – жодної живності. Не було ні слідів тварин, ні звуків, що могли привести до них. Всі жителі лісу ніби ховалися від парубків, що сьогодні неабияк дратувало їх. Тарас розгнівався, жбурнув палицю і обезсилено сів на траву. Микита мовчки вмостився біля нього. Вони зайшли вже досить глибоко в ліс – далі йти було небезпечно. Сонце стояло в зеніті, сил іти далі вже не було і хлопців мучив страшний голод. Це означало, що здобичі вони сьогодні не отримають. Юнаки посиділи так зо півгодини, випили води з бурдюка – треба було повертатися, бо вдома було ще багато роботи.
    Раптом Тарас різко підвівся. Його очі забігали, оглядаючи все довкола. Він прикусив нижню губу і зжав руки в кулаки. Хлопець почав швидко бормотати щось про те, що вони, ходячи на полювання, обійшли вже майже половину лісу, що їм треба хоч спробувати щось змінити в своєму житті.
    Завершив він голосно і впевнено: не буде соромно повірити в дитячу байку, але вони будуть справжніми дурнями, коли хоч раз не пошукають тої клятої могили панського сина. Вони все життя жили під цим лісом, ходили на полювання і на ягоди, заходили так далеко, як ніхто в селі. Юнаки не раз бачили, як селяни влаштовували походи за скарбами і сміялися з них ще дужче тоді, як ті верталися з пустими руками. І невже стане гірше, як вони зроблять те ж саме – ніхто навіть не знатиме. Краще так, ніж повертатись з без здобичі додому.
    Сонце вказувало, що наступив полудень і хлопці мали ще вдосталь часу, щоб обнишпорити хоч якусь частину лісу і повернутись додому до заходу сонця. Микита завжди хотів зробити це, тому довго просити його не довелося. Він одразу ж почав пропонувати різні варіанти пошуків і потягнув Тараса за рукав в протилежну сторону від стежки, якою вони йшли.
    Хлопці заходили все далі в гущу лісу – продирались через чагарники, їхні ноги заплутувались в височезній траві, руки були обдерті і на лиці також вже виднілися подряпини. Щодалі – йти ставало все важче, парубки задихались від швидкої ходьби, сил вже зовсім не лишилось, від голоду почала паморочитись голова. Микита озирався, але вже давно не було видно їхніх знайомих місцин. Ліс став темним, густим і геть непрохідним. Тарас лишав зарубки на деревах, та їхній шлях ставав дедалі заплутанішим – потрібно було обходити повалені дерева, широкі кущі, болотянисті низовини.
    Мисливці зупинилися. Тарас, захекавшись, дивився вгору, намагаючись визначити час. За кронами дерев важко було розгледіти небо, та вочевидь було досить пізно – в лісі стало вже зовсім темно. Микита, геть знесилений, втратив останню надію ще кілька годин тому та вже давно був готовий повертатися додому. Кожен наступний крок його лякав – йти далі він зовсім не хотів, але відмовляти Тараса було вже надто пізно.
    Зовсім тихо, собі під ніс, Тарас також шепотів що треба йти назад. Зупинившись, вони зиркнули один на одного, замучені, брудні, голодні, і щиро засміялися. Звичайно вони б нічого не знайшли, як і всі до них. Цей похід лише стане веселою історією, про яку вони ще довго згадуватимуть і розказуватимуть дітям перед сном. А зараз потрібно повертатись – батьки вже мабуть сильно переживають.
    Юнаки розвернулися і застигли – вже зовсім стемніло, а отже шукати зарубки на деревах буде тяжко. Хлопці зібралися з силами і вирушили. Вони довго блудили – ніяк не могли натрапити на дорогу, котрою йшли сюди. Їхніх знаків, які вони лишали по собі, не було видно вже кілька годин – вони зрозуміли, що не знайдуть їх. Лишалось тільки йти в якусь одну сторону, не сходячи з курсу. Це була єдина можливість врешті вийти з лісу, хай і не до їхнього села. Шлях назад став ще важчим.
    Врешті вони ледь не падали з ніг – вже пройшло набагато більше часу, ніж вони йшли вперед, але все навколо і досі було зовсім незнайомим. Парубки забрели в низину, яку застилав густий туман, і зупинились – тут вони точно не були. Остаточно зрозуміло – вони заблукали. Ця думка пронизала голову Микиті – той впав на землю, обхопив ноги руками і істерично повторював, що ця ідея була помилкою – він був наляканий і Тарас його розумів. Якщо вони не вийдуть хоч трохи ближче до поселення – їх нізащо тут не знайдуть. Люди з Криничного не ходять так далеко в ліс.
    Від хоробрості парубків не лишилось і сліду – зараз обоє обіцяли собі – якщо зможуть вибратися звідси, то більше ніколи і не подумають займатись такими дурницями. Тарас намагався не показувати страху, наскільки це було можливо, але той брав верх – юнак судорожно почав оглядатись, обхопив руками голову, намагаючись заспокоїтись. Ситуація ставала гіршою з кожною секундою: Микита все не замовкав, темрява густішала, скрип дерев просто зводив з розуму – всередині хлопців вирувало божевілля.
    Раптом погляд Тараса зупинився в одній точці. Наче зачарований він завмер і не зводив очей з неї. Повільно нахилившись, Тарас посіпав Микиту за плече і той нарешті втих, побачивши блідого як смерть товариша. Микита почав вдивлятися в чащу лісу в тій стороні, намагаючись знайти, що ж привабило погляд друга. В думках він блискавично перебирав: вепр, вовки, а може ведмідь чи ціла сім'я ведмедів. Врешті, очі Микити зупинились, він потроху підвівся і так само мовчки застиг поруч. Метрів за п'ятдесят з-за кущів виднівся височезний, кремезний чорний хрест. Хлопці переглянулись і кожен зрозумів німе питання іншого – чи варто їм іти туди.
    Старий чорний, порослий мохом і обплетений до середини травою хрест, який виростав просто з туману в темряві. Картина була настільки моторошною, що юнаки ладні були відмовитись від будь-якого багатства, навіть якщо це та сама могила, аби скоріше забратись звідси. Через хвилину-другу, Тарас нарешті почав кліпати, протер очі і все одно не вірив тому, що бачив. Невже голод, страх і їхня стома можуть таке виробити з розумом. Чи це все дійсно справжнє? Підходити ближче, як і повертатись спиною до хреста й тікати було дійсно страшно. Микита почав домовлятись з другом про їхні подальші дії. І коли хлопці трохи заспокоїли нерви – повільно, ледь чутно почали наближатись туди. Вони зціпили зуби і зажали в руках палиці так сильно, як тільки могли. Вони були тут самі-однісінькі. Навколо, як і весь час до того не було і натяку на щось живе, але від цього ставало ще гірше на душі – ніби померло все в лісі і сам ліс.
    Хлопці дійшли до призначеного місця – це справді була чиясь могила. От тільки визначити хто ж саме тут похований вже стало неможливо – всі надписи на хресті були знищені дощами, мохом і самим часом. Зрозуміло було одне – це захоронення надзвичайно старезне. Парубки присіли і почали обговорювати те, чи варто робити щось. Кожен випалював одне і одразу ж заперечував іншим: "вони заради цього йшли, але чи можна так вчинити з чиїмось родичем, а раптом це дійсно могила панича і там є срібло, але ж це не по-християнськи так чинити".
    Було зовсім пізно і часу на роздуми не лишалось. Місяць ледь пробивався крізь лісові хащі, злегка освітлюючи низовину. Можливо хлопці не зможуть вийти з лісу і невже такою ціною – навіть не дізнаються чи ж правдою була ота сільська байка про сім'ю Рекало. Рішення було прийняте.
    Мисливці схилились над могилою на колінах і востаннє зважили всі за і проти. Суперечливі думки розривали їхні голови. Тарас випалив: "зараз, або ніколи" і метушливо почав рити землю, аби не встигнути відмовитись від сказаного. Микита кинувся йому допомагати. Хлопці копали всім, що приходило в голову: ножами, палицями, руками. Процес ішов важко і надзвичайно довго. Страх усвідомлення того, що вони накоїли і безмежна цікавість не давали парубкам стомитись, заглушували біль і голод, дурманили розум. Яма ставала дедалі глибшою, і згодом хлопці могли стояти в ній в повен зріст. Ще удар – і пролунав глухий звук дерева. Це воно.
    Микита з Тарасом розчистили землю довкола і зупинились. Перед ними лежала справжнісінька труна. Тарас відгорнув волосся з чола, відвернувся від Микити і заплющив очі. Він був злий на себе, на Микиту і на весь світ. Чому він стоїть тут, в могилі серед непрохідного лісу? Яка нечиста привела його сюди? Навіщо йому ця пригода – щоб померти ось так? Чому саме він? Микита в той час перехрестився і поцілував хрестика на шиї.
    Назад діватись нікуди – хлопці відкрили домовину і переглянулись. Ні один ні інший не знав як реагувати на те, що він бачив. У труні не було тіла. Мабуть, це трохи заспокоїло хлопців – побачити гнилий труп, що кишів черв'яками не було їхньою ціллю. Проте радіти вони не спішили – не було там і жодної кістки, чи волосся, що могло б нагадати людські рештки. Невже це був чийсь дурний жарт – заховати тут порожню труну. Чи може хтось з селян вирішив надати історії про панича більшої правдоподібності?
    Хлопці присіли над труною, намагаючись розгледіти все, що там було. Її наповнювало старе лахміття, якісь клапті тканин. Тарас зморщив лоба і почав палицею розгортати їх – раптом щось задзвеніло. Микита кинувся туди і став руками розгрібати все, забувши про страх. Юнак щось намацав і різко перевів погляд на свого друга. Він повільно витягнув ліву руку і затримав її на рівні своїх очей. Микита тримав важкенький мішечок, перев'язаний червоною стрічкою. Тарас потягнув за стрічку і з мішка посипались монети, переливаючись сріблом від місячного сяйва і забриніли дзвінким звуком, б'ючись об кришку домовини. Парубки очманіли від побаченого – хапались за голову, кричали, істерично сміялися і плакали. Вони вже не знали чи все це дійсно відбувається з ними, чи може вони знепритомніли десь під деревом і все це їм тільки ввижається. Вони поплескали себе по обличчях, зібрались з думками і почали збирати усі монети. Микита прикусив одну, перевіряючи на справжність. Він мало що тямив в тому, та і срібло бачив вперше в житті, але десь таке чув – потрібно було спробувати. Обидва товариші ринули копатися в лахмітті і один за одним знаходили такі мішечки, повні срібла, міді і дорогоцінного каміння. Кожен пакунок був більшим за попередній і наповнений під зав'язку.
    "Мабуть це останній" – оголосив Тарас. Він тримав в руці маленький лантух, що вартував цілого статку. І це тільки один, а їх он скільки. Хлопець підкинув його в руці і викинув мішок на верх. Хлопці вибралися з могили, обтрусили з себе землю, начепили мішки на пояс. Тепер головною задачею лишались пошуки села. Покинувши те місце, їхні голови ніби прояснились. Що далі вони йшли – то більше заспокоювались. Думки поволі поверталися до них, як і надія вибратися з цього проклятого лісу. І якби важко не було тягти скарби – юнаки відчували в собі нові сили рухатися далі. Бо ж тепер все було не дарма. Це доля привела їх сюди – тому що вони були варті цього багатства. Їхня важке життя стало випробуванням і тепер все буде по-іншому, все налагодиться. Микита дістав одну монету з мішка і взявся крутити її в руці. Одна вона варта нового чистого одягу для нього, смачнючої їжі на цілий тиждень, або доброго молодого коня. Тарас також не чув себе від щастя. Вперше за довгий час він був таким говірким – все розказував, як тепер зміниться його життя. Здавалось навіть просто говорити про це – вже було прекрасно.
    Парубки не помітили, як ліс все рідшав і світлішав, аж поки не вийшли до тієї галявини, де зазвичай любили полювати. Вони майже вдома – щастю не було меж. На вулиці все ще стояла тиха, зоряна ніч. Хтозна скільки хлопці блудили по лісі – кілька годин чи може пройшов не один день. Але зараз це не мало значення. Найбільшим бажанням для них був міцний та довгий сон. Хлопці зупинились недалеко від будинків. Перед тим як розійтися, вони домовились, що нікому не зізнаються в тому, що з ними відбулося. Мисливці закопали мішки з цінностями за хатами, а за тим – попрямували додому. Вони заспокоїли батьків, сказавши, що заблукали в лісі і полягали спати. Ця пригода повністю виснажила їх – хлопці спали майже добу, але такими задоволеними ще ніколи не засинали. І вперше за своє життя вони прокинулися дійсно щасливими. Того дня вони знали, що робити – ними було розроблено план і його потрібно було неухильно дотримуватися, щоб не викликати ніяких підозр.
    З того часу вони почали їздити в села, що знаходились подалі від Криничного, де їх ніхто не знав. Хлопці купували там їжу, новий одяг, начиння для дому, худобу, прикраси – все, що можна було придбати за гроші. Все, чого в їхньому житті ніколи не було. Згодом Тарас з Микитою почали проводити там весь вільний час. Юнаки вешталися по шинках, об'їдалися кращими ласощами і розважалися як могли. Наплели батькам про те, що знайшли роботу за селом і продовжували привозити різні дарунки, смачні харчі і новий одяг. Родичі Микити і Тараса не тямили себе від щастя і пишалися здобуткам хлопців. Але ті, що далі – те більше витрачали гроші на забавки і дурниці, сипали грошима перед дівчатами і вже не встигали протверезіти після чергової п'янки, як починали все по колу з початку. Їхнє життя ставало все веселішим і цікавішим, а грошей вистачило б ще надовго, тому зупинятись хлопці і не думали.
    Після чергового гарного відпочинку, коли хлопці гульбенили до півночі вони поверталися в село. Їх можна було помітити здалеку – два залиті горілкою тіла хиталися зі сторони в сторону, падали і вставали, кричали пісні, в яких не розбереш ні слів, ні мелодії. Юнаки хлопали один одного по плечах та хвалили за відвагу, яка привела їх до скарбів. Вони сперлись один на одного і пленталися в сторону своїх домівок. Будинки вже було видно – йти лишалось недалеко, проте в такому стані – це займе трохи часу. Тарас вкотре вигукнув: "Ти справжній мужчина! Не побоявся піти тоді зі мною! Молодець!".
    -Молодець, – повторив скрипучий, старий голос, лунаючи десь позаду.
    Хлопці зупинились, і хитаючись, синхронно розвернулися назад. Вони миттєво застигли і враз побіліли від переляку. Тарас різко зняв шапку з голови, Микита розжав руку і бутиль з алкоголем дзеленькнув об землю і став розливатись під ноги хлопцям. Буквально за кілька метрів навпроти них стояла істота, що віддалено нагадувала людину. Розгледіти її було важко – в тіні дерева це було низьке, з півтора метри ростом, повністю чорне сухе тіло чоловіка з хвостом, що виляв позаду. Воно стояло на двох кістлявих патиках, які можна було прийняти за його ноги, а вітер розвівав тонке подерте лахміття, що звисало до самої землі, таке ж чорне, як і він сам.
    Мужність, про яку тільки що балакали юнаки щезла і вони кинулися чим швидше втікати від нечисті. Хлопці неслися, задихаючись, падали і продовжували бігти на чотирьох, кричали як малі дівчата. Микита пробіг половину шляху до будинку і обернувся – позаду нікого не було. Він зупинив свого друга, присів коло нього на землю і намагався відновити дихання. Парубки засміялися – очевидно, що вже допилися до чортиків. Потрібно іти спати, а то в темноті і не таке може привидітися.
    Наступного дня обоє сміливців вирішили не пиячити сильно, однак з такою ж насолодою проводили час, об'їдаючись цілим смаженим поросям вдома. Батьки обох пішли до села – тепер, в новій одежі, вони могли собі дозволити час від часу вибиратися в люди. Йшов вечір суботи, а отже – потрібно було йти до церкви на вечірню службу. Хлопці ж обрали більш приємний варіант – ледарювати вдома, напихаючи черево смачненьким. Вони сиділи в Микити в хаті за столом, їли і сміялися. Говорили про все на світі і будували нові плани на майбутнє. Тарас саме розказував товаришу про дівчину з сусіднього села, яка йому приглянулась, як його увагу відволік рух у вікні. Він перевів погляд з Микити на зачинене вікно позаду того – і вдавився. В нього зазирала та ж істота, яку вони бачили учора. Тарас закашлявся, почав тикати пальцем у вікно, а за тім – відштовхнувся ногою від столу і впав зі стільчиком назад. Микита підбіг до друга і почав плескати його по спині, одночасно вдивляючись в вікно, але нічого там не бачив. Очунявшись, Тарас встав з підлоги, махнув ще одну чарку горілки і мовчки вийшов з хати. Йому потрібно було добряче відіспатись.
    Парубки прийняли рішення зовсім перестати випивати, бо горілка геть віднімала їм розум. Проте таке рішення не допомогло. Те, що коїлося з ними далі – ставало все гіршим і гіршим. Спочатку мисливці мовчали про речі, які з ними відбувалися і тримали їх в таємниці навіть один від одного – бо ж думали, що виглядатимуть божевільними. Але це так їх лякало, що одного вечора вони все ж поговорили і зрозуміли, що таке коїться з ними обома.
    Щоразу, як хтось із них витрачав бодай одну монету – їх мучили жахи. Тарас з криком просинався щоночі – йому снився один і той самий кошмар, де страшна чорна істота вилазить з могили панича і крок за кроком наближається до їхнього села, до його будинку. Микиті також було не до сну – він міг поклястися, що йому у вікно шкребеться та нечисть, від чого він просинався по кілька разів за ніч. Більше того – Микита взагалі боявся підходити до ліжка в темряві, бо стверджував, що з-під нього кістлява гнила рука хапає його за ноги. Не тільки вночі, а і вдень хлопцям не було спокою – невиспані та змучені – вони шарахалися від будь-якого звуку чи руху. Як тільки лишалися на одинці – чули, як той старий голос скрипить в їхніх головах. Обличчя інших людей їм ввижалися гнилими, попсованими червами. Смачна їжа в шинках вмить перетворювалась на зіпсовану дохлятину, личинок і тарганів. Хлопці кричали зі страху, їх вивертало від побаченого. А місцеві чоловіки викидали тих з закладів як останніх п'яничок, щоб не псували вечір іншим.
    Врешті наші шукачі скарбів зовсім збожеволіли. Навіть батьки не впізнавали своїх синів. Ті вічно бормотали собі під ніс про могилу і срібло і те, що все це було неправильно. Хлопці зовсім перестали виходити з дому, не спали і не їли.
    Чергової ночі Микита як завжди не міг заснути. Він сидів на ліжку і вперто дивися на двері, ніби очікуючи, що хтось от-от має ввірватися в будинок. Під місячним сяйвом, яке тонкими променями пробивалось з вікна, його змучене обличчя нагадувало мармизу старого діда: червоні очі з важкими мішками під ними і насуплені брови не давали розгледіти за ними лице юного червонощокого хлопця. Очі Микити повільно почали змикатися, голова повисла до низу – сон брав гору. Парубок ще намагався боротися з ним – піднімав голову і мружився, розглядаючи кімнату. І знову відкрив очі – він ще не спить. Потрібно потерти руками обличчя – це його збадьорить. Микита ніяк не міг підняти руки до голови – ніби їх щось тримало. Він опустив погляд вниз і несамовито закричав. Замість рук з тулуба звисали їхні рештки – пошматоване м'ясо з кістками, що не можна було назвати руками. Микита впав з ліжка, продовжував кричати і борсатися на землі. Його рідні проснулися і кинулися до нього – він вже не вперше так кричав серед ночі, проте на цей раз він не спав і все ніяк не замовкав. Мати плакала в кутку – вона вже нічого не розуміла: що сталося з її хлопчиком? Микита знову глянув на свої руки – вони були на місці – цілі і непошкоджені. Це знову марево. І щоразу – все більш реальне і довге. Так більше тривати не могло. Микита підірвався і вибіг з будинку. Він припав до землі позаду дому і вирив мішки з залишками грошей. Усе, що в нього лишилося він склав в одну торбу і побіг до хати свого друга. Той так само не спав.
    Хлопці зібрали в торбу все, що не встигли витратити і побігли в ліс. Батьки кричали їм вслід і намагались зупинити, але це було марно. Тарас і Микита знали, що поки вони не повернуть гроші туди, де їх знайшли – вони не матимуть спокою на цій землі. Юнаки довго блудили, бігали в різні сторони як навіжені, то плакали, то сміялися. В одну хвилину вони остовпіли – перед ними височів той самий хрест, який вони так важко шукали кілька місяців тому. Могила була розрита і все лежало так, як його покинули хлопці того разу. Вони повільно і вкрай обережно наблизилися до захоронення і заглягнули вниз. На дні, в домовині лежало свіже, юне тіло хлопця, яке ще навіть не встигло побліднути. Одяг небіжчика був надзвичайно багатим: розшитий прикрасами бордовий кафтан, сніжно-біла сорочка, що виглядала з-під нього, атласний пояс зеленого кольору і новісінькі черевики, як у справжнього багача. Парубки заверещали диким криком, кинули торбу з грошима в могилу і вже обернулись тікати, як раптом перед ними просто нізвідки постали ще дві вириті ями. А над ними стояли камені, на яких були написані імена "Тарас" та "Микита". З-за одного з тих каменів почала висуватись подерта одіж, яку гойдав вітер, а за нею висунула пику і істота, на якій те лахміття висіло. Воно приклало руку до каменю і провело нею до низу, від чого пролунав жахливий скрегіт його кігтів. Вуха істоти, що більше нагадували телячі, були підняті і насторожено слідкували за кожним рухом хлопців. А його пожовклі, горсті зуби блиснули в кривій посмішці.
    Цього разу це було не марево. Перед хлопцями стояв Польовий. Він, завжди вештається по ровах і ямах, ховається в могилах і манить людей в поле. Як розказують старі люди той ніколи не лишає людину, що його потривожила, допоки не отримає взамін достойну жертву.
    Польовик повільно вийшов з-за каменю, крок за кроком просунувся ближче до хлопців і…накинувся на них гострими зубами!
    З останніми словами Андрій підстрибнув до дівчат і голосно закричав, махаючи руками. Молодиці вскочили на ноги і запищали так, що було чути на всю округу. А хлопці зайшлися щирим реготом і попадали на землю, тримаючись за животи.
    – Ну ти й дурень! – Марина трималась за серце, а поглядом вже душила Андрію горлянку. – Хіба можна так лякати?! Вночі?!
    – То ж геть не смішно! – Наталка ледь не втратила голос з переляку.
    – Ти дійсно дурень, Андрію! І ви, хлопці, не кращі! – Оксану трусило зі страху.
    – Ну годі вам, дівчата! Це ж лише жарти! Не переживайте так! Вам же було цікаво послухати. – Хлопці, продовжуючи хихотати, один за одним виправдовували Андрія і весь чоловічий рід з ним.
    – Пробачте, красуні! Просто не втримався! – Андрій протирав лице руками, намагаючись зупинити сміх.
    – Це ж треба ще таке придумати! Геть розуму немає! – Ганна важко видихнула і додала – Додуматися приплести історію про хлопців до дурної місцевої байки!
    – Нащо взагалі на свято було згадувати тих божевільних, про яких гуділо все село? Хлопці спилися і подуріли. Ото і добре, що повтікали з нашого села! Нема чого таким тут робити. Тільки батьків їхніх шкода. Виховали тих невдячних свиней, а ті їм такий сором наробили. Добре, що хоч їхні родичі переселилися з тих завалених хат до села, а то геть їх, старих, шкода – Наталка поставила крапку в розмові.
    – Гаразд дівчата, вже скоро світати буде! Ходіть ми вас проведемо до будинків, як і обіцяли. – Іван махнув рукою в сторону села.
    Молодь потроху втихла. Стомлені і щасливі, вони розходились від багаття. Хлопці крокували за дівчатами, а ті – грайливо пришвидшували ходу. Жоден з присутніх не шкодував, що лишився – всі вони дійсно гарно повеселилися. Усмішка не сходила з їхніх облич. Як і кожен рік на свято Купала – ніч була прекрасна і вона доходила свого кінця.
    Один за одним, молодь віддалялась від вогнища і прямувала по домівках. Вогонь згасав, востаннє освітляючи все довкола – все ще можна було розгледіти придавлену траву, де тільки що сиділи дівчата з Криничного і зв'язку дров, які не стали в пригоді. Все навколо нагадувало про хороший вечір.
    Вугілля тріскотіло в цілковитій тиші. Насолоджуватись цією ідилією лишились тільки двоє юнаків. Вони стояли і неперервно дивилися, як згасали останні іскри. Зі сторони здавалось, що їх ніяк не покинуть думки про все, що вони тільки що почули. Чи то від страху чи від захоплення вони не спішили нікуди йти. Юнаки стояли як вкопані, не в змозі видавити ні слова з себе. Їхні очі були зовсім порожніми – в них не виднілось ні краплі почуттів, жодних емоцій. Вони продовжували непорушно стояти, поки багаття зовсім не згасло – святкування купальської ночі було офіційно завершеним. Сама природа в лісі умиротворено заснула на кілька годин, що лишались до сходу сонця. І місце, де тільки нещодавно йшло гучне святкування, залилося місячним сяйвом – таким же затишним, як і сама ніч.
    Хлопці стояли, втупившись в землю. На їхні обличчя спадали пасма волосся, руки знесилено звисали донизу, все тіло юнаків переливалось тінями від дерев. Один із них розтиснув кулак і почав метушливо перебирати в руці якусь дрібничку з досі непорушним виразом обличчя. Проте, якщо бути уважним – можна було помітити якусь мізерну краплину суму, що читалась на його губах. Крони дерев хитались від легкого вітру і місячне проміння грайливо визирало з-за них. За мить все навколо завмерло в цілковитій тиші, а в руці молодого крепкого парубка срібним блиском перелилась його маленька забавка.
    

  Время приёма: 13:40 22.09.2019