Василь сидів у лопухах та уважно спостерігав за тим, як дорослі копають неглибоку, але довгу канаву, яку називають незнайомим словом «фундамент». Велика родина Турканів взялася ставити нову хату, скликавши усіх родичів на допомогу.
– Де тебе носить, чортеня? Ніколи нема поруч, коли потрібно! – гучний голос вітчима пролунав наче над вухом.
Василько поспішив: вітчим не любив чекати.
– Я тут, батьку!
Швидко підбіг до дорослих, які майже закінчили копати канаву та відпочивали, пихкаючи цигарками.
– Тримай лопату і тачку, будеш згрібати землю й відвозити її до паркану. Зрозумів?
– Звісно.
І Василь почав працювати під схвальні вигуки дорослих, які теж приступили до роботи. Перемішували лопатами сіру рідину у великому кориті, згодом заливали її в канаву. Рідина швидко тверділа і світлішала. Вітчим не посміхався, він керував роботою, показуючи власним прикладом, як потрібно працювати без продиху. Раз на годину чоловік зупинявся на перерву, затягувався папиросою, а потім довго кашляв: на фронті він захворів на астму, але курити не кинув.
Мама постійно говорила:
– Так і помреш, як повітря для дихання забракне.
Вітчим лише махав на неї рукою, брав черговий інгалятор і на якийсь час приступи припинялися. Потім усе починалося знову. Василько знав, що в такі хвилини до вітчима краще не підходити із зайвими питаннями. Правда, і в будь-який інший час хлопець намагався не турбувати матусиного чоловіка – той спалахував, як сірник, від дрібниць і починав кидатися на маму, брата, сестру і Василя, – діставалося всім.
Єдиною людино, яку побажав і боявся вітчим, була бабуся. Василько чув, як у селі подейкували, що бабця – відьма. Дехто в селі навіть переходив на інший бік вулиці, щоб з нею не зустрічатися, коли бабуся приїздила погостити до дочки – Василевої мами. Але хлопець не вірив у ці байки: він точно знав, що відьми літають у труні, перетворюються на гарних панночок та в небезпеці кличуть Вія. Про це Василь давно прочитав у свого улюбленого Гоголя. А бабуся нічого такого не робила, але іноді хлопцю хотілося, щоб бабуся виявилася відьмою та покликала на допомогу потойбічні сили: вони не могли бути страшнішими за вітчима.
На зиму Василька часто віддавали до бабусі, а часом вітчим просто відсилав дружину «до мами», якщо пиячив з друзями або запрошував до себе колишню дружину зі старшою донькою. Василь цієї жінки ніколи не бачив, але дивувався з розмов про неї: залишивши собі старшу дочку, дружина пішла від вітчима, кинувши йому молодшу – Клаву. І мама прийняла чоловікову доньку як рідну – золотоволоса дівчина була на кілька років молодша за Василя, струнка і тендітна, майже прозора. Вітчим не міг на неї надивитися і майже носив на руках, постійно промовляючи:
– Клаві не можна бути на кухні – там погано пахне. Клаві не можна давати ножа – вона скалічиться. Клаві – покласти найкращий шматок пірога, їй потрібно їсти більше, щоб хлопцям подобатися.
Василь, а потім й Андрій не ображалися на сестру – врешті-решт одна дівчинка в родині. Вони ж справжні чоловіки, повинні її підтримувати та захищати.
_____
Будинок зростав на очах: за лічені тижні почали крити стріху, поспішаючи до дощів. Вікна і двері поставили пізніше, коли вітчим найняв штукатурів, які з ранку до вечора доводили стіни зовні та зсередини до ідеального стану. Василько допомагав місити розчин, носив відра з водою, прибирав після робітників. І до осені біля старої мазанки виросла величезна гарна хата, навіть не хата – дім, на радість своїм і на заздрість чужим. Вона височіла на розі двох крайніх вулиць села, тому кожний подорожній звертав увагу на красивий блакитний будинок під шиферним дахом: блакитні прозорі віконця, білі стіни, три сходинки до дверей. А перед входом матуся посадила трояндовий кущ, пояснюючи синам:
– Ці троянди називаються «сімейними».
Мати замріяно розповіла про те, як розростеться трояндовий кущ біля будинку, нагадуючи про велику дружну родину, що за одне літо побудувала цей дім.
Василько гадав, що родина переселиться до нового будинку, але цього не сталося. Нова хата чекала гостей та відчиняла двері лише на великі свята: усі родичі збиралися за великим столом посеред зали. Ночували в хаті тільки найповажніші гості – дальні заможні родичі з Києва, а іншим мама стелила в старій мазанці.
Зазвичай же Василь з братом Андрієм допомагали матері прибирати в новому будинку: прали білизну, трусили різнокольорові доріжки, які мама називала «родюшками», та перемивали і без того чистий посуд. Нова хата, за сільською традицією, як і нова сукня чи сорочка, була «на вихід». Навіть помріяти про те, щоб жити в ній, ніхто не міг. Вітчим іноді дбайливо оглядав будинок, підфарбовував дрібні тріщинки та змушував маму вкотре мити вікна і двері. Сусіди, проходячи та милуючись будинком, казали:
– Яка гарна хата в Турканів, найкраща в селі!
І це неймовірно тішило вітчима, який квітнув від гордості.
Василько уявляв собі, що колись він виросте та приїде до батьків у гості, і його відведуть ночувати до нової хати, постелять білосніжну постіль та дадуть пухові подушки. А зараз хлопчик боявся залишатися в хаті без мами, йому здавалося, що хтось ходить кімнатами, шаркає ногами і тихо кашляє. Будинок був невеликим: три кімнати з високими стелями та передпокій, але почувався Василь у ньому, як у величезному палаці – холодно, порожньо та незатишно. То здавалося, що хтось зазирає у вікна з вулиці, то знову чулися дивні кроки, то раптом протягом зачинялися двері.
Ще й не йшло хлопцю з голови, як бабуся, вперше побачивши нову хату, навіть усередину заходити не захотіла, чим образила вітчима. Вона довго вдивлялася в будинок, а потім голосно сказала, ні до кого конкретно не звертаючись:
– Не буде в ньому нікому життя. І від нього не буде. Неживий він, бо на старому козацькому цвинтарі побудований.
Вітчим одразу напустився на бабусю.
– Що ти верзеш, стара відьмо? Тільки спробуй щось начаклувати!
Бабуся повернулася до нього та посміхнулася:
– А тут нічого робити не потрібно – самі впораєтеся.
За кілька років забрала Василька жити до себе. Мовляв, хтось має її на старості доглянути. Мама трохи поплакала, але відпустила. Василеві здалося, що навіть із полегшенням.
_____________
Василь повернувся до рідного села вже разом з молодою дружиною, приїхав у гості до мати й вітчима. Ще дорогою чоловік гадав, чи поселять їх у новій хаті. А дружина Лариса, щойно побачивши хату на розі двох вулиць і не знаючи, що це і є їхня кінцева зупинка, захоплено вигукнула:
– Яка краса! Дивись, блакитні віконця, дверцята – усе, як на картинці. А які гарні троянди, я ще в житті таких не бачила!
Василь не був тут багато років, і теж не очікував, що кущ «сімейних» троянд оповине арку, заб’є виноград та яскравими червоними плямами розбавить звичну сільську зелень. Ось вітчим зрадів би, якби почув реакцію Лариси! А він і почув – старий чекав на молодих біля паркану, з-за нього виглядала мама.
Вона рідко, але все ж таки приїздила до міста провідати бабцю та свого сина, але Василь бачив її в останнє давно і був збентежений від того, як змінилася матуся. Мама стала огрядною та повільною, але ще красивішою, її сива товста коса була скручена на потилиці у велику гулю і своєю вагою змушувала постійно тримати голову високо піднятою. Через це і раніше маму поза очі називали гордою: коли вона йшла селом, кивати знайомим кожного разу було важко, бо гуля відтягувала голову назад, і декому здавалося, що Турканячка робить їм послугу, вітаючись нахилом голови. Вітчим стояв, спираючись на ціпок, а коли зробив кілька кроків, стало помітно, як сильно він кульгає. У руці тліла його незмінна папироса, від чого старий, як і раніше, страшенно кашляв і плювався.
Лариса привіталася, батьків Василя вона бачила лише двічі – на сватанні та весіллі, – і намагалася справити враження вихованої дівчинки, яка приїхала до «других» батьків. Василь і сам не почувався тут рідним, але що він міг сказати своїй романтичній дружині? Лариса показала рукою на нову хату:
– Чий це такий гарний будинок? Я і не думала, що тут можна побачити таку красу!
Вітчим одразу радо посміхнувся:
– Раді бачити тебе в нашій родині, доню.
Але тут Лариса все зіпсувала:
– А які троянди! Це Ви їх посадили? – молода жінка звернулася до старого.
– Ні, це вона! – вітчим ніколи не називав маму Василя на ім’я, лише «вона» або «ця». – Знищила весь виноград, насадила якийсь непотріб.
Мама винувато дивилася на молодих, а невістка відчула, що ляпнула зайве, тому вирішила виправити ситуацію:
– А чого біля будинку немає собаки? Ви його ховаєте, щоб нас не налякав?
Вітчим став ще похмурішим:
– Не тримаються тут собаки, збігають, – кинув крізь зуби. – Останній навіть ланцюг розгриз. Ось на подвір’ї жодних проблем – сплять, їдять, гавкають. А щойно прив’яжу біля нової хати – той самий пес рветься, як скажений, збігає за лічені дні...
Вітчим повернувся і, шаркаючи ногами, пошкандибав до старої хати, також чистої та охайної. Але вона навіть у порівняння не йшла з новою – окрасою села.
Молоде подружжя розташували в старому будинку, спати поклали на печі, а до нового будинку водили лише на «екскурсію». Василь порахував, що хата вже нібито й не нова, минуло більше десяти років з її будівництва, але розумів, що це вже не часовий вимір будівлі, це її власне ім’я – Нова Хата.
_________
Тепер Василь приїздив до села частіше – то на весілля брата і сестри, то на хрестини їхніх дітей, то на ювілеї батьків. Родина більшала: спочатку у Василя народилася донька Наталка, схожа на його бабусю – як зовні, так і характером. Не дивно, що стара опікувалася правнучкою, як колись і онуком. За півроку і в Клави з’явилася маленька дівчинка, така ж тендітна й прозора, як її мати. Доньку теж назвала Наталкою, що не сподобалося бабці:
– Не добре, коли в родині двійко діточок з однаковими іменами – одна зайва.
Клава після цього билася в істериці кілька днів, припинила будь-яке спілкування з бабцею та вилаяла Василеву маму:
– Ваша мама – відьма. Нехай лише щось зробить моїй дитині! І Ви ж така сама відьма, – кричала в запалі жінка.
Вітчим заспокоїв Клаву, і дівчинка залишилася Наталкою. А за півроку в кінці батькового городу почали будувати нову хату для сестриної родини. Керував процесом, звісно, вітчим, який пильно стежив за кожним кроком робітників, але сам уже не працював – здоров’я було не те. Клавчин чоловік брався за всі додаткові підробітки – то заробить на каміння, то на шифер, то на фарбу, – а вітчим розпоряджався грошима на будівництво. За кожну виконану роботу він розраховувався особисто і вимагав розписки – невидана справа в селі. Ці папірці старий складав у скриню – до орденів і документів. Пізніше завдяки цим писулькам весь будинок за судом відійшов Клаві, бо довели, що його побудовано виключно на батькові гроші, а колишній зять залишився ні з чим.
За кілька років у Василя народився і син, тепер до села їздили вчотирьох. Як діти підросли, мати запропонувала Василеві привозити онуків на канікули відпочивати, хоч на кілька тижнів. Діти були не в захваті від такої перспективи, але це все одно краще, ніж сидіти в душній квартирі, поки батьки на роботі. Усі онуки здружилися, а коли в Андрія народився й підріс син Олег – найменший серед усіх – стали загрозою для сусідських городів і садів. Не проходило й дня, щоб Турканам не скаржилися на онуків, причому «заводилами» завжди були «одесити».
Через хворобу вітчима та його постійні скарги на шум Василева мати поселила онуків у новій хаті. Вдень вони гралися на подвір’ї та влаштовували веселе життя сусідам, а ночували в «будинку для гостей». Дітей, правда, лякав чорний хрест, зроблений свічкою на стелі ще під час хрестин Олега – тоді священика запросили додому, а не понесли немовля до церкви. Такі часи були. Саме в цій маленькій кімнаті й була спальня, де стояли величезні панцирні ліжка з горою пухових подушок та ковдрами, набитими гусячим пір’ям. Навіть у літню спеку стіни нової хати зберігали прохолоду, і діти спали під ковдрами. Зручно було сховатися під ними в подушках, щоб вночі ніхто не знайшов. Особливо той, хто кожної ночі важко шаркав ногами і скрипів половицями в інших кімнатах будинку. Проте в кімнату з хрестом цей невідомий не зазирнув жодного разу, лише іноді з-під ковдри Наталка бачила чорні тіні, що рухалися по підлозі на порозі їхньої кімнати.
Вдень, коли сонце заливало світлом просторі покої нової хати, нічні побоювання здавалися марою чи сновидінням. Бабуся на розповіді онуків лише сміялася:
– Які там привиди? Це ви бачили тіні від фар автівок, що вночі їздять дорогою біля дому.
Але Наталка не заспокоювалася:
– Бабусю, а кроки, які ми чуємо кожної ночі?
– Ось через втому і чується різне…
– А сусідські хлопці казали, що в цій хаті ніхто не живе, тому що на будівництві чоловік загинув, – і тихіше додала: – І його у фундамент закопали.
Онучка не знала, що таке «фундамент» і повторювала почуті від когось слова, але бабуся просто заперечила:
– Не кажи дурниць… Це сусіди заздрять, що в нас дві хати, а нова взагалі найкраща в селі. Ось і вигадали цю дурню. Ти ж доросла дівчинка, менше слухай казок. Я бачила, як хату будували, ніхто навіть не поранився. Усі родичі разом стали до роботи…
Цю історію Наталка вже чула кілька разів, тому мовчки вислухала сімейну легенду і більше в бабусі нічого не питала.
А наступного дня її молодший брат переставляв, граючись, порцелянові фігурки «щасливих» слоників на комоді у великій кімнаті нової хати. Найменший слоник вислизнув у нього з рук і впав на застелену підлогу. Але коли хлопець нахилився, щоб підняти іграшку, доріжка скрутилася під ногами і, перечепившись, він упав, виставивши вперед руки. Слоник лишився неушкодженим, а гіпс Наталчин брат носив на правій руці до кінця літа.
Більше діти в хаті нічого не чіпали і нічого до неї не приносили. І який сенс, якщо навіть зрізані ввечері «сімейні» троянди на ранок звисали з глиняного глека чорно-зеленим лахміттям…
________
Василь Миколайович завершив лекцію й ковтнув прохолодної води з пляшки, студенти швидко розбіглися і незабаром він залишився один посеред порожнього кабінету. Останні дні червня було спекотно і душно, навіть товсті стіни старої будівлі не рятували, бо і тут, в аудиторії, не було чим дихати. Чоловік присів, щоб перепочити, і тут тишу розірвав телефонний дзвінок.
«Ось знову забув вимкнути телефон, добре, хоч зараз, а не під час занять», – подумав Василь і завмер від поганого передчуття.
Телефон замовк на кілька секунд, потім почав знову настирливо вимагати відповіді. Василь не хотів брати слухавку: йому на мить здалося, що він у горах і над ним ворухнувся камінчик, який – ще мить – і потягне за собою інші. Не покидало відчуття, що цей дзвінок і є тим камінчиком, за яким насувається каменепад негараздів. Чогось згадавши про бабусю, натиснув на зелену кнопку. З іншого боку незнайомий голос повідомив, що цієї ночі помер вітчим, тому Василя з родиною терміново просять приїхати до села.
Коли поклав трубку і перевів подих, зрадів – з бабцею все добре! І що з нею станеться, вона ж у свої дев’яносто чотири здоровіша за багатьох молодих. А вітчим постійно хворів, ще й фронтові поранення давалися взнаки...
Ранком Василь з дружиною і дітьми вже заходили на батьківське подвір’я.
Дерев’яну труну поставили посеред найбільшої кімнати в новій хаті – хаті, якою так пишався вітчим, його улюбленої «дитинки», яка прощалася із своїм батьком. Біля труни схудла та чорна з обличчя сиділа Клава й дивилася тільки на померлого батька, не помічаючи нікого й нічого навколо себе. Кілька разів жінки намагалися її вивести і бодай погодувати, але наштовхувалися на порожній погляд скляних очей. Проте коли мама завела до зали бабусю, Клава підхопилася, стала перед труною і почала кричати:
– Не пущу, не підходьте, відьми! – І вже звертаючись до Василевої матусі: – Батько завжди казав, що Ви зі своєю матір’ю його зі світу зживете, обидві ви відьми! Мене з чоловіком розлучили, а тепер і батька позбулися. І як ще стару відьму земля носить? Їй же майже сто років, а батько таким молодим помер! Краще б ви обидві!
Клава почала битися в істериці, вигукуючи:
– Але нічого вам не дістанеться, все моє! І хата ця моя! Будете у своїй халупі доживати і благати про смерть...
Нарешті сусідки силоміць вивели Клаву з будинку, і мама Василя змогла попрощатися з чоловіком. На цвинтарі неприємна сцена повторилася, однак тут уже голосила й Клавина дочка – Наталка, яка не давала своїй бабусі, хоч і не кровній, підійти до могили й кинути туди грудку землі. І Василь, і його родина не розуміли, що відбувається. Але питати про це було недоречно. Ночувати мама запропонувала в новій хаті, однак діти категорично відмовилися спати там, де вдень лежав небіжчик. Ввечері всі, стомлені й пригнічені, повернулися додому.
На дев’ять днів Василь з’їздив уже сам – більше для того, щоб підтримати маму, ніж шануючи пам’ять вітчима. За столом сиділи лише Василь з Андрієм, мама з бабусею та кілька сусідів. Клава в цей день накрила столи посеред свого двору і запросила на поминки півсела, крім, на її переконання, уже колишніх родичів. До мами вона більше не приходила, а наступного ранку Василь побачив нашвидкуруч зроблений паркан на городі, що розділив дільниці – з одного боку лишилася батьківська частина городу, а з іншого – сестрина. За життя вітчима ця умовна межа була позначена маленькими стовпчиками, пофарбованими у білий колір. Тепер стовпчики зникли, а дірки від них, які опинилися далеко за парканом з протилежного боку, було засипано свіжою землею. Мама мовчки подивилася на це захоплення городу, нічого не сказала і пішла до себе. Андрій, який завжди спочатку діяв, а потім міркував, побіг до сестри з’ясовувати стосунки. Повернувся злий:
– Сказала, що це тільки початок, не дасть нам усім життя. І що це з нею? Уявляєш, її Наталка мене взагалі з хати вигнала.
Андрій мав жалісний вигляд.
– Я ж її, малу, на плечах катав, гойдалки лагодив, вона ж з моїм Олегом виросла! От холера...
Увечері, збираючись додому, Василь пішов прогулятися до нової хати. Чоловік підійшов до будинку й привітався з ним, як з людиною. Віконця й двері були яскраво-блакитними і свіже пофарбованими, а біля білосніжної хати рясно цвіли червоні «сімейні» троянди. Василь обійшов хату і раптом побачив щось дивне: усю стіну перетинала тонка, але чітка тріщина. Чоловік був певен, що ще кілька днів тому, на похороні, нічого не було. Дивно... Він повернувся до старої батьківської хати, щоб розповісти про це, але не встиг ще відкрити рота, як бабуся промовила:
– Це лише початок. Зараз все почне руйнуватися. Я казала, що цей будинок проклятий. Він уже забрав перше життя. І родину зруйнує, – бабця рубала короткими фразами. – Біжи, Василю, звідси. Мені вже все одно, а тобі ще жити...
Василь попрощався швидко і поїхав, уже дорогою забувши про цю дивну розмову. Він давно звик до того, що бабуся нічого не питає, а розмовляє так, наче читає чужі думки.
____________
Восени бабуся померла – вмирала вона довго та важко, змучилася сама й змучила маму, до якої переїхала по смерті зятя. Усе ходила по кімнаті, когось шукала, але нічого не казала. Сусіди намагалися переконати Василеву маму розібрати дах над бабусиною кімнатою, бо, мовляв, інакше відьма померти не зможе. Мати вийшла у передпокій і твердо сказала:
– Геть звідси! Моя мама не відьма! Коли лікувала вас і ваших дітей, казали, що знахарка, а тепер – відьма!
Жінка помітила свою найкращу подругу:
– Вона ж тобі дитину від смерті врятувала, Меланко, а ти тепер її відьмою кличеш.
– Ми ж хотіли, як краще. Ти ж з нею вже три дні маєшся, ми ж допомогти хочемо, – невпевнено відповіла на це Меланка.
– Не потрібна нам ваша допомога. Скільки кому відведено – стільки і проживемо. І смерть нам не вибирати... – жінка помовчала. – А хто вважає маму відьмою, на похорон не приходьте.
Бабуся на ранок тихо відійшла. Людей на цвинтарі було мало, дрібний дощ швидко розігнав навіть тих, хто прийшов. Бабуся зібрала всіх своїх дітей та онуків разом, тільки не було Клави з Наталкою. Меланка не прийшла також.
На наступний ранок Василь побачив на стіні нової хати тріщину вже з іншого боку....
Мама лишилася зовсім одна. Андрій хотів забрати її до себе, але та категорично відмовилася покидати рідну хату. Добре, що молодший син хоч жив недалеко – так кожного дня зранку і ввечері заходив провідати стару – або сам приходив, або онук забігав. Олег став для бабусі єдиною відрадою на старості: він і дрова нарубає, і виноград почистить, і худобу нагодує.
За півроку по смерті вітчима Андрій вирішив нарешті зайнятися переоформленням нової хати, плануючи одразу відмовитися від своєї частки на користь матері та сподіваючись, що Клава зробіть те саме. Василь, як освічена людина – «професор», казав його молодший брат – приїхав допомогти розібратися з документами. Мама взагалі не хотіла цим займатися, бо вважала, що воно «само якось вирішиться». Проте сини наполягли на поїздці до сільради й зустрічі з місцевим юристом. Мама вдягла свою найкращу сукню й разом з Андрієм та Василем урочисто сіла до автівки – вперше в житті. Про результат цього вояжу завжди стриманий Василь розповідав наступного дня дружині, перекинувши пару чарок горілки:
– Ти уявляєш нашу реакцію, коли ми побачили заповіт вітчима! Усе-усе він заповів Клавиній Наталці, своїй онучці! Ось що сестра мала на увазі тоді на похороні – вона ж знала! Вітчим ще п’ять років тому уклав у сільраді цей заповіт! І коли тільки з’їздив? Ніхто навіть не здогадувався. А мама його доглядала до кінця життя, то він жодного слова не сказав!
Василь перевів подих і продовжив:
– А в кінці заповіту знаєш, що було?
Дружина вислуховувала це вже по третьому колу, але продемонструвала зацікавлення.
– Він зазначив, що не бажає, щоб маму поховали поруч з ним – лише донька та онука! Навіть після смерті відмовив їй у родині!
Чоловік налив собі ще одну чарку.
– І про власного сина навіть не згадав! Андрій зовсім розгублений. Не стільки через себе, скільки через маму обурюється! І, знаєш, ще кілька днів – і було б запізно, нічого б не вдіяли, бо заповіт би набрав законної сили.
Дружина знизала плечима – проблеми чоловікових родичів її мало обходили, своїх би дітей поставити на ноги, що вже про чужих думати...
Судилися через спадщину довго, але закон став на бік матері, яка наживала все добро разом з вітчимом. Клава билася до останнього, але нічого зробити не змогла: наріжний камінь розбрату колись дружньої родини – нова хата – було поділено між Василевою матір’ю, якій дісталася найбільша частина, та Андрієм і Клавою. Улюблена онучка вітчима залишилася ні з чим, а її наречений, дізнавшись про зміни в матеріальному становищі родини, перемкнув увагу на більш заможну Наталчину подругу, з якою невдовзі й побрався. Клава лютувала, але викупити всю хату, коли їй відійшла лише одна шоста частина, не змогла. Андрій сплатив сестрі її частку та нарешті оформив хату на маму.
А наступного літа жодна троянда не розквітла перед будинком, і незабаром кущ почав сохнути. Без трояндового буйства нова хата виглядала голою та неохайною. Усі спроби Олега посадити нові трояндові кущі були приречені – нічого не приживалося. Поступово навколо нової хати посохли всі квіти й дерева.
________
Згодом Василева мама вже не мала сил доглядати і стару хату, тому онук почав опікуватися й бабусиним будинком, й новим. Тріщини на новій хаті увиразнювалися, яскрава блакить побіліла, а навколо стояли засохлі кущі й дерева. Олег, приходячи майже кожного дня, не хотів змиритися із запустінням. Він уявляв будинок своїм у майбутньому, куди зможе привести молоду дружину та потім наповнити його сміхом маленьких діточок на радість батькам. І вирішив довести хату до ладу з мовчазної згоди бабусі, яка навіть заходити до будинку не бажала. Вона взагалі все рідше виходила на подвір’я, не сиділа з сусідами на лавці, а з домашнього господарства лишила тільки козу Білку, до якої прив’язалася як до маленької дитини. Кожного ранку, годуючи козу, стара жінка гладила її по голові та спині й розповідала сумні історії зі свого життя. Коза уважно слухала, меланхолічно дивлячись на свою хазяйку й продовжуючи сніданок. Білка ніколи не ставила безглуздих запитань, не переривала розповідей, не заважала говорити та вдячно терлася твердою білою головою об руки жінки.
Черговий раз погодувавши козу, Василева мати вирішила перевірити нову хату, бо Олег уже тиждень відпочивав з друзями в Карпатах. Відчинивши хвіртку, вона одразу побачила на доріжці якесь ганчір’я. Повільно нахилившись, взяла в руки шматок сірої тканини, з якого посипалася земля з яєчною шкаралупою. У кутках тканини було зав’язано вузли червоною ниткою. Жінка постояла кілька хвилин, дивлячись у бік Клавиної хати, потім забрала всі грудки землі, загорнула їх у тканину й, не вертаючись до своєї хати, вийшли за ворота. На перехресті вона висипала землю й, діставши з кишені сірники, що носила для розпалу печі, підпалила тканину. Ганчір’я займалося важко, але Василева мати не здавалася, раз у раз її підпалюючи. Нарешті справу було зроблено, хоч полегшення це не принесло. Передчуття біди не полишало стару жінку. Цього дня вона вже не ходила до нової хати і, повернувшись до себе, просиділа без сну до ранку.
На світанку, як завжди, пішла годувати свою улюбленицю Білку – але стайня була порожня, а зірвані з петель двері лежали поруч на землі. Швидко добігши до нової хати, вона раптом зупинилася і повільно зробила кілька кроків: прочинені двері, вибиті вікна, а всередині – розбитий посуд й розкидані рушники по всіх кімнатах. Злодії витягли навіть її білизну, приготовану на похорон.
– За що це все мені? – прошепотіла жінка.
Вона без сил опустилася на підлогу й заплакала – вперше за останні роки.
Молодий слідчий, викликаний Андрієм, довго ставив якісь питання, потім повідомив, що це вже четверта крадіжка за останній тиждень.
– Тут недалеко від вашої хати наркомани живуть, ось вони і попрацювали, – переконливо завірив міліціонер. – Щось дізнаюся – одразу зателефоную...
І навіть записав їхній телефонний номер до свого нотатника. Андрій покачав головою, не розраховуючи на якийсь результат. Проте за два дні слідчий з’явився сам і попросив Василеву маму зайти до відділку, обіцяючи повідомити про хід розслідування. Там він показав для впізнання здерту з кози шкіру, яку знайшли в лігві одного з наркоманів.
– Ваша коза? Тут ще постільна білизна, рушники, посуд...
Жінка кивнула, мовчки вийшла й, не реагуючи на заклики міліціонера, попрямувала додому. Вона лягла обличчям до стіни і лежала, не рухаючись, вже до вечора. Стурбований Андрій наступного дня виламав двері, щоб потрапити всередину. Мама спокійно відказала:
– Білки більше немає... Краще б я думала, що її просто вкрали
Про речі з хати вона навіть не згадала.
– Мамо, хіба це горе? Це ж звичайна коза! Головне, що з Вами все гаразд! – Андрій обняв стареньку. – Завтра Олег повертається, він усе полагодить, заживете ще краще.
– Білки немає... – повторила стара жінка та знову повернулася обличчям до стіни.
Більше вона вже не встала – відмовили ноги.
_______
Олег переїхав до нової хати, зробив ремонт і купив бабусі новий посуд і постільну білизну. Василева мама нарадуватися не могла на онука, їй здавалося, що нова хата відпустила їх, узявши жертвою нещасну козу. Навіть трояндовий кущ випустив нову зелену гілку від сухого стовбура, на ній з’явилося свіже листячко. Наступного року мали висипати й троянди. Наприкінці літа Олег викопав старі посохлі дерева, щоб посадити молоді. Стоячи над однією з ям, він відчув легке запаморочення і різко впав на колені. Земля стрибнула йому назустріч, і, опершись на долоні, хлопець спробував сфокусувати погляд та заспокоїтися. Перед його очима, на дні ями, копошилися дощові черв’яки – цілий клубок. Вони активно рухалися й намагалися вибратися назовні, але кожного разу долізали догори та падали вниз. Звідки вони тут взялися? Олег точно бачив, що яма була порожньою, та й суха земля, без краплини дощу вже кілька днів, – не найкраще місце для них. Олег кинув лопату, яку все ще тримав у руках, і сів на ганку. В голові посвітлішало, але з’явився страшний кашель, що не припинився навіть після пляшки води.
– От холера, – вилаявся хлопець уголос.
Пізніше такі приступи приходили все частіше, бабуся стурбовано вмовляла онука звернутися до лікарів. Він лише сміявся:
– Ну що мені буде? Я ж молодий і здоровий, як бик! Наступного літа невістку тобі приведу. Пам’ятаєш Оксану? Ми в школі разом вчилися.
Стара не пам’ятала, але кивнула – не ображати ж улюбленого онука. Проте Олега щось непокоїло:
– Бабусю, а димохід у новій хаті колись чистили? Мені здається, що він забитий.
Жінка насторожилася:
– А в чому річ? Нібито все нормально працювало, тягнуло добре.
– З печі постійно щось сиплеться: то мотлох якийсь, то бруд. – Хлопець помовчав. – А минулого тижня випала дохла ворона... Як вона туди потрапила? Може, залетіла й задихнулася?
Бабуся сіла на ліжку, спираючись на подушки, і запитала:
– Олеже, тебе ще щось непокоїть? Коли це все почалося?
– Ще з кінця літа... З першого приступу, – Олег нікому не розповідав про черв’яків, але тепер вирішив сказати бабусі: – І ще, тоді я побачив у ямі купу дощових черв’яків, хоч і сухо було. Рожеві, рухливі – вони в мене таку відразу тоді викликали, що я майже втратив свідомість. З того часу приступи й почалися... – Олег замислився. – Можливо, це з переляку?
Йому соромно було таке визнати, але іноді справді ставало моторошно, особливо коли він лишався один у новій хаті – то в трубі завиє, то чиїсь кроки почуються, то в шибку нібито хтось постукає. Коли в нього лишалася Оксанка, все було спокійно, тому Олег і приписав це своїй уяві.
Бабуся уважно подивилася на нього:
– Не думаю, що це переляк... Твої друзі або дівчина нічого не чують, так? – вона не питала, а стверджувала. – А твої приступи коли трапляються?
– Я вже думав про це... Кожного ранку, як переночую в новій хаті, – Олег за звичкою називав хату «новою», хоч вона була й старша за хлопця на кілька десятків років. – Бабусю, мені іноді здається, що будинок висмоктує з мене життя. – Олег і сам жахнувся від того, що сказав. – Кожного ранку я прокидаюся хворим, а потім поступово набираюся сил.
Жінка взяла онука за руку:
– Ти був у лікаря?
– Звісно, був, я ж обіцяв. Сказали, що це в мене тиск. І додали, що симулянт, бо в моєму віці тиску бути не може. Потримали два тижні на лікарняному й виписали на роботу. Добре, що вдень приступи бувають зрідка.
Олег натужно закашлявся, й бабуся протягнула йому чисту хустинку. Хлопець прикрив рота й швидко сховав хустинку в кишеню, щоб бабуся не побачила на ній крапель крові.
Від тиску Олега лікували ще півроку, а влітку він помер від гнійного плевриту після тижня в одеській лікарні. Василь з родиною приїхав на поховання й першою побачив Клаву, яку Андрій відтягував від свого паркану. Сестра впиралася й голосила:
– Я не цього хотіла! Я не цього хотіла!
Олега ховали всім селом і занесли труну на подвір’я нової хати. Бабуся, підтримувана Василем та Андрієм, проводила онука в останню путь. А на новій зеленій гілці трояндового куща червоніла одинока квітка, яку стара й попросила зірвати. З нею Олега й поховали. Більше біля нової хати троянди не цвіли...
_______
Василь став їздити до матері частіше, вона давно лежала, дивлячись у стелю, а останнім часом уже і рідко його впізнавала. Андрій заспокоював:
– Не зважай, вона і мене через раз признає, все кличе різними іменами. Навіть мою Тетяну, яка її доглядає – миє і годує, з вечора ще впізнає, а ранком уже не пригадує.
Андрій помовчав, а потім, нібито збираючись думками, продовжив після паузи:
– Знаєш, ми вирішили продати нову хату. Без Олега вона нам не потрібна. Мама взагалі про неї чути не хоче…
Андрій наче не стверджував, а питав у брата згоди.
– Андрію, мені все одно. Яке я маю до цього відношення? Це ваша хата і ваша земля. До речі, Клаві продаси чи комусь іншому?
– Клава нехай удавиться, але ніколи цієї хати не отримає! – Андрій розлютився від такого припущення. – Продам чужим людям, а за отримані гроші поставлю Олегу великий пам’ятник. Хочу на ньому гітару намалювати, Олег любив співати…
– Роби, як хочеш. Усе одно бабуся вважала, що не буде в новій хаті нікому життя… А мене це взагалі не обходить.
Василь поїхав тоді додому з важкими думками. А наступного дня в його одеській квартирі зранку пролунав дзвінок у двері. Заспана дружина відчинила і не впізнала спочатку ранню відвідувачку: на порозі стояла Клава. І як вона пройшла нагору, внизу ж давно домофон поставили, щоб неочікувані гості попереджали про свою появу.
Сестра м’ялася на порозі.
– Впустите? Мені з вами поговорити треба.
Василь насилу впізнав у старій огрядній бабці, яка стояла перед ним, колись привабливу жінку.
– Заходь, не чужі люди все ж таки, – Лариса мовчки дивилася на родичку, дивуючись, що та взагалі пам’ятає, де вони живуть.
– Чула, ви з Андрієм нову хату продаєте. Я хочу, щоб ця хата була Наталчина, моєї Наталки, – вона перевела подих. – Ти знаєш, що і батько так заповідав. Хату будували для моєї дочки, тому ви не маєте права її комусь продавати.
Сестрин голос почав зриватися на крик, тому завжди врівноважений і неконфліктний Василь почав її заспокоювати:
– Клаво, ти звернулася не за адресою. Я не вирішую, чи продавати нову хату. Будинок належить мамі, а опікується цим Андрій.
– Але ти можеш на них вплинути! Скажи, щоб виконали волю батька і віддали хату Наталці! А стара відьма нехай ще покається за свої гріхи!
Клава почала ревно хреститися на всі кути в кімнаті. Тут не витримала вже Лариса:
– Клаво, мама давно не при собі, вона навіть не встає. Що ти хочеш від старої жінки? А Василь до ваших проблем взагалі не причетний…
– Стара відьма це все заслужила! Я кожного дня до церкви ходжу, і зараз до монастиря їздила.
Василь одразу зрозумів, чого сестра опинилася в місті. Та не заспокоювалася.
– Твоїй матері свої гріхи спокутувати треба: і мене з чоловіком розлучила, і батька зі світу зжила, і мою доньку без будинку лишила. Усе їй повернеться, – і продовжила без переходу: – Так ти скажеш Андрію, що хата має бути моєю?
Лариса після цих слів встала, відчинила двері й спокійно сказала Клаві:
– Геть! І щоб ноги твоєї більше тут не було…
За місяць Андрій з Тетяною продали будинок переселенцям з іншого району. Але і в них життя не заладилося, будинок стояв порожнім.
______
Напередодні нового року Василева мати померла. Тетяна розповідала, що вона прийшла до тями, посміхнулася і помахала на прощання рукою. А потім заплющила очі і вже не прокинулася…
За тиждень до цього Василь з родиною навідалися до села, діти давно не бачили бабусю. І хоч чоловік відмовляв від поїздки, бо мама нікого не впізнавала, всі нібито щось відчували – вибралися разом. Василеву Наталку вразило, як схудла бабуся – на ліжку лежала стара тендітна жінка з короткою стрижкою – куди поділася коса навколо голови? Бабуся, не зосереджуючи на чомусь погляду, брала з миски по одній мандарині та з’їдала, ховаючи шкурки під подушку. Більше нічого вона їсти не хотіла... Наталка підійшла ближче, намагаючись потрапити старій на очі, а Андрієва Тетяна ще й сказала:
– Мамо, це Наталка, Василева дочка, пам’ятаєте? – але питання це було скоріше для дівчини, не ображати ж племінницю, яка нарешті вибралася до бабусі.
Проте раптом стара піднесла руку і тихо промовила:
– Підійди! – Наталка посунулася і сіла на ліжку, взявши бабусю за руку.
На дівчину дивилися темні очі, такі ж самі, як і в неї, – зосереджені і без жодних ознак хвороби. Бабуся помовчала і чітко сказала:
– Наталко, мене вже кличуть – і мама, і Олег, – про свого чоловіка жінка не згадала. – І я готова до цього, хоч і боюся вас усіх тут лишати. Як ви без мене? – вона перевела подих. – Не тримай зла ні на кого. І не ходи до нової хати. Воно ще не заспокоїлося...
– Що «воно», бабусю? – Наталка була збентежена.
Але бабуся втомилася, лягла на подушки, і за мить на Василеву Наталку дивилися порожні бабусині очі, а сама вона потягнулася за наступною мандаринкою. Нікого більше жінка не впізнала, навіть Василя.
Поховали її на сільському цвинтарі біля улюбленого онука. Лариса і діти прийняли це важко: зі смертю Василевої матері щось розірвалося у зв’язку з селом, зникло назавжди… Попрощатися прийшли сусіди, а з міста приїхав лише Василь з родиною, бо снігом замело всі дороги, і ніхто не захотів ризикувати.
Клаву не кликали, однак вона прийшла, стояла осторонь і не з ким не віталася. Зломлений горем Андрій нічого не сказав сестрі, та й не час було з’ясовувати стосунки. Клава мовчки подивилася, як труну вантажать на відкриту автівку й повернулася додому. Вона нібито переконалася, що винуватиці всіх її негараздів справді немає.
Андрій швидко продав і старий будинок, щоб нічого не нагадувало про минулі події. Намагався навіть не заходити на вулицю, де пройшло його дитинство і юність. Нова хата так і лишилася порожньою та виглядала неохайною, але Андрія це вже не цікавило.
За рік вся родина зібралася на мамині роковини і, незважаючи на холод і заметіль, рушила на кладовище. Василь постояв з усіма кілька хвилин. А потім вирішив підійти й до могили вітчима. Поруч він здивовано помітив свіжі квіти й вінки. Табличку з прізвищем припорошило снігом, і чоловік нахилився, щоб його зчистити. За спиною зойкнула Наталка:
– Тато, це хто тут похований?
Василь нічого не сказав, а показав лише на дерев’яний хрест. Разом і прочитали: тиждень тому померла Клавина дочка. Про це не знали навіть Андрій з Тетяною, хоч і жили на сусідніх вулицях. Наталка мовчки стояла над могилою, сльози котилися по її холодних щоках, а у вухах звучали останні слова бабусі: «Воно ще не заспокоїлося...». Але ж Андрій давно продав нову хату, скільки ж це триватиме?
Пізніше з’ясувалося, що молода жінка померла в Києві після нескладної операції – не вийшла з-під наркозу. За кілька місяців до цього таку саму операцію зробили її молодшому сину, і Клавчина Наталка погодилася на пропозицію лікарів – її з дитинства мучили головні болі. А все через якусь зайву судину в голові, що і син успадкував від неї. Малому нічого, почав на третій день бігати лікарнею, а в Наталки не витримали нирки. Клава братам навіть не повідомила.
Вночі Василевій Наталці, яка тепер лишилася в родині одна з таким іменем, як колись і пророкувала її прабабуся, наснився сон. Зведена двоюрідна сестра уві сні явилася веселою та щасливою, вона радісно повідомила:
– Як тепер все добре! Нарешті я маю свою хату, яку ніхто в мене не відбере…
Наталка прокинулася з тремтячими руками, а ранком пішла до церкви, куди раніше могла завітати лише на великі свята. Приїхавши до села на Проводи, вона здивувалася, що сестрина могила так і лишається неприбраною: старі пожовклі вінки, купи засохлих квітів, перемішані із свіжими, не давали навіть роздивитися хрест.
Влітку Василь приїхав допомогти брату у господарчих справах і попри пересторогу Андрія, пішов подивитися на їхню колишню нову хату. Вона змінилася: тріщини оповили фундамент, фарба на вікнах і дверях потемніла. Чоловік постояв і вирішив повертатися, як помітив біля стіни зелений кущик, що прогриз бетон і вирвався на волю. Кущик мав трояндове листячко і перші червоні бутони, які незабаром повинні були розкритися. Василь вирвав його з коренем і викинув на смітник за парканом. Коли востаннє глянув на хату здалеку, йому на мить здалося, що хтось зсередини через вікно дивиться на нього.
...За кілька років будинок знесли: тут пролягло швидкісне шосе. Численні аварії на цьому перехресті траплялися часто. Але це вважали наслідком швидкого руху та неуважності водіїв…
Рассказ открыт для комментариев