an026 Спекотний був день

    Спекотний був день. Приїхав до центру міста на нараду, а її скасували. Головного терміново викликали – щось особисте, не пояснювали.
     До наступної зустрічі залишалось ще дві з невеликим години. Місце – поруч, повертатись до офісу не було сенсу. Чим зайняти себе довго не думав - поруч був невеликий парк. Коли ще буде нагода посидіти вдень поза офісів?
     Людей у парку виявилось на диво багато. Майже усі лавки були зайняті. Принаймні ті, що у холодку. Вільні місця залишились лише на пригріві. Щоб знайти, де сісти у затінку, довелось йти майже у самий кінець, до схилу, яким закінчувався парк. Лавка біля фонтану, порожнього й сухого. Води в ньому не було вже дуже давно. Де-не-де вінця кам’яної чаші посередині фонтану почали тріскатись.
     По дорозі купив каву. Присмак паперу не подобався, але сідати у кав’ярні з кондиціонером не хотілось. Останні спекотні дні, тим більш година чи більше вдень посеред робочого тижня. Треба використовувати нагоду. А паперовий стакан… Виявляється, звик до скла та фарфору, раніше це було неважливим. Раніше. Це раніше було наче не в його житті.
     Сів на лавку, оставив каву, дістав цигарку. До речі, цигарка теж несправжня – електронна. Так, варто думати про здоров’я. Вже не 20 років, вік. А ще, мабуть, спрацювала реклама.
     Ось так: кава у папері, а дим з пластика та металу, чи з чого вона там зроблена.
     Озирнувся навколо. Середина серпня, але на землі вже пожовкле опале листя. Місцями вкриває всю траву. Біля входу у парку листя прибирають, бо там досі все зелене. А тут, у глибині, мабуть ще не дійшла черга. А може тут дерева більше опадають. Хто знає?
     Який дивний візерунок тріщин на асфальті доріжки. Не зрозуміло, чому досі не поклали каміння, котрим зараз замінюють старий асфальт? Смуги, лінії, перекриті листям та невеликими уламками гілок. Послання… Мені?
     - Дозвольте?
     Він так захопився думками, що й не помітив, як підійшов чоловік. Чоловік? Ще б пару років, і можна було б назвати дідусь. А так… Постать, статура, впевнені рухи, гучний голос – точно не дідусь.
     - Звичайно, сідайте, - сказав і посунувся ближче до краю.
     - Вибачте, що порушив вашу самотність. На сонці не хочеться, а у затінку все зайнято.
     - Так, я теж он куди зайшов. Ніколи раніше…
     Повернувся й не зміг договорити. Очі. Ніколи таких не бачив. Сірі, темно-сірі, стальні. Холодні, прозорі, а погляд наче леза.
     - Все колись доводиться робити вперше. Але інколи кожного разу стає важче й важче. Вперше ти не розумієш, не знаєш, на що варто чекати. Раз за разом ти все уважніший до деталей. Все точніше й чіткіше розумієш, що буде далі. Кожного разу ти питатимеш себе, чи міг щось змінити. Відповідь буде, але…
     У кишені задзвонив телефон. Як невчасно! Дістав слухавку, подивився на екран.
     Дзвонила секретарка. На телефоні був силует у купальнику. Треба поміняти або сказати їй. Відволікає. Налаштовує на пустощі, розлаштовує робочий настрій.
     Взагалі, правильно чи ні: встановлювати фото на свій контакт? Телефонуєш комусь по справах, а висвітлюється світлина, де ти інший. Демонструєш свій приватний, незнайомий чужим, неочікуваний образ. Навіщо?
     - Вибачте, що турбую. Тільки що подзвонили, сказали, що наступна зустріч скасовується. Вибачились за незручність. Просили перенести на завтра. Пообіцяли приїхати до нас у зручний для Вас час.
     - Дякую. Ну, скасовується то й скасовується. Перенесемо. До завтра точно терпить.
     - На Вас чекати? Повернетесь?
     Повертатись? Годинник на руці показував пів на п’яту. Може й варто було б, але… Вибір? Який варіант правильний? Що там казав незнайомець?
     Обернувся. Лавка, де сидів чоловік, була порожньою. Шкода. Хотів би поговорити. Цікава розмова. Щось зачепило. Але ні то й ні.
     - Так, повертаюсь. За пів години буду, дорога наче ще без заторів. Бувай.
     Опустив руку з телефоном. Подивився не екран. Дівчина у грайливій позі зникла.
     - І ти зникла, - посміхнувся сам собі. Порожній стакан з-під кави був разом із цигаркою в одній руці.
     Рука посунулась і застигла над урною. Пальці зім’яли вологий картон, наступної миті він полетів донизу. Цигарка обережно сховалась у чохол. Зробив крок, але погляд зачепився за блиск. Придивився: на землі, там, де були недавно ноги його нетривалого співрозмовника, лежала монета.
     Якась дивна, незнайома. Нахилився, взяв пальцями.
     Маленька, але важка. Якої країни? Ніколи не бачив такої. Монет та купюр все менше, їх заміняють карти та чіпи. Навіщо справжні гроші? Дійсно, зручніше. Хоча відчувати у руці приємніше метал…
     Від роздумів відволікли дзвони. Церква? Побудували, мабуть. Раніше її тут не було. Може зайти? Коли востаннє був? Цього року точно ні. Минулого?..
     Знову задзвонив телефон. Автоматично поклав монету до кишені брюк. Провів по екрану великим пальцем іншої руки, відповідаючи на виклик.
     - Слухаю, – і пішов у бік виходу з парку, перегортаючи монету у кишені та крокуючи у такт дзвонам.
     - - -
     До офісу доїхав навіть швидше, ніж сподівався. Переглянув документи, кілька дзвінків, кілька повідомлень, кілька запитів та кілька листів.
     Офіс опорожнів. Залишився лише він. Тиша, навіть чутно, як десь угорі гуде вентиляція.
     Вікна кабінету виходили на захід. Сонце вже спускалось до небокраю, проглядало крізь жалюзі.
     Взяв зі столу філіжанку з кавою. Підійшов, відсунув широкі стрічки тканини жалюзі, сів на підвіконня.
     Кава охолонула. Тонкий білий фарфор відтіняв темно-коричневу рідину зсередини. По краю півмісяць світлішої піни.
     Згадав парк і каву з присмаком картону, подивився на чашку в руці.
     Так ось у чому справа! Ось чого не вистачало! Паперовий стакан був закритий пластиковою кришкою. Хоча кава – це напій, але без оцих силуетів із піни його смак був зовсім інший.
     На коло всередині чашки впав промінь. Диск зверху набув глибини, став прозорішим. Погляд занурювався все глибше й глибше, поки не вималювався невеликий диск. На щось він схожий. Крайка, силует, наче цифра чи профіль. Дурниці. Кава не може бути прозорою. Вона темна й густа. То все сонце. Або сонце та втома.
     Один великий ковток, другий, голову закинув трохи до гори, заплющив очі, третій ковток. Остання рідина була густа, з частками мелених зерен. Перетирав їх губами та язиком, поки вони не зникли.
     Холодна, зовсім застигла. Але все одно смачніше ніж вдень. Тепер я знатиму, на що чекати. Швидко, гаряче, зі смаком швидкості або густе, відкрите та мальовниче. Як там казав той дядька? Коли знаєш, на що чекати, обирати може стати важче. Обирати, вирішувати. До речі, може досить на сьогодні вирішувати? Може ну його? Зараз поки налаштуюсь, поки закінчу – години дві, не менше, або навіть три. Скільки можна сидіти тут до ночі? Прийду завтра раніше. Зранку на свіжу голову працювати краще й швидше.
     Підвівся, поставив порожню чашку на підвіконня. Повернувся до вікна. Сонце вже майже сховалось за дахами будівель напроти.
     Мабуть день сьогодні такий. Нічого путнього. Нічого не зробив, нічого не заробив.
     Хоча ні. Заробив, якщо можна так сказати. Зовні помацав рукою кишеню. Біля ноги через тканину явно відчувалось кружальце.
     - - -
     Вечір був теплий, додому йти не хотілось.
     Поки думав, що робити, йшов прямо, кидаючи оком навколо.
     На протилежному боці вулиці поміж дерев проглядали ліхтарі. Нові доріжки, лави. Швидко облаштували, занедбані садки зараз перебудовують по всьому місту. Он і напис виглядає: літера «Я», серце та слово. Не видно. Що я там кохаю?
     Майже всі лавки були пустими, біля входу у садок стояв кіоск із кавою. Знову паперовий стакан… Ну і хай собі паперовий, байдуже. Проте повітря свіже, листя та трава пахнуть, вітер шумить. Компенсує.
     Залишилось подолати широкий проспект, по якому на великій швидкості в обидва боки мчали автівки. Треба лише перейти на той бік дороги – підземний перехід за пару кроків. До речі, там теж може бути кава. А може й чашки продають, справжні, скляні. Тоді взагалі буде добре – куплю чашку, у неї зроблять каву.
     Щоб зайти у перехід, довелось чекати – назустріч піднімались люди, які зайняли весь прохід. Спустився на кілька сходинок і, коли шум вулиці став тихішим, почув мелодію. Дивна якась. Флейта наче. Крок, другий, пауза, третій - ноги почали рухатись у такт.
     Наче Нільс мені грає, а я, як той щур, йду за мелодією. Посміхнувся. Прийде ж якась маячня у голову. Чому зненацька згадалась ця казка?
     Сходи скінчились, музика стала голоснішою. Музикант стояв біля стіни між кіосками, навколо невелика група людей. Крок за кроком, ближче. Між фігур слухачів проглядає силует. Дійсно флейта. Гарно грає. Зупинився. Мелодія скінчилась, музика уклонився. Люди полізли у кишені та сумки. Біля стіни лежав футляр, у ньому монети та купюри. Чимало, треба сказати.
     Флейта заграла знову. Ноти поновили плести павутиння та обгорнули. Руки німіли, ноги стали важкими та чужими. Біля музиканта блимав ліхтар на стелі. Здавалось, що навколо постаті мерехтять іскри. А десь у кінці тунелю, де був вихід у сад, проглядало світло. Красиво – і звук, і те, що під нього бачилось. Він плив по течії, яка то виносила на гору, то опускала майже до дна. Чи точніше казати землі. Байдуже. Гарно.
     Мелодія почала стихати, поки не зійшла на ніщо. Рука сама собою опинилась у кишені. Пальці знайшли металевий кружечок. Монета.
     На долоні маленький диск, майже невагомий, теплий від пальців. Візерунок, посічений край, посередині профіль, на іншому боці цифра – п’ятірка.
     Кинути чи підійти? Між ним та футляром пару метрів. Влучу чи не влучу? Спробую.
     Монета була у повітрі, коли відчув на собі погляд. Підняв очі догори і…
     - Ви?
     На нього дивились стальні очі незнайомця з парку. В голові промайнула думка: «Треба почекати, я щось хотів спитати. Точно пам’ятаю, що хотів, але що саме?».
     Повітря стало в’язким, навкруги все поплило. Лише перед очима була монета, що наче загаяна, повільно оберталась у повітрі поки не впала у футляр.
     Пролунав гулкий дзвін, коли вона впала та зачепила кілька монет.
     Схоже на дзвони, наче ті, що чув вдень.
     Десь здалеку пролунало:
     - Допоможіть, чоловіку погано! Тримайте його, обережно голова…
     Знову заграла музика, стіни закружляли, утворюючи візерунок. Коло, карбована кайма по краю, всередині обличчя. Наче знайоме. Я його бачив, зовсім недавно.
     Риси обличчя розтанули у промені світла. Образ почав кружляти, поки не перетворився на круговерть. Вона затягувала, неспішно, але впевнено. Я падав у неї, глибше й глибше.
     Світла все менше, з боків наступає темрява. Стало темно, а потім і зовсім тихо. Я вже не падав, я летів...
     …
     У голові було на диво ясно. Зараз встану, в офіс, дороблю документ, потім зустріч. Краще на ранок, бо решта дня розписана. Вчора зовсім вилетіло з голови, що сьогодні – п’ятниця. Треба все встигнути. Ввечері літак. Забув? Згадуй. Виліт о сьомій, реєстрація за годину. Рахуєш час?
     Час. До речі, котра зараз година? По відчуттям ще дуже рано. Ще ніч чи вже ранок? Вставати чи ні?
     Очі заплющені, але навколо темно. Сонце у кімнаті зі сходу. Це десь на початку сьомої, сіріє біля шести, а зараз крізь вії ніякого світла. Світла немає, але що це?
     Дивні звуки. Вода, хвилі, наче повільні, б’ють об берег. Скрипить дерево – цей звук важко не впізнати. Так у дитинстві скребтав  човен, прив’язаний до причалу. А ще тріскіт вогню…
     Що за дурня? Вода? Дощ на дворі? Відкрив очі. Попереду стіна з каменю. Провів очима догори, поки погляд не загубився у темряві. Стелі не видно. Не зрозуміло, чи є вона взагалі. Має бути. Кому має? Де? Чому?
     Маячня якась, сон напевно. Треба вставати, навіть якщо рано – поїду в офіс. У понеділок зранку нарада, на вихідних підготуватись не зможу. Поїздка, родина, друзі, два дні за програмою «встигнути все». Добре, що раніше прокинувся. Підсумки, питання, завдання – як раз за годину чи півтори встигну. Потім почитаю книгу у літаку, як нормальна людина.
     Звук хвиль посилився. Повернув голову – насправді причал і поруч із ним прив’язаний човен. Великий. Озеро чи річка – не зрозуміло – теж губилась десь між кам’яними стінами.
     Біля причалу факел. Великий, вставлений в облаштоване, скоріш за все саме для нього, кріплення з дошок. Помаранчеве світло вихоплювало з темряви шматки – причал, човен біля нього, прив’язний товстим канатом. Ще далі невелика будівля чи будка, теж дерев’яна, лава, а на ній щось велике та темне... Відблиски полум’я майже не потрапляли на безформну наваль.
     Перехопило подих. Де я? Підвівся, сів, озирнувся. Тепер стала видна огорожа, посередині щось на кшталт воріт. Що це за огорожа? Висотою трохи більше за метр, а так, від чесної людини, як то кажуть. Хвіртка – так точніше, збоку від неї на підпорі великий кухоль. Поруч із ним прив’язана мотузка. Провів її поглядом – тримає хвіртку, не дає проходу відкритись.
     Сперся на лаву, на якій лежав. Що за?.. Де ліжко? Я прокинусь чи ні? Як там вчили керувати сном? Треба ущипнути? Поживитись на руки? Руки ось – покрутив долонями.
     Досить. Сон чи не сон, треба встати. Купа діл, а я тут…
     Підвівся. Від нього до воріт біло метрів із десять. Зробив лише два кроки, а вже опинився поруч із кухолем. Той висів на рівні очей. Довелось підвестись, щоб зазирнути всередину. Монети, багато, майже повний. Маленькі, великі – лише монети. Навіть у світлі полум’я було видно – всі зовсім різні.
     Добре, граємо по правилам. Гроші? Отже, залишу платню, щоб пройти. Де мій гаманець? Має бути тут. Рука полізла у кишеню…
     - Не треба, ти вже все оплатив.
     Від несподіваності здригнувся. Голос йшов від лавки у темряві.
     Те, що він вважав безформною наваллю виявилось людиною. Обернувшись на голос, побачив високу постать у темному балахоні. Вона рухалась до нього, наче пливла по землі. Ще трохи, і на обличчя, точніше на місце, де має бути обличчя під великою каптуром, впаде світло від полум’я.
     Вдруге здригнувся навіть більше, ніж від голосу. Чоловік наблизився до смуги світла, у мерехтливих променях вимальовувались грубі риси обличчя, борода, вуса й очі… Ті самі очі. Втретє за день. Цей погляд він не переплуєш.
     Гра дзвонів та дивна розмова вдень, музика, що грав у переході, якому він кинув монету…
     Монета падає, і я разом із нею… Це останнє, що пам’ятаю.
     - Так, я ж казав тобі ще вдень. Але ти не чув, не слухав, не брав до уваги. Байдуже, - сказав старець, розв’язав мотузку й відкрив ворота. – Проходь, на нас вже чекають.
     - Хто чекає? Де? Де ми взагалі і куди будемо плити?
     - Забагато питань. Помилку – якщо ти обрав не той варіант – вже не виправиш. Тим більш, ти вже мав все зрозуміти.
     - Це все? Кінець? Що я зробив не так? Де помилився? З яким рішенням?
     - Смерть незбагненна. Але рано чи пізно ти зможеш із нею упокоритись. Але доти ти кожного дня – хоча тепер день буде один, довгий, нескінченний – будеш себе питати, чи слушне рішення ти прийняв.