12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Левченко Татьяна Количество символов: 33307
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an015 Вогневиця


    

    Останні будинки міста лишились у Марка за спиною. Вже почало сутеніти, проте шлях, розбитий у пил спекотним днем, здавався білим і в напівтемряві. Широку долину з півдня затуляли лісисті передгір’я, з півночі – рівнини, посеред яких де-не-де розташувалися пагорби. І вся долина була вздовж і впоперек перерита, сповнена тисячами дірок і ям, біля яких височіли гори сланців і глини. Серед них виступали невеликі дерев’яні будки, що накривали свердловини, а вздовж дороги в Дрогобич стояли численні дистилярні. Все це пронизував настирливий сморід спаленого газу. І лише з Долу – вкритого лісом пасма гір біля Борислава – віяло дощовою свіжістю. Звідти наповзала важка грозова хмара, на обрію палахкотіли зірниці.
    Марко роздивлявся нафтові вишки й згадував їхніх хазяїв. Ось копанка «Лілія Гелена». Про її володаря кажуть, що він стригой. Ну, то не диво, всі господарі потроху п’ють кров у робітників, так чи інакше. Може, й на краще, що всі це знають, тому забагато упир не вип’є. За «Геленою» височіла вже трохи похилена вишка закинутої копальні «Весела вдовка». Колись її заснував мовчазний пан зі Львова. Пан мав багато грошей, але всі знали, що він звичайний мрець. Блідий, спокійний, байдужий до всього. В справи не занурявся, покладаючись на совість найманих фахівців, які жорстко ставились до робітників. На копальні встановили сувору дисципліну. Прибутки швидко зростали, проте недовго. Зрештою ті фахівці пустили ґазду з торбами та швиденько втекли. Прийшлося пану повертатися до затишної труни під свист і знущання либаків.
    Так, забагато нечисті злетілося на запах нафти. Хто з заходу, ті лише жадібні. А зі сходу – страшні, лихі. На одній із копалень оселився пан – вовкулака. Щомісяця жер у повню когось із гірників. Ох, дарма він це робив. Місцеві згодом його впіймали та засмажили на вогнищі, доки пан перебував у шкурі вовка. Напевно, й з’їли.
    Аж тільки згадавши того перевертня, Марко зненацька відчув запах диму. Звідкись приємно повівало багаттям та їжею. Так пахло давно забуте – батьківський дім і гарячий хліб із груби. Зайшлося серце від туги й разом так закортіло поїсти, що Марко рішуче зійшов із дороги та попрямував до багаття.
    Боком до Марка сидів та пихкав люлькою чоловік років зо п’ятдесят, одягнений по-городянському, в темну вовняну жакетку й таки само вовняні штани, заправлені в чоботи. В крисатому капелюсі, що приховував обличчя.
    Поряд із ним сиділа дівчина й щось визирала в темряві, нібито вже побачила Марка. Обличчя її Марко як слід не розглядів, але у всій її фігурі відчувались якісь неспокій та беззахисність.
    Кінь, прив’язаний до воза, вискубував траву. Ніч, тиша, кожну комаху чутно. А Марку кортіло ще ближче підійти, потайки роздивитися тих, що сиділи біля ватри. Хтозна, може, харцизяки якісь. Треба роздмухати багаття так, аби навколо все вкрилося темрявою. Тож Марко тихесенько дмухнув на вогонь і той, ніби підкоряючись, підвівся стрункою ялинкою.
    Дівчина скрикнула. Трясця! Не зважив сил… Кінь заіржав, почувши чужинця. Дядько підхопився:
    – Що там за шибай-голова ховається… Ану, йди на світло! – і повільно потягнув до себе жаристу головешку.
    Що ж робити… Марко підійшов до багаття, зняв шапку й чемно вклонився:
    – Доброго здоров’ячка! Чи можна погрітися біля вашої ватри?
    – Помагай боже! Невже замерз до бурульок, га? Вогонь не куплений, сідай. То що, познайомимось? Мене звати Василь Мовчан, а це донька моя, Ярина. Сам ти хто?
    – Марко Байдак, либак я. Шукаю роботу, – Марко заспокоївся, коли зрозумів, що цей балакучий дядько на прізвище Мовчан на розбійника геть не схожий.
    Ярина відрізала порядний шмат сала, обсипаний цуркою сіллю, і товсту скибку духмяного череневого хліба.
    – …і втям собі нарешті – він тебе не з’їсть, лише подивиться, – звернувся Василь до доньки, мов продовжуючи перервану розмову.
    – Не подивиться, а подавиться! – роздратовано кинула Ярина, і додала вже спокійніше: – Таточку, може, повернемось до міста?
    – Не пощастить із роботою – повернемось. А зараз – аби я більше цього не чув! Ото вже дітки пішли… – зітхнув Василь, – батько їй не указ. Але ти, Марку, слухай та май на увазі – я спокійний, доки доньку ніхто не ображає. Інакше – тому не жити! – й пошепки додав: – Це якщо заходишся присмалювати литки, зрозумів?
    Марко кивнув, але трохи всміхнувся – гарний початок знайомства!
    Дощова хмара тим часом скотилася схилом і сунула на долину. Блискавки зайшлись у якомусь дивному танці, мов розумні істоти, й губилися, встромляючись у землю. Деякі потрапляли до громовідводів нафтових вишок і розліталися червоним феєрверком.
    Вдарила злива, загасила багаття.
    – Чого сидиш, допомагай! – Василь із Яриною кинулись до воза.
    Марко на мить застиг у нерозумінні – що робити, куди ховатись. Але скочив і разом із усіма почав розгортати брезент… І тут помітив, що на самому краю воза лежить мішок із зав’язаною горловиною. Нібито дідько шепнув – поцуп той мішок та кинь під воза, а тоді приберемо…
    Міцна рука вхопила за зап’ясток:
    – Не вмієш – то краще не починай. Ану забирайся геть, доки стусанів не покуштував.
    – Татку, не жени його! Хай зливу перечекає, – раптом попросила Ярина й кинула Марку: – Дурню ти дурню, нащо це скоїв? Брати в нас нема чого, ми самі жебраки.
    Тут Марко роздивився обличчя дівчини, й стало соромно вдвічі.
    – Пожаліла? – пробурчав Василь. – Даремно. Гірше б не вийшло… То й знаєш, що з батьком сперечатися.
     – Лихий поплутав, – вибачився Марко. – Даруйте, будь ласка, не злодій я! Гроза вщухне – відразу піду. Не люблю я тих блискавок – ніби дражняться!
    Марко картався, не розуміючи, що за мороки напали. Ніколи, навіть у найтяжчі часи, чужого не брав.
    Утрьох залізли під воза. Зусібіч заструменіли дощові потоки, кінь гучно відпирхувався від води. В обрисах блискавок Марку ввижалося щось живе, загрозливе й манливе водночас.
    Кортіло хоч чимось спокутувати провину. Тож він різко тряхнув головою, уявляючи, як розжеврюється багаття. Намагався трішечки додати вогню, але кострище знову дружно зайнялось.
    Ярина охнула:
    – Що це таке?
    – Диви, донечко, який у нас цікавий гість! Що ж – незле, дуже незле! – Василь вихопив із багаття гілку та почав роздмухувати люльку. – То що, Марку, поговоримо? Ми з дочкою простуємо до Старуні. Пан Казимир Блищак, що є власником озокеритної копальні, покликав мене палити рудниковий газ. Небезпечна робота, так. Але платня – вдвічі більше проти рудокопа. Розумієш, до чого веду?
    – Ні.
    –Якщо ти здатний на такі штуки з вогнем, то їдемо разом. Ця справа якраз для тебе.
    – Ні, – набурмосився Марко. – Я тільки-но ледь не поцупив мішка, а ти до мене з довірою?
    Той лише всміхнувся:                                   
    – Василь Мовчан – не з полохливих. І, сподіваюся, на людях теж знаюсь трохи. Та старий вже, помічник не завадить.
    Марко знову помотав головою:
    – Невдачливий я. Куди не прийду, обов’язково щось трапиться. Краще вже наймитом у селі чи взагалі бурлакувати, ніж лізти під землю. Щоб задихнутися чи сконати від голоду перш, ніж прийде допомога? Якщо взагалі прийде… Ні.
    – Добре… По-іншому спитаю. Чи була б твоя воля – погодився би позбутися невдач?
    – Авжеж! Тільки як?
    – Є для цього засіб. Але, щоб його використати, якраз і треба дістатися Старуні. До того ж, немає різниці, де тобі той неталан підстереже. Хіба не так? Чи сам злякався? – Василь хитро глянув із-під лоба.
    – Ото ще! Але «на слабо» мене не взяти, не хлопчисько малий. Може, й погоджуся. Тільки що таке – випалювати газ?
    – Замолоду я вирядився з другом у Німеччину, на вугільній шахті працювати. В місті познайомився з дівчиною, закохався. І якось покликала вона мене на побачення. Я мусив працювати вдень, тож умовив друга помінятися зміною.
    Щойно їхня баддя пішла стволом униз, на горизонт, як за кілька хвилин звідти пролунав страшенний гуркіт. На-гора полетіла порода, камені, уламки… мовби постріл із гармати. Навіть земля затремтіла… Ті, хто вижили, розповідали, як доглядач підняв лампу, аби перевірити кріплення. Газ, що скупчився біля стелі, відразу спалахнув…
    Той газ – він легше повітря, ховається у глухих кутах та під покрівлею забою. Не має кольору, нічим не тхне. Він завжди присутній у шахті. Але іноді з розколин і порожняви його стільки лізе, що аж шкварчить. Англійці звуть його диким вогнем, бо схожий на болотні вогники.
    Я не радів, що врятувався. Навпаки – вважав себе винним, бо загинув друг. І визвався випалювати газ. Колись таких називали покутниками. Брав той грішник смолоскип, і в мокрому кожусі, в масці обходив усі галереї. Переконатися, що газу немає. Або що він є. Якщо покутник гинув, чекали, коли згасне вогонь і очиститься повітря. Бувало й так – повертався, але несповна розуму від газу.
    Ось і я вважав собі таким покутником та ліз у небезпечні місця, аби тільки вгамувати совість. Я смерті шукав, відверто грав із нею в піжмурки. Це давнє діло, було та загуло. Авжеж, тепер я так не поводжуся, бо не хочеться доньку на самоті лишати. Спочатку треба гідну пару знайти. А вона спирається… Щодо друга, сподіваюсь, він пробачив мені на тому світі. Звичайно, колись та пані з косою мене обіграє… Але ж краще загинути в шахті зі смолоскипом, ніж од старечій немочі в ліжку. А тепер скажи – чи варто воно того?
    – Варто! – помовчавши, погодився Марко.
    – То що, підеш до мене підмайстром?
    – А, страхи – не ляхи. Тим паче заживо згоріти в мене не вийде... Згоден!
    – Ось це добре! Лише одна порада. Про те, що вмієш робити з вогнем – мовчи! Навіть подумки не згадуй, коли поблизу опиниться Казимир Блищак.
     
    Нових робітників пан Казимир особисто зустрічав біля власного будинку. Поряд було настелено новісінький дерев’яний пішохід у два накати по колодах – єдиний на всю Старуню. Блищак – щуплявенький, невеликого зросту, в наглухо застебнутій дорожній куртці, бриджах і високих, до колін, чоботах-дудочках. Мав вигляд такого собі англійця. Він привітно кивнув Василю, Марку й поштиво поцілував руку Ярині.
    Василь підштовхнув Марка вперед:
    – Це мій товариш і компаньйон. Робота в нас, випалювачів, така, що будь-якої мити можна загинути. Тож треба мати напарника. Чи згоден пан прийнять обох?
    Блищак поморщився і пробуравив Василя невдоволеним поглядом:
    – Ну ти й нахаба!
    Василь і бровою не повів. Тоді Блищак все ж вичавив усмішку, зробив до Марка крок і простягнув руку:
    – Хоч і змови такої не було, згоден тобі платити як Мовчану. За однієї умови. Хильни зі мною пива, Марку. Ось у тому генделику. То як?
    – Дивний ви пан! Але чому ні…
    Блищак тримався просто, з усіма майже запанібрата. Ввічливий, усміхнений та щирий. Проте чомусь навколо панувала дзвінка порожнеча.
    Коли випили пиво, Блищак узяв кухоль Марка і з силою кинув на підлогу. Глиняні черепки розлетілися навсібіч.
    – На щастя! – підморгнув здивованому Марку.
     
    Хтось, може, згадає, що колись у Старуні опришки Олекси Довбуша ховали скарби, що здобули в Богородчанському замку. Може, й так. Проте зараз тут інше багатство. Між невисокими горами Бзовач і Лукавець, майже на сотню метрів углиб, було знайдено потужні відклади піриту. І в тому піриті земляний віск, тобто озокерит, містився у великій кількості. А це вже справжній скарб.
    Майже відразу після цього відкриття з’явився в Старуні й Казимир Блищак. Придбав землю, збудував вишку, контору, робочі казарми та три акуратні домівки для гірських інженерів, із яких одна ще лишалася порожньою.
    Хто насправді Блищак, було важко сказати. Мав вигляд звичайної людини. Лише дивне прізвище натякало, що не все з ним гаразд. Пан Казимир охоче спілкувався зі всіма, був часом чемний, часом жартівник. Він радісно всміхався, немов світився зсередини, як справжній світлячок, блищак. Але після цих розмов ставало людям трохи зле, проте це досі швидко минало.
     
    Поблизу шахти збудовано довжелезну вальковану хату з залізним дахом і худими рамами, які повсякчас розгойдував вітер. Це була так звана артільна казарма. Всередині ця споруда розподілялася на крихітні комірки, в кожній із яких мешкали дві людини. Сусідом Марко став сивуватий літній дядько Нечай Осіньчук. Першого ж дня Марко застав Нечая за дуже дивним заняттям. Той в'язав із соломи дитячу ляльку-мотанку, та анітрохи не соромився цього заняття. Незвичними до цієї справи  руками з вузлуватими пальцями Нечай старанно намотував пасма льону, пригладжував і уважно роздивлявся, чи нема якоїсь хиби.
    – Нащо це? – спитав Марко.
    – У старій копальні озокериту вже майже нема. Але в пана Казимира є карта корисних копалин. Каже, що в тих пластах, що йдуть до схилу Лукавця, озокериту аж досхочу! Така собі «золота жила». Тож незабаром розпочнемо новий штрек од квершлагу. А в такому разі передусім треба Вогневицю вшанувати. Бо інакше не просто не пощастить. Вона й погубити може в копальні.
    – Вогневиця? Що це таке?
    – Берегиня. Комусь допомагає, а комусь і зашкодить залюбки.
    – Чому ж вона мешкає під землею, коли така могутня?
    – Тому що зараз люди інших богів знайшли.
    – А ти досі в неї віриш?
    – Так! І не лише я. Ми ж до хати її вдираємось. Ось і робимо підношення, всі по черзі. Це краще, ніж те, що робить із кожним Блищак. Але йому про ляльку – ні слівця! Затямив?
    – Добре, затямив. А що він робить? Відбирає силу?
    – Авжеж! Як той клоп, жирує з чужої удачі. Він пиво з тобою разом пив? Кухоль об підлогу розтрощив? Ось! У кожного робітника ця істота краде певну часточку того, що начебто взяти не можна – потрохи завзятості, везіння, впертості. І відбуваеться це тієї самої миті, коли трощиться череп’яний кухоль. Проте Вогневиця – вона сильніша за Блищака. Нашій Берегині молилися ще ті, хто в цих краях оселився сотні років тому. Тепер про неї забули, але це не ослабило її.
    – З такого невдахи, як я, Казимиру нема чого брати.
    – Що ж, подивимося, – всміхнувся Нечай.
    «А чим розквитається Василь?» – раптом подумав Марко, й чомусь відразу згадав Ярину.
                                                      
    Розгостилися дощі. Небо затягло мов сірим полотном, гори зникли в тумані, сиро стало та холоднувато. Марко і Василь повільно спускалися баддею до копальні, занурялися в тепло головного рудникового ходу – квершлагу. Очі потроху звикали. Крізь вологе повітря просвічували найдальші вибірки копальні. Бурштиновими вогниками сяяли ґнотики ламп. Недоспівані пісні, недомовлені слова зливалися у спільний шепіт, який ввижався мовою казкового гірського велетня.
    Не можна згадувати в копальні про чугайстра, лячно думати про таке, коли навхрест панує вічна тьма й давить могильна товща землі. Але саме такими вони з Василем були зараз – справжніми чугайстрами. Тільки не лісовими, а підземними. На обох вивчура – кожухи з вовчих шкур до п’ят, хутром усередину. Глибокі шкіряні шапки – по самі очі.
    Коли всі гірники підіймались на-гора, вони вдвох ретельно й обережно обстежували копальню. Першого разу Марко не випалював газу, тільки йшов слід у слід за Василем. Вчився. Той тримав на простягнутій руці довгий смолоскип, який тріщав і чадив гаром. Цього разу лише в найдальшому «рукаві» копальні під крівлею накопичився газ, де весь озокерит уже було вибрано. Газу виявилося забагато, тому від смолоскипа він не вибухав, а тремтів язичками. Вони висіли в повітрі й, дійсно, скидалися на ті вогники, що гуляють ночами по кладовищах.
    – А що, Василю, чи бачив ти на власні очі Вогневицю? – раптом спитався Марко, роздивляючись вогник, що плив просто перед очима.
    – Не верзи про таке в копальні, – суворо відгукнувся Василь. – Ходімо звідси. Бо газу надихаємось так, що й Вогневицю побачимо незабаром. Нумо, не зволікай!
    – Подумаєш! Може, вона дівчина гарна, ще одружуся.
    – Ось я тобі зараз одружу! – Василь підняв із підлоги товсту паличку, але Марко дременув швидше…
    Діло нехитре, незабаром Марко самотужки випалював газ. До того ж, була ще одна причина, через яку Василь не часто спускався до шахти. Він що далі, то частіше прикладався до пляшки. Бо вважали, що Блищак у п'яного нічого не візьме. Хай так, тільки напідпитку до їхньої справи братися все одно не можна. Тим часом газу в копальні ставало більше. Коли Марко підіймався на-гора – не лише кожух і шапка вкривалися чорною кіптявою, обличчя теж було мов у гірського духа. До світанку дим із виробки встигав уходити гирлом шахтного ствола наверх. Осідав гар, і зранку нова зміна бралась до праці.
                                         
    Одну з домівок для гірських інженерів Блищак віддав Василю Мовчану та його доньці. Спочатку мало хто розумів, чому власник копальні з такою повагою ставиться до Василя. Але невдовзі біля рудника з’явилася брама з вивіскою: «Копальня озокериту «Ярина».
    – Ти хіба не знав? – із подивом запитав Нечай. – Василь твій мріє віддати Ярину за Блищака. Через те й приїхав сюди. Казимир нещодавно овдовів, хоче знову одружитися. Знать, Ярина йому до вподоби – кажуть, що, буцімто, проходу їй не дає. Тільки «світлячок» наш Ярині зовсім не до смаку. А може, хтось інший у дівчині на думці. Тож Василь у розпачі – побоюється Блищака, але й дочці не хоче зав’язувати світ.
    Нечай розповідав, як про щось кумедне. Але Марко чомусь надовго замислився після цієї розмови.
     
    На робочому «горизонті» завжди вологе прохолодне повітря. Мерехтять у ньому ліхтарі, навколо тримається ніби серпанок. Ось одного разу хтось забув ліхтар по той бік такого серпанку. Аж раптом Марко побачив, що прозора хмара складається в людську постать. У жіночу постать. І щось шепотить, звертаючись до нього. Марко відчув, як спиною котиться холодний піт, настільки це було лячно. Він прожогом кинувся до кліті, швидше на-гора, де світло й ніхто не шепотить у вухо.
    І першою-ліпшою побачив Ярину. Марко згадав – останнім часом вона майже завжди перебувала десь поблизу. Мабуть, аби не бачити п’яного батька. А може…
    – Чому ти блідий?                                           
    Марко здогадався, що навіть гар не приховав того страху, що він зазнав.
    «Хай блідий, зате живий».
    Ярина підійшла впритул і торкнулася рукою щоки. Ніжно так, мов Марко її коханий. Інші гірники дивилися з усмішкою, але Ярині це не заважало. Ніби теж була трохи п’яна.
    – Ти гарний, – тихо сказала, майже пошепки. – Пощастить тій дівчині, що закохається в тебе. Але ти не слухай мене зараз, щось гіренько на серці. Скажи дядьку Нечаю, щоб увечері чекав на мене, – й пішла геть.
    – Ото дівка! – із захопленням сказав хтось із гірників. – Не тільки Блищаку, навіть і дідьку відсіч дасть.
                                              
    Увечері Ярина прийшла до них у казарму й нерішуче встала на порозі. В руках вона тримала клітку з невеликою жовтою пташкою. Нечай заметушився, прибираючись у холостяцькій оселі.
    – Це канарейка. На вугільних шахтах без неї не йдуть до забою. Візьміть, будь ласка, під землю, коли той штрек пробивати почнете. Поки вона співає – нічого не бійтеся. А щойно замовкне – прожогом на-гора! Хай вам бог помага! – та пішла геть.
    – Марку, не паси задніх, – порадив Нечай. – Розплющ ти, нарешті, очі! Вона закохана в тебе, а ти й не бачиш.
    – Ярина? Дядьку Нечаю, подобається вона мені. Дуже подобається… Але кажуть, що на її честь пан Казимир назвав копальню «Ярина». Може, й весілля незабаром?
    – Ще подивимося! – підморгнув Нечай.
     
    Настав той день, коли за наказом Блищака розпочали новий штрек. Робили міцні кріплення – цямрували, як то кажуть, рудню – а дядько Нечай тишком-нишком влаштовував невеликі ніші й ховав до них ляльки-мотанки.
    Перші кілька днів було спокійно. Але далі посипалися негаразди. Мов горох із мішка. І такі дивні речі... То похиляться кріплення, то з’явиться газ саме там, де Марко чи Василь його щойно спалили. Для когось цей газ здавався солодкуватим, а деяким ввижалося, що тхне грибами. Ні, не просто тхне, а таким густим уявляється повітря, що з нього можна спокійнісінько зварити грибний суп. Інколи газ вичавлював сльози, а часом – нестримний сміх.
    І тільки Марку все це було байдуже. Бо щодня він бачив і чув недосяжне для інших. Він звик і більше не лякався. Навпаки, кортіло взнати, чому саме його обрала Вогневиця. В тому, що це вона, Марко був упевнений. Шепіт вогняної дівчини – лагідний, манливий – примушував забути все на світі. Відтоді, де б не побачив цю постать, Марко вперто йшов за нею, в найнебезпечніші місця. Але щоразу вона раптово зникала, ніби дражнила…
    На поверхні Марко бачив Ярину – і мріяв про неї. Але щойно спускався в копальню, і все думки були про недосяжне – про Вогневицю.
    Сталося це так. Марко випалював газ під покрівлею похилого штреку. Раптом факел згас. Поки запалював його знову, повело вбік, все закрутилося перед очима... і впав без пам'яті. Надихався. Врятувало те, що виробка круто забирала вгору. Скотився, відразу прийшов до тями. Щось вогняне промайнуло перед очима – і згасло. Помарилося чи ні? Марко побачив великий валун, через який не міг би скотитися сам. Озирнувся – то хто ж його врятував? Поблизу нікого не було. Виходить, зробила це Вогневиця.
    Відтоді Марку в штреках постійно ввижалася вогняна дівчина незвичайної краси. Вночі вона снилася, а вдень він шукав її в копальні, та не просто так, а мріяв про те, щоб одружитися. Її не спитавши? То й що! Проте й до Ярини лишався небайдужий… Ось так і розривався «поміж двох вогнів». І сам не розумів, чого найбільше кортить. Над ним спочатку сміялися, а тоді хотіли від копальні відлучити, бо кому потрібен божевільний випалювач.
                                            
    Одного разу Марко побачив, як Блищак підійшов до Ярини й щось тихо сказав. Вона насупилась, але нічого не відповіла й швидко пішла. Марко розлютився, трохи не вхопив Блищака за комір.
    – Відчепися від Ярини!
    – То що? – тихо спитав Блищак і посміхнувся. – Хіба ж Ярина наречена твоя? Всі кажуть, що в тебе там… ну, з Вогневицею справи.
    – Що?
    – Що вона в тебе закохана… Стривай! – Блищак побачив, як почервонило обличчя Марка. – Вирішимо це полюбовно. Може, смикнемо по чарчині вина та все обговоримо. Згода?
    «Кортить останню силу з мене витягти? Що ж, спробуй», – вони попрямували до вже знайомого генделику.
    – Ярина мені до вподоби, – Блищак не піднімав очей від келиха. – Я умію довго чекати. Коли-небудь чи вона сама зрозуміє, чи Василь її умовить. Однаково вийде по-моєму. Ти, Марку, непогана людина, але нічого в тебе не вийде. Дарма плутаєшся в мене під ногами. То що, п’ємо за твоє здоров’я?
    – П’ємо! – рішуче погодився Марко.
    Вони разом підняли келихи й дмухнули, мов тую воду. Але цього разу Марко перший щосили кинув келих. Блищак став блідим, вхопився обома руками в стіл, а тоді безсильно звалився на підлогу. Відразу підскочив хазяїн, допоміг піднятися. Але Блищак відштовхнув його.
    – Начувайся! – тихо попередив Марка, й повільно почвалав додому.
    Марко відчував, як м’язи стрімко наповнюються силою, стає міцнішим тіло. Все, що поцупив у інших Блищак, струменіло перед Марком вогняною рікою. І лише гучні удари серця лунали в голові. Чи витримає він напругу?
     
    Тим часом дивин у копальні ставало більше. Рудокопи відмовлялися далі йти. Це вже було схоже на бунт. Останньою краплею став пірит. Відтепер він настільки походив на справжнє золото, що серед гірників почалися бійки. Поміж себе говорили, що це не дарма, Вогневиця не пускає. Хтось, мовляв, і бачив її, та дуже злякався і подробиць не розповідав.
    До Блищака відправились старшини з метою зупинити нову виробку. Пан Казимир зустрів делегатів у кріслі. Блідий, слабкий, але зиркав на них лютим поглядом. Він уперше прибрав привітну посмішку й розізлився не на жарт.
    – Ви всі в мене отутечки, на гачку! – і погрозив їм стиснутим п’ястуком. – Перекажіть це вашим розбишакам. Я в кожного здатен узяти те, без чого не жити! Тож стане всім непереливки. Запам’ятайте, панове, від вас залежить життя багатьох. Якщо ж знову візьметесь до праці, я з тою Вогневицею розберуся. За однієї умови – хай Мовчан зробить те, що обіцяв. Що скажеш, Василю? – повернувся він до Мовчана. – Що «діло гарбузом тхне»? Чи віддаси її халамиднику Марку?
    – Вона йому не потрібна, – похмуро відповів Василь. – Марко в хмарах витає. До того ж я доньку не віддам за випалювача, бо небезпечна робота.
    – То я чекаю на тебе, Василю. Ще поговоримо. А зараз – живо повертайтеся до копальні!
     
    Замовкла канарейка, й незабаром прогримів вибух. Страхітлива вогняна хвиля пронеслася штреком. Тим само, що Вогневиця заборонила розробляти. Марко трохи оглух, загубив десь лампу, йшов до ствола по пам’яті, навпомацки. І врешті-решт піднявся на поверхню. Вийшов із шахти живий і здоровий. Ярина мовчки притулилася до нього, обійняла й не сказала ні слова.
     Але Марко думав про своє. Вогонь огорнув його, не зачепив. Це не вперше, проте цього разу Марко ніби чув слова, які просто лунали в голові.
    «Все гаразд, я з тобою… Я завжди поряд із тобою, Марку».
    Може, це Вогневиця допомогла. Врятувала його дивовижа, вогняна дівчина.
    Марко відчував себе виснаженим, бо всі сили, що вдалося забрати в Блищака, та на додаток і його власні, пішли на те, щоб врятувати людей. Бо взагалі ніхто не загинув, усі встигли піднятися на-гора. Але гірники якимось чином дізналися про невезіння Марка і тепер вважали, що від нього ця халепа перейшла на всю копальню. Виходило, що нашкодив, а не врятував… Тож позирали на нього похмуро, скоса.
    Навіть Василь. Той був тверезий і злий.
    – Ти штольню дивився? – запитав він у Марка.
    – Так.
    – То чому не випалив газ?
    – Ну як… Всі ж знають. Дівчину там побачив, швидку та яскраву, як та блискавка, – і підморгнув.
    «Хай уже вважають божевільним, нема чого втрачати».
    Василь не відповів, лише якось дивно глянув…
    Коли вийшов зі ствола увесь гар, Марко знову відправився до копальні. Там він довго мандрував порожніми вже виробками – тими, де колись уперше побачив свою Вогневицю, наяву чи уві сні. Але її не було.
     
    На ранок пан Казимир вже добре очуняв, і відправив посланця до Борислава. Сам закрився в будинку й до вечора не показував носа. А тоді приїхали два поліційні чини. Недовго про щось говорили з Блищаком – і попрямували до робочої казарми.
    – Де Марко? – спиталися. – Нема? Нічого, дочекаємось.
    Поліціант, що був старіше й товстіше, відразу зв'язав Марко руки, хоча той і не збирався бігти та чинити опір. Він винуватим себе не вважав.
    – Оголошуємо тобі підозру в тому, що з твоєї провини не знищено газ, і це заподіяло великі збитки власнику копальні пану Казимиру Блищаку. Зранку повеземо тебе до міста, в поліційний відділок, а тоді буде суд та, ймовірно, в'язниця.
    Марка замкнули в комірчині, куди зазвичай саджали буйних розгуляк, що перебрали міру.
    Блищак негайно надіслав хлопчиська до Василя Мовчана – сказати, щоб Ярина збиралася. Вранці він її чекає у своєму будинку. А якщо не погодиться – що ж, Марку гірше буде.
    Василь заціпеніло сидів за столом, до білих кісточок стискаючи кулаки.
    – Пробач мені, донечко, – нарешті, вимовив він. – Не того я бажав.
    Ярина глянула на нього так, що Василь замовк і весь вечір намагався не показуватися на очі.
    Як тільки повечеряли та лягли спати, Ярина зібралася, навшпиньки прокралася до дверей і тоді вже побігла, не ховаючись, до казарми. Відсапнулася, бо спочатку перетяло дихання. Ще раз проговорила подумки те, що повинна була сказати. І сильно постукала у віконце. Так, що навіть скло затремтіло.
    Відчинилося вікно, виглянув сонний дядько Нечай.
    – Дядечку, вийди на хвилинку, справа у мене. Про Марка хочу поговорити.
    Нечай вискочив миттєво:
    – Що ти, донько, задумала?
    – Дядечку Нечаю, адже вночі в копальні немає нікого? Опусти мене туди, де Марко Вогневицю бачив.
    Нечай помовчав, похитав головою:
    – Думав, розумне щось, а в тебе якісь дурниці. Нема чого в копальні робити. Там, диви, будь-якої миті завала трапиться, – і зібрався йти.
    – Стривай! – Ярина схопила його за руки. – Я знаю, що роблю. І ти знаєш, що діло кажу.
    – Ох, і дурень я, що слухаю тебе... гаразд, ходімо. Хоч я не вірю вже, що Марку можна допомогти…
     
    Поки баддя, погойдуючись, повільно опускалася шахтним стволом, над головою ще проглядав шматочок неба. Нехай темного, але ж трохи світлішого за темряву, що навалювалася зусібіч із запахом сирої землі. Але щойно кліть торкнулася дна, стало моторошно. Якщо з Нечаєм щось трапиться – залишиться вона тут назавжди... Хибкий вогник лампи не рятував од страху. Ноги підгиналися, тремтіли, але ж треба йти. Тільки куди? І як знайти зворотну дорогу? Може, й правда, дурниці все. Може, смикнути мотузку, як домовлено, і Нечай відразу підніме на-гора. До світла й життя…
    «Зась! Вирішила йти – то треба додержувати слова».
    Це пролунало в голові, мов не власні думки, але подіяло. Ярина повільно покрокувала далі.
    Десь далеко майнув вогник. Чи здалося? Ні, ось іще раз. Навіть не світло, а немов просвіток блискавки. І знову. Ярина рушила назустріч, але зупинилася, коли побачила дивовижне створіння. Струнку жіночу постать. Нестійка, вона коливалася, мов примара, але від неї неможливо було відірвати погляду. Жаска й лагідна водночас. Не істота, а немов м'які виблиски багаття на стіні.
    Ярина відразу забула всі різкі слова, що їх кортіло кинути Вогневиці.
    – Відпусти Марка! – попросила вона тихо. – Навіщо він тобі?
    – Марка... – прошамотів голос так, немов лунав у Ярини в голові. – Твій Марко мені до вподоби. Він не лякається того, що людям бачити не можна. Марко знає, що вогонь – це теж життя, та вміє з ним розмовляти. Але передусім Марко – людина. А з людиною мені бути не можна. Ніяк! Що ж, Ярино, розповідай, коли прийшла. Не приховуй, скажи все, чого бажаєш.
    – Врятуй його! Ти ж усе можеш, я знаю, ти наша Берегиня!
    – Іноді й люди трохи можуть. Ти здатна врятувати Марка. Ось, диви.
    Вогневиця швидко пересувалася штреком, і від її кроків розсипалися немов іскорки чи блудні вогники. Де промайне Вогневиця – залишалися жовті блискучі крупинки.
    – Золото? Нащо воно мені? Золотом щастя не купити.
    – Тут у кожному самородку – гарячі сльози тих, хто це золото здобув та загинув. Вишукані ласощі для істот, подібних до Блищака. Люди це не відчувають, та їм і не потрібно. Тож залиш собі, скільки треба, а решту віддай пану Казимиру. Далі той покидьок усе сам зробить, – і Вогневиця зникла.
    – Дякую тобі, Берегиню!
     
    – Прийшла! – зрадів Блищак, зустрівши Ярину у дверях будинку. – Ах ти ж моя люба... не дочекалася світанку.
    – А бодай би ти здох! Не того я бажаю. Хочу викупити Марка. Ось... – і самородки грюкнули об стіл.
    Блищак деякий час простояв у нерішучості, переводячи погляд із Ярини на золото і назад. Потім узяв самородок, покатав у руках, потер, пошкрябав нігтем, навіть понюхав. Нарешті спробував на зуб.
    – Так ось чому вона не пускала прокладати штрек. Чарівне золото Вогневиці! Це ж просто цукерочки! Яка смакота! І в кожній сила на сотню років.
    – Ти забув про Марка.
    Блищак відмахнувся:
    – Забирай свого голодранця та йди, доки я добрий!
    Блищак кинувся до копальні, штовхнув сторожа, який солодко спав, і показав на коловорот, що опускав у копальню баддю:
    – Крути катеринку!
    Той опустив його на горизонт, і довго чекав якогось знаку, чи шуму знизу. Але нічого не було. До самого світанку. І далі.
    Тим часом Блищак набирав чарівне золото, що валялося просто під ногами. Вже всі кишені набив, треба й міру знати. А Вогневиця немов дражнила, відводила далі й далі. Нарешті, Блищак опинився в глухому куті, де на всю висоту стіни виблискували великі самородки. Але дістатися до них заважали стовпи кріплення. Вчасно під руки попало кайло, Блищак заходився завзято рубати. Доти, доки не погребла завала...
     
    Відтоді Вогневиця вже не показувалась ніколи. Та й золота в копальні більше не знаходили. Зате щупляву людину зі смолоскипом на довгій палиці стали часто бачити в озокеритних рудниках. Близько до себе вона не допускала, обличчя (якщо воно взагалі було) розгледіти здавалось неможливим. Чи то людина, чи то привид маячив десь удалині, попереджаючи, до яких штолень краще не пхати носа. Проте подейкували, що це покутує провину дрібний дух на прізвисько Блищак. Який через власну жадібність відтепер і на довгі століття приречений віддавати те, що колись не по праву загарбав.
    А Марко невдовзі полишив роботу в копальнях. Вони з Яриною справили весілля. Василь наполягав, аби зостатися в Старуні. Дуже сподобались йому краєвиди. Проте щось таке заважало Марку спокійно ходити повз закинуту копальню. Може, Вогневицю згадував, може, й ще щось… Відтак повернулися до Борислава.
    Золота, що подарувала вогняна дівчина, вистачило на купівлю доброго будинку. Ярина трохи сумувала за дядьком Нечаєм. Вона навчилася робити солом’яні ляльки-мотанки, які охоче роздавала. Бо лялька – це та ж Берегиня. Казали, що яринини іграшки здійснюють невеликі бажання. Марко будував каміни, кам’янки та груби, бо вмів домовлятися з вогнем. У кімнаті в них, поряд із колискою,завжди співала канарейка. Жили вони не сказати дуже заможно, проте й не бідували. Чи багато людині треба… Головне, любов у них була, а золото – то дрібниці.
    
    

  Время приёма: 00:45 22.09.2019