 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Він вдихнув на повні груди – солодкий запах лісу. Трохи вологий, трохи різкуватий, та такий рідний. А ще, тепер його доповнювала маленька нотка. Ледве вловима, та така улюблена. Цей аромат змушував його трепетати, а серце починало битись іще швидше.
Сумнівів бути не могло – так пахне лиш людський страх. Переляк маленького дитинчати, що ненароком забрело в саме серце лісу.
Від цієї думки Ох посміхнувся.
***
Ні, твердження про те, що Василь свою роботу не любить, було б цілковитою неправдою. З іншої сторони, і запалу до неї в чоловіка не було. Та й в кого він може бути? Зрештою, будь-яка робота – це одноманітність, що, в кінці кінців, веде до розчарування. Зовсім не зрівняти із тією свободою, котра була раніше.
Звісно, чоловік любив згадувати часи своєї молодості – тоді все видавалось не таким, тоді й заняття його ввижались важливими й цікавими. Та, певно, це все питання сприйняття. Пам'ять же зберігає лиш тільки хороші спогади.
Та пам'ять – це минуле. Зараз усе змінилось. І однією з найважливіших змін був той факт, що йому потрібно ходити на роботу. Що ж, треба, то треба – молодий чоловік впевнено попрямував уперед – його компанія уже виднілась там, у кінці вулиці.
***
Він навіть не збирався затамовувати подих. Що ж, якщо його чують – це навіть добре. Страх…страх він додає апетиту. Ба більше, ніжне м’ясце тоді стає таким…пікантним, чи що.
Кривуваті ноги Оха хутчіш попрямували вперед. Туди, куди його вів довгий гачкуватий ніс.
***
– Хм, ти сьогодні така гарна, – майже не дивлячись, кинув він до Світлани, котра сиділа на рецепшені. – Нова зачіска, чи що? – привітно посміхнувся чоловік до дівчини, – зрештою, жінки люблять похвалу, і байдуже, правда це, чи ні.
– Ой, ти що, – розпроставши плечі, тихенько захихотіла дівчина. Її пальчик грайливо перебирав кінчик довгої коси. – Так, як і завжди, збиралась на скору руку.
– Ні, тут щось точно не так, – підморгнув Василь, – хіба як яким молодильним яблучком поснідала – бо з кожним днем, все гарнішаєш та гарнішаєш.
По сходах він піднімався під веселий і радісний сміх дівчини. Йому це було зовсім не важко, їй же – приємність на увесь день.
Чоловік кинув погляд на годинник на своїй лівій руці – що ж, без трьох хвилин дев’ята. Як і завжди, він встигав. Пунктуальність була однією з основних рис Василя.
– Що ж, надіюсь, сьогоднішній день пролетить швидко, – промайнула думка в його голові, коли він ступив до свого офісу.
***
Чесно кажучи, бачив він поганенько. Навіть в таку ніч, коли повний місяць осявав навколишній ліс, а небо було чистим і зоряним, Ох більше довіряв своєму носу. Очі – то так, пусте, вони можуть обманювати. А от нюх…нюх тебе ніколи не зрадить.
Ось і зараз приємний аромат хвилював його уяву, а ноги самі розуміли, який обирати шлях.
– Аго-ов, ти де? – його голос пронизав ніч, сполохавши зграйку пташечок на сусідньому дереві.
***
Микола, як і завжди, зустрів його широкою – від вуха до вуха – посмішкою. Його очі підступно іскрились.
– Ну, як? Розказуй, – підкотився він на своєму кріслі прямісінько до стола Василя.
– Знову ви за своє? – закотила очі Леся – їхній секретар.
– Та цить ти, – перервав її Микола командним голосом – звісно, він же начальник відділу, хай навіть відділ всього з трьох чоловік, – послухати ж хочеться, – його погляд знову спрямувався на друга. – То що там?
– Та нічого, – знизав плечима Василь.
– От завжди в тебе нічого, – нахмурився Микола.
– Та так і є. Просто провів її додому, та й усе.
– Ти завжди так кажеш: «Провів, та й усе», – перекривив Василя друг. – Але щось потім ті дівчата в клубі не з’являються. Видно, не передзвонюєш їм, от і ображаються. І, певно, є за що – просто так ніхто уникати найкрутішого в місті закладу не буде. Ех…і мені нічого не перепадає, і сам нічого не розказуєш – образливо, – зітхнув Микола, хоч і не очікував нічого – Василь ніколи не «хвастав» своїми перемогами.
Галя знову цмакнула, після чого пробубоніла щось незрозуміле собі під ніс – звісно, вона так і ходила невдоволена із того часу, як Микола сам не передзвонив їй з місяць тому. Втім, той якось просто ігнорував це.
– Ну, годі бо, в мене трохи роботи є, – злегка посміхнувшись, промовив Василь, сідаючи за комп’ютер.
– Так, робота, гайда всі до роботи! – Микола, плеснувши в долоні, покотився на кріслі до свого столу. Там, із завзятим виразом на обличчі, він відкрив котрусь із своїх багаточисленних онлайн-ігор.
Василь приступив до роботи.
***
– Х-х-хто, х-хто т-тут є? – голос дрижав чи то від холоду, чи то від страху – Оху було не зрозуміти, бо він не відчував ні одного, ані іншого.
– Дівчинка, – подумалось йому. – Це добре. Дівчатка пахнуть тонше, з ноткою інтриги. Втім, від хлопчика він також би не відмовився. Аромат у тих більш насичений, такий, що від нього твій шлунок одразу починає урчати. – Аго-ов, – знову пронизав він ніч своїм старим, рипучим, немов груба всохла дубова гілка, голосом. – Ти де-е?
Дівчина нічого не відповіла. Вони ніколи не відповідали – його голосу боялись не менше, аніж залишитись самими посеред темного й страшного лісу. Втім, Оху не потрібна була її відповідь – його вів запах. А коли дівчинка чула голос старого, страх ставав іще сильнішим. Аромат переляку бив йому в голову, від чого та злегка паморочилась.
Рот наповнився слиною.
***
– Ну як, обідати будеш? – запитав його Микола. В його руці була велика коробка з піцою.
– Та ні, – відмахнувся Василь.
– Ну ходімо, хоч кави вип’єш.
– Хоч так, – кивнув головою Василь, прямуючи за товаришем на невеличку кухоньку.
– От ніколи я тебе не розумів, – говорив Микола, набиваючи рот черговим шматком. – Як це тобі їсти не хочеться? Ні зараз, ні в барі – ще жодного разу не бачив, щоб ти обідав. І це вже…П’ять років! – викрикнув Микола. – П’ять довгих років ми вже з тобою працюємо разом. – Василь знизав плечима:
– Може, тому на мене дівчата і вішаються? – підморгнув він товаришу, посьорбуючи ароматний напій. Чесно кажучи, він ніколи не любив кави. Зрештою, як і багато чого в цьому світі – втім, чоловік звик. – Ну добре, – допивши каву, він підвівся, – мені потрібно йти працювати.
– Йди, йди, – кивнув головою Микола, задумливо переводячи погляд зі шматка піци на свого животика.
***
Його довгі гачкуваті пальці повільно вчепились у стовбур. Хіба від нього можна сховатись у лісі – це ж його дім, він тут все знає, кожнісіньку галузочку й пеньочка.
Ох відчував, що там, на іншій стороні поляни, заховавшись поміж чагарниками, сидить дівча. Він майже бачив, як малеча згорнулась у клубочок і заплющила очі. З очей дівчинки котяться безмовні сльози – та хіба можна повністю приглушити схлипи відчаю? Що ж, сльози це добре – ніякі приправи не потрібні.
Довга зелена борода Оха затрепетала – чи то від легенького подиху вітру, чи то від передчуття того, що от-от повинно було трапитись.
***
– Ну, ти довго ще? – Микола вже зо п’ять хвилин колупав стіл своїм пальцем, нависнувши над своїм другом-підлеглим.
– Усе, – тихо промовив Василь, знімаючи окуляри, кілька легеньких рухів, аби помасажувати очі, допоки закривається програма.
– Нуу, – занив Микола. – Робочий день закінчився вже більш, аніж десять хвилин тому, невже не можна завтра доробити?
Іноді Василь дивувався тому, що це не він тут менеджер, а саме Микола. Та це було давно – тепер чоловік змирився із тим, що світ не завжди справедливий. Та й чого на нього ображатись? Життя біжить своєю чередою – ми мусимо під нього підлаштовуватись.
– Ну!? – вже втретє повторив Микола.
– Та ходімо вже, ходімо, бос, – весело посміхнувся Василь, блиснувши своїми очима.
***
– Ти чого, – хрипів голос Оха, коли він вже був за якийсь крок від дівчинки, – хіба є чого боятись?
Старий знав, що є. І дівчинка це знала. Вони завжди знають. Та намагання переконати себе у тому, що страху немає…ні, це лиш розпалює переляк у серцях людей. І від цього по тілу бігли приємні мурашки.
***
Світло надворі було приємнішим, аніж всередині офісу. Тут лиш одинокі ліхтарі порушували гармонію вечірніх сутінків. Отак от вийти ввечері, озирнутись навколо – ну чим не прекрасно. Василь любив природу, любив її первозданну і неповторну красу. Як може зрівнятись багатоповерхівка із величною сосною, котра своїм верхів’ям ледь не пронизує хмари? Хіба у лісовій поляні не більше величі, аніж у щойно покладеного асфальту? Чи ж спів пташок не кращий за постійне гудіння автомобілів? Ні, відповідь тут очевидна.
Ех, як би йому хотілося отак от кинути все, і перебратись туди, до лісу, до природи.
– Ну, чого ти? – Микола легенько вдарив кулаком по плечі друга, повертаючи того до реальності.
– А, завис щось на мить, – посміхнувся Василь. – Ходімо, пиво саме себе не вип’є, – рвучко попрямував він уперед.
***
Навіть тут, стоячи над нею, Оху було важко розгледіти невеличкий тремтячий силует – клубочок, що в нього скрутилась дівчинка.
– Тихо, дитино, тихо – його довгі гачкуваті пальці легенько пробігли по її спині. Так, аби навіть важко було зрозуміти – був дотик, чи це розбурхана фантазія хвилює твою уяву. – Тихо, – повторив він. – Хіба є чого плакати? – голос був скрипучим і, водночас, таємничим.
Дитина вперто не підводила голову. Люди такі наївні – думають, що коли чогось не бачити, то цього чогось взагалі не існує. Ну чи ж не смішно?
– Невже ти боїшся мене? – нахилившись над самим вухом дівчинки, промовив Ох. Та затрусилась іще сильніше.
***
Микола допивав п’ятий бокал пива – Василь ніколи не розумів, як це в ньому поміщається стільки рідини – сам він тільки-но почав другий. Та ще більше Василь не розумів, як Миколі вдається щоранку добиратись до роботи свіжим та бадьорим.
– Та я взагалі того не розумію, – розмахував перед собою хотдогом чоловік, – що вони там собі роблять. Сидять собі, штани протирають, – захитав Микола своєю кучерявою головою, після чого на мить втупив погляд у келих янтарної рідини. – А знаєш, – раптом викрикнув він, з усієї сили вдаривши правою рукою по столі. Кілька краплин кетчупу та майонезу розлетілись врізнобіч. – Це нас туди наверх потрібно, нас, роботяг, тих, хто й піднімає цю компанію. Без мене й, – чоловік простягнув у сторону Василя палець, густо вкритий соусом, після чого гикнув, – й тебе, – врешті додав він. – Без мене й тебе нічого б не було, я в цьому певен!
– Так, так, – повторив Василь, погладжуючи свою чорну борідку, радше схожу на гарно доглянуту багатоденну щетину, – нічого б не було, друже, – на його обличчі, як і завжди, сяяла чарівна посмішка.
***
– Ну, чого ти мовчиш? – продовжував Ох. – Може, хоч ім’я мені своє скажеш? – його пальці перебирали тонке довге волосся дівчини, котре зараз було прикрашене реп’яхами та колючками.
***
Можна було б сказати, що Василь був задоволений. Звісно, його життя важко було назвати напрочуд цікавим, але й поганим воно точно не було. Удень робота, увечері походи в бар з другом. Час від часу він навіть знайомився з якимись дівчатами – ті чомусь завжди знаходили в ньому щось цікаве. Казали, що в його погляді є якась таємниця. Втім, компанія його з часом втомлювала. Іноді хотілося побути й самому.
– Привіт! – її очі іскрились радістю – видно, що в них було і ще щось. Як мінімум, три-чотири коктейлі.
– Ги, привіт, – розплився в посмішці Микола, хоча дівчина дивилась зовсім не на нього.
– Мене звати Оксана.
– Дуже красиве їм я, як і очі, – блиснув своєю чарівною посмішкою Василь. Втім, перш ніж дівчина встигла знову щось сказати, чоловік перервав її: – Надіюсь, ми ще зустрінемось – ми з другом тут постійні відвідувачі. Однак сьогодні…у нас ще є певні справи, які потрібно обговорити.
У очах Оксани почала формуватись образа. Ще б пак, не щодня вона наважувалась отак-от підійти познайомитись. Напевне, це вперше її хтось так причарував, і от…Та перш ніж обурення взяло верх над іншими емоціями, Василь нахилився уперед і щось шепнув їй на прямо на вухо. Оксана покидала їх сміючись.
– Ти чого відшив її!? – вирячив очі Микола. – Така краля?
– Та, мені ще вчорашнього на довго вистачить – посміхнувся Василь. – Що ті дівчата, лиш заважають нам, мужикам, важливі теми обговорювати, – підняв він кухоль пива, аби цокнутись із другом.
Зазвучав дзвін скла. Гіркувато-терпкий напій потік по горлу.
– Знаєш, я мабуть додому піду, – додав Василь, коли залишки рідини влились до його рота. – Втомився я трохи, та й в магазин іще зайти потрібно. А ти сиди, веселись, – притримав він друга, котрий намірився встати за ним. – Це коло за мною, – Василь підкликав офіціантку. Як і завжди, вона поспішила до нього. Чомусь білосніжна посмішка чоловіка так і манила дівчат до себе.
***
– Кажеш, Оксанка, – губи Оха розпливлись у кривій посмішці. Гнилі надщерблені зуби так і стирчали в різні боки. – Оксанка, – знову повторив він, і його смарагдові очі заблищали у сяйві місячного світла, освітивши моторошне обличчя, вкрите плямами, пліснявою та кудлатою бородою, котра ніколи не знала гребінця.
Дивно, яке значення має ім’я. Здавалося б, просте слово – та в ньому вся суть. Коли хтось довіряє тобі ім’я, то він довіряє тобі частинку себе, частинку своєї душі. Коли ти знаєш когось, усе стає зовсім інакше, якось важливіше, інтимніше.
***
– Доброго вечора, пані Галино, – промовив він, прочиняючи двері до невеличкого магазинчику, котрий знаходився у його будинку. Хоч дорога додому і зайняла трохи часу, йому подобалось гуляти – Василь завжди вибирав найспокійніші і найтемніші провулочки, де було чути шелест листя і пахло травою з клумб. Там він відчував себе ближчим до природи – на центральній вулиці дерев було не так уже й багато.
– Ти що собі дозволяєш, паскудо така? – почув він грізний вигук. – Я тобі двісті гривень давав, куди ти мені двадцятку сунеш, га?
Перед Василем постав дебелий чоловік. На вигляд він виглядав трохи молодшим за нього – років двадцять шість-двадцять сім. Втім, це не заважало здорованю бути на голову вищим та на пів метра ширшим. Сам же Василь хоч і не був дохляком, такими чималими габаритами не відрізнявся.
– Ну ж бо, чого бушувати? – привітливо промовив до здорованя Василь, побачивши переляк у очах продавщиці – ще б пак, невідомий був справжнім велетом, котрий так і навис над невеличкою жіночкою.
– Тобі чого? – люто кинув через плече громила. – Йшов собі кудись, то й іди.
– Та я сюди наче йшов, – Василь підійшов прямо до здорованя. Страху він не відчував. – То в чому проблема тоді? – чоловік пильно подивився в очі велета. Той поглянув на нього. Його погляд був не менш лютим, аніж він сам.
Погляди зіткнулись. За якусь мить здоровань потупив очі:
– Та от, здачу віддавати не хоче, – голос велета раптом перестав бути таким грізним. Навпаки, він потеплів, став навіть трохи жалісним – так, ніби здоровань шукав у Василі підтримки.
– Та не брала я його грошей! – тітка Галя, як завжди гучна, вперла руки в боки. – П’ятдесяту нещасну дав мені. Я з нього навіть десяти копійок не взяла – свої доведеться докладати, а він мені тут ще й вигадує. Хіба ж так можна?! – схоже, з прибуттям Василя жінка відчула, що чисельна перевага на її боці.
– Поговори мені тут! – знову почав кипіти здоровило, його груди грізно надулись.
– Тихо, тихо, – перервав нову хвилю агресії чоловік. Чесно кажучи, Василю хотілося, щоб все це якомога швидше скінчилося, і він зумів нарешті дібратися до свого дому додому – за сьогодні він трохи стомився і зголоднів. – Давайте всі заспокоїмось.
– Заспокоїмось, коли вона мені гроші поверне.
– Та які тобі гроші?
– Та ті, що ти в мене вкрала! В мене в кишені тільки двохсотка була!
– Лишенько, ще й злодійкою називають! А я ж ніколи, нікого, все для них, все для людей! – знову почали лаятись двоє.
– А чи не цих двісті гривень ви давали? – раптом побачив Василь на землі невеличку рожеву банкноту. Папір був новим, іще хрустким.
– Цих, – раптом знітився чоловік. – Якось, напевно… – потупивши очі в землю, здоровань схопив папірець. – Вибачте, – велет швидко попрямував до виходу.
– Зовсім невиховане покоління. Хамло! – грізно кинула йому навздогін тітка Галя. Перед тим, як зачинились двері, почулось іще одне ніякове вибачення.
– Ну годі бо вам, годі, – лагідно промовив Василь до жінки. – Напевне, бідолаха на роботі перетрудився. Знаєте, як буває?
– Знаю, – буркнула Галина, – знаю, – знову повторила вона, та цього разу слова звучали набагато лагідніше – її погляд уже був спрямований на Василя.
– Мені… – почав було він, та грубий альт продавщиці перервав його.
– І це знаю, – промовила вона. – Кетчуп. Великий. Гострий. Все, як завжди. Більше ви в мене майже нічого й не купуєте.
– Та якось так виходить, – розвів руками чоловік.
– Звісно, воно вигідніше у великих супермаркетах скуплятись. Ніхто про малий бізнес не думає. От тільки на кетчупі і тримаємось, – зітхнула жінка. Ось, -– тітка Галя простягнула велику червону упаковку, беручи у чоловіка гроші. – І…дякую вам, завжди виручаєте, – промовила вона, щиро посміхаючись.
– Ну що ж, потрібно завжди бути обачними й допомагати одне одному. Саме так люди і мають жити, – кивнув головою для жінки Василь.
***
– Ну, і що ти тут робиш, Оксанко? – продовжував говорити Ох. Він відчував, як від кожного його слова дівчина все більше ціпеніє й ціпеніє. Втім, вона слухала його жадібно – сердешна думає, що людський голос зможе її розрадити. Надіється, що старий врятує її. Втім, глибоко всередині, навіть вона розуміє, що це не так.
– М-мама послала за грибами, бо їсти нема чого, – Оксанка тремтіла чи то від холоду, чи то від страху.
– Грибів тут нема, дитя, – шепотів їй на вухо Ох.
***
Двері прочинились – нарешті він вдома. Ні, світло надто різке – Василь більше віддавав перевагу напівсутінкам, котрі не різали очі. Зачинити замки. Скинути літній плащ, помити руки. І одразу до холодильника – він ніколи не розумів, як можна їсти щось із кафешок та забігайлівок, як це робив Микола. Ні, це точно не для нього. Лиш удома можна зробити все якнайкраще..
Так, м'ясо уже не таке свіже, як він любить, та що ж. Ніж акуратно відрізає дебелий, сантиметри три в товщину, шматок. Суміш крові і води стікає по шинці, залишаючи ледве помітні сліди.
***
– А…А ви, хто, і що тут робите посеред ночі? – перелякано прошепотіла дівчинка. Як вона не намагалась відстрочити це, та головне питання, в решті решт, зірвалось із її язика.
– Хіба ти не знаєш? – хижо блиснули смарагдові очі стариганя.
***
– Ну нарешті, – пронеслось у голові чоловіка, коли він впився у соковите м’ясце. Головне, що не забув купити кетчуп. З ним усе набагато смачніше. Так, кетчуп – одна з небагатьох речей, що він дійсно любив у цьому житті.
Тепер, коли голод трохи втамовано, Василь міг трохи розслабитись.
***
– Ох, лишенько, – прошепотіла маленька дівчинка, все більше зіщулюючись.
– Так, саме так мене і звуть, – посміхнувшись іще раз, Ох нахилився над дівчинкою. Пролунав крик, та його чув лиш ліс.
***
І знову ранок. Будильник був різким, та він уже не спав – скільки років пройшло, а вночі сон так і не йшов до нього. Він попрямував до ванної кімнати. Поглянув у дзеркало.
Там на нього дивилась пара густих смарагдових очей. Довгі гачкуваті пальці погладжували зморшки на старечому обличчі, вкритому плямами плісняви.
Втім, уже прийшов ранок – пора приміряти іншу личину. І ось, замість страшного лісовика з дзеркала на нього дивився тридцятидворічний Василь – дрібний працівник дрібної компанії. Щойно скоцюблені пальці взялись поправляти краватку вже таким звичним рухом.
Що ж, у ці часи всім важко. Маленькі дівчатка зараз рідко забрідають у ліс самі. А навіть як і забрідають – їх потім шукатимуть. Довго. І не з вилами чи вогнем – від цього він навчився ховатись. Ліхтарі, пістолети, собаки, а то й ще що гірше – ось що йде в хід.
Ех, життя зараз пішло не те, що колись. Доводиться крутитись. Навіть, коли ти Ох.
|
|
|
|
Время приёма: 16:19 20.09.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев