12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Маріанна Количество символов: 10264
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an029 ТА, ЩО ГРЕБЛІ РВЕ


    
    

    Вона прориває чергову греблю і звільняє бурхливий потік невеличкої річки, так легко і пустотливо, ніби грається. Та вже через мить бешкетниця озирається. Чи ніхто не примітив шкоди. Не покаже, що насправді злякалася власної зухвалості, не дозволить зізнатися навіть собі.
    Хто вона? Навіщо прийшла до річки? Що шукала у тій зірваній греблі? Себе колишню? Чи ту, ким стала цієї весни? Ким була раніше? Марні пошуки, даремно прийшла, не знайшла, чого шукала. Чи може кого?
    Вона чула той бурхливий і повноводий голос, що розбудив цю весну, знала, що минуле змило стрімким потоком. Чи то була сама гроза, розкочувала громовиці розбурханим чорним небом. Яке ж гучне це пробудження! Чекає тільки блискавиці, яка розкраює обрій десь так далеко.
    Земля і небо злилися, такого виру не знала ще жодна весна. Невже це потоп, що знесе у воду усе живе? Чи тільки весняне оновлення, таке несподівано голосне і повноводе? Здається та буря не скінчиться ніколи. Все живе сховалося десь і принишкло до часу, та їй подобалися ті бурхливі потоки, що омивали з головою.
    ‑ Ти де?! Ховайся хутчіш, там така злива!
    Голос, що свідчить про відновлення життя. Але кличе уже не її, більше немає тієї, що хотіла б сховатися у куток.
    Стріла блискавиці пронизала темряву і чиясь тінь майнула за деревами.
    ‑ Хто тут?
    Прошепотіла, та подумки благала, щоб її не почули і таки вблагала схоже, не почув ніхто.
    Не сама? Хтось іще вирішив порушити хід небесної битви? Здається хлопець, такий стрімкий, зник десь і не помітила як. Та він щось замислив, і треба будь-що розгадати цю загадку.
    Хто він такий і чому не бачила раніше? Тоді, ще мучилася тими запитаннями, доки крадькома намагалася простежити за дивним незнайомцем. Щось зачепило і не відпускало до останньої миті, коли опинилися над річкою.
    Здається, він і досі не помітив непрошену спостерігачку, та й громовиця не дозволяла почути кроки.
    Новий спалах блискавки осяяв простір. «Той, що греблі рве!» ‑ нарешті її осяяв здогад і тіло пронизало струмом. Він справді існує? В це не можливо було повірити, якби не побачила на власні очі. Скільки ж розповідали про того, хто впускає у їх край весну і звільняє скуті греблями ріки, а думала, що казки, що просто пересторога, щоб не ходила туди, де чигають небезпеки.
    Але хлопець зовсім не видавався небезпечним, навіть не впізнати, що не людина. Тільки щось таки було у ньому таке особливе, що не дозволяло відвести погляд. Чи чорне з синявою волосся, яке розвівалося вітром ніби грозова хмара, чи блиск у очах, помітний навіть у відблисках блискавиць, а може сміливість, якої не знайти у інших.
    Серце застукотіло так, що здавалося й він почує той недоречний стукіт.
    Не час іще, він не має нікого помітити, треба переконатися остаточно. От гребля злітає і звільняє потік, що вдячно і радісно проривається вперед. Гроза закінчується, починається щось геть інше.
    А ось тепер втікати, доки шум дощу геть не стих і небо не поясніло. Тоді залишитися непомітною точно не вийде. Все одно побачила те, чого не повинна була б і кара могла бути суворою.
    Куди ж утікати? Туди, звідки прийшла? Не могла, тільки не після того, що побачила. Розуміла, що те дійство – таємниця особлива, але розуміла і те, що насправді не бачила нічого, окрім Нього.
    Того, що греблі рве не можна бачити нікому. Може тому видається таким особливим і незвичайним? А може тому, що не виходить із думок його образ. Невже так небезпечно? Ніби нічого й не трапилося?
    ‑ Ти де? Гроза скінчилася, чекають уже.
    Чого чекають? Навіщо виманюють із затишного сховку? Вона не готова повертатися, мусить зберегти у собі кожну мить тієї грози і…Його?
    Мабуть, навіть на обличчі написано, що щось накоїла, ніколи не вміла нічого приховувати, а от цим ділитися не хоче. І не тому, що не можна, хоча й це також. Чому ж тоді? Ніби слова відберуть частку тих почуттів, що їм насправді не придумала імені. Якщо ж назвати, то визнати, наче нічого справді особливого і не сталося. А це не так.
    Чи справді не бачив Його таки ніхто? Чи тільки таким як вона придумали недоречну заборону, яка вже давно не має сенсу? А якщо таки має? Все одно для страху уже запізно.
    І все ж не виходила аж доки не впали сутінки, так можна було не поспішати і вирішити, що ж робити далі. Знала, що одним «ми ж тебе попереджали» не обійшлося б. Невже один погляд як той удар блискавки відрізав її від колишнього життя, як ножем відкраяв? А Він же навіть не помітив, що хтось спостерігає. Це чомусь смутило найбільше.
    Невже не відчув? Невже не порушило його ритуалу те підглядання? Для чого ж тоді були всі ті розповіді? Просто, щоб збавити довгі зимові місяці, коли не можна і носа на вулицю виткнути, коли все спить і здається мертвим. Чи правда, що без Нього не можлива весна?
    Спитала б Його самого. Може усміхнувся б і розповів те, чого не знають і їхні старші? От розмріялася.
    Треба шукати сховку, доки геть не стемніло, доки не знайшли і її саму. Невже ніколи не повернеться більше у своє поле, не зустріне подруг русалок. А чи він зустрічав русалку водяну? Чи і їм заборонено?
    Їй тепер немає заборон. Перейшла межу, за якою все було звично і визначено на віки наперед. Відчуття свободи наповнило груди і розвіяло останні клапті страху, як хмари з неба. Не загинула і навіть геть нічого лихого не трапилося. Окрім…неповернення.
    Дорога простягнулася геть порожня. Ніхто сьогодні уже не трапиться на шляху і ліс, що височіє попереду не лякає після всього, що трапилося того дня. Та день закінчується, а лінія продовжується далі. Кінець став новим початком. Що ж тепер діяти? Кого шукати?
    Звісно ж Його. От тільки знає, що не наважиться, принаймні поки. Хай думки постійно звертають до тієї греблі, але туди шлях закрито. Але яка ж свобода! Яке п’янке відчуття охоплює коли звільнена річка розриває усі кордони і затоплює як вихор почуттів, аж по вінця. Чи можна ж витримати це? Поки не знала.
    Наступний день зустріла у лісі. Заспокійливий щебет птахів і захист дерев очистили розбурханий потік думок і тоді прийшло єдине можливе рішення. Як не бачила раніше?
    Вона знайде власну греблю, зірве непотрібну загату і побачить, як за водою спливають останні клапті минулого, страхів, сумнівів. Вона спробує сама і дізнається Його таємниці. Можливо, Він захоче відшукати? Це було б занадто, щоб здійснитися, але ж все одно отримала більше, ніж сподівалася.
    Невже тепер все справді залежить лише від вибору? Невже ніхто не перешкодить?
    Потрібну річку знайшла швидко, але ж треба бути обережною, прокрадатися крадькома, як злодій, навіть у сутінках. А Він же нічого не боявся, не даремно ж обрав грозу.
    Сама чекати більше не могла, рука рвучко вхопила греблю і відсахнулася, ніби обпечена. Та все ж спробувала вдруге. Гребля піддалася і за мить звільнена річка поспішила наповнити русло.
    Це було зовсім не те, що спостерігати оддалік, нарешті перетворення завершилося і свобода остаточно наповнила груди. І нехай не можна поділитися пережитим ні з однією живою душею, це вже не здається таким необхідним.
    А потім були гребля за греблею, ніби навмисне, щоб забути того, з кого все почалося. Він не шукав зустрічі, хоча й не міг не знати про те, що хтось іще рве греблі. То мали бути його греблі. Хіба ні?
    Не наважилася б ніколи шукати нової зустрічі. Не хотіла знати реакції на свої дії, адже розуміла, що відповідь на ті дії могла бути навіть гіршою, ніж уявляла. І досі боялася?
    Поступово приходило розуміння, що не все ще знає про свого обранця, а тепер нарешті впевнилася, що таки закохалася тієї грози, що прогриміла так давно. Можливо і для нього рвати греблі це вибір. Не призначення? Але ж сама…
    З кожною новою греблею зростав новий і незнаний сумнів. А що далі? Не наважувалася на відповідь, та й нова забавка все ще надихала і розраджувала. Далеким спогадом здавалося власне безмежне поле, яке золотими хвилями колихало колосся на вітрі. Яка ріка зрівняється із блакитним оком волошки?
    Тепер у неї інші шляхи, та й завжди поруч численні береги, порослі вдячною водам зеленню. Вона звикла засинати під колискові дерев і радіти, що досі нікому не втрапила на очі.
    А може стала невидимою? Може саме це було карою? Ніби мало того, що за Ним доводиться спостерігати хіба потайки. Таки не втрималася і знайшла того чорноволосого красеня, що запалив вогонь всередині.
    Чи то та блискавка? Чи й справді не помічав нічого?
    А не так вже й важко було його відшукати, не так важко побачити, як здавалося і як про це розповідали. А якщо бачили й інші? Адже нічого і з ними не сталося б? Та про таке не розповідав ніхто і ніколи. Звісно, берегли таємницю. Навіщо? Невже обман?
    Можна було б не чекати покарання з таким острахом, адже ніяке покарання не могло б вдарити болючіше, аніж те, яке обрала сама. Але чим далі, тим важче було б зізнатися хоч комусь у тому, що накоїла. Хай ще трішки, може слушна нагода таки випаде.
    Не випадала. Скоро скінчиться весна і греблі більше не можна буде рвати, тоді поговорити з Ним не зможе аж до наступної, а це ж іще стільки часу без жодних надій. Про зиму не варто й думати. Треба зважитися.
    І все ж, як стають Тим, що греблі рве? Звідки приходить такий вибір? Як розгадати те, про що ніхто ніколи не скаже? Може треба було повернутися? Тоді це ще можливо було, тоді ніхто не здогадався б. Тепер знають, тому й шукати перестали, відчувала це напевне.
    Не можна зважитися на розмову, доки не відшукає відповідь на це питання сама. А може тому, що вже знає відповідь. Як же зізнатися, що боїться її більше, аніж тої сподіваної кари, якої і не буде вже насправді?
    Спостереження нічого не дали. Все було звично і зовсім не так, як першого разу, але те, що досі могла його бачити було достатньою винагородою.
    Греблі більше не рвала. Знала, що запал згасає, та все ж іще не згас остаточно. Та й спостерігати не могла постійно. Він і досі зникав туди, куди їй доступу не було. Власна гребля зростала знову, вона зводила старанно і вперто. Невже не можна інакше?
    Нарешті прийшла остання весняна гроза. Важкі хмари збиралися на небі і от-от мала вдарити блискавиця. Цього разу вирішить остаточно, Його гребля врешті стане її і відступати нікуди.
    Перші краплі дощу впали на землю. Треба вирушати на ту саму греблю і довідатися про те, що мучило стільки часу. От і Він у найкращих шатах, волосся рве вітер, а у руках наче вогонь горить. Неперевершений!
    Але що це? На іншому березі майнула тінь? Її висвітлила блискавиця? Інша?
    Так от яка кара?! Тепер знала як стають Тим, хто греблі рве. Він закохався не в неї.
     
    
    
    
    
    

  Время приёма: 16:01 20.09.2019