12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Сокира Количество символов: 49573
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an004 Вовча ніч


    Ліс не дуже далеко від міста. Може, кілометри зо два. Але таке враження, що втрапив за межі цивілізації.
    Галявину тісно обступають розлогі липи. Довкола дуже тихо. Лише десь віддалік скрекоче сорока. З чистини плинуть пахощі польових квітів, а ззаду, з чагарів, струмує вогка вечірня прохолода.
    Даник скулився на купині трави, намагаючись приховати нестримну трясучку. Аж доводиться стискати щелепи, аби не цокотіли зуби.
    І це не від холоду.
    Чи він не дурень? Нащо він взагалі сюди приперся? Нащо сидить на цій галявині у лісі й чекає казна-чого?
    Може, варто увімкнути здоровий глузд? Встати й сказати: та ну вас усіх до біса! Та й піти собі геть. У звичне, нормальне життя. Де є Інтернет, космічні супутники, штучний інтелект і «Тесла». А не оце все…
    Але він знає, що це все марні балачки. Нікуди він не піде.
    Через Софійку.
    Якби не Софійка – його б тут не було.
    Втім, він досі до пуття не розуміє, що саме відбувається. І чому він нині саме тут.
    Лише чотири дні тому життя було простим, зрозумілим і чудовим. Таким чудовим, яким лише може бути у сімнадцятирічного хлопця, що має кохану дівчину. Тобто, не так собі закохався (хіба мало у кого, бува, закохуєшся), а нарешті знайшов ТУ САМУ дівчину. Свою половинку. Хоча й не надто вірив, що таке існує.
    Але Софійка справді була незвичайна. Така, що… Овва, та що там казати! Він навіть не уявляв, як раніше жив без неї!
    І він був найщасливішим хлопцем у світі.
    Та чотири дні тому Софійка зателефонувала і повідомила, що гуляти не піде. Бо захворіла.
    Спочатку він не надто збентежився. Бува. До того ж її мати лікарка. Вилікує.
    І отак кілька днів. А сьогодні, коли він їй зателефонував, Софійка раптом попросила його зайти до неї.
    Він негайно побіг. І…
    Те, що він побачив, його приголомшило. Та ні, навіть гірше. Геть розчавило.
    Звісно, недужа людина виглядає не надто добре. Але при жодній хворобі шістнадцятирічна дівчина не здатна за чотири дні перетворитися на висхлу мумію, у якій заледве вгадуються звичні риси. Навіть при онкології. Аби людина втратила трохи не половину своєї ваги, потрібен час.
    Трясця, такого ж не буває!
    Але він це бачив на власні очі. І то була не мара.
    Софійка була така квола, що заледве здатна розмовляти. Він тримав її за холодну, геть висхлу руку, від якої лишилися самі кісточки. І почувався наче у нічному жахітті. Єдине, що кортіло – нестямно горлати від розпачу й жаху.
    Він збагнув, що вона помирає. Вже невдовзі її не стане.
    Для цього не треба бути фахівцем. А ще досить було поглянути на змарніле, заклякле від туги обличчя Софійчиної матері, Олени. І на перелякані очі Гані і Дмитрика – молодших брата і сестри. Навіть здоровезний сірий вівчар Стасик понуро скоцюбився на своєму лежаку у садку і не гарчав, коли він заходив.
    Над обійстям Софійчиної родини чорною хмарою зависла смерть.
    І нічим не зарадиш. Адже Олена - сама лікарка. Якби можна було щось зробити – напевно б уже зробила. Знайшла б фахівців, кошти, зв’язки.
    Але, виходить, не може.
    То що? Це його покликали… аби попрощатися?
    Він схаменувся, лише коли до кімнати зайшла Олена. Дала Софійці якісь ліки, а тоді покликала Даника з собою. Він насилу звівся й пошкутильгав, наче напівживий, не бачачи нічого довкола себе.
    Олена вивела його до садку. І сказала…
    Він мимоволі здригається, наче його штрикнули голкою. Міцніше стискає зуби.
    Він би зрозумів, якби Олена повідомила йому щось сумісне зі здоровим глуздом. Наприклад, про кошти на операцію. Пересадку органів. Чудо-пігулки. Стовбурові клітини. Хоч щось.
    Але не те, що він почув.
    Та єдине, що він збагнув: якщо він зробить те, що пропонує Олена – Софійка може вижити. І навіть одужати.
    Якщо він…
    Це маячня. Він у це не вірить.
    Але яка різниця, у що він вірить чи не вірить.
    Можна ж спробувати. Якщо є бодай один відсоток вірогідності…
    
    У лісі тихо – лише з боку галявини чутно неголосний шурхіт. То Олена ретельно виводить на землі широке коло навкруги купки хмизу, наготованої для багаття. Жінка робить це дивним інструментом - вирізаним з дерева кинджалом, що весь вкритий різьбленням. Глибоко і ретельно прошкрябує м’яку землю між пагонами трави.
    Даник заклякло спостерігає за нею. Волосся в неї розпущене. Дуже довге, до сідниць. Він навіть не уявляв, що аж таке довге. Зазвичай Олена закручує вузол на потилиці, тож не видно. Але тепер пасма накривають її усю, наче ковдрою.
    До речі, у Софійки волосся таке ж саме. Лише трохи коротше…
    Від цієї згадки він тужливо мружить очі.
    Чи вийде щось з Олениної божевільної забаганки? Чи вони лише гають час?
    - Данику, ти вмієш перекидатися через голову? – питає Олена.
    Він киває.
    Дурне питання. Звісно ж, вміє. Шість років навчався тхеквондо у спортивній школі, згодом ще три – змішані стилі. Там не лише через голову перекидалися.
    - Добре.
    Вівчар Стасик, що лежить на траві неподалік, голосно клацає зубами, відганяючи комара. Коли вони з Оленою поїхали до лісу, жінка взяла пса з собою до машини. Мовляв, охоронятиме.
    Еге ж. Уночі у лісі, де може з’явитися казна-хто, здоровезний собацюра не завадить.
    Олена, домальовуючи смуги у колі, помалу наближається до нього. Зрештою зупиняється, випростується і відкидає назад волосся.
    Зовнішня межа кола майже завершена. Лишився невеличкий прохід.
    - То що, Даню? Вже час. Ти готовий?
    - Так…
    Сонце майже зникло за деревами. Лише трохи підсвічує найвищі маківки.
    - Пам’ятай – маєш лише шість годин, - нагадує Олена. – Може, шість годин п’ятнадцять хвилин. Не більше. Сьогодні сонцеворот - найкоротша ніч року. На жаль, я не можу тобі дати з собою годинника. Тому пильно стеж за часом. Видніти розпочне десь у чверть на четверту. Сонце з’явиться о четвертій двадцять п’ять. Тобто, з досвіту маєш десь годину. На це й орієнтуйся. Зрозумів?
    - Так.
    - Вимкни телефона.
    Даник слухняно лізе до кишені. Телефон точно не знадобиться. Батьків він попередив, що поїхав на день народження друга на дачу і до завтра не повернеться.
    - Усе? Заходь. Стань он туди.
    Олена замикає коло. Тоді відкладає кинджала і запалює багаття. Коли хмиз розгоряється, відкоркує слоїка з темною рідиною.
    - Знімай одяг. Увесь.
    Власне, знімати мало чого. Шорти, футболку й кеди…
    - Я сказала – увесь, - зауважує Олена. – Не соромся. У тебе нема нічого, що я ще не бачила.
    В нього мимоволі спалахують вуха. Але й справді. Певно, одяг таки не потрібний.
    Він незграбно стягає труси. Від зніяковіння примружується. так, що майже нічого не бачить – лише на кінчиках вій танцюють помаранчеві спалахи від вогнища.
    Олена підходить до нього. Голих грудей торкається паличка, змочена прохолодною духмяною рідиною. Він мимоволі здригається, стискає кулаки і напружено заклякає.
    Але нарешті малюнки нанесено. На груди, живіт і чоло.
    - Добре, - каже Олена. Відходить трохи від багаття і встромляє дерев’яного кинджала у землю. – Стань отут. Дивися на вогонь. Коли я скажу – стрибнеш через багаття. Далі перекидаєшся через ніж. Та далеко не стрибай – аби не вискочив за межі кола. Зрозумів?
    - Так.
    - Приготуйся.
    Олена розгортає шкіряний пакунок. Дістає щось схоже на пук сірої шерсті. Щось тихо бурмоче. Слова начебто українські, але сенсу збагнути неможливо. Принаймні, він не знає, що це означає.
    Останній відблиск сонця на верхівках дерев зникає.
    Олена різким рухом жбурляє жмуток шерсті у вогонь.
    Полум’я спалахує яскравіше і розсипається жовтими блискітками. Щось шкварчить, і вгору здіймається густа хмара білого диму.
    - Стрибай!
    Даник примружує очі, щосили відштовхується босою ногою від трави і стрибає крізь дим. Другий поштовх. Переворот…
    Він звично підгинає коліна, очікуючи опори об землю. Та раптом усвідомлює, що землі під ногами немає.
    Чорне провалля, за яким все зникає…
    
    Даник повертається до тями від гострих пахощів трави. Розплющує очі і збентежено втуплюється у темно-сірий присмерк.
    У грудях холодно сіпає від жаху. Чи він усі шість годин провалявся непритомний? І вже світає? І вже все запізно?
    Він смикається, намагаючись скочити на ноги. Але натомість незграбно гепає на бік.
    І лише тепер помічає, що…
    Першої миті йому здається, що він збожеволів. Або спить і бачить мару.
    ТУТ ніякого багаття немає. Тиша. Довкола – висока, не витолочена трава. Лише за кілька кроків вузька смуга глибоко прошкрябаної землі – частина кола, у якому він лежить. І десь віддалік стрекочуть цвіркуни.
    «Пам’ятай – лише шість годин!»
    Він чує голос Олени у голові так чітко, що знову мимоволі здригається.
    Еге ж, хлопче. Отакі справи.
    І радше не волати про «не може бути». Начхати, у що ти там вірив, а у що ні.
    Існує певний факт. Що світ геть не такий, яким ти його уявляв. У ньому є не лише Інтернет, космічні супутники, штучний інтелект і «Тесла».
    Від цього стає лячно. Аж холоне у шлунку.
    Та на переляк часу нема. До справи! Найкращий засіб подолати страх – дія.
    До того ж Олена надала йому докладні інструкції. Нумо, згадуй!
    «Цуценя вчиться ходити і бігати протягом кількох тижнів. Але ти часу на це не матимеш. Тобі доведеться пристосовуватися до нового тіла набагато швидше. Тож насамперед навчися ним користуватися».
    Трясця, а як рухаються вовки? Чи пси?
    Треба опертися руками - тобто, передніми лапами - на землю. Отак. Сісти. Тепер потроху встати. Ступити уперед. Пройтися поступом…
    А виходить незле! За хвилину лапи вже не плутаються і не зашпортуються. Дякувати бойовим мистецтвам, де доводилося вивчати найнеймовірніші рухи. До того ж у вовчого тіла добрий баланс. Ноги довгі, але центр рівноваги низький. Дуже зручно.
    А тепер – підтюпцем… Овва, як гарно! Рухатися утричі легше, аніж людині! А якщо підстрибнути? Вау! Оце так!!!
    Жабка, що перелякано виплигнула у нього з під лап, повертає до тями. Звісно, бігати у вовчому тілі добре. Проте час невпинно спливає.
    Час…
    Якщо вірити тому, що казала Олена – а не вірити немає підстав, бо зазвичай люди на ОТАКЕ не перетворюються – він зараз десь за триста років до того часу, в якому народився у людській подобі. У світі, де ще не з’явилися бензинові двигуни. Вже не кажучи про комп’ютери.
    Як це Олені вдалося? Звідки ця жінка знала, як робляться такі речі?
    Втім, нема сенсу про це думати. Час минає. А справ чимало.
    Він зупиняється і роззирається. Втім, крутити головою не треба: тепер він бачить не лише попереду себе, як людина, а й усе з боків. Трохи незвично, але зручно.
    Треба добре запам’ятати місцевість – адже сюди ще повертатися. Онде коло, де він отямився. Навіть з відстані долинають пряно-трав’яні пахощі. А нічогеньки у нього тепер нюх!
    Власне, лише на нюх усі сподівання. Бо куди саме йти – невідомо. Олена казала – те, що він шукає, у цьому лісі, а ліс десь сім на десять кілометрів. Людині оббігати ці хащі за шість годин неможливо – не вистачить ані швидкості, ані сили. Але вовкові це зробити простіше. До того ж допоможе нюх.
    Тож треба зорієнтуватися. Це легко – небо чисте і рясно всипане зорями. Онде Великий Віз, далі Малий, а отам Полярна зірка.
    Йому отуди. На північ.
    
    Трава стиха шурхотить під лапами. Пагони чіпляються за боки. Через густе хутро не боляче, проте дратує. Мабуть, справжні вовки вміють рухатися нечутно й непомітно, але він надто незграбний.
    Втім, байдуже. Він сюди втрапив не задля того, аби ховатися.
    Ліс довкола не такий, як був у його власному часі. Не одноманітні штучні насадження, а справжні природні хащі. Грубезні старі стовбури, перевиті в’юнком, під лапами – товстий м’який шар тогорічного листя.
    Та найбільш приголомшливе – це запахи навкруги. Аж паморочиться у голові. Навіть не уявляв, що їх стільки! Більшість із них Даник визначити не здатний. Вловлює лише знайоме - глицю, траву, якісь квіточки. Он знову жабка – встиг запам’ятати запах. Ліворуч війнуло малиною – певно, там кущі, і ягоди вже стиглі. Смуга слідів впоперек шляху – наче тхне шерстю. Заєць? Чи лиса? Ніздрі мимоволі сіпаються, проте нема коли розбиратися.
    А це що? Дим?
    Він зупиняється. Напружено нюшить повітря.
    Таки дим. Від деревини і ще чогось смолянистого. І з того ж боку наче линуть голоси. Регіт. Зойки…
    Овва, що за гульба?.. Олена не казала, що він втрапить на вечірку. Але ж дим… Невже знайшов те, що треба?
    Тож бігцем!
    Спочатку він мчить щодуху, не зважаючи на шурхіт, який сам створює. Проте коли димний сморід наближається – уповільнює біг. Тре’ обережніше.
    Тепер вже добре чутно голоси. Чоловічі. Повів вітерцю доносить запах якоїсь тварини. Кінь? Еге ж, іржання. А он ще сморід. Це вже достеменно людина. Штиняє, наче немитим безхатченком. Схоже, у цьому сторіччі в народу кепсько з гігієною.
    Знову розпачливий скрик – схоже, жіночий.
    Він хутко ковзає між кущів. Ближче… ближче… ще…
    Овва!
    За чагарями блимає полум’я смолоскипів. На його тлі тупцяють незграбні чоловічі постаті у довгих мундирах і вузьких світлих штанях. Французи? Чи німці? Та ні, німці не горлають «чьо?» і не матюкаються. Певно, москалі імператриці Катерини, але в одностроях німецького штибу.
    А що отам за кущами? Схоже, жінка. Еге ж - запаска, широкі рукави, голова замотана хусткою. Залізла під колючу шипшину, аби не дістали. Тримає обома руками сокиру. А за спиною у неї діти. У світлі смолоскипа майнула маківка хлопчака років десяти, стриженого «під макітру». І ще чути, як злякано скімлить маля.
    Один з чоловіків злісно регоче і тицяє у кущі довгим списом з гачком збоку. Жінка болісно зойкає, відмахується сокирою – чутно дзвін металу об сталеве вістря. Розпачливо гукає: «Івасю, тікай!»
    Та де «тікай»! З чіпкої шипшини так просто не вилізеш.
    Чоловіки знову регочуть. Певні, що здобич нікуди не подінеться.
    А що зроблять, коли витягнуть?
    Даник відчуває, як у грудях мимоволі холоне від люті.
    Скільки їх – троє? Та байдуже. На тренуваннях бився і з чотирма.
    Коні, яких тримає молодший з нападників, раптом харапудяться. Голосно іржуть, стають дибки і шарпаються так, що збивають з ніг свого наглядача. Кидаються у чагарі, з тріском ламаючи пагілля.
    Чоловік зі списом обертається, і зизуваті очиська під важкими надбрів’ями аж викочуються з жаху. Той, що далі, теж озирається - і хутко хапається за мушкета.
    Лише тепер він бачить виблиск полум’я на власних лапах і грудях. І усвідомлює, що чагарі вже лишилися позаду.
    Втім, нема часу вагатися. Хтозна, чи можуть кулі казна-якого сторіччя зашкодити вовкулакові, проте перевіряти не кортить.
    Ах ти ж, смердюча свиното! Оце я тобі зара’ постріляю!..
    
    Постріл гучно гахкає, розкочуючись по лісу луною. Горілий порох здіймається сірою хмарою – аж забиває подих. Проте куля тьохкає десь над спиною. Адже вовк рухається набагато швидше, аніж людина. І, дякувати Богові, у ці часи ще немає автоматичної зброї. А миттєво ці мушкети не перезарядиш.
    Лише тепер Даник усвідомлює, що не знає, як битися, маючи вовче тіло. Хвицати ногами, як у тхеквондо, вже не вийде. Вовки начебто мусять кусатися, проте хтозна, як це робити. Трясця, Олена ж казала, аби він потренувався – погриз якогось патичка, абощо - бо працювати щелепами йому знадобиться. Та він зосередився на бігу й геть забув. От бовдур!
    Втім, швидкість руху вовчого тіла така, що думати нема коли. Розхристаний каптан вже поруч – і він щосили, з розгону б’є обома передніми лапами просто у вузькі хирляві груди.
    Ефект виходить нівроку - чоловіка відкидає назад метри на три, мов ляльку.
    А ще за мить галява порожніє. Ані людей, ані коней. Лише з лісу чути хрускіт кущів, нестямний лемент і віддалений тупіт.
    Він неквапом повертається назад. Налякав, схоже, удосталь. Вже не повернуться. Люди, які з таким жахом верещать «Ета оборотень!!!», достеменно не повернуться.
    Кинутий смолоскип ще трохи присвічує кущі. Він бачить, що жінка притискає до себе дітей і злякано виставляє перед собою сокиру. Уривчасто шепоче: «дякую, вовчику», «будь ласка, не чіпай моїх дітей» і «йди собі геть з Богом».
    Він зупиняється віддалік, аби її не лякати. Але раптом маля, яке досі ховало личко у матусиній спідниці, обертається. Пильно дивиться на нього величезними оченятами. Широко й щиро, як це вміють лише малі діти, посміхається. І белькотить:
    - Цюню… цюню… а йди сюди!
    Він теж посміхається і махає хвостом.
    - Мамо, - стиха каже старший хлопчик. – Не бійтеся. Це не вовк. То вовкулака. Певно, якийсь козак, що перекинувся.
    - Івасю, цить! – злякано шепоче жінка. – Оце вигадав! Де вже ті козаки?
    - Таж баба Христя оповідала! А може… то наш татко?
    Жінка здригається. Опускає сокиру. Непевно, злякано шепоче:
    - Грицику… це ти?
    Оце так! Як же їй пояснити?
    Розмовляти він не може. Тому лише старанно крутить мордою з боку у бік.
    - Ні? Ти не Гриць?
    Він знову крутить головою.
    - Але ж ти не простий вовк. Еге ж?
    Він старанно киває.
    - От бачте, - зауважує хлопчина. – Усе розуміє. Агов, а отам кінь!
    Він позирає у бік протилежних чагарів. Еге ж! Один з коней зачепився поводом за гілку і не може втекти. Лише хропе.
    А жінці з малими, певно, варто зараз тікати кудись подалі. Допоки не нагодилися нові бевзі в одностроях. І верхи це робити краще, аніж пішки.
    - Зараз я його виведу! – каже Івась. Видирається з кущів і квапливо біжить до коня. - Кося-кося! Кш-ш-ш!
    - Зажди! – гримає мати. - Він сполоханий, не втримаєш! Я сама! Візьми Павлуся!
    Він задоволено усміхається. Схоже, у цій родини вправлятися з конями вміють. Тож упораються.
    - Мамо, бачте? Це ж Зірка!
    - Яка?
    - Та кобила дядька Пилипа! Що москалі забрали собі до війська! Зірко, Зірочко! Кш-ш-ш, стій!
    - То добра коняка, - киває жінка. - Зара’ поїдемо до тітки Явді, мо’, сховає. Конем до світу встигнемо…
    Він знову усміхається. Обертається й нечутно зникає поміж дерев.
    Вже біжучи сосняком, чує віддалік гучний тупіт копит і тихе «вйо». Ікла вишкіряються у задоволеній посмішці.
    А таки незле бути вовкулаком!
    
    За наступні години він встигає добігти до кінця лісу, повернути і ще кілька разів пробігти хащами майже з кінця у кінець.
    Нічний ліс сповнений різноманітним життям, наче садок рибою. Навіть не уявляв! Жабки, що полюють на комарів, зайці, миші, ласки, якісь нічні комахи. Онде тупцяє ратицями сполохана дика свиня з поросятами, що вчула вовка. Нечутно проскочила лисиця, лишивши по собі відгомін мускусу.
    Але йому це все не треба. Мусить знайти інше.
    Він біжить стрімким підтюпцем, пильно ловлячи запахи. Час від часу зупиняється і зводиться на задні лапи, нюшачи повіви нічного вітерцю. У пащі вже трохи пересохло, і доводиться час від часу облизуватися. Добре, що ноги міцні, ще не втомилися.
    Олена казала: «Ти цю смердючу потвору вчуєш ще здалеку»…
    Коли про це думаєш – мимоволі стає моторошно. Ганяти забобонних зайд, що до нестями бояться вовкулаків, не надто важко. Але ОЦЕ!
    Як там Олена йому оповідала?
    Ця історія розпочалася понад триста років тому, у часи московської імператриці Катерини. Коли німкеня захопила Україну і зруйнувала Січ - то, аби унеможливити спротив з боку козаків, віддала таємний наказ: нишком винищити усі українські роди, у яких бодай колись з’являлися характерники. Лишили у спокої хіба нащадків Сірка, бо ті вже віддавна служили Імперії.
    Зазвичай Катерина вдавала освічену пані, що не вірить у забобони. Проте мала потурнака Кирила Розума, що згодом назвався Розумовським. Певно, той і порадив. Знав, холера, як краще приборкати власний народ.
    Але як їх визначити, тих носіїв характерництва? З виду ж – звичайні люди. На лобі ж не написано, що вони здатні перекидатися на вовкулаків.
    Отоді у слобожанських лісах з’явилася відьма – не тутешня, а з півночі. Ходили чутки, що її сюди доправили солдати Кирила Розума, і вона перебувала під особистим таємним патронатом імператриці. Відьма була дуже зла і сильна, а ще мала ученицю Тарью. Стара ховалася у лісі, а Тарья під виглядом вдовиці мандрувала містами й селами. Провадила розвідку - вишукувала тих, кого треба нищити. Тобто, «вовчі» і знахарські роди.
    Проте вийшло так, що Тарьї раптом глянувся один тутешній козак. Хлоп був із роду характерників і підлягав знищенню, але молодій чаклунці страшенно забагнулося узяти його собі за коханця. Тож вона випросила цього молодика у старої відьми. Пообіцяла, що коли натішиться досхочу – то сама його й уб’є.
    Причарувати любка відьмі неважко. Та коли Тарья почала це робити – побачила, що ніякі чари на хлопа не діють. І згодом втямила, чому саме. Бо козак мав дружину зі знахарського роду, а та наклала на чоловіка потужний захист проти наврочення, «лихого ока», привороту й усіляких інших відьомських штук. От не проб’єш, та й край!
    Отже, аби здобути цього козарлюгу, Тарья мусила спочатку знищити його дружину. Але дзуськи! Що б відьма не робила – нічого не виходило.
    Тоді розлючена гарпія порадилася зі своєю вчителькою і зрештою винайшла спосіб. Привезла з північних гниловодь якусь рідкісну магічну рослину. Провела з нею певний обряд…
    Вже наступного дня дружина козака почала швидко втрачати сили, худнути й сохнути.
    Та молодик не чекав, допоки його кохана пропаде, ще й з ненародженою дитинкою (бо жінка ще й була при надії). Притьмом гайнув до тещі, яка теж була знахаркою. Та приїхала, поглянула, що до чого, розкинула свої магічні причандали. Збагнула, що справи кепські. Проте та пані теж була нівроку. І винайшла засіб запобігти лихові.
    Але для цього потребувала надійного помічника. Чоловіка, який кохає її доньку, і ладний задля її порятунку на все.
    Тож старша знахарка звернулася до зятя. А до кого, власне, ще?
    Той, звісно, погодився.
    Того ж самого вечора жінка здійснила старовинний ритуал, що перетворив молодика на вовкулаку…
    На жаль, ця історія закінчилася зле. Впоратися з двома лютими відьмами козак-вовкулака не зміг. Встиг лише потрощити магічну рослину, що висмоктувала життя з його дружини. Врятував кохану, але не себе.
    Після похорону козака матуся-знахарка швиденько увезла доньку подалі й сховала, аби не знайшли відьми. Проте Тарья, втративши жадану забавку, страшенно розлютилася. Наслати закляття на доньку знахарки вдруге не могла, бо після вдало відбитої магічної атаки людина отримувала щось на кшталт імунітету на дію рослини. Але відьма, ще трохи підучившись, винайшла засіб просувати закляття у часі і впливати на нащадків своєї невдалої жертви. Так, аби зрештою винищити увесь рід до ноги.
    А Олена, мати Даникової коханої, походила саме з цього давнього знахарського роду.
    Отак магічна атака Тарьї дійшла й до Софійки…
    Тут Даник вже заплутався. Усі ці потойбічні тонкощі були для нього геть незрозумілі. Та й пояснювати усе до дрібниць Олена не мала ані часу, ані бажання. Оповідала лише те, що він мусив знати, аби врятувати Софійку.
    «Тобі буде трохи легше, - казала Олена, - бо минуло чимало часу, і старої відьми вже нема. Тарья наразі сама. Учениць ще не завела. Та навіть якщо завела – вони ще будуть недосвідчені і тобі на заваді не стануть».
    Еге ж, хоч це добре. Які ще були поради?
    «Отже, що саме ти мусиш зробити? Вбивати Тарью не треба. Було б незле, але вовкулака зашкодити відьмі такого рівня не здатний. Тобі треба лише знищити ту рослину. Потрощити її на дрібні друзки. Тоді магічний канал, у який витікає Софійчине життя, буде знищено, а другого Тарья зробити вже не зможе, бо Софійка отримає несприйнятливість до такого втручання. Ця рослина вирощується лише з плоду, який визріває раз на кілька років. Допоки не виросте новий пагін, Тарья нам нічого не зможе робити. І ми отримаємо час. На життя. А може, за цей час щось вигадаємо, аби позбутися цієї напасті».
    «Тобто, це насправді не вирішення проблеми? – спитав тоді він. – Це лише можливість її відкласти?»
    «Для Софійки це вирішення, - похмуро відрубала Олена. – Вона не помре і житиме далі. На твою думку, це не є вирішенням?»
    «Так…» - розгублено промимрив він.
    «Отож. Рід складається з окремих людей. Рятуючи цих людей, ми рятуємо весь рід. Якщо ти справді кохаєш Софійку – ви, певно, колись матимете дітей. Тоді наш рід стане і твоїм».
    Власне, так. І не заперечиш.
    От же ж бісова ковінька, га? Ніколи б навіть не уявив, що може втрапити до роду спадкових українських відьмаків!
    Проте хіба це зле? Принаймні, бути вовкулаком непогано. Він би залюбки побігав у вовчому тілі не лише сьогодні вночі…
    Думки обірвав різкий, задушливий запах – не сильний, але такий гострий, наче у ніздрі штрикнуло патичком. Він аж мимоволі чхнув. Зупинився – і відчув, як настовбурчується гребенем шерсть на хребті.
    «Ти цю смердючу потвору вчуєш ще здалеку»…
    
    На жаль, Даник не вміє скрадатися нечутно. Але намагається.
    Спочатку він, за порадою Олени, визначає напрямок вітру, висолопивши мокрого язика. А тоді починає обережно наближатися до джерела запаху попід вітром. Так, аби ніхто не вчув його самого.
    Овва, а онде й магічне коло!
    Він не може бачити лінію, намальовану під вже зрослою травою, проте відчуває її запах – як щось кисло-плісняве. Далі скрадається дрібними сторожкими кроками. Шерсть мимоволі їжачиться навіть на хвості.
    Перед самою рискою зупиняється. Опускає писка, принюхуючись.
    Олена казала, що люди через цю невидиму перепону переступити не можуть. Дійшовши до неї, повертають назад, навіть цього не помічаючи. Тому ніхто ніколи не знаходить у лісі відьминого житла. Але вовкулакові це не перешкода.
    Він тамує подих і обережно перестрибує через лінію так, аби її не торкнутися. Бо інакше увімкнеться «сигналізація», і відьма знатиме, що хтось до неї йде. А йому варто зберігати потаємність якнайдовше.
    Звісно, є ще пугачі й кажани, що пантрують всередині кола. Саме тому варто скрадатися під чагарями так, аби згори тебе не побачили. І рухатися дуже тихо. На щастя, нічні мисливці – доволі тупі істоти. Мають власні справи і не завжди звертають увагу на те, що ховається попід кущами.
    Ніс вже звик до смороду. Проте все одно бридко.
    Тут, усередині кола, усюди тхне смертю. Вовчий нюх вирізняє плями плісняви на стовбурах дерев, сморід дрібних кісточок від недогризеної здобичі, кинутої лисицями. А онде великі плями крові, що вже всоталися у землю. Кого тут тягли – мертвого чи конаючого?
    Тварину? Чи людину?
    Трясця! Щось знову стає моторошно!
    Але треба врятувати Софійку. Ніхто інший цього не зробить.
    Тож уперед, хлопче. Чи ти не козак?
    Попереду галява. У місячному світлі маячать великі брили, зарослі мохом.
    Десь там сховане відьмине лігво. Олена казала – Тарья мешкає під землею. І диявольська рослина теж десь там. На день відьма виставляє її на світло, та на ніч ховає.
    Еге ж, чудова забавка – посеред ночі вдертися у підземне лігво відьми, плану якого ти не знаєш. Не маючи уявлення про те, які витребеньки там на тебе чекають. Аби знайти одну-однісіньку рослину. Ще й, можливо, у суцільній темряві. Ще й за умови, що відьма на тебе чекає. Знає, що коли рослина починає висмоктувати життя з жертви – достоту хтось з’явиться.
    А ти сам – не ясновидець, не велетень і не чаклун. Звичайний вовк. Пересічний парубок, хіба у вовчій шкурі. Без жодних магічних здібностей.
    «Годі патякати! Йди вже!»
    Слушно. Годі думати. Бо як потупцяєш тут ще трохи – то з переляку втечеш галасвіта.
    Отже, що робити? Обережно обійти камені. Знайти вхід…
    Та раптом темна пляма попід брилами ворушиться. Звідти лунає шурхіт і гучний подих.
    Він здригається і заклякає на місці, наче статуя. Ладний щомиті зірватися й тікати.
    Гучніший шурхіт. Якесь мурмотіння. Рокітливе гарчання.
    Трясця! Це ж ведмідь!
    Про таке Олена не попереджала. Звідки цей бурмило узявся?!
    От як не сіло, то впало! Агов, хлопче, коли ти востаннє грався у квача з величезним ведмедем? І добре, якщо це звичайна звірина, а не якийсь перевертень!
    Тим часом ведмідь зводиться на лапи. Гучно пирхає і ретельно обтрушується, незграбно мотаючи головою.
    Він заклякає на місці, перетворившись на сіру тінь у чагарях і навіть припинивши дихати.
    Вчує, чи ні?
    Але звір до нього не обертається. Чимчикує кудись уздовж скелі. Розгрібає купу накиданого там гілляччя (видно погано, але чути шурхіт і тріск). Щось витягає - вітерець доносить сморід підгнилого м’яса – і починає їсти. Добре чути плямкання і час від часу – лускіт кісток під зубами.
    Він помалу видихає, намагаючись притамувати шалене калатання серця.
    На щастя, вітерець тягне з боку брил, тому ведмідь його досі не внюшив. Та й за хрускотом поживи навряд чи розчує віддалений шурхіт трави.
    Отже, поки тварюка ласує, треба встигнути притьмом вскочити до підземелля.
    То що, козаче? Ти готовий?..
    
    Вовк, що кидається за здобиччю, мчить так швидко, що перетворюється на розмиту тінь. Проте його видає стукіт лап по землі. На жаль, вовкулака – не невагома примара.
    Ведмідь обертається і зі злісним ревом кидається навперейми. Навдивовижу прудко – хутчіш, аніж можна очікувати від такого одоробла.
    Трясця, зараз вхопить! Він стрімко гальмує і відскакує убік. Важкий бурмило пролітає повз нього, люто ляснувши пащею. Обертається, погрозливо підскакує і б’є лаписьками об землю. А тоді витягає писка і гучно реве, відкопиливши відвислу нижню губу.
    Він глузливо посміхається, вишкіривши ікла. Таки добре, що зупинився. Бо поміж каменями насправді тупик. А вхід ліворуч, за спиною ведмедя. Тепер це добре чути по запаху. Відгонить якимось зіллям. І ще…
    Хай йому грець, це ж улюблені Софійчині парфуми!
    Коли він питав, як мусить пахнути магічна рослина, Олена відповіла: «Пахне тим, чиє життя забирає».
    Певно, від ведмежого ревища відьма вже прокинулася, навіть якщо спала. Але байдуже.
    Треба відігнати клишоногого від входу, аби з’явилася змога проскочити. Та як це зробити? Лізти битися не варто – тварюка уп’ятеро важча, і кігті, мов ножі. Навіть справжні вовки не нападають на ведмедів поодинці.
    Але ж мисливські лайки якось вправляються! Колись бачив по «Дискавері»…
    Він кидається до ведмедя і глумливо ляскає зубами просто перед писком. Відскакує і зухвало хапає зубами за бік. Вкусити не встигає, лише видирає пук жорсткої масної шерсті – проте бурмило розлючено розвертається і кидається на нього.
    Отак, товстуне! Тебе це бісить, еге ж? А якщо вкусити за гузно? Хутчіш обертайся! Овва, швидше не можеш? Звісно. Бо заважкий. Де тобі до прудкого легконогого вовчиська! Нумо, кинься на мене! Ще раз! Отак!..
    Тепер отвір входу опиняться у нього просто за спиною. І допоки ведмідь незграбно обертається – він стрибає до проміжку між каменями. Ладний відчайдушно вгатити ікла в геть усе, що трапиться на шляху.
    Проте там нічого немає. Лише камінь під ногами і переляканий кажан, що пурхає над головою. Наче звичайний вхід у печеру. Якби не Софійчин запах – навіть не здогадався б, що треба йти саме сюди.
    Всередині темно – хоч в око стрель. Але рятують вуса-вібриси на писку, які допомагають відчувати перешкоди.
    Хід іде униз. Він чує, що позаду з роздратованим ревищем продирається ведмідь. Треба бігти хутчіш, аби той не наздогнав і не зім’яв у вузькому лазі.
    Аж раптом він вискакує з проходу до більшого приміщення – це чути по луні, що з’явилася від цокоту кігтів по каменю. Над головою з писком носяться кажани. У грудях мимоволі холоне від думки про те, що у цій темряві щось може гупнути на голову. Проте позаду харчить і тупотить ведмідь – тож зупинятися не можна. Ані на мить.
    На щастя, є запах. Тоненька ниточка, що веде до мети. Саме цим шляхом рослину-вбивцю несли цими темними галереями. Може, це пастка. Проте іншого вказівника він все одно не має…
    Аж ураз просто перед ним здіймається стіна полум’я є. Та він навіть не думає зупинятися – лише прищулює вуха і притьмом кидається крізь вогонь. Теж мені, перепона! Ото б ти, бабуню, ще повісила червоні прапорці, якими мисливці лякають вовків! Не на того вовка втрапила!
    Хутро починає тхнути смаленим, проте він мчить швидше, аніж під ногами встигає спалахувати полум’я. Овва, знову широка печера! Її видно, бо ззаду підсвічує згасаючий вогонь. Куди далі, де тут запах? Сморід смаленого хутра забив увесь нюх. Здається, отуди, ліворуч.
    А ведмідь, схоже, трохи відстав. То є добре…
    Втім, не все добре. Он спереду щось тьмяно висвічується. Розширюється і перетворюється на величезну білу почвару з роззявленою пащею і розчепіреними ручиськами з довжелезними кігтями…
    Він сполохано гальмує, проте за мить глузливо пирхає. Може, ця примара й здатна справити враження на забобонних селян вісімнадцятого сторіччя, та поряд із голограмами двадцятого - абищо. Вона напівпрозора, і коли підходиш ближче – видно, що це щось на кшталт конденсованої пари. Можна проскочити наскрізь. Лише варто примружити очі і затамувати подих. Хтозна - мо’, у цій парі якась отрута.
    Фу-ух! Проскочив! Пирхнути, прочищаючи носа. Куди далі? Он, у той прохід.
    І краще не думати про те, що у цьому лабіринті можна заблукати. На щастя, вовкові це не загрожує. На долівці лишається запах розігрітих від бігу пучок, а по власному сліду навіть пес вибереться з будь-якого лабіринту. Це ж тобі не людина.
    Він глузливо всміхається – проте наступної миті серце знову сполохано тьохкає.
    Овва, це вже не примара! Цілком собі матеріальна колода, що зірвалася звідкілясь згори і з гучним гуркотом летить йому назустріч у вузькому проході! І важіль маятника надто довгий, аби встигти втекти!
    Проте лякатися нема коли. Він розпачливо хекає і щосили стрибає угору – скільки стає ніг.
    На щастя, розмір колоди розрахований на невисоких людей – десь метр сімдесят п’ять висотою. А вовк – аж надто переляканий - легко перестрибує навіть двометрові перешкоди.
    Просто під черевом блимають гострі залізні шпичаки, що рясно вкривають колоду. Але він примудряється пролетіти над ними і вхопитися передніми лапами за верх – там, де дубця утримує іржавий залізний ланцюг. Там шпичаків немає, сама деревина. За мить поряд опиняються й задні лапи. Довго так на хисткій колоді не втримаєшся, проте й не треба. Тепер щосили відштовхнутися усіма чотирма від опори і стрибнути униз.
    Від поштовху колода змінює напрямок руху, і позаду лунає гучний гуркіт, коли вона врізається у стіну. Аж здригається підлога, на яку він зіскакує. Трохи не втикається писком у камінь, але негайно відновлює рівновагу і щодуху мчить далі.
    Запах, запах...
    Онде!
    Попереду світиться завіса - товста ряднина, просочена пилюкою і цвіллю. Що за нею?
    Оце вже схоже на відьомську оселю. На стінах блимають вогники, стоять грубі дерев’яні меблі, на стінах полиці зі слоїками і черепами. Та він бачить перед собою лише одне – великий горщик з товстою бадилиною. Саме від неї лине такий рідний і знайомий Софійчин запах. Такий потужний, що в нього аж на мить спиняє подих.
    Бадилина довжиною десь пів метри. Стовбур яскраво-зелений, гладенький і без відгалужень. Лише вгорі стирчать дрібні вузькі листочки, і між ними сухий черешок. Певно, там і був плід, яким ця рослина розмножується. Стінки бадилини здаються напівпрозорими, а усередині під зеленою кіркою начебто щось пульсує і потроху перетікає.
    Софійчине життя…
    Він люто гарчить. Кидається уперед, зопалу відштовхуючи важкого дерев’яного стільця, що трапляється на шляху…
    Схоже, саме це його й рятує.
    Коли звідкілясь згори лунає посвист, і щось блимає – він встигає припасти до землі. Сталева секира розсікає важкий брус стільця над його спиною. Та коли лезо врізається у підлогу, його на цьому місці вже немає.
    
    Лише тепер, обернувшись, він бачить відьму.
    Тарья стоїть біля входу, глузливо вишкіривши зуби – несподівано білі на тлі зеленкувато-сірого обличчя. Жінка мала на зріст і негарна – кострубата, огрядна, невизначеного віку. З виду нагадує дегенератку з фоліантів Ломброзо. Але в її очах світиться щось таке, що його наче паралізує. Здається, що серце стискає холодна рука, і воно припиняє битися…
    Він смикається, намагаючись відігнати раптову кволість. Розчепірює лапи, які раптом втратили силу і перетворилися на затерплі, зсудомлені колоди. Люто гарчить і клацає зубами.
    Жінка стоїть непорушно і насмішкувато дивиться на нього. А тоді зводить руку – і уламки стільця на підлозі здригаються. Здіймаються у повітря, наче прив’язані до тієї руки невидимою мотузкою.
    Він розуміє, що важка колода наразі переб’є йому хребта. Проте не може змусити себе поворухнутися. Усе довкола наче заклякає і тьмяніє.
    Він розпачливо схлипує від жаху. Але водночас роздуті ніздрі втягують солодкий, п’янкий запах Софійчиного волосся.
    Софійка!..
    Схоже, йому гаплик. Але Софійку він цій потворі не віддасть! Хай навіть це єдине, що він ще встигне зробити!
    Він відчуває, що його вистачить лише на один ривок. Лише один. Треба лише щосили напружити заціпенілі м’язи…
    Тарья різко змахує рукою згори униз. Але він відштовхується від підлоги, розвертається і з останніх сил стрибає на стіл. І хапає іклами напівпрозорий зелений стовбур.
    Але бадилина виявляється напрочуд міцною. Наче з пластику. Як не тисни – навіть не проминається. Хіба що можна міцно тримати, затиснувши поза іклами.
    Відьма кричить так пронизливо, що закладає вуха. Його горло стискає невидимий нашийник, що тягне назад і намагається відірвати від рослини. Просто у мозку лунають якісь незнайомі слова…
    Та дзуськи тобі, потворо! Не зачаклуєш! Тре’ чимось хутчіш гепнути цю бабцю, аби обірвати закляття!
    Він смикається убік і відчуває, що стегно впирається у щось дерев’яне. Ще один стілець. Горлянка і груди міцно затиснути невідомою силою, проте задні ноги ще рухаються.
    Він посувається на столі, спираючись на нього грудьми. І щосили хвицає задніми лапами, підхоплюючи ними стілець і жбурляючи назад.
    Кімнатка невелика, тож важкий стілець, перевертаючись, долітає до відьми і гепає її по колінах. Тарья змахує руками, намагаючись пом’якшити удар товстих колод, і на мить тиск на горлянку зникає. Тоді він міцно стискає стебло зубами і лантухом звалюється на кам’яну підлогу разом з рослиною.
    Від удару важкий горщик розлітається на друзки. З нього на каміння хлюпає темна рідина, схожа на кров, проте він на це не зважає. Шарпає стебло й розпочинає щосили дерти його іклами і лапами.
    Клятий стовбур неймовірно міцний, і спочатку в нього нічого не виходить. Але от щось під зубами тріскає… Язик і ясна обпікає гірка і ядуча рідина, проте він лише злісно пирхає.
    Відьма розпачливо верещить і різким відрухом жбурляє у нього зваленого стільця. Він, не випускаючи з пащі бадилину, прудко пірнає під стіл. Стілець врізається у ніжку стола з такою силою, що грубезна колода опори тріскається. Але його не дістає. А він тим часом наступає обома лапами на стебло і щодуху рве його догори зубами.
    Овва! Це вже краще! Бадилина відламується понад коренем.
    У пащі вже пече так, що аж сльозить очі, і геть відбило нюх. Але він чує, як завіса розчахується, і до кімнати з лютим ревом пхається ведмідь. Певно, бурмило не зміг пролізти за ним крізь хід зі шпичастим дубцем-маятником, що перегородив прохід. Тому біг якимось довшим шляхом.
    Він розпачливо роззирається, не припиняючи старанно пережовувати пружне стебло. Трясця! Кімнатка маленька, вхід один, і бігти нема куди. Стола бурмило відкине за мить. І тоді…
    Власне, саме так і відбувається. Але ведмедеві стає на заваді власна тупість – коли той лупцює лапами згори, стіл перекидається наперед і перетинає звірові шлях. А він хутчіш хапає залишки стебла у пащу (за цей час кілька трісок відламав, проте бадилина ще довга) і стрибає убік.
    Але ж там відьма з секирою! Пантрує біля входу, аби він не вискочив.
    Кажуть, коти – дуже спритні істоти. Та куди тим котам до переляканого вовка! За пів миті він встигає відскочити до стіни, відштовхнутися від неї лапами, проскочити між ведмежою грабкою і лезом секири – і, наче торпеда, влетіти під нижню полицю стелажу під протилежною стіною, з грюкотом розкидаючи якісь слоїки і горщики.
    Отак! Тут згори його якийсь час не дістануть. А тепер - гризти! Щосили!
    На щастя, бадилина вже тріснула уздовж і сплющилася. Вже трохи легше.
    Відьма люто верещить і відвішує стусана ведмедеві. Звір незграбно обертається навкруги себе, шукаючи, куди подівся ворог. Зі свого сховку він бачить лише довгі чорні кігті, що клацають по кам’яній підлозі. Але бадилині вже майже край. Хіба ще перекусити оцю тріску, бо надто довга. І розжувати листочки. Тьху, яке гидке!
    Усе! Від рослини залишилася купка дрібних, розтрощених скіпочок.
    Софійка буде жити! Він упорався!
    Тепер лишилося одне. Зробити так, аби його самого тут не поховали.
    Він задихано пирхає обпеченою, заслиненою пащею і хутко повзе під полицею. Ззаду по деревині шкрябають кігті – це бурмило намагається виколупати його лапою. Та лише трохи зачіпає по хвосту.
    Втім, найгірший тут не бурмило. Як змусити кляту відьму посунутися від дверей?
    Олена попереджала – кидатися і хапати зубами не можна, бо ефект буде десь як від спроби вкусити кульову блискавку. Проте ведмідь торкатися своєї пані здатний. Чи можна це якось використати?
    Хай тобі грець… а це що?
    Полиця над його головою повільно вигинається догори. Схоже, Тарья вміє вправлятися на відстані з будь-якими дерев’яними предметами. Залізне кріплення, що вмонтоване у стіну, аж крехтить.
    Ведмідь задоволено харчить і кидається до нього.
    Він на мить розпачливо заклякає. Бо бігти нема куди. І ухилитися теж.
    Лишається хіба одне…
    Коли здоровезна смердюча пащека роззявляється, аби вхопити його за шию – він відсмикується убік і ловить бурмила зубами за носа. І стискає що є сили.
    Ведмідь болісно кавкає. Сахається назад так, що його висмикує з-під полиці і підкидає над підлогою. Проте він лише чимдуж зціплює щелепи.
    Такого ревища він не чув ніколи. Аж поглухли вуха. Ведмідь розпачливо сіпається, намагаючись його струсити – та марно. Він тримається міцно, мов прищіпка, й усією вагою тягне ведмежу голову униз – аби не дозволити бурмилу підскочити і вдарити себе лапою.
    Звісно, якби тримав за інше місце, не вдержав би й миті. Проте зараз тварюці надто боляче крутити головою. Схоже, її зараз можна вести, куди схочеш, як водять бугая за кільце у носі.
    Еге ж. Усе б нівроку, якби довкола знову не розпочали літати колоди!
    Він примудряється відскочити, ухиляючись від стільця, але щелепи не розтискає. Ведмідь сунеться услід за ним із болісним ревом. А якщо крутнути в інший бік?
    Бурмило знову смикається і на пів оберті таки врізається дебелою дупою у відьму. Відкидає свою господиню від дверей так, що трохи не роздушує об протилежну стіну.
    Овва! Цього він і чекав!
    Він розтискає зуби, відскакує назад углиб кімнати і притьмом стрибає до дверей просто через кошлату ведмежу спину. Розлючений бурмило розвертається, але він встигає відштовхнутися від твердого хребта і, зірвавши завісу, вилітає з кімнати, мов стрільно.
    Клятий ведмідь таки встигає вдарити услід. Шматує кігтями по боці так, що його відкидає до самої стіни. Проте він якось примудряється відновити рівновагу, проскакує майже попід носом в оскаженілого звіра і чимдуж мчить геть.
    Ще б вибратися від цього клятого лабіринту!
    Та нівроку! Тепер вже вибереться!
    
    Після смердючої задухи печери прохолодне лісове повітря всотується у легені, наче ковток життя.
    Він трохи приходить до тями, лише коли перестрибує через лінію відьминого магічного кола. Ще якийсь час мчить щодуху, пірнаючи попід кущами. Але зрештою, захеканий і втомлений, стишує біг.
    І лише тепер усвідомлює, що довкола щось змінилося.
    Щільна темрява зникла. Все довкола наче оповите перлистим серпанком.
    Світає…
    Серце сполохано тьохкає. Котра година? Чи він встигне?
    І куди, власне, треба бігти? У який бік?
    Ач, хай тобі грець!
    Ніс, схоже, вийшов з ладу остаточно. Чи то ядучий сік зеленої рослини, чи щось інше – але запахів він майже не розрізняє. У роті і носі досі пече так, наче наївся гострого перцю. З напіввідкритого рота стікає гірка глевка слина, замащуючи груди і лапи. Ще й правий бік, відбитий і розпанаханий кігтями, болить так, що важко дихати. Але нема часу на це зважати.
    Тож куди бігти? Зорі вже майже не видно. Але де небо світлішає – отже, там схід. Якщо він перебував у глибині лісу, то треба рушати до заходу.
    На щастя, вовчі лапи ідеально пристосовані до бігу. Навіть з розчахнутим боком, болем і запамороченням. Головне – не зупинятися. Хутчіш! Якщо не встигнеш до Олениного кола до сходу сонця – хтозна, що з тобою буде далі.
    Чи вірно він визначив напрямок? Хтозна. Але за якийсь час від бігу і важкого сапання ніс трохи прочищається, і він вловлює пахощі стиглої малини. Чи це той самий малинник? Еге ж, онде й повіви пряного трав’яного зілля!
    Та довкола вже майже розвидніло…
    Сонечку, зачекай трохи! Не сходь! Ще кілька хвилин! Будь ласочка!
    Ноги вже насилу відштовхуються від землі. Зелені пагони шмагають по очах, і виснажене хрипке хекання, схоже, чутно на весь ліс. Але байдуже. Аби добігти.
    От і галявина. Коло.
    Він опускає голову, впирається чолом у землю і незграбно перекидається догори дригом.
    Останнє, що відчуває – це різкий біль у боці. А тоді все довкола зникає…
    
    - Данику! Даню! Чуєш мене?
    Так, він чує. Але не може впізнати голос. У голові паморочиться, і він не здатний усвідомити, де знаходиться. Та раптом його щось перевертає на бік, і у рота хлюпає холодна рідина, що відгонить м’ятою.
    - Не ковтай це! Промий рота і виплюнь! Отак! Ще!
    Він знесилено пирхає, розбризкуючи довкола себе пахуче зілля. Нестерпна печія у роті справді потроху вщухає. Принаймні, легшає.
    Далі в обличчя хлюпає холодна вода. Стікає по підборіддю.
    Обличчя?!
    Він стріпує головою і розплющує очі. Розгублено витріщається на широку долоню з міцними засмаглими пальцями, рясно вимащену кров’ю. Чия вона? Його?
    Чи… він що, людина?
    - То що, Даню? Ти зробив, що треба? Зробив?
    Що зробив? Чого від нього хоче ця незнайома жінка? Чому він голий? Звідки кров? Чому так люто болить у боці?
    Але раптом пам’ять повертається. Наче від поштовху.
    - Так… усе зробив… а можна я… оце… труси вдягну?..
    
    Літнє сонечко ніжно пригріває маківку. У провулках п’янко пахнуть квіти. Шкутильгати вулицею ще заважко – тягне шви на боці. Але рани вже підсохли, тож нема чого вилежуватися.
    Найважче було пояснити усе батькам. Бо коли син їде до друга на день народження, а повертається за два дні весь побитий і зі швами на боці… Добре, хоч не довелося їхати до лікарні, Олена його зашила сама. Вона вміє. А батькам Даник сказав, що на дачі впав з дерева і поранився об цвяхи на паркані. Якось прокотило.
    А сьогодні йому зателефонувала Софійка і запросила у гості. Святкувати. Вона ще квола, проте потроху оклигує. І незабаром одужає. А це найголовніше.
    Коли він зупиняється біля охайного будиночка, хвіртка розчахується раніше, ніж він встигає натиснути на дзвоника. І Софійка - ще бліда і охляла, але щаслива й усміхнена - висне у нього на шиї.
    Він підхоплює її і міцно обіймає А тоді починає цілувати – палко, наче занурюючись у п’янкі солодкі хвилі. Аж допоки не заточується і не стукається спиною об паркан. Овва, треба полегше, бо так можна відплисти казна-куди!
    Таки коли твоя кохана дівчина – відьма, це не так вже й зле!
    - Ходім, - засапано видихає Софійка, коли він нарешті розтискає обійми. – Мама чекає. Таке там наготувала!
    На подвір’ї справді відгонить якимись смачними стравами. Чути аж сюди.
    Він поволі шкутильгає доріжкою. Завертає за ріг – і ураз бачить на мотузці для білизни розвішаний камуфляжний однострій. На емблемі берету - кошлатий вовк, перепоясаний широким козацьким бойовим пасом з трьома застібками.
    Овва!
    - Татко приїхав! У відпустку, - доповідає з ганку малий Дмитрик – Софійчин братик.
    - І дуже хоче з тобою познайомитися, - додає Софійка, посміхаючись. - Ходи. А я поки допоможу мамі.
    Даник трохи знічено зазирає до прохолодної вітальні, де вже накрито святковий стіл. Про Тараса, другого Олениного чоловіка і Софійчиного вітчима, він чув, але ще ніколи не бачив. Софійка казала – «у відрядженні по роботі».
    Ти ба! Цікавенька робота - у такому-он однострої…
    Назустріч йому зводиться кремезний чорнявий чолов’яга з рясною засмагою. Весело усміхається, виблискуючи міцними білими зубами.
    - Вітаю, козаче! Ласкаво просимо до клубу. Сідай, не соромся.
    До клубу?
    Але перепитати він не встигає, бо чує за спиною цокіт кігтів. До кімнати поважно заходить сірий пес-вівчар. Невимушено заплигує на широке крісло біля столу.
    - Стасе, тобі чого наливати? – питає Тарас. – Вишневого чи сливового?
    Даник розгублено кліпає очима.
    Пес? Або?..
    Тарас бачить вираз його обличчя і весело регоче.
    - Не дивуйся. Стас такий само, як ми з тобою. Хіба що, бач, надто волохатий.
    - Тобто?..
    - Не вийшов з трансформації, - пояснює Тарас. – А ще, до речі, він Софійчин батько. Якщо ти не знав.
    - Е-е-е…
    Це єдине, що Даник спроможний з себе видушити. Чолов’яга зиркає на нього і знову регоче. Вовк Стас теж глузливо посміхається – цілком собі по-людськи.
    - Та ти не лякайся, - пирхає Тарас. – Он, випий соку. Попустить. Єдина незручність для вовкулаків – алкоголю вже ніколи не вживатимеш. Бридко. Тож ми оце пиячимо соками… Гаразд, позаяк ти вже належиш до родини – зара’ розповім, що до чого.
    Тарас наливає усім соку – йому до чарки, Стасові до невеличкої миси.
    - Будьмо! Отже, хлопче, пояснюю. Бач, колись ми за Оленкою упадали удвох – я і Стасик. Тобто, саме Стасик був щасливим переможцем. А я так, бовтався у статусі друга родини.
    Він киває.
    Еге ж. Далі здогадатися неважко.
    Напад Тарьї на Олену стався невдовзі після того, як народилася Софійка. Стас вирушив рятувати дружину, а на вовка його обертала Оленина мати (бо відьомство – це ж спадкове). Проте молодикові не пощастило – під час сутички Тарья чимось так його вгатила, що йому переламало ребра і забило памороки. Вирватися і втекти від чаклунки він зміг, проте магічну рослину до кінця не знищив. І не встиг вчасно повернутися до «зворотного» кола. Зрештою теща витягла скаліченого вовкулаку назад до нашого часу, проте повернути йому людську подобу було вже неможливо. А ще рослина, хоч і трохи пошкоджена, продовжувала й далі смоктати з Олени життя.
    А гайнути назад у часі через якісь там потойбічні енергетичні обмеження вовкулака здатний лише один раз. Тобто, туди не можна послати досвідченого перевертня, який вже колись ходив у минуле. Лише «щойно випеченого».
    - Тоді пішов я, - пояснив Тарас. – Таки добив ту кляту бур’янину, і Олена одужала. Усе якось влаштувалося – окрім Стаса. Добре, хоч тутешні містяни ніколи не бачили живих вовків, тож мають його за пса. В нього тривалість життя тепер, як у людини. Розум теж. Але щодо стану чоловіка і батька… сам розумієш. Оце вже трохи складно. Тож зрештою ми з ним усе це обговорили…
    У Даниковій голові трохи паморочиться від розгублення. Мабуть, якби він почув про таке раніше – подумав, що цей дядечко несповна розуму.
    Якби сам ніколи не бігав нічним лісом у вовчому тілі.
    - А ви оце… ви військовий? – питає він.
    - Еге ж, - киває Тарас. – ССО. Найкраще застосування для вовкулаки. Бач, деякі здібності після перекидання таки лишаються. Щось і в тобі, певно, лишилося.
    І знову весело посміхається.
    Чи справді в очах чолов’яги промайнули жовтаві вовчі блискітки? Чи здалося?..
    - Тарасе! – кличе з кухні Олена. – Йди-но допоможи!
    Чолов’яга підхоплюється зі стільця. До кімнати забігають малі, несуть якісь наїдки.
    Вовк зручніше вмощується у кріслі і дружньо йому підморгує. Зовсім по-людськи.
    І у Даника раптом виникає дивне відчуття.
    Що він - удома. Серед своїх…
    

  Время приёма: 08:35 20.09.2019