 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Ляп! Ляп!
- От дідьку!
- Цить!
- Та що “цить”, мене вже доїдають!
- Терпи.
- Задля чого терпіти? Казав тобі, вони на ближній ставок пішли.
- Оксанка казала, що на дальній збираються.
Ляп! Ляп-ляп!
- Дідьку лисого!
- Та годі лаятись, накличеш ще.
- Кого? Дідька лисого? То хоч хтось, окрім комарів та нас, дурнів, сюди припхається. Оксанка твоя брехло. Заздрить, що в самої ще цицьки не виросли.
- Заздрить, - рудий Михась недобре посміхнувся. - Тому і не збрехала. Вона з Оленою полаялася вранці, я сам чув. Та її за коски відтягала. Може й за діло, але мала помсти хоче.
- Нуу… якщо Оксанка помсти хоче… - Гриць трохи пом'якшав. - А ти впевнений, що вона сестрі мститися зібралася, а не тобі? - схаменувся він.
- Тю, а мені за що? - Михась щиро здивувався. Занадто щиро.
- А нема за що? - підозріло примружився Юрко.
Хлопці зареготали, вже не дуже переймаючись, що хтось почує.
Засідку в очереті біля ставка вони влаштували одразу, як зтемніло. Оксанка, мала заноза, пробовкалася, що старша сестра, Олена, з подругами зібралася вночі на ставок, купатися. Ще якісь дівочі ритуали собі надумали. Гадання на суджених, чи що - Михась не дуже второпав, але старшим товарищам, звісна річ, переказав.
Олена в Яремчуків дуже ладна вродилася. Струнка, тендітна, у господарстві вправна, коси важкі, кольору темного бурштину, брова темні, очі сині. Незграбні, руді та конопаті двійнята Михась з Оксанкою старшу сестру нагадували лише кольором очей та білозубими посмішками.
На Олену заглядалися усі хлопці, і старші, і молодші. А Михась цим нахабно користувався. Ось і третього дня: за кульок солодощів з ярмарку провів приятелів під вікна - подивитися, як Олена перевдягається. Гриць тоді не пішов. Огидно йому чомусь стало. Да так, що ледь писок рудий найкращому приятелю не начистив. Зупинився лише тому, що зрозумів: дражнити будуть. Гриць нікому не зізнався би, що подобається йому Олена. Та не просто подобається, а так, що якби не був він на три весни молодший од неї та мав би якусь копійку за душею, давно сватів би заслав. А так, лишалося хлопцеві дивитися здалеку та зітхати: доки він в пору війде, заберуть Олену. Така довго в дівках ходити не буде; а що чекатиме, поки безхатній та безродний ковалів учень до жениха доросте - годі й мріяти.
А Михасеві пику тоді натовкли і без Гриця. Хлопці, які замість принад Олени вимушені були спостерігати, як Оксанка, начепивши сестрині черевички з каблучком та рядів п'ять намиста на себе намотавши, витанцьовує по хаті. Оксанка спостерігачів застукала, галас здійняла. З Михасем до сьогодні не розмовляла. Що викликало певні підозри.
- Михасю, а мала тобі тоді ще добавила після нас, чи пожаліла?
Веснянкувате обличчя пішло червоними плямами, Михась зашипів, мов кицька, що відьму почула.
- Тихше ви! Ідуть... здається, - шикнув на занадто веселих приятелів Гриць.
Вечірня роса ще не впала, лише теплий, вогкуватий туман піднявся над очеретом. Жаби несміливо підквакували, вагаючись, чи то їм спати полягати, чи нічний концерт влаштувати. Струнка постать у довгій білій сорочці виринула з цього туману, ніби примара. Сутінки не давали розгледіти, хто там наближається, але серце Гриця солодко завмерло: такі довгі коси на селі мала лише Олена.
- Хреститися треба, якщо здається, - Юрко висунувся з очерету та завертів головою по сторонах. - Нема там нікого. Надурила тебе Оксанка, - він пихнув Михася кулаком у бока. - Ходімо, хлопці. Не знаю, кому як, а мені завтра вставати поперед півнями, мати в поле пожене.
- Може ще почекаємо? - заскиглив Михась.
- Нема чого чекати. Помстилася Оксанка. І дякуй, що лише послала за село подалі комарів годувати. Уява в малої буйна, тобі і не снилося, що вона могла вигадати, маючи натхнення.
- Гей, хлопці… - Гриць спробував привернути увагу товаришів, але ті вже нетерпляче вибиралися з очерету. Комарі, нічна прохолода, загроза не встигнути виспатися до світанку - усе натякало, що час настав розходитися по домівках.
Гриць втямити не міг: невже вони не бачать? Дівчина неквапливо йшла прямо на них. Інколи вона зникала за високими киточками очерету - зросту дівчина була невеличкого - та потім знов виринала, майоріючи краєм білої сорочки поміж довгим, гострим, мов шабля, листям.
- Грицю, ну заснув там, чи що?
- Ідіть, я дожену, - сяйнула у Гриця задумка, - Ножа впустив. Дядько Богдан розлютиться, пошукати треба.
Відмовляти його ніхто не став. Чекати також. Гриць не довго дивувався, що дружні, зазвичай, хлопці його так запросто покинули самого. Прослідкував, поки приятелі відійдуть, та повернувся у той бік, де дівчину бачив.
Туман висів над ставком пухкенькою хмарою - скупчився понад самим берегом, ніби його туди вітром намело, як сніг під поріг. Грицеве видіння розчинилося в тому тумані, наче і справді не було нікого. Але ж не могла дівчина просто так щезнути. Може десь за очеретом сховалася? Гриць настільки захопився загадковим зникненням, що геть забувся, що сидить у засідці. Виліз зі схованки та почапав туди, де востаннє бачив струнку постать.
Нікого. Ставок завмер, вечірній вітерець вщух, навіть очерет застиг - жодна китиця не ворухнеться. З патлатої верб’ячої голови, що схилилася над ставком, вилазив величезний, рум’яний та щербатий, мов надгризене яблуко, місяць. Назавтра вітер буде - місяць відливав червоним.
Довго ще Гриць просидів на березі, видивляючись незнамо що. Час якось непомітно повз нього промайнув, ніби випав з Грицевої пам’яті добрячий шмат літньої ночі. Схаменувся хлопець, коли місяць давно вже видерся на самісіньку верхівку небесного схилу, шляхом згубивши і червоний колір, і пихату велич.
Спати Гриць до хати не пішов, приткнувся прямо у кузні, на лавці, на ранок зобразивши велику ревність: і дрова наколов, і води свіжої натягав, ще й безлад прибрав. Дядько Богдан лише хмикнув у бороду, проте нічого не сказав. Але ганяв учня весь день, як сірко кицьку, не даючи ані хвильки, щоби присісти, подих перевести. Воно й на краще: вже по обіді Гриця почало хилити в сон, очі самі собою закривалися, знаряддя валилося з рук.
Хлопець бадьорився, як міг. Робота кипіла, та й у самого Гриця кров рада була закипіти від того жару, що панував у кузні. Обличчя Богдана, що від горна не відходив, почервоніло, як учорашній місяць, а борода з волоссям позлипалися від поту дивними вихрами. Коваль визирав з клубків пари, мовби чорт з-за пекельної потельні, на якій за вчорашні нічні вештання смажився Гриць.
Навколишніми селами чутка ширилася, що загін Полоуса має пройти неподалік, та не просто так, а з податтю, назбираною на ляських землях. Ось і вирішив старий коваль молодість та колишню вправність згадати - добра шабля, вона завжди козакові знадобиться, а дядько Богдан колись не лише вилами та підковами славетний був. Та й копійчину заробити зайвим ніколи не буде.
Гриць, попри втому безсонної ночі, яка вдавалася взнаки, жадібно ловив кожен рух вчителя. Звісна справа, ковалеві на селі доводиться більше казани латати та вісі від телег рівняти, але ж справжнє мистецтво - ось воно. Молот неквапливо падає на ковадло, ніжно, мов дівочу спину, гладить тонку стрічку розжареного заліза. Метал підспівує, тремтить нетерпляче, ніби дочекатися не може, коли вправна рука майстра перетворить грубу, дебелу болванку на тендітну, струнку шаблю.
Дядько Богдан за роботою зосереджений, зайвого слова не вимовить. Усі рухи, як і слова, скупі, виважені.
- Тримай! - І Гриць вправно перехоплює кліщі, у яких затиснута майбутня шабля.
- Води! - Хлопець кидається у кут, де зранку повніла цілісінька діжка крижаної криничної води, яку він наносив власноруч.
- Закінчилася вода, - У діжці лишилося на самому денці, не вистачить корито наповнити.
- Перекур, - зкомандував Богдан, витираючи рукавом піт із лоба. - Іди на двір, охолонь, заразом і води принесеш.
Гриць, швиденько, поки старий коваль не передумав, підхопив відра та вислизнув із кузні.
Попри спеку, що насилало на село з небес палаюче сонячне коло, Гриць відчув полегшення. Дихати в кузні давно вже не було чим, а на вулиці хоч якийсь вітерець листям бавився.
Криниця стирчала на розі одиноким грибом. Над витоптаною до скам'янілості землею навколо криниці мерехтіло розжарене повітря, сонна курка порсалася у колдовбині посеред дороги, у блідій тіні під калиною важко зітхав старий та беззубий сусідський Бровко. Цвіркуни - і ті скрипіли через силу. Побачивши Гриця, собака ліниво мотильнув облізлим хвостом, здіймаючи руду пилюку, але морди не звів.
Криничне колесо скрипіло так, ніби тягло на собі всі відра світу разом. Гриць вкотре подумав, що було б його змастити, але якось ліниво, розуміючи, що забуде про нещасне колесо, ледве знову переступить поріг кузні.
Перше відро показалося над краєм криниці, і хлопець поспіхом витяг його, нахилився, зачерпнув долонями крижаної води - попити. І так і завмер. На перехресті, одразу за хатою Яремчуків, промайнула знайома невисока постать у білій сорочці. Олена? Ніби і зріст її, і статура - дівчина була на диво тендітною - але чому б Олені серед біла дня по селу із розплетеними косами та у самій сорочці вигулювати?
Поки Гриць витріщався на дівчину, роззявивши рота, та вирішував, чи то гукнути її, чи то сховатися, щоби не подумала, що хлопець підглядає, та дійшла до рога й озирнулася. З переляку Гриць не знайшов нічого кращого, як вхопитися за відро з водою, вдаючи, що до криниці у справі прийшов. Про те, що він і справді не погуляти вийшов, хлопець у цю мить геть забув.
Мокре, важке відро вислизнуло з пальців, і Гриць його не втримав, перегорнувши прямо на себе. Крижаний потік трохи охолодив розпечену голову, але дівчина, ніби насміхаючись, повернулася до Гриця та зазивно помахала йому рукою. Була то Олена, чи ні, Гриць не розгледів - від несподіванки він впустив відро, яке на диво влучно підскочило та наділося хлопцеві прямо на голову, а поки він знімав дерев'яного капелюха, дівчина зникла з виду.
Відкинувши відро, Гриць сипнувся за Оленою бігти, але Бровко, який зазвичай навіть на курей, що йому по голові ходили, лінився огризатися, раптом підхопивсь і кинувся хлопцеві під ноги.
- Тю, ти, нечиста сила! - вилаявся Гриць, ледве не полетівши шкереберть.
Бровко гавкнув, погоджуючись, а потім завзято завив, да так, що в Гриця волосся на потилиці дибки стало, а рука сама до лоба потяглася - перехреститися.
- А, щоб твоєю мордою просо молотили!
Хлопець спробував обійти пса, але старий ніби сказився: вчепився залишками зубів у Грицеву холошу та ричав, ледь слиною не бризкаючи.
- Пусти, щоб тебе злидні обсіли! Бровко! - Гриць навіть трохи злякався. Бровко на все село своєю лагідною натурою славився, а тут геть оскаженів.
- Годі пустельгувати! - Богдан з'явився на порозі кузні, немов дивна хмара. - Залізо чекати не буде.
Від благісного настрою коваля і гадки не лишилося. Дядько насупив брова та тривожно щось видивлявся у тому напрямку, де зникла дівчина. До самісінького закату із Грицем він майже не розмовляв, а після вечері хлопця з хати не випустив, пробурмотівши щось накшталт: "Завеликий вже невідомо із ким вештатися."
***
Ледь чутний плескіт води під високим бережком спав Грицеві на увагу. По темній поверхні води пробігла неглибока зморшка. Хлюпіт повторився, і хлопець завмер, вдивляючись у туманні сутінки.
Третю ніч він приходить до ставка. Того дня, коли Бровко оскаженів, дядько Богдан заборонив з хати виходити. Бровко вив до перших півнів, а на ранок бабка Мотря закопала вже холодного собаку за городом. Відвився, старий.
Коваль, якого Мотря покликала на допомогу - собачий похорон робити, з того часу ходив смурний та позирав похмуро на Гриця. Роботи на хлопця навалив - утричі проти звичайного, не даючи учневі ані хвильки продиху, але чим його Гриць розсердив, так і не сказав.
Та попри пекельну втому, наступної ночі Гриць не втримався. Дочекавсь, поки Богдан богатирським храпом стіни почне трусити, та й вислизнув собі тихенько у віконце. Щось підказувало йому, що треба на ставок іти: тягло хлопця туди, ніби хтось повідку на шию одягнув та смикає мотузку, потрохи затягуючи зашморг. Опівночі, як запізнілий місяц нагору видерся та у вікно зазирнув, дихати взагалі нічим стало, ось Гриць і втік.
Просидів, мов причинний, над ставком до світанку, але так і не зрозумів, чого приперся.
А наступної ночі знову пішов. І на третю ніч також.
Третьої ночі місяць був повний. Яскравий, світив він так, що кожну травинку видко. В такі ночі дива трапляються. Ось і Гриць дива свого дочекався.
Вона йшла по груди у воді, волосся стелилося за спиною шовковою хусткою. Гриць бачив лише те волосся та ніжне оголене дівоче плече, що біліло у місячному сяйві. Крокувала неквапливо, крок за кроком заходячи все глибше. І Гриць не витримав. А що, як послизнеться на мулі, або у чорторий ступить?
Хлопець підхопився і кинувся у воду, наздоганяючи своє видіння. Вона навіть в знаки не дала, що почула його незграбний плескіт.
"Олена?" - голос зірвавсь на хрипкий шепіт, коли його руки вхопили тонкий стан.
ЇЇ волосся пахло травами, нагадуючи водночас і жар літнього дня, і прохолоду лісової ночі.
"Хто..?" - дівчина розгублено зупинилася, смикнулася, намагаючись вислизнути з Грицевих рук.
Хлопець тримав міцно. Сам не розумів, де нахабства набрався, але чомусь не поспішав ніяковіти та розмикати долоні.
"Оленко, це я, Гриць. Холодно, застудишся", - натомість прошепотів він. Тіло дівчини і справді було холодним, холоднішим, навіть, за воду.
"А… так…" - не зовсім влучно відповіла полонянка.
По темному від води волоссі ніби жмури пробігли, і Грицеві здалося, що воно трохи посвітлішало. Олена обернулася, сині очі тривожно на хлопця зиркнули.
- І чого ти у воду полізла? - вже сміливіше запитав він. - Вона ж крижана.
Вода у ставку, і справді, такою хлолодною видавалася, ніби не ніч Купальська на носі, а щойно лід зійшов.
- Ну, треба ж тебе із засідки виманювати якось, - Олена посміхнулася лукаво, ховаючи синій погляд під довгими віями. - Думав, не знаю, що ти тут кілька днів вже сидиш?
- Михась пробовкався?
Олена засміялася, головою покачала, а сама дивиться на Гриця, чекає: ну, які в тебе ще здогадки будуть.
- Оксанка, гидота мала, - виніс остаточний вирок хлопець.
- Яка різниця? - відмахнулася Олена, а потім утнула те, чого Гриць від дівчини у жодному разі не очікував.
Крочок маленький зробила назустріч, притулилася до хлопця, мокрі долоні її зарилися у волосся на Грицевій потилиці, змушуючи його нахилитися. Холодні Оленчині вуста заволоділи його вустами, і весь навколишній світ для Гриця зник. Здалося йому, що місяць почервонів, а зорі згасли, але нічого з того не мало значення. Необхідно було розжарити ці повні вуста поцілунком, пригорнути змерзле тіло до себе та не відпускати, поки не зігріє.
І коли вже від нестачі повітря у хлопця запаморочилася голова, він відчув, як теплішає дівоче тіло в його обіймах.
"Годі, годі, - прошепотіла Олена, трохи Гриця відсторонивши. - Зацілуєш. Нікуди я не дінуся від тебе тепер."
Гриць лише зітхнув щасливо, підхопив дівчину на руки та поніс на беріг. В голові його билася безліч питань, але задавати їх хлопець не насмілився би, боячись відлякати несподіване щастя.
***
- От же вороже дитя! - Крики з хати Яремчуків чутно було до самої кузні. - Щоб тебе підняло, вертіло і гепнуло! Бодай тебе чорти вхопили! Щоб ти щастя не знала!
Солоха, Яремчукова мати, розходилася, що той буревій у лісі. Гриць, який щойно виповз із розжареної кузні та присів відпочити у тіньочку під грушею, добре розчув гучний грохіт та дзвін. Неначе до биття горщиків уже сварка довела.
- Узнаєш тут! - Олена вискочила з хати, луснувши щодуху дверима.
Розхристана, босоніж, розпатлана, синя стрічка на самісінькому кінчику коси тримається.
- Оленко, - гукнув Гриць, підхопився, побіг до неї - чи то втішити, чи то захистити.
- Чого вилупивсь? - вишкірилася на нього дівчина. - Не бачив ніколи, як мати дівоче щастя губить? Так побачиш ще, які твої літа!
Гриць геть розгубився від тої люті, що в словах дівчини пролунала. Зупинивсь, не добігши кроку до неї.
- Ну? - В очах Олени стояли злі сльози. - Іди, переказуй дружкам своїм. Ви ж таку нагоду не пропустите. І Оксанку, трясця їй, із собою забирайте!
Розвернулася, ляснувши Гриця косами по обличчі, та побігла за околицю. Хлопець, натомість як наздогнати дівчину та втішити її, так і лишився стояти посеред стежки, кліпаючи очима. А коли схаменувся, було вже запізно - Олени і слід загув. Лише залишилася в руці у Гриця синя стрічка, перекручена та вузликами заплутана.
***
Чорти від місяця вже третину відгризли, а той все одно нахабно у Грицеве вікно заглядав та не давав заснути.
Олену з того дня, коли та з матір'ю посварилася, хлопець жодного разу не бачив. Навіть у Михася чи Оксанки перепитати, як там дівчина, не міг - зовсім його дядько Богдан заїздив. Коваль ніби сказився: сам від горна не відходив і Гриця не відпускав. Та Гриць і не жалівся: стільки, як за ці дні, він за все попереднє учнівство не навчився, а старий коваль хлопця до себе взяв років десять тому, коли Грицеві ще й п'ятої весни не минуло.
Гриць погано пам'ятав життя до учнівства, але дядько Богдан там і тоді був. Мати хлопця овдовіла рано: лихий козак, яким був Грицев батько, не міг і не схотів топтати цю землю довго. Положив голову на Січі. Гриць його навіть і не знав толком. Коваль довго ходив до статної вдови, але та не дуже квапилася його привітати. А потім і сама померла: згасла від лихоманки протягом довгої зими. Відійшла тихо, Гриць і не зрозумів одразу, що мати не просто заспалася на нетопленій з вечора печі.
Дядько Богдан малого з холодної хати до себе забрав та й піклувався, як міг. Чи то добре виходило, чи то не дуже - то людям судити. А Грицеві гріх було скаржитися. В теплі, завжди (майже, якщо коваль не забував про весь світ, пораючись у своїй кузні) нагодований, а як підріс - приставлений до діла. Та останнім часом, чи то Богдан постарішав, чи то Гриць доросліший став, але задихатися хлопець почав від тієї опіки. Просила душа волі, та де ж її взяти, доки в учнях ходиш?
Невідомо що ковалеві Яремчучка наговорила, але вибратися з хати по заході сонця Грицеві не вдавалося вже кілька днів. Не можна сказати, що хлопець не намагався. Але Богдан навіть спав на півока, прокидаючись від найменшого шерхіту в хаті.
Та сьогодні коваль дозволив собі перехилити чарку: надвечір вони з Грицем врешті решт закінчили роботу. Дві новісінькі шаблі лежали на верстаті в кузні, виблискуючи хижим металом. Гриць довго не міг ока відвести від смертельних лез. Навіть трохи позаздрив тим козакам, котрим вони дістануться. Попри геть не бойовий характер, хлопець, як і більшість його приятелів, марив козацькою звитягою. Інколи навіть до думки спадало: а чи не податися й самому на Січ - усе одно, у рідному селі його ніщо не тримає. Хіба що дядько Богдан, але ж він не вічний.
Проте останніми днями мрії про Січ відсунулися кудись далеко, поступившись місцем тендітній Олені. Дівчина не йшла у Гриця з думки. Тоді, на ставку, із ним була зовсім інша Олена, аніж та, що жила через дві хати по сусідству, і котру хлопець знав багато років. Сором'язлива, але ж водночас і розпусна, лагідна та вибаглива - дівчина знала, чого їй треба від Гриця. А той і радий би зрозуміти свої бажання, та усе, на що вистачило його, як виявилося, не такої вже і міцної волі - перепитатся ламким шепотом, чи то справді Олена хоче того, що поміж ними ось-ось відбудеться. Дівчина лише дзвінко засміялася, а в Гриця від того сміху останній ґлузд відбило.
І тепер Гриць краяв себе за те, що трапилося. Хотів би він відмінити те, що сталося? Він був зовсім не впевнений, а тому ненавидів себе ще більше. Ще й місяць цей - дивиться згори, ніби докоряючи Грицеві за нерішучість.
Богдан хропнув, важко, зі скрипом повернувся на лавці, а місяць у вікні підморгнув Грицеві блідим оком. І хлопець не встояв. Вибрався з-під ковдри тихенько, завмер, наступивши на рипливу дошку, витяг чоботі з-під свого ліжка, підхопив штані та повільно, щоби, не дай Боже, не грюкнути, відкрив вікно.
Тепла літня ніч зустріла жабячими піснями та сонним зойком птаха, якому щось наснилося. На тому боці села завив пес, але швидко проковтнув галас, присоромлений обуреним котячим мявом. Гриць тихо заповз на підвіконня та стрибнув у кропиву, що росла під вікном. Ледь утримав болісне шипіння - чоботі не завадило би вдягнути перед тим, як у кропиву сягати.
У хаті Яремчуків ще не спали. Горіла на столі свічка, заплакана Солоха сиділа біля столу, важко спираючись на скрипучі дошки ліктем. Захар Яремчук крокував з одного кута в інший без зупину. Заревана Оксанка з ногами видерлася на лавку, а незвично тихий Михась нігтем колупав шибку вікна, під яким причаївся Гриць.
- Я… Ік!.. Я не знала, що так вийде! Ік! - Оксанка, гикаючи, розмазувала сльози та соплі по обличчі. - Якби знала, я б ні пари з вуст! Нікому би не ска… ай!
Батьківський ляпас ледь не змів малу з лавки.
- Я тобі дам, нікому! Намовчалася вже! І де тепер сестра?
Захар знову замахнувсь, але Михась кинувся під важку руку батька, перехопивши ляпаса.
- І ти туди ж? - остервенів Яремчук. - Бісові діти!
- Захаре, годі! - Солоха вскочила, ледь не перегорнувши важкий стіл.
- Годі? Годі? А може тобі вже годі з ними панькатися? Порозпускала, - Захар повернувся до дружини, замахуючись вже на неї. - Що люди скажуть?
Гриць зацепенів, не знаючи, куди себе подіти: чи то втекти тихенько, поки його під чужими вікнами не застукали, чи то втрутитися. Дядько Захар кулаки мав важкі, та на підйом легкі. Того ж Михася колотив нерідко, бува й за діло, а бува просто так, коли чарку зайву перехиляв. Але жінок своїх Яремчук не чіпав ніколи. До сьогодні.
- Тату! - Михась повис на батькові.
- Бісові діти! - Захар відмахнувсь від сина, схопив шапку та вискочив з хати, грюкнувши дверима.
Гриць ледве встиг присісти за смородиновим кущем, але Яремчукові було не до сусідських хлопців.
Слідом за батьком вибіг і Михась, але, на відміну від Захара, не вискочив одразу з двору, а замер на крилечку. Постояв, головою покрутив, а потім рішуче повернув до Грицевої засідки.
"Що ти тут робиш?" - зашепотів, присівши поряд.
"До вас ішов, але сварку почув, вирішив не заходити", - майже чесно відповів Гриць.
"Не на часі зараз, - Михась, певна справа, вирішив, що приятель до нього завітав. - Олена пропала. З дому втекла. Вони з батьками вже кілька днів сваряться."
"А через що сварка?" - Грицеві у грудях захолонуло. Серце немов мокрою долонею стиснуло, поганим передчуттям у спину грюкнуло.
"Гадки не маю, - признався Михась. - Чув лише, як мати її дівкою гулящею озивала, кричала, що таку соромно на поріг пускати. По обіді то було. Олена з хати вибігла, сказавши, що як рідна матір стидається, то й вона позору додому не нестиме. Відтоді і не бачили."
"Зрозуміло…" - Гриць не знав, що ще сказати.
"Та не переймайся ти, - Михась махнув рукою. - Десь у подружок заночувала, на ранок з'явиться. Та й батько пішов по хатах, він зараз у такому гуморі, що шороху понаводить, тій з дівок, що її до себе пустила, непереливки буде."
"Зрозуміло, - повторив Гриць. - То я піду тоді."
"Угу, - кивнув Михась. - Іди. А приходив чого?"
"Та так… Богдан шаблі завершив, ти подивитись хотів."
"Угу… Не зараз. Треба з дівками побути. Батько дуже лютий, боюся, чи не сталося би чого", - поважно відмовився Михась.
Місяць купався у ставку, розмазуючи по водяному дзеркалі сріблясте сяйво. Очерет завмер, ніби вітерець геть забув свої обов'язки. Тиша навколо стояла така дзвінка, що плескіт риби у ставку видавався громом.
- Олено, - гукнув Гриць, почуваючи себе дурнем.
І чого він вирішив, що дівчина побігла до ставка? Чого взагалі подумав, що родинні сварки Яремчуків якось із ним пов'язані? Тому що мати Олену дівкою гулящею охрестила, а Гриць і вирішив, що Солоха визнала про їхні палкі поцілунки тієї ночі? Та з якого переляку він взагалі впевнений, що то не сон був?
З очерету виповз туман. Гриць витріщився: чи то зір його підводить, чи то світ сказився, поки хлопець у кузні біля горна жарився. Вітер досі десь вештався, не поспішаючи з'являтися Грицеві на очі, але туман рухався жваво, вкривав темну поверхню ставка кудлатою ковдрою.
Плеснуло голосніше. На рибу зовсім не схоже.
- Оленко, то ти там? Я сам один, не треба ховатися, виходь.
І вона вийшла. Одягнена у довгу білу сорочку, коси розплетені - все майже так, як в ту першу ніч, коли Гриць дівчину зустрів на ставку.
- Тебе твої шукають. Навела ти галасу... - Гриць раптом зніяковів, втямивши, що сорочка у дівчини тонісінька - настільки, що геть прозорою у місячному сяйві видається.
Ніжне дівоче тіло через цю примарну перепону світилося, мов сріблом вкрите.
- То не важливо, - посміхнулася до нього Олена. - Ти прийшов. Я чекала.
Вона наблизилася до Гриця, сковзнула долонями під його сорочку.
- Ти змерзла, - здивувався хлопець. Попри теплу ніч, руки дівчини здалися йому надзвичайно холодними. - Іди-но, - Гриць пригорнув Олену до себе, підніс її долоні до вуст, зігріваючи подихом.
- Вже ні, - знову відповідь трохи не до ладу. Олена посміхнулася лагідно, притулилася до Гриця.
"Оленко, я кохаю тебе, - зашепотів він, нахилившись до вушка, що визирало із шовковистого волосся. - Знаю, я не найзавидніший наречений, але усе би віддав, щоби ти назавжди моєю стала."
- Ти дійсно погодився би мене за дружину взяти? - здивовано зиркнула вона на Гриця.
- Хочеш, прямо зранку сватів зашлю?
- Не треба сватів. Я тобі і без цього вірю.
- Ось, - Гриць з-за пазухи стрічку синю Оленчину витяг. - Я зберіг. Най буде намість рушника, - він обережно пов'язав стрічку на зап'ясток дівчини.
Та лише зітхнула захоплено, роздивляючись ту стрічку, немов найбільше диво. Очі Оленчині засяяли від щастя - Грицеві навіть здалося, що вони насправді світяться таємничим синім світлом.
- Грицю, я тобі сказати щось маю… - дівчина миттю посмутніла, голову долу схилила, нерішуче смикаючі синю стрічку на руці.
- Нічого не кажи, - перервав її Гриць. - Знати нічого не хочу. Хто там які плітки про тебе не розпускав би - най слова свої проковтне. А батькам твоїм все одно скажу: моя ти! Поки в дядька Богдана поживемо, він не відмовить. А там я учнівство завершу, Богдан каже - хист у мене є, без копійчини не залишимося. Хату поставимо. Все у нас як у людей буде, ти не дивися, що замолодий я!
- Грицю, я не...
У ставку, на протилежному березі, щось булькнуло гучно, сонна качка стривожена заголосила.
- Олена?
- Олена, - луною повторила за Грицем дівчина.
Вона вже далеко відійшла від берега. Щербатий місяц світив яскраво, давав розгледіти найменші подробиці. Розхристана, сорочка порвана, коси розпатлані, а в руках, до грудей притиснута, каменюка з голову завбільшки. Від каменюки зашморгом на шию стрічка синя тягнеться - парна до тієї, що хлопець іншій Олені щойно пов’язав.
Гриць розгублено озирнувся до дівчини, що поряд із ним стояла.
- Не Олена я, - повторила та ледь чутно, очі звела на Гриця несміливо.
І побачив хлопець те, що не розгледіти лише сліпий міг: і зростом незнайомка менша за його Олену; і волосся в неї темніше, ще й зеленню відливає; і сині-синісінькі очі не таку синь мають, як у людей бува, а ту, що лише небові весняному притаманна.
Справжня Олена у ставку зойкнула, плеснуло гучніше, і Гриць відірвався від відьомських очей, щоби побачити лише, як розходяться кола по воді там, де дівчина щойно стояла.
- Грицю… - Олена, що й не Олена зовсім, вхопила хлопця за руку, намагаючись повернути його до себе.
- Облиш, стерво! - Гриць руку висмикнув, заметавсь по березі, не в змозі вирішити, що робити: чи то бігти навколо ставка, чи то навпростець плисти.
Олена з-під води не показувалася. Зрозумівши, що обігати ставок він довго буде, Гриць чоботі скинув і стрибонув у воду, як був, одягнений, та поплив туди, де дівчина під водою зникла.
Хтивий місяць освітлював лише поверхню ставка. Його блідій пиці лестило вдивлятися у водну гладінь, мовби у дзеркало, але світити так, щоби й у товщі води можна було щось розгледіти в кількох долонях від власного носа, небесне світило не бажало. Гриць пірнав і пірнав, але чи то дно там, де Олена під воду пішла, виявилося глибшим, ніж будь-де у ставку, чи то місцем хлопець помилився.
- Грицю, - не-Олена кругом обійшла та стояла на березі біля того місця, де завзято пірнав хлопець. - Пізно вже. Час вийшов.
- Не вірю! - По щоках котилися злі сльози. - Ще не пізно, я ще зможу її знайти, витягти! Якби ти мене своїми балачками не відволікала!
З самісінького нутра Грицевого здійнялася темна хвиля ненависті до бісовського створіння, що стояло перед ним. Тепер він це ясно бачив: дівчина, котра вдавала з себе Олену, не лише на Грицеву любов - на людину не зовсім скидалася.
- Облиш. Вона обрала свою долю. Та й навіщо тобі та дівка, коли в тебе я є?
- Ти мені не потрібна! То Олену я кохав…
- А заміж мене кликав!
- Не тебе - її!
- Ні, мене! - істота підняла тонку, мертв'яно бліду руку, на зап'ясті якої синя стрічка виднілася. - І тепер я від тебе нікуди не дінуся. Якщо стало наснаги взяти майку за дружину, то буде вона твоєю довіку…
- Майку? - Гриць придивився пильніше. - Майку, кажеш? А чи не про вас добрі люди кажуть, що "вірна" дружина-майка зникне одразу ж як чоловікові якусь завалящу таємницю вибовкне?
- А ти саме цього хочешь? Щоби я зникла?
- А ну кажи, як Олену під водою знайти! - Гриць підскочив до майки, вхопивши ту за волосся.
Дивився в її сині очі, і бачив і них себе - розлюченого, несамовитого від розпачу.
- Невже ані трохи не кохаєш? - дівчина подалася йому назустріч, повні вуста кликали до себе.
Гриць не встояв, схилився до неї востаннє, спробував зігріти ті вуста поцілунком, але марно. Лише самому зимно зробилося.
- Як знаєш, - майка зітхнула сумно. - Та не потрібний мій дар тобі. Не матимеш з нього щастя.
- Кажи вже! - Гриць замахнувсь, гадаючи, чи дійсно зможе вдарити дівчину, хай і нечисть.
Майка лице долонями прикрила, зітхнула важко, а потім відштовхнула Гриця, так сильно, що він на ногах не втримався та назад у воду впав.
- Лови!
Поки Гриць у воді вовтузився, майка… синє око своє вирвала та щосили його в хлопця жбурнула. Гриць упіймав, не тямлячи, що робить.
- Зможеш у темряві бачити краще, ніж у сонячний день.
Холодний, мов крижинка, синій камінець впав до Грицевої долоні.
- Майокай… - прошелестіло з берега.
- Що? - розгублений Гриць не відразу зрозумів, що майка каже.
- Слово... Дихатимеш під водою… - голос дівчини тіхішав з кожним словом, постать на березі розчинялася в нічному повітрі. - Прощавай. Пірнай. Шукай свою Олену.
***
Тіло було важким і водночас невагомим. Холодним. І цьому тілу, на відміну від іншого, теж не живого у повному сенсі цього слова, котре Гриць тримав у палких обіймах кілька днів тому, не вистачить й усього тепла світу, щоби зигрітися. Він намагався. О, як він намагався зігріти, вдихнути життя в посинілі вуста. Але Олена не дихала.
Надто довго дівчина пробула під водою, надто довго Гриць шукав її. Незнамо звідки взялася у ставку придонна течія, що затягла утоплену майже на самісіньку середину водойми. Без майчиного слова та чудесного ока йому ніколи би Олену не знайти.
Та права була майка. Не дав її дар Грицеві того, чого хлопець прагнув понад усе. Не зумів він Олену врятувати.
Солоха голосила, кулаками в Грицеві груди билася, проклинала. Старший Яремчук стояв осторонь. Змарнілий, він ніби у зрості поменшав. Михась ніяково відвертався, а Оксанка дивилася із ненавистю зчервонілими очима.
- Твоя провина! - врешті прошипіла Солоха щось, що Гриць розібрати зумів. - І як ти на поріг моєї хати посмів припхатися?
Яремчучка від усієї сили штовхнула, випхала його за поріг та дверима перед носом грюкнула. Гриць так і лишився стояти на вулиці, дивуючись, чому на нього всі вовком дивляться. Хлопець і сам себе краяв, що не врятував Олену, але ж він намагався!
***
- Відчував я, що добром це не скінчиться, - нарешті вимовив Богдан, коли мовчання стало вже нестерпним.
- Ти мені не віриш, - зрозумів Гриць.
Звісна річ, не повірив коваль, Гриць і сам би не повірив, розкажи йому хтось таке. А розповів хлопець дядькові усе, від першої своєї зустрічі із оманливою майкою до того, як Олену зі ставка витягував.
- Ось. Доказа маю, - хлопець поліз за пазуху, де заховав прозорий синій камінець, на який майчине око перетворилося.
- Не треба мені твоїх доказів! - окриком перервав його Богдан. - Це не той дар, який слід кожному пересічному показувати, - вже лагідніше додав він. - Біда в тім, що вірю. Бачив, що щось коїться, але не втрутивсь - за це себе ще більше краю.
- Ти тут до чого? - Гриць щиро здивувався. - Та і сам я, виходить, ні до чого? Виходить, що я з Оленою, справжньою, донькою Яремчуковою, і словом не перекинувся, увесь цей час навське створіння за неї мав. Чому ж тоді Солоха на мене вищірилася?
- Люди дурні. Як не побачать, так додумають, - зітхнув Богдан. - Олена зачеревавіла. Яремчучка лютувала - не донька, а баби біля криниці їй про Оленчин гріх доповіли. Олена не відпиралася, але хто батько, сказати відмовилася. Солоха обіцяла на поріг не пустити, але хіба може материне серце на рідну кровинку довго гніватись? Полютувала би, та й заспокоїлася. А ця дурепа топитися побігла.
- А…
- А тебе Оксанка бачила. Коли Захар по подружках Оленчиних побіг, визнав, що не ходила вона із ними в ту ніч купатися, в інший бік побігла. Тут мала і згадала, як із брата глузувати збиралася, послала на дальній ставок за дівками підглядати, а сама за вами стежити подалася. Ось і вистежила, що хлопці пішли, а ти лишився, а потім, нібито, Олена до тебе прийшла.
- Значить, не видіння було… - чомусь Грицеві полегшало. Навіть коли Богдан сказав, що вірить, хлопець усе одно сумніви мав, що дивна майка йому не примарилася.
- Не про те думаєш!
Рука у коваля важка, щока Грицева від його ляпаса миттю почервоніла. Хлопець здивовано витріщився на дядька.
- Не буде тобі життя на селі. Люди злі. Їм легше, коли є на кого провину скинути. Охоче чуткам повірять, не доведеш, що ти ні до чого тут. Та й… - Богдан зітхнув, рукою махнув, відвертаючись.
Гриць витріщився, очам своїм не вірячи. Чи то сльоза була? У дядька Богдана, суворого коваля, від якого за цілісіньке життя ніхто жодної сльозинки не бачив?
- Подалі тобі звідси треба йти. Краще на Січ.
- А якщо я майку ту розшукаю, до села приведу? Най розповість усім, що я ні до чого…
Богдан засміявся. Голосно, образливо, навмисно, даючи взнаки, що Гриць зараз дурню впоров.
- Годі марити. Домарився вже. Ось, - на стіл впав невеличкий кошель. - Не золото, але на перший час вистачить. Шаблі у кузні возьмешь. Козаки десь неподалік, розшукаєшь, не малий вже.
- Навіщо мені шаблі? Я із ними вправлятися не вмію, - здивувався Гриць.
- Навчишся. Маєш. Як хочеш зброю ковати, повинен шаблю за кращу подругу мати, розуміти, як вона дихає, від чого тремтить, а від якого руху співає.
***
Місяць нарешті за край небосхилу закотився, зорі зблідли. Жаби вгамувалися, навіть комарі крови людської напилися і по кущах поховалися. Східний край обрію вже малювався білим, а півні по сараях додивлялися останній сон.
Гриць стояв на краю села, вдивлявся в чорні стріхи на тлі сірого неба, прощаючись. Село не спало. В Яремчуковій хаті всі вікна освітлені, кузня теплиться вогником - Богдан до роботи став, як учня за околицю провів, горно розжарює. Сизий туман з боку ставка повзе, на село насувається. У тому тумані привиділося Грицеві, ніби щось біле майорить.
"Не хотів я, щоби ти зникала", - прошепотів Гриць, та рішуче відвернувся. Шаблі поправив, стиснув у кулаці синій камінець, який на шиї висів, обмотаний синьою стрічкою - тією, що від важкого каменю відв'язав, коли Олену витягував. Посміхнувся гірко.
Най не буде йому щастя від майчиного дара, але козаку в поході будь-який талан знадобиться.
|
|
|
|
Время приёма: 01:04 20.09.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев