16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Чеслав Количество символов: 39142
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an009 Схованок


    Анотація: пошуки зниклого антитеррористичного підрозділу «Апокаліпса» привели іншопланетян до планети Земля. Добре маскування від дійсних хазяїв планети та взаїмодія з земним дослідником Часу і Простору, Миколою, допомагає не дати загинути цивілизації землян.
    
     Пролог
    
     - Ну, що буде війна з Оріоном?
     - А, нам це потрібно? Може Вони щось втратили коли Ми у прадавній Індії зцепилися, до Хистової ери?
     - Так, ми ж тоді трохи перестаралися. Ядерний вибух знищив цивілізацію Калі, яка була нашим союзником. Потім на Оріон це «підвісили», зробили винуватцями.
     - Так, хоч ми архіви чистили, негатив про війни богів, скарби та особливо про Калі, не змогли знищити, як і про оріонський підрозділ, що ми так і не знайшли...
     - Але є і плюс цьго конфлікту – зашторення інших проектів було таке у людства, що Оріон, як захоче воювати – не матиме підтримки.
     Дві «сірі» істоти засміялися у весь голос та відкинулися задоволено у зручні крісла. Війна ні їм, ні Оріону поки непотрібна...
    
     ***
     Невисокий чоловік, непевного віку, стильно зодягнений (мабуть, турист) переступив поріг маленького Іванівського краєзнавчого музею.
     Цього дня в музеєві було людно: привели школярів з місцевої школи на відкритий урок з історії рідного краю.
     Микола Семенович, директор музею, водночас правив і за екскурсовода. У шафах-стендах (подарунок з сусіднього лісгоспу) на скляних полицях лежали книги письменників і поетів, вихідців з Іванівки та, якимось надприродним дивом вцілілий одяг козака-запорожця з очкуром та порохівницею при боці.
     Трофейна тканина очкура ще не втратила свого блиску і зараз вражала своєю витонченістю. Получ на полиці лежала такої ж витонченої роботи потемніла від часу люлька.
     У шафі навпроти зберігалися вцілілі речі з колишнього панського маєтку. До неї зараз підвів Микола Семенович своїх юних відвідувачів. Він докладно розповідав про реліквії, що їх мала сім’я, яка володіла Іванівкою та ще двома сусідніми селами протягом двох століть і, які дбайливо передавалися господарями маєтку з покоління в покоління.
     «Турист» і собі підійшов до стенду. На третій полиці лежав експонат, який вочевидь його дуже цікавив. Власне, саме через нього він і завітав до цього села. Але ніхто про це ще не знав…
     - Миколо Семеновичу! - пролунав голос якогось хлопчака.
     - Чого тобі?
     - Для чого слугував оцей… оцей ключ?
     - Ключ? Який ключ?
     - Онде на полиці.
     - Ось це? А чому ти його назвав ключем?
     - А хіба це не ключ? Я такий бачив на тому тижні, у кіно.
     Школярі пожвавішали, двоє найдопитливіших майже носами вперлися у скло шафи.
     - Справді… А, блищить як!!! Зовсім нестаровинна річ.
     - А, може це іношопланетяни привезли?
     - Таке вигадав, дурнику! Надививсь фільмів про зоряні війни!
     - Миколо Семеновичу! - не здававсь хлопець. - А може й справді колись сюди залітало щось ТАКЕ… тарілкоподібне?
     - Єгоров! - суворо озвалась до нього класна керівниця. - Це тобі що? Клуб чи дискотека? Ти на уроці. А про «тарілки» дівчатам після занять розповідатимеш!
     У групі глузливо засміялися.
     «Турист» терпляче дочекавсь, доки цей імпровізований урок добіг кінця, і школярі галасливою юрбою вибігли на залите лагідним ще сонечком охайне подвір’я перед музеєм, прикрашене чотирма позеленілими скіфськими бабами. Він підійшов до директора музею й відрекомендувавсь столичним науковим співробітником.
     - Чи Ви справді вважаєте це фамільною реліквією панів Куропатових?
     - Так. Якщо Вас це цікавить, я можу показати заповіт, складений ще за часів Сковороди. Дуже цінний архівний документ. Ми його дуже рідко демонструємо. Хіба що з області приїде яка-небудь велика людина… Зараз я його Вам принесу…
     Микола Семенович, брязкаючи ключами, відімкнув приміщення запасника, щез за дверима, довго вовтузивсь у старовинному мотлохі, нарешті випірнув назовні, два рази голосно чхнув
     - Капосна пилюка… Ось, дивіться.
     - Справді… Це пергамент?
     - Напевно… Ще півстоліття тому були тут двоє практикантів зі столичного університету, то на прохання мого попередника заклеїли цю бомагу між скляними пластинами, для більш надійного збереження.
     Гість уважно вдивлявсь у старанно виведений невідомим писарем текст.
     - Ось тут, читайте.
     У заповіті, після старанно перерахованих до останньої десятини земель, худоби та кріпацьких душ, перед згадкою про палац та допоміжні будівлі, окремим рядком говорилося про булаву, що буцімто дісталася господареві маєтку від засновника його роду й слугувала його оберегом.
     Заповідач вимагав від своїй спадкоємців берегти цю булаву як зіницю свого ока, не продавати й не закладати її за жодних обставин та обов’язково відображати її у своїх заповітах, вимагаючи від нащадків чинити так саме. Порушники цієї вимоги позбавлялись будь-яких прав наслідування.
     Далі, мабуть, йшов коротенький опис того, для чого слугувала ота булава, бо низ заповіту був зовсім чорний а на зворотному боці з півслова починавсь перелік маєткових будівель та рухомого майна. Певно, то була для господаря цінність чи не більша за увесь маєток, бо наприкінці документу стояв припис: «Заповідаю нащадкам моїм слово, і слово те є Нечерхопіос і, має зберігатися і передаватися так само ретельно, як булава моїх предків».
     Гість перевів погляд на те, що сучасному хлопчакові здалося ключем, а його далекому пращурові – булавою. На булаву цей предмет скидавсь хіба що розмірами, проте й на ключ був мало схожий.
     - А чи можна взяти у руки?
     - Ну… будь ласка… Ви ж науковець…
     Директор перебрав ключі, знайшов потрібний, відчинив шафу, обережно взяв експонат, передав гостеві.
     - Дивно… Не залізне – а міцне. Не дерев’яне – але легке! Можливо, алюміній чи навіть магній?
     - Даруйте! до чого тут магній? Адже ж цю річ виготовили щонайменше чотири століття тому!
     - А можливо, іще раніше. Я бачив щось подібне у одному непальському музеї. Але воно було більше схоже на якогось ключа, ніж оце. Служитель музею сказав мені, що його відкопали на території одного з тамтешніх монастирів. Щодо віку знахідки й досі тривають суперечки. І жодної дерев’яної деталі. Навіть фарби – мінеральні. Застосувати радіовуглецевий метод не було змоги. Також, жодного зв’язку з іншими пам’ятками тамтешньої культури або сусідів. Хтось із моїх колег (прізвища, на жаль, не згадаю) припустивсь тоді думки, що це могло потрапити з Атлантиди… Всі ми в дитинстві перехворіли Атлантидою. Я забираю це до свого інституту. До речі… Ось лист від нашого директора.
     - Дайте його сюди! Так… Так… Гаразд. Наука вимагає жертв?
     - «Жертва» ця тимчасова. Термін тут зазначений. Зробимо деякі аналізи на нашому новенькому обладнанні, і я одразу ж поверну.
     - Так… Бачу. Ось, будь ласка, розпишіться отут - Микола Семенович подав гостеві товстелезну книгу реєстрації експонатів з пожовклими вже аркушами.
     - Обов’язково запишіть, де вас знайти.
     - Так ось же мої координати! Отут у листі. Бачите - і телефон є. З’єднають, за потреби.
     Гість пішов, а директор вклав столичну бумагу до своєї книги, закрив її.
     Потім, наче щось згадавши, знов відкрив, витяг з поміж аркушів листа, перебіг поглядом по рядках: дві цифри в номері телефону були видрукувані погано й майже не читались.
     «Треба було уточнити! А… все одно! Адреса ж є. Та, мабуть, у столиці цей інститут добре знають. Якось та знайдемо, за потреби».
     Микола Семенович знов вклав листа до книги, пішов до свого тісненького кабінету, поклав книгу до шухляди, зачинив.
     Через декілька годин він зрозумів, що на сьогодні «порядок денний» було вичерпано. Надворі вже сутеніло. Час було йти додому...
     Раптово, у нього заболіла голова, «закололо» хворе серце, і він майже втратив свідомість. Та нітрогліцерин і цукор були у доступному місці і це його врятувало... Новітнім лікам він так і не зміг довіряти…
     Оговтавшись, він чомусь знову інтуїтивно кинувся до шухляди, відкрив її, витяг з поміж аркушів книги гарантійного листа, старанно перебіг поглядом по рядках…
     Та від того, що потім сталося, закляк на місці – друковані рядки на гарантійному листі наче танули... Ось і останнє слово зникло, майже у нього на очах – тепер директор тримав чистий аркуш паперу...
    
     ***
     Валерій Іванов (або Валенсо Размес, так насправді звали «столичного» науковця, який викрав ключ-булаву) зійшов з першого ранкового автобусу на пустій одинокій зупинці просто у полі. До заповітного пагорбу з відсіля було півтора кілометри, не більше. Він пішов узбіччям, потай надіючись натрапити бодай на якусь стежину. Ось уже порівнявсь із пагорбом, а стежини так і не надибав. Довелося йти ріллею навпростець.
     Він озирнувсь навкруги. Жодної живої істоти навкруги, жодної машини на шосе. Здолавши половину дороги, він почув шум легковика і впав просто на вологу ріллю. Чорний одяг зливсь із нею. Легковик на повній швидкості пронісся дорогою, знову запанувала тиша.
     Агент оріонців (а саме таким він і був), піднявся, обтрусився і пішов далі. Ноги глибоко вгрузали у свіжозорану землю. Так, нікого не було поруч, тільки на самісінький вершечок пагорбу злетіла стривожено якась маленька пташка, дзвінко затьохкавши.
     Попід пагорбом лишавсь клаптик незораної землі. Валенсо з насолодою ступив на неї, постояв хвилину, потім приляг. Під ним щось миттєво загуло.
     - Нарешті… Хоч би вхід не був завалений камінням. Скільки часу минуло!
     Полежавши так хвилин 10-15, він підвівся, і обійшов тричі навкруги пагорбу, видивляючись бодай якісь ознаки входу до підземелля, що мало таки бути тут.
     В одному місці трава була помітно густіша, ніж на самому пагорбі.
     «Мабуть, тут…», замислився на мить Валенсо, а потім видобув із сумки невеличку саперну лопатку, почав розкопувати трав’яного «чуба».
     Копав довго. Часом з боку шосе долинав до нього шум поодиноких легковиків та вантажівок, та він лишавсь непоміченим, бо порався з протилежного боку.
     Нарешті, під лезом лопати щось брязнуло. Він заходивсь ретельно обкопувати це місце. Від напруги піт з його обличчя капав просто на землю, та він не помічав цього. Потроху очам його відкривсь металевий щабель два метри завширшки.
     Валенсо кинув копати, встромив лопатку у землю поруч зі своєю знахідкою, випростався і завмер. Місцина потрохи оживала вранішнім гомоном пташок. Писнула неподалік миша. Він придививсь уважніше. Маленька сіренька грудочка шмигонула у траву, побігла попід схил. «До своєї нірки, мабуть» - подумалося.
     - Стривай! Зупинись! - мовив він сам до себе і аж затанцював від нетерплячки…
     Місце, де мала бути мишача нірка, знаходилося якраз навпроти середини щойно відкопаного щабля. Він витяг лопату, підійшов ближче, розсунув торішні стебла. Просто перед ним у землі виднілась вузенька щілина правильної форми, завширшки із щойно відкопаний щабель. Він встромив туди свою лопату, вона провалилася.
     Він став навколішки й обережно просунув руку з лопатою далі. Щілина, вочевидь, була дуже глибокою, бо дна він так і не дістав. Раптом його вуха вловили якийсь дивний звук, схожий на тихий стогін. Щілина помітно поширшала. Він злякано відсахнувсь. Стогін припинився.
     Він підійшов до своєї сумки, видобув з неї щось схоже на великий похідний ліхтар, повернувсь до щілини. Тепер вона нагадувала вже амбразуру якогось дзоту.
     Та в цих краях не могло бути жодного укріплення – хоч і німці, з "Ананербе" у Іванівці копирсалися але і вони і не дісталися до цих місць.
     Агент, ставши навколішки, почав розгрібати землю. За кілька хвилин під лопатою знову щось брязнуло. Валенсо відкинув лопату, обережно розгріб землю руками. Йому відкрився другий щабель з отвором посередині, приблизно у три пальці. Ретельно прочистивши цей отвір, він встромив туди свою здобич. З глибини щілини знову почувсь стогін. Він відчув, що земля під ним просідає. Тепер щілина перетворилася на велику нору, куди вже можна було пролізти навкарачки. Він обережно витяг ключа-булаву, видобув з кишені маленького світлодіодного ліхтарика й поліз до підземелля.
     Підземелля являло собою досить широкий коридор з гладенькими стінами та склепінчастою стелею вищою за нормальний людський зріст. Такою ж гладкою була й підлога. У кінці коридору виднілися щільно зачинені металеві двері. Приміщення виглядало дуже охайним. Здавалося, невідомі будівники тільки вчора пішли звідси. Обидві стулки були прикрашені чимось подібним до печаток, завбільшки у долоню. Та це, здавалося, зовсім не цікавило відвідувача. Він наставляв ліхтарика на стіни, стелю, підлогу, вочевидь щось шукаючи.
     Увагу його привернула ледь помітна ніша праворуч, у правому нижньому куті.
     Він придививсь уважніше. Ніша була закрита невеличкою плитою. На ній церковнослов’янською мовою було написано: «Заповідаю Вам, нащадки мої, цей скарб, і наказую використати його у день, коли страшна біда впаде на голови Ваші, й відвернеться від Вас Господь».
     Обдираючи пальці, він ледве вийняв плиту. Ніша під нею вся була щільно закладена дерев’яними табличками. Він вийняв декілька з них. Так… Це було те, що він шукав. Відвідувач почав виймати таблички одну за одною, перебігаючи поглядом кожну з них.
     Врешті, діставсь потрібного тексту. Він узяв табличку, підійшов з нею до дверей.
     Знов уважно перечитав інструкцію. Потім, рішуче поклав обидві долоні на печатки й твердим голосом, старанно роблячи наголоси, проказав декілька незрозумілих слів. Проказав і закляк, злякавшись свого голосу. Адже це були перші слова, вимовлені тут за останні майже півтисячі літ!
     Та стулки дверей зі стогоном почали розсуватися. Валенсо стояв, ні живий, ні мертвий. Жах пронизав кожну клітину тіла. Спалахнуле яскраве світло змусило заплющити очі. Він стояв непорушно кілька хвилин, поступово оволодіваючи собою. Потім підняв ліхтарика, вимкнув його й переступив поріг підземного ангару.
     Роботи-вартові посунули йому назустріч.
     Він підняв руку з ключем і знову промовив слова інопланетного паролю. Залізні вартові відступили. Обабіч центрального проходу металево блищали оріонські бойові машини, кожна завбільшки з важкий земний танк, тільки абсолютно гладенькі. Жодної виступаючої частини…
     Він нарахував із чотири десятків. Певно, їх могло буті й більше, бо протилежний кінець гіганьского ангару був завалений – мабуть, внаслідок зсуву. У середені ангару, на якійсь напівзасипаній машині щось час-від-часу блимало…
    
     ***
     Оріонський зореліт-розвідник «Гамма» серії «крейсер», 2–го антитеррористичного підрозділу третю неділю перебував на орбіті «Блакитної» планети. Нове маскування дуже гарно захищало. Одне слово – МАГІЯ. Вже і штатні одиниці надали – фронт-маги 1 и 2 статті.
     Цю планету, на орбіті якої кружляв крейсер, можна було «Блакитною» назвати тільки умовно. Вона давно мала мешканців, що вже вийшли у космос… Планета зараз потопала у сірому мареві газів, а майже всі доступні орбіти були у напіввоєнних супутниках. Були у них і програми на розвідування планет у Сонячній Системі.
     Час і простор – все було зав’язано в такий міцний вузол, що на Землі минуло майже півтори тисячоліття, поки Оріонська Армада нарешті дійшла до Сонячної Системи. Оріонці ж свого боку затратили усього 10 діб по земним міркам. І це тільки завдяки магам з Альфа-Центаври, що нарешті повернули студентів, які багато років вчилися керувати простором і часом…
     Лише вчора служба беспеки крейсера (СБК) спіймала станцію з посланням мешканців планети, чомусь аж біля Юпітера, хоча станція давно покинула Сонячну Систему.
     Цей дивний анклав називав себе землянами, а планету – Земля. Послання було відправлене давно, роки, по міркам землян, а для них – це були лічені хвилини. Мови послання були розшифровані дуже швидко. Біоінженери та фронт-маги, на основі ДНК, вже розробили вакцину, якою обробили увесь екіпаж та техніку, яка знищила шкідливі оріонські мікроорганізми. Солдати та науковці тепер без перешкод зможуть потрапити на планету, якщо винекне потреба.
     Головний Координатор Оріонської Армади Піно Крас, ловив радіо- і телесигнали планети та давав команду на клонування тіл по типу землян. Треба було підготувати розвідника…
     І ось розвідник Валенса Размес, у бойовій капсулі опинився на планеті та почав адоптуватися до земного існування…
     Зв'язок був на новій хвилі, яку використовували тільки фронт-маги. Техніка і магія нарешті дали військовим «золоту середину», без якої не було б цієї експедиції.
     Все робилося дуже швидко – був чіткий сигнал, що «Блакитна» планета вибухне та стане чорню дірою, бо загублене бойове відділення «Апокаліпса», яке шукали дуже давно, законсервувало свою базу тут, на цій планеті і тепер запущений зворотній відлік часу на самознищення.
     Сигнал про доступ у схованок був дуже своєчаним. Валенсо був професійниним розвідником (матиця донора-оріонця ідеально стала у клоноване тіло), тому швидко дістався до об’єкта та за інструкціями відкрив його. Виявилось, що маяк був активований ще за часів російського царя Івана Грізного, а ключ та пароль доступу передавався поколіннями людей-хранителів.
     На головному екрані зв’язку з’явилося зображення фланг-генерала, який викликав фланг-капітана розвідників Леха Валіно.
     - Алло! Вас викликає фланг-генерал Оріонської Армади, Дикоз Діно! Відповідайте!
     - Так, Шеф, Леха Валіно на капітанцькому містку!
     - Що у Вас? Потрібне вторгнення? Куди розвідник потрапив?
     - Доповідаю, база загубленого підрозділу існує та активована на самознищення…
     В розмову втрутився штат-дослідник Орнега Длус.
     - Шеф, це штат-дослідник Длус. Є цікава інформація!
     - Доповідайте, тільки-но швидше ми тут не танцюємо! - відповів флаг-генерал.
     Капітан корабля теж уважно прслухався до стислої доповіді.
     - Ми, велика команда дослідників, дуже-дуже уважно вивчаємо історію ааборегенів. Виявляється, що вони за все своє існування фізично і психологічно піддавалися вдосконаленям і асіміляції. Хто перший почав: із сузір'я Раків, або Лебедя - архіви мовчать. Але те, що ми клонуємо - це не перша модифікація. Якщо маяк актівовано – сюди хутко полізуть всі, хто робить там експерименти. Зрозумійте, буде війна на повне знищення.
     Гнітюча тиша запанувала у рубці капітана корабля. Ніхто першим не наважувався її порушити. Та всі розуміли, що десь у архівах треба шукати код для зупинки відліку і робити евакуацію схованої бази. Присутність Оріона тут дуже небажана... поки що небажана.
    
     ***
     Валенсо отетерів, коли оглянув цю базу... У залі тривожно блимав індикатор самознищення. 36 годин – і планета не буде існувати взагалі. Треба було продивитися відеозаписи, які за статутом повинні було вести командування бази.
     Валенсо швидко запустив головний компьютер. Але його спідкала невдача – було запропоновано провести опізнання по сітківці ока.
     - От зараза така! Два місяці за нашім часом, як зникли, а такий захист придумали!
     Розвідник звязався з командуванням. Фахівці за командою командира одразу розпочали тести для пошуку підходящого типу людини... Поки вони шукали – розвідник вмикав і вимикав інші механізми та прилади...
     Напруга мережі на базі була достатньою і, більше нічого не було суттєвого, що могло б викликати якісь неприємності. Роботи-вбиральники вже прибирали пил з підлоги, а андоїди відкачували грунтові води і відкапували остаточно вхід до бази.
     Паралельно тому, на Орионі вивчалося у відсканованих земних архівах, де в історії змогла бути ззафіксована назва підрозділу «Апокаліпса». Результати були вражаючі – назва підрозділу трактувалась як глобальна катасрофа.
     Методи взаємодії командирів бази з аборигенами були дуже рішучі – аборигенів вбивали за кожну протидію, майже одразу, коли оріонці зявилися на планеті. Конфлікт з прадавньою цивілізацією Землі був жахливий… Було декілька ядерних вибухів, що знищили прадавню цівілізацію…
     Аналітики нарешті зайшли причиу – цивілізацією Калі керували інші прбульці. Вони робили досліди житття суспільства: організовували напади та перемир’я, спалахи епідемій та досліди з науки (клонування, наприклад).
    
     ***
     Микола Борисовиченко (за материнським прізвищем – Коган) сидів за кермом автомобіля «Побєда» і зацікавлено дивився як із великої сільської хати вибігає маленький хлопчик.
     - Миколо! – почувся до болю знайомий голос, – Ти чому мене не слухаєш? А іди-но сюди, капоснику!
     - Мамусю – захникав хлопчина, до якого зверталася жінка, що з’явилася на порозі хати - Я не хочу знову бути на самоті!
     - Так, не мороч мені голови! Бери книжку і іди до хати! У вечері побалакаємо! Я у колгоспі ланкова і мені треба приклад давати. Приходити раніше за усіх! А з тобою який я приклад?
     Миколка знову розплакався, але швидко пішов до хати…
     Микола Борисовиченко уважно прислухався до розмови. Портативний диктофон записував все що мати та її син казали. Для нього це було важливо: маленький Микола – це він був сам, а висока красива жінка – це його мати.
     Микола-старший знову проводив досліди з простором і часом. Для цього він вирішив повернутися в минуле, у своє дитинство. У дитинстві, у цей вечір, мати не прийшла з роботи – вона загинула.
     Ірина Максимівна була жінкою з великої літери, хоч і закінчила три класи сільської школи. У колгоспі її цінували за швидкий розум, за вправні дії. Пропонували посаду голови сільради, але жінка чомусь відмовилась перед тим самим трагічним випадком.
     Офіційна версія була такою: колишня ланкова підірвалася на снаряді Першої Світової Війни. З нею загинула уся ланка – десять жінок під керівництвом Ірини Максимівни. І все, міліція, закрила справу – відсутній злочин...
     Микола Борисович ніколи не вірив в це, бо вибух був досить потужнім. У його часі це нагадувало дію вибухівки С-4. Тому він скористався ще раз пристроєм для міжвимірного переходу, щоб повернутися у своє дитинство перед тим, як сховати назавжди обладнання для переходів у інші світи, яке він самотужки розробив…
     Неофіційне розслідування Миколи, через 20 років, після вибуху виявило, що це був спланований терористичний акт. Сам вибух і події видавались дуже дивними. Велика воронка від вибуху зберіглась і до тепер. З легкої руки нового голови колгоспу її називали Яром Максимівни…
     Микола сам зробив аналізи ґрунту і води. Знайшов і уламки невідомого пристрою. Але досліди припинив – бо не мав лабораторії і хімічних реактивів, та і вчені тоді були під «ковпаком» КДБ. Мабуть, саме тому, він і став саме таким, як мав бути. Він зарікся на могилі матері, що знайде відповіді на всі питання.
     Коли він вирішив сюди повернутися за два місяці до вибуху, вже не сумнівався, що це зробила Цивілізація Гон або, як їх називали у його виміру – «сірі». Перед переходом у своє дитинство Микола зробив знову пару тестів і виявив, що це бомба з майбутнього.
    
     ***
     Пристосуватися до нових умов Миколі було досить легко. Документи були правдоподібні, тому без вагань взяли його на роботу зоотехніком. Відправили до хати діда Хоми для тимчасового проживання, забезпечили транспортом, новенькою «Побєдою». Микола використав свій дослід з біології та генної інженерії і за три дні вилікував ящур у колгоспному стаді корів, та сказ у вольєрах кроликів і нутрій. Цим він відразу заслужив високу репутацію.
     Ірина Максимівна познайомилась дуже швидко з ним і одразу відчула його невимушене хвилювання. Вона була висока, повногруда і білолиця молодиця. Батька у Миколи не було – він загинув одразу після його народження. Його вбили бандити, яких потім знайшла міліція і перестріляла без осуду та слідства.
     Багато сельчан звали її заміж, але вона любила загиблого Бориса і більш нікого не хотіла бачити поруч. Мабуть, це був голос крові, бо Ірина відразу вгадала в цьому сивому, мужньому чоловіку щось рідне.
     Цілу ніч після знайомства вона не спала, а сиділа біля малого Миколки і вдивлялась в його обличчя – син був копією свого батька. Свої здогади вона вирішила приховати від теперішнього Миколи.
     Микола Борисович брав у ночі проби ґрунту на полі, де мала вранці загинути його мати, аж раптом побачив дивне світло біля величезної копиці сіна.
     Це був Тунель Часу і із нього виходили якісь люди. Це були дослідники-маги, бо відразу відчув ману чужих тіл та телепатично своє ім’я…
     З того, як вони ставили магічні контури та технічну апаратуру, робили проби ґрунту і води Микола зрозумів, що тут вони не вперше і це буде той самий вибух. Те що спроба була вдала – це пояснювало прибуття сюди самого Миколи.
     Микола засмутився – він дуже любив матір і хотів, щоб вона була живою. Але це можливо змінить все його життя – може він ніколи не стане дослідником Часу і Простору.
     Любов до матері допомогла залишити всі вагання – у свій час він відправив зонд із інформацією про події, коли маги та їх поплічники залишили час його дитинства.
     Всі події після відправки зонду миттєво з’явилися у пам’яті Миколи. Він зрозумів, що вже зробив 4 невдалі спроби зупинити напад. Три рази його матір і село підривали, але життя його змінювалось несуттєво до цього моменту. Від підривників майже нічого не зоставалося, тому міліція закривала карні справи щоразу…
     Четвертий раз на нього нацькували Червону Вівчарку (дуже сильне Темне потойбічне творіння) і він загубив, утікаючи від переслідувачів, пристрій для переміщення, але на щастя, малий Миколка на другий день знайшов дивну штукенцію і віддав через матір Миколі-великому. Тому той знову зондом відкоригував цю реальність…
     На п’ятий раз Микола вирішив більше підготуватися до візитерів – скільки ще спроб маги зроблять, або ні – цього йому було невідомо.
     Але він вірив у перемогу і тому ось що утнув: на самого себе і своїх однолітків розпилив вірус, який діяв раптово (щось на зразок вітрянки тощо). Вакцина була разом з вірусом – тому епідемії та ускладнень від вірусу не було вже через три дні.
    
     ***
     Микола Борисович уважно прислухався до розмови. Портативний диктофон записував все що мати, та її син казали. Для нього це було важливо – маленький Микола – це він був сам, а висока красива жінка – це його мати.
     Раптом, дитина впала на землю. Схвильована мати занесла хлопчика до хати…
     Далі поді її пішли за сценарієм дослідника. Діти були дома.
     Бомба знову вибухнула, але постраждало тільки стадо корів, яке буцімто забрело у пшеницю… Ніхто не вийшов на роботу…
     Карна справа знову була закрита, усі діти через три дні почували себе чудово. Батьки заспокоїлися… Воронку сельчани нарекли Корів’яча…
     Ірина Максимівна виростила Миколу, дала те материнське тепло, що він колись втратив, але ніколи не розповіла Миколі, що вона здогадалася, хто був зоотехніком у її молодості…
    
     ***
     Агент Оріона 17-Х, у штабі «сірих», перехопив важливу інформацію. «Сірі» дуже вдало чистили архіви і знищували всі відомості про оріонців та їх зниклий підрозділ. Навіть нищили на Землі книжки фантастів, які примудрилися десь дуже правдоподібно писати про оріонців.
     Чи це були якісь побічні ефекти після втручання «сірих» в ДНК людей, чи то природній розвиток, але зустрічались люди, які мали здібності бачити майбутнє, лікувати хвороби та робити інші дивовижні речі.
     «Сірі» підбурювали маріонеточні влади на повне або часткове винищення таких людей. Але вони, всі ті унікуми, навчилися маскувати здібності і, хоч їх всюди цькували та не давали нормального існування – писали, виступали та творили не тільки нову техніку і удосконалювали медицину, а і збагачували людську культуру шедеврами кіно, прози і поезії.
     Фронт-генерал читав один із уривків тексту такого автора-землянина, що самовиданням надрукував свій дивний опус-прозріння.
     «…Розпорядження царя було про всяк випадок виготовлене в декількох екземплярах і ретельно зашифроване. Текст виглядав як звичайна пам'ятка давньослов'янської писемності, на кшталт «Повісті временних літ». Вирізано його було на наборах букових дощечок, що забезпечувало документові довговічність.
     У своєму розпорядженні цар знайомив нащадків у стислій формі з усією історією людства за матеріалами своєї бібліотеки (навіть важко собі уявити, які подробиці містили золоті сувої-книги самої бібліотеки), а також пророкував різні небезпеки, що підстерігали людей Землі в майбутньому. Говорилося й про таємницю НЛО, і про те, хто, коли й з якою метою висікав із суцільної скелі Сфінкса в Єгипті, і хто вибудував Великі піраміди, й багато, багато чого іншого.
     Земна цивілізація (розповідали золоті сувої)  є однією зі спадкоємиць космічної цивілізації аріїв, що зародилася в незапам'ятні, за людськими мірками, часи на зниклій планеті Руса в поясі Оріона. Арії створили техногенний розум і з його допомогою завоювали практично всю Галактику. При цьому вони користувалися такими видами зброї, які перетворювали на попіл планети й запалювали наднові зірки. Та згодом, техногенний розум переріс своїх творців. Він вийшов з покори, улаштував космічну бійню і в 11940 році до Різдва Христового знищив своїх геніальних, але агресивних творців…».
     - Але, як автору вдалося рік космічної битви з «сірими» вгадати? Або це просто збіг? - викрикну збуджено у голос фронт-генерал. Зіскочив з крісла та почав швидко ходити по кабінету, про щось розмірковуючи. Потім він увімкнув кнопку виклику на селекторі.
     - Ад’ютант Рід Лист, зайдіть до нарадчої кімнати - сказав він у мікрофон та почав дочитувати уривки твору фантаста у посланні агента.
     «… Лише на деяких не зруйнованих оскаженілими роботами планетах залишилися підземні бази аріїв з мирною й бойовою космічною технікою. Є вони й на Землі: декілька в Сибіру, одна - на Тибеті й одна – Україні, на Київщині»…
     Отож цар, Іван Грозний і наказав обладнати свій СХРОН десь біля Москви, як тепер його наші сучасні дослідники називають «Загублена бібліотека». На дощечках повинно бути сказано (це витікає із суміжних частин тексту), як проникнути в підземну базу аріїв на Київщині і, як називається таємний Орден, що охороняє таємницю та як взаємодіє з розумними техногенними системами, яким підлеглі роботи. Цар називав їх «залізними мужиками». Для того, щоб пройти на базу, роботам треба пароль, зазначений у спеціальному сувої…
     Та на прикінці двадцятого століття, від Різдва Христового, ці відомості несподівано отримали доповнення. Неназваний автор сповіщав в Інтернеті, що таємний Орден вдумливо та сумлінно виконував наказ царя. Однак, на жаль, настали радянські часи, і представники ордену були страчені як поплічники самодержавства. У результаті всі екземпляри розпорядження було знищено. Всі, за винятком одного, що опинивсь до Жовтневого перевороту у бібліотеці дворянського маєтку і, булави-ключа, що давав доступ до бази аріїв.
     Всю бібліотеку маєтку і ту булаву вивезли до музею села Іванівське. Але дерев'яні дощечки з давньоруськими письменами не привернули уваги експропріаторів…»
     - Як їх аналітики пропустили такого автора? – спитав ад’ютанта фронт-генерал – Може, це нас на хибний шлях хочуть направити «сірі»?
     - Не можу знати! – по військовому гаркнув ад’ютант і, злякано замовк, чекаючи виволочку від начальства.
     Та фронт-генерал не звернув уваги на його викрутаси, розвиваючи свою думку.
     - Єгеж! Ось і я так думаю. Але коли ми відправимо через магічний пробій клона з потрібною сітківкою, то дата конфлікту буде кодом доступу…
    
     ***
     Микола Борисович вирішив повернутися у свій час. Владнавши всі справи він радо натиснув на свій вмикач Тонелю Часу, аж раптом відкрився прохід до паралельного виміру і його всмоктало у велику чорну воронку…
     Тіло дослідника викручувало як ганчрку, розбирало на часточки, потім знову збирало. Микола Борисович втрачав свідомість декілька разів…
     Прийшов він до тями у кімнаті з жовтими стінами з якогось металу, бо ліва нога, що була у гіпсі, торкалася до одної з стін і трохи змерзла…
     - Ви вже можете мене слухати? - раптом почувся голос, з невеличким акцентом.
     - Чи, краще мені телепатично з Вами спілкуватись? - зі сміхом запропонував йому знову той самий голос.
     - Ні, - відповів знехотя Микола Борисович – Не треба, я можу в голос спілкуватися. Хто Ви і де я?
     - Я - Орн Осборн, фронт-маг 2 статті, оріонець. Ви на нашому крейсері «Гамма». Через Тунель Часу потапили на орбіту своєї планети Земля. Вас вкрутило у воронку паралельного тунелю, що зробив Ваш повний двійник-іншовимірянин. Він вже з нами зв’язувався та просив вибаченя за воронку і, що Вас трохи поламало – вони теж там, у паралельному світі, конфліктують з «сірими». Так-так, заспокійтеся, ми знаємо про вашу сімейну таємницю… Ваш двійник дійсний маг, не техногенний, тому тільки після його лікування одна нога зосталася у гипсі, а так – Ви цілком здоровий.
     - Що я маю робити?
     - Ми через Тунель Часу хочемо на базу нашого зниклого підрозділу відправити клона землянина з району прживання і з потрібною сітківкою, щоб увімкнути компьютер бази та зупинити відлік таймеру. Залишилось 30 годин. Ви повинні розуміти що це військова операція… І Ви - новій стратегічної інформації...
     - У мене зламана нога, у чотирьох місцях, а мені треба швидко ходити, може і бігати по поверхні корабля та планети!
     - Ви ж не забувайте, що ми маги. Пропоную Вам наш винахід «Суперм’яз». Дивіться уважно плетіння. З Вашими здібностями - це дуже легко…
     - Так-так! Дійсно, і мани добавляєте зовсім трохи! Мана – це Вас не коробить?
     - Та ні, можна і так називати, якщо зручно… Ваша земні фентазі і фантастика дуже близько описують процеси магії і маготехніки. Жаль, що «сірі» роблять у вашому Інтернеті конкурси та нагородження, а потім затравлюють таланти – Земля для них – це натуральний полігон… як і нам колись... - додав останнє речення з деяким побоюваннямаг.
     Микола Борисович не надав уваги останнім словам і продовжив:
     - Так, я це бачив і читав неоднаразово. Беруть, наприклад, текст і починають автора «гнобити»: або помилок багато, або тема не розкрита, або іншомовні слова і терміни вжиті не так… - похитав сумно дослідник головою, і трохи замислився…
     Маг теж замовк. Він бачив архіви і міг багато ще розповісти про відбір талантів, про труднщі друкуваня книжок у земному суспільстві цьому мужньому досліднику, але не захотів, бо знав, що Микола теж брав неоднаразову участь і, йому в же в печінках сиділа: і критика, і голосуваня за кращий твір…
     Селектор раптово заговорив нерозумілою Миколі Борисовичу мовою. Це доповідав черговий зміни біоінженерів про те, що підібрали особу на клона. Зараз тестується ДНК і через 5 хвилин до відсіку дослідника приведуть же натурального клона.
     П’ять хвилин дуже швидко пролетіли. Двері до медвідсіку тихо відчинилися і до мага з дослідником приєднались дві особи жіночої статі.
     - Ніно Катм – біолог. - назвала себе старша жінка, десь 35-40 років.
     - Тетяна Морозова. - немов робот проказала дівчина 20-25 років, - Чекаю на Ваші вказівки, Микола Борисович.
     - Оце так швидкість! – оцінив «роботу» дослідник і підняв до гори руку з відсунутим великим пальцем…
    
     ***
     Штаб «сірих» працював у штатному режимі. Телипатичні доповіді були як завжди дуже стислими і чіткими. То вже восьмого розвідника оріонців розпилили на атоми, то подавили повстання «зелених» і «синіх» з сузір’я Андромеди, де на однй з кіслородних планет винищили всю фауну і флору, то знайшли зроблені підпільно дві «летючі тарілки» і взяли у полон обидва екіпажі.
     Про Армаду Оріона у штабі взагалі не знали. Маги зуміли зробити таку маскировку, що супутники не помічали присутності біля Землі ні розвідників, ні Оріонської Армади...
     «Сірі» Коодинатори сиділи у кріслах так само, як і раніше і розмовляли, кепкуючи один з одного і тільки переодично використовували телепатію, що б прийняти повідомленя або віддати наказ.
     - Ха-ха-ха! Восьмий розвідник! Ну, чого ж Вони хочуть від нас?! Все ж нам відомо, всі їх дії, як на долоні!
     - І не кажи друже. Як мурахи з Землі, бігають туди-сюди. А, ми на наших «тарілочках» за 15 земних хвилин долітаємо до їхнього Форпосту. Не цікаво вже бачити їхні «потуги» з беспеки.
     - Так, я б давно змістив би всі баланси у наш бік, але Вони ж усюди, і зібратися в твердий кулак раз плюнути…
     - Ха-ха-ха! Так ми зуміли скинути їх вплив. Чого ще від тих оріонців чекати?
    
     ***
     - Так, розповідайте, що тепер потрібно робити мені ? – запитав Микола Борисович.
     - Підключайте «Суперм’яз» і підходьте у рубку до капітана разом з клоном.
     - Так, дякую, – відповів магу Микола Борисович і підвівся зі свого ліжка.
     Потім він сів і почав плести мереживо заклинання. Відсік засвітився від мани дослідника і всі раптом побачили на місці ноги з гіпсом іншу ногу, що немов розтворила і замінила собою неробочу кінцівку. Дослідник легко встаав на ноги і із задоволеням вийшов до коридору. За ним пішла вся здивована компанія.
     Дуже швидко дослідник з клоном увійшли у рубку капітана. Там було все готово для відкриття Коридору на Замлю.
     Микола Борисович увімкув свій пристрій, настроїв координати і відкрив тунель. Присутні закрили очі від світла, що стрімко розлилось широкою рікою на всі боки. Виник отвір п’ять на сім метрів.
     Коридор дійшов до бази зниклого підрозділу «Апокаліпси». Агент радо зустрів гостей. Тетяну підвели до сканера стківки. Сканер тихо пискнув і Головний центр бази запрацював. На екрані комп'ютера з’явилося повідомлення про відлік часу. Поки готувалось обладнаня та відкривався Коридор, на таймері залишилось майже дві години…
     - 11940! Код принято!
     Всі нарешті видихнули спокійно: таймер зупинився. Тепер техніки виягали через коридор машини та агрегати.
     Оріонські маги постійно мінялися місцями, щоб Тунель не звузився і все можна було евакувати…
     Микола Борисович мовчки стояв біля входу і дивився, як через Тунель іде караван на розвідницький крейсер… Поруч стояв клон Тетяна. Він вже виконав свою справу і чекав своєї участі.
     Дослідник розумів, що клона розвіють на атоми і тому, йому було трохи сумно… Про своє майбутне він чомусь відкидав усі думки…
     - Що буде з клоном? - запитав дослідник з сумом у Валенсо.
     - Що буде? Так Вам же відомо – буде знищений! Що, сподобалась жіночка?
     - Так, сподобалась і, дуже її жаль… А, мені потрібна помічниця!
     - Беріть собі! А з командуванням я побалакаю. Вони Вам радо на зустріч підуть!
     - Ще пару хвилин і отвір закриється! – крикнув раптово фронт-маг 1 статті.
     - Добре! Я з клоном тут зостаюся, а ви на крейсер повертайтеся – прокричав у відповідь дослідник і, махнув усім рукою. – Нехай вам щастить!
     - А, якже винагорода? Командування обіцяло! – спитав ошалешений Валесо.
     - Та, обійдуся якось… Прощавайте!
     - Памятайте, Микола, на Вас відкриють полювання, як довідаються, хто Ви є насправді! І, наша нагорода Вас знайде!
     Отвір почав закриватися. Останім у черзі на вхід був фронт-маг 2 статті. Він подумки кепкував з «сірих» і якось ослабив цим контроль маскування. Супутник на орбіті відразу відправив зміни у ландшафті Кординаторам «сірих»…
     Маг цього, нажаль, не побачив…
    
    
     ***
     - Маестро! Ти мене чуєш?
     - Так, Хвильокуб! Чую! – відповів здивовано другий «сірий» Координатор, бо побачив дуже «кислий» вираз обличчя, що ніяк не пасував зараз товаришу.
     - Нас, друже, тільки що пошили в дурні!
     - Це як? Знов на полігоні «Земля» нахватався слів-паразитів? Ми «декану» тільки другий на тижні, саме на цьому тижні, колоквіум здаємо, а ти – панікуєш!
     - Ні, зрозумій, Творець нас по голівці не погладить! Нас «зробили» під земний горіх! Лови повідомлення!
     - Ой, упс! Цеж, як так?
     - Ото і «упс»! Я тобі казав не чіпати цих «писак»? Ну наклепали б цілий віз для себе своїх, як там: «грамотів», «медалів», «подяк»… Тихо і мирно поздоровили самі себе, випили і порозходилися б всі.... А, тепер що?
     - Що? Цеж адреналін підвищує! Сайти у Інтернеті: «Проба пера», «Фантастика», «Проза.ру», «РБЖ Азимут», нарешті… А реальні клуби і лави «шанувальників», а репортери і дописувачі блогів?! Смакота! Писаки і їх посіпаки зуби один одному б’ють, синці ставять і потім травлять до заїкання або смерті свїх опонентів…
     - Ні, вони до Тунелю Часу «дошкрябалися»! А оріонці операцію розробили з реальним використанням! Всю техніку Загублених евакували… Прадавню техніку!..
     - Все, ми – кандидати в штрафбат…
     - А, шоб цим земним писакам! - роздратовано вдарив кулаком Творець по монітору, все чуючи і бачивши на власні очі. – Я ж казав вам, дурним Координаторам-шаманам, не лізьте у ці ігри без мене! Вже третя пара за 2000 років міняєтся… Все, до Армії!!! Рядовими!!!
    
     02.09-19.09.2019 р.
    

  Время приёма: 23:01 19.09.2019