Вони ускочили в халепу.
Не розрахували сили, спробувавши підкорити Сивулю зі стрімкого боку, й вечір застав їх на схилі. Як на те, заходилося на грозу.
– Що робитимемо? – видихнув Андрій, коли хлопці врешті зморено зупинились. Під ними стрімко збігали вниз метрів двісті неторованого низькорослого чагарнику, з-поміж якого проступали розсипи жовто-зелених брил. За ними темно врунився ліс.
Юрко зиркнув на збайдужілого до всього Іллю й знизав плечима.
– Доведеться заночувати тут. Може, вдасться знайти укриття серед каміння.
Вони розбрелися, нишпорячи в хащах карликової сосни.
Нараз почувся крик Іллі:
– Тут якась стіна!
Збігшись, друзі побачили на крутосхилі нерівний стос замшілого плитняку, який направду нагадував мурування.
– А нумо, – зацікавився Юрко, виважуючи верхню каменюку.
За нею зяяв темний отвір.
– Печера? – присвиснув Андрій.
– Радше якийсь сховок, – збуджено відказав Ілля.
Над головами загуркотіло, впали перші важкі краплі.
Не змовляючись, хлопці взялися розширювати пройму і врешті пролізли в тісний закапелок. Засвітили ліхтарики – порожньо. Втім, дальня стіна виглядала незвично – мовби хтось повісив там непроникну для світла вугільну запону. Не довго думаючи, Юрко наблизився до неї, торкнувся – й відсмикнув руку: долоня занурилась у темінь, мов у чорнило.
– Мабуть, там ще одне приміщення, – розгублено кинув він товаришам.
Андрій збентежено облизав губи.
– Дивно все це…
– Йдемо? – кивнув ліхтариком Ілля.
Андрій невизначено стенув плечем.
– А то! – розхрабрувався Юрко й гулькнув у чорноту.
Повагавшись, Андрій та Ілля ступили слідом.
На мить вони відчули пругкий опір, мовби подмух леготу. Клацнуло у вухах. Сапнуло сухим холодом. Ліхтарики негайно згасли.
Хлопці нерішуче переминалися біля входу. Пітьма була – хоч в око стрель. Стояла мертва, до дзвону у вухах, тиша. Пахло запустінням і старістю.
Нарешті Андрій черкнув сірником. Тремтливе полум’я вихопило з мороку стурбовані фізіономії супутників.
– Дивно, – промимрив Ілля. – Гляньте, сірник горить рівно. Тут чомусь нема протягу. Начеб ми в закритому приміщенні.
Юрко тим часом перечепився об щось і, вилаявшись, підняв з-під ніг суху соснову галузу.
– Оце до речі! Їх тут чимало звідкись, ціла в’язка! Підпалюй.
Він простягнув гілку Андрієві. По хвилі три імпровізовані похідні були готові. Деякий час вони ледве тліли, чадячи, потім спалахнули яскравіше.
– А нумо, – підносячи смолоскип над головою, пробурмотів Ілля.
– Чо-орт! – злякано протягнув Андрій, задкуючи.
Замість дикої печерної стіни вони побачили складений із великих блоків мур, у якому виднілася трикутна пройма, обрамлена широкою кам’яною лиштвою.
Андрій тремтячим пальцем указав на рядки химерних символів, що гадючилися по лиштві. Були то якісь ієрогліфи, чи просто елементи декору, – хтозна, але виглядали вони чужорідно й до остуди моторошно.
– Що за...
– Здається, це язичницьке святилище, – випалив Андрій. – Але знаки... Таких немає в жодній культурі світу!
– Твоя правда, – кивнув Ілля. – Ба більше, жодна культура Землі не будувала й таких будівель!
Андрій мляво всміхнувся, не в змозі відвести очей від танцюючих у непевному світлі похмурих символів.
– Зоряні прибульці?.. Ну-ну...
– Не знаю, як щодо прибульців, але те, що ми зараз перебуваємо в неможливому місці, – факт.
У Юркові несподівано прокинувся біс заперечування.
– Кинь, це всього лише забутий поганський храм! Звісно, відкриття приголомшливе: в Карпатах нічого схожого досі не знаходили. Але щодо неймовірності...
У відповідь Ілля підняв похідню якомога вище, ковзнувши очима по масивному муруванню до склепінчастої стелі.
– Метрів п’ять буде, – прикинув він висоту стін. – А тепер подумайте, як це можна вмістити на спадистому гірському схилі?
Андрій приголомшено присвиснув.
– А й справді...
Не в змозі нічогісінько збагнути й пояснити, хлопці нарешті зважилися побіжно дослідити незнану споруду. Домовилися, що двоє розійдуться вздовж стін, а третій пильнуватиме при вході.
Огляд багато часу не забрав. З’ясувалося, що вони всередині будівлі округлої форми діаметром приблизно півсотні метрів. Рівні стіни місцями протиналися неглибокими зазубнями. Всього їх виявилось одинадцять. Навпроти кожного височіла масивна шестигранна колона з химерною капітеллю, що плавно переходила у вигадливе склепіння. Її прикрашали якісь потворні личини, але розгледіти їх знизу було важко.
Центр зали залишався порожнім. Лише кам’яну долівку прорізували мілкі рівчачки, що перехрещувались під дивними кутами й тяглися до клинуватих закутів.
На імпровізованій нараді біля входу слово взяв Андрій.
– Це будували не гуцули, – впевнено мовив він. – Узагалі жоден із сучасних народів… Та й несучасних також.
– Авжеж, споруда видається не те що старою – прадавньою! – згодився Юрко.
– Мене здивував матеріал, із якого складені стіни, – докинув Ілля. – Схоже, це базальтові блоки. Де такі є в Горганах?
Юрко задумливо колупнув пальцем нитяний шов між каменями.
– Поблизу точно ніде.
– Отож, що ми маємо наразі? У схилі гори стародавня споруда, збудована явно не в наш час, явно не з тутешнього матеріалу і явно не місцевими жителями...
– Яка, до того ж, фізично не може існувати в цьому місці – просто не вміститься, – скаламбурив Ілля.
Хлопці замовкли – на думку не спадало нічого путнього. Андрій обвів поглядом товаришів.
– Хай там як, перед нами знахідка віку! Треба щонайшвидше дати знати археологам.
– Слушно, – визнав Ілля. – Самі ми тут нічого не втнемо.
– То давайте хоча б усе гарненько роздивимось, – Юрко не приховував збудження. – Після навали вчених ми це місце навряд чи побачимо ще раз.
Узявши ще по кілька смолистих цурпалків, щоби було світліше, хлопці знову розійшлися вздовж стін.
Перше відкриття чекало їх у зазубнях. Виявилося, що там громадилися до стелі кам’яні стелажі. На деяких полицях лежали запорошені незрозумілі предмети. Юрко взяв був до рук щось кручене, масивне й важке, схоже водночас на мініатюрне сідло й мілку посудину, але Андрій гнівно прикрикнув:
– Нічого не чіпай! Це ж археологічні пам’ятки!
– А воно, до речі, чортзна з чого зроблене, – огризнувся Юрко, витираючи руки об штани. – В усякому разі, це не камінь і не метал.
Вони обдивилися решту напівпорожніх ніш – усюди були артефакти незбагненного призначення. Андрій роздратовано пирхнув.
– Таке враження, що цей мотлох виготовили не люди!
– Або не для людей, – доточив Ілля.
Втім, у сусідньому заглибленні хлопці несподівано натрапили на прозаїчніші речі: старі, пожолоблені від часу шкіряні черевики, якийсь напівзотлілий темно-синій одяг та ганчір’я.
– Гляньте на комір, – Андрій тицьнув пальцем у широкі червоні галуни. – Однострій вояка австро-угорської армії.
Всі троє перезирнулися.
– Скидається на те, – припустив Ілля, – що в час Першої світової війни хтось зі стрільців-прикордонників випадково знайшов це місце, оглянув...
– ...а тоді скинув лахи й пішов геть, – докінчив глузливо Андрій.
– Ні, – Ілля залишився серйозним. – Звідси він не повернувся.
– Де ж тоді кістки? – водячи смолоскипом над самою долівкою, поспитав Юрко.
Зненацька він одсахнувся.
– Хлопці, а в підлозі, здається, ще один лаз!
Так воно й було насправді. Трикутна, оточена невисоким бордюрчиком яма, що темніла в самому куті, цього разу вела кудись униз.
– Він пішов далі, – виснував Ілля. – Що, коли цей прохід не пропускає нічого стороннього, крім живої плоті?
– То де ж ми з вами, врешті-решт?! – вигукнув Юрко спересердя. – Храм це чи ні?
– Сама система входів нагадує радше процес шлюзування...
– Ну й куди ми потрапимо, якщо поліземо в цей колодязь?
Андрій знизав плечима.
– За ідеєю – вглиб гори, в нижні приміщення.
– Або в зовсім інші місця, – загадково додав Ілля, не пояснивши, втім, своєї думки.
– То, може, гайда туди? – не надто бадьоро запропонував Юрко.
Товариші здивовано глипнули на нього, затим перевели погляди на напівзгорілі похідні.
– Гадаю, – мовив Андрій, – найрозумніше в даних обставинах...
Позаду раптом сяйнуло сліпуче світло. Твердий голос погрозливо і владно мовив:
– Ані руш! Один непевний жест – стріляю!
Хлопці злякано застигли, піднявши руки зі смолоскипами. На вимогу поволі обернулися. Навпроти стояв чоловік років сорока, кремезний, із вугластим лицем і зачесаним назад коротким волоссям. Одягнутий був по-похідному: стара штормівка, джинси, подряпані берци. В руках тримав коротку палицю, в розщепі якої кріпився довгастий камінь. Від нього й струмувало блакитнувате світіння, зараз не таке вже й яскраве.
Незнайомець розглядав хлопців примруженими очима, при чому в його зовнішності вже не відчувалося ворожості.
– Руки, далебі, можете опустити, – дозволив він нарешті.
Усі троє охоче скористалися пропозицією, з полегкістю перезирнувшись. Не виглядало, щоби приходень мав лихі наміри.
– А стріляти в нас ви пальцем збиралися, чи як? – нараз нахабно спитав Ілля.
Андрій подумки застогнав від досади: ситуація-бо аж ніяк не сприяла переходові на такий тон розмови.
Проте незнайомець не образився, навіть посміхнувся.
– Ви вельми спостережливі, юначе, – відказав уже м’якше. – Справді, вогнепальної зброї в мене нема – метал сюди не пронесеш. Тому, до речі, й не працюють ваші ліхтарі. То я так, для привертання уваги.
Хлопці збентежено кашлянули. Виходить, ніхто й не думав на них нападати. Хоча... на жарт це теж скидалося мало. Немов на підтвердження цього незнайомець пригасив посмішку й різко спитав:
– Хто ви такі? Що тут забули?
Андрій заходився плутано описувати їхні недавні митарства. Чоловік терпляче слухав, не зводячи з хлопців прискіпливого погляду. Годі було зрозуміти, чи задовольнили його ці оглядини.
Врешті Андрій знічено замовк. На хвилю запала мовчанка. Чулося лише напружене дихання, в повітрі клубочилися хмарки пари.
Нарешті незнайомець махнув рукою – чи то з полегкістю, а чи з прикрістю, – й, обернувшись до хлопців спиною, мовчки втупився у присмерк зали, піднявши над головою свій неоковирний світильник.
«Перевіряє, – подумалось Андрієві. – Чи не кинемось ми підступно на нього ззаду...»
– Ніхто з вас не поранився? – поцікавився приходень. – Порізи, подряпини, носова кровотеча?
Андрій згадав був свої обдерті сучками ноги (він попхався в похід у шортах), проте визнав такі рани несерйозними й відповів за всіх заперечно, подумавши: «Мабуть, це якийсь рятувальник. Знати б іще, звідки він тут узявся».
Незнайомець невизначено хитнув головою й, продовжуючи огляд, по паузі запитав:
– Сподіваюся, ви тут нічого не чіпали?
– Нічого, – швидко кинув Андрій, зробивши Юркові, що вже розкрив був рота, застережний жест.
– Добре, – зітхнув приходень, повертаючись. Обличчя його тепер виглядало стомленим. – Тоді гайда звідси.
Він спокійно рушив повз хлопців, вочевидь, не чекаючи від них жодної каверзи.
– Ви не вельми чемні, – зауважив Ілля стиха. – Ми назвалися. А хто ви?
Незнайомий озирнувся, тоді повернувся до них. В очах його застигли болісні сумніви.
– Хлопці-хлопці, якби ви лише знали, у що вплуталися...
Оскільки ті стривожено мовчали, чоловік провадив далі:
– Ну гаразд... Однаково доведеться дещо вам пояснити... Присядьте.
Першим опустившись навпочіпки, він відрекомендувався:
– Можете називати мене... Брамником.
Хлопці не поворухнулись. Юрко уточнив:
– Це прізвище чи, е-е... псевдо?
– Це мій рід діяльності, – Брамник прихилився до однієї з колон.
– Ага… А що ви забули в горах?
– Брами бувають різні, юначе, – загадково відказав співрозмовник. – І не в кожну вільно заходити першому-ліпшому. Ось для цього й існують брамники.
Деякий час хлопці обмірковували почуте. Врешті Андрій не витримав:
– Але ж ми не стрічали ніяких брам!
– Брами бувають різні, – повторив незнайомець, зупиняючи його різким жестом. – Так само й ведуть вони в різні місця. В одні вхід вільний, у другі – закритий, у треті – платний...
– Виходить, ми забрели у якийсь заповідник із платним входом? – протягнув Ілля з ноткою розчарування.
– Не робіть поспішних висновків, юначе, – в голосі Брамника прорізався дивний сум. – Ви всього лише пройшли крізь Браму... А от щодо плати... вона також буває різною. За дрібниці платять грішми. А за вартніші речі заплата незрівнянно вища.
Юрко іронічно посміхнувся.
– Зараз пропонуватимете продати вам душу?
– Пропонуватиму, – не змінюючи пози, відказав Брамник.
Від несподіванки хлопці мимоволі звелися на ноги, нервово перезирнувшись. У всіх трьох майнула однакова гадка: божевільний! Вони замкнені в гірській печері з причинним!
Мовби прочитавши їхні думки, Брамник беззвучно засміявся.
– Не турбуйтесь за мою психіку, з нею поки що все гаразд… Присядьте, кажу, моє пояснення займе деякий час. Та й на ногах ви навряд чи встоїте... – загадково додав він.
– Думка епікурейця Митродора, що на засіяному полі не може зійти лише одне зерно, виявилася слушною, – почав Брамник. – Усесвіт заселений і, незалежно від бажання людства, рано чи пізно цей факт доведеться прийняти як даність. Отож, розумне життя в найрізноманітніших формах існує в космосі споконвіків. Якщо вже триматися землеробських порівнянь, посіяні зерна у свій час приносять урожай, і тоді лан знову засівається…
– Ким? – устряв невгамовний Ілля.
– Сіячем, – глузливо позираючи на хлопців, посміхнувся Брамник. – Або Сіячами, якщо хочете. Втім, коли лан – весь Усесвіт, то силу, здатну його засіяти, я б не радив ані розділяти, ані виокремлювати. Бачте, ми, люди, влаштовані недосконало, тому-бо світ повен речей, які й не снились нашим мудрецям. Із тієї простої причини, що ані сприйняти, ані осягнути їх людина неспроможна з огляду на своє біологічне походження. Ми, за порівнянням Платона, бачимо лише тіні зовнішнього світу на стіні печери, в якій ув’язнені… Даруйте вже за непрохані алюзії.
Юрко поблажливо махнув рукою.
– Продовжуйте вашу казку. Отож, посіяв дід ріпку…
– Так от, за мільярди років у Всесвіті прокотилося кілька хвиль розумного життя. Мабуть, так триватиме й надалі, хоч подібні процеси важко прогнозувати. Ми, люди, належимо до шостої хвилі, чи то пак посіву, що наразі зріє у вселенських просторах.
– Хто це порахував? – знову втрутився Ілля, й було незрозуміло, чи це його справді цікавить, чи він просто дражнить незнайомця.
– Сіяч, хто ж іще. Але зараз мова не про це. Річ у тім, що в Сонячній системі, а точніше – на нашій Землі, люди – не перші зерна.
– Знаю, знаю! – не втримався Андрій. – Атлантида, допотопна цивілізація й тому подібні історичні спекуляції.
Брамник несхвально поморщився.
– Дослухайте, будь ласка, до кінця. А тоді вже зробите висновки. Я не втручатимусь.
– Даруйте, – відрізав Ілля, – але важко зберегти поважність, коли тобі забивають голову бульварними дурницями…
Брамник прискалив око.
– Розумію. У свій час моя реакція на подібну розповідь була схожою. Але тут нічого не вдієш. Це не казки й не міфи. Я викладаю вам факти, відомі з першоджерел…
– Еге ж, спочатку було слово…
– Спочатку чи на початку, – можна посперечатися, – незворушно перебив Брамник. – Але ви, юначе, навіть не здогадуєтесь, наскільки маєте рацію.
– Ну досить полеміки, – спинив перепалку Андрій. Поведінка Брамника його бентежила. Той був на диво терплячим. І, здається, чимось стурбованим. – Гадаю, передусім доцільно прояснити ситуацію…
– А чому б просто не сказати, де ми? – поставив питання руба Юрко.
– Вважаєте, так буде швидше? І зрозуміліше? – тепер іронія вчувалася в голосі Брамника. – Ну гаразд, ми знаходимось на планеті Земля…
– Шановний Брамнику…
– …в урбаністичній формації, що має назву Р’льєх…
– Ми ж домовилися…
– …на глибині кількасот метрів під поверхнею моря. Задоволені?
Ілля мовчки встав.
– З мене досить! Я й так задовго терпів ваші потішання. Гадаєте, зустрілися з купкою неотесаних бовдурів?..
Брамник лише стенув плечима.
– Самокритика – штука хороша. Але ви помиляєтеся. Всі троє. У всьому.
– Сядь, – примирливо кинув Іллі Андрій. – Невже важко спочатку вислухати?
– Замість заспокоїтись і мислити тверезо, – зауважив Брамник, – ви комплексуєте, нервуєтесь і марно стрясаєте повітря. Ми гаємо коштовний час.
Ілля заграв жовнами, але змовчав і відвернувся, встромивши руки в кишені. Андрій із Юрком перезирнулися й насторожено глянули на Брамника.
– Тут довго залишатися не бажано, – пояснив той неохоче. – Дозвольте вже не уточняти, чому саме. Спочатку я б хотів закінчити розповідь. По можливості, без завад, – додав із притиском.
– Розповідайте, – припросив Юрко.
– Наша планета – відносно молода, тож попередні хвилі розуму її обминали. Лише приблизно півмільярда років тому Землю, як і всю Сонячну систему, заселили прибульці з глибин космосу. Зараз важко сказати, де була їхня прабатьківщина, оскільки створіння, що колонізували Землю, мали свої поселення й біля зірок Оріона, й у Великому Псі, й у зоряному скупченні Гіади, причому їхня експансія тривала й надалі.
– Ага, тепер уже й зелені чоловічки! – вихопилося в Іллі, проте Андрій цитьнув на нього й жестом попросив Брамника продовжувати.
– Через кілька тисячоліть на Землі вже існувала розвинена цивілізація, вельми незвичайна з точки зору людини: її-бо носії – негуманоїди й навіть не зовсім матеріальні створіння, – пішли нетехнологічним шляхом розвитку. Та все ж вони мали великі поселення, транспортну мережу, щось на кшталт господарства і промисловості.
Минав час, цивілізація Предтеч (назвемо їх так для зручності) поступово досягла апогею свого розвитку, й не за горами вже було її згасання – процес цілком природний і невідворотний. Однак саме тоді було зроблено відкриття, яке змінило картину сущого: Предтечам удалось осягнути природу часу. Від цього був один крок до мандрівок у минуле й майбутнє, який вони не забарилися зробити.
І світобудова захиталася. Адже Всесвіт – самодостатня й взаємопов’язана система. А мандрівки в часі неминуче рвали приховані зв’язки, розхитували баланс потенціалів, тобто, висловлюючись мовою фізики, посилювали ентропію.
Але й це б іще нічого, оскільки, як будь-яка надскладна система, Всесвіт мав властивість самовідновлюватися. Та річ у тім, що Предтечі у своїй непомірній гордині замахнулися на зміну власне світоустрою: почали розселятися не лише у просторі, але й у часі, порушуючи всі мислимі закони буття. Цим вони кинули виклик самому Сіячеві, тобто Тому, Хто все створив і з Кого все почалося.
І надірвалися.
Кара була швидкою, справедливою й на людські мірки незбагненною. Хоча ніхто не загинув, цивілізація Предтеч фактично припинила існування. Рівновагу світобудови було відновлено. А після чергової сівби на Землі з’явилась людина.
Тут би й казочці кінець, якби не одне але. Сіяч як уособлення сил, котрі в нас заведено називати Добром, знищуючи цивілізацію Предтеч, навіть не помислив ліквідувати їх самих. Як направду вища істота, він залишив їм право вибору: або зійти з деструктивної стежки й продовжити те, задля чого було посіяне їхнє зерно, або ж згинути напередодні наступної Сівби. Для цього він розпорошив Предтеч по всенькому Всесвіту, помістивши їх в особливі позачасові зони. Там бунтівливі створіння й досі «думають над своєю поведінкою», щоб у свій час скласти звіт перед строгим Суддею.
Брамник замовк і заплющив очі.
Хлопці зачудовано витріщалися на нього, намагаючись оговтатися від приголомшливого ефекту розповіді. Несподівано для себе вони мовби були втягнуті в незвичайний епічний вир, і змальовані оповідачем картини все ще стояли перед їхнім мисленим зором.
– А цікаво! – видобув із себе Юрко.
– Однак я не бачу жодної причини вірити вам на слово, – повторив Ілля вперто. – Де докази?
– Скажімо, в тій-таки Біблії, – відгукнувся Брамник. – Пригадуєте, Люцифер і частина янголів збунтувалися проти Бога, і той скинув їх із небес. Є подібні мотиви і в інших релігіях.
– Використовувати як аргумент міфи – прийом заборонений! – нагороїжився Ілля.
Брамник розвів руками.
– Що вдієш? Матеріальних слідів від цивілізації Предтеч, природно, майже не збереглося.
– І все-таки…
Нараз Брамник звернувся до всіх трьох:
– Як по-вашому, звідки беруться міфи?
– Ну… люди їх вигадують, – невпевнено промовив Андрій.
– У різних частинах світу стрічаються майже ідентичні міфологічні сюжети, так звані архетипи, причому про взаємозапозичення в давні часи не може бути й мови, – заперечив Брамник. – Запропоную своє пояснення, хочете – вірте, а ні – справа ваша. Так от, у Всесвіті існує загальне інформаційне поле, яке пронизує все навколо. Якщо знати як, можна черпати інформацію про що завгодно, навіть не сходячи з місця. Але в тому-бо й річ, що це поки що не дано людині. Точніше, наш мозок зазвичай не налаштований відповідним чином на сприйняття таких знань. Зрідка, щоправда, трапляються винятки, й окремі представники роду людського все ж отримують доступ до цього джерела – під час сну чи у стані трансу. Проте мало хто здатен правильно інтерпретувати здобуті відомості, тож найчастіше вони доходять до нас у спотвореному вигляді.
– Це ви про візіонерів? – уточнив Юрко.
– Авжеж. Деякі з них вам відомі. Скажімо, чимало намудрував у цій царині американський письменник Говард Лавкрафт.
– Як це? – не збагнув Андрій. – І чому намудрував?
– Лавкрафт вважається автором циклу новітніх міфів, у яких пропонує свою власну космогонію, відмінну від усіх традиційних. Так, згідно з його есхатологією, на Землі здавна жили так звані Великі Древні – надприродні істоти, наділені небаченою могутністю, – котрі кинули виклик добрим Старшим Богам, за що ті ув’язнили їх у різних недосяжних закутках Землі й космосу... Вам це нічого не нагадує?
– Лише те, що ви начиталися Лавкрафта, – буркнув Ілля.
Брамник глибоко зітхнув.
– Хай так… Але я ще не закінчив. Власне, ви почули лише передісторію.
– Гм… То давайте ближче до справи! – засовався Юрко нетерпляче.
Андрій застережливо поклав руку йому на передпліччя й зробив знак слухати.
– Сильні завжди поблажливі. Особливо до переможених. Ізолювавши Предтеч од Великого Світу, Сіяч не позбавив їх волі в повному розумінні цього слова. Вони могли жити майже повнокровним життям. Але в клітці, хай і вельми просторій.
Предтечам це подобалось мало, вони-бо звикли до масштабних і зухвалих звершень. А тут доводилося грати за чужими правилами. Однак вибирати не випадало, й вони дуже тяжились своїм підневільним існуванням.
Утім, Предтечі так і не скорилися Сіячеві, навпаки – потай почали зловмислити супроти нього, вишукуючи будь-які лазівки, щоб вирватися з віковічного полону. Спочатку пробували трощити стіни своїх тюрем. Затим, зрозумівши марність цих потуг, заходилися шукати обхідні шляхи і врешті додумалися, як вийти на свободу. Та з’ясувалося, що зсередини годі було щось удіяти, потрібна була допомога ззовні.
Користуючись знанням структури простору й часу, бранці таки змогли налагодити зв’язки як із зовнішнім світом, так і між собою. Зокрема, впливаючи на свідомість «нижчих», з їхньої точки зору, істот, Предтечі зуміли підпорядкувати їх своїй волі, перетворившись для «низькоорганізованих» створінь на могутніх і нещадних богів.
Згодом, маніпулюючи свідомістю своїх адептів, Предтечі нарешті зуміли навчити їх відмикати ненадовго власні темниці. Здавалося, час звільнення близько…
Та все виявилося не так просто! Сіяч знав, що робив. В’язниці Предтеч стали водночас їхнім середовищем існування. Скажімо, як акваріум для риб. Вони могли покидати їх лише на строго визначений час, а відтак неминуче, під загрозою смерті, мусили повертатися.
Усвідомлення цього стало для Предтеч жорстоким ударом. Але вони все ж не вгамувалися й далі шукають способів вирватися зі своїх острогів, жорстоко помститися Сіячеві за всі приниження і страждання й, урешті, запанувати над Усесвітом…
Брамник допитливо оглянув принишклих хлопців. Ті слухали з помітним інтересом, хоча й не без іронії, мов страшилку біля багаття. Втім, Брамник не сумнівався, що дещо вони таки починають розуміти – сама атмосфера місця, де вони зараз перебували, схиляла до цього.
– Все це, певна річ, відбувалося в праісторичні часи, частково ще до появи людини, – заговорив він знову. – Однак Предтечі живуть і зараз. І досі не полишають надії на звільнення.
– Ну гаразд, – озвався Андрій. – Ми вже зрозуміли, що це приміщення якось пов’язане з вашими… Предтечами, еге ж?
– Припустимо, – ухильно відказав Брамник.
– Та киньте, – знову скипів Ілля. – Вже майже годину ми стирчимо в цій норі й слухаємо якісь дикі байки! Скажіть, нарешті, прямо: де ми?
– Відповідь ви отримали, – зронив Брамник сухо. – Ми – у Р’льєху, одному з найбільших поселень Предтеч на Землі.
Хлопці заніміли, свердлуючи оповідача округленими очима. Було видно, що той не жартував, але й узяти його слова за чисту монету було годі.
Брамник покректав.
– Ось для цього й знадобилася моя розповідь. Треба було морально підготувати вас до сприйняття неймовірних, на перший погляд, речей. І все одно ви не уникли певного інформаційного шоку. Оскільки вже розумієте, що я тут розповідав лише правду. Але ще не готові цю правду прийняти.
Правда сама нагадала про себе. Найнесподіванішим і найзловіснішим чином.
Тільки-но Брамник замовк, від одного із зазубнів бризнуло зеленкуватим світінням. По колонах і стінах зали ковзнули полохкі тіні, під стелею заклуботала пітьма. Стало видно мов удень, сяйво кристала на Брамниковій патериці померкло.
– Як ви це зробили? – пожвавився Юрко, мружачись.
– Балаганний трюк! – Ілля неприязно зиркнув на Брамника – й похлинувся сказаним.
Брамник виглядав страшно: сполотнів, обличчя витяглося, очі вирячилися й нагадували олов’яні кульки, волосся стало сторч.
– Щось не так? – боязко спитав Андрій.
Брамник раптом вийшов із заціпеніння й скочив на ноги. Підхопивши свою палицю, згріб хлопців за плечі та грубо штовхнув до виходу.
– Ходу! – гаркнув нестямно. – Не озиратися!
Ті мимоволі підкорилися, кидаючись до трикутної пройми. Першим крізь неї без розмов прослизнув Андрій. Потім, повагавшись, поліз Юрко. Ілля зволікав. Сумніви не полишали його. Він і вірив Брамникові, й не вірив, і ще не міг вирішити, що в ньому бере гору. Тому озирнувся.
Брамник був зайнятий чимось незрозумілим. Він вибіг на середину зали, зірвав зі своєї патериці жевріючий кристал і заходився щось робити з ним на підлозі.
Тим часом зеленкувате світіння все розгоралося, немов у віддаленому закуті хтось роздмухував багаття. Ілля нараз усвідомив, що саме там знаходився трикутний вхід-колодязь, який вони виявили допіру.
Брамник звівся на ноги, лишивши кристал на долівці, кілька разів різко змахнув рукою, щось хрипко вигукнув. Від кристала навсібіч лину́ла сліпуча хвиля, по кам’яних плитах побігли вузенькі світляні доріжки, моторно зазміїлися по стінах, колонах, майнули під склепіння. За мить уся зала нагадувала складну мерехтливу мережу, при чому кожна чарунка цієї сітки почала все частіше пульсувати. У такт із нею запульсувало повітря, боляче віддаючись у вухах.
Жбурнувши геть непотрібну патерицю, Брамник кількома стрибками опинився біля виходу і тут зіткнувся з остовпілим Іллею.
– Чому досі тут? – просичав, задихаючись.
– Не хотів кидати вас самого, – вихопилося в Іллі. – Що відбувається?
– Що, питаєш? А те, що нас якось занюхали! Підозрюю, не без вашої участі.
Ілля змовчав, видивляючи очі на світловий шабаш у залі. Здавалося, сяючі доріжки розпеклися до білого жару, від них уже здіймалося хистке марево, й по приміщенню, перетинаючись, розпросталися напівпрозорі жевріючі полотнища.
– Дивися, – заохотив його Брамник. – Дивися добре! Ти ж у нас скептик! Але потім не нарікай ані на мене, ні на лиху долю…
В зазубні, з якого струмувало світло, нараз намітився якийсь рух. Начебто там проклюнувся з підлоги моторошний паросток і почав хижо пнутися догори, водночас по-павучому розпрямляючи в боки гнучкі колючі відростки. По вухах ударив пронизливий виск, війнуло осоружним сопухом, од якого засльозилися очі.
– Що це, в біса, за чуперадло?!
Мовби зреагувавши на голос, із зазубня вивалився цілий кетяг покручених мацаків. За ними мріли якісь ворухкі форми – драглисті більма, слизуваті пащі, повні кровоточивих іклів, перетинчасті ніжки-гребінці. Раптом з-посеред них мовби розкрила м’ясисті пелюстки потворна квітка-рафлезія, й люди відчули, як німіють їхні члени і слабне притлумлена воля.
Тієї ж миті Брамник схопив Іллю за комір і, сторчголов штовхнувши у трикутний отвір, пірнув слідом.
Надворі був день, сонце сяяло в зеніті. Ні сліду дощу. Й невимовно приємно тепло після печерного холоду.
Це була ще одна незрозумілість, адже пробули вони під землею не більше двох годин, тож навколо мала стояти ніч. Утім, хлопці усвідомили це не відразу. А коли збагнули, то не мали вже сили дивуватися.
Деякий час вони просто лежали перед печерою, не думаючи ні про що й не розмовляючи. Потім, не змовляючись, усі троє вичікувально повернулися до Брамника.
– То були не Предтечі, як ви могли подумати, – озвався той. – Радше котрийсь із ефекторів, – бачачи, що його не зрозуміли, пояснив: – Я вже казав, що самі Предтечі – не цілком матеріальні створіння. Тобто в них, звісно, є тіло, проте існує воно не в одному вимірі, як наше, а відразу в кількох… Так от, цілком зосереджуватися на одному вимірі їм важко, тож вони здавна послуговуються так званими ефекторами: істотами, яких створили спеціально для цього, або ж рекрутували з числа своїх адептів. У першому випадку це безмозкі, але надзвичайно дужі створіння – так звані шоґґоти. У другому – розумні істоти, в тому числі й люди.
– З колодязя, отож, вилазив шоґґот? – напруженим голосом уточнив Ілля.
Він зараз мало скидався на нещодавнього маловіра. Товариші його, хоч і не бачили з’яви з порталу, виглядали не краще: перелякані, збиті з пантелику, розгублені.
– Найпевніше, так, – Брамник підставив лице сонцю. – Предтечі нерідко використовували їх як сторожових псів.
– Але ми пробули в залі досить довго, – невпевнено зауважив Юрко. – І не робили нічого такого, що могло б привернути увагу вашого… фаґота.
– Цього я вам пояснити не можу, – відгукнувся Брамник по паузі. – Шоґґот чуйно реагує на зміни енергетичних потенціалів… на частоту коливань повітря… на різні запахи… По-суті, це досконалий сторожовий прилад, ідеальний вартовий… Але не кожна Брама охороняється шоґґотом. Радше, якраз навпаки… Вважайте, вам… гм, пощастило… – Брамник криво, безрадісно всміхнувся. – Шоґґота щось привабило.
Андрій крадькома зиркнув на свої подряпані литки. Не дарма, мабуть, Брамник питав про порізи. Кров! Відомо ж, що нечисть ласа до неї, мов бджоли до меду…
Міркуючи так, він навіть не помітив, що вже сприймає розказане новим знайомцем як даність. І хоча навколо був звичний світ, у пам’яті Андрія виразно стояла картина похмурого підземелля, в якому витав нелюдський дух.
– А що, коли ваша потвора вилізе надвір? – нараз прохрипів він, стрельнувши оком на вузький лаз.
– Не вилізе, – спокійно, навіть якось байдуже відказав Брамник. – Шоґґотові там, запевняю вас… не сподобалося. Втім, прохід у наш світ йому й так заказаний.
– Стривайте-но, – перебив Юрко. – Щось тут не в’яжеться. Якась брама в горі, якась потвора, що її охороняє… Якісь предтечі, котрі не люди… Але ж залу в надрах Сивулі збудували, сподіваюся, не ваші дивогляди? А раз так, для чого вона?
– Ви таки не повірили у Р’льєх? Ну-ну… А залу створили люди, – кивнув Брамник. – Я вже про них згадував. Люди-ефектори. Релігійні фанатики.
– Отож, це…
– Святилище. Храм. Капище… Словом, культова споруда, хоча її функції цим не обмежуються. Бо водночас це ще й Брама, що пов’язує наш світ зі світом Предтеч.
Помовчали.
– Еге-е ж… – протягнув Андрій. – Намололи ви… три мішки гречаної вовни... Мізки набакир…
Брамник не відповідав, не розплющував очей, не слухав і не думав. Він просто відпочивав, відчуваючи, як від землі його тіло вбирає живодайну силу, від сонця – тепло, од вітру – бадьористу свіжість. Усе те, що висотав із нього допіру підземний склеп.
Через деякий час Брамник знехотя прочнувся, поворушився й сів. Роззирнувся – і мимоволі всміхнувся. Хлопці… спали! Переживання останніх годин зробили свою справу, і втомлений мозок знайшов єдино слушний у даних обставинах вихід.
Андрій прокинувся від дискомфорту. Продерши очі, зі здивуванням виявив, що дрімав напівсидячи, примостившись на кривому сосновому стовбурі й спершись об замшілий згірок. Під ребрами муляли камінці.
Він солодко потягнувся й застогнав – кожен м’яз відгукнувся тягучим болем. Нещодавні поневіряння давалися взнаки.
Тут хлопець пригадав їхні підземні пригоди – й одразу прийшов сумнів: а чи було те насправді? Може, все лише приверзлося в полуденному сні?
Андрій труснув головою, проганяючи рештки сонливості. Поряд чулися голоси. Він озирнувся.
Неподалік клячав Брамник і зосереджено закладав камінням ухід до злощасної печери. Ілля допомагав йому, подаючи плити. Юрко сидів вище на схилі й спостерігав за їхньою роботою. Всі троє жваво розмовляли.
– …Але ж Р’льєх у Лавкрафта лежить у Тихому океані, глибоко під водою! – просторікував Юрко. – Тут у вас якась невідповідність виходить.
– Аж ніяк, – заперечив Брамник. – Справді, мегаполіс Р’льєх був затоплений після… гм, уже відомих вам подій. Але щодо Тихого океану – це вже один з авторських домислів. На щастя, Лавкрафт не знав про жодну з Брам. Криптогеографії він теж, природно, знати не міг. Отож письменник просто взяв глобус і спробував логічно вирахувати, де могло б існувати гігантське місто. Безмежний Тихий океан, що займає мало не половину планети, з його глибинами й безлюддям, видався йому ідеальним місцем для розміщення Р’льєху.
– А насправді?
– Вам ні про що не говорить топонім Ґо’ф-Р’льєх?
– А мав би? – хехекнув Юрко.
– Нашою мовою він перекладається як «Осяйне серце Р’льєху». Вочевидь, у тому місці знаходився центр прадавнього мегаполісу.
– Цікаво, але все ще малозрозуміло, – зауважив Ілля, але працювати перестав.
– Перепочинемо трохи, – присідаючи поряд зі стіною, запропонував Брамник. – Гаразд, підкину вам ще один ключик. Населення Р’льєху називалося ху-Ктулху, сиріч «народ Ктулху»…
– То виходить, і тут Лавкрафт мав рацію? – зіпнув подивовано Юрко. – Великий Ктулху й справді існував?
– Авжеж. Ось тільки в Лавкрафта чимало плутанини, а послідовники її лише побільшили. Насправді Ктулху – це не індивід, не конкретна істота. Так називалася… скажімо, одна з рас Великих Древніх, хоча аналогія дуже віддалена… Бачте, Предтечі, зародившись як єдиний вид на якійсь загубленій планеті, з часом стали все ж дещо відрізнялися будовою – і не лише фізичною… Адже внаслідок тривалих колонізаційних процесів окремим їхнім анклавам доводилося жити в різних фізичних та просторово-часових умовах.
– Добре, – нетерпляче спинив його Ілля. – Отож, у вашому Р’льєху жили ху-Ктулху. Чудово! Але я все ще не розумію…
Враз немов щось клацнуло в мозку Андрія. Він аж підвівся від несподіванки, втупившись у прозорі очі Брамника.
– Ґо’ф-Р’льєх – Говерла? А ху-Ктулху… гуцули???
Юрко зареготав. Ілля, навпаки, насупився й кинув на Брамника осудливий погляд.
– Браво, колего! – мляво зааплодував Брамник. – Просто в яблучко!
Поки зачудовані, коли не сказати – шоковані хлопці осмислювали почуте, він спокійно провадив далі:
– Письменник забув про одну доволі тривіальну річ, а саме – що наша Земля не завжди мала такий вигляд, як тепер. Де колись розлягався океан, здіймалися гори, де були гори – лежали рівнини чи хлюпотіла вода. Карпати не споконвіку височать тут. Це молоді гори. Був час, коли на їхньому місці простягалася морська гладінь. І на дні морському справді лежали квартали Великого Р’льєху – достоту такі, якими їх бачив у одному з видінь Лавкрафт.
– І Говерла… – Ілля затнувся. – Тобто ви хочете сказати, що зараз, даної миті, глибоко під нами, в земній товщі… лежить міфічний Р’льєх?
Брамник мовчав.
– Але ж це нонсенс! Маячня!
– Проте звучить прикольно, – визнав Юрко. – Уявляєте: гуцули – інфернальні створіння навіть не з нашого світу! – він знову зайшовся реготом. – Шкода, що ніхто з них цього не чує.
– А що, власне, означає слово «гуцул»? – несподівано спитав Брамник.
Хлопці замовкли, знічено перезирнувшись.
– І ніхто не знає. Хоч трохи подібного аналога не знайшлося в жодній мові світу. Вченим просто нема від чого відштовхнутися. Наявні спроби етимології такі недолугі, що їх намагаються якомога рідше згадувати в спеціальній літературі.
Брамник ще помовчав, відтак знову взявся до роботи, не припиняючи, проте, розмови:
– До речі, це тепер гуцули гоноруються зі свого етноніму. Та ще в XIX столітті науковці зафіксували цікавий факт: карпатське населення ніяк не ототожнювало себе з цією назвою! Горяни навіть ображалися, коли їх так називали. Що скажете?
– Це ще треба перевірити, – буркнув Ілля не вельми чемно.
– Перевірте. Інформація цілком доступна. Так от, – правив своєї Брамник, – насправді все легко пояснюється. Річ у тім, що, прийшовши в Карпати й оселившись на місці колишнього центру Р’льєху, частина горян потрапила під вплив котрогось із Предтеч. Люди стали ефекторами, про яких я вже казав. Вони поклонялися не традиційним язичницьким богам, а Великим Древнім, і тому жили відокремлено та неохоче вступали в контакти з сусідами. Ось вони-бо й надумали теж назвати себе «народом Ктулху» – «ху-Ктулху», – що з часом трансформувалося в «гуцули». Решта горян намагалися триматися від них подалі, можливо, й небезпідставно – в усіх частинах світу фанатики-ефектори практикували криваві жертвопринесення.
– А далі? – хлопці знову мимоволі зацікавилися.
– Далі? Гуцули віднайшли чи якимсь чином відкрили кілька Брам, що вели у Р’льєх. Збудували в так званих «притворах» – нейтральних зонах – свої святилища… Втім, можливо, ці храми звів хтось іще до них – через Карпати-бо прокотилась не одна хвиля міграцій… А під час християнізації цього краю були винищені носіями нової релігії.
– Що, всі?
– Може, й ні, але з їхньою організованою діяльністю було покінчено. Приблизно так само відбувалося і в інших куточках планети. В цьому плані християнство зробило нам неоціненну послугу.
– Нам? – мимохіть перепитав Андрій. Якась непевна думка не давала йому спокою, проте химерна розповідь Брамника заважала зосередитися.
Брамник зробив вигляд, що недочув, оскільки в цей час припасовував до стіни останній камінь. Спробував мур на міцність і залишився задоволений результатами своєї праці.
– Ну гаразд, – озвався Ілля. – З гуцулами у вас виходить вельми доладно, визнаю. Але невже ви хочете всерйоз переконати нас, що під Карпатами зараз лежить якесь прадавнє місто?
– Ні, звісно, – підозріло легко згодився Брамник. – Р’льєх простягався не лише на місці сучасних Карпат. Він займав більшу частину Європи, а передмістя сягали навіть в Азію й Атлантику.
– Н-нічого собі! – тільки й спромігся Юрко, зводячись од зачудування.
– Але від вищезгаданих мною подій минули мільйони років. Ніщо рукотворне не може стільки проіснувати. Тому зараз, природно, Р’льєха під нами немає… Ну, майже немає… Деякі сліди все ж лишилися – передусім величезні карстові порожнини в глибинах землі. А ще – сиві легенди.
– Легенди? – здивувався Ілля. – Про Р’льєх? У Карпатах?
– Атож. Скажімо, зберігся переказ про походження Карпат. У ньому мова йде про злого велетня Силуна й легіня Карпа. Як це буває в легендах, велет чинив людям різні кривди, але його боялись, і лише Карпо зважився кинути лиходієві виклик. Вони зійшлися у двобої, і Карпо так гримнув Силуна об землю, що вона розступилася, й велетень опинився у величезній печері. Жадаючи вирватися, він почав гайсати підземеллям і битися об склепіння, від чого виникли гори, названі на честь переможця Карпатами. Врешті, стомившись, Силун угамувався, але ще й досі сидить він під землею й виношує плани про звільнення.
– Гм, ще один варіант Лавкрафтового міфу, – зауважив у задумі Ілля. – Якщо, звісно, його не вигадали письменники.
– А є ж іще легенди про Арідника, котрого Бог ув’язнив у підземеллі й скував дванадцятьма ланцюгами. Нечистий гризе ланцюги, й коли перекусить останній, то вирветься на волю, й тоді настане кінець світу…
– І знову досить доладно, – Ілля кивнув. – Знаєте, шановний Брамнику, у вас талант переконувати. Я вже майже повірив…
– Майже? Виходить, переконливості мені таки забракло? – іронічно поспитав Брамник. – Тоді додам іще дещо. Пригадайте, як у Європі здавна сприймалися Карпати. Зазвичай це якесь таємниче й незрозуміле місце, де на відлюдді кояться незбагненні й неодмінно темні справи. Гадаєте, це все просто так?
– Еге ж… Дракула і все таке… – закивав Юрко.
Всі замовкли, міркуючи кожен про своє. Хлопці болісно зважували, чи слід їм, урешті, прийняти майже неможливе, хоча всі факти начебто свідчили, що Брамник не брехав. Ну, а в Брамника були зовсім інші клопоти.
– Що ж, – рішуче урвав він мовчанку, ляснувши долонями по стегнах. – Гадаю, час нам іти вниз.
І тут Андрій, нарешті, збагнув, що його бентежило.
– Стривайте, ще одне питання! То ви кажете, що Р’льєх існує, то заперечуєте, що його вже нема… То де ж ми, врешті-решт, побували сьогодні? Поясніть – одним словом.
– Одним не вийде, – похитав головою Брамник, і було видно, що він зовсім не жартує. – Те приміщення, куди ви зопалу залізли – це притвор. Щось на кшталт шлюзу. В ньому храм Предтеч. І в ньому ж – портал у Р’льєх. Усе це знаходиться на цьому-таки місці, але водночас – глибоко під поверхнею моря. Оскільки зміщено в часі на мільйони років. Р’льєх уже не існує у просторі, але все ще існує в глибинах часу!
Зійшовши до межі, де карликова сосна переходила у смерековий праліс, усі четверо, не змовляючись, озирнулися. Однак звідси розгледіти місце, де за кам’яним муруванням ховався вхід до таємничого храму, було годі. Ба більше, не виднілося жодних слідів і від їхнього нещодавнього, досить навального, просування. Андрій подумав, що, далебі, тепер віднайти печеру могла б хіба що спеціально споряджена експедиція.
Не зупиняючись, рушили далі й десь через півгодини вийшли на промаркований маршрут, що з нього вчора так неоглядно збочили. Тут вирішили перепочити довше. Втім, Брамник порадив не затримуватися – останній автобус із Гути відходив до Івано-Франківська через п’ять годин.
Але тут хлопці почали ремствувати.
– Дідько з вашою печерою, – сплюнув Юрко. – Ми-бо зібралися на Сивулю. І ми на неї вийдемо!
– Незважаючи ні на що?
– Авжеж! – войовничо докинув Ілля. – Р’льєх там чи інша чортівня – нам-бо яке діло?
Андрій мовчав, не втручаючись. Настороженість не полишала його. Щось знову було не так, але що?
– Там, у печері, ви щось казали про заплату, – пригадав він. – Жартували про заклад душі…
– Жодних жартів, – процідив Брамник. – Узагалі, спілкуючись з вами, я вмудрився жодного разу не пожартувати. Аж дивно…
– Та не збираємося ми нічого платити! – вигукнув Ілля. – З якої рації? Ми що, порушили якісь правила? Закони?
– Тим більше вам, – натягнуто посміхнувся Юрко. – Даруйте, але Брамник – вельми екстравагантний фах. Документики у вас хоча б якісь є?
Брамник лишився незворушним.
– Боюся, заплатити ви мусите.
Юрко зареготав.
– Мусимо? І хто ж нас присилує? Ви?
– І на яких підставах? – поцікавився Ілля, підводячись. – До того ж, нас усе-таки троє…
Розмова збочила явно не в бажане русло, й на додаток почала небезпечно напружуватись. Усі це чудово розуміли, однак кожен уперто тримався свого – щоправда, з різних причин.
Брамник сидів нерухомо, схиливши голову. Зненацька різко підняв долоню.
– Робити щось чи ні – це, звісно, справа ваша. Однак дозвольте вже мені виконати свою… гм, місію до кінця. А потім ми розійдемося. Мирно.
– Знову будуть байки? – закинув Ілля з сарказмом, проте все ж сів на місце.
Брамник ворухнув кутиком вуст.
– Дивно чути таке од вас, мого найвдячнішого слухача.
Андрій та Юрко пирснули. Ілля спалахнув, але не знайшовся з відповіддю.
– Зіставте деякі факти, – тим часом продовжував Брамник. – Просто подумайте гарненько й скажіть, що ви про все це думаєте, згода? Отож, ви знаходите у важкодоступному місці печеру. Замасковану, завважте, причому досить давно. Ким і навіщо?
– Там же колись побував до нас як мінімум ще один гість, – нагадав Андрій. – Пригадуєте солдатський однострій?..
– Ваша правда, – підтвердив Брамник. – Офіцер австрійської прикордонної служби Отто фон Юнцт. Він, до речі, дещо чував про Браму від свого родича, відомого вченого-окультиста. Тому шукав свідомо. І знайшов, на свою біду…
– Чому на біду?
– Бо знав він усе-таки замало. Але був страшенно допитливий. Тож поткнувся туди, куди його ніхто не запрошував.
– Ми вирішили, що він пройшов крізь другий портал, – мовив Ілля замислено. – Невже…
– Звісно, він потрапив у Р’льєх, – кивнув Брамник. – І пропав…
– Загинув?
– Хтозна… Але назад не повернувся.
– І якби ми пішли його слідами…
– Як я вже казав, фон Юнцт був не в міру цікавим одчайдухом... Брамник просто не встиг йому завадити. Вам пощастило більше.
– Той брамник… то були ви? – спитав Юрко з недовірою.
Брамник розсміявся, хоч у очах його й далі вичахав зелений холод.
– Хіба я виглядаю аж таким старим? Але ми трохи відхилились. Загалом, ані закласти камінням притвор, ані замаскувати вхід до печери фон Юнцт не міг. Це зробив брамник. Не я, і не мій попередник… Утім, про це дещо згодом. Отож, ви з простої цікавості проникаєте крізь портал, опиняєтеся в загадковому приміщенні, швендяєте там, смітите… І тут з’являюсь я – дуже вчасно, до речі. Яким чином удалося мені опинитись у потрібному місці в потрібний час?
– На мітлі? – пожартував Андрій.
– Автобусом, – серйозно відповів Брамник. – Далі, пригадайте, що ви побачили, коли вийшли з печери?
Хлопці тривожно перезирнулися. Безперечно, це було якраз те, що найбільше не вкладалося в рамки звичного довкілля. Ввійшли вони до печери надвечір, а вийшли перед обідом, хоч не пробули там більше кількох годин. Але як таке можливо?..
– Ви тут подумайте, порадьтеся, а я відійду на хвилинку до вітру, – сказав Брамник, бачачи, що його співрозмовникам потрібен час, щоб розкласти все почуте по комірках мозку.
Він устав і попростував у густий чагарник. Проходячи повз Іллю, зробив невловимий рух, і до ніг хлопцеві впала колюча маківка молодої смерічки, наче зрізана ножем. Брамник, мов не було нічого, сховався в заростях. Ілля ж густо почервонів, добре зрозумівши суть цієї демонстрації.
Коли Брамник повернувся, хлопці сиділи зосереджені й настовбурчені. Вочевидь, вони сперечалися, але не в усіх питаннях дійшли згоди.
– Ну, й до чого ви домудрувалися? – поцікавився Брамник, усідаючись.
– Щодо часу… Це правда? – витиснув із себе Юрко.
Брамник ствердно кивнув.
– Плин часу там інший, не прив’язаний до звичного нам добового ритму.
– Скільки минуло насправді?
– Чотири дні. Ви вже здогадалися, що, отримавши… сигнал, я мав достатню фору, щоб дістатися сюди.
– Трясця, треба чимскоріш їхати додому, – занепокоївся Андрій. – Інакше родичі можуть подати в розшук, здійметься переполох…
Брамник зітхнув.
– Якраз це я й мав на увазі, радячи не робити сходження. Що ви зрозуміли ще?
– Що ви такий не один, – похмуро буркнув Ілля.
– Вас багато, ви пов’язані між собою й мета ваша невідома, але вочевидь зловісна, – пильно дивлячись на співрозмовника, проказав із притиском Юрко.
– Ви – ефектори! – підсумував Андрій, мов прокурор, що зачитує звинувачення. – Еге ж?
– Ні. Не зовсім. Нас небагато, значно менше, ніж хотілося б. Ми не ефектори, й мета у нас протилежна. І зовсім не зловісна.
– Але хто це – ми?
– Своєрідна таємна організація, орден, якщо хочете, котрий пильнує, щоби Предтечі не прорвалися в наш світ.
– Все одно ви – ефектори, – гнув своє Ілля. – Якщо не Предтеч отих, то Сіячів.
– Ні, – м’яко повторив Брамник. – Різниця між нами й ефекторами – наявність доброї волі. Ми діємо цілком свідомо, розуміючи, що на карту поставлена доля нашого світу.
– А що ж вам потрібно від нас? – насторожено спитав Андрій. – Навіщо знадобилися… наші душі?
– Щодо душ – це так, образно, – відмахнувся Брамник. – Річ у тім, що ви мимохіть проникли в таємницю, яка вам не належить. У дуже небезпечну таємницю.
– І?..
Брамник покусав губу.
– Гаразд, слухайте уважно. Оскільки віднині ваше життя вже ніколи не буде колишнім, поставтеся до того, що зараз почуєте, вкрай серйозно. Отож, у вас є альтернатива. Ви можете поїхати собі додому й довіку тримати язика за зубами. Або ж роздзвонити всім про свою знахідку й почати її пошуки – безперечно, для всебічного вивчення на благо людства...
– Ну, з першим варіантом усе ясно. А що буде, коли ми вдамося до другого? – поцікавився Ілля.
– Нічого, – відповів Брамник байдуже. – Вам ніхто не повірить.
– І все? – хлопці не йняли віри вухам.
– Гадали, я залякуватиму вас, погрожуватиму?
– А хіба ні?
– Ну посудіть самі. Ви повертаєтеся з гір і заявляєте, що знайшли вхід у інший час та інший простір, що зустріли там шоґґота, що познайомилися з божевільним Брамником, котрий відкрив вам очі на справжню історію світу. Куди вас запроторять передусім?
– До божевільні, – засміявся мимоволі Андрій.
– Отож-бо.
– Але коли ми зможемо віднайти печеру ще раз, нам змушені будуть повірити! – обурився Юрко.
Брамник понуро виставив долоню, мовби відмітаючи решту заперечень.
– Тепер щодо цього… Фрідріх фон Юнцт помер у віці сорока трьох років. Говард Лавкрафт – сорока семи. Роберт Говард – тридцяти… Це лише відомі письменники-візіонери. Їх вважали диваками й фантастами, їм ніхто всерйоз не вірив, але… вони врешті-решт наближалися до якоїсь лиховісної межі, переступивши яку…
– Ага, а казали, що погроз не буде! – зауважив Ілля.
– Це не погрози, лише голі факти. І натякаю я не на наш… орден. У світі є ще чимало ефекторів Предтеч, котрі зовсім не бажають, щоб їхня таємниця була відкрита завчасно.
Знову стало тихо, лише вітер таємничо шумів у верховіттях смерек та гуркотів камінням поблизький потік.
– Усе аж так серйозно? – порушив мовчанку Андрій.
Брамник пружно підвівся й підняв свій рюкзак.
– Більш ніж вам здається, хлопці.
– Але ж є ще й третя можливість, еге ж? – схопився й собі на ноги Ілля. – Ви до цього вже давно хилите…
– Є, – усміхнувся Брамник. – Але, гадаю, ви вже про неї здогадалися самотужки.
– Ви хочете, щоб ми вступили у ваш чортів орден, – махнув рукою Юрко.
– Бачте, я мало вірю, що ви не розбовкаєте про свою пригоду бодай комусь, – переконано сказав Брамник. – Позаяк, незважаючи на все побачене й почуте, все ж не до кінця ще повірили в неймовірне. Не встигли повірити. І це несе загрозу. Не лише вам самим, але, можливо, й вашим рідним. Якщо ж ви долучитесь до нашого братства, то отримаєте неспростовні факти. Плюс необмежений доступ до таємного знання. А ще – гарантію безпеки. Я вже не кажу про те, що тримати на своїх плечах долю світу – покликання з усіх боків почесне і важливе.
Він знову загадково всміхнувся, завдав рюкзак на плечі й застебнув пояс. Під пильними поглядами спантеличених хлопців дістав із кишеньки візитівку.
– Якщо надумаєте щось, зателефонуйте за цим номером. Я вас знайду, й тоді побалакаємо детальніше. Якщо ж ні…
Брамник знизав плечима й, не прощаючись, закрокував у бік, протилежний дорозі додому.
Хлопці непорозуміло дивилися йому вслід. Ілля підозріло крикнув:
– Куди це ви?!
– На Сивулю, куди ж іще! – відгукнувся Брамник. – Власне, задля цього я сюди й приїхав.
– «Кандидат біологічних наук…» – прочитав Юрко ошелешено, опустивши погляд на картонний прямокутник у руці.
За мить хлопці залишилися самі.
Перед ними лежала дорога в незвідане.
І була вона не одна. |
Рассказ открыт для комментариев