Яскраве сонце бабиного літа намагалося востаннє нагріти осіннє повітря. Легкий вітерець погойдував жовте листя старої липи, що поважно розкинула гілля над двором. Серцевидний листок, снуючи туди-сюди повільно впав на купу дров.
Гах! Гупнула сокира і розколоте поліно розлетілося в сторони. Ігор підібрав рубанці, кинув до купи. Чергове поліно поставив на кичку. Гах! Рубанець мало не потрапив у фею, що пурхала поруч.
– Обережніше, Веснянко! Хто мені буде допомагати розбирати зілля?
Фея пискнула, замахала руками.
– Данилко? – Ігор поставив чергове поліно. – Того тільки допусти. Поскидає до купи аконіт та сокирки, потім горя не наберешся.
Фея зморщила конопате обличчя, мотнула головою, та враз насторожилась і прожогом майнула в крону липи. Позаду скрипнула хвіртка. Ігор обернувся. На подвір'я увійшов міцний чоловік в полотняній вишиванці, підперезаній червоним поясом. Чорний широкий "оселедець" звисав до лівого вуха. Прибулий зачинив хвіртку і попрямував до Ігоря. Той усміхнувся, встромив сокиру в кичку.
– О, вітаю, Ярополку. Давно в Княжграді?
– Здоров був, Ігоре, – Ярополк стиснув лікоть Ігоря, той стиснув у відповідь. – Вже третій день.
– Як похід за данню?
– Без пригод. – Ярополк пригладив довгі вуса. – Є справа.
– Ходімо в хату, – хитнув головою Ігор і пішов до ґанку. Фея, що вилетіла з-поміж листя, підозріло глянула на Ярополка, невдоволено пискнула і вмостилася на плечі Ігоря.
– Це що за звіринка?
Ігор прочинив двері, глянув на фею.
– Та ось, прихистив на свою голову. – Фея незадоволено пискнула. – Вона в мене замість домовика.
– А Данилко де це?
– Пішов з приятелями по гриби.
В світлиці сіли за стіл. Фея спурхнула з плеча і полетіла на піч. Ігор торкнувся глечика, що стояв на стільниці.
– Квасу будеш?
– Не відмовлюся.
Ігор налив у келихи. Гірко-кислий запах поширився довкола. Випили. Ярополк крякнув, витер вуса.
– Ех, добрячий. У Борислава купив?
Ігор кивнув.
– То що за справа?
Ярополк знову пригладив вуса, поклав долоню на стільницю.
– У мене є знайомий боярин, Немиром звати. У нього харцизники з північного шляху викрали семирічну доньку. Учора прийшов якийсь вбогий старець, повідомив вимогу чималенького викупу. Сказав, щоб викуп принесли завтра до селища Гайворон.
Ігор пильно глянув на товариша. Той лиш прищурився і прибрав долоню зі стільниці.
– Знаєш, що то за селище?
Ігор кивнув.
– Знаю. Прокляте селище. Чув дивні оповідки про ту місцину.
– То ж бо й воно. Немир просить супроводити його в те царство нечисті, тож я й подумав, що нам не завадить хороший чаклун. Заробиш копійчину, – Ярополк усміхнувся.
Ігор потер підборіддя, замислився.
– Похід до проклятого місця. Нагода показати свої чаклунські вміння. Хм-м-м. Гаразд.
Ярополк підвівся, обличчя випромінювало задоволену впевненість.
– Знав, що ти не відмовиш. Тоді приходь опівдні до Вишніх воріт. Там і зустрінемося.
Розпрощавшись, Ярополк вийшов зі світлиці. За мить грюкнула хвіртка.
– Веснянко! – гукнув Ігор. – Веснянко!
З-за комину випурхнула заспана фея. Чаклун підвівся, сперся долонями на стільницю.
– Лети до лісу, знайди Данилка. Нехай швидко повертається.
Обличчя Веснянки вмить проясніло, вона кивнула і шмигнула крізь прочинене вікно. Ігор накрив глек рушником і піднявся до себе, щоб зібрати необхідні речі.
Коли скрипнули двері, Ігор вже готовий сидів біля печі і вичищав пиляк.
– Ви кудись зібралися? – Данилко поставив кошіль з боровиками на лаву, сів поруч. Фея примостилась побік. Ігор оглянув свою роботу, витрусив залишки попелу з лівої фалди і відклав пиляк.
– Сьогодні пообіді вирушаю до Гайворона. Ти щоб почистив свої гриби і повісив сушитися. Складеш дрова, приберешся в хаті.
Обличчя хлопця спохмурніло. Він стиснув губи. Потім промовив:
– Не ходіть в те прокляте селище. Про нього такі страхіття розповідають.
Фея, тріпочучи крилами, піднялася в повітря, склала руки на грудях і теж насупилася.
Ігор ледь усміхнувся.
– Це прохання Ярополка. Я ж ніби чаклун і не з останніх, то ж нічого страшного зі мною не трапиться. Йди приготови мені обід.
Данилко скочив з лави і приречено пішов до комори. Фея полетіла слідка.
Поївши і накинувши на плече торбину з чаклунськими інгредієнтами, Ігор попрощався з Данилком і рушив на зустріч з Ярополком.
Небо сіріло вдалині важкими хмарами. Вітер підняв з дороги хмарки пилу і закрутив у химерному баскому танці. Бездомний пес, що трухикав вздовж тину, помітивши чаклуна, чкурнув у закапелок. Ігор накинув каптур і поправив торбину. З-за рогу з'явились Вишні ворота. Біля сторожки, притримуючи двох споряджених коней, стояв Ярополк в сріблястій кольчузі, з мечем на поясі. Поруч на вороному сидів статний чоловік в коричневому каптані. Його холодний погляд, мов шуліка вчепився в Ігоря. Вороний загарцював, та господар вмить його заспокоїв.
– Вітаю, – промовив Ігор, зиркнув на Ярополка, – бачу ти в повному спорядженні.
Ярополк подав товаришу вуздечку, хвацьки скочив на свого каурого.
– Ти ж свою торбину вдома не залишив.
– То це і є твій відун? – спитав боярин. – Думав він буде старіший.
– Старіший не значить мудріший. – Ігор прискіпливо глянув на Немира.
Той перевів погляд на Ярополка, скомандував: "Їдемо!", і підострожив коня. Ігор скочив на коня, поправив торбину і рушив за Ярополком.
Широкий шлях стрімко біг на північ. Ліворуч на горизонті даленів ліс. Їхали вервечкою: Немир попереду, за ним Ярополк, позаду Ігор. Чаклун, що давно не сидів у сідлі, нарешті призвичаївся до легкого чвалу коня. Ярополк кілька разів озирався, мабуть щоб впевнитися, що товариш не відстає. Шлях, на диво, був порожнім. Лиш одного разу назустріч проїхала підвода навантажена колодами. Вітер посильнішав. Ігор запнув щільніше пиляк і нижче натягнув каптур. Ярополк на ходу надягнув накидку.
Згодом звернули на порослий путівець. Сосновий ліс вже впритул підійшов до ледь помітної стежини. Ігор підігнав коня, порівнявся з Ярополком.
– Чому ми виїхали пообіді? Наскільки мені відомо, до Гайворона лише день їзди.
Ярополк підняв каптур накидки, глянув на Ігоря.
– Немир не хоче заходити в село проти ночі. Боїться тамтешньої нечисті.
– А де ночуватимемо? В лісі, чи понад цією, богами забутою дорогою?
– Немир казав, що далі є кілька хат. Там спинимось на нічліг.
Ігор подивився на боярина, що зосереджено мчав попереду і вже суттєво їх випередив. Позаду гримнуло. Ігор озирнувся і побачив сизі хмари, що вже затулили пів небокраю. Подорожні вйокнули і помчали галопом. Несамовита злива наздогнала їх, коли з-поза лісу вигулькнули кілька хат, що самотньо тулилися біля путівця. Під'їхали до першої ліпшої. Пиляк Ігоря став важким від вологи, але ще вологу тримав. Злива поволі почала вщухати. Немир, мружачись від крапель дощу, звернувся до діда, що заганяв на подвір'ї з десяток курей до курника:
– Нам потрібен нічліг.
Старий, загнавши останню курку, з цікавістю глянув на прибулих. По зморщеному обличчю стікали краплини дощу. Ігор глянув на Ярополка. Той зітнув плечима і зіскочив з коня. З під ніг бризнула багнюка.
– Немире. Дай я домовлюся.
Боярин відвів коня від тину. Ярополк відкрив хвіртку, увійшов на подвір'я, чемно кивнув.
– Достатку вам в домі. Дозвольте у вас заночувати. Ми заплатимо. – Ярополк багатозначно глянув на Немира. Той заліз в капшук на поясі, дістав срібник і кинув діду. Старий з молодечою спритністю впіймав монету, оглянув. Обличчя розпливлося в люб'язній посмішці.
– Можете ночувати он тамочки, – дід вказав на низенький довгий сарай за хатою.
В цю мить двері хати відчинилися і з них виглянула баба, запнута в хустину.
– Орійку, що ти там вовтузишся, хочеш змокнути, щоб спина вхопила?
Баба помітила прибулих, її очі широко розкрилися.
– А це що за харцизяки? Це не ті, що позавчора пролетіли тут, мов зграя круків? Вони ж в нас все одберуть.
Дід зійшов на ґанок, показав старій монету.
– Ось. Просяться за таку плату на постій. А що вони забрати в нас зможуть? Хіба що злидні. Нехай ночують у хліві.
Баба суворо глянула на подорожніх, забрала монету в діда, пробурмотіла: "Най ночують", і повернулася до хати.
– Що за розбійники? – спитав Немир.
Старий глянув на боярина, прищурився.
– Пролетіли, мов вітер. Щоб їх! Подалися в сторону того проклятого села, Гайворона.
– Вони щось везли?
Дід наморщив лоба, почесав кошлату бороду.
– Здається, в одного на коні був лантух.
– Даринка, – прошепотів Немир.
Ярополк глянув на боярина, повернувся до діда, подякував. Старий щось пробурмотів і зачинив двері. Грюкнув засув.
Немир та Ігор спішилися, повели коней до хліва. Слідом ішов Ярополк. Дощ поступово закінчився. Беззоряна ніч вступала в повні права. Позаду хліва шумів темний ліс, щось тихо нашіптуючи подорожнім.
В хліві пахнуло сіном і козою. Тварина замекала в дальньому кутку. Навпроти входу стояли широкі ясла. Очевидно колись в господарів була корова, та, мабуть, несила було її доглядати. Розсідлали коней, прив'язали біля ясел, кинули сіна. Немир мовчки дістав із сідлових сумок їстівне і подав Ярополку з Ігорем. Копчене сало зі шматком хліба та цибулею пішло за милу душу. Пустили по колу баклагу з медівкою. Напій приємно зігрів тіло. Коні задоволено фиркали біля ясел.
– То ти відун, чи хто? – Немир передав баклагу Ярополку. Той відпив і передав Ігорю. – Створи світло.
Ігор глянув на баклагу. На ній, розкинувши крила, ширяв крилатий змій.
– Чаклун, – виправив Ігор.
Він дістав дрібку розрив-трави, згорнув на долоні до купи і прошепотів:
– Вогонь дракона спалахни,
Й цю темну темінь освіти.
Зілля слабко засвітилося, зібралося в кульку і піднялося над головами, ледь освітлюючи обличчя присутніх.
Ярополк схилив голову і всміхнувся у вуса. Немир пильно дивився на Ігоря.
– То як так вийшло, що розбійники викрали твою доньку? – Ігор відпив з баклаги, передав Немиру. Той взяв, зробив глибокий ковток, витер вуста.
– Вона їхала з Нехвороща, гостювала там в моєї неньки. – Його очі блиснули білками.
– Сама? А її мати?
Боярин зиркнув на Ігоря, потім на Ярополка, потім знову на Ігоря.
– Її мати, – голос Немира став сиплим і тихим. – Її мати була лісовою німфою.
Боярин знову приклався до баклаги.
– Як це ти умудрився? – поцікавився Ігор. Він дмухнув на кульку. Та піднялася вище і засяяла сильніше. Немир примружив очі.
– Це важливо?
Ігор кивнув.
– Так. Можливо то й була причина викрадення.
Немир стиснув губи, промочив горло. Його погляд блукав, ліва долоня стиснулася в кулак.
– Це сталося на Купала. Ми з ватагою тинялися лісом в пошуках квітки папороті. Ніч була такою ясною, що хоч ягоди збирай. Я був добряче захмелілий і ледве плентався. Не помітив, як друзяки зникли серед дерев. Прихилився до найближчого стовбура і забурмотів прокльони на Всеволода, що потягнув мене до лісу. Раптом стовбур тріснув і з нього вийшла діва. Я отетерів. Вона була такою прекрасною, такою ладною, що аж дух перехопило. Її довге чорне волосся лисніло від зоряного сяйва. Очі світилися, мов гірські смарагди, а шкіра біліла, мов заморський мармур. Вона поманила мене і я зачаровано поплівся за нею. Ми лягли на галявині і кохалися, здається, до самого ранку.
Очі боярина завмерли, кулак розтиснувся.
– Зі сходом сонця прийшов до тями. Лежав під тим самим деревом, з якого вийшла німфа. На грудях зеленів лист папороті. Все, що відбулося, здалося просто солодким сном. Згодом мене знайшов Всеволод. Та він не повірив у те, що я розповів.
Немир відпив медівки, віддав баклагу Ярополку.
– А восени на моєму ґанку з'явився кошик з маленькою дівчинкою. – Обличчя боярина просвітліло. – Звичайно, моя мати хотіла віддати її в сиротинець, казала, що то прокляте дитя. Але я не послухав. Так у мене з'явилася Даринка.
– Звідки ти знаєш, що то німфа принесла її до тебе? Може то був звичайний підкидень, або підмінок.
Немир витягнув з-за пазухи маленьку коробочку, дістав звідти сухий шматочок листка папороті.
– Це було разом з нею в кошику. І таких зелених очей я ні в кого не бачив.
– Вона напівкровиця, – промовив Ігор. – Це могло бути причиною викрадення.
Боярин скочив, аж вогник шугонув угору, і кинувся до чаклуна, та Ярополк вчасно схопив його за поділ каптана. Тканина тихо тріснула.
– Охолонь, Немире. Він нам потрібен.
Ігор спокійно, з прищуром, дивився на боярина, який сів на своє місце, оглянув каптан і мовчки ліг на бік. Ярополк прибрав рештки вечері, разом з баклагою склав у торбину.
– Гаси світло, – сказав він Ігорю і вмостився поряд з Немиром. Чаклун прошепотів закляття. Хлів занурився в темряву.
– Ігорю, прокидайся, – хтось потрусив за плече. Ярополк. Ігор протер очі, підвівся, обтрусив сіно зі ще вологого пиляка. Немир стояв біля вороного і чіпляв сумки до сідла. Лиш раз зиркнув на чаклуна. Коні Ярополка та Ігоря вже стояли споряджені.
– Тримай, – Ярополк дав Ігорю шматок хліба та сир. Нашвидкуруч переснідали. На подвір'ї щось грюкнуло, двері хліва відчинилися. На порозі стояв бадьорий дід.
– Вже в дорогу?
– Так, – промовив Немир, відпив медівки, сховав баклагу і повів коня. Старий відсторонився. Вивели коней на подвір'я.
– Дякуємо за нічліг, – схилив голову Ярополк. – Нехай боги наглядають за вами і вашим обійстям.
Старий лиш усміхнувся і дивився услід вершникам, поки ті не зникли вдалині.
Коли вершники дісталися селища, сонце затягнуло сірими хмарами. Гайворон, мов хижий звір відкусив шмат лісу і втиснувся між темними деревами. Майже під лісом бовваніло святилище невідомого бога. Під'їхали до околиці, спішилися. Здалося, ніби від селища поширюється студенистий холод. Немир здригнувся, віддав повіддя Ярополку, зробив кілька кроків до селища.
– Вони повинні були чекати тут, – боярин вдивлявся в старі напіврозвалені хати. – Щось не те. – Він повернувся, глянув на Ярополка. – Заїжджаємо в селище. Відун нехай їде попереду.
Ігор лиш криво всміхнувся, поправив торбину і підострожив коня.
Селище нагадувало стару порожню шкаралупу. Головний шлях поріс високою лободою. Обабіч хатина з похиленим тином. На облупленій стіні проступають обриси мальованих півників. Ігор спохмурнів. Хатина нагадала його рідну домівку, ще коли вони разом з матір'ю та сестрою жили в селі. За хатиною шумів ліс, скидаючи жовто-червоне листя. Чаклун відвів погляд.
– Я чув різні оповіді про це селище, – озвався позаду Немир, – та не думав, що звідси так смертю віє. Як ти думаєш, що тут сталося, відуне?
– Прокляття.
Зненацька з-під воріття вискочило щось невисоке кошлате і кинулося до Ігоря. Коні гарячково загарцювали.
– А-а-а, чергові зайди? Смерті шукаєте?
На чаклуна знизу дивилися божевільні очі, що виблискували з-під спутаного волосся. Брудна сорочка сягала долу.
– Ви вже не вийдете звідси! Вона вас розтерзає! – нечупарий домовик враз зіщурився, губи розтягнулися, виставляючи криві чорні зуби. – Хоча тебе може й ні.
– Киньте йому шматок хліба.
Ярополк попорпався в сумці, кинув шматок домовику. Той миттю схопив подачку, зиркнув на Ігоря і щось бурмочучи зник під хвірткою. Чаклун підострожив коня. Вулиця поступово завертала до храму. Хати обабіч дороги ставали все більш облупленими і сірішими. Деякі були без стріхи. Подув вітер. Десь ліворуч почали стукати віконниці.
– Де ці кляті розбійники? – гукнув позаду Немир. – Я вам гроші привіз!
Ігор притримав коня, озирнувся до Ярополка.
– Заспокой свого боярина.
Ярополк лиш відкрив рота, як Немир відказав:
– Ти, відуне, мені не указ!
– Дивись, – вказав Ігор, – он там, під стріхою, чорний кокон вовтузиться. То гніздо нетопирів. Хочеш, щоб повискакували? Людське м'ясо вони полюбляють.
Боярин у відповідь лиш зціпив зуби. Ярополк під'їхав до Ігоря.
– Думаєш вони в святилищі?
Той ствердно кивнув.
Поступово дорога розширилася, виводячи на селищанський майдан. Посередині височів дерев'яний храм. Ігор зліз з коня. Щось неприроднє було в цьому храмі. Різьблення на стіні здавалося покорченим і спотвореним. Химерні звірі звивалися в смертельних судомах. Колючі рослини плелися вгору, оповиваючи чорні з патьоками колони. Високі вузькі ворота, подерті мов кігтями, ледь відчинені.
– Якому бісовому богу це святилище? – прошепотів поруч Ярополк. Ігор завмер, відчуваючи всередині порожнечу.
– Вона в храмі! – гукнув Немир, злетів з коня і кинувся до воріт, та вмить спинився як укопаний. З храму повільно вийшли три породження Потойбіччя. Здоровенні без шкіри та очей хорти, зупинилися, ніби в очікуванні команди. Зелена слина капає з привідкритих пащ. Коні враз сказилися, вирвалися і повтікали. Немир боязко позадкував. Ігор лиш встигнув запустити руку в торбину, як собаки ринулися вперед. Боярин одразу впав, збитий потворою. Паща зімкнулася на виставленій руці. Той несамовито заволав, намагаючись скинути пекельну потвору. Ярополк хвацьки махнув мечем, та собака вивернулася, мов змія і кинулася знову.
– Живиця життя захисти,
Нечисть вогнем охопи.
Промовив Ігор, здув з долоні розтерту на порох живицю. Та спалахнула вогняною стіною, але собака стрілою проскочила полум'я і кинулася до чаклуна. На периферії зору Ярополк відмахувався від потвори та намагався наблизитися до волаючого Немира. Ігор на мить забарився. Собака стрибнула. Чорні провалля очниць проштрикнули наскрізь. Сила, що жила у єстві, вмить прокинулася. Обличчя Ігоря зблідло, волосся посіріло. Чаклун блискавично схопив звіра за горлянку і розірвав навпіл. Решта собак спинилися, повернули морди. З-за дверей храму долинув тихий протяжний шепіт. Собаки завмерли, поволі, мов пил, розчинилися в повітрі, зафарбовуючи його в кривавий колір. В цій червоній імлі Ярополк з Немиром застигли мов укопані. Перед дверима храму з'явилися шматки тіл розбійників. Рука без вказівного пальця ледь смикається, голена голова докірливо дивиться в небо, випатране тіло розпростерте перед самим входом. Чаклун роззирнувся, спокійно переступив через рештки і увійшов до храму.
Всередині чотири колони зникали десь вгорі в кривавій імлі. Між колонами височенна статуя з чотирма головами. Земля біля ніг здиблена, ніби статуя вилізла з-під землі. Попереду требище, оточене огарками свічок. На требищі скелет зі шматками гнилої плоті. Приторно смердить мертвечиною. Перед требищем дівчинка. Вона схилилася над рештками тіла і щось шепоче. Біла забруднена свитка сягає п'ят, русяве волосся розпатлане.
– Знаєш, хто вона? – дівчинка випросталася, але не повернулася. – Вона жила тут. Вона мала свої мрії, бажання. Хотіла бути бажаною, єдиною. Та вона була не така, як всі інші. Вона могла читати чужі думки. Прокляття і дар. Вона хотіла лиш просто жити, та люди жорстокі. Ти ж знаєш. Вони не терплять інакших. Вони втопили її.
Дівчинка повернулася. Порожній погляд пришпилив Ігоря до місця. Бліде миленьке обличчя потворно скривилося.
– Чому ти не вберіг мене, батьку?
Енергія всередині зануртувала. Ігор відчув таку силу, що, здавалося, зміг би все довкола перетворити на попіл. В пам'яті боляче спливло ім'я.
– Олено, відпусти дівчинку.
Та захитала головою.
– Н-і-і-і, мені сподобалося в цьому тілі. Краще приєднуйся до мене. Разом перетворимо світ з Яву в Нав.
Чаклун відступив назад. Всередині бушувала енергія, готова все довкола стерти в порох: дівчинку, храм, Ярополка, Немира, все. Вщент. Та раптом перед очима промайнула русява коса, кирпатий ніс, зелені очі. І шепіт: "Брате". Ігор схопився за ніж із гайстром, що висів на поясі. Волосся враз набуло природнього кольору, обличчя порожевіло, сила сплила, мов вода крізь пальці. Ігор різко витягнув ножа, черконув по долоні і з силою увігнав у землю.
– Згинь потороча, зійди нанівець,
Хай всім чарам настане кінець.
Повітряна хвиля розійшлася від ножа і вдарила дівчинку. Та, мов лялька, відлетіла до підніжжя требища. Чорний згусток вирвався з її грудей. Кривава імла почала тремтіти, прояснятися. Довкола залунало сутужне зміїне шипіння. Згусток запульсував, з нього вирвалося обличчя жінки. Ігор вмить випростався і кинув ножа прямо межи очі. Згусток репнув, розлетівся дрібними пилинками і безслідно розвіявся. Ігор важко присів. Дівчинка нерухомо лежала біля требища. Ніж стримів у статуї.
– Що в біса, тут відбулося? – Ярополк присів поруч з Ігорем. Заглянув у вічі. Той лиш похитав головою. Немир, що притримував закривавлену лівицю, кинувся до дівчинки.
– Даринко, дитя моє!
Очі дівчинки відкрилися. Вона мить дивилася на Немира, потім міцно обійняла його.
– Тату.
Боярин підвівся, тримаючи на руках доньку, усміхнувся Ігорю, прошепотів: "Дякую" і вийшов з цього проклятого храму.
– Ти як? – Ярополк плеснув Ігоря по плечу.
– Живий.
Чаклун підійшов до статуї, витягнув ножа і запхнув у піхви. Статуя затремтіла, по поверхні побігли павутинки тріщин. Стіни храму задвигтіли, одна з голів статуї гучно гепнула на требище, розбиваючи скелет на друзки.
– Гайда звідси, – гукнув Ярополк і прожогом вискочив надвір. Ігор кинувся слідом. Біля виходу його увагу привернула статуетка Чорнобога. Він миттю схопив її і вибіг назовні. Позаду лунав страшенний гуркіт.
З безпечної відстані спостерігали за руйнацією храму. Тріск та гуркіт лунали допоки не залишилася купа уламків в хмарі пилу.
– І нащо це тобі? – спитав Ярополк, вказуючи на статуетку.
– На згадку.
Після руйнування храму селище очистилось від нечисті. Тепер це було лише покинуте село, яке скоро поглине ліс. За селом знайшлися коні. Немир обережно посадив доньку на вороного, потім відстібнув шкіряний, щільно замотаний пакунок і простягнув Ярополку.
– Беріть. Це викуп. Ви заслужили.
Ярополк глянув на Ігоря.
– Розділимо вдома. – Чаклун скочив на коня і поїхав за Немиром. Ярополк прив'язав пакунок до слідла, озирнувся на селище і підострожив коня. Осіннє сонце врешті-решт виглянуло з-за хмар.
|
Рассказ открыт для комментариев