12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Рожева Сойка Количество символов: 47821
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an005 Хвіртка до озера


    

    "Хвіртка має бути зачинена. Чому він, а за ним і всі ви думаєте, що то моя примха? Ні, любі мої, це не примха. Це життєва необхідність. І життєво необхідно це саме вам, мої милі швидкоживучі сусіди. Я знаю, як жити із тими, хто прийде до нашого містечка з іншого боку хвіртки. А ви?"
     
    Галаслива зграйка проштовхує у хвіртку надувний матрац. Старший із дітей ловить погляд старої на терасі будинку навпроти, і щиро їй посміхається.
    -Доброго ранку, пані Ольга!
    Стара приязно посміхається у відповідь. Ніхто не бачить, але коли за дітьми зачиняється хвіртка, що веде до озера, стара піднімає праву руку і бурмоче дітям услід коротке замовляння. Тепер вона напевно знає, що з малечею нічого не станеться.
    Цей молодик вже не вперше користується можливістю потрапити до озера найкоротшим шляхом. Стара із цікавістю спостерігає за ним. Вона бачить, як при під'їзді до хвіртки хмуряться його брови, як опускаються куточки губ і твердіють вилиці. Йому не подобається хвіртка. Йому не зручно однією рукою тримати хвіртку, а іншою проштовхувати в неї велосипед. Він злиться і гатить переднім колесом по дерев'яних дошках, випльовуючи матюки крізь зуби. Стара ловить його погляд через модні жовті окуляри. Стара посміхається йому лагідно.
    - Доброго ранку, Петре!
    Названий Петром робить вигляд, що не почув, одним відчайдушним поштовхом проривається крізь перепону, і з усіх сил тисне на педалі. Стара знає, що за сорок хвилин все повториться у зворотному порядку. На терасу застрибує величезний попелястий кіт. Він уважно дивиться на господиню і влягається біля її ніг. Він теж спостерігатиме за дорогою.
     
    Обхід із ранковою кавою. Незмінний ранковий ритуал. Спершу на кухні він натискає кнопки надсучасної кавоварки, і поки вона готує йому запашний напій, Антон дивиться у вікно кухні на ранкове озеро. Кава готова, і з чашкою в руках він починає рухатись вздовж вікна із заходу на схід величезною кімнатою-студією, що займає весь перший поверх. Він єдиний, хто може похвалитися такою чистою, не захаращеною деревами і заростями кущів панорамою озера. Ну, добре, ще стара через дорогу, але вона, по-перше, не має таких шикарних французьких вікон, а по-друге, навіщось насадила троянд вздовж паркану, які всю цю озерну красу закривають. Вона ж коли сидить на своїй крихітній терасці, через ці троянди нічого не бачить. Антон повільно проходить половину приміщення і робить зупинку по центру. З цього місця вигляд "особливо приголомшливий". І кави рівно пів чашки. Антон знов вдихнув на повні груди, зробив ковток і продовжив обхід. Ще дев'ятої немає, а дітлахи вже біжать купатися. І добре б, якби лише свої, тобто, місцеві. А так же ж понаїхало цих відпочиваючих, кроку ніде ступити. І хоч за всі три роки свого приозерного життя Антон жодного разу не "ступив" на берег озера з наміром поплавати, такі думки його чомусь приводили в благодушний стан. Нічого, думає він собі. Останній тиждень літа добігає кінця, нетутешні позалишають затишні дачі, пляжі біля озера спорожніють. Антон доходить до кінця вінка і впирається поглядом у величезного сірого кота на стовпчику сусідського паркана. Кіт повернув голову і, тут Антон був готовий присягнути, подивився йому прямо в очі. Хоч це і не можливо, тому що всі вікна у Антона вкрити спеціальною плівкою. Але ж… Спиною прокотився холодок. Клятий кіт. Антон підняв очі і побачив стару на терасі. Суха і тоненька, з тих, хто слова зайвого не скаже.
    Дорогою проїхав велосипедист. Цього типчика Антон знає. Неприємна людина. Лише два місяці, як тут живе, а скарг від нього голова містечка отримав більше, ніж від всіх жителів за два роки. То ліхтарі недостатньо яскраві, то прибиральниця невчасно сміття вивезла, то охоронець на в'їзді із ним не привітався. А останнім часом цією хвірткою дошкуляв, заважає вона йому.  Антон не без втіхи спостерігав за боротьбою велосипедиста і хвіртки. Коли перший нарешті прорвався через перепону, Антон знову глянув на стару. Вона також уважно спостерігала за імпровізованим двобієм і зараз проводжала велосипедиста поглядом. Обличчя її було зосереджене і, наче, стривожене. Зовсім раптово стара повернула голову і глянула на Антона. Ну як, він-то знає, що його не видно з вулиці, але…
    - А ця пані Ольга непроста, зовсім непроста… - бурмоче він собі під ніс, і йде на кухню мити чашку і готувати сніданок.
     
    Хвіртка зникла 8 жовтня, чим викликала чимале бурління в чаті містечка. Антон в тому участі не приймав, але деякі із своїх камер відеоспостереження за будинком перенаправив в сторону озера. Хто зна, що тут відбувається.
     
     
    Над блискучою спокійною поверхнею озера формується  туман. Спершу він схожий на пишну тонку тюль, яку хтось зібгав і кинув на поліроване люстро. Згодом туман густішає, стає все менш прозорим. І до півночі озеро вже більше нагадує тарілку вкриту ватою. Туманові тісно на тарілці озера, він хвилями наповзає на берег, перекочується через очеретові зарості, розлягається на галявини. Відтак і тут йому стає мало місця, він шукає виходу і знаходить його. Неспішно, як важливий гість, туман проходить крізь діру у воротах, і ніщо його не зупиняє.
    Пухнастий сірий кіт сидить на кутовому стовпчику паркану. Дивиться, як біла ріка тече дорогами містечка, розділяється на рукави на перехрестях, намагається просочитися у двори, зазирнути в залишені на провітрювання вікна. Кіт спостерігає за тими, хто прийшов у містечко разом із туманом.
     
    Задушливе нутро переповненої маршрутки виплюнуло Марію у холодну листопадову осінь. Вона дістала телефон і глянула час. 22:12. У неї є вісімнадцять хвилин, щоб добігти додому. Так, саме добігти, інакше отримає прочухана від батька. Марія нерішуче глянула униз, у ярок. Тут починалась стежка: гарно протоптана, зручна і широка доріжка вздовж озера. Зазвичай вздовж неї горіли невисокі ліхтарі - спонсорська допомога когось із жителів. Але саме сьогодні вони не увімкнулися. Темний ярок і розмиті чорні дерева у рваному мереживі туману. Спиною пробіг неприємний холодок. Марія глянула назад, на тепле жовте світло ліхтарів над трасою. Вона зазвичай ходила там, вздовж дороги. Це дуже довго, але там ліхтарі, світло і машини їздять, і не страшно. Тільки це двадцять п'ять хвилин, якщо бігти. Маша зітхнула. Краще вже десять хвилин побоятися і бути вдома вчасно, аніж запізнитися, і вислуховувати чергову півгодинну нотацію від батька. Стипендії і тої зарплатні, що вона отримувала на стажуванні не вистачало навіть на базові витрати, а про оренду кімнати марно було і мріяти, тому поки вона не отримає повноцінну роботу треба дотримуватись батькових вимог. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні і стрімко збігла сходами у вогку прохолоду ярка.
    Телефон жалібно пискнув і згас. Але відступати було пізно. Очі швидко призвичаїлися до темряви, туман виявився не такий густий, як здавалося згори, стало видно сіру змійку стежки, а на віддалі навіть було видно слабенький вогник якогось із працюючих ліхтарів. Страх поволі відступав. Взявши блимаючий вогник за орієнтир, Маша прискорила крок. Попервах все було наче добре, але тільки наче. Скільки Маша ходила цією стежкою по світлому, ніколи вона не пам'ятала, щоб та так петляла. Раз-по-раз під ноги траплялися коріння дерев, через які дівчина перечіплялася. Під ногами неприємно чавкала волога земля. Що порадувало -вогник ліхтаря нарешті почав наближатися.
    Вона прискорила кроки, і вже за хвилину наблизилася до ліхтаря. Ліхтар, а точніше, тремтливий білий вогник, прямо в долоньках тримала маленька дівчинка. Марія різко зупинилася.
    - Ой, а ти звідки взялася, мала? Ти що, загубилася? Де твоя мама?
    - Мама? - дівча схлипнуло у відповідь. - Мама?
    - Ну-ну, не плач… - Марія сіла навприсядки, щоб не нависати над дитиною. Дістала з кишені носову хустинку і протягнула руку, щоб витерти малій замурзане обличчя, але дівчинка з хижим шипінням вихопила хустинку і відскочила на кілька кроків назад. Від несподіванки Маша не втримала рівновагу і сіла на землю.
    - А тепер, - почула Марія тихий голос позаду себе, - тепер похрести її і дай їй ім’я. Не обертайся! - Марія завмерла, так і не повернувши голову. -  Ну ж-бо, хрести…
    - Як?
    Той, що був позаду неї фиркнув і пробурмотів щось вочевидь невтішне на її адресу.
    - Склади пальці в пучку, намалюй в повітрі хреста…
    - Хрестя… - схлипнула мала. Марія відчула, що їй стає важко дихати.
    - Та ж не сиди. - В голосі позаду почулося зле шипіння.
    Марія підняла руку і тремтячими пальцями намалювала в повітрі хреста.
    - Ім'я, давай хутчіш…
    - Даю тобі ім'я…Е-е-е… Надія, - промимрила перелякана дівчина.
    Дівча засміялося, а після того Марія вже нічого не чула. Повітря навколо малої затремтіло, глухо гупнуло, ніби громовим розкатом. Звуковою хвилею Марії заклало вуха, відкинуло і протягнуло по доріжці кілька метрів. На місці, де раніше стояла дівчинка, в небо піднімався стовп білого яскравого світла. Очам було нестерпно боляче. Марія підняла руку, щоб їх закрити, але не встигла. Ще одна хвиля, потужніша за попередню, вдарила з такою силою, що Марія втратила свідомість.
     
    Антон втретє перевірив дані - нічого не змінилося. Вартість успішного стартапу впала швидше, ніж він встиг щось зробити. І хоч він знав, що такий ризик існує, за всіма його розрахунками, він був мінімальним. Це була надійна інвестиція! Він різко підвівся і підійшов до вікна. Це вже вчетверте за цей місяць. Загалом ця осінь стає зразковим прикладом того, як все йде шкереберть. Добре, що він має достатньо "жирку", щоб зараз зупинитись і перечекати складні часи, які, судячи з тенденцій, саме починаються. Антон був обережним трейдером, і, як він вважав, саме тому був успішним. Тільки зараз варто взяти паузу.
    Антон потягнувся до віконної ручки, але відкрити вікно не встиг. Щось глухо гупнуло, скло затремтіло, а з правої сторони над озером в небо злетів промінь світла, наче від величезного прожектора. За кілька секунд світло зникло з таким самим звуком. В очах досі стояло біле сяйво. Антон почав швидко кліпати очима, щоб відновити зір, подумки матюкаючи недоумків, що поночі влаштовують світлові шоу біля житлових будинків.
     
    Повернення до тями було повільним. Наче із сиропу випірнути. Спочатку були звуки. Жіночий тихий голос читав.
    … їй  потреба  початись  щоб  мати  кінець
    їй  потреба  вернутись  в  своє  і  в  солоне
    під  вечірніх  пташок  полохливий  вінець
    під  зів'ялого  листя  непевну  корону
     
    їй  у  давніх  слідах  ще  давніші  сліди
    їй  померлого  дерева  вранішня  поза
    і  стояння  навшпиньки  німої  води
    у  німому  та  ще  й  несолоному  озері
     
    це  ж  розхитана  віра  у  власне  ім'я
    що  не  знає  сьогодні  дороги  до  вуха
    це  стрімка  наче  лань  зелена  течія
    за  котрою  біжить  посуха*
      
    Десь на фоні потріскували дрова в каміні. Дзенькнула ложка об чашку.
    - Знайшла що читати. Краще чаю попий.
    Це був той самий голос з-за спини! Марія відкрила очі і завертіла головою, роздивляючись. Вона у будинку, лежить на канапі. Білі, нічим не прикрашені стіни, біла стеля, пронизана старими потрісканими дерев'яними балками. Кімната невелика, але не темна, попри те, що єдиним джерелом світла є живе полум’я у чавунному каміні зі скляними дверцятами. Перед каміном, спинкою до неї крісло, і хто в ньому сидить, Марії не видно. В повітрі гірко пахне полином, свіжоскошеним сіном і ще чимось солодким, як в одному, найщасливішому в її житті літку.
    - Наша гостя прийшла до тями. - долинуло від каміну.
    Поки Марія вставала з канапи, до неї підійшов низенький… чоловічок? Нижчий за неї на цілу голову, він нагадував Маші гнома із дитячої книжки. Рум'яний, якийсь весь округлий, сивий, із акуратною короткою бородою у простій сорочці і штанях.
    - Вітаю у нашій скромній оселі! - він протягнув їй руку і допоміг встати з канапи. - Дозвольте відрекомендуватися: Стефан.
    - Марія, - ледь чутно прошелестіла дівчина. Хотілося пити.
    - Ваше ім’я нам відоме, панночко, - відгукнулася та, що сиділа в кріслі. - Роздягайтеся, і підходьте ближче, якщо маєте сили.
    Марія слухняно стягнула з себе куртку, встала і підійшла до каміну.  Стефан підсунув їй невисокого ослінчика, і щойно вона сіла, тицьнув у руки чашку на блюдці.
    - Ви…
    - Ольга Андріївна. Але ти називай мене пані Ольга, якщо твоя ласка.
    - Так, добре. Де я?
    - Ти в моєму будинку. Перша лінія, будинок номер сім.
    Марія відчула полегшення: вона в містечку, в будинку, серед людей. Пам'ять послужливо підкинула пастельну картину трояндового саду і терасу, стареньку бабусю у зручному кріслі і великого сірого кота. Події біля озера, тут, в затишній теплій кімнаті, втратили яскравість і  будь-який звя'зок із реальністю.
    - Чаю? - нечутно підійшов до Марії Стефан із великим пузатим заварником. Від звуку його голосу Марія знов злякано смикнулася. Настав час запитань. Тільки от, з чого почати?
    - Що сталося… зі мною?
    - Ти зустрілася з потерчам. І дала йому волю. - відповіла стара. Сказала це так буденно, просто, що Марія зніяковіла.
    - Я не дуже розумію…
    - Так. Ти скоріш за все нічого на цю тему не знаєш. - стара замовкла. - Стефане, розкажи, будь ласка. - Ольга відкинулась на спинку крісла.
    - Потерча, - розпочав Стефан лекторським тоном, - це душа дитини, що померла до проведення обряду ім'янаречення. Якщо таку дитину не поховали і не впокоїли належним чином, то сім років її душа ходить світом, шукаючи порятунку у живих.
    - Це якась міфологія. Хіба таке буває в реальному житті? - невпевнено відповіла Марія.
    - Буває, люба панночко, і навіть не таке. Ти раніше не надавала значення багатьом речам, які траплялися в твоєму житті, але якщо вже народилася відаючою, то твій дар тебе наздожене, хочеш ти того, чи ні. Маріє, в житті відаючої, особливо родженої, ніщо не відбувається просто так. Вона сама притягує найхимерніші ймовірності і йде особливим шляхом.
    Марії знадобилося кілька миттєвостей, щоб зрозуміти, про що говорить стара. Звісно, вона натякає на ту історію із її матір’ю. Але вона не може нічого знати! Після материної смерті батько ретельно сховав всі сліди, які могли б привести когось до правди, вони кілька разів переїжджали, перш ніж нарешті осісти тут. З того, минулого життя не лишилося практично нічого…
    Стара мовчки дивилась на дівчину.
    - Не лякайся, я не читала твій щоденник, не збирала чутки, нічого не шукала і не знаходила. Ти така як я, от і все.
    - Відьма? – Марія доклала зусиль, щоб сказати це.
    - Відаюча, - поправила Ольга.
    - Добре. Припустімо, - Марія стисла чашку, ніби це була її єдина опора. - Припустімо.
    - Навіщо припускати, коли ти все бачила на власні очі?
    - Припустімо, що все це дійсно реальність, - вперто вела своє дівчина, - Звідки тоді те потерча могло взятися?
    - Є у нас припущення. Ти скоріш за все не пам'ятаєш. Три роки тому в сміттєвому баку біля бази відпочинку на тій стороні озера маля знайшли. Новонароджену дівчинку. - відповіла пані Ольга. - Думаю, що саме звідти вона і взялася.
    Марія опустила очі. Чому ж, вона добре пам'ятала. Це сталося саме на її дев’ятнадцятиріччя. День народження і без того не задався, батько не дозволив запросити на святкування подруг і, головне, Андрія, заявивши, що це буде свято у вузькому сімейному колі. А потім новину про дитину в смітнику хтось опублікував у чаті містечка, і коли це прочитала мачуха, їй наче дах зірвало.
    - Добре. - вона примусила себе відволіктися від неприємних спогадів. - Але ж пройшло три роки. Як так сталося, що цю істоту ніхто не бачив весь цей час?
    - Хороше питання. - промуркотів Стефан. - Нам теж цікаво…
    Запала тиша.
    - Пані Ольго, я що б сталося, якби я його, тобто, її, не похрестила? Я маю на увазі, що б зі мною сталося? Воно небезпечне?
    - Нехрещені діти самі по собі не небезпечні. Це просто душі, які шукають порятунку. У мене є підозра, що це потерча кудись тебе вело. Або до когось. Де ти з нею зустрілась?
    - Не скажу напевно. Я від зупинки бігла. Бачила світло і йшла на нього, і здавалося, що часу чимало пройшло.
    - Стефане?
    Стефан поставив чашку на столика і погладив бороду.
    -  Я її лише від хвіртки унюхав. Йшов по сліду вздовж озера, наздогнав на повороті до маленької затоки, це та, куди сіра чапля весною прилітає.
    Стара кивнула головою, розуміючи про що йдеться. Марія подумала, що за всі роки, що тут живе, ніколи не чула про сіру чаплю.
    - Схоже, вона тебе вела до старого хутору. Далеченько.
    - І що це значить?
    - Не знаю напевно. Може і нічого, а може і все. У хутора погана репутація. Впевнено можу сказати, що потерча діє не з власної волі, скоріш за все, ним хтось керує. А з мого досвіду, той, хто має силу керувати потерчам, наказувати йому - дуже небезпечний.
    Марія відчула нагальну потребу закидати пані Ольгу питаннями, але заціпеніла, не знаючи, з чого б почати. Із усієї купи питань вона нарешті вчепила одне, яке здалося їй найбільш актуальним.
    -І що мені тепер робити із тим моїм даром?
    - А що хочеш, Марія. Можеш жити, як жила, можеш вчитися використовувати свій дар. Ти маєш сама вирішити. Тільки рішення це має бути усвідомлене, бо ставши на цей шлях, вороття не буде. А дар у тебе сильний. Тому думай. - голос Пані Ольги втратив м’якість, став строгим і навіть суворим.   
    Знов стало тихо, тільки дрова потріскували в каміні. Марія раптом відчула себе зайвою в цьому затишному домі.
    - Я, напевно, краще піду. Мене вже чекають, я і так сильно затрималась... - вона незграбно підвелася з ослона.
    - Я проведу, - Стефан поставив блюдце з чашкою на столика.
    Марія спробувала було заперечити, але замовкла на півслові. Чоловічок потягнувся, потім нахилився, торкнувся пальцями підлоги. І в той момент, коли Марія кліпнула очима, перед нею стояв вже не чоловічок, а величезний попелястий кіт. Марія навіть не встигла здивуватись, коли почула, як сміється стара.
    - Стефан теж свого роду нечисть, не дивуйся так. - мовила Ольга і посміхнулася, підбадьорюючи Марію.
    - Я не можу прогулюватися вулицями у своєму справжньому вигляді. - поважно відповів кіт на всі Маріїні незадані питання.
    Оговтавшись, дівчина вдягнула куртку і у супроводі кота вийшла в ніч.
    Десь половину вулиці вони пройшли мовчки. Попри те, що одяг на ній був теплий, Марія раз-по-раз щулилася від холоду.
    - Ти їх бачиш? - порушив тишу Стефан.
    - Кого? - не зрозуміла Маша.
    - Ви, люди, їх злиднями називаєте. Противні малі істоти. Тільки ці незвичні якісь, я таких ще не бачив. Звичайні злидні що шукають?
    - Що? - запитала за ним дівчина.
    - Багату хату і господаря працьовитого. Заселяться, і живуть з тих нещасть, які на господу валяться. Поки хвіртка закривала прохід до озера, нечисть не мала дороги в містечко. А як хвіртки не стало, вони почали приходити. Кожну ніч приходять, набирають повні пригорщі щастя, вдачі, благополуччя, і йдуть на світанку. Звичайна нечисть так не робить. Чому вони йдуть?
    - Не знаю. Я їх не бачу.
    - Але відчуваєш, я знаю. Як в свій дім вертаєшся, що з тобою стає?
    Марія зрозуміла, про що вів Стефан. Вона і раніше додому без радості верталась, але цієї осені…
    - Сум. Відчай. Безнадія. Відчуття, що життя закінчилося. Втома… - прошепотіла Марія.
    - Це все вони. Забирають все хороше, всі світлі емоції, добробут, вдачу. Єдине що мені не зрозуміло, куди вони все це несуть. - Стефан фиркнув.
    - У батька бізнес шкереберть, угоди зриваються, партнери сваряться. А мачуха, вона взагалі з таблеток не злізає. Стефане, невже нічого з цим не можна зробити?
    - Від усього є захист.
    - Який? - Марія повернула голову до Стефана.
    - Залежить від того, в що ти віриш. Можна, наприклад, прочитати замовляння, або зробити кілька пасів руками. Або сказати їм, що вони не мають над тобою влади. Головне, щоб ти сама вірила в це.
    - Надто просто, щоб це працювало.
    - Звісно просто. Адже… Як би це пояснити… - Стефан облизав носа. - Не важливо, який обряд. Ритуали створюють люди. І коли цей ритуал стає загальновизнаним, самого цього факту вже буде достатньо, щоб таїнство вважалося здійсненим. До прикладу, таїнство ім'янаречення. Колись ім'я давали жерці, потім священники. Нині ж люди вважають, що дитина отримала ім'я разом із свідоцтвом про народження. І ритуалом став похід одного з батьків у рагс задля отримання там блакитного папірця. Це є загальновизнаним, тому працюючим. Те саме із злиднями. Коли ти віриш, що твоє замовляння їх віджене – воно їх віджене. А якщо разом із тобою в силу цього замовляння вірять ще і інші люди, то воно стає ще сильнішим.
     
    Марія тихенько зачинила за собою вхідні двері. Світла ніде не було видно, вона роздягнулася і пішла в батьківський кабінет. Зняла зі столу ноутбук і з ним залізла на канапу, вкривши ноги пледом. Наступні кілька годин вона вивчала все, що могла знайти в інтернеті про відьом, злидні, потерчат, домових і котів, що розмовляють, поки пережитий переляк, втома і недосип не зробили своєї справи.
    Прокинувшись, Марія довго не могла зрозуміти, де вона, поки не розгледіла знайомі шпалери батькового кабінету. Від спання на незручній канапі тіло затекло, в голові клубився туман. Настрій паршивий, на пари вирішила не їхати. Марія написала викладачеві, що почувається хворою, і знов загорнулася у плед. Але лежати не було сил.
    Після швидкого сніданку, попри мряку і дощ на вулиці, Марія вирішила прогулятися. При денному світлі страшно вже не було, гумові чоботи і куртка-непромокайка додавали комфорту, а перечитані вночі матеріали не давали відповідей на її питання, але тепер вона мала бодай натяк, підказку що шукати. Принаймні, Марія в це вірила.
    Почати вона вирішила від зупинки. Відбитки її черевиків були добре видні на розмоклій глині доріжки і не так добре, але все ж впізнавано на перепрілому листі. Маша побачила, що потерча від самого початку відвело її з протоптаної стежини ближче до озера і потім водило поміж деревами. Де-не-де вона втрачала сліди, але швидко знаходила їх знову. Трохи попетлявши лісом, потерча вивело її на відкриту місцину, і вело по межі між піщаним пляжем і галявиною, але через туман, а ще тому, що Марія була зосереджена на вогнику, вона не побачила поворот на стежку до того місця, де раніше була хвіртка. Вільна від дерев галявина швидко закінчилася, і ось вона вже знов петляє між стовбурами, практично паралельно протоптаній стежині справа. Нарешті, вона дійшла до місця, де наздогнала потерча. Ніяких особливих слідів, які б натякали на нічні події вона тут не розгледіла. Марія вийшла навпростець через дерева на стежку. В цьому місці ліс не густий, підліску практично немає, і від стежки крізь дерева добре видно будинки на першій лінії. Невже ніхто не помітив того яскравого світла вчора? Вона витягнула з кишені телефон і перевірила чат містечка -жодних нових повідомлень. Якби хтось щось бачив, обов’язково б написав про це.
    Розбризкуючи грязюку, повз неї промчав велосипедист. Вона впізнала його -то був Петро, її сусід по лінії. Вдягнений у свій звичайний темно-синій велосипедний костюм із білими смугами по спині, але ззаду до поясу він навіщось причепив сокиру. Заінтригована, вона поспішила слідом.
    Далеко йти не довелося. Обійшовши по колу невелику затоку (це, напевно, та, де сіра чапля, подумала вона про себе), Марія зупинилась на роздоріжжі. Вгору до Старого хутору піднімалася вузенька непривітна стежка, натомість дорога, що йшла прямо вздовж озера була широка та доволі зручна. Свіжа канавка велосипедного протектора вела прямо, то ж дівчина пішла по ній.
    Спершу Марія побачила кинутий на узбіччі велосипед, а тоді вже почула гулкий стукіт сокири, що линув десь із середини осикового гаю. Марія раніше сюди не часто приходила, то ж не мала нагоди познайомитися з особливостями місцевої флори. Але осиковий гай вона ідентифікувала, та і не помітити і не розпізнати його було важко.
    В цьому місці ліс відступав на пагорб, створюючи перед озером галявину у формі молодого місяця. І по центру молодика ідеально рівним колом виросли сріблясто-зелені осики. Посередині височіла осика-мати, величезна, більша за будь-яке дерево прилеглого лісу. Марія придивилась, і нарахувала п'ятірку менших за розміром і нижчих "дочок", що оточували центральне дерево наче почесна варта. Всі дерева в цьому гайку були продовженням того першого, центрального, це було зрозуміло. І от саме біля центральної осики метушився із сокирою Петро.
    - Неймовірна впертість, не знаходите? - промовив чоловік за спиною. Марія здригнулася, незграбно підслизнулася при розвороті і гарантовано впала б, але її підхопили сильні руки. - Йому б іншу сокиру, а краще бензопилу… Вибачте, не хотів Вас налякати.
    Марія зустрілася поглядом з чоловіком, що її підхопив. Обличчя ніби і знайоме, але вона його не знала. Одягнений дорого, але без претензій, окуляри в тонкій оправі, сірі очі.
    - Антон. Я живу неподалік. І знаєте, вже деякий час спостерігаю дивні речі. Наприклад, вашого сусіда, що вже тиждень навідується до осикового гаю із колуном. Чи дивного чоловічка, що вештається у дворі одинокої старої пані. А от вчора неймовірне сяйво посеред лісу. І кота. Знаєте, мені навіть здалося, що за ним у повітрі пливла дівчина. Примариться ж таке. - чоловік продовжував міцно тримати її за лікоть, пильно вдивляючись в очі. 
    Марія відчула, як зрадницьки червоніють щоки. 
    - Дійсно, примариться ж таке... - пролепетала вона, м'яко вивільняючи руку із антонового захвату. - Вибачте, я маю йти...
    - Так, звісно. Будьте обережні, стежка дуже слизька.
    - Дякую, буду. До побачення. - Вона побрела назад до хвіртки, розмірковуючи, що все це могло б значити.
    На кутовому стовпчику попелястий кіт старанно вилизував задню лапу. Коли Марія йшла вздовж паркану пані Ольги, хвіртка в її двір гостинно відчинилася, а кіт зістрибнув униз і побіг сходами у дім. Таке запрошення не проігноруєш.
    Марія, на прохання Ольги Андріївни, встигла почитати вголос кілька віршів, аж поки Стефан не заніс у вітальню тацю із чашками і знайомим пузатим чайником. 
    - Як тобі наш священник?
    - Хто? - Марія підняла очі від книжки.
    - Антон, наш сусід. - включилася в розмову пані Ольга. - Тільки він вже покинув церкву, - з докором докинула вона Стефанові. - Займається якимось бізнесом.
    - Не буває колишніх священиків, - забурмотів домовий, але його перебила Марія.
    - Він бачив сяйво. І бачив, як Стефан ніс мене до вас. І він спостерігає за Петром. А Петро навіщось рубає осику.
    - Осику? - Ольга привстала в кріслі, її пальці так міцно обхопили підлокітники крісла, що аж побіліли. - Велику осику?
    - Так, ту що в центрі гаю…
    Було схоже, що Стефан також не дуже розумів, що відбувається, тому що поставив тацю із чашками на ослоні і пильно дивився на господиню.
    - А що не так з осикою? 
    Перш ніж відповісти, Ольга відкинулася в кріслі, заплющила очі і заспокоїлась.
    - То не просто осика. Точніше, не зовсім осика. То… Ну, назвемо це в’язницею, так буде правильніше.
     
    - Я мала надію, що помиляюся, але, схоже, мої підозри були не безпідставними. Була у мене підозра, що до всього, що твориться зараз в містечку, причетна відаюча. Не жива, бо живих не так багато, тай сенсу в тому немає. Це мала бути якась із тих, кому відмовлено в праві переродження. Відаючу ж не можна знищити, лише забравши її тіло. - Ольга важко зітхнула. Було видно, що вона вже дуже втомилася. Тим не менш, вона продовжила.
    - Коли відаюча вчинить щось заборонене, наприклад, призведе до смерті людини, чи іншої відаючої, то її долю вирішують Вищі. - Ольга побачила прагнення Марії задавати питання, але підняла обидві руки, зупиняючи її. - Не зараз, якось пізніше я тобі і про них розкажу. Коли я тут оселилася, я знала, що велика осика то в’язниця для такої непрощеної. Я не цікавилась, хто то і за що відбуває покарання, а зараз думаю, що дарма. Мене більше цікавила дивна активність нечисті в цьому районі. Так, тут практично не лишилося добрих, чи хоча б нейтральних до людини духів. Тільки шкідники. Я намагалася зрозуміти, що примусило піти звідси хухів, луговика і бродницю з малого озера. І не подумала, що злидні, блуд, і, ось, потерча – можуть бути частиною одного ланцюжка подій.
    Ольга знов замовкла. Дбайливий Стефан прожогом кинувся на кухню і повернувся із склянкою води.
    - Зараз починаю думати, що потерча вело тебе до осики. Розумієш, ув’язнений дух відаючої слабкий, але якщо вона знайде можливість підживитися, - Ольга прийняла від Стефана склянку і почала пити.
    - А що може її підживити? - запитала Марія, поки стара тамувала спрагу.
    - Людські емоції. Те, чим харчується більшість нечисті. Злидні забирають у людей радість і щастя. Свого часу, ще до вашого переїзду, помітивши, що злиднів стало надто багато, я наполягла встановити хвіртку до озера, щоб не пустити нечисть у містечко.
    Ольга втомлено зітхнула. У тьмяному світлі Марії здалося, що пані Ольга постаріла на сотню років, щонайменше. Марія відчула, як загусло повітря, стало важко дихати. Перед очима поливли кадри чорно-білого кіно: невеличке лісове озерце неподалік від міста. Над озером галявина, і примарні, але могутні чарівниці ув’язнюють в тоненьке сріблясте дерево молоду, можливо, вродливу дівчину.  Час іде, ліс відступає під натиском руйнівної сили людей. Техніка розширює і поглиблює озеро, на іншому березі виростає невеличкий хутір. Але галявина і осика лишаються недоторканими. Тільки осика вже не сама, навколо неї підростають п’ятеро таких самих струнких красунь. Кіно крутиться далі, і Марія бачить, як зростають перші дачі там, де нещодавно був рідкий лісок. Навколо озера пісочними плямами один за одним з’являються пляжі. Безтурботні відпочиваючі приносять із собою килимки, матраци, парасолі і емоції. Чисту і світлу, як липневе сонце, радість. Дитячий сміх білими мартинами розлітається над озером і кружляє над осиками. Крихтами, пісчинками, ув’язнена збирає цю радість.
    Місто росте, підбирається все ближче до озера, пляжів більшає. Замість кволих дачок виростає чимале котеджне містечко. А вона продовжує збирати, від літа до літа, по крапельці. Настає момент, коли у неї з’являються сили завести собі помічників.  
    - Мені байдуже до відпочиваючих, - марево перед очима розсипалося, - вони сьогодні тут, завтра їх немає. Тільки схоже, непрощена якимось чином взяла під контроль Петра. Це він зламав хвіртку, давши злидням дорогу до людей. І злидні почали хазяйнувати по будинках.
    Марія кивнула, пригадавши їх зі Стефаном першу розмову.
    - Тобто, Ви думаєте, що злидні носили до осики людські емоції?
    - Так. І я думаю, вона з їх допомогою набралася достатньо, щоб спробувати вивільнитися. Власне, для цього їй і потрібен твій сусід.
    - А що буде, коли він зрубає осику?
    - Душа вивільниться, і їй потрібне буде тіло. І знаєш, - стара уважно подивилась на Марію, - Якщо все те, про що ми зараз говоримо, відповідає дійсності, саме ти могла стати новим вмістилищем для непрощеної, якби не звільнила потерча.
    Марію пересмикнуло.
    - Пані Ольго, але ж треба щось робити! - Марію охопив такий крижаний страх, що стало важко дихати.
    - Не в наших силах щось зробити, - сухо відповіла Ольга. - Це робота Вищих. Я повідомлю, кому треба. А тобі краще заспокоїтися. І, якщо твоя ласка, то піти додому, я дуже втомилася. Стефан тебе проведе.
     
    Коли Стефан повернувся, господиня попросила його зробити чаю. Поки грілася вода, він перебирав мішечки із травами і думав. Маленький домовий був, хоч і старим, та все ж, значно молодшим за свою господиню. Він знав, що господиня нічого не робить даремно, але події останніх днів не вкладалися в жодну доступну йому логіку. Марія, безсумнівно, була відаючою, хоч і не навченою. Ольга ж, кажучи, що вона потенційно сильна, схоже, що  просто використовує її для якихось своїх цілей. А на його, Стефана, думку, розумніше було б взяти Марію на навчання.
    Розставляючи на дерев'яній таці заварник, чашки і тарілку з крихітними канапками, він розмірковував, з чого б почати розмову. Але коли господиня взяла чашку до рук, несподівано для самого себе випалив:
    - Ти не хочеш її вчити. Але витрачаєш на неї стільки своїх власних сил. Навіщо?
    - Тобі не байдужа ця дівчинка? - запитала вона у відповідь.
    - Вона не зіпсута. І ти кажеш, що сильна. Але я точно бачу, що ти не збираєшся її вчити.
    - Ні її, ні будь-кого іншого. – по тону Ольги Стефан зрозумів, що час змінювати тему.
    - Я можу ще якось допомогти? Може, зганяти до когось із Вищих? - Стефан бачив, що Ольга розуміє, до чого він хилить, але виду не подала.
    - Ні. Я впораюсь сама.
    Стефан занепокоївся. Сама! Де ж вона стільки сили візьме, коли вона згасає швидше, ніж будь коли раніше?
     
    Весь наступний тиждень Марія пропускала інститут і роботу, прикинувшись хворою. Будучи відмінницею, це не стало проблемою: вона ретельно виконувала навчальний план вдома і писала коротенькі статті для свого куратора практики.  
    Сьогодні вона знов затрималася в батьковому кабінеті. Високі, до самої стелі, книжкові шафи слугували додатковою звукоізоляцією, тому тут не було чутно, як на другому поверсі сварилися батько із мачухою. А ще підвіконня єдиного величезного вікна було широким і зручним, а спеціально пошита подушка перетворювала його на затишне читальне місце. Марія доробила першу чернетку курсової роботи і зараз безцільно серфила в інтернеті, тільки б відстрочити час повернення до своєї спальні. Рух за вікном привернув її увагу. У блакитному, ніби мертвому світлі лед-ліхтарів вона побачила сусіда. Петро у велосипедному костюмі, але без велосипеда, швидко рухався вулицею в сторону озера. В одній руці він ніс люльку-переноску, в другій – пластикову червону каністру. Марії знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти що мало хто ходить гуляти із немовлям о такій порі та ще й без візочка. Ще дрібка часу пішла на те, щоб усвідомити, що червона каністра завжди використовувалась Петром для заправки бензинової газонокосарки. Більше часу на роздуми вона не витрачала.  Зіскочивши з підвіконня, дівчина побігла в передпокій, встрибнула у гумові чоботи і вибігла надвір, на ходу застібаючи куртку.
    Здавалося, часу відтоді як вона побачила Петра у вікні, пройшло небагато, але коли дівчина вийшла з воріт, той вже встиг пройти дві лінії. Марія припустила за ним. Наблизитись так, що не видавати свою присутність, але тримати в полі зору Петра, вона змогла тільки біля зламаної хвіртки. Яскраві білі полоси на Петровій спині слугували непоганим дороговказом.
    На розвилці до старого хутору Марія уповільнилася. Далі йти немає сенсу, сказала вона собі. На душі стало невимовно важко. "Це все не має сенсу. Облиш. Краще йди додому…". Дівчина остаточно зупинилася і подивилася  на стрибаючі попереду білі смуги. Дійсно, чого це вона. І своїх проблем достатньо, навіщо їй ще й чужі. Вона розвернулася і поплентала назад, до будинків. Та не встигла вона пройти й десяток кроків, як в неї хтось врізався.
    - Ви?
    - Ти? А де він? - Антон схопив її за плечі і трошки трусонув. Марії здалося, що позаду, за його спиною проскочила срібляста тінь.
    - Швидше, він взяв із собою малу… - оговталася Марія, схопила Антона за руку і потягнула його до озера.
    З кожним кроком вона відчувала в собі незвичну впевненість, якої у неї за життя не було. Краєм ока вона помічала світлу пляму сріблястого кота між дерев, що додавало сил.
    - Ти розумієш, що відбувається? - на бігу спитав Антон, - Я побачив його на камеру, і вирішив переконатись, що він не замислив нічого поганого.
    - Замислив, і дуже погане. В осиці, відьма, - вони якраз вибігли на галявину, і Марія стишила ходу. - Дух, який Петро от-от звільнить. Відьма прагне переродження, і саме тому, я переконана, він притягнув сюди свою дитину.
    - Маячня, - відповів Антон, але в голосі не було впевненості.
    - Ти ж давно спостерігаєш, хіба ні? - Марія зупинилась. - Ти можеш не вірити у відьом, але від того вони не перестануть існувати. Зараз відбувається те, що не має відбутися. В наших силах зупинити це. Але ти маєш вирішити прямо зараз, ти зі мною, чи ні. Твоя відповідь?
    Антон уважно вдивлявся, але в темряві не міг розгледіти її обличчя.
    -І що я маю робити?
    У Марії відповіді не було.
    - Ще не знаю. Треба забрати звідти дитину, - Марія вирішила не гаяти час, розвернулася і потягнула його до осик.
    -  Отже, спершу треба забрати у Петра дитину. - Марія на ходу придумувала план дій. - А потім… Потім упокоїти непрощену. Ти вмієш упокоювати? - вона на ходу обернулася до Антона.
    - Я не розумію, про що ти говориш. - він був спантеличений
    - Відспівати. Зможеш? Ти ж священик? - раптом згадала вона, і знов різко зупинилася і подивилася на Антона. Він вперше розгледів, наскільки бліде її обличчя. В темних, широко розкритих очах, десь на самісінькому дні, палав зелений вогонь. Він побачив лише малу його іскру, відблиск, але від побаченого стало моторошно. Всі заперечення, що він хотів було сказати, вивітрилися з голови. Понад озером полетів дитячий плач.
    - Так.
     
    Звісно, Петро не зміг би зрубати величезну осику самотужки. Але йому вдалося суттєво попсути стовбур, так, що понівечене дерево накренилося і його верхівка частково лежала гіллям на "дочках". В розкуроченому стовбурі столітньої осики, наче в пащі чудовиська, розгоралося багаття, і серед яскравих жовтих язиків Марія чітко бачила сірі сполохи. Химерне видовище. Навіть не треба спеціально придивлятися, щоб зрозуміти надприродну силу, що підтримувала і посилювала горіння.
    Байдужий Петро стояв неподалік, спершись на дерево. Здавалося, він дивився у вогонь, але очі були порожні. Марія шукала очима переноску з дитиною, поки, нарешті, не помітила її перед палаючою осикою. Дівчина примружила очі і розгледіла ще дещо - на відстані кількох метрів від дерева колихалося тонке марево, ніби прозорий туман, створюючи навколо стовбура і люльки з дитиною коло.
    - Антон, забирай дитину, і неси звідси, - закомандувала вона. Благо, Антон не став сперечатися.
    Але щойно він почав рухатися в напрямку переноски, як Петро ожив, і з неочікуваною від такого миршавого чоловіка спритністю кинувся на Антона. Зав'язалася бійка. Марія вилаялася. Люлька з дитиною стояла надто близько до дерева. Якщо вона увійде в те коло, чи вистачить її сили, протистояти тій, що в осиці? Дівчина знову подивилася на вогонь - полум'я ставало дедалі сильнішим, і в ньому все чіткіше було видно білий колір. Часу немає, Марія зробила вдих і пішла до вогню сама.
     
    Світ переплавився, зім'явся, а потім знов розправився і вигладився, тільки ці троє були вже на іншій його стороні. Дівчина відразу ж осліпла від різнобарв’я виворітного світу.
    - Прийшшшла… - прошипіла полонена.
    - Давно не бачились, Оксано.
    - Тобі не під силу мене зупинити, Вольхо. Я все одно перероджуся, я все одно переможу.
    - Можливо. Тільки якщо не я, то тебе все одно зупинять інші. І не ув'язнять в осиці, знищать повністю. Навіщо ти все це затіяла? – зір помалу звикав до вивороту. Вона розгледіла сіро-сріблясту тінь осики неподалік. Дерево глибоко вросло корінням у виворіт, і все ще тримало свою полонену. Тут на ньому не було видно ані слідів сокири, ані полум’я, та це нічого не значило.
    Скільки у неї є часу? На вивороті немає часу. Тому може пройти і мить, і вічність, поки осика випустить свою бранку. Треба якнайшвидше знайти дитину і йти назад. Вільха знала, що не витримає прямого зіткнення із своєю колишньою ученицею, надто вона слабка зараз. А Оксану, попри довгий голод, тут, на виверті, живить її власна лють.
    - Навіщо!? Ти питаєш мене, навіщо? Століття я провела в цій в’язниці, поки ти проживала своє нове життя. Я заслужила прощення! Я теж хочу жити! - останні слова Оксана вже кричала. Вільха ж вишукувала в хаосі кольорів бодай натяк на дитячу душу. Невже цей недоумок, її батько, не дав дівчинці ім’я?
    - Ти стала сильною, Оксано, але навіть ти не встоїш сама проти Вищих. Тебе просто зітруть. - Серед різнобарвних плям Вольха нарешті вгледіла крихітну синю іскру, і обережно, щоб не помітила Оксана, потягнулася до неї.
    - Я не боюся цих старих шкап! - знову зайшлася в крикові Оксана. Вольха вхопила іскру і почала поволі рухатися на вихід. Та непрощена розгледіла її маневри і завищала. Осика похитнулася, у сріблі зазміїлася темна тріщина.
    - Не забереш! Вона моя! – сірий смерч потягнувся із розлому до крихітної зірки у Вольхиних руках. Вона не встигне звідси вибратись! Чи матиме людське замовляння свою силу на вивороті, вона не знала.
    - Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. І нарікаю Іванкою! – Сірий смерч торкнувся дитини, але Вольха бачила, як розгорілося блакитне сяйво, і смерч не зміг його згасити. Вольха прожогом кинулася до зовнішнього світу, роздираючи власним тілом сіру імлу.
     
    Вогонь охопив увесь гай. Марія стояла на крихітному п’ятачку, оточена з усіх сторін полум’ям, притискаючи кричуще немовля до грудей. Що робити? Дівчина ошелешено крутилася на місці, намагаючись знайти бодай шпаринку серед палаючих дерев. Чорна тінь – Антон, накритий курткою - проскочив між стовбурами і кинувся до неї.
    - Хутчіш! - Він накинув куртку на дівчину і підхопив її на руки. Куртка і сам Антон виявилися мокрими. У кілька великих стрибків він проскочив через палаючі дерева – горів не весь гай, як це здалося переляканій Марії, а лише кілька перших рядів дерев. Пройшовши вогонь, Антон опустив дівчину на землю, і далі вона вже вибиралася сама.
    Відбігши на кілька кроків від гаю, вона розвернулася до вогню.
    - Антоне, це ще не кінець! - погукала вона Антона. - Ти маєш упокоїти її!
    Антон зупинився поряд.
    - Хто ти?
    - Ти ж можеш. Ти можеш прочитати молитву за впокоєння душі, чи як там це у вас, священників, називається?
    - Можу. Тільки ти маєш відійти звідси.
    Марія слухняно відійшла до дороги і спробувала бодай трошки заспокоїти ридаючу дитину. Вона тихенько почала похитувати її на руках, як це показували в рекламі дитячих підгузків. Тільки щось не дуже допомагало.
    В центрі гаю завалилася велика осика. Від тріску і гуркоту маля злякалося і закричало ще сильніше, і де тільки сили взялися? Стовп вогню вирвався у нічне небо. Марія примружила очі і подивилась на полум’я. Було схоже, що Антон робив свою справу добре: у відблисках пожежі сірі спалахи ставали рідшими, ніби розчинялися в чистому вогні.
    - Прощавай, Оксано, - прошепотіла дівчина, і здивувалася власним словам.
     
     Стефан обережно поклав тіло господині на підлогу, звільнив його від одягу, склав руки небіжчиці на грудях, а між пальцями поклав свіжу вільхову гілочку.
    Вона пішла раніше строку, не витримала напруження. Звісно, вона все зробила сама, не стала нічого повідомляти Вищим - надто мало часу лишалося. Відступивши на крок, він тяжко зітхнув. Що ж, він зробив усе, що міг. До весни він буде далеко звідси, і нічим не зможе допомогти. Лишилися виконати кілька останніх завдань, прості формальності. Отримати свідоцтво про смерть, підготувати документи для нової Ольги, передати листа, якого господиня написала для Вищих. І чекати. Чи закличе вона його знов до себе?
    - До зустрічі, Вольхо.
     
    Коли Марія прокинулася, через величезне, на всю стіну, вікно, в кімнату заглядало сонце. Воно було по-осінньому м'яким і сумним.
    -Доброго ранку, - озвався до неї Антон, - Ти вчасно, я вже збирався тебе будити. Сніданок майже готовий. Хоча, відверто кажучи, це вже обід, але хто зважає! - голос його був бадьорий і веселий, хоча Марія приводів до веселощів не бачила.
    - Чому я у Вас? Що сталося?
    -Ми вчора провели незабутню ніч, після чого ледь доплентали до мого будинку. Ти була настільки знесилена, що заснула практично у мене на порозі, тож з мого боку було неввічливо  не дати тобі притулок.
    Марія ошелешено витріщалася на нього, усвідомлюючи сказане.
    -Гей, це не те, що ти подумала! - Антон нарешті зрозумів, наскільки двозначним були його слова.
    - А що я мала б подумати? - вона встала з дивану. Напевно, поки вона спала Антон турботливо вкрив її тонкою ковдрою. А під ковдрою ж вона була повністю вдягненою, не вистачало хіба що гумових чобіт. Дощовик від верху до низу був замурзаний у бруд і кіптяву, і неприємно смердів горілим пластиком.
    - Як це все? Що зі мною сталося? О, я нічого не розумію! - Марія була готова розридатися.
    - Чекай, ти що, нічого не пам’ятаєш?
    Антон підійшов ближче і взяв її долоні. Тепер Маша розгледіла, що у нього обпалені брови і чуприна. Але на відміну від неї, він був чистим, і у свіжому спортивному костюмі, який слугував домашнім одягом. Антон заглянув їй в очі.
    - Пішли. Все після сніданку.
    Правда, чекати закінчення сніданку ніхто не став, розмова почалася практично відразу. Маріїні спогади обмежилися дорогою від будинку до хвіртки і білими смугами на костюмі Петра. Тому говорив більше Антон. Він коротко переказав всі подальші події. Час від часу в пам’яті Марії виринали окремі епізоди, але більшість того, що розповідав їй Антон виявилося для неї новим.   
    - Стій, ось тут я пам’ятаю! - Зраділа Марія раптовим спогадам. - Ми знайшли Петра. Він був непритомний, і ти сходив до озера за водою. Він отямився і вже був нормальний, а не такий навіжений, коли ним керувала відьма. Відаюча, - поправила вона себе. - Він, як я зараз, не зміг згадати, що він тут робить. І ти телефонував його дружині, щоб вона прийшла і забрала і його, і дівчинку. А от що було до всього цього… Я нічого не пам'ятаю, - сумно констатувала Маша.
    - Шкода. Тому що я пам’ятаю, але не розумію, - підтримав її Антон, ставлячи на стіл чашки із кавою. - Може, нам варто навідатися до твоєї недавньої знайомої?
    - Ти про Ольгу?
    Антон ствердно кивнув.
    За вікном залунала сирена швидкої допомоги. Звук наблизився до будинку і затих. Антон різко підвівся і вийшов у вітальню, Марія поспішила за ним. Через чудове панорамне вікно вони спостерігали, як із швидкої вийшли медики і зникли за дверима ольжиного будинку. Марії здалося, що вона побачила Стефана у його людській подобі. За півгодини медики винесли з будинку носилки із вкритим простирадлом тілом. Швидка поїхала.
    - Схоже, ми спізнилися, - сумно констатував  Антон.
    - Але ж ще є Стефан! - заперечила Маша.
    - Ти про кого?
    - Її кіт, точніше, домовик, він на кота перекидається. Він може щось знати! - Марія розвернулася від вікна, щоб вийти, але усвідомила, що не розуміє, де вихід з будинку.
    - За мною, - прийшов на допомогу Антон.
    Коли вони вискочили на двір, швидка вже від’їхала. Та їм пощастило, медики швидкої не причинили за собою хвіртку. Марія забігла на ганок.
    - Стефане, - затарабанила Марія по дверях. - Стефане, відчини, будь ласка, мені необхідно поговорити!
    Сірий пухнастий кіт потерся об її ноги.
    - Стефан! – зраділа Марія, - я хочу поговорити з тобою про сьогоднішню ніч. - Вона присіла і погладила м’яку шерсть.
    Кіт ткнувся мордою в її долоню і замурчав.
    - Знаєш, я думаю, це просто кіт, - сказав Антон, - І він не стане з нами розмовляти.
    - Ти думаєш, що я поїхала дахом? - розізлилась Марія.
    - Я тобі вірю. Але думаю, що саме зараз це просто кіт.
    Він спустився з ганку і підійшов до хвіртки. Марія відчула гарячі сльози в куточках очей.
    - Маріє, а йди но сюди, - гукнув він дівчину, - тут є дещо.
    Коли вона підійшла, він рукою показав на напис крейдою на дошках. «Приходьте весною».
     
     
    Повернення до життя було тяжким, як і завжди. Вольха, не приходячи до тями,  знов пережила своє перше народження, свою першу посвяту, свою першу - мученицьку - смерть, і своє перше переродження. За цим спогади посипалися, наче горох. Її корчило в муках від всіх пережитих зрад і образ. Вона знов плакала над всіма втратами, і знов раділа перемогам. Калейдоскоп із обличч тих, кого вона знала, любила, ненавиділа, вбивала чи рятувала. Згадати, пройти крізь всі вже забуті муки, наново пережити всі вже пройдені життя, такою була плата за життя наступне. Мала б голос, то кричала, щоб викричати весь біль. Але ні, він лишиться всередині, зав'яжеться міцним вузлом десь під серцем, і потім ще не один рік буде нагадувати про себе. Нове народження не дається легко.
    За душевним болем відразу приходить біль фізичний. Старе тіло плавиться і пливе, змінює форму, ніби глина під вправними пальцями гончара. Вільхова гілка пускає коріння прямо в серце, із бруньок тягнуться тонкі гілки, які червоною павутинкою вкривають те, що колись було її тілом. Коли ж гілки зазеленіють тонким бархатистим листям, вона відродиться. Вона буде слабка, беззахисна, але жива.
     
     
    *Грицько Чубай

  Время приёма: 16:25 10.09.2019