12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Літопис Града Змієва Количество символов: 37754
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an011 Через воду і вогонь


    

    
    

    _________________________
    

    Мешканцям прикордонного селища завжди доводиться обирати, якому правителю сплачувати данину. За вибір можна  поплатитися привидом голоду на порозі - і страхітливими подіями. Чи знайдеться герой, готовий захистити людей від лиха?
    _________________________
    
    

    Потім казали, що ця історія почалася тоді, коли київський князь Оскольд пішов проти хозар, дійшов до самого Каспію, і кілька великих поселень уличів, в тому числі й наш Мирів, перейшли під його руку, кинувши платити данину хозарам.
    Я ж знала, що для мене вона почалася тоді, коли жінка Мирівського старости розродилася до строку, привівши мене на світ. Мати розповідала, що батько вирвав половину бороди, поки відьма-повитуха не запевнила, що і жінка, і дитя житимуть.
    — Ото хутко дівка прийшла, поспішала до нас, — сміявся тоді він з полегкістю. — Рання і прудка, тож буде Ярою. Певно, ще й заміж схоче раніш за старших сестер.
    — Від Яри до Мари недалеко, — похмуро обізвалася на те повитуха, — і заміж вона вийде нескоро, і суджений її чужинець, і належатиме вона не людському світу. І матиме власну казку, яку створить на землі, що її покличе.
    Мати моя, Любляна, розгнівалася тому злому пророцтву, і, хоч не могла ще встати з ліжниці і відьму остерігалася гнівати, але не заспокоїлась, поки не вигнала ту з хати. А мені в колиску поклала свій серп і батькову сокиру, аби відігнати зло. Сорок перших днів свого життя я спала на холоднім залізі.

    ***

    Лихо прийшло у розпал літа, коли на світанку хтось із селян пішов навідати свій наділ і повернувся нажаханий та в розпачі. Хтось витоптав і випалив чималу латку жита на полі. Наступної ночі все повторилося на другому полі, і на третьому. Громада розуміла: як не спинити невидиму силу, котра нищить посіви, чекай на голодну зиму.
    Чоловіки зібралися ватагою, взяли вила, коси, рогатини, молотильці, ціпки, та гайнули в ніч вартувати врожай. Коли минула північ, на поле нізвідки вискочило двійко чорних коней – рослих, як найкращі степові, але замість грив і хвостів вогонь реве, з ніздрів – клуби диму в’ються, а з пащ – червоне полум’я виривається, і стрибають полем, і ржуть, і іскрами сиплють.
    Вся ватага завмерла, а вогненні почвари вже й поле запалили, і за мить не витримав Жадко із Балки, по чиєму хлібові товклися коняки. Скочив уперед, вдарив коня упоперек крупу косою. Коса спалахнула, мов скіпка, а кінь розвернувся і як стрибоне на Жадка! Чоловік відкинув палаючу косу і метнувся навтьоки, але кінь нагнав його одним стрибком, встав на дибки, збив Жадка на землю і почав топтати, аж кістки захрумтіли.
    Селяни миттю кинулися врізнобіч, а позаду востаннє кричав Жадко і смерділо паленим.
    Зранку Жадкове тіло – купу стовченого, горілого м’яса – знайшли посеред спаленого поля. Жадкову вдову з двома дітьми обіцяв прийняти його брат, але хліба у громади лишилося ще менше. І тоді ґвалт підняли жінки. Сказали, що раз чоловіцтво нічого не може з тим вдіяти, самі виступлять на захист села - способом, яким споконвіку обороняли житла від мору та інших напастей.
    Вигнали господаря з крайньої хати, роздяглися донага, всі, від старих бабів і до дівчат, у яких тільки пішла кров. А як зійшов на небі місяць, розпустили коси, взяли плуга і потягли борозну навколо селища. Вела Жадкова вдова, Крем’яна. Жодна жива душа не з’явилася перед ними, жоден звір не вискочив за село. І то щастя для них, бо кожного стріченого мали би забити до смерті.
    Та не допомогло.
    Бо поки орали борозну, вогненні коні знову налетіли на поля, потоптали і попалили зерно. Відьма була безсила. В розпачі гукнули волхвицю з лісу, але й та не зуміла заклясти вогненних коней:
    — Їх послав до вас хтось дуже сильний, сильніший од мене. І не волхв. Скоріше за все, хозарський чаклун. Я пошлю вістку до тих волхвів, що можуть з ним потягатися.
    — Доки та вістка йтиме, все зерно понищать вогненні коні! Що їстимемо взимку?
    Волхвиця легенько стенула плечем:
    — Той, хто послав цих коней, мав мету. Почекайте, поки він об’явиться.
    — І схоче данини! — обізвалась Любляна, старостина жінка. — Що нам тоді, платити і хозарському кагану, і київському?
    — Хай Оскольд захистить нас, раз Мирів під його рукою тепер! — пролунало з натовпу.
    — Потрібні ми йому!
    — Не доскачуть його ратники!
    — Що зроблять княжі вої проти чаклунства?
    — Нехай княжі волхви прийдуть!
    — Нема більше княжих волхвів! Вдяг Оскольд хреста на шию, зрадив Перуна і Даждьбога!
    — То все плітки і наклеп! Не може такого бути!
    — Може, у нього в Царгороді маєток, і він за нього хрест на шию повісив і боярам своїм велів!
    Поки громада вирувала, як розбурхане море, волхвиця пішла.

     
    ***

    Їм лишалося тільки чекати – чудесного рятунку чи голодної смерті. І майже всі, окрім, хіба що, малих дітей, розуміли, що друге вірніше.
    За кілька днів четверо подорожніх при зброї та на добрих конях завітали до Мирова, стали коней напоїти і подивувалися:

    — Що трапилося, ціле селище у скорботі? Навіть собаки не брешуть.
    — Бачили випалені клапті на полях? — зітхнула жінка біля колодязя, чорна і зібгана. – Вогненні коні витоптують хліб, прирікають на голод, а вгамувати почвар нікому не сила.
    — Вогненні коні? Диво, — почухав потилицю старший з мандрівників. — А скажи нам, жінко, де тут у вас кузня, кінь у мене розкувався.
    — Он за Старим Валом – річка Мирка, на річці млин, а вниз за течією — кузня.
    Мандрівники рушили, куди вказали. Коваль заходився підковувати і оглядати решту коней, а подорожні тим часом чекали – та й побачили дівочий гурт, що з кошиками білизни прямував до берега. Йшли гуртом, близенько одна до одної, тільки одна, статна і темноволоса, в чиїх рисах ясно прозирала кров степовиків, чим ближче до річки, тим більше оглядалася і уповільнювалася. Коли дівчата порівнялися з кузнею, гукнула одну з подруг, щось зашепотіла на вухо, благально заломила руки, сунула їй свого кошика і побігла пріч. Решта дівчат лише плечами познизували.
    — Що за дівчина? — запитав один з мандрівників, найбагатше вбраний, при кольчузі.
    Йому відповів хлопчина-підмайстер:
    — Яра, Орешка Дзвінчука, старости нашого, дочка.
    — Красуня! – примружився мандрівник.
    — Красуня, але дивачка. На річку прати не ходить. До колодязя за водою теж. Коли їй п’ять було, мало не втонула, відтоді води боїться. А гонорова! Сімнадцять років, скоро перестарком буде, а сватам відмовляє. Доньці старости можна й перебирати, бо й красива, й заможна, але треба ж і міру знати, - пирхнув підмайстер, оглядаючи копито. – Приймайте свого красеня, добродії.
    — Кажеш, всім сватам відмовляє, куниця-красна дівиця? – затято уточнив кольчужний, не дивлячись на коня, алише дівиці услід. - Мені не відмовить!
    Мандрівники лишилися ночувати в селищі. Їхній ватаг, що розпитував підмайстра, рушив до старости надвечір:
    — Моє ім’я — Славин, я дружинник київського князя, — простягнув бляху з княжим знаком, — беруся звільнити Мирів від вогненних коней, а ви за те віддасте свою доньку мені за жону, — погляд його метнувся туди-сюди по хаті, шукаючи ту саму, темнокосу.
    Орешко глипнув на Славина розгублено. Навіть у добрій кольчузі з двосічним мечем і з княжою бляхою Славин не справляв враження людини, здатної перемогти вогненних коней. То справа для волхва, не для воїна!
    — Згинеш, хлопче. Кісточок твоїх на світанку не зберемо!
    — Не згину! — реготнув Славин, упираючи руки в боки. — Дайте лиш мішок вівса, доброго батога та бочку смоли. А спис у мене свій є, наконечник. Лиш руків’я йому доладнати.
    Староста зітхнув і кивнув. Згине —  то й згине.
    Опівночі воїн стояв на між засіяними полями, розливши у житі смолу і розсипавши зверху овес. Було темно, тихо. Аж затріскотіло, запахло димом, і двоє чорних коней вискочили на поле, ніби з повітря. Спалахнули хвости, з пащ війнуло вогнем, посипалися іскри. Коні кинулися до стиглого вівса – та й погрузли мордами у смолі! Коні били копитами, ревіли, борсалися, а один вирвався і кинувся на Славина: вогонь між зубів горить, з морди смола летить, очі як жарини. Удар батога остудив його, змусив відступити, але тут й інший кінь звільнився. Славин схилив списа і вправно бив батогом, стримуючи коней, колючи їх у боки і ухиляючись від вогню – і так цілу ніч. Славин слабшав – але й коні теж, і, коли світанок зайнявся над полями, Славин відсік голову одному з коней, а іншому прохромив шию. І аж тоді осів на землю і заснув там же, на латці спаленої землі.
    Та його скоро розштовхали щасливі селяни. Кілька відчайдухів наблизилися до мертвих коней. І по смерті ті лишалися чорними, мов смола, а вогненні хвости і гриви потьмяніли. Втім – одна грива. У одного з коней бракувало голови: на полі валялося лиш тіло
    — А де голова поділася? — крикнули з юрби.
    — Гадки не маю, — буркнув Славин і важко підвівся. — Я їх убив, моя частка угоди виконана, — і витязь глянув на старосту.
    — І я свою виконаю, — відказав староста. — Стане Яра тобі жоною.
    Коней спершу хотіли спалити, та передумали: хіба злякається вогню вогненна почвара? Закопали на пустирі, довкруг могили насипали коло сіллю, а зверху насіяли мак-видюк, аби не пустити чужу силу назад у світ Яви. Поки ховали коней, дізналися, що без голови лишилася кобилиця з білою плямою над переднім копитом, а з пробитою шиєю — жеребець.
    Скоро весь Мирів почав готуватися до весілля.
    — Щастя в домі! — раділа Любава Орешкова, жінка старости. — Маю я піти  перепросити у відьми, бо її правда, Ярин суджений здалеку приїхав!
    Кинула розбирати скрині з доччиним віном, вибігла на вулицю та ділилася з людьми своєю втіхою: лихе пророцтво обернулося благою звісткою!
    Але Яра не раділа. Схилила голову, коли почула, яку плату забажав Славин. Мовчки перебирала з матір’ю посаг. Готувала весільне вбрання і погоджувалася з тим, що весілля відгуляють без обрядів, щойно прийде до Мирова волхвиця.
    — Дочко, — зітхнув Орешко, вкотре відводячи погляд від блідого Яриного лиця. — Так, я дурнем був, коли погодився! Пробач! Але хто знав, що чужинець впорається! Як йому тепер відмовити?!
    — На вас не маю гніву, батьку, — завірила дівчина, однак погляд відвела. —Просто на серці неспокійно.
    — Донечко! — не стримався староста. — Я велю Славину, аби кілька місяців ти жила з ним в нашому домі. Якщо він тебе образить словом чи ділом — заберу тебе в нього, присягаюся.
    — Він гордовитий і не звик, щоб йому й слово впоперек казали. Але тривожно мені не через те, — відказала Орешку донька, але більше нічого не додала.
    Надвечір в Мирові влаштували бенкет. Розпалили багаття за селом, принесли столи, пили брагу і мед, танцювали.
    — Чи можу з вами поговорити? — почув Славин і розвернувся, аби побачити свою невісту.
    — Про що ж? — вигнув брову.
    — Вам не слід брати мене за жону, - Яра стиснула пальці.
    — Твій батько обіцяв тебе мені. Невже хоче порушити власну обіцянку?
    Дівчина похитала головою:
    — Зі мною… говорить вода, - після вагання пояснила дівчина. - Шепоче, що коли ви візьмете мене собі, не побачите світанок наступного дня.
    Витязь спохмурнів. Але опанував себе і розреготався:
    — Бабські страхи! Кого ж мені тут боятися? Невже ти так захочеш стати вдовою?
    Яра заплющила очі. Розплющила, видихнула:
    — Вода говорить зі мною. Вода каже, що ти не дружинник київського князя. Ти кинув його, як Оскольд вдягнув хреста на шию.
    — Так вчинив не тільки я! — скипів Славин. — Половина київських бояр теж!
    — Воля ваша, — похитала головою Яра. — Але не беріть мене за жону, благаю.
    — Ще чого! — зашипів витязь. — Я тебе добув у чеснім бою! Ніхто не примусить мене відступитися! — схопив дівчину за плече, аж Яра скривилася від болю. — А бабські забобони з тебе виб’ю!

    ***

    Святкували з учора – і продовжили. У Мирові загув весільний бенкет – танці, наїдки, вогнища, аж скоро більшість гостей, здавалося, забула, що триває весільна учта. Згадали, тільки коли одна з жінок окликнула Любаву:
    — А чи постелено молодим і чи зготувала, ти, Любаво, дочці першу намітку?
    Всі стрепенулися, загомоніли. Подивилися туди, де на чолі столу сиділи молодята: Яра у весільному строї та вінку і Славин, котрий вперто вбрався у свою змінну одіж, не захотів брати чужої сорочки. Ще й меча при поясі тримав.
    Матері Славина на весіллі не було, тож Лагода, ковалева дружина, взяла до рук білу намітку з найтоншого полотна – таку, яку годилося наступного разу вдягти хіба на велике свято чи на власний похорон – розплела Ярі коси і пов’язала намітку. За звичаєм, дівчина мала тричі вириватися, не даватися покрити голову, але Яра вирвалася тільки раз, а надалі затихла, покірна і нерухома.
    Дружки та свашки забрали молоду з-за столу й відвели до комори, де вже приготували для них зі Славином постіль, застелену чистим полотном. Роздягли, допомогли вдягти нову сорочку і лишили там, чекати на жениха.
    Коли надворі заверещало, Яра заклякла.
    Спочатку думала — мариться, бо ж вода шепотіла про лихо і біду! Але крик не стихав, кричали жінки і чоловіки, і чулося межи того крику щось нелюдське, і в комору потягло димом. Немов зачарована, Яра кинулася до дверей.
    Бенкетні столи палали, кидаючи в небо снопи іскор та хмари диму. Люди розсипалися навколо, хтось повз від полум’я, хтось катався, збиваючи вогонь із сорочки, хтось бігав у хмарах диму, гукаючи рідних.
    А за п'ять кроків від комори висіла в повітрі кінська голова.
    Величезна, в людський зріст, чорна і з вогненною гривою і вишкіреними білими зубами.
    Зникла голова тої кобили, яку Славин вбив.
    Кобила знайшла свого вбивцю — Славин задкував перед коморою, тримаючи меч в руках. Славин загарчав, замахнувся…
    Яра як була, в сорочці та у намітці, вискочила з комори і побігла, але час як застиг. Кобиляча голова всохла до майже звичайного розміру, форкнула димом, пірнула під меча — і блискавичним ударом вчепилася в Славинові ребра, вириваючи шмат з пів тіла. Славин закричав, захрипів і забулькав. Кобиляча голова прохрумтіла, розпанахавши Славину груди чи не навпіл, виборсалася з рани і заіржала. Зі скривавленої морди вирвалося полум’я.
    Яра кинулася до Славина, вхопила за плечі, била руками по тліючий сорочці і затуляла долонями страшну рану – а в самої вже тліла намітка, бо Кобиляча голова дихала просто Ярі у маківку.
    А тоді здійнялася вище – і зникла.
    Яра схилилася перед мертвим Славином і закрила йому очі.
    — Я ж тебе попереджала. Чом не послухав мене?

     
    ***

    — От вони, от!
    — Людоньки, горе! Лихо!
    — Встань, чого заклякла? Сили земні й небесні, ти уся в крові! І волосся обгоріло!
    — Серце в нього вирване! Он яка діра в ребрах!
    — Підводься, дівко! Як смієш не коритися матері?!
    — Та у тебе ж вся сорочка в крові!
    Її термосили, кричали, плакали. Хтось навіть ляпаса дав, але Яру це не вразило. Вона сиділа на землі і дивилася невидющими очима.
    — Яро, доню, та що з тобою? — плакала мати і кликала волхвицю, — що з нею, скажіть? То переляк чи щось гірше?
    Волхвиця підійшла до Яри, провела руками по її лицю, торкнулася жилки на шиї, зап’ястя. На мить відступила, огледіла дівчину ще раз, і, нарешті, сказала:
    — То переляк, варто тільки змити його чи пустити за вітром. Але ще на ній вогненна мітка, якої я в житті не бачила. Гадки не маю, що воно таке…
    — То що ж робити?
    — Зараз, посеред ночі, ми нічого не вдіємо. Ніч належить Наві. Можна замкнути дівчину в Межовій хатині до ранку.
    Від цих слів Яра здригнулася і вперше відчула холод серпневої ночі. Кліпнула — в Межову хатину? Її? В Межовій хатині, в балці за селом, замикали тих, хто порушив межу між світами. Сам став межею, по якій до Яви можуть йти Навські —  істоти, страшніші за лісовика чи водяника. З першими за пожертву можна домовитися. А мешканці Нави не укладають угод з людьми, хоча й зайти до Яви їм непросто – тільки опівночі або в оскверненому місці – або через людину, на якій знак Нави. Відколи Яра зрозуміла, що єдина у селищі чує шепіт води, боялася – що це той знак і є. Тому і боялася Межової хатини, гадала, що опиниться там і більше не вийде на світ.
    Тому й мовчала про свій дар, навіть матері сказати не наважилася.
    — Тільки до світанку, — поспішила сказати Любава. — А зранку ти звільниш мою дитину від цієї вогненної мітки!
    — А ти тільки про свою дитину думаєш! — верескнув хтось із натовпу. — Раніше врожай наш топтали вогненні коні, а тепер і самих нас палитимуть? Весь Мирів може до зими не дожити, а їй лиш би з любої донечки мітку зняли! Хай спершу волхвиця ту Кобилячу голову поборе, а тоді вже за дівку береться!
    — Та яка вона дівка? Їй голову покрили!
    — А до комори жених не дійшов, то дівка!
    — Не дівка вже!
    На плечі Ярі опустилася тепла хустка.
    — Ходімо, не треба їх слухати. Межова хатина для тебе прихисток не від Нави, а від людей, — прошепотіла волхвиця, ставлячи Яру на ноги. Яра покірно пішла слідом, тільки спитала хрипко:
    — Чи вийду я звідти?
    — Щось придумаємо, - після мовчанки зронила волхвиця.

     
    ***

    Навколо Межової хатини вивищувався паркан в людський зріст, от лиш із хмизу. Але не для того він був поставлений, щоб стримати грубу силу. До воріт були прибиті різьблені сонце та місяць, на жердинах стриміли черепи корів та коней, а ще — два вовчих черепи, і Яра пригадала, що одного з вовків, вожака зграї, вполював її брат. Землю довкруг воріт рясно вкривали барвінок та любисток, заступаючи шлях чужим силам. Обабіч воріт, просто під вовчими черепами, росли два розлогі тернові кущі.
    Ворота рипнули, пропустили неждану гостю. Волхвиця зайшла слідом і повела Яру до самої хатини. Межова хатина була крихітна – ледь три кроки туди-сюди ступити, чисто побілена, із зачиненими віконницями. А ще піднята над землею дерев’яними підпорами мало не на лікоть.
    Яра озирнулася на селище – але в сутінках Мировські хати уже не було видно.
    З дверей хатини вдарив полиновий дух. Жмутки полину висіли під стелею ґронами.
    Волхвиця поставила на долівку маленького кошика, повернулася й повісила Ярі на шию мідний ключ-оберіг:
    — Замкни хатину зсередини і поспи. Зранку будемо розбиратися. В кошику для тебе вода, паляниця та кендюх, ти ж і не поїла сьогодні, правда?
    Яра подякувала і дивилася услід жінці, поки не стукнув засув на воротах. Тоді і сама зачинила двері, вляглася на солому в дальньому від дверей кутку і закуталася у шкуру, що лежала поруч. Від соломи також линув гіркий запах полину, розчиняв у собі пахощі інших трав. Голод мучив менше за втому. В хатині, варто було зачинити двері, стало дуже темно – лиш тьмяне світло проглядало через віконниці, а тоді й воно згасло. Краще поспати, так швидше надійде ранок, і вона вийде з хатини на волю.
     
    Зі сну вирвав Яру стукіт. Щось гриміло – ніби гроза, але дощу не було, через двері чулися цвіркуни. Яра сіла в кутку, озирнулася, і тут гримнуло у двері — аж засув здригнувся, зі стелі посипався порох і сухі скалки полину.
    — Дівко-дівко, одчини! – дивний голос не жіночий і не чоловічий, навіть мавки з лісу говорили не так.
    Яра втиснулася в стіну, помацала навколо себе, але поряд був лише кошик.
    Ще один удар у двері — і язик від страху прилип до піднебіння.
    — Дівко-дівко, одчини!
    Яра шарпонулася, зачепила кошика і почула плюскіт – адже волхвиця лишила їй сушеного гарбуза з водою…
    “Відчини їй, Яро. Відчини”, — шепотіла вода.
    “Навіщо?”
    “Щоб дізнатися правду”.
    — Дівко-дівко, одчини! — в міцному дубовому засуві з’явилася тріщина.
    Попри темряву, Яра незрозумілим чином бачила це – розрізняла й стелю, і в’язки полину, і тиньковані стіни.
    Руки й ноги тремтіли, коли вона спробувала встати. А три кроки до дверей здалися нескінченними.
    “Спинися, Яро, невже ти справді вчиниш, як велить вода? Забула, як мало не потонула в дитинстві?”
    Не забула. Намацала засува і, після вагання, смикнула його убік.
    В отвір дверей вдарило місячне сяйво, а за дверима висіла Кобиляча голова.
    Та сама, з вогненною гривою. Тільки на цей раз маленька, кінського розміру
    — Дівко, дівко, пересади через поріг! — миролюбиво звеліла Кобиляча голова.
    Яра зачудовано глипнула на неї. Простягнула руку і торкнулася страшної істоти. На дотик — звичайна кінська голова, і навіть вогненна грива не обпікає. Яра перевела погляд на ніж, загнаний в одвірок, як оберіг, і обережно узялася за руків’я.
    “Дурна дівка. Навіть якби двері розлетілися на друзки, зайти без дозволу могла б тільки людина! Нащо ти це робиш?”
    Щоб дізнатися.
    “Ото вигризе вона мені серце, багато дізнаюся”.
    Яра відступила, даючи Голові дорогу. Кобиляча голова безгучно пролетіла над порогом, озирнулася, але вбивати Яру не починала.
    — Дівко, дівко, дай вечеряти!
    Яра підняла брову, але дістала паляницю, розламала навпіл, посолила і простягла половину. Голова роззявила пащу і ковтнула шматок, і тоді дівчина наважилася озватись:
    — Ми розламали хліб під одним дахом,— дивно вірити, ніби звичай гостинності спинить чудовисько, але раптом? Не вбила ж вона Яру досі.
    Кобиляча голова форкнула і наморщила носа.
    — Дівко, дівко, не мене тобі слід боятися.
    — А кого? — вчепилася в ці слова Яра.
    — Того, хто вбив на жертовнику мене з моїм лошам, пропік нас вогнем, напоїв ненавистю та послав карати за несплачену данину.
    — І хто ж він?
    — Чи багато тобі скаже ім’я одного з чаклунів Великого кагана?
    — Небагато, — погодилась Яра, — може, волхвиці нашій скаже більше.
    — Волхвиця ваша лежить без тями навпроти воріт.
    — Мертва? — Яра намагалася не виказати страху.
    — Як доживе до світанку, то, може, й житиме. Я, дівко, вбивати не люблю, лиш виконую накази господаря. А він повелів убити всіх, обдарованих чарами, в цьому селищі. Дуже розгнівався на твого жениха, бо той подолав його слуг.
    — Усіх, обдарованих чарами? І мене?
    — Авжеж. Більше тут нікого не лишилося. А ти найсильніша з усіх, нині мною убитих, хоч ця хатина і гасить силу — навіть влада господаря наді мною ослабла.
    Яра через силу прожувала свій шматочок паляниці, ковтнула води з гарбуза і спитала:
    — Твій господар, значить, хоче моєї смерті. А чого хочеш ти?
    — Свободи, — форкнула голова. — Але я її не побачу, поки живий мій господар.
    — Кажеш, — продовжила Яра, — що я найсильніша в окрузі. Може, укладемо угоду? Тобі свободу – нам життя?
    Кобиляча голова глипнула на Яру правим оком і веліла:
    — Дівко, дівко, залізь мені в ліве вухо, а у праве вилізь.
    Яра здивовано витріщилась на неї, але Кобиляча голова висіла перед нею – такого ж розміру, як і була, з невеличкими вухами, що здригалися, як у звичайного коня.
    Дівчина обійшла голову, глянула на свої руки, торкнулася лівого вуха пальцем. Та й провалилася в чорну круговерть.
     

    ***

    За  мить усе минулося, і Яра тріпнула головою, відганяючи марення. Огледіла крихітну хатину і здивувалася: все було так само, як досі, тільки не зовсім так. Зник запах полину, тіні інакше лежали.
    — Де ми?
    — В Яві мій господар сильніший й досвідченіший, а тут він далеко.
    — То ми в Наві? — здригнулася дівчина. Від Нави її замкнули у Межовій хатині. А воно он як повернулося.
    — Тут ти сильніша, Змієва відьмо. А він звідси не чекає нападу.
    — Як ти мене назвала?!
    Кобиляча голова не відповіла, тріпнула гривою, і на долівку впав клубочок.
    — Те, що скажу, може почути й мій господар, і краще тобі цього не знати, аніж ділити знання разом із ним. Але цей клубок допоможе тобі знайти його і не видати себе до строку. А раз ти мене нагодувала, то запам'ятай – господаря мого звати Булансар, і на роду йому написано вмерти від води та вогню одночасно. А ще пам’ятай, що у Наві ніхто не може брехати. Тільки недоговорювати.
    З цими словами Кобиляча голова зникла – як розчинилася.
    Яра підняла клубок і помітила на підлозі каганець. Його в Яві точно не було.
    У Наві засув на воротах був ізсередини, а черепи — вдягнені у плоть. Всі звірині голови, як одна, повернулися на стукіт засува.
    — Куди зібралася, дівко? — загарчала вовча голова зліва.
    — А вам яке діло? — кого-кого, а вартового Межової хати Яра не боялася. Не після того, як зі Святком, ковалевим сином, вкрала цей череп з кузні погратися, а потім отримали від батьків на горіхи.
    “Череп сушили і ладнали, аби вовк за велінням волхвиці сім раз по сім літ вартував Межову хатину! А якби ви, шибеники, його зламали?” — гнівався батько.
    — Тебе сюди волхвиця привела, ти під нашою охороною до світанку. Виходити тобі слід точно не в Наву.
    — Теж мені вартові знайшлися! — гримнула Яра. — Хто до мене Кобилячу голову пропустив?
    — То не ми! — скипіли вартові. — То все коні! Сестру свою пропустили!
    — Мені байдуже, хто. Ви не вберегли мене, хоч мусили! Волхви про це дізнаються.
    — Не кажи нікому! — заіржали конячі голови. — Бо волхви продовжать строк нашої служби на сім літ! А ми ж напровесні вже були б вільні!
    — З якого дива мені вас покривати? — знизала плечима Яра.
      А ми допоможемо! — врізнобій запевнити вартові. — Кажи, чого хочеш!
    — Вогню, — без вагань відказала дівчина, — такого, щоб не погас ні від води, ні од вітру, ні від чар.
    — Такий вогонь тобі хіба хтось зі Зміїв дасть, — відказав один з вовків, — але візьми з мого правого ока червону жаринку — і матимеш вогонь, котрий можна підтримати силою власного духу, а погасять його не всякі чари.
    Яра стала навшпиньки, дістала жаринку і запалила каганець. Обережно взяла його до рук і кинула перед собою клубочок. Той спалахнув зеленим вогником – і жваво покотився вперед.
    Світ у Наві був схожий на Яву, але дивно інший – хоч і темно було навколо, але видно. І з відстанями тут щось коїлося — щойно Яра йшла знайомим гаєм, а вже за мить опинилася на березі велетенської незнайомої річки – широкої, аж до обрію. Ще крок, хмара бризок — і ріка позаду, дівчина й злякатися не встигла.
    Попереду лежав безкраїй степ, чорний у темряві, зливався з таким же чорним небом, і здавалося, ніколи не перетнути того степу. Під ногами Яри хиталися невидимі трави, від них пашіло жаром, як від вогнища. На чорному полотні неба – тисячі зірок, а у темряві степу — одна зоря, Ярин клубочок – і рветься, стрибає у руці. Яра побігла за ним.
    І втретє спинилася – перед крутими пагорбами, порослими лісом. Межи пагорбами текла повноводна річка – хоч і не така широка й могутня, як та, що лишилася за спиною. Але навіть на такій відстані Яра чула настирний шепіт води.
    Вода, що бігла біля підніжжя гори, вдарила у вуха тисячеголосим гомоном, оглушила і ледве не збила Яру з ніг. Годі було розрізнити, про що шепочуть, кричать, волають ті голоси – ніби кожна крапля річки казала своє.
    Яра заточилася, а тоді подумки гримнула: «Тихіше!» — аж сама злякалася своєї відваги. Багатоголосий шум тієї ж миті затих, лишився тільки звичний, ледь чутний, шепіт. Такий, який переслідував її все життя, бо ж нема на світі місця, де не чулося б голосу води.
    Дівчина стиснула в руках каганець, огляділася – аж раптом клубок блимнув і згас, котнувшись у бік скелі, що вивіщувалася над рікою.
    Там, на вершечку, горіло вогнище. Зітхнувши, дівчина пішла туди.
     
    Підніматися через ліс було б неважко – байдуже, що Яра йшла босоніж. Але доводилося ховати вогник каганця, а ще виявилося, що ожина у Наві така ж чіпка, як і в Яві, а лісова підстилка дере ноги, як удома. Нава ніби допомагала їй: ніде не хруснула гілка, не зашелестіли кущі гучніше, ніж слід. Ніч у Наві повнилася звуками так само, як і у Яві. От лиш звуки ці були невловимо інші, і дівчина з каганцем проходила крізь них, як найтонша голка крізь тканину, не лишала видимих слідів.
    Помалу Яра пробиралася через ліс, йшла все вище, аж поки не дійшла до краю заростей.
    Вогнище палало посеред голого простору на маківці гори. А біля нього темнів чи то курінь, чи то шатро.
    Яра нерішуче спинилася, ховаючись в останній тіні дерев. Але щойно вона зробила крок, як ніч згустилася, обгорнула її тінями, заховала від чужого ока. Ненадійно. Яра відчувала, що з кожним її рухом тіні тоншають і тануть. Але останні десять сажнів до вершини скелі вона здолала непоміченою.
    Багаття зблизька виявилося значно меншим, ніж їй здавалося.
    Якійсь чоловік, у рясно розшитому каптані і дорогих чоботях – мабуть то і був Булансар – сидів біля вогнища, схрестивши ноги, зосереджений, із заплющеними очима. Він так і не розплющив очей, коли сказав:
    — Ти диви, яка пташка залетіла до мене в гості!
    Від цього голосу мурашки пробігли шкірою, і Яра несподівано гостро відчула, що стоїть перед хозарином простоволоса, у нижній сорочці, з мокрим від роси подолом, а плечі досі прикриває хустка волхвиці. Куди такій нечупарі до розкішно вбраного чаклуна! Та що казати, в Булансара навіть коса була така товста та довга, що будь-яка дівка позаздрить. Ще б не виглядало з тої коси замащене чимось темним пташине пір’я…
    — То чого шукаєш, приблудна пташко? Не вити гніздо ж ти сюди прилетіла, — він сміявся. Не бачив у Ярі ворога і кпинив, навіть не потрудившись звестися на ноги.
    Дівчина змусила себе розправити плечі й відказала:
    — Відповіді на питання.
    Отут хозарин нарешті розплющив очі, хоча Яра була певна — він і доти все прекрасно бачив:
    — Тенгрі-високе небо! Що ж це за питання? Мені вже не терпиться дізнатися! – шкірив зуби чаклун.
    — Задля чого це все? — хоча Яра й так здогадувалася, що почує. — Навіщо було насилати на Мирів вогненних коней?
    — Бек наказав мені покарати тих, хто посмів метнутися під руку Оскольда. Винищити їх, аби не стали вони союзниками Києву. А вже як це зробити — зоставив на мій розсуд.
    — Бек? — так здивувалася Яра, аж їй всі заготовлені слова повилітали з голови. — Не каган?
    — Каган з благословенної небом династії Ашина сидить у небесному палаці й покидає його тільки раз на рік, — посміхнувся Булансар. — Він священний, а рід його вироджується. Хто ж допустить його, такого дорогоцінного, до управління державою? А бек-мелех Нісі керує усім і водить війська кагана. Ти справді прийшла питати про це, маленька сільська пташко? Що тобі до сильних світу сього?
    — Я прийшла спитати, чого ти наслав на Мирів вогненних коней, — вперто повторила дівчина. — Навіщо беку карати нас? Невже йому мало своїх земель? Раз сильним світу сього є до мене діло, то і мені до них є, — Яра стиснула кулаки і не відвела очей.
    Чаклун задер голову до неба і розреготався:
    — Правителям завжди мало земель, селяночко. Ще не народився правитель, котрий стане на кордоні своєї землі і скаже: досить. А Київ набирає силу і зариться на землі, що платять нам данину. Наші віщуни говорять, що з Києва прилетить стріла, яка згубить каганат. І хоч беки поклоняються тепер Господові Єгові, — на цих словах лице чаклуна скривилося, — але не перестали прислухатись до слів віщунів, і до чаклунів, котрі моляться Тенгрі, звертаються так само. Тож коли ви обирали Київ замість Семендера, мали би чекати на помсту.
    Яра мимоволі посміхнулася. Обрати Семендер, аби велика держава не гнівалася на маленьку кузьку з прикордоння? Він не розуміє, що каже.
    Тому уличі й обрали Київ. Столиця каганату — далеко, за краєм світу. А про Київ уличі твердо знали, де він і під чиєю рукою, і поляни мали подібну до їхньої говірку.
    Коли вже обираєш над собою зверхника — то лиш такого, який теж пустив коріння у цій землі, якому вона небайдужа.
    От лиш, обравши князя, уличі й не подумали просити його про допомогу з вогненними конями. Наперед вирішили, що то марна справа, наперед розчарувалися в князеві – через плітки про хрест та маєток в Царгороді. Та й дружинники його минулоріч, збираючи данину, поводилися чемно, а не як найбільші пани в окрузі.
    — І як же можна здолати твоє створіння, цю кобилячу голову?
    — Ти справді віриш, що я розповім? — розреготався хозарин. — Так і бути. Один спосіб повідаю: з моєю смертю розсиплються мої чари. Тепер спитаєш, у чому моя згуба?
    Яра таки зустрілася з ним поглядом. Здригнулася, але не відвела очей. Тільки прибрала від каганця одну руку.
    — Не спитаю. Бо твою смерть я принесла з собою.
    Нава досі так легко і радісно відгукувалась на її, Яри, бажання, що дівчина шпурнула каганець уперед і просто захотіла, щоб вогонь розрісся стіною.
    Притиснути чаклуна до краю кручі, звідки дорога — тільки в обійми річки! Смерть від вогню і води — що може бути простіше?
    Вогник, падаючи, розчахнувся стіною, жахнув жаром, аж Яра сахнулася, понісся по галявині, як зляканий кінь, женучи чаклуна до прірви. Хозарин кинувся до куреня, але той спалахнув, як скіпка.
    Яра не могла повірити, що перемога далася так легко.
    Виявилось, правильно не могла.
    Вогненна стіна опала і згасла.
    — Дурне сільське дівчисько, — реготнув Булансар, тримаючи руку над полум’ям. По його зап’ястю стікала кров, з шипінням падала на вогонь, і той гас від найменшої краплі. — Ми у Наві, а тут кров гасить вогонь краще, ніж вода.
    Яра відчула, як стискає шию невидимий аркан, руки мимоволі сіпнулися зірвати його, але вхопилися за порожнечу. Нава, приязна до неї, так само легко корилася хозарину, і зараз повітря душило людину, на яку вказав Булансар.
    — На що ти сподівалася, відьмо-недоучко? На свою силу і краплю Змієвої крові, що прокинулася в сьомому коліні? Але цього замало, пташечко…
    Змієва кров? Звідки у ній змієва кров? Яра впала на коліна, тільки й зумівши невідривно дивитися на ворога. На пояс, розшитий кістками і самоцвітами. На руку, якою він тягне-стискає аркана на шиї дівчини. На косу, що метляється близько до спаленого куреню – і до крихітного полум’я, що тліє на його жердинах.
    Гори!
    Перед очима потемніло — і тут же невидимий аркан зник. Яра з клекотом вдихнула, скочила на ноги, і побачила, як Булансарова коса спалахнула мало не на всю довжину. Чаклун уже схопив косу скривавленою рукою, відпустив невидимого аркана, але от-от погасить полум’я. А у Яри більше не лишалося ані вогню, ані часу.
    Дівчина вдихнула повітря і стрибнула вперед, вдарила хозарина головою в груди і стиснула його в обіймах.
    Вони обоє падали назустріч води, і кожна крапля кричала.
    «Йди до мене, до мене, до менедоменедоменененнннннііііііііііі…»

     
    ***

    Вона боялася втонути більше за все на світі.
    Відколи у п’ять років вперше почула, як із нею говорить вода, і пішла на глибину на заклик пограти разом. Не відчувала ні болю, ні страху – і, тільки побачивши очі батьків і почувши, як пірнав за нею батько і ледве встиг витягти, зрозуміла, що сталося. Налякалась на все життя.
    Не підходила до річки, і до колодязя ходила неохоче, і навіть в ігрищах на Купала не брала участі. Люди кепкували, що так Яру ніхто заміж не візьме – поки їм це не набидло. Але тепер вона сама скочила у воду з кручі.
    Бо більше обдарованих чарами в окрузі не лишилося.
    Доки прийде хтось здалеку, для Мирова буде вже запізно.
    Удар об воду, здавалося, вибив із неї все повітря разом з життям. Але щойно хозарин запручався, спробував вирватися, то звідки й взялися сили — Яра вчепилася в нього мертвою хваткою і завмерла в намаганні потягти чаклуна за собою на дно. І коли боролася з чужинцем під водою, вперше в житті відчайдушно жалкувала про те, що так і не навчилась плавати.
    У грудях горіло від браку повітря. Губи мимоволі розтислися, і в горло потекла річкова вода.
    Ні, ні, вона не може померти зараз! А раптом проклятий чаклун вивільниться і ще встигне виплисти на поверхню?
    — Дурненька, — в тисячеголосому шепоті води чувся сміх, відьма з краплею крові водяного змія – ніколи не потоне. Відпусти свою здобич. Ми подбаємо про усе.
    Голоси раптом перестали бути просто голосами. Товща темної води навколо Яри приховувала невловимі постаті, що сміялися, говорили, гралися чи серйозно дивились на неї. Невагомі руки, ніби створені з води, торкнулися рук дівчини, але все ж Яра відчула цей дотик – і розімкнула руки.
    Безліч напівпрозорих постатей потягнули чаклуна на дно. Вода закружляла навколо Яри.
    — Хто ви? — спитала вона і з подивом відчула, як річкова вода заповнює рот, тече у горло, а далі… далі нічого.
    “Ми вода… Ми просто вода, змієва відьмо”.
    — Чому ви звете мене так?
    — Вона не знає, — засміялися духи води. — Вона нічого не знає. Хіба не розповідала тобі мати казку про дівчину, що вийшла заміж за вужа? Хіба та дівчина була перша й остання, хоч її мати і обдурила і зарубала того змія? Діти зміїв і людей можуть вдатися в одне плем’я або в інше. І в тому світі лишаються, до якого племені належать. Але часом, навіть через віки, кров бере своє. Як от твоя кров, змієва відьмо. Але такий нащадок отримує власну казку, яку мусить прожити від початку до кінця.
    - Як прожити?
    - Так, як сам захоче, але там, де покличе світ.
    — Але я справді нічого не знаю! — Яра подивилася вгору, де, крізь товщу води, мерехтіли зорі і воду пронизував місячний промінь. — Як мені повернутися додому?
    — Нащо тобі додому, змієва відьмо? Лишайся з нами, пограй із нами трохи…
    — Я хочу додому, — повторила Яра з притиском. Стало страшно. Казку про дівчину, що вийшла за вужа і стала зозулею після його загибелі, мама Ярі розповідала. А ще — про відьом, що заблукали в Наві і не знайшли дорогу назад до світанку. І тому бродять Навою до самого свята народження сонця, бо вибратися з Нави, якщо вже заблукала, можна тільки в найдовшу ніч у році…
    Але духи підкорилися:
    — Як скажеш, змієва відьмо. Повертайся додому з місячним променем.
    Яра схопилася за промінь, і він ковзнув по долоням, як тонке полотно. Тонке, але на диво міцне, бо потягло її за собою, щойно дівчина попросила. І пливла вона крізь товщу води і крізь товщу світів, а у вухах лунав звичний з дитинства багатоголосий шепіт...

     
    ***

    ...Коли я отямилася на подвір’ї Межової хатини, навколо зібралося чи не пів Мирова. Люди галасували, сперечалися, хтось ридав, хтось лютував і сипав прокльонами. Наді мною схилилося обличчя матері:
    — Як ти, донечко, що трапилося? Чого в тебе сорочка мокра? І ноги подряпані!
    Я спробувала підвестися і відчула, як тремтять руки. І як інші руки, батькові, негайно підтримали мене. І справді, сорочка мокра наскрізь. Ну, чого б воді у Наві не бути мокрою? А хустку я загубила… І рукав у сорочки пропалений, певно, зайнявся від чаклунової коси. А люди притихли, тільки жадібно й насторожено обдивлялися. Цікаво їм було знати, що трапилося у Межовій хатині.
    — Волхвиця… жива?!
    — Жива, й до тями уже прийшла, — запевнила мати. – А ти, доню..
    — Це добре. А хозарський чаклун, що насилав на нас вогненних коней, мертвий.
    — Хто ж його вбив? — з недовірою озвалися з натовпу.
    — Вода і вогонь, — відказала я і підвелася. Батько притримав мене за плечі і добре вчинив, бо стояла я все ще непевно, а ноги тремтіли. І то правда, вони ж уночі перетинали ліс, степ і величезну річку.
    — То що ж буде тепер? — тихо спитала мама. Вона першою зрозуміла, глянувши на мою пропалену і намоклу сорочку. Певно, пригадала моторошне пророцтво, яке проголосила відьма в день мого народження. Чи просто розуміла, що від цього дня мені буде тісно у рідному Мирові?
    — Тепер я піду до Києва.
      Навіщо тобі Київ, доню? — батько аж відпустив мої плечі від подиву.
    І я відказала, повторивши те, що казала мені вода:
    — Той край кличе мене. Бо київські бояри вже зібралися кликати Хельгі з Ладоги на київський стіл... Тож маю там справу.
    

  Время приёма: 16:00 09.09.2019