12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Літопис Града Змієва Количество символов: 49592
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an003 Ковалівна і Залізний Вовк


    

    
    _________________
    Деякі люди оселяються в літописах, переживши кілька поколінь князів, як-от воєвода Свенельд. А інші зникають з пам’яті, і співці в билинах перебріхують навіть їхні імена. Так сталося і з Мстиславою, ковалевою донькою, майбутньою дівою-поляницею. Мстислава хоче найнятися в Київську княжу дружину, але не знає, що прямує назустріч небезпеці. Та ще й слідам Мстислави йде Залізний Вовк, який жадає її крові.
    Яким чином воєвода Свенельд, котрий мав чималу владу в часи Ігоря, пережив Ольгу та Святослава, а згодом правив у Києві, прикриваючись Ярополком, – раптом зник з літописів саме тоді, коли Володимир рушив на Київ? Яку роль в цьому зіграли Мстислава і Залізний Вовк?
    ____________________
     Мстислава бігла лісом, але ворог наздоганяв. Вона чула його дихання, хрускіт гілок під чоботами. Дівчина стрибала через колоди, пригинался, зашпортувалася, гостряки рвали вишивку на одязі і роздирали руки. Куди вона біжить? Поряд завили вовки, темнішало. Аж попереду блимнуло мерехтливе світло. Люди! Мстислава відштовхнула гілки і викотилася на галявину.
    Але там не було ні житла, ані вогнища – тільки пень, який світився у сутінках. На ньому, спиною до Мстислави, навпочіпки сидів чоловік в одязі з каптуром. Волхв? А чому шати без вишивки, де коси, обереги? Та ворог дихав у спину, і дівчина закричала:
    – Рятуйте, Мудрий!
    Волхв озирнувся, посміхнувся: вовчою пащею на залізній морді. Білі шати – як Мстислава змогла прийняти їх за одяг? – були лискучим, ніби кольчуга, хутром. Ікла зблиснули в сутінках, від пащі війнуло іржавим духом, очі світилися, ніби в голові вовка горіло полум’я. Одним стрибком Вовк збив Мстиславу з ніг і лапами притиснув її плечі до землі.
    — Нарешті, – проскрипів  звір, нахиляючи морду. – Дай мені кров, швидко!
     
    Мстислава заверещала і прокинулася.
    Повоз сунув по княжому тракту. Обабіч дороги гойдався ліс. Навколо воза, на якому задрімала Мстислава, їхали повозки і вершники, що озирнулися на крик.
    – Женихи наснилися? Чи лозина? – заіржав один з чоловіків.
    Мстислава важко дихала, повертаючись до життя.
    – Твого батька закаляна ряднина! – обурилася дівчина. – В домовині я тих женихів бачила!
    – Якого дідька галас здіймаєш? Сиділа всю дорогу тихо, вже думав, за розум взялася!  – до Мстислави, вдаривши коня, під’їхав пузатий чоловік в опанчі. – Що наробила?! – вершник вказав на глек з медом, який Мстислава перекинула, шарпонувшись уві сні. – На дві ногаті товару пропало! – лютував вершник. – Казав же, бабське місце – вдома! Дарма хліб їси!
    – Вуйко Стояне, – хрипко проговорила Мстислава. – А, може, це ви дарма срібло мого батька проїдаєте?
    Вершник ревонув, замахнувся нагайкою, коли з лісу почулося виття. Коні позадкували, рука Стояна завмерла в повітрі. Завило знову, вже на багато голосів, Мстиславу аж обсипало сиротами. Вовки бігли уздовж дороги.
    – Вогні запаліть! Хутчіш, – скомандував Стоян, підганяючи волів. – Вже до Києва близько, їдьмо! Оце часи настали – звірина вдень нападає!
    – То, кажуть, через князя, – буркнув охоронець. – Гаї священні порубав, щоб воєвода ними злі чари напував!..
    – Пельку стули, – буркнув Стоян. – Їдьмо!
    Мстислава принишкла, пильнуючи вуйкову нагайку. Але Стоян перемовлявся з охороною, на племінницю більше не обертався. Воли з усіх сил тягнули, коні рвалися бігти, і повози так жваво рушили трактом, що скоро ліс просвітлів. Вовки відстали. Обабіч дороги з’явилися частоколи, розмежовані гостинцями, постоялі двори з різьбленими воротами – і скоро усе злилося в купу будинків і огорож.
    Мстислава аж звісилася з воза. Попереду здіймалися зелені пагорби, увінчані валами і потинькованими вежами.
    – Що, Києва не бачила? – заіржав до Мстислави охоронець. – Закрий ото чари хусткою, – він на собі показав випуклі груди, – щоб тебе, бува, який дружинник з собою не уволік. Будеш тоді варягам рабою, більше своїх Черлених земель не побачиш!
    – Хай спробує, – вишкірилася дівчина. – Поб’ю!.. Чого ржете? Я вмію битися! Мене тато вчив! – гаркнула Мстислава.
    – Ага, а я вмію птахом літати! – реготав охоронець, аж витираючи сльози. – Насмішила, мала.
    – У варягів є воячки! – Мстислава стиснула кулаки. – Мечем б’ються, з лука стріляють, обладунок мають і на війну ходять!
    Нагайка, що вилетіла мов з нікуди, шмагонула Мстиславу по спині, порвала сукню і смикнула за волосся. Вуйко Стоян важко дихав, показував зуби.
    – Це тобі завдаток! Решту отримаєш у постоялому дворі! Я ж казав: почую, що в хлопці пнешся, шмагатиму до крові, – спокійно відкарбував Стоян. Повернувся до охорони. – Чого поставали? Вперед!
    Вози зі скрипом рушили княжим трактом.
    – Цицьки запни і голову накрий! Очі тримай долу! З рабів не викупатиму, якщо комусь з київських в око впадеш! – прошипів Стоян, коли обоз дістався вежі. Там, у затінку, стояли кілька дебелих вояків в різномасних обладунках. Ватага грала у кості і пила зі жбана.
    – За яким ділом? – один з воїнів, в червоному плащі-корзні, поклав руку на меча, рушив до прибулих. Стоян зістрибнув з коня, схилився.
    – Купці з землі Черленської, – Стоян дивився на дружинника знизу вгору. Стоянова охорона теж спішилася, стояла, втягнувши голови в плечі.
    – Мито сплачуйте, – вишкірився дружинник, оглядаючи вози. Погляд воїна затримався на Мстиславі – але не на обличчі. – Інакше самі данину візьмемо, – зі сміхом додав він. Мстислава розпрямилася і показала дружиннику кулака.
    – То моя донечка, єдина кровиночка, – задріботів Стоян, бліднучи. – Без неї ніяк справи не зробити. А ми першого меду привезли! Кажіть, скільки маю мита...
    – Дирхем, і валіть, поки я не став оглядати, що в мішках. Але хутко, бо як зайде головний, з вас подвійно здере і ще за пачкарство додасть, як знайде щось, крім меду, – прицмокнув київський, не зводячи очей з Мстислави. – Бо я б уже дещо взяв.
    На обличчі Стояна напнулися жолваки, але за мить купець усміхнувся і почав відраховувати срібло. Через недовгий час стоянові повозки в’їхали в Київ. Мстислава з посмішкою озиралася.
    – У збитки мене ввела! – прошипів Стоян, порівнюючись з возом і хапаючи Мстиславу за косу. – Якби не твої цицьки і гонор, нас би так пропустили. А заладила: візьми мене до Києва, візьми! Зараз потанцюєш червоного!
    Мстислава скрутилася, заколотила по вуйку кулаками, але Стоян намотав Мстиславину косу на руку і вихопив нагайку. Містяни заоглядалися, запинили торгівлю. Мстислава закричала, висмикнула з вуйкових піхов ножа і вдарила, цілячи в Стоянове обличчя. Купець сахнувся, пішов від ножа, але відпустив косу. Мстислава лупанула Стояна ногою в живіт, стрибнула з воза і рванула вулицею, ухиляючись від містян і коней.
    -  Й не вертайся, клята дівко! Нічого не отримаєш зі спадку, вб’ю, як спіймаю! – верещав Стоян, кашляючи на землі. – Битиму до…
    -  Та вдавіться моїми грошима, щоб вас Мара стяла!
    Мстислава бігла мощеною вулицею зі сміхом на вустах – хоча їй, здається, не було куди повертатися. Крики Стояна стихли. Але чи не про таке матінка колись співала? Чи не про це були татові казки? Про Київ, повний скарбів і шляхів! То й Мстиславі має пощастити! Тут має бути і її шлях. Дівчина заховала Стоянового ножа і озирнулася.
    – Куди мчиш, красуне? – запитав білявий хлоп, перевішуючись через паркан і сміючись на всі кутні. – Мо, допомогти чим?
    – Допоможи, – зітхнула дівчина. – Де воєвода живе?
    Брови хлопа піднялися, він аж присів за огорожу.
    – Отам, – після мовчанки відказав містянин, простягаючи руку до пагорба, де виднілися дерев’яні хороми з вежею. – А тобі точно треба? Хіба що велику нужду маєш. Звідти дівчата не вертаються. Там тільки княгиня-грекиня живе і пара бабусь, але й їх давно ніхто живими не бачив. Краще йди додому,  – додав він.
    – Ото мені будеш вказівки давати,  – прошипіла Мстислава. – Нема в мене дому. Дякую,  – і пішла, тупаючи, по вистеленій дошками мостовій.
    Якійсь звук, ніби плач чи стогін, линув у повітрі над Києвом.
    Вулиця здійнялася вище, Мстислава опинилася перед частоколом і закритими воротами. Набралася духу, щоб погамселити у стулку, аж раптом зрозуміла, що то за плач чувся над містом.
    Десь вили вовки – серед ясного дня, під містом!
    “Давай кров, швидко!”
    Мстислава хитнулася, сіпнула плечима і постукала у ворота дитинця – набагато слабше, ніж збиралася.
     
    Хвіртку відкрив гридень в кольчузі, кілька митей глипав на дівчину, поки та не гаркнула:
    – Пусти хутко! Хочу на службу проситися, де воєводу Свенельда шукати?
    – Йди до ключника, там питай, – буркнув вояк, – а ножа здай, такий воєводин наказ.
    Дівчина сунула під воячий ніс кулака.
    – А це тобі не здати? Цим теж можу шию звернути. Де воєводу знайти, питаю? Хочу в дружину проситися, випробування пройти.
    Брови гридня піднялися, його напарник, старший дядько, сплюнув крізь зуби.
    – Оце нам ще дівок не вистачало, – заіржав він. – Але йди, мала, – дядько підморгнув першому гридню. – Давно веселощів не було!
    – Я вам зараз влаштую веселощі, – пообіцяла Мстислава.  – Я довго готувалася!
    Вояки замкнули ворота і, обступивши Мстиславу, рушили до гридниці – повз безлюдний двір, комори і кількадесят пеньків, розкиданих там і тут. Деякі з пнів були обкопані, але не викорчувані, у кутах двору жовтіла трава. За гридницею росло три дуби, з них, попри весну, облітало листя. Хороми, комори і гридниця з минулого року не білилися, на дахах поріс мох, на вежі ніхто не стояв.
    – Я тебе навчу чемності!
    Мстислава і вояки разом обернулися до хором. З ґанку, підхопивши спідницю, збігла жінка в темному одязі і розмотаному обрусі, перечепилася і впала у бруд – а за нею спускався молодик в брунатному каптані, шитому сріблом. Молодик був високий і стрункий, з хвилями рудуватих кучерів, його тонкі губи кривилися. За ним на ґанок вийшов моцний воїн в синьому корзні, при мечі та сокирі. Він сміявся. На вид воїну було років тридцять, але його довга коса була геть сивою.
    – Жінці ради дати не можеш, – гмикнув він. – А пнешся містом керувати. Лозину принести?
    Мстислава й не помітила, коли гридні, що вели її, вшилися з двору.
    – Я й без лозини можу, – пообіцяв молодик. Жінка ридала на землі, коли молодик наздогнав її, вхопив за комір і заніс кулака.
    В очах Мстислави потемніло.
    – Та ти що собі?!.. – звилася вона, аж тут хтось стиснув їй рота долонею і швиргонув убік.
    Дівчина борсалася у чиємусь корзні, намагалася схопити ножа, але марно – ніж зник з-за поясу. Замотану Мстиславу підняли і понесли, сперли об стіну, і аж тоді Мстислава розгледіла нападника. Той був високим, з копицею рудого волосся. Рука нахаби продовжувала затискати Мстиславиного рота. Тьмяне, шовком гаптоване корзно, срібна гривня на шиї і меч підказували, що то не простий гридень.
    – Я життя тобі рятую! – пошепки гаркнув дружинник. – Якого дідька тут робиш?! Закричиш – обидва згинемо! Кричатимеш? – рудий похапцем озирнувся і затулив дівчину собою. Мстислава повагалася, але хитнула головою, і рудий боярин прибрав руку.
    – Я у військо хотіла! – видихнула дівчина.
    Вони стояли за гридницею, позаду воїна зеленіла галявина з горбками-курганами і глухими хатками-домовинами, останніми місцями спочилих.
    Рудий здоровань хитнув головою, і Мстислава вже готова була обуритися, що боярин не вірить у дівку-воячку. Але рудий сказав лише:
    – Послухай мене – шукай собі іншого війська! За мною, хутко!
    – Чом я маю тебе слухати?! І чому ті негідники жінку лупцюють?!
    – Бо то князь з воєводою! – гаркнув рудий, тягнучи дівчину під руки і закриваючи корзном. Мстислава пручалася. – Їх приструнити нікому! Бачиш, як дерева сохнуть? – вказав на дуби і пожовклу траву на могилах. – В цій землі доста тих, чий час не прийшов, коли їх убивали.
    – Хіба можна людей офірувати?! – зойкнула Мстислава.
    – Воєводі уже п'ятдесят років можна. Чом, думаєш, його Мара не бере і він на вид молодший за мене?! Бо має варязькі чари, а для них потребує дівчат, дітей і святих речей! Зброя його не бере! Багато пробували, – рудий пхнув Мстиславу в розлогі бур’яни, вказав на дірку під огорожею.
    – А чому ти, боярине, проти князя з воєводою йдеш?!
    – Бо ти жива, – рудий без посмішки вбив в землю Мстиславиного ножа і сплів пальці. – А мене все дістало, хоч воєвода чарами й тримає військо в покорі. Я такого життя не хочу. Ножа не чіпай! Біжи, поки Свенельд тебе не вчуяв! З міста теж, – додав рудий, чомусь зніяковівши. – Поки ще можна!
    Мстислава набрала повітря, але дружинник уже випірнув з бур’яна і гукнув комусь:
    – Вігго, чо сумний?
    – А ти чо під парканом навпочіпки сидиш?
    – Нужду мав велику,  – заіржав рудий.
    – Князь когось з нас кличе, – зітхнув Вігго, підходячи. Мстислава крізь бур’ян бачила русявого чоловіка років сорока, при мечі та в обладунку. – А у мене в місті справа...
    – То йди, я прикрию,  – заявив рудий, за спиною показуючи Мстиславі кулака. – Біжи хутко! А я до князя!
    Мстислава зковтнула і позадкувала, висмикнувши ножа з землі.
    Повітря здригнулося.
    Дівчина протиснулася крізь дірку і скотилася у бур’яни на пагорбі.
     
    З-за частоколу дитинця почулася сварка і крики, Мстислава розрізнила голос воєводи, і аж тоді згадала, що рудий боярин наказав лишити ножа! Зойкнувши, дівчина поповзла від паркану, розідрала сукню об колючки, вибігла на мощену вулицю – щоб побачити, як відкриваються ворота і з них вибігає десяток вояків.
    Мстислава рвонула повз маєтки і ятки, вибігла на базарну площу і стрибнула у натовп. Але на торжку вирувало.
    – На нас військо суне! – кричав якісь дід, стоячи на возі. – Тільки-но мій онук з Гадючого яру прибіг, бачив, як йдуть! Списів і мечів незліченно! То менший Святославич, Влодько, він уже сто міст спалив! Люди правду кажуть!
    – Брешеш! – горлали з юрби. – Де тоді наша оборона? Чом князь мовчить?
    – Бо цей братовбивця тільки проти жінки хоробрий! А так тихий, як миша! Куди воєвода вкаже, туди й біжить! Хіба при великій княгині таке було?!
    – За князя Ярополка, як за ляльку, Мертвий Дід каже! – гаркнула жінка в розшитому одязі, з косами, плетеними начетверо. Мстислава, що пробиралася крізь юрбу, вклякла. Волхвиця не збреше! То рудий боярин казав правду про жертви? – Свенельду краще, щоб ми здохли! Щоб він кров нашу і далі пив, як з свого сина меншого… – волхвиця хитнулася і піднесла руки до горла. З шиї Мудрої стирчала стріла, а на юрбу налетіла ватага дружинників. На чолі їх був воїн з сивою косою.
    – Усіх, хто проти мене, скараю! А ще дівку шукаємо, в неї ніж зі срібленим руків’ям!
    – Воєвода! – закричав натовп. – Мудру вбив!
    Люди кинулися навтьоки, перевертаючи ятки, Мстислава бігла з усіма і незчулася, як опинилася коло брами. Вози, люди з клумаками, матері з дітьми, чоловіки з козами запрудили вулицю, гойдалися, але ворота були закриті, вартові стояли, нахиливши списи.
    – Пустіть, бо загинемо! Немає віри цьому князю і воєводі! Він нас варязьким богам згодує! Хай нас Влодько Святославич воює, він свій!
    – Поза Києвом смерть!  – гукнув дружинник в червоному корзні, відступаючи від юрби. – Ті, що на нас йдуть, байстрюкове військо, як собаки люті! Чули, що в Полоцьку вчинили? А наш воєвода про усіх подбає!
    – Про моїх дітей подбав! – зойкнув жіночий голос. – Пішли служити до хором і зникли!
    Позаду заверещало. Мстислава обернулася. По вулиці сунула ватага зі Свенельдом на чолі, люди побігли – але на шляху воєводи на возу сидів Стоян. Розкривши рота, купець дивився, як воїн замахується мечем.
    – Вуйко, ні! – закричала Мстислава, але її голос потонув у ґвалті, Мстиславу спиною уперед понесла людська хвиля. Юрба наперла на браму, зім’яла варту, хтось закричав “Бояна вбили!”, але люд підняв засуви і висипав з міста, розбігаючись по стежкам.
     
    Мстислава побігла з усіма, далі від валів, ковтаючи сльози і не розбираючи шляху, аж зупинилася у якомусь гаї. Не було видно ані людей, ані житла.
    – Воєводо, клятий пес! – дівчина стиснула кулаки. – За вуйка помщуся!
    – І що ти йому зробиш? Битимешся голіруч? – запитав скрипучий голос.
    Мстислава рвучко озирнулася, але нікого поряд не було.
     
    У підліску було темно, ліс гойдався від вітру, холодало.
    – Іменем лісу і степу, води і вітру, смерті і життя, дня і ночі! – хрипко почала Мстислава, виставляючи уперед себе ножа. – Лісе-брате, не зачіпай!
    В обличчя Мстислави вилетіло щось моцне, дівчину збило з ніг і притиснуло до землі.
    Над нею стояв величезний залізний вовк – такий, як з жахіття! – важко дихав і шкірив зуби. Мстислава вивернулася, цілячи ножем у звіра, але тільки шкрябнула по залізу, Вовк навалився на неї, зі скреготом бив хвостом.
    – Давай кров! Мій час спливає, – проскрипів Вовк. – Ти що, дурна?!
    Дівчина забилася, не маючи сили скинути з себе важенну повтору.
    – Нащо я тобі?! Зайців жери! Чи там оленів...
    Вовк по-людські підняв брови і прибрав лапи з плеч Мстислави. Випростався і сів навпроти. Дівчина підскочила і відбігла, виставивши ножа.
    – Пішов геть!
    – Тобі що, ніхто не сказав?! – відкарбував звір, зі скреготом чухаючи лапою вухо. – Ото я Стояну крові пущу.
    Мстислава розкрила і закрила рота.
    – Що?
    – Мене твій тато зв’язав угодою, щоб я тобі служив! Стоян, воша, божився, що позве мене на твоє повноліття, але через поріг не провів! А мені невільно самому пройти! Я стільки років чекаю, що скоро здохну! – підвив звір.
    – То ти… не вбивати мене прийшов? – пробелькотіла дівчина.
    – Тю, я що, дурний? – знизав плечима Вовк. – Дай мені крові! Служитиму тобі сім років, як обіцяв твоєму тату. Але як не даси, помру, – визнав звір. – Задовго чекаю, ржавіти почав.
    Мстислава, не зводячи з Вовка очей, опустила ножа.
    – Тато казав, що подарує мені вовка, – прошепотіла вона, – і що пильнуватиме мене навіть після смерті. Думала, жартував… щоб я не плакала…
    – Твій тато не жартівник був, – буркнув Вовк. – Але добра людина.
    Зціпивши зуби, Мстислава ковзнула лезом по руці і простягнула криваву жменю. Вовк підійшов, хитаючись, кілька разів лизнув з рани шорстким язиком. Кров зупинилася. Вовк труснув головою, як пес після купання. Скрегіт від рухів зник.
    - Йдемо, - сказав звір. – У моєму лігві не хороми, але виспатися можна. А тоді й поговоримо.
     
    Мстислава прокинулася і чхнула. Вона лежала на купі хвої, прикритій шкурою. Пахло мертвечиною і звіром, Мстислава здригнулася і полізла на двір.
    Залізний вовк лежав на вході в лігво, мружився на сонце, що проглядало через нетрі.
    – Ярилин час,  – потягнувся Вовк. – Яре сонце встає. Що думаєш робити?
    – Викинути гнилу шкуру, що лежить у твоїй норі! – Мстислава знову чхнула і потупала в ліс. – І шукати їжу!
    Вовк підняв лапу – на пазурях теліпався кролик. Мстислава скривилася і відібрала тушку.
    – Віддай! Тобі крові вистачає, а мені м’яса треба!
    – А що робити-то думаєш? – наполягав Вовк, спостерігаючи, як дівчина патрає звірка.
    – Вбивати Свенельда! А тоді шукатиму військо, яке дівчат приймає. Або навпаки! Я маю силу і хочу воювати! І помститися за вуйка, хоч він і злий був!
    Вовкова брова піднялася.
    – А як не вб’єш Свенельда? А він тебе вб’є?
    – У бою мені рівних немає! – обурилася Мстислава, ривком здираючи кролячу шкурку. – Мене дідо з татом вчили!
    – Ти думаєш, воєвода чесно битиметься?– уточнив Вовк, шкірячись. В його очах мерехтів вогонь. – Як це правда – про людські жертви і варязькі чари – то його зброя не візьме. А воює він довше, ніж ти, твій тато і дід разом узяті, і досвіду має незліченно.
    Мстислава стиснула кролика і зупинилася.
    – То що ж робити, Вовче?
    – Думати. Сила в кожного дурня є. Воїну сили замало.
    Мстислава зітхнула.
    – Як не вдариш першою, хтось нападе! Такі мої думки!
    – А ти зважай. Коли напасти, коли промовчати, коли вдарити. Інакше загинеш – й мене загубиш. Поїхали, покажу тобі дещо.
     
    Вовк біг по лісу, стрибав, огинав гілля. Дівчина сиділа верхи, трималася за вовчу голову.
    – Так чудно, Вовче. Пахнеш, як таткова кузня, – Мстиславі стиснуло горло.
    – Я ж залізний, – Вовк зупинився. – Дивися.
    Мстислава розсунула листя. Під горбком, де зачаїлися Вовк і Мстислава, стояли незліченні намети, горіли вогнища, тупцювали коні.
    – Це ж військо, від якого кияни тікали! – зойкнула дівчина. – Люті собаки!
    – Усі війська люті, – фиркнув Вовк, обдавши її мастильним духом. – Але тутешній князь Володимир, Ярополка менший брат, теж хоче Свенельда воювати. Ненавидить його. Вовки в лісі кажуть: між ними образа і кров, з того часу, як Володимир у Зелених Горбах Вовчу посвяту приймав.
    - А що мені з того?
    - Ворог ворога – друг, - вишкірився звір. – Запитай у Володимирових, чи не візьмуть тебе до себе? Я чекатиму.
    Мстислава скочила на ноги і побігла з горбка.
    – Пам’ятай,  – гукнув Вовк. – Думай перед тим, як бити!
     
    — Куди йдеш? — гаркнув один з вартових біля табору.
    — До князя вашого! — задерла носа Мстислава. — Чи до воєводи. Поговорити треба.
    Вартові непевно перезирнулися.
    — Казали, що князь чекатиме на якусь малу. Але то давно було.
    — Я затрималася, — після вагання збрехала дівчина.
      То проходь,— вартовий посунувся, піднімаючи списа.
    Табором Мстислава перла, як рідною черленською вулицею — і ніхто не спробував її зупинити. Раз відловила отрока і запитала, де князеве шатро — та й пішла напрямки.
    Охорони біля шатра чомусь не було. Мстислава хотіла зайти, але почула голоси.
    За шатром стояли двійко хлопців, молодших за неї: один у непоказному брунатному корзні, а другий — в смарагдовому, з-під якого визирав рукав червоної сорочки. Поряд з ними тупцював воїн постарше: дужий, з русявими кучерями і сірими очима.
     
    – Жарину, гадаю, викрили і схопили, – говорив юнак в брунатному корзні, — в домовленому місці немає знаку чи послання. Підтверди, воєводо? – юнак звернувся до русявого красеня.
    Мстислава аж рота роззявила: який гарний голова у цього війська!
    – До табору Жарина не з’являлася давно, – кивнув русявий. – Мабуть, схоплена.
    – Або зрадила нас, – буркнув юнак в червоній сорочці, – чи вона, чи Вігго блудливий, одна халепа. Нам потрібен інший план.
    – Якби зрадила, то навпаки, за носа би водила, аби видати мене Свенельду. Свенельд Жаринину сестру офірував, аби життя собі продовжити, то навряд чи дівчина з власної волі нас зрадить! Влодьку, дозволь мені туди піти! Ти ж знаєш, я будь-куди пролізу! – наполягав юнак у брунатному. – Мала у небезпеці!
    – Ні, – похитав головою той, кого назвали Влодьком. Мстислава нахмурилася. – Я своїх даремно на смерть не шлю. Особливо тебе, друже. Вуйку Добрине, гайда до мене, обговоримо, – повернувся до русявого воєводи.
    – Свенельд катуватиме Жарину, вона все розкаже! – хлопець в брунатному вхопив Влодька за сорочку. – Тоді твої плани взяти Київ малою кров’ю – псу під хвіст! Дозволь мені поїхати!
    – Ні! – гиркнув Влодько. – Чекай наказу! – і пішов до намету, шарпонувши завісу.
    – Як скажеш, княже, –прошипів хлоп у брунатному корзні й пішов геть.
    Мстислава роззявила рота. Точно, казав же Вовк: тутешнього князя Володимиром звати, та й містяни згадували таке ім’я. На ловця і звір! Дівчина кинулася до входу в шатро, але хтось просто в стрибку схопив її за плечі. За спиною Мстислави стояв русявий воєвода.
    – Це що за проява? – глипнув воєвода. – Ти що тут забула, дитино?
    Чи красунчик сліпий, чи Мстислава в лісі груди загубила? Виходило, що сліпий.
    – Хочу до вашої дружини вступити! Воєвода Свенельд, паскуда, вуйка мого порішив! Вуйко та ще свинюка був, але смерті не заслуговував!
    Воєвода звів очі:
    – Месниця знайшлася! В цьому таборі, та й Києві – таких, як ти, кожен третій. Ходи додому, біля печі стій, братів-сестер гойдай, а ми тут впораємося.
    – Ти, боярине, спробуй мене туди зажени! – прошипіла Мстислава, хапаючись за ножа. Перед очима затанцювали червоні мушки, рухи людей, натомість, як сповільнилися. Мстислава кинулася уперед, але воєвода сахнувся від клинка. Дівчина замахнулася ще, примусила русявого нахабу впасти горілиць, відкотитися до сусіднього шатра. Та він на ногах не тримається! Як такий незграба міг стати воєводою?
    Та не встигла Мстислава підскочити до ворога, як щось вперіщило її по пальцях, ніж випав із рук. Воєвода не просто відкотився – лежачи, висмикнув з землі списа і ратищем вибив ножа з Мстиславиних рук. Дівчина звила від болю, кинулася за ножем, але підхопити не змогла — ратище знову майнуло перед носом, перекрутилося і ледь не вдарило Мстиславі в живіт.
    — Треба буде — поб’ю, — процідив крізь зуби воєвода, встав, опираючись на списа. – Йди геть! – Вставав довго, беріг ліву ногу, і Мстислава таки кинутися і забрати ножа. Хоча користі з нього проти списа– та ще й руках такого майстра! – не було ніякої…
    – Не піду!
    Воєвода підняв списа і двома замахами відтіснив Мстиславу до вогнища, на якому парувала чиясь каша. А тоді з легкістю – дарма, що кульгав! – пірнув на відстань удару, викрутив дівчині руки і перекинув Мстиславу через плече. Вона кричала і намагалася вирватися, але лиш зібрала навколо бойовища натовп дружинників.
    — Воєводо, де скажену кицьку добув? — гукнув хтось. — Куди несеш?
    Дівчина заборсалася ще лютіше. Однак випустили її тільки на краю табору. Мстислава гепнулася на землю, миттю схопилася і ринулася в бій.
    — Вгамуйся, дівко! — гаркнув воєвода, махнувши списом. — Звідки така взялася? Ані мізків, ані пошани. Як навчишся якусь користь приносити, то приходь, – і, кульгаючи, рушив у табір.
    — Йолопе! — визвірилася дівчина. — В самого тільки й чеснот, що красива мордяка!
    Русявий воєвода збився з кроку, але не обернувся.
     
    Мстислава стояла при виді табору, стискала кулаки.
    — Що, не взяли тебе в військо?
    Мстислава озирнулася на Вовка. Той вийшов з кущів і всівся, стукаючи хвостом.
    — А я тобі що радив робити? Головою думати.
    — Відчепися, без тебе гидко, – Мстислава сіла на повалену колоду, гралася ножем. Вовк чекав, зиркав на сонце, аж ніби посміхався. – Якраз думаю.
    — І що хочеш робити?
    — Дівчину одну знайти і розпитати. Звати Жариною. Вставай, їдемо до Києва.
    Вовк схилив голову і припав, щоб дівчина всілася на його спину.
    — Нащо мені така морока! Ні, щоб заміж захотіла!
    Замовкни й біжи, — Мстислава вдарила звіра п’ятами  в боки. — Сам прийшов.
     
    – А де ту Жарину шукати?
    – Гадаю, десь у воєводи Свенельда в порубі сидить.
    – Ну, їдьмо за нею... якщо вона жива, – проговорив Вовк після мовчанки, повернувши голову. – Але май на увазі: я через стіну можу перенести лише тебе одну.
    Вовк довго біг через байраки, оминав хутори, що рясно стояли навкруги Києва. Показалися зелені вали і ворота.
    – А є місце, де варта на пролазника не чекає? Давай тудою й заскочимо.
    – Краще би жоніха попросила, – пробурчав звір, повертаючи вліво – і поповз по зарослому схилу над Дніпром, ковзаючи лапами у багнюці. – Тут, над урвищем, стіна куца, варти мало, звідси хіба птахи залетять. Ну і я, – Вовк розправив рамена. – Але за стіною відразу княжий дім, тому що хош може статися.
    – Я не боюся.
    - Краще б ти трошки боялася, - зітхнув Вовк.
    Мстислава ледь трималася на вовчій спині – такий прямовисний був схил у Київської Гори. З-під лап Вовка сипався ґрунт, Вовк послизався, підстрибував, чіплявся за покручені корені, врешті, зарості закінчилися, і над головою Мстислави здійнявся вал з муром.
    – Хапайся міцно, – звелів Вовк, присів, відштовхнувся – і злетів у повітря. З брязкотом гепнувся на містках, де мали ходити вартові, припав до дошок, Мстислава скотилася з вовчої спини і уклякла поряд – але навкруги було тихо, здалеку чулися звуки бенкету. Прямо перед дівчиною та Вовком здіймалися хороми: дерев’яні, різьблені на кам’яному підмурку.
    – Хутко на мене, шукаймо, де тут поруб!
    Вовк з Мстиславою на спині шугонув вниз з містків, принюхався, чхнув, аж задзеленчало.
    – Тут жіночих запахів геть немає. А, ні, є один… горем пахне, страхом.
    – У князя жона є, – пригадала Мстислава, – Її князь лупцює. Може, то її слід?
    – Не думаю, що княгиня, хоч би яка не була нещасна, пахла би коровою, – і звір рушив вздовж будинків і комор, не відриваючи носа від землі. Мстислава навшпиньки поповзла слідом, завмираючи, коли повз пробігав хтось з двірні. Звуки гуляння погучнішали – у гридниці йшла пиятика. – Але зачекай, не можна тобі в такому виді по дитинцю бігати. Якщо тут дівчат – раз-два й нема – то тебе не видати за служку.
    – Значить, не буду я дівчиною. Пішли, – Мстислава скочила на ноги і, поміркувавши, вхопила палку, залишену кимось біля стайні.
     
    За напіврозібраним старим палацом на траві сидів самотній вояк, раз-у-раз прикладався до міху з чимось смердючим – бо Вовк, втягнувши запах, чхнув.
    – Ти що так довго? Неси хутко! – гаркнув вартовий через плече. – Я з голоду помираю!
    – Зараз, – промовив Вовк, головою вказуючи на вояка – мовляв, вперед. Мстислава стрибнула і одним ударом збила гридня на траву.
    – Роздягайся! – зашипіла дівчина.
    Гридень було схопився за меча і роззявив рота, але у його обличчя дивилася вовча морда.
    – Роби, як кажуть, – Вовк виразно дзенькнув залізними іклами.
    Вояк заметушився під Вовком, безладно стягаючи із себе опанчу і розв’язуючи пояс.
    – Обладунок знімай! Хутко! Якщо мовчатимеш, він тебе не з’їсть, – посміхнулася Мстислава. – А я дещо не відріжу, – і промовисто глянула на спущені штани гридня.
    – Я вже, відпустите? – заскиглив гридень.
    – Ще й як! – гаркнула Мстислава. – Глянь сюди! – і ледь вояк озирнувся, Мстислава ударом кулака вклала його на траву. Вовк, схопивши невдаху за сорочку, відтягнув за палацові рештки і ще додав лапою по голові. Тим часом Мстислава гарячково натягала на себе воякові штани, обладунок і шолом – і вже ніхто б не сказав, що у дворі стояла дівчина, а не вайлуватий гридень з київської дружини.
    Та день сягнув половини, а Мстислава все ще поняття не мала, де шукати Жарину. Оглядалася, пройшлася уздовж стайні і навіть прислухалася до розмов двірні, але ані сліду княжого порубу не було видно. Може, дівчину тримають деінде?
    Аж почула знайомий голос.
     
    – Що, боїшся? Мало налякалася, завтра боятимешся більше.
    У відповідь хтось зойкнув, але годі було розібрати слова.
    Вовк и Мстислава перезирнулися.
    Мстислава вже була тут: за вчахлими дубами здіймалися кілька курганів і домовин. До кого би там говорити живій людині? Хто би відповідав? Але Мстислава, витягнувши шию, побачила в одній з домовин віконечко. Хіба до мертвих заглядають? Але саме це робив воїн в синьому корзні – воєвода Київський! Свенельд посміхався, тримаючи рукою ляду, випиляну в невеселій хаті.
    – Це він мого вуйка вбив, – ледь чутно прохрипіла дівчина у вухо Вовку. – Мертвий Дід. Кажуть, він жертвами собі віку подовжує. Але щоб  мертвим погрожувати і сон їхній турбувати?!
    – Там не мертві, – Вовк принюхався. – Там живі.
    Ніби почувши Вовчі слова, з віконця у домовині виліз вояк в брудній опанчі, з мотузками і ковальськими кліщами.
    – Усе як слід, воєводо, – вояк зігнувся перед Свенельдовими очима. – Зв’язана, кліщі побачила, – вояка було ледь чути, бо він бурмотів це, зігнутий, як раб.
    – І ще не таке побачить зранку, – голосно, щоб було чутно у домовині, пообіцяв воєвода. – Мучитиму тебе, дівко, десять днів, а на десятий почнеться справжнє лихо. Як помреш, дух твій й тоді страждатиме. У тому присягаюся. Але можеш того уникнути, якщо визнаєш, що зрадила князя і мене, – і, затраснувши ляду, пішов геть.
    Живу людину в домовині тримати? Отакі-то поруби у князя Ярополка? Мстислава заричала і вже скочила на ноги, але Вовк одним рухом притиснув дівчину до землі.
    Тримав, поки Свенельд не пішов за дерева, а тоді ще трохи.
    – Чи ти здуріла? Вже диво, що Мертвий Дід нас не почув, мабуть, обладунок тебе ховає! Але не час на воєводу нападати! Головою думай!
    – Та вже ж не дупою! – Мстислава скинула лапи з плечей. – Хутчіше!
    – Чекай. Цей воїн добре озброєний, якщо битимешся з ним, наробиш галасу.
    Вояк, якого Свенельд посилав лякати полонянку, лишився на варті біля дивної домовини, ходив туди-сюди, прислухався. Здавалося, що в домовині хтось плаче, а тоді звідти почувся – Мстислава вухам не повірила – спів. Вовк же скрадався за кущами, похитувався, ніби траву вітер віяв.
    – А ну замовкни, бо завтра язика тобі вирву! – гаркнув вартовий, але спів тривав. Вояк почав гамселити у ляду, аж тут Вовк стрибнув і вхопив зубами гридневу вию, аж хрустнуло.
    – А тепер дійсно хутко! – проплямкав звір червоною пащею.
    Мстислава, перескочивши через мертвого охоронця, розкрила ляду. З домовини війнуло мертвечиною, та вибору не було – і дівчина, завмираючи, полізла по драбині вниз. Всередині не було темно: через щілини у дерев’яній накривці пробивалося світло. Мертвяк, що колись спочивав тут, валявся в кутку разом із зотлілим крамом, а під стіною була припнута на ланцюг купа лахміття. З тої купи вигулькнули руки в оковах і бліде обличчя.
    – Це ти – Жарина? Я по тебе прийшла! Вовче, без тебе ніяк! – Мстислава смикала ланцюги, але годі було їх навіть і зрушити, не те що погнути. Та Вовк уже протискався крізь лаз, стрибнув на підлогу і гидливо струсився.
    Жарина знепритомніла.
    – Боги, що за часи пішли! Люди Залізного Вовка не бачили!
    – Не бурчи! – Мстислава, крехтячи, підняла ланцюг. – Дівка просто виснажена!
    Звір з хрумкотом перекусив залізо і вхопив Жарину за одяг.
    Вибиралися важко: довелося тягти непритомну полонянку через льох. У світлі дня Жарина виявилася простою дівкою, кирпатою, з брудними руками, в одній пошматованій сорочці.
    – Тут десь лаз був! – пригадала Мстислава, кидаючись у бур’яни.
    Але дірку під огорожею, через яку вона врятувалася, вже заклали. Вовк підбіг, та лиш пошкріб каміння лапою.
    – Треба воротами йти. Зможеш? – Мстислава кивнула, і Вовк додав. – Тоді лишаю вас. Чекатиму за містом, в яру Беремищі. І щоб вийшла  живою!
    – Та що зі мною може статися?! – з-під шолома гаркнула Мстислава, тягнучи з вбитого охоронця штани і плащ.
    – Те ж, що в таборі князя Володимира. Тільки живою не відпустять, – пирхнув звір і перемахнув мури – тільки-но сидів на краю, а вже як вітром здуло. Мстислава лишилася у дворі сама, аж дрижаки вхопили. Але ні, вона впорається. Жарина повільно приходила до тями.
    – Ти хто? І що то за потвора була?..
    – Свої, – Мстислава допомогла Жарині стати на ноги, схопила під пахви, накинула брудну опанчу з каптуром. Подумавши, сунула собі за пояса топірець вартового. – Штани вдягай і бігом, нумо! Тільки мовчи, бо загинемо.
    Жарина, півпритомна від пережитого, тягнулася за Мстиславиною рукою, як ганчірочка.
     
    – Хто такий? Куди ведеш? – гаркнули на Мстиславу вартові на воротах.
    – Та нахаба один, привіз городину і почав за платню лаятися, – заіржала Мстислава, чухаючи шию під підшоломником. – Воєвода наказав гнати з міста, щоб духу не було.
    – А на моїй варті ніхто й не заходив, – заявив товстий гридень. – Це що, мені влетить, що пропустив казна кого?
    Жаринина рука стала холодна.
    – Не влетить, – буркнула Мстислава, – то ще на попередній варті сталося. Ну, що гойдаєшся?! – прикрикнула на Жарину. – Наробив шум, маєш в носі хрум!
    Вартові вишкірилися і розвели списи, але Жарина вклякла і не могла кроку ступити. Довелося штурхонути дівчисько, щоб вона вийшла з дитинця, а там уже Мстислава схопила її за шкибарку і потягнула вулицею.
    Чужа кольчуга терла шию, пасок сповзав, а дружинники щомиті могли знайти вбитого вартового та підняти галас. А ще й вечоріло – і бозна, коли варта зачинить місто, знаючи, що з іншого боку підступило вороже військо. Мстислава хутко йшла до вежі, що вивищувалася над будинками і парканами, проминула капище, і, в диму від його вогнів, зайшла під зачинену браму. Поряд тупцювали містяни, Мстислава почула, як вони благали пустити їх. Та сторожа була непохитна.
    – Наказ воєводи, – прогунділа дівчина, розштовхуючи киян. – Маю виставити цього смерда з міста, – Мстислава струсонула Жарину, – і упевнитися, що той геть пішов! Хутко!
    Брамна варта обдивилася Мстиславу, ватажин зиркав під маску шолома, ніби хотів упізнати вояка. Аж десь далеко за спиною затрубив ріг.
    – Воєвода скликає! – сполошився один з гриднів. – Щось сталося, біда в дитинці!
    – Чуєте, бігом відкривайте! – знайшлася Мстислава. – Я справу зроблю і теж туди!
    Вартовий, озираючись, відкрив хвіртку, Мстислава мало не викинула Жарину на дорогу і погнала у яр. Вовк чатував на дівчат у кущах, ледь втікачки заховалися, стрибнув на дорогу і присів.
    – Хутко на мене, тікаймо!
     
    – Не знаю, що ти наробила, але у Володимировому таборі ледь не побилися за те, хто тебе рятуватиме! – Мстислава, все ще не знімаючи шолома, звалилася з Вовка і допомогла злізти Жарині. Поки дісталися табору, звечоріло, на полі горіли вогні і тихо іржали коні. Вовк принюхувався.
    – Швидко, – сказав звір, – вартові зараз відійшли, ви якраз пройдете.
    – Я звістку добула, друже, – плакала Жарина, – про те, що боярин Гостомир, який до князя Володимира було, приєднався – зрадник. Вночі воєвода княжий, Добриня, їхатиме на перемовини, але на нове місце – там його й перестрінуть! За це мене схопили, що підслухала.
    – Пішли, – Мстислава взяла Жарину за руку і побігла з пагорба вниз. – На воєводу, кажеш, засідка чекає?
    Той русявий нахаба? А бодай йому!
     
    Пройти вдалося без галасу. Варта пильнувала вхід у шатро, але Мстислава, почухавши лоба під підшоломником, підняла боковину намету, заштовхнула Жарину і сама пролізла.
    В княжому шатрі ще не спали – юнак в червоній сорочці ходив з кута в кут, побачивши чужих, вихопив довгого ножа і мало не прохромив гостей.
    – Тримай свою згубу, княже, – Мстислава примудрилася топірцем зупинити удар. Але воїном князь був серйозним – дівчина аж тепер помітила, що вдарив він лівою рукою!
    Князь Володимир зблизька був нівроку – молодий, високий, гострозорий, з різкими вилицями, тонкими губами і розбурханим хвилястим волоссям. Одяг мав коштовний, але шатро виглядало пустим: похідне ліжко, пара колод для сидіння.
    Жарина роззиралася, і князь їй теж явно припав до душі – але за мить схаменулася, опустила очі.
    – А ти хто такий?!
    Мстислава теж від своїх думок почувалася незручно, хоча обладунок ховав її обличчя.
    – А тобі не байдуже?! Пташки наспівали, що ти цю дівку шукав. Бери своє, хоча від винагороди я не відмовлюся.
    Брова князя піднялася, Жарина теж розкрила рота. Князь роздивився гостей і заховав зброю.
    – В цьому таборі мені ні до чого не байдуже. Кажи, хто ти!
    – Друг, – прогуділа Мстислава з-під шолома. – Пробрався в Київ, звільнив дівчину. А дівчина каже, що твій воєвода в пастку поїхав на якусь Чорну галявину. Боярин, до якого він рушив, зрадник.
    Жарина закивала, але князь так і стояв, піднявши брову.
    – А чом я тобі маю вірити? Хоч би шолома зняв, пику показав. Проте за Жарину вдячний, не мушу тепер слати за нею когось цінного. Ми з нею зараз поговоримо, а ти йди, невідомий друже. Воєвода мав в інше місце їхати, але де та Чорна галявина, я поняття не маю.
    У Мстислави застукало у вухах.
    – Воєводу вбити можуть! – гаркнула вона, аж стукнулася зубами об маску. – От бовдуре!
    В шатрі стало так тихо, що аж знадвору почулося дзижчання комарів і храп вартового.
    Князь дивився спідлоба, раптом схожий на хижого звіра.
    – Скажи щось, щоб я тебе не вбив, – хрипко проговорив Володимир.
    – Хочеш – вбивай, – відкарбувала Мстислава, відступаючи. Князь чи ліворукий, чи дворукий, хай йому грець з таким битися у наметі! – Але можу довести, що корисн..ий, – ледь не сказала «корисна». – Об заклад б’юся, що порятую твого воєводу!
    – Якщо так, то матимеш винагороду. Але як шукатимеш?
    – Маю того, хто візьме будь-який слід, – заявила Мстислава. – Як врятую воєводу, приймеш мене у своє військо?
    – Прийму.
    – А чом тобі маю вірити?
    Князь косо посміхнувся, зняв золотого наруча.
    – Як врешті знімеш шолома, покажи це. Знатиму, що це ти врятував Жаринку і не ходиш через двері. Але чи вб’ю тебе, залежить від тебе. Бо я зараз теж покличу собак, і з’ясую, куди воєвода рушив насправді. Якщо це ти мене ведеш в пастку, начувайся.
    Мстислава позадкувала, вистрибнула через бік намету. З табору бігла, аж не могла дихати. Зупинилася, стискаючи княжий наруч і кусаючи губи.
    – Вовче. А знайди, куди пішов воїн, що з якими у мене зранку... бійка була?
    Русявому вона ще помститься. Але живому.
     
    Вовк широко стрибав над стежкою, втягував носом повітря.
    – Довго ще?
    Вовк з поштовхом зупинився і принишк за кущами. Було ще темно, коротка ніч збігала, уже співали птахи, але попереду чулися й інші звуки: дзенькіт заліза і вигуки. Мстислава скотилася з Вовка і натягнула шолома, подумки лаючись на маску – в ній нічого не було видно.
    – Ти за мною? – Мстислава поправила чужу кольчугу – кляте залізяччя скручувалося.
    – Та ж вже не кину!
    На галявині вирував бій, в ранкових сутінках годі було розрізнити де свої, а де вороги – але за мить Мстислава побачила єдиного воїна, який бився зі смолоскипом в лівій руці і списом у правій.
    Воїн кульгав, але люто тиснув важкого, як ведмідь, супротивника. На ворожому щиті тьмяно білів двозубець.
    – Допомогти? – Мстислава вихопила топірець і застромила його у «двозубий» щит.
    Воєвода не відповів, перекинув спис через край щита і однією рукою загнав вістря під шолом супротивника. Велетень гойданувся і завалився горілиць  – але за мить на воєводу і Мстиславу кинулося ще двоє. Мстислава важко сопіла, відчуваючи, як по обличчю і тілу лиє піт, як відгукується у шоломі власне дихання – але не зупинялася, присідала, била, пригиналася, аж перечепилася через двох убитих і ледь не отримала списом в око – але воєвода кинув у ворога ножем. Бився спокійно, рівно дихав, тільки зрідка гукав:
    – Зліва! Швидше! Бий! До мене! – коли розпалена Мстислава кинулася між ворогів.
    Вовк стрибав поряд, збиваючи людей з ніг і розриваючи пазурями кольчуги – але Добриня лиш раз глянув на звіра і більше не обертався. Вовк гризе ворогів – Вовк свій.
    Але й свої гинули, галявину вкривали тіла, Мстислава аж послизалася на скривавленій траві.
    Дівчина сунула на останнього супротивника, а там уже чатував спис воєводи. Вовк хотів долучитися, але лиш фиркнув – люди впоралися самі. Настала тиша, десь самотньо тріщав цвіркун.
    Воєвода підняв з землі смолоскип, вилаявся.
    – Клятий зрадник, щоб його Мара пожерла.
    – Так пожерла же, – припустила Мстислава, оглядаючи побоїще. – Ми його вбили? Гостомира?
    – Якби ж то. Його тут не було, – воєвода зняв шолома, віддихався. Мокрий русявий чуб прилип до лоба. – Він дружину прислав, але вчетверо більшу, ніж узяв я. Мої найкращі люди вбиті! Я винен, – Добриня стояв над мертвими, кусаючи губи. – Сам же наполіг, що маю вранці зустрітися…
    – Так, не розводь шмарклів, – гаркнула Мстислава, ховаючи топірця за пасок і підбираючи з землі щит. Поміркувавши, обрала щита з тризубом, а не з двозубцем. – Ти живий, а зрадник свого не досяг, правда? Та й ти не один, я допоможу.
    Вовк на краю галявини вилизував лапу, зиркав на людей.
    Добриня озирнувся на звіра, підніс до обличчя Мстислави смолоскип.
    – А ти хто, друже? Чому тобі Залізний Вовк служить? – очі воєводи опустилися на золотий наруч. – Тебе князь послав? А звідки він знав, де зустріч? Я ж йому не сказав...
    Відповісти Мстислава не встигла. Вовк скочив на лапи і загарчав, обернувши морду до лісу.
    – Ворог йде, – промовив звір. – Але не такий, як був. Справжній.
    Мало би світати, але небо чомусь знову потемніло, а смолоскип у руці Добрині ніби захлинувся.
    На галявину виїхав темної масті кінь з самотнім вершником.
    – Усього-то! – вишкірилася Мстислава. – Та я його зараз!
    – Його й ціле військо не вб’є, – несподівано тихо сказав воєвода. – Мертвого Діда зброя не бере.
    Свенельд м’яко зіскочив з коня і з шурхотом дістав два меча. На ворожому воєводі не було шолома, синє корзно, заколоте навхрест тіла, ніби напиналося темрявою. Свенельд посміхався на всі кутні і повільно підходив, не маючи ані щита, ані навіть кольчуги.
    – От і стрілися знову, кульгавий. Я і твій дух витягну, а тоді дістанусь до Святового байстрюка, якого вісім років тому випадково не дорізав. Не дарма я нині вирішив перевірити, чому мої хлопці затрималися, не дарма!
    Два меча зустрілися зі списом в руках Добрині і перерубали ратище. Мстислава заричала і кинулася на спину Свенельду, але топірець так відскочив від Діда, що аж дівчині звело руку – а за мить Мстислава сама тікала від ворожого меча.
    – Вовче, зліва!
    – Ох!.. – той вигук видав, що на Залізного Вовка Свенельд не сподівався. Посмішка Діда згасла, але лиш на мить. – І на тебе знайду управу, іржавий покруче!
    Добриня, відкотившись, схопив з землі чийсь меч і зупинив наступний випад Свенельда, але від сили удару аж заточився. Вовк раз-у-раз кидався на Діда, і таки зміг порвати синє корзно, по плечу Свенельда текла кров.
    Але рана не зупинила Діда, а його руки ніби мали власні очі. Свенельд бив наосліп, влучно, крутив мечами нарізно, кидався на всі сторони. Вовк знову стрибнув ззаду, але Свенельд зірвав з пояса сумку і швиргонув за спину. Звідти посипався якійсь пил, Вовк перекульнувся у ньому, як зрубаний, захрипів і з брязкотом впав.
    – Вовче, ні!!! – зойкнула Мстислава.
    – Що, схоже, друг твій заржавів? – засміявся Свенельд.
    – Схоже, нас тільки двоє лишилося! – Добриня ледь стримував удари. – Обережно, згори!
    Свенельд реготав, тиснув їх до краю галявини.
    – Шкода, ти не передаси своєму племінничку від мене послання. Що я прокляну його, як прокляв його батька, і він вічно буде страхом цієї землі! Байстрюк до того дуже придатний. А байстрюк байстрюка ще більше!
    – Замовкни, Мертвий! – ревонув воєвода. – Не люблю Хороброго, але не смій таке про Святослава казати!
    – Я безсмертний! А ви мерці. І ваше військо теж. На вас вже йдуть, немає надії!
    – Має бути те, що його зупиняє! – крикнула Мстислава, б’ючись плечем до плеча з воєводою.
    – Немає такого! – гукнув Добриня, дихав уривчасто, бився зі все меншою силою, ніби то з нього, а не з Свенельда, збігала кров. – Всі пробували! Він невразливий! Казали, в його косі сила, але перерубати її теж ніхто не зміг. Все кепсько, друже.
    – Князь встигне дійти! Нас врятують! – загорлала Мстислава.
    Але ні, з лісу не долинало ані звуку. Ранок наставав, сіріло, але усе живе ніби вклякло.
    Меч в руках Добрині опустився, ще б мить – і воєводі би знесли голову. Мстислава зупинила Свенельдів меч, але її топірець розсікли навпіл, шматки топорища ледь не вибили дівчині око, скалки порізали руки.
    Мстислава, закрившись щитом, намацала іншу зброю, але пальці ковзали від крові.
    – Немає невразливих! Чи він твою голову тістом забив? Він бреше! – заверещала Мстислава, кидаючись уперед. – Чуєш, нахабо? Є й на Діда управа! Тільки дай мені час!
    Добриня, ніби прокинувшись, неупевнено, пішов на Свенельда, а той, шкірячись, підпускав супротивника ближче. Удар, ще удар, по чолу Добрині потекла кров, але він не спинявся, атакував щосили, хоча дихав важко, припадав на хвору ногу. Меч Свенельда розсік Добринину руку.
    Мстислава, перекотившись по землі, приклала скривавлену долоню до морди Вовка. Довгий холодний язик висунувся з пащі і лизнув Мстиславину руку. Очі звіра відкрилися.
    – Не руш, – прошепотіла Мстислава. – Думай!
    Свенельд збив скривавленого Добриню з ніг в мить, коли Мстислава схопилася на ноги.
    – Що, не вийшли чари? – зареготів Свенельд, б’ючи по Мстиславі.
    Вовк, нечутний, як сич, стрибнув на спину Свенельду і стиснув зубами його сиву косу.
    Мстислава кинулася уперед і рубанула по тій косі.
     
    Свенельд заточився і впав на спину. Його волосся, сиве і розпатлане, настовбурчилося навколо молодого на вид обличчя, очі розширилися, рот розкрився в німому зойку. Шматки коси впали на землю.
    Мертвий Дід обмацав голову, підскочив, тримаючи меча у витягнутій руці.
    Свиснув, підкликаючи коня – а за мить злетів у сідло і зник за деревами.
     
    Мстислава хитнулася і осіла на землю.
     
    Вовк вилизував Мстиславині руки, поки дівчина не опритомніла. Мстислава сіла. Підняла з землі пораненого Добриню – нічого страшного, просто крові багато. Відрізала ножем шмат сорочки, почала перев’язувати, витерла Добриніне обличчя.
    Воєвода відкрив очі, прокашлявся.
    Верхівки дубів спалахнули від ранкового світла. Вовк почухався і зловив зубами муху.
    – Я піду погуляю, гляну, що навколо, - і зник за деревами.
    – Яре сонце встає, – білими губами посміхнувся Добриня. – Як ти це зробив, друже? Чи ти волхв? Кількадесят років ту кляту косу ніхто з воїнів зрубати не міг. Свенельд її з Ольжиних часів в людську кров вмочував! А тепер у проклятого ані чарів, ані безсмертя. Як ти це зробив?!
    – Може, справа в цьому? – буркнула Мстислава, знімаючи шолом. Рот Добрині розкрився. – Дівок серед воїнів не було? Що мені тепер з тобою робити, нахабо? Хотіла побити, але в тобі зараз життя – крихта. Чому так здаєшся швидко?!
    – Навколо мене завжди все гинуло, – Добриня, ніби не вірячи, торкнувся її коси і відсмикнув руку. – То рідне місто, то надії. То й став, може, надто… обережний, – воєвода сів, помацав пов’язку на плечі. – Бий... подруго... завинив перед тобою. Не побачив. Не мав мудрості.
    – Втомилася бити, – зітхнула Мстислава. – Я ж не якась воячка моцна, просто… просто думаю тепер вчасно! – випалила дівчина. – Давай краще угоду складемо. Ти мене береш у військо, а я там нікому не дам занепасти духом! Може, ще якусь косу зрубаю. Але май на увазі, відмов не прийму! – Мстислава дивилася прямо у вічі воєводи.
    У ранковому світлі Добриня був блідий, з запалими очима – хоч обійми і кишеню поклади, таке нещастя.
    – От ще зроду не бачив такої дівчини, — посміхнувся воєвода.
    – З цим теж треба щось рішати.
    – З чим?
    – А от з цим, – заявила дівчина, хапаючи воєводу за вуха і торкаючись губами його губ. – Ти що, думав, що я просто так за тобою по лісам бігала?! Красивий ти мені! Заміж візьмеш?
    – Я… не… навмисно. Більше не буду битися…
    – Ще й як будеш, – пригрозила Мстислава. – Навчиш усьому, що знаєш. А там видно буде.
    – Як тебе хоч звати?!
     – Мстислава Вишатівна, ковалева донька, з Черлених земель. Ще раз питаю: в жони береш?
    Добриня кивнув, обережно взяв її за плечі і пригорнув.
    – Беру. Час додому їхати. Де б нам той дім не знайшовся, Мстиславо Вишатівно. Але у тому домі людям зла ніхто не чинитиме, клянуся. Заради цього я й пішов на цю війну, чуєш?
    Десь недалеко затрубив ріг, і по стежці на галявину вирвався цілий загін – з князем на чолі, і з такими красенями за спиною, що серце стає.
    – Що у вас тут, до дідька, коїлося?! – гаркнув князь, стрибаючи з коня на землю і кидаючись до воєводи. – Живий? А це що за краля кольчужна? – його сірі очі вмить обдивилися Мстиславу.
    – Краля на тебе, княже, десь в обозі чекає, – образилася Мстислава, затуляючи щитом груди. – А мене воєвода у військо бере! Та й ти, гадаю, не відмовиш, – дівчина виставила вперед руку з золотим наручем. – Дід же Свенельд таке цікавенне про тебе кричав, поки я йому косу не зрубала. Розповісти чи сам запитаєш?
    – Люта воячка, – поділився Добриня, цілуючи наречену. – Моя навіки! Коней нам хтось дасть, чи ми пішки до табору підемо?
    У половини дружинників очі якщо не вилізли, то збільшилися.
    – Ти коня бери, а у мене своя звірина, – заявила дівчина, свистячи в два пальці. – Я ж не одна в твій дім прийду, мені залізний друг служить.
    І вони рушили лісом: двадцять вершників і дівчина на Залізному Вовку.
    А тоді воювали, і билися, і любили, і жили довго і щасливо.
     
    

  Время приёма: 15:46 09.09.2019