an025 Без крил

     
    Людина нібито не літає.
    А крила має. А крила має.
    Ліна Костенко
     

     
    Наші дні, Бахмут, Донецька область.
    Вілена Петрівна закрила останній учнівський зошит і важко позіхнула. Її спроби достукатися до 7-Б давалися взнаки: обрана для творів тема спонукала підлітків до відвертості, а її гіпертонію – до пробудження. І на що вона розраховувала, пропонуючи учням пофантазувати про альтернативну реальність на п’ятому році війни? Орки, гноми, ельфи в поєднанні зі стрибками в часі й гіперпросторовими переходами не здивували. Нічого незвичного в бажанні дітей потрапити до казки вчителька не бачила. Її вразило відчуття безвиході, якою віяло майже від кожного твору. Але все ж краще, ніж повна байдужість...
    – Віло, я вже вдома! – чоловік відірвав молоду жінку від роздумів. – Що сьогодні на вечерю?
    – Смажена картопля, як ти любиш...
    – З чим?
    – З «таком»...
    Вони натужно розсміялися зі звичного останнім часом жарту. М’ясо в останні місяці на стіл потрапляло рідко, як в усіх у прифронтовій зоні. Вілена від цього не страждала, а чоловік був незадоволений. Він волів мінімального комфорту хоч у відпустках, якими зрідка радував дружину і дітей.
    Ігор, не знімаючи берців, трохи кульгаючи, пройшов до кімнати, заносячи з вулиці запах диму. Поцілував дружину, подряпавши колючою щокою її ніжну шкіру і погладивши спину. Саме там, де раніше були крила.
     
    Десять років тому, Верховина, Івано-Франківська область.
    Двоє підлітків, дуже схожих між собою, розважалися на мілині лісового озера, а вродлива дівчина у довгій білій сукні спостерігала за ними з берега. Вони познайомилися кілька днів тому, і якщо спочатку Віла насторожено споглядала за чужаками, слухаючись застережень мами, то тепер із задоволенням приєднувалася до жвавих ігор. Але до води наближатися не хотіла, як і знімати недоречну в літню спеку сукню й легкі візерункові чоботи.
    – Мерщій стрибай у воду!
    – Гойда до нас! Тут весело!
    – Не бризкайся, Ігорю!
    – Ти ж першим почав!
    Брати вовтузилися в озері, веселилися і стрибали. Краплі розліталися в усі боки, діставалося і Вілені.
    – Вода тепла, не бійся!
    Ігор протягнув дівчині руку. І Віла зробила крок уперед.
    – Ой, мене щось схопило за ногу! Рятуйте! – заверещав Дмитро. – У нього величезні зуби! Як болить!
    Ігор кинувся до брата, але той одразу зареготав:
    – Повелися! Як я вас розвів!
    – Ти дурень! Таким не жартують!
    – Та що тут може бути? Піраньї? Чи акули? Тут завбільшки пару метрів на найглибшому місці.
    – Це озеро дуже глибоке і небезпечне, – втрутилася в розмову Віла.
    Вона обачливо не стала розповідати, що озеро взагалі не має дна, а його справжній господар – Водяник – не в захваті від шумних баталій на мілині. І хоч акул тут, звісно, немає, але є чимало хижаків.
    – Тільки не треба мене лякати!
    Дмитро не повірив, але з води виліз.
    Хлопці розташувалися на траві, постеливши рушники.
    – А правда, що тут водяться казкові істоти? – Ігор нарешті наважився спитати про те, що його давно цікавило. – Нам у школі розповідали про мавок, русалок, щезників...
    – Такий великий, а в казки віриш, – розсміявся Дмитро.
    – Як це «водяться»? Вони тут живуть, – Віла навіть образилася. – «Водяться» воші в голові... Якщо там нічого іншого немає.
    Дівчина посміхнулася, а хлопцям стало не до жартів.
    – Ти ж це несерйозно? – Ігор тихо перепитав.
    – Звісно! Жартую! Чого не вигадають, щоб відпочивальники до лісу не ходили... Гойда ожину збирати!
    Хлопці підхопилися, побігли за Вілою наввипередки, стрибаючи через високу траву.
    Брати приїхали відпочивати до Карпат разом з батьками з Тореза – невеликого шахтарського містечка на Сході країни. Правда, бабуся наче родом з цих місць, тому батько й обрав не престижний Трускавець, куди їздили друзі, а це закинуте світ за очі село. І все тут здавалося хлопцям дивним – сині гори в куряві хмар, лісові хащі й непролазні яри, прозоре озеро з кришталевою водою. А тут ще й компанія до вподоби – трохи молодша за них струнка білявка.
    Віла легко бігла лісом, майже не торкаючись ногами землі. Хлопці наздоганяли. Дмитро вирвався уперед, намагаючись випередити дівчину, але не втримав рівновагу і впав Вілі під ноги. Від несподіванки її коліна підломилися, запаморочилося в голові, і дівчина розтягнулася на землі.
    – Дивись, які в неї ноги! Так ось чому вона не хотіла роздягатися і купатися в озері! – Дмитро нахилився над Вілою.
    Від падіння в дівчини задерлася сукня і злетіли з ніг невисокі чоботи. Вона згорала від сорому, але підхопитися і сховатися куди подалі, як хотілося, не вистачало сил.
    – Чого ти кричиш? Якби не твоя дурна вдача, нічого б не сталося.
    Ігор підійшов до Віли, потягнув сукню, закриваючи її козячі ратиці, а потім обережно підняв дівчину на руки.
     
    Наші дні, Бахмут, Донецька область
    Вілена прокинулася рано, встигла нагодувати і зібрати дітей до садочка. Навіть не запізнилися, як завжди, бо Ігор підвіз їх на армійському бусі майже до воріт.
    – Віло, – чоловік почав розмову на зворотному шляху, – за три дні я повертаюся.
    – Ти ж обіцяв цього разу побути з нами не менше місяця!
    – Я не можу. Ти ж сама все розумієш. Там хлопці гинуть.
    Вілена справді все розуміла. Ще з того часу, як чоловік, кинувши вдома молоду дружину і дітей, записався до добробату. Про це було говорено-переговорено багато разів. Віла хотіла й сама податися до санчастини, щоб бути поруч з Ігорем. Але ж куди дітей подіти? Чоловікові батьки лишилися на окупованій частині, не погодившись кинути домівку і все, що накопичили за роки важкої праці в шахті. Ігор їх і не звинувачував. Але Дмитро...
    – Ти так і не знаєш, що з братом?
    – Ні. – Ігор відвернувся, щоб дружина не бачила його обличчя. – Останній раз чув про нього під Волновахою. Постійно намагаюся зв’язатися, але на дзвінки не відповідає.
    – Ти ж розумієш, що одного разу він може потрапити у твій приціл.
    – Розумію. Хоч не певен, що він думає так само. Останню нашу зустріч ще довго згадувати буду, – Ігор кивнув на простріляну ногу.
    – Якби він хотів тебе вбити, то стріляв би не по ногах.
    – Цією думкою я тішуся вже три роки... – Ігор пильно подивився на дружину. – Ти справді не можеш допомогти його знайти?
    – Ти ж знаєш, що без крил я звичайна людина. Майже. Так, я відчуваю, що Дмитро живий, бо між вами міцний емоційний зв’язок. Але більше – нічого. Пробач.
    На обличчі чоловіка відобразилася внутрішня боротьба, як і завжди, коли вони говорили про брата. Проте Ігор похитав головою і більше нічого не сказав.
     
    Вісім років тому, Верховина, Івано-Франківська область.
    Молоді люди сиділи на березі біля старої верби, притулившись одне до одного.
    – Бачиш, кола побігли по воді? Дивись, дивись! Плеснуло посеред озера! – Віла показало рукою, де саме. – Це русалки бешкетують. Їм вдень на поверхні показуватися не можна, ось так і розважаються.
    Ігор придивився, але нічого не зауважив. Та й русалки його цікавили набагато менше, ніж дивна подруга.
    – Віло, а де ти живеш? Ти ж ніколи не запрошуєш до себе.
    – Мама не любить гостей, – дівчина знизала плечима. – Ми живемо у звичайній хаті в кінці села. Правда, звідти далеко йти до школи.
    – Ти ходиш до школи?
    – Звісно, я ж не дурна. Мама вважає, що я повинна знати і вміти все, що і звичайні люди. Я взагалі планую вступати до педагогічного, дуже дітей люблю. У мене обов’язково буде двійко – хлопчик і дівчинка.
    – Скажи, а всі ці моторошні історії про лісових істот – правда?
    – Звідки я знаю? Це ж ви, люди, про нас казки розповідаєте, а не ми про вас. Ми з тобою вже давно знайомі, хіба я хоч одного разу тебе налякала?
    – Ні, але здивувала – це точно.
    – Це ти про той випадок, коли Дмитро мене штовхнув?
    – Він не штовхнув, а випадково впав.
    – Хай буде випадково, якщо тобі так хочеться, – легко погодилася дівчина. – Так, віли трохи відрізняються від інших істот. Ми відчуваємо людей, особливо дітей, зокрема коли їм загрожує небезпека. І рятуємо життя, так що не такі ми й жахливі. Але що поробиш – у мене ратиці замість ніг і...
    – І що ще?
    Віла міркувала, чи потрібно казати.
    –  Нічого...
    – А ти справді можеш вбити поглядом?
    – Ні, маячня. Це неправда. Хто тобі це сказав?
    – Ніхто. Прочитав в Інтернеті... Так що в тебе є такого незвичного? – Ігор закохано подивився на дівчину і накрутив на палець пасмо її довгого волосся. – Хоч для мене в тобі незвичне все...
    Віла відсторонилася, підвелася та розв’язала на сукні стрічки.
    – Ось це...
    І розправила за спиною величезні крила, трохи піднявшись над землею. Ігор закліпав очима.
    Коли Віла сіла поруч, наважився спитати:
    – Ти такою народилася? З крилами?
    – Ні, крила з’являються, коли ми отримуємо силу. І зникають, якщо її втрачаємо.... Без крил віли перетворюються на звичайних жінок.
    – Як це?
    – Моє вбрання чарівне, воно захищає нашу силу.
    – Ця незграбна довга сукня?
    – Чому ж незграбна? – Віла навіть образилася.
    А Ігор вже перевів розмову на інше.
    – А ти б хотіла стати звичайною жінкою – вийти за мене заміж, народити дітей? Хлопчика і дівчинку?
    – Це пропозиція?
    Ігор промовчав. Його батьки б не зраділи крилатій нареченій з козячими ногами.
     
    Наші дні, прифронтова зона, Донецька область
    – У нас два «трьохсотих», важкі! Потрібна евакуація! – командир кричав у рацію.
    Навколо гриміло від вибухів, зі стелі бліндажа сипалася земля.
    – Падли, з «градів» б’ють! Який, до чорта, «режим тиші»! – сержант брудно вилаявся.
    – Це несхоже на чергове порушення перемир’я, – Ігор поправив бронік. – Здається, ідуть на прорив.
    – Маєш рацію, «Барсе»!
    Позивний Ігорю подобався, він навіть тату набив на плечі з мордою тварини. Не тризуб, як у багатьох хлопців, а саме барс – його охоронець. Віла порадила: мовляв, зір, сила і швидкість барса у такий спосіб перейдуть до нього. Щось пошепотіла, руками поводила – і справді, тепер Ігор бачив вночі не гірше, ніж удень, а про його здібності виходити неушкодженим з усіх заворушень ходили легенди.
    – Хлопці, евакуацію забезпечуємо самі. Ніхто до нас не прийде. Це пекло зараз усюди. Схоже таки на прорив.
    – А ми попереджали, – сивий сержант озвався з кута бліндажу. На горі знову гримнуло. – В останні тижні до лінії розмежування підтягнули важке озброєння. А зі штабу тільки й чули: «Перевіряємо вашу інформацію».
    – Доперевірялися, – Ігор запитально подивився на командира. – Що будемо робити?
    – Як завжди. Хто повезе поранених до шпиталю? Незабаром стемніє, є шанс, що обстріл припиниться.
    – Я б на це не сподівався, – сержант ніколи оптимізмом не відрізнявся. – Проте в темряві можна проскочити... Я поїду, але один не впораюся. Та й водій з мене такий собі.
    – Тоді що тут обговорювати? За дві години виїжджаємо, – і «Барс» вийшов з бліндажа.
    Надвечір «гради» змовкли, лише окремі автоматні черги лунали позаду буса, до якого Ігор із сержантом завантажили поранених бійців. Замість двох «трьохсотих» на підлогу поклали вже шістьох – денний обстріл не минув без наслідків. Серед них лише один «легкий». «Барс» сів за кермо.
    – Рушаймо! Часу обмаль.
    Дорога стелилася сірою стрічкою. Ігор впевнено оминав ями, майже не гальмуючи.
    – І як ти це робиш? – спитав сержант, щойно вони проскочили чергову «воронку». – Я б колеса міняв ще на перших кілометрах.
    – Інтуїція...
    «Барс» активізував свій «нічний зір», напружено вдивляючись в темряву. Поки було чути постріли, його ніщо не бентежило. Але тепер нічна тиша загрозливо наступала. Ігор відчував небезпеку, але ще не зрозумів, звідки чекати неприємних сюрпризів.
    – Я закурю?
    Сержант дістав цигарки із запальничкою і почав опускати скло.
    – Не відчиняй, кури так.
    Сержант здивувався, бо «Барс» не переносив цигаркового диму. Хлопці часто кепкували з цього на перекурах. Але послухався. Навіть устиг підняти скло наполовину... Снайперська куля прилетіла з рятівної, як спочатку здавалося, темряви. На підлогу впала запальничка і пачка цигарок, сержант нахилився і почав сповзати на підлогу. Ігор знав, що йому вже не допомогти. І щодуху вдарив по газах.
     
    Шість років тому, Верховина, Івано-Франківська область.
    Місячна доріжка пролягла по озеру і сягнула берега. Віла скинула чоботи, пройшлася по траві й торкнулася прохолодної води. Як добре! Русалка Марічка, її подруга, підпливла до берега.
    – Давай швидше, ми на тебе чекаємо!
    – Зараз, біжу!
    Віла швидко зняла довгу сукню, що дивно переливалася у місячному світлі, і обережно поклала її на березі. У лісі наче тріснула гілка. Чи здалося? Дівчина вдивлялася в тіні дерев, що примарно видовжилися над озером. Нікого.
    – Ти там заснула? – Марічка помахала рукою. – Мерщій!
    Віла розбіглася і пірнула у воду. Марічка вже була попереду, лише луска хвосту виблискувала під водою.
    За годину, накупавшись досхочу, дівчина попрощалася з озерними мешканцями і повільно попливла до берегу. Вона обіцяла мамі повернутися до світанку. Ще потрібен час, щоб висушити волосся і крила. Вийшла з води, огорнувшись довгим волоссям. Де вона лишила одежу? Місяць уже сховався за хмарами, нічого не видно. Але сукня і чоботи лежали під старою вербою...
    – Щось загубила? – Дмитро вийшов з лісу, тримаючи в руках Вілини речі. Він відверто глузував з дівчини. – Допомогти?
    – Віддай! Навіщо тобі дівчачі лахи? – її голос тремтів. – Пожартував – і досить.
    – І не подумаю! Гадаєш, я не знаю, що тепер можу просити здійснення будь-якого бажання?
    – Говори своє бажання, але віддай сукню.
    – Дзуськи! Я тобі сукню, а ти собі полетиш, як пташка – а я тут лишуся.
    –  Я даю слово, що здійсню твоє бажання. Віддай мої речі!
    – Що тут коїться? Що це в тебе?
    Почувся інший голос від лісу, Ігор підбіг до брата.
    – Це її сукня, без якої вона нічого не може нам зробити! Але здатна виконати одне бажання – для того, хто зміг цю сукню поцупити. А це я!
    – Віддай Вілі одяг, це неправильно! Потрібно завжди залишатися людьми.
    – Але вона не людина! Хіба ти не бачиш?
    Віла розправила крила, змахнула ними, але злетіти не могла. Щось її тримало тут, на землі. Ігор кинувся до брата і спробував відібрати трофеї. Чоботи впали на траву, проте сукню Дмитро тримав міцно.
    – Останній раз прошу – віддай!
    – Ні!
    – Тоді я сам відберу!
    – Спробуй!
    Ігор щосили потягнув плаття на себе, Дмитро не піддавався. Вони почали смикати сукню в різні боки. Раптом Віла почула страшний звук – тканина не витримала і розірвалася. Кожний із хлопців тримав у руках шматки того, що ще мить тому було чарівною сукнею. Дмитро перелякано подивився спочатку на Вілу, потім на брата, міцніше притиснув до грудей тканину і побіг з нею до лісу.
    Інша половина сукні лишилася в Ігоря. Віла наче закам’яніла. Місяць знову визирнув з-за хмар, і стало видно, що дівчина змінилася: зникли відразливі ратиці і великі білі крила. Хлопець зняв свою сорочку і накинув її на плечі довговолосій красуні.
     
    Наші дні, прифронтова зона, Донецька область
    Колесо вибухнуло від пострілу, і «Барс» міцно вчепився в кермо, щоб втримати буса на ходу. Доведеться гальмувати. Останнім спогадом став яскравий спалах перед очима: граната трохи не долетіла до кабіни.
    – Ну що, братику, отямився?
    У голові паморочилося, перед очима пливли різнокольорові кола. Ігор сфокусувався на обличчі Дмитра.
    – Нарешті зустрілися...
    – Але не так, як ти очікував.
    – Це ж наша територія, звідки ти тут узявся? І, певно, не сам.
    На підтвердження своєї здогадки Ігор почув шум і поодинокі постріли.
    – Маєш рацію. Але це вже не ваша територія.
    – Побачимо.
    – Гадаю, тобі вже не доведеться.
    Ігор спокійно подивився у вічі Дмитру.
    – Ну тоді стріляй, чого зволікаєш?
    – Не поспішай. Тут за мною давній борг. Хочу віддати твою річ, ніяк не виходило зустрітися.
    Брат вишкірився і зник з поля зору. Ігор напружив зір: навколо близько десятка бойовиків, усі озброєні. Поворухнув зв’язаними за спиною руками. Напружився і спробував розірвати мотузки, від болю в голові запаморочилося ще більше. Ще раз! Вийшло!
    – Скучив за мною? – Дмитро нахилився над братом. – Дивись, що я тобі приніс.
    У руках він тримав шматок брудної світлої тканини, схожої на звичайну ганчірку. Але Ігор одразу впізнав половину сукні Віли, що лишилася в Дмитра.
    – Мені це вже не потрібно, моє бажання зараз здійсниться, отже, не збрехала маленька відьма.
    Дмитро клацнув запобіжником і наставив автомат в обличчя, але Ігор не зволікав. Він кинувся на брата, збив з ніг і відправив важким ударом в голову у нокаут. Усе відбулося так швидко, що інші бойовики не встигли зорієнтуватися. Вони були зайняті іншим: звільняли бус, витягаючи з нього мертвих бійців. «Барс» встав на весь зріст і підняв братів автомат. Дехто навіть встиг схопити зброю. Марно.
    Стріляючи, Ігор не бачив, як Дмитро отямився і дістав з чобота ніж. Він лише відчув гострий біль у спині і повернувся, не припиняючи стріляти, до брата, випускаючи останні кулі. Уже падаючи, схопився, як за рятівний круг, за брудне лахміття, принесене Дмитром.
     
    Наші дні, Бахмут, Донецька область
    На вулиці завивали сирени. Вілена Петрівна, схудла і змарніла, зайшла до шпиталю. У дворі лунали крики: щойно прибули дві вантажівки з пораненими. Але Віла наче нічого не бачила і не чула. Вона відшукала невелику будівлю з табличкою «морг» і зайшла всередину.
    – Це ваш чоловік? – похмурий медик у халаті поверх військової форми відкинув брудну ковдру з обличчя Ігоря.
    Віла кивнула, говорити вона не могла, слова застрягли в горлі.
    – Підпишіть документи на поховання. Він же місцевий?
    Знову кивок.
    – Транспортувати тіло нікуди не потрібно?
    Вілу замутило.
    – Можна я вийду на повітря?
    – Звісно.
    Чоловік звик до щоденних смертей, і горе цієї молодої жінки його не чіпляло.
    Віла вже прочинила двері, як він навздогін крикнув:
    – Стривайте! Тут його речі, документи і... якась дивна річ. Подивіться, будь ласка. Вона потрібна?
    Чоловік протягнув пакунок з паперами і закривавлене лахміття. Раптом спина озвалася тупим болем. Саме там, де були крила.
    – Дякую!
    Додому Віла бігла. «Тільки б встигнути!»
    Часу на прання не було. Вибухи лунали вже на околицях Бахмута, з вікон було видно, як мешканці сусідніх будинків біжать по вулиці, намагаючись покинути місто. Віла не звертала уваги.
    – Мамо, там стріляють. Що будемо робити? – маленька Катруся потягнула її за рукав.
    – Мамо, мені страшно, – Остапчик притулився до колін.
    – Не бійтесь, мої любі, тепер усе буде добре.
    Віла швидко працювала голкою, зшиваючи дві половини колись гарної довгої сукні.
    Бахмут зустрів бойовиків порожніми будинками і кинутими крамницями. Вони увійшли до міста переможцями, чого ж їх не зустрічають прапорами і хлібом-сіллю?
    – Дивіться, он люди! – хтось помітив невисоку жінку з розпущеним волоссям у довгій сукні. За неї трималися двоє діточок.
    Віла подивилася на ряди озброєних бойовиків і, змахнувши величезними білими крилами, піднялася над ворожою юрбою.
    – Ця баба, вона літає!
    – Це ж янгол!
    Вона тепер знала все, що відбулося. Вона бачила те, що попереду. І радісно посміхнулася своїм дітям.
    А потім зазирнула в очі кожному, хто стояв на площі. Вона в єдиному збрехала Ігорю багато років тому на березі гірського озера. Віли вміли вбивати поглядом.