 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Харчівня. Сюди частенько заходять мандрівники, які якоюсь нехорошою долею опинилися у селі Халамидівка. Тут не тільки можна наїстися, але і добряче напитися. Тільки потім не шкодуйте, що у вас зникли всі речі, і, тим більше, не кричіть, що вас обікрали. Якщо знайдете якогось свідка, то він скаже, що ви навмисно все заховали, а то й підкинули комусь, щоб оббрехати чесну людину. За це вас змусять працювати в цій же харчівні за дарма, бо свідок – це, зазвичай, працівник даного закладу або ж його власник.
Також, ледь не щодня, тут сидять три куми. Троє здоровенних пузатих схожих один на одного, вусатих чоловіків у полатаних шароварах і розхристаних сорочках полюбляють голосно пліткувати й наминати свої улюблені деруни зі сметаною, запиваючи «для апетиту» горілкою. Ці трутні настільки ліниві, що не хочуть іти до базару купувати нові шаровари, бо дорога далека і там нема дерунів. Їхні дружини змирилися з такими вибриками чоловіків, бо ті надто багаті та мають багато паїв землі.
- О! Іванко приперся! Невже жінка пустила? Ревнива і дебела – гримуча суміш, ух! – тицьнув жирним пальцем перед собою один з кумів, що сидів навпроти входу до харчівні.
- Добряче вона йому ляпас зацідила, якщо око одне вилетіло! Хе-хе-хе! – зареготів інший, що аж здригалися вуса вимазані у сметані.
- От навіщо йому було женитися? Особливо на ній. – прокоментував третій.
- Бо був бідний. А чого бідний? Бо дурний! – зареготіли два інших куми.
Одноокий високий чоловік лише косо поглянув на кумів. Вступати із ними у дискусію він не бажав, бо у ймовірній бійці, а таке буває часто, можна втратити друге око. Чоловік демонстративно відвернувся у сторону розкішної жінки, яка супроводжувала його по праву руку.
Пишногруда молода жінка зовсім не бентежилася, що її коханець втратив око під час суперечки з ревнивою дружиною. Сьогодні вона витягне з нього останні гроші і почне зустрічатися з іншим.
- Ех, Головань зі своїми податками дістав! Щоб йому їжаки в ліжко залізли!– голосно вилаявся старший кум.
- Так! От би нам у нашу Халамидівку відьминого байстрюка!
- Та в таку окраїну ніхто не сунеться!
- А, може, проїздом? Ось той малий на нього схожий. І шаровари чорні, у нас таке не носять. – тицьнув пальцем у рудого смаглявого хлопця старший кум.
Хлопець ледве не вдавився пивом. Сусідній чолов'яга з реготом поплескав того по спині.
- Ні, той зі Стенії. Там усі босоніж ходять. У тій країні, що не жінка – то відьма. І сережка у вусі, хоч і один син у матері, але байстрюкам не одягають. І кінь має бути «нічником*», а на вулиці немає чорних коней із закритими очима.
- Дійсно! Ще й золота сережка? Малий, то звідки ти? – один з кумів причесав свої вуса. Він хотів завести вигідне знайомство, бо хлопець був не з бідних.
- Я з Лістена.
- Це далеко від нашої Горії?
- За Стенією.
- Ого! То це далеко!
- Хлопче, сідай до нас? – запитав найстарший з кумів.
- Краще не йди до них, бо лишишся без грошенят. – прошепотів сусідній чолов'яга, але хлопець ніби його не чув і всівся між кумами.
- Пригощайся! – простягнув чарку горілки хлопцю, який, хоч і був високим, але біля них був надто щуплим.
- Як тебе звати!
- Куць.
- Ну й ім'я! За знайомство!
- Пий до дна! – хлопець випив все одним ковтком, а куми тільки пригубили і знову йому налили.
- А як вас звати, дядечки?
- Артем.
- Роман.
- Степан.
- За знайомство! Нумо до дна! – тепер Куць прослідкував, щоб ті все випили. Хоча самому довелося також спустошити чарку.
Через годину куми були п'яні, як свині, а Куць, хоч і випив стільки ж, був тверезішим, будь-кого в цій харчівні. Лише невеликий запах горілого був присутній у його подиху.
- То, чому ви Голованю податки платите? – запитав хлопець, а його чорні очі стали ще темнішими, якщо це було тільки можливо.
- Так... Гик... Нічого пр... родити не буде... – ледве вимовив найбільший з трьох кумів, Роман.
- На г-гор-роді... – добавив Степан.
- Жито-пшениця... – ще б трохи і почав щедрувати веселий Артем, що мило посміхався.
- А чому? – здивувався Куць.
- Не знаємо, все сохне і чахне... а дощ той-во... є... – пробелькотів Роман.
- Не знаєте? – перепитав хлопець.
- У нього, кажуть, польова цариця... У полоні його пра-пра...
- Дід помер того року... – заревів Артем, що до того був веселим. Куць тільки по спині його поплескав утішаючи.
- ...діда. – закінчив повторювати «пра-пра» Степан.
- Він щороку дає нам добрива, за ці гроші. – продовжив Роман.
- З кр-ров'ю польової цариці! – шалено вигукнув Степан, а Артем заснув поруч Куця і трохи здригнувся від кумового крику.
- То ви купуєте добрива, а не податки платите? – запитав Куць.
- Дає добрива раз в рік, а платимо щомісяця! А чому земля різко перестає родити?! Старий дід Охріп не платив і помер з голоду, а після його смерті все розцвіло! Як так?! – розлютився Роман, а Куць долив йому ще горілки, яку той всю випив.
Хлопець хотів непомітно вислизнути від п'яних співбесідників, але зажурений Роман це помітив.
- Куди це ти?
- До туалету.
- Давай проведу, бо заблукаєш?
- Та не треба, я знаю куди.
- Ні, я теж хочу туди. – заперечив Роман, а в підтвердження загуркотіло у його величезному пузі.
Куць допоміг куму вийти з-за столу, щоб той нічого не перекинув.
Вбиральню знайти було не важко(звідти смерділо за десять метрів). Всередині було чотири кабінки, в яку ледве зайшов Роман. Щойно за ним грюкнули двері, як у дзеркалі над вмивальником з'явилася миловидна світла голова, чи то жінки, чи то парубка.
- Куцю, навіть не думай втекти, не заплативши за обід! У тебе ж достатньо коштів! – пригрозила у дзеркалі кулаком постать.
Рудоволосий хлопець лише лукаво посміхнувся і повернувся на вихід.
- Ти так ніколи не назбираєш сорок добрих справ!
- То ж ми тільки про добрі справи домовлялися, а розважатися я можу скільки захочу. – байдуже прошепотів Куць і грюкнув дверима.
- Кожне злодіяння перекреслює твої добрі справи! – шепотіла невидима істота хлопцю, що йшов через величезний зал харчівні.
- У договорі такого немає... Чи ти хочеш з пеклом судитися?
- От пошкодував стару відьму, що до Бога звернулася. Її рід мав на ній скінчитися. А то народила тебе – двоєдушника!
- А, толку? Якщо одна душа відразу тіло покинула, а другу півроку тому ледве не втратив. Добре, що матінка до Бога звернулася, але погано, що тебе припхали. – пробурмотів Куць і побачив, як за ними швидко крокує Роман.
- Дивіться, він всрався! – хтось гукнув серед людей і тицьнув пальцем в кума, що з брудними шароварами на дупі дуже поспішав наздогнати нового знайомого. Але цього Куць уже не бачив, бо вийшов на вулицю.
Ґрунтова дорога засмоктувала чоботи усіх пішоходів, тому всі пересувалися вкрай повільно.
Куць побачив старого жебрака і кинув тому золоту монету.
- Нехай не збідніє рука благодійника! – прохрипів старий.
- Навіщо ти йому подав? – суворо запитала невидима істота поруч Куця.
- Роблю добрі справи.
- Ти ж знав, що він піде пити?!
- І що?
- «Добрими» є ті справи, що зроблені з «добрим» наміром!
- Ой, та не психуй! Ангели усі такі прискіпливі? – запитав Куць, але його «ввічливо» проігнорували, продовжуючи розповідати про доброчинність і все, що до неї можна приліпити.
- Куцю, ти-и.. – позаду зарепетував Роман і добряче гепнувся обличчям у багнюку.
А Куць зняв свої чоботи і без жодних труднощів побіг якомога далі від переслідувача.
- А ти знаєш, що в Лістені ходять в штанах, а не в шароварах? І всі знають, що в Стенії ходять босоніж, як ти зараз, бо мають зв'язок із землею. Твоя брехня буде розкрита.
- Ой, не треба мене вчити брехати!
- Я вчу, що брехати не можна!
Куць швиденько добіг до перехрестя і, крутнувшись на місці, перемістився у ліс.
Дві стежки були ледь помітні у затінку густих дерев. Саме там опинився Куць.
Він гучно засвистів – і до нього прибіг чорний величезний кінь. У його чорних очах виблискували мільярди зірок. «Нічники» саме цим і були небезпечні, бо своїм поглядом могли гіпнотизувати людей. Поглянеш їм в очі – і забудешся звідки ти і як звати. Від їхнього погляду звільняла тільки смерть бідолашної тварини. Лише відьми і усіляка нечисть могли поглянути їм в очі. Тому ці коні й були величезною рідкістю.
- Ну, що, Адамович, ніяка лярва не намагалася тебе викрасти цього разу? – цілком серйозно запитав у коня Куць. Здавалося, що вони ведуть між собою таємний монолог, що навіть ангел не може втрутитись.
- Начепи йому пов'язку на очі, бо ще знову хтось постраждає. – роздратовано попросив, тепер видимий, миловидний ангел. – Я не можу всіх зцілювати. Це проти правил.
- Адамович дивиться в очі тільки тим, хто намагається його викрасти. І я не просив нікого зцілювати.
Ангел продовжив розповідати Куцю про небесні правила і вічну боротьбу добра і зла. Що правда, його ніхто не слухав. Аж поки вони не почули тихі кроки сторонньої людини.
- Мабуть, хтось заблукав. – сказав ангел, і хотів піти на зустріч.
- Ага, у таке темне місце лісу людина піде у пошуках виходу. – закотив очі до верхівок дерев Куць.
- Ніколи не любила ангелів! – сплюнула стара жінка у довгій лляній сукні. – Ви живете надто високо, щоб зрозуміти людей.
- Але ж я на землі?!
- До поки є той, хто покликав!
- Я його не кликав. – пробурмотів Куць.
- Знаю, - твоя мати. Вона відріклася від сили, аби ти ще трохи походив по матінці-Землі. Боїться померти недоглянутою. Хто ж їй свічку за спокій поставить? І тут нам краще, ніж у пеклі.
- Ти – навчена. Тобі її не зрозуміти. Вона – спадкова. – зневажливо до незнайомки промовив Куць. Стара відьма лише скривилася від образи і простягла в руці зламаний залізний хрестик.
- Тримай, якщо хочеш, щоб «цей» відчепився. – вказала на ангела відьма.
- Дякую. – щойно Куць узяв до рук хрестика, як ангела схопили невидимі постаті і потягли у невідомому напрямку.
- Ха-ха-ха, - пролунав старечий сміх.
Відьма зникла з місця, а Куць задумливо заховав хрест до кишені.
- Адамовичу, ти не бачив господаря лісу? – кінь захитав головою.
- От і мені дивно, чому тут немає лісового народу.
- Бо їх усіх вигнали. Цей ліс давно мертвий. – на пеньку біля коня сидів справжній чорт. Чорне блискуче хутро і охайний вигляд свідчив про те, що дана особа займає в ієрархії не останнє місце.
- Тату? Я думав, що після підписання контракту я більше тебе не побачу. – єхидно сказав Куць.
- Так-так, я, за звичай, дуже зайнятий. От тільки, коли син робить дурницю, то мушу його відвідати! – страшний рев прогуркотів лісом, що кінь сів на п'яту точку.
- Тату, але ж він такий надокучливий?
- Все має бути за правилами. Викинь, ту гидоту! Я тебе попередив... – сказав чорт і зник з місця.
- Адамовичу, ти що злякався? – розсміявся Куць і поплескав коня по загривку. – То ж він тебе мені подарував! Забув?! – кінь ображено фиркнув і пішов по стежці далі від Куця.
- Вихід з лісу – там! – вказав у протилежну сторону коню хлопець. – І ми йдемо до Голованя визволяти лісову царівну. Це буде двадцята добра справа у моєму списку. Ще трохи і відчепиться ангел. А ще... Уявляєш, куми казали, що Головань такий поважний, що ногами двері відчиняє і сідницями зачиняє. Хочу побачити його пику, коли йому вся «малина обломиться». Голованя варто буде провідати вночі, бо вдень вони надто зайняті. – розповідав хлопець коню.
Куць з Адамовичем неспішно крокували через темний ліс. Добре, що обоє добре бачать в темряві. Та, раптом, Куць стрибнув назад і заліз на коня.
Це була проклята земля. Стенійці не могли по такій ходити, тому, що ставали обмеженими в силі і зовсім не орієнтувалися в місцевості.
- Що не можеш вийти з лісу?! Ха-ха-ха! І це не витівки лісовика! – пролунав відлунням довкола старечий голос.
- Я все одно звідси вийду і, ти – стара, мене не зупиниш! – закричав Куць.
- А як тобі мої звірятка лісові? – запитала нізвідки відьма.
Кінь гучно заіржав і Куць побачив, що того вкусили за ноги дві змії. Земля під ними почала ворушитися і він зрозумів, що вони потрапили у величезне гніздо змій.
- Вйо! – заволав Куць і кінь щосили побіг вперед, давлячи під собою гадів.
Одна змія зістрибнула з дерева на Куця, але той відірвав їй голову і викинув до інших змій на землю.
Адамович сповільнився і важко дихав.
- Ще трохи, тут вже світліше, - просив Куць, але кінь протяжно видихнув і шкереберть покотився вперед.
Адамович добряче придавив своїм тілом господаря, що, якби той був звичайною людиною, то давно б помер. Але Куць, хоч і з поламаними ребрами, вибрався з-під уже мертвого коня і пошкандибав до світлої галявини. Часу на сльозливе прощання зі старим другом зовсім не було. За ним швидко наближалося пронизливе шипіння.
Галявина виявилася дуже короткою. За нею було глибоке урвище у бурхливу річку. Побачивши море зміїв за собою, хлопець вирішив зістрибнути.
Річка миттю віднесла вже непритомного Куця подалі від берега з отруйними плазунами. У воді в нього випав зламаний хрестик і ангел відразу витягнув хлопця на чистий берег не проклятої землі.
- О, дурне! Навіщо, я з тобою зв'язався? Краще б допомагав тим, хто дійсно потребує і хоче допомоги! Знаєш, нас ангелів не так вже й багато, щоб допомагати таким виродкам, як ти!
- Т...ти... сказав погане слово... – прокашляв Куць.
- Так, я каюся... А ти мене більше не провокуй! – спантеличено сказав ангел і продовжив зцілювати підопічного дотиком своїх рук.
- Та це прогрес... – сказав цілком задоволений собою Куць.
Та посмішка швидко зникла з його обличчя, коли він згадав Адамовича:
- Скажи, тварини також потрапляють до раю?
- Так. Не хвилюйся, Адамович саме туди і потрапить. – відповів вже непритомному Куцю ангел.
Він сидів біля нього посеред степу, оберігаючи від можливої небезпеки. Саме так і повинні поводитися ангели-охоронці, якого в Куця ніколи не було.
Пізно вночі хлопець прокинувся.
- Чому ти мене не розбудив? Я вже мав бути в Голованя. – з докором сказав Куць.
- Прийдеш під ранок. Вони тебе не будуть чекати. Тим більше його мати – стара відьма, думає, що ти втопився. Саме вона дала тобі того хрестика і натравила своїх змій на тебе. Кожна смерть для них – це свято. Сьогодні вони добряче нап'ються. Відьма буде святкувати і радіти, що вона знову когось убила. Я вже все про них дізнався. Вони давно мали отримати кару небесну, тому витягай свій меч, бо далі буде проклята земля і знову будеш неозброєним. – сумно сказав ангел.
- Ти знову мені не допомагатимеш? – з докором запитав Куць. Він не знав, що ангел ніколи його не покидає і прикриває таємно спину від прихованих заклять і прокльонів.
- Якщо не справишся, то приведу до них смерть... – тихо відповів ангел і зник.
- Знову, втік! – гаркнув Куць.
Він не знав, що ангел огорнув його невидимими крилами, щоб стара відьма не відчула, що той ще живий. Вона саме сканувала смертний світ, шукаючи ненависного хлопця.
Куць зарив руку в землю, як в м'яке тісто, і витягнув іржавий меч.
- Заразо, сьогодні для тебе є робота! – як до людини, промовив Куць.
Не дарма хлопець звав свого меча Заразою. Один поріз у людини викликав сепсис і гарячку за кілька хвилин. Нечиста сила також довго не могла після нього одужати.
Начепивши меч зліва на поясі Куць побіг через дике поле, шукаючи перехрестя, щоб швидше переміститися до хати Голованя. Ніякої дороги і стежки йому не траплялися, тому дістався призначеного місця під самий ранок.
Двоповерхова хата обнесена високим кам'яним парканом на хуторі свідчила не тільки про багатство Голованя, але й про те, що той щось приховує. Поблизу не було розташовано будинків сусідів, щоб ті могли щось підгледіти. І хіба щось побачиш за таким муром? Навколо саме тільки поле.
Куцю з його підвищеною допитливістю помноженою на особисту ненависть з присмаком помсти за старого друга вже не терпилося перелізти через паркан. Наявність псів-охоронців зовсім не лякала. Собаки боялися його, як їх же бояться коти. Тому хлопець швидко здолав дану перешкоду.
Саме під парканом стояла будка туалету, і, схоже, там хтось сидів, тому Куць підпер двері палицею, що лежала неподалік.
Від кумів хлопець чув, що Головань, хоч і багатий, але воду і каналізацію в хату не провів, бо боїться, що вона зогниє. Прогрес явно обійшов цю родину десятою дорогою.
Земля під босими ногами шепотіла Куцю, що лісова царівна знаходиться у глибокій ямі десь під домом.
Куць огорнув себе тінню, щоб його ніхто не побачив, і увійшов в хату. Дошки мертвої деревини не могли підказати хлопцеві, де знаходиться «льох». А як його шукати він гадки не мав. Єдине, що встигла на дворі прошепотіти земля - це те, що він десь посередині хати. А посередині неї була велика вітальня.
Величезний килим був відгорнутий під стіну. Куць хоч і добре бачив у темряві, але все одно повзав навколішки, шукаючи люк, поки не відчув на собі колючий погляд. Його ж не могли бачити? Куць обернувся. Позаду нього був кудлатий домовий. Низенький бородань саме узяв декоративну тарілку, щоб розбити об підлогу. Саме так він хотів розбудити господарів.
- Стій! Я не прийшов нашкодити! – прошепотів домовому хлопець.
- То, чому нишпориш, як злодій? – проскреготів домовий, держачи тарілку напоготові.
- Твої господарі тримають у полоні господиню лісу. Уяви, якби тебе, господаря хати, тримали в льосі? Ліс страждає.
- Я не лізу у їхні справи. Мої обов’язки: доглядати і стерегти дім.
- То доглядай і пильнуй. Я тільки заберу ту, що «під» будинком.
- Це нашкодить моїх господарям. Не можу. – домовий захитав головою і впустив тарілку.
Куць з нелюдською швидкістю біля самої підлоги зловив її і почав боротися з домовим. Той хоч і був вдвічі нижчим, але знаходився на своїй території і мав над будинком владу. Ще й мати Голованя приклала сюди руку, постійно підгодовуючи домового цукерками і молоком.
Куць ледве скрутив коротуна, аж тут до нього пострибали стільчики і почали копати ніжками. Стіл зробивши сальто у повітрі, гепнувся на нього дороги дригом і розламався навпіл. Зрозумівши, що з таким темпом він розбудить господарів, Куць добряче вдарив домового, щоб той знепритомнів. Саме тоді все стало на свої місця.
Відхекавшись від добрячої бійки, хлопець почув, що під ним рипить підлога, а вона надто дорога, щоб так рипіти. Він постукав і почув дзвінкий звук порожнини. Нічого подібного на люк, навіть за візерунком паркету, Куць не побачив. Нашкрябати своїми короткими нігтями щось типу щілини він також не зміг.
- Хе-хе! Не знаєш, як потрапити? – злорадно запитав домовий, що саме прийшов до тями.
Куць злісно поглянув у сторону охоронця будинку і відгорнувши рукави сорочки наблизився до коментатора.
- Стій, Куцю! Він просто оберігає дім. – почувся ангельський голос.
- А я просто вибиваю інформацію. Розповідай, Ангеле, бо будеш підліковувати ще одну жертву побутового насилля.
- Я знаю, як туди потрапити. Облиш його!
- То чого мовчав?!
- Ну, то ж я – не земний мешканець, не повинен так явно допомагати...
- Добре-добре... Кажи вже!
- Всередині печі, де варять їжу, натисни на задню стінку.
Куць так і зробив. Через кілька хвилин частина підлоги провалилася, утворивши сходи вниз.
- То Головань – прогресивна людина! Який сховок має!
- Це ще його прадід зробив. Поліграф Полікарпович був дуже грамотним! – гордовито сказав побитий домовий, але Куць його вже не чув, спускаючись у льох.
Сходи зигзагом вели донизу. На стінах були смолоскипи, але сірники лишилися у речах, які ніс на собі полеглий кінь Адамович. Було темно, тому Куць надіявся на свій чортячий зір.
- Будемо й далі так спускатися, то опинимося у мого татуся. – зареготів Куць, відчуваючи, як теплішає.
Але пекла вони не дісталися. Сходи вивели Куця до великої кам’яної кімнати. Жадібна людська душа використовувала її не тільки для зберігання прикутої полонянки під стіною, але й, як справжній льох з мішками цукру і усіляким мотлохом під протилежною стіною.
- І довго Вас тут тримають, панночко? – запитав у кістлявої і немитої полонянки Куць.
- Довше, ніж твоя мати-відьма живе на білому світі. – підняла свою понуру голову дівчина. Волосся, що довгими клоччями, як у собаки лишаї, звисало до самої землі прибралося з обличчя. Воно було дуже брудним, але недостатньо, щоб приховати незвичну красу дівчини. Її круглі очі сяяли ніжною зеленню, обрамлені надзвичайно довгими віями.
- Хочеш на волю?
- А ти мені її подаруєш? – лукаво посміхнулася полонянка.
- Якщо присягнешся не мститися людям.
- І тим, хто мене полонив? – у темряві Куць помітив маленькі ікла під пухкими вустами.
- Тут є малі діти – онуки Голованя. Не чіпай їх.
- Вони будуть мститися. І ворожнеча не закінчиться, поки не зникне цей рід.
- Нехай вчяться пробачати. – посміхнувся Куць, згадуючи повчання ангела. Він знав, що той його слухає, тому чекав почути від нього щось повчальне, але відповіді так і не було.
- Дякую, - щиро подякувала мавка, коли Куць мечем перерубав кайдани.
Вона встала на невеликий клаптик землі посеред кімнати, що був ніби навмисне залишений у кам’яній підлозі. Через декілька хвилин її довге волосся стало живим і чистим. Куць зміг розгледіти, що воно зелене, як у всіх мавок. Худе тіло увібрало жіночу округлість, а шкіра стала чистою і оксамитовою. Навіть рвана лляна сукня оновилася, ніби ті сухі вичавлені волокна льону були й досі живі.
- Це вони для мене лишили, щоб не здохла. – посміхнувся мавка, вказуючи на землю під ногами. Її мова була дещо сумна, хоч вуста посміхалися. – Вони ставили мене сюди. Всього на кілька секунд... А потім різали руки, щоб зібрати мою ж кров. Нею можна окропити землю, тоді все рясно вродить. Але, якщо над цією кров’ю, перед цим прочитати спеціальну змову, то земля не буде сім років нічого родити. Схоже, стара відьма так і робила...
- Так, вони тероризували всіх в селі, таємно окроплюючи землю односельців, які не хотіли їм платити гроші за твою кров.
- Тепер не будуть... – не встигла мавка договорити, як почулися кроки на сходах.
Куць відійшов до мішків. Він не хотів встрявати у бійку, рахуючи свою «добру» справу вже зробленою. А звільнена мавка уб'є ненависну відьму. Таким чином Куць помститься за смерть Адамовича.
По сходах спускалася саме мати Голованя. Та, що вбила вірного коня. Стара відьма завмерла на місці, тримаючи смолоскип, коли побачила мавку.
- Що? Не очікувала мене тут побачити? – посмішка мавки набула якогось відтінку божевілля, а очі сяяли дитячою радістю. Було моторошно на неї поглянути.
- Згинь від полину, як щезає ніч перед світанком, - прошепотіла стара, видихаючи дим. Тільки зараз Куць помітив люльку у її лівій руці.
Дим змією поповз до мавки і обвив її кільцями. Куць все ще стояв у тіні, холоднокровно очікуючи розвитку подальших подій.
- Мене цим не візьмеш, стара мерзото! – посміхнулася мавка і тупнула ногою.
З-під її ступні вилізло покручене коріння і швидко поповзло до відьми. Кільця диму сильніше стисло мавку, заставляючи її кривитися від болю.
Коли коріння впритул наблизилося до відьми, то стара висипала на нього попіл з люльки і те згоріло за лічені секунди, лишивши по собі чорне вугілля.
Мавка звила, мов поранений звір, відчуваючи біль невинної рослини.
Відьма безжально дивилася на розпач дівчини, не зводячи з неї очей. Зараз вона зовсім не була схожа на ту стару, що реготіла в лісі. Її зосередженість і холодний погляд лякали навіть Куця.
А коли один із зав’язаних мішків почав ворушитися, то він напружився, мов тятива лука і відійшов трохи далі. І недаремно! Мішок розірвала купа змій. Вони почали гучно шипіти і поповзли до відьми. Одна із змій сіла на ліве плече своєї господині і почала тихо шипіти, а всі інші замовкли.
Відьма обернулася до Куця і випустила кільця диму з ніздрів, які прямували прямісінько до нього. Хлопець, згадавши, що вони можуть його полонити, рубанув іржавим мечем по них. Кільця розірвалися і осіли на підлогу.
- Гарний меч маєш, бісівський. – прошипіла відьма.
Куць обома руками сильніше тримав руків'я, очікуючи нападу зі сторони змій, але ті лише примружили свої очі.
- Можеш йти. Ти мені не потрібен. – неквапливо мовила відьма.
- Ти убила мого коня і мене ледве не відправила на той світ.
- Надто ти запитував про мого сина у кумів. Це мені не подобається.
- Про що хочу, про те й запитую. Чи рота заклеїш?
Відьма посміхнулася і кинула на Куця моток ниток, від яких він ледве увернувся.
- Шустрий, не людський син.
- Ах, ти ж... – сплюнув Куць і замахнувся на відьму.
Змії кинулися йому до ніг, бажаючи вкусити.
- Гори! – Куць провів кінцем меча по землі довкола себе.
Земля дійсно спалахнула, обпалюючи змій. Маленькі іскринки перекидалися на сусідніх плазунів. Змії шипіли від болю і тікали до своєї господині. Та тупнула ногою і вони позаповзали в нірки.
Куць кинувся на відьму, але вона дмухнула на смолоскип і той довгими вогняними язиками полетів до хлопця. Він вправно замахав мечем, відбиваючись від вогню, який все ж таки підпалив Куцю плече.
Відьма задмухала сильніше, шепочучи незрозумілі змови. Полум’я вихором закрутилося навколо Куця і зачепило поранене плече, висмикуючи руку. Меч впав на землю, а хлопець правою долонею гасив вогонь, що стрибав по сорочці, але нічого не виходило. Куць закричав і покотився по підлозі, підбираючи свого меча.
Він згадав про жолудь у кишені й кинув його на клаптик землі біля мавки. Цей жолудь він колись підібрав для Адамовича, бо той любив цим ласувати.
Мавка наступила на жолудя і гострі дубові гілки розірвали кільця диму навколо дівчини. Звільнивши мавку, довгі паростки сунули на відьму, але та підпалила дуб смолоскипом. Куць саме підступив зі спини і проткнув відьму своїм мечем прямісінько у серце. Вона прохрипіла і її душа важким каменем полетіла кудись під землю.
- «Не убий». Пробач, ангеле, але тут я згрішив. Відпустиш гріх? – запитав Куць після того, як тіло відьми впало на землю.
- Ні, ти зовсім не шкодуєш про свій вчинок. – ангел стояв позаду хлопця. На руках він зцілював обгорівшу змію.
- Не зцілюй цю мерзоту! – сплюнув Куць.
- Не хвилюйся, я тебе також підлікую. – невинно посміхнувся ангел. У такі моменти Куць хотів придушити святу істоту, але стримував себе, як міг.
- Ангел? – здивувалася мавка.
- Так? – озвався ангел.
- Я думала вас не існує. – здивовано сказала мавка, а Куць зареготів на весь льох.
- Вам краще йти звідси, бо скоро прокинуться мешканці будинку. – попередив ангел.
- Я ще повинна з ними розібратися. – хижо посміхнулася мавка і побігла на гору весело підстрибуючи. Ангел тільки похитав головою.
- Дітей вона не чіпатиме. – сказав до нього Куць.
- Але їхніх батьків – так.
- Боїшся, що вони виростуть поганцями?
- Ні, вони помруть. Поганцями могли б стати, якби не були б сиротами.
- Тобі не вгодиш.
- У людини завжди є вибір. Ми, ангели, завжди надіємося на краще.
- Але ж ти сказав, що вони стали б поганцями.
- Завжди є «але», - гірко посміхнувся ангел і зник разом із змією.
Куць роздратовано вилаявся, бо його забули підлікувати і з численними опіками піднявся сходами на верх.
Домовий з рваною раною лежав посеред зали. Здавалося, що той помер, але Куць знав, що він може померти лише з будинком. Тому проігнорував пораненого і пішов в сторону виходу.
Сьогодні ще одна «добра» справа була зроблена: Куць визволив мавку і все село від тероризму Голованя. Нехай було багато жертв і постраждалих, але він рахував лише хороше.
Куць вийшов за хвіртку і, дивлячись на дорогу, згадав про свого коня. Він відчув не властивий йому сум і скорботу. Схоже його душа сильніше приростає до тіла і міняє ту частину, що є бісівською. Важко бути людиною, але коли він почув тихий плач ангела, то подумав, що бути ангелом ще важче.
---------------
Нічник – рідкісна порода коней, що мають чорне забарвлення і гіпнотичний погляд. Їхні бездонні чорні очі всіяні тисячами дрібних зірок, що зачаровують красою і більше не відпускають своїх жертв із проклятого марева. |
|
|
|
Время приёма: 22:58 05.09.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев