12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: Зарад Количество символов: 46466
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an007 ЗНАХАР Легенда про Утопленика


    Довгі старечі пальці впевнено копирсались у багнюці, вишукуючи щось лиш їм одним відоме. Ось, нарешті, вони намацали нечуй-корінь. Із горла чоловіка видалось полегшене зітхання.
    Швидко змахнувши рідке багно зі своїх рук, згорблений старигань направився до столика в правому кутку своєї землянки. Тут різні ступки валялись вперемішку із оберемочками трав, нутрощами якихось тварин та недоїдками вчорашнього обіду. Одним рухом Захарія змахнув все додолу – часу церемонитись не було. Жахливе скреготання гнилих нігтів об таке ж згнивше дерево говорило про те, що істота наближається.
    – Та де ж воно? Чорти б тебе побрали! – вилаявся чоловік, коли невеличка глиняна ступка вилетіла з його рук, у друзки розбившись об земляну підлогу. – А, до біса це все, – Захарія кинув нечуй-корінь прямісінько на столик, після чого взявся гарячково чавити його макогоном.
    – Та скоріше ж, – тіло стариганя затрусилось, коли він почув скрип старих дверей.
    Ні, чоловік не обернувся – те, що він би побачив на порозі свого дому, аж ніяк його не порадувало б. Старигань лиш іще скоріше почав розтирати чорну, як сама земля, рослину, бурмочи при цьому якісь слова. Згрібши жменю пилу у свою долоню, він швидко забігав очима по поличці.
    – Та де ж воно, де? – нестримні думки в голові намагалися заглушити жахливе дихання, що вібрувало у його вухах із силою великодніх дзвонів. – Ну куди ж я міг його запхнути? – калатало серце у грудях старого.
    – Нарешті! – вигукнув чоловік, побачивши завітну баночку із настоєм на очах болотних змій. І, все ж, його рука дотягнулась до посудини на мить пізніше, ніж тупі зуби впились у плоть на його нозі. Закричавши від болю, Захарія звалився додолу – втім, його старечі пальці продовжували тримати баночку, друга ж рука міцно стискала пил нечуй-кореня. Стримуючи сльози, чоловік відкупорив посудину, виливаючи її вміст на розтертий корінь. Пальці істоти уже змикались на його горлі, коли він зумів врешті прохрипіти ім’я давно забутого бога, втираючи смердючу жижу із нечуй-кореня та слизьких зміїних очей прямісінько в єдине око злидня.
    Невеличка істота, розміром із вгодоване порося, різко засіпала своєю гидкою головою. При кожному русі від неї відривалися клапті гнилої плоті, заляпуючи усе навколо, та Захарії це було байдуже. Він все притискав та притискав жижу до ока істоти, незважаючи на те, що гострі пазурі потвори раз по раз розкроювали шкіру на його руках.
    – Та здохни ж ти! – у безсиллі викрикнув чоловік. Злидень, немов зрозумівши слова старого, востаннє сіпнувся, після чого обм’як на підлозі його землянки. Захарія, важко дихаючи, звалився поруч із ним.
    – Ну що, завдав же ти мені клопоту, – поплескав він злидня по темно-сірій шкірі. Її можна було б назвати ідеально гладенькою, якби не поодинокі клапті, що прямо-таки відвалювались у деяких місцях. – А знаєш, шкода мені тебе, – промовив Захарія, діставши з-за пазухи бурдюк із водою. Зробивши кілька ковтків та виливши решту на своє замурзане обличчя, він продовжив: – тільки народившись, зразу починаєш помирати. Ні, всі ми вмираємо. Та ось я вже майже шістдесят років відтягую неминуче, – посміхнувся старий своїми чорними зубами, від чого його сива скуйовджена борода злегка заворушилась. – А ти…, – зітхнув чоловік, – ти ж лиш тільки розплющив своє око, одразу почав розкладатись. І лиш чужа плоть – байдуже, тварин, чи людей – може тебе врятувати ненадовго. Сумно, – іще раз зітхнув дідуган, озираючись навколо.
    Ось він побачив на підлозі те, що шукав. Відповзши трохи убік, чоловік підхопив довгого, злегка проржавілого ножа, після чого повернувся до злидня.
    – Сумно, – повторив старий, занурюючи його у гнилу плоть істоти. – Та хоч як мені не шкода вашого брата, однак викидати твій кістковий мозок було б просто святотатством. Зрештою, чесний обмін, – говорив він, орудуючи ножем, – я тобі шматок литки, ти мені – своє мертве тіло. Тим паче, що з тобою стільки проблем – навряд чи сморід вивітриться й за кілька тижнів. Та не переживай, мені не звикати, – посміхнувся Захарія, вириваючи хребет злидня своїми цупкими пальцями.
    Зіп’явшись на ноги, чоловік додав:
    – Хтось каже, що злидні приносять нещастя. Хай там як, та я сьогоднішнім днем дуже задоволений, – радісно поглянув Знахар на криваве місиво із кісток та жиру в своїй правій руці.
    
    

    ***
    

Іван уже котру годину крутився у ліжку – сон все ніяк не бажав іти до нього. Зітхнувши, хлопець відкинув ковдру убік, після чого почав натягувати на себе нехитру одіж – льняні штанці та таку ж сорочку. Трохи подумавши, він накинув наверх жилетку із шкіри молодого козлика – як не як, а ніч обіцяла бути прохолодною.
    Ступивши на вулицю, хлопчина здригнувся – таки правда, вітер пронизував його до кісток. Міцніше закутавшись у жилет, Іван направився до річки. Як хороше було жити отут, на краю села, де ніхто тебе не турбував – лиш спів пташок та дзюрчання води. Гармонія природи розкривалася у всій своїй красі.
    Хлопець поволі опустився на землю попід самою річкою. Обіпершись об стовбур вишні, котра так зручно росла позаду, Іван почав милуватись рухом води. Він постійно приходив сюди, коли його щось турбувало – просто посидіти, помріяти, розслабитись. Ну і літом кілька вишень з’їсти – вони тут такі солодкі росли, що аж дух перехоплювало.
    Та не зараз. Сьогодні прохолодні вітри віщували про неминучу перемогу осені – ще день-два, і золотисте листя, котре іще чіплялось за гілочки, опаде додолу. Сьогодні він просто милувався неземною красою природи.
    Річка була на диво спокійна – ні тобі хвильки, лиш рівна і неосяжна гладь. Навіть вітер, схоже, вирішив заспокоїтись, аби і собі помилуватись цією красою.
    Хлопець почав обмацувати кишені в пошуках капшука з тютюном. Не кваплячись, він набив люльку, після чого взявся викрешувати іскру. Ну ось, тоненька цівка диму потекла до його рота. Справжня насолода.
    Та що це за темнота? Хтось накинув на його голову торбу? Куди його тягнуть? Брр, як холодно і мокро.
    Іван засіпався, та було марно – чиїсь міцні руки тримали його, не даючи і шансу на те, аби вирватись. І з кожним подихом в легені замість живильного повітря потрапляло все більше і більше холодної води.
    
    

    ***
    

Орися стояла перед дверима до невеличкого будиночку, розташованого на краю села. Вона мимоволі переминалась з ноги на ногу. І як тут не соромитись, чи ж видано, щоб це дівка за парубком бігала? Та, все ж, якесь внутрішнє хвилювання змусило її прийти – вже три дні пройшло з того часу, як вона востаннє бачилась з Іваном. З ним щось сталося, щось жахливе – не міг же він отак взяти, і просто собі пропасти, хай там що б не говорили її подруги. Зрештою, скоро повинно було бути їхнє весілля!
    Коли вона нарешті зважилась постукати, її серце шалено калатало у грудях. А що, коли він просто вирішив не прийти? Що, як розлюбив її? Ця думка змусила Орисю невдоволено насупитись – ох же і злюща вона стала. І як він тільки посмів не прийти? Ото вже задасть вона йому, хай лиш тільки відчинить двері.
    Дівчина постукала сильніше – ні, вона прямо таки загримала у двері, немов вимагаючи, щоб Іван прийшов сюди і тримав перед нею відповідь. Ич який безсоромник, вести так себе з нею!
    За дверима почулись кроки. Орися зробила гнівну гримасу і руками підперла боки – хай одразу бачить, що з нею жарти погані.
    – Ах ти ж негіднику такий… – почала було дівчина, та одразу затнулась. – Ой, це ви, – перед її обличчям постало невдоволене лице Остапа, батька Івана.
    – Тти хто тка? – п’яним голосом пробурмотів він. – Чого прип-приперлась? – обіперся він на стіну дому, аби не звалитись.
    – Я Орися, – тихим переляканим голосом промовила дівчина.
    – Ну і чого тобі треба? – від свіжого повітря чоловік злегка протверезів, і його слова одразу стали більш розбірливими.
    – А Іван дома? – запитала дівчина?
    – Хіба ж я знаю, де той байстрюк совається.
    – Як не дома? – перепитала Орися.
    – А хто його знає, – розвів руками Остап, і від цих своїх рухів ледь не впав на землю. – Пішов, і навіть їсти не приготував. І що батько їсти має? Їй богу, не мій то син, не мій, нагуляла його Марфа. Був би мій – нізащо не покинув би мене, – чоловік зі злобою сплюнув на землю, прямісінько перед ногами Орисі.
    – І давно його немає? – не вгавала дівчина.
    – Зо три дні, не менше – я вже з голодухи ледь не вмер, – вимовив Остап. – Кірка хліба, хіба ж я багато прошу? – продовжував жалітися він. – Хіба ж не заслужив батько? Та ні, воно взялося і посунулося десь, і байдуже йому, що я тут старий, хворий і одинокий, – чоловік врешті зумів примоститись на лавочку поруч із будинком. – Ех, виродок-виродок, краще було б втопити його дитям, як виводок шолудивих котенят, – продовжив він. – Тоді б ніяких проблем не було, – широко позіхнув Остап, після чого його голова поволі нахилилася вперед. За мить почулося гучне хропіння.
    
    

    ***
    

– Ти що, зовсім здуріла? – промовила Марічка.
    – Та він же божевільний! – викрикнула Галя
    – Не по-християнськи все це, – захитала головою Оленка.
    – Та тихо ви всі, – перебила подруг Орися. – Вирішено – значить вирішено. Хіба ж я можу іще щось зробити?
    – А, може, він просто пішов із села? Ти ж бачила його батька, хто б витримав жити з п’яницею? – все ж не вгавала Марічка, найстарша із четвірки. – От і Іван більше не захотів.
    – Та ні, він у мене не такий, – вперто захитала головою Орися. – Іван би обов’язково прийшов і розказав би мені все. Не міг він отак-от зникнути. Місяць вже пройшов, а від нього ні звісточки. Не можу я так, – сумно опустила голову дівчина.
    – Але ж іти на таке… – прошепотіла Оленка. – Невже тобі не страшно?
    – Страшно, – тихо промовила Орися. – Але хіба ж я маю якийсь інший вибір?
    
    

    ***
    

Тут, практично поруч із болотом, було моторошніше, ніж в будь-якій іншій частині лісу. Дерева все більше і більше згущувались, нависали над нею своїми химерними тінями. Їхні гілки-пазурі, здавалось, так і хочуть вхопити тебе. А ще незрозумілі звуки, що чулись з усіх сторін. Звісно, який же тобі ліс без шелесту листя і хрускоту гілок? Однак саме в цьому місці кожен шум змушував здригатись.
    Від всього цього хотілось зіщулитись. Або ж і взагалі – розвернутись та кинутись геть. Додому. А там заплющити очі, звернутись у клубочок та накритись ковдрою з головою – так, аби тебе ніхто й ніколи не знайшов. І, все ж, вона просто мусила дійти до кінця. Тим паче, землянка Знахаря уже виднілася попереду.
    Орися обережно підійшла до дверей – перекошених, сильно підгнивших, занехаяних. Зрештою, чого можна було очікувати від людини, котра жила на болоті? Дівчина постукала у двері. Востаннє вона отак-от стояла перед домом Івана. Коли тоді відкрились двері, нічого хорошого це не принесло – лиш безсонні ночі і постійні переживання. Чого ж їй очікувати тепер?
    Хтозна скільки пройшло часу – кілька секунд, чи, може, годин. Двері так і не прочинялись, а з самого будиночка не доносилось жодного звуку.
    – Що ж, ти зробила усе, що могла, – спробувала втішити себе дівчина, уже намірившись розвернутись. – Ну, хіба іще разок постукати, – в думках Орися уже прямо-таки бігла додому.
    Дівчина піднесла свій кулачок до поточеного червами дерева і обережно, ледве-ледве, доторкнулась до нього кілька разів. Навряд чи невиразний і глухий звук можна було почути. Ну, тепер сміло можна йти. І ніхто не скаже, що вона не старалась, ніхто! Дівчата і так дивляться на неї, як на якусь блаженну – це ж так за хлопцем побиватись. Ну чим вона не молодчина?
    Роздуми Орисі перервав різкий скрип, що змусив дівчину зойкнути та схопитись за свою довгу косу. Двері перед нею поволі прочинялись, відкриваючи моторошний прохід у темний морок землянки Знахаря. Ні тобі краплинки світла – лиш суцільний морок, що розкриває свою страшну пащу.
    – Агов, – тихенько промовила Орися, зморщивши свій маленький носик – жахливий сморід нахлинув на неї, як тільки відкрився прохід. Та навіть це не змусило дівчину відступити. Зрештою, здавалось, сама доля відчинила перед нею двері. Зібравши усю свою волю в кулак, Орися вже голосніше додала: – Є хто дома? – її пальці прямо таки вп’ялись у косу.
    Відповіддю їй була лиш тиша, котру не порушували навіть лісові жителі. Ковтнувши згусток слини, дівчина злегка нахилилась уперед:
    – Здоровенькі були, дідусю Захарія, – гукнула вона у пустоту. Здавалось, морок усередині будиночку так і завібрував. – Ви тут? Агов? – обережно зробила вона крок уперед.
    Очі поволі почали звикати до суцільного мороку усередині. Втім, Орисі думалось, що ліпше б темрява не розсіювалась – звичайний розгардіяш, котрий можна зустріти у домі кожного неохайного одинака, тут перемішувався з дійсно огидними речами. На гірці немитого посуду лежало тільце понівеченого кажана. Над купою лахміття, що, вочевидь, слугувало ліжком для володаря дому, висіли, немов зв’язки цибулі чи часнику, нанизані на нитку чиїсь очі. В банках на столику виднілись якісь густі жижі – можна було б подумати, що це варення, однак варення не булькає саме по собі.
    Орися перехрестилась, та почала поволі задкувати до виходу – дівчина навіть сама не зрозуміла, як, задивившись на всі ці чудернацькі речі, дійшла майже до середини землянки. Двері заскрипіли знову.
    – Хто ввірвався до мого дому? – хриплий старечий голос заглушив новий зойк Орисі.
    – Це я, дідуню, – жалібно промовила дівчина, озираючись за спину. Що не кажи, а постать Знахаря була химернішою за будь-що інше в цьому місці. Напевне, саме так виглядав би лісовик: сива сплутана борода з ледве вловимими сірими прядками, мішкувата одіж, котра була вкрита латками, дірками та незрозумілого походження плямами. Ноги – ті й зовсім були без взяття. Щоправда, кірка бруду та землі, що вкривала їх, могла б зійти за справжні чоботи. На голові виднівся обшарпаний солом’яний бриль, котрий однозначно знав кращі часи. От тільки кажуть, що лісовики ростом невеличкі, ледве по пояс дебелому парубку – Знахар же був хоч і сухим, однак досить високим – принаймні, його постать грізно нависала над Орисею в цю мить. Чи це вона так зіщулилась під його поглядом?
    – Хто ти така, і чому отак безцеремонно вриваєшся до чужих будинків? – голос чоловіка звучав сухо й холодно – зовсім не так повинні говорити старенькі. Зрештою, стареньким не лично й жити посеред густого лісу.
    – Орисею мене звати, – поклонилась вона. – Я тут недалечко живу, – продовжила дівчина. – І прийшла я помочі просити.
    – Помочі? Чого ж я помагати тобі повинен, дівко? – насупив брови Захарія.
    – Ой, що це я, – швиденько заговорила Орися. – Я ж до вас із дарами прийшла, – швиденько розгорнула вона торбинку, що її принесла із собою. В ній лежало кілька яєць, дебелий шматок солонини та свіжоспечений хліб – той іще був теплим. – А ще ось, – зняла вона із шиї червоне намисто, після чого простягнула його для Знахаря – це їй Іван подарував на минулому ярмарку. Гарне, кращої прикраси у неї і не було. Але навіщо ж намисто, коли більше не було кому говорити, яка вона миловидна з ним. – Правда красиве? – зачаровано дивилась вона на буси. – Це мені коханий подарував, – сумно зітхнула вона.
    – Брязкальця? Навіщо вони мені? – відкинув чоловік убік намисто. – А ось їжу давай, – він вихопив клуночок із рук дівчини, направившись до столика в кутку кімнати.
    Дівчина ледь не заплакала, коли його чорні від бруду ноги втоптали її прекрасне намисто у землю. Нагнувшись, вона обережно підняла його з підлоги, після чого обережно притиснула до грудей – більше від Івана в неї нічого не було.
    – Але тітка Галя казала, що… – тремтячими губами почала було Орися, та чоловік перервав її:
    – Це та, у котрої гази? – ледве можна було розібрати з-за чавкання старого. – Фу, ну й гидко ж було, – почухав він свій зад масною після м’яса рукою. – Я її не слухав. Смерділо, ледве духу вистачало терпіти. Тому й спровадив звідси якнайшвидше – хіба ж можна було таке винести? – кинув Захарія залишки недоїденого хліба з солониною на стіл, де вони закотились поміж купки чогось такого, про що Орися воліла б не думати. Ну, то чого ти з мене хочеш? – запитав Знахар, обернувшись до дівчини.
    – Іван зник, – тихенько схлипнула вона.
    – Ну і? Зник то й зник, чи ж є в цьому проблема яка? – знизав плечима старий. – Якби ти звідси зникла, я б он не засмутився, – байдужим голосом промовив він, після чого взявся щось змішувати в невеличкій ступці.
    – Він не міг піти, у нас же любов була! – вже вкотре тупнула ногою дівчина. Скільки разів їй говорили те ж саме, але щоб це сказав Захарія…про нього в окрузі складали легенди. Так, наче Знахар знав і вмів все. Будь-які хвороби чи лиха, прокльони чи напасті – він міг допомогти завжди. Звісно, коли того хотів. Навіть смерть обходила його стороною. Подейкували, що він навіть був не зовсім людиною – дитям нечисті, котра спокусила колись давно наївного парубка.
    Однак зараз Орися бачила звичайного стариганя, котрий лиш про те і думав, як набити своє черево. І навіть прибрати за собою не міг. Так і жив собі поміж бруду і смороду.
    – Знаєте, я думала, ви інший.
    – Який? – різко повернувся Знахар, і в його темно-синіх очах можна було побачити хижий блиск.
    – Ну, особливий, – знітилась дівчина. Враз увесь той страх, котрий бурлив усередині неї, вирвався назовні. – Однак зараз ведете себе, як усі інші.
    – Кажеш, я звичайний? – підвівся Захарія з-за стола. Поволі, без поспіху, він почав крокувати в сторону Орисі.
    З кожною секундою він наче ставав все більшим – здавалось, чоловік виріс на добру голову. Його кудлата борода почала коливатись, немов від подихів вітру, в очах поволі з’являлись криваві жилки, посмішка викривилась у тваринний оскал.
    – А тобі б хотілося особливого? – прямо-таки заричав він.
    – Ні, пробачте мене – прошепотіла Орися, забившись в куток. Напевне, дівчата були праві, не треба було приходити сюди.
    – Кажи, – все більше гарчав чоловік, – достатньо я для тебе особливий? – Червоні очі Знахаря були всього лише за кілька сантиметрів від Орисі.
    – Т-так, – затинаючись промовила вона.
    Захарія важко дихав над дівчиною. Ні, його обличчя більше не було людським – там було більше від тварини, аніж від чоловіка. Його подих був різким і палючим, а з гострих зубів капала слина. І навіщо вона тільки прийшла сюди?
    Раптом Захарія зареготав, і все немов рукою зняло – перед Орисею знову стояв старий і худий чоловік із сплутаною бородою та пошарпаним солом’яним брилем на голові.
    – Це що, – переляк і досі бринів у голосі дівчини, – марево якесь?
    – Можна й так сказати, – весело кивнув головою чоловік. – А непогано вийшло, правда? – поплескав він дівчину по плечу.
    – І ви не будете мене їсти? – запитала Орися.
    – Ну звісно ні, – знову зареготав старий. – Ти ж мене вже погодувала. Можливо, завтра? – промовив він за мить. Однак побачивши, як перемінилась на лиці дівчина, швидко додав: – Жартую, жартую.
    – І як це ви таке змогли зробити?
    – Ти щось знаєш про злиднів? – із запалом в очах поглянув він на Орисю.
    – Це такі маленькі бісенята, що приносять нещастя? – запитала дівчина.
    – Ага, а ще хочуть зжерти тебе, – додав Знахар, показуючи для дівчини так важко здобутий учора хребет. – Так от, їхній спинний мозок виділяє одну чудодійну секрецію…Зрозуміло, – із розчаруванням в голосі промовив він, побачивши, яку огиду ця картина викликала у Орисі. – Ну, так чого тобі треба? – додав він уже без ніякого ентузіазму.
    – Іван зник, – повторила свою історію дівчина.
    – А, так, коханий, який не міг покинути, – кивнув головою старий, злегка закотивши очі. – А від мене ти чого хочеш?
    – Ви ж можете знайти його?
    – Я що, всемогутній? – знизав плечима Захарія, повернувшись до своїх, одному йому зрозумілих справ.
    – Ну, люди говорять…
    – Люди говорять? – перебив її Знахар. На його обличчі з’явилась задоволена гримаса. – Люди говорять – це добре. А що вони говорять?
    – Ну, що ви все вмієте, можете допомогти навіть тоді, коли ніхто інший не зарадить.
    – Хі-хі, – блаженно захихотів Захарія, на мить відірвавшись від своїх рослинок та колбочок. Втім, за мить він повернувся до роботи.
    – Ну? – не витримала дівчина мовчанки, котра переривалась лиш стуком посудин одна об одну.
    – Що ну? – перепитав старий.
    – Так ви допоможете мені?
    – Ааа, – протягнув Захарія так, ніби він дійсно забув, що тут робить Орися. – Допомогти, допомогти, допомогти, – забурмотів він собі під носа. – Допомогти! – враз вигукнув він, швидко підскочивши зі свого стільця.
    Дівчина із цікавістю, здивуванням та ноткою переляку – мало що може утнути цей старий – спостерігала за рухами Знахаря. Той, невідомо звідки, видобув клубок ниток, після чого взявся чимось натирати його, примовляючи при цьому якісь незрозумілі слова. Орися навіть сумнівалась, що бодай хтось зможе розібрати цю незвичну мову.
    Раптом дівчина скрикнула – старий підійшов до неї, і вихопив намисто із рук. Без жодного жалю він розірвав нитку, від чого більшість бусин попадали на землю та розкотились в різні сторони. Лиш один червоний кругляшок залишився в руках Знахаря. Продовжуючи бурмотіти щось, чоловік впхнув намистину усередину клубка.
    – Ось, – Захарія радісно підійшов до дівчини, котра знову збирала намисто з землі, і протягнув їй невеличку кульку з ниток.
    – І що це? – ображено-жалісливим голосом промовила дівчина.
    – Як що? – здивувався старий. – Ти ж хотіла знайти свого коханого, – при останньому слові Захарія скривився.
    – І як це зробити? – запитала Орися.
    – І все вам поясни, – невдоволено цмакнув дід. – Береш і йдеш за клубком, як же і ще? – роздратовано промовив він. Вихопивши кульку з рук дівчини, він кинув її на землю, – та почала котитися до виходу із землянки старого. Втім, двері виявились для клубка непереборною перепоною – куля лиш раз за разом билась об прогниле дерево.
    – І він приведе мене до Івана? – радість бриніла в голосі дівчини.
    – Я хіба не це сказав? – знизав плечима Знахар.
    – Це ж чудово! – вигукнула дівчина, поспішивши за клубком. На мить затримавшись, вона додала: – А ви? – поглянула Орися прямісінько у старечі очі Захарія.
    – А що я? – той уже прямував до свого столика, плануючи повернутись до звичної роботи.
    – Я думала, ви зі мною підете.
    – Та куди мені, старому, – відповів він, із важкістю падаючи на стілець.
    – Ну, все одно, спасибі, дідусю, – низько вклонилась дівчина Знахарю.
    – Біжи вже, – промовив чоловік. А за мить, коли двері уже скрипнули за дівчиною, додав: – Та й в мене розуму вистачає, аби не сунутись туди, звідки можна не повернутись.
    
    

    ***
    

Орися простувала крізь густі чагарники, прямуючи за клубочком, котрий грайливо котився перед нею. Тепер уже не можна було сказати, якого кольору були нитки – всотавши в себе грязюку, пил, та залишки опалого листя, вони перетворились радше на грудку землі, аніж на те, з чого можна було б зв’язати прекрасну хустину.
    Втім, зараз їй було аж ніяк не до думок про гарне вбрання – сонце вже от-от повинне було сховатись за обрієм, а клубок все не думав зупинятись.
    – А що, коли він і справді покинув мене? І тепер далеко-далеко звідси, – це питання вже вкотре проносилось у дівчини в голові. – Та ні, він не міг, – відповідь була завжди однією і тією ж. Втім, щоразу Орися вірила у це все менше і меше. І постійний шелест листя та завивання звірів лиш доповнювали ці переживання.
    Відхиливши чергову гілку якогось низькорослого дерева, Орися захитала головою від побаченого – її руки були вкриті подряпинами і плямами бруду. Та й, напевно, це стосувалось не тільки рук – дівчина відчувала, як від неглибоких ран пашіло усе обличчя. Що буде, якщо Іван побачить її такою? Ні, не якщо – коли.
    Орися впевнено почала крокувати уперед.
    
    

    ***
    

Вони лежали на землі, споглядаючи на блакить небес. Сонце яскраво вигравало на колосках пшениці, що вже починали набирати свою силу.
    – Правда краса? – почула вона голос Івана. – Отак просто лежати та дивитись на небесну гладь – жодної хмариночки, просто незаплямована нічим чистота.
    – Звісно, – відповіла вона, заплющуючи очі. Небеса – це прекрасно, та їй більше подобалось слухати шум води. Тому й приходили вони до річки, присівши поруч із тендітною та стрункою вишнею, що мило шелестіла своїм ніжно-зеленим листям.
    – І ти в мене прекрасна, – промовив хлопець, обіпершись на лікоть і нависнувши над дівчиною.
    – Та заспокойся ти, – відмахнулась Орися від Івана. – Скажеш іще таке, – втім, ці слова приємно гріли душу.
    – Ну, іди сюди, – посмішка хлопця так і манила до себе.
    – Ні, – все ж, здоровий глузд взяв гору. – Що люди будуть говорити? От як посватаєш мене – тоді і лізь із поцілунками, – помахала вона своїм пальчиком. А доти – ні-ні, – посміхнулась і вона.
    – Що, навіть одненького поцілуночка не можна? – з надією запитав Іван.
    – Ну, хіба одненький, – зрештою, погодилась вона.
    
    

    ***
    

Свист гілки змусив Орисю відірватись від своїх думок – ще б мить, і, напевне, її правому оку було б непереливки. Дівчина зупинилась і потерла плечі – надворі було не тільки темно, а ще й холодно. Напевно, вона наблизились до річки – до вух доносилось дзюрчання води.
    Скільки ще йти? Мимоволі підвівши очі догори, дівчина захитала головою – на небі уже почали з’являтись перші зірки. Дома уже всі місця собі не знаходять – вони й так косо дивились на неї за її зустрічі з Іваном. Що вже говорити про ті постійні дорікання матері й батька за те, що вона уже з місяць сама не своя.
    – Ну і що, що зник, – говорила мати, – навколо ж стільки статних хлопців є.
    – Згинув, напевно, під якимось шинком, – промовив батько. – Яблуко від яблуні…таке в них на роду написано – пияками бути. Та й не треба він тобі, – пихтів він своєю люлькою. – Хіба язиком ляскати вміє, а як до діла…дарма я йому вірив.
    – Знайдемо тобі хорошу пару, – щебетала мати. – І гарна ж ти будеш у вбранні нареченої. Вже мені не один раз мати молодого Коваленка говорила, що її син на тебе оком кинув – а він і хазяїн добрий, і сам по собі статний.
    Навіть спогади про такі слова наповнили серце Орисі невдоволенням. Ні, вона краще знає, який Іван. Він її любив, а вона любила його. І це – найважливіше. І з ним зараз щось сталось. Коли б щось трапилось із нею, Іван би на все пішов, аби врятувати її, допомогти їй. От і вона віддячить йому тим же.
    
    

    ***
    

Іван обережно поглянув на свої руки – втім, навкруги була така темнота, що розгледіти нічого не вдалося. І ще нестерпно боліла голова, а груди немов хтось поклав поміж жорна, так в них тиснуло.
    Де він був? Що з ним трапилось? Чому навколо так темно? В голові крутилось стільки запитань, та хлопець не знав, як відповісти бодай на одне із них.
    Він почав згадувати, та думки вперто не лізли в його голову. Лиш темнота навколо заполонила все. Що він пам’ятав, що? Ім’я. Іван – так його звати, та було і інше ім’я – Орися. Із ним було так багато пов’язано…
    
    

    ***
    

Іван критично оглянув своє відображення у відрі з прохолодною криничною водою. Як не крути, а він парубок хоч куди. Хвацька чорна чуприна, густі пишні вуса, чисто виголені щоки, мужнє підборіддя і впевнений погляд – що іще треба? Шкода лиш, що одіж зовсім не відповідала його привабливому образу – потерті штани, котрі з яскраво-червоних перетворились у свою бліду пародію, сорочка, що радше була сірою, аніж білою та чоботи, в яких можна було роздивитись невеликі дірки.
    Хлопець зітхнув – що ж, кращого він не мав. Та речі – це діло наживне. Сьогодні їх немає, а завтра – завтра буде все. Ця думка змусила його всміхнутись і гордо підняти свою голову.
    – Доброго здоров’ячка хазяям дому цього, – виговорив він із щирою посмішкою на своєму обличчі. Втім, нервування вдалося взнаки, так що його губи мимоволі сіпнулись. Високий, злегка повнуватий чоловік у дверях невдоволено насупився.
    – Іване? – голос хазяїна звучав награно здивованим. – Ти чого завітав до нас? Невже грошей просити? – глузливо посміхнувся він.
    – Тату, – донісся зсередини хати тихий зойк Орисі, на яку одразу ж шикнула її мати.
    Хлопець глибоко вдихнув, від чого його міцні плечі стали іще більш широкими. Втім, він вгамував гнів, що почав бурлити всередині. Це було не так і важко – вже не один рік йому доводилось терпіти глузування усіх оточуючих. Та він витримає. Заради неї.
    Низько поклонившись, він протягнув Петру, батьку Орисі, загорнуту у білий рушник хлібину:
    – Я йшов до вас лісами, я плив до вас морями, та ні в одному царстві не бачив я чуда подібного. Прекрасна, круглолиця, до того ж ще й майстриця, – почав говорити звичні для сватання слова Іван, та потім затнувся – далі повинні були бути слова про проворного й гарного парубка. Що ж він, сам себе буде вихваляти? У нього не було родичів, котрі могли б піти сватами, лиш батько-п’яниця, та тому окрім своєї пляшки нічого не було потрібно. А інші хлопці з села цурались його – знову ж таки, через лиху славу батька. Втім, потрібно було продовжувати, бо погляд Петра з кожною секундою ставав все більш лихим, він і так був проти всього цього. Іван продовжив: – Пустіть до мене молодицю, годі їй в вашім теремі томиться. Дозвольте мені їй своє життя віддати, її любити й шанувати.
    – А чи годен ти? – слова Петра рокотіли немов грім. Схоже було, що він дуже сумнівався у придатності Івана як зятя.
    – Годен! – випалив хлопець, намагаючись додати своєму голосу якомога більше впевненості. Та чи вийшло у нього?
    – Петре, годі бо дорогого гостя на порозі тримати, – лагідно вставила Марія, мати Орисі, легенько відштовхуючи чоловіка від проходу, аби пропустити молодика додому. Низько поклонившись і їй, Іван ступив усередину.
    Простора світлиця виглядала зовсім не так, як у нього вдома. Хоч як він не намагався прибирати у своїй оселі, уже за кілька годин батько знову розводив там розгардіяш, розкидаючи навколо речі та наносячи болота з вулиці, тому скоро Іван просто махнув рукою – у нього й так вистачало клопотів у житті, тому не хотілося звертати увагу іще й на такі дрібниці. Тут же, у Мельниченків, все було зовсім не таким. Просторе приміщення із білосніжними стінами було прямо таки залите яскравим сонячним світлом, котре проникало всередину крізь справжні скляні вікна – так, батьки Орисі були не з бідних. І що він тут тільки робить?
    Дороге глиняне начиння, розписана вмілою рукою майстра піч, чисті вишиті рушники з іконами на стінах, міцні дубові стільці – про все це Івану залишалось лишень мріяти. Посередині кімнати ж стояв стіл, увесь заставлений різноманітними наїдками. Одразу було зрозуміло, що Мельниченки готувались приймати сватів. Натомість же прийшов один Іван.
    – Ну що ж, – дещо невдоволено буркнув Петро, – прошу до столу, – його рука різко вказала на місце, куди мав слідувати хлопець.
    На своїй стороні Іван сидів один – Петро з Марією сиділи навпроти нього. Поруч із ними примостились Василь з Миколою. Двійко молодших синів були ніби краплинки води з одного колодязя – навіть рідна мати не змогла б їх розрізнити. Обоє широкоплечі, високі й міцні. Навіть не скажеш, що їм лиш-лиш минуло п'ятнадцять років. Орися ж у цей час прислужувала за столом: все підставляла нові й нові наїдки та підливала міцної сивухи в їх келихи.
    Спочатку їли мовчки, від чого Івану навіть шматок в горло не ліз. Однак з часом шлунки наповнились, а по тілу розійшлось приємне тепло. Коли ніс Петра злегка почервонів, він промовив:
    – Отож, ти свататись до Орисі надумав? – його погляд пронизував Івана наскрізь.
    – Так, Петре, – голос хлопця одразу потвердішав. Зрештою, він же заради цього й прийшов, і наміру свого не змінив би нізащо.
    – А що ти дати для неї можеш? – продовження «голодранцю» так і застигло на язику чоловіка.
    – Все, що маю, – палко промовив Іван, – і матиму, – додав він.
    – Небагато, – прогуркотів своїм густим басом Петро, і двійко синів-близнюків, погоджуючись, закивали своїми головами.
    – Це поки, – не знітився Іван, – та пройде ще трохи часу...
    – І що тоді? – не вгавав чоловік.
    – Петре, – спробувала пом’якшити його слова Марія, однак той лиш махнув до неї рукою.
    – Мовчи, – промовив він до жінки, і знову розвернувся до Петра: – Ну? – в його очах палав вогонь неприязні до хлопця.
    – Тоді, – повільно почав було Іван, а потім поглянув на Орисю, котра так і застигла поруч із столом. Схоже, вона була у розпачі – усе йшло зовсім не так, як дівчина того уявляла. – Тоді я дам їй усе, чого вона заслуговує. За останні роки мої землі стали плодоносити все краще, зараз у мене вдосталь врожаю, аби не тільки мені та худобі вистачало, а й для продажу, щоб купити все, чого мені не вистачає.
    – Щось не видно, – презирливо окинув оком поганеньку одіж Івана Петро.
    – Бо є речі дещо важливіші за мене, – хлопець почервонів, та не від сорому – він справді гордився тим, що тепер у нього є двійко корів, молодий коник та цілий загін свиней. Майже стільки ж живності у них було тоді, коли маму іще не здолав страшний недуг. – Спочатку справжній чоловік має подумати про своє хазяйство та сім’ю, а уже тоді – про себе, – впевнено вимовив він. – І якщо ви сумніваєтесь, що я зможу забезпечити Орисю, то дарма. Зі мною вона ніколи не буде в голоді та холоді, – очі Івана світились вірою у свої ж слова.
    Петро продовжував пильно дивитись на нього. Його злегка посивілі від віку густі й пишні вуса злегка тремтіли від напруги. По загорілому від постійної роботи під палючим сонцем обличчі котилась крупна краплина поту. Раптом він засміявся:
    – Ну що ж, це я й хотів почути, – вловивши ці слова, Іван із полегшенням зітхнув, і собі зумів видавити задоволену посмішку. Пальці Орисі, котра стояла поруч із ним, міцно вп’ялись у його плече – озирнувшись на неї, хлопець побачив найпрекрасніше обличчя, котре пронизувала нестримна радість. – Агов, дівко, – відволік дівчину голос батька. – Чого стала, немов укопана? Неси бігом з погреба мою настоянку, годі нам цю гидоту пити – як не як, сьогодні свято. Єдину доньку видаємо, – гучно стукнув своїм дебелим кулаком по столі Петро.
    
    

    ***
    

Наречена – ось хто вона була для нього. Її округле обличчя, по якому спадали поодинокі темно-золоті пасма, що вибились із коси, було таким прекрасним. В ніжних карих очах сяяла надія і любов.
    Та тут Орисі не було – лиш темнота, яка так і не розсіювалась. А ще багато болю – сильного, невідступного. Та найжахливішим було те, що з цим болем можна було жити. Поволі, стиснувши зуби, Іван змусив себе зіп’ястись на ноги. Непевною ходою він рушив уперед – хлопець не бачив, куди приведе його цей шлях, та сидіти на одному місці було іще гірше.
    Поволі темнота почала розсіюватись.
    
    

    ***
    

Коли знову завив вовк, Орися навіть не здригнулась – яка вже різниця? Вона лиш брела уперед, йдучи за безформною масою з болотяного бруду, листя та гілок, котра колись була клубком, що їй дав Знахар. З її очей котились сльози – хіба так воно мало бути, хіба так?
    Вона мала стати щасливою нареченою, їхня любов з Іваном повинна була досягти свого апогею. Навіть цей похід до Знахаря приніс зовсім не те, чого вона очікувала. Роздерте плаття і кров від колючок замість цікавої й захоплюючої пригоди, у кінці якої їх чекає перемога добра й любові.
    Вкотре почулось шурхотіння невідомих звірів, товста й груба колючка вп’ялась у її ногу, із очей котились сльози.
    Клубок котився вперед, і дівчина не знала, чому продовжує іти за ним – чи то її веде кохання, чи просто вона забула, як повернутись додому.
    
    

    ***
    

Місячне світло було таким сяюче-сліпучим. Іван не розумів чому, та промені були не ніжно-жовтими, як раніше, а нестерпно-палючими. На кілька хвилин довелося практично заплющити свої очі, і лиш потім, мружачись, він озирнувся довкола.
    Хлопець знаходився у печері, посередині якої сформувалось невеличке озерце. На ньому відблискували місячні промені, що пробивались усередину крізь величезні дірки у стелі. Іван підійшов до води, опустив у неї свої долоні, після чого хлюпнув пригоршню прохолодної рідини на своє лице. Біль трохи відступив, очі перестали нестерпно пекти, і він, нарешті, зумів розплющити їх.
    Від побаченого у воді Іван упав на коліна.
    
    

    ***
    

– А ти справді любиш мене? – запитала вона його.
    – Та звісно ж, що люблю, скільки говорити можна? – лагідно відповів Іван, погладжуючи волосся Орисі.
    – І ніколи не покинеш мене?
    – Та краще б мені утопитись, коли так! – із запалом промовив він, б’ючи кулаком себе в груди.
    – Добре, тоді добре, – пригорнулась вона до нього. І лиш тихий шелест листя на їхній вишні порушував тишу. Уже за кілька тижнів вона закружляє у танку зі своїм обраним, а люди виголошуватимуть за них тости про довічну любов. Уже за кілька тижнів вони одружаться.
    
    

    ***
    

Він тремтів, та не від холоду – Івана охопив переляк. Що з нього стало? хто він такий? А головне – чому? За що на його долю випала така страшна кара?
    І знову питання.
    І знову біль.
    І знову немає відповідей.
    Іван беззвучно здригався, та сліз не було – і не тому, що не хотілось. Просто сльози не бажали котитись з його очей. Здавалось, усередині нього взагалі не було ніякої вологи.
    – Вода, – промайнуло в його голові, і хлопець взявся нещадно пити. Пригоршня за пригоршнею він вливав у себе живильну рідину. Та цього було мало, і він опустив голову прямо у невеличке озерце – може, так вийде напитись?
    Хлопець пив, пив і пив, та, здавалось, його спрагу ніщо не могло втамувати. Він незчувся, як увесь опинився у воді.
    Біль відступив – залишились лиш волога та холод. А ще думка про те потворне відображення, що він його побачив мить тому.
    За ними прийшли і спогади.
    
    

    ***
    

Печера. Клубок звернув у печеру. Це вже було краще, аніж вештатись уночі посеред…невідомо чого. Орися навіть не могла зрозуміти, де саме вона знаходиться – посеред болота чи лісу. Поруч було чути дзюрчання річки, та її води ховались за чагарниками. Дівчину мучила спрага, однак вона не мала як шукати струмок – потрібно було і далі йти за ненависним клубком. А ще хотілося просто впасти десь і заснути.
    Цікаво, що зараз думають її рідні? Вони так раділи, що Іван щез. Чи радіють вони тепер, коли зникла і вона?
    Скоріше б це все закінчилось…
    Ступивши усередину кам’яного гроту, Орися злегка зіщулилась – навіть надворі було прохолодно, тут же просто панувало царство мерзлоти. Із рота вирвався клубок сивої пари.
    Дівчина примружилась – темінь не давала їй розгледіти, куди закотився клубок. Втім, за кілька секунд очі звикли, і вона побачила невеличкий згусток бруду – на диво, той не котився десь уперед, а незворушно застиг за кілька кроків від неї.
    Обережно зробивши кілька кроків, Орися нагнулась, щоб підняти клубок ниток із землі. Коли її пальці доторкнулись до кулі, дівчина відчула, що за нею хтось невпинно спостерігає.
    
    

    ***
    

Якусь мить вона мовчала. Затамувала подих, і просто слухала, як усередині б’ється серце. Звук був такий гучний і такий нестерпний, що, в решті решт, вона не витримала:
    – Хто тут? – промовила Орися, озираючись навколо.
    – Невже не впізнаєш? – промовив до болю знайомий голос, от тільки в словах звучав такий нелюдський холод, що все всередині дівчини аж застигло. В тому місці, з якого чувся голос, почав обрисовуватись невеличкий силует.
    – Ів…, – голос дівчини тремтів, – Іван? – прошепотіла вона, роблячи непевний крок уперед.
    – Стій, – зупинив її все той же голос. – Ні, Івана більше немає, – в словах звучав сум, от тільки холоду – більше.
    – Як немає? – змогла видушити із себе Орися.
    – Як?! – раптом силует випростався, виріс, розширився. – Як?! – повторив голос, і істота наблизилась до дівчини.
    Чи то темрява розсіялась, чи то очі Орисі іще більш звикли до пітьми, однак вона змогла побачити, хто ж стояв перед нею.
    – Іване, це ти? – тільки й змогла промовити вона. – Що з тобою стало? – сльози котились з очей дівчини.
    – Не я, – відрубав хлопець. – Нема більше Івана, – сухо звучав голос із вуст хлопця. Точніше того, що від нього залишилось.
    Широкоплечий, міцний, загорілий – тепер його фігура виглядала якоюсь змореною. І як тільки хлопець міг налякати її мить тому? Замість м’язів залишились лиш шкіра та кістки, котрі гострими шпичаками випирали зсередини. Навіть його нагота не змушувала дівчину сором’язливо потупити очі. Зморене тіло хлопця викликало лиш співчуття.
    Та не це було головним у вигляді Івана. Чим сильніше дівчина призвичаювалась до сутінків печери, тим більше вона бачила хворобливо-сірий колір його шкіри. То тут, то там виднілись темні фіолетові плями. Клапті зелених водоростей, здавалось, росли прямісінько із тіла хлопця. Обличчя було неприродно-розпухлим.
    Та найстрашнішими були очі. Саме вони закохали дівчину в Івана. Такі палкі, такі вольові, такі живі. Зараз в них читалось лиш тьмяне віддзеркалення того, що було колись. Скляний погляд вицвілих очей – це основна ознака…
    – Утопленик, – прошепотіла вона. – Але як… – дівчина не змогла навіть договорити речення.
    – І ти ще смієш питати? – заголосила істота, яка все менше й менше нагадувала Орисі її нареченого. – Думала, я не дізнаюсь, прийшла насміхатись наді мною? О, я пам’ятаю, я добре пам’ятаю. Спочатку все було чорним, розмитим, – хлопець наблизився майже впритул до неї. Від нього доносився різкий запах гнилої риби. – Місяця було достатньо, щоб спогади повернулись до мене. Місяця тут, посеред темряви й пустоти. Лиш я та мої спогади. Як думаєш, що весь цей час гріло мене?
    – Щ-що? – тихенько схлипнула дівчина. Лиш зараз страх нарешті зумів подолати стіну втоми і переживань, котра змушувала Орисю вперто йти за клубком у пошуках того, кого вже немає.
    – Твоє ім’я, – промовив Іван, та любові у цих словах зовсім не було. – Я повторював його раз за разом, раз за разом. Орися, – просмакував він голосом, одночасно і схожим на голос її нареченого, і таким далеким та холодним, що починало дрижати все тіло.
    – Моє ім’я? – перепитала Орися, і всередині неї заіскрилась надія. Можливо, ще не все втрачено? Може, його можна повернути? Так! Повернути! Знахар допоміг їй знайти Івана, він же розкаже, як виправити те, що з ним сталось. Хто б і що з ним не зробив.
    – Так, воно гріло мене. Спочатку я пригадував лиш його. Промінчик сонця у цій пітьмі. Воно змусило мене пробудитись із небуття, виринути із холодної безодні. А потім я все сидів і згадував, згадував, згадував. Спогади допомагали відволіктись від болю. В голові виникли образи того, ким я був. І ти була поруч. І ми були щасливі.
    – Так, – не витримала Орися, в якої з очей котились сльози. – ми були щасливі! – на мить забувшись, вона кинулась до грудей Івана. На дотик він був слизьким і холодним.
    – Були, – сухо продовжив він, коли дівчина різко відсахнулась від нього. – А тоді прийшла ніч. І смерть. І голоси, котрі шепотіли наді мною.
    – Голоси?
    – Вони сміялись, реготали над іще живим мною, – говорив хлопець, ніби й не чуючи Орисю. – Вода змикалась над головою, розривала мої легені з середини, а вони все сміялись. І говорили… – хлопець затих, занурившись у свої спогади.
    – Що, що вони говорили? – випитувала у нього дівчина.
    – Що тепер їхня маленька Орися, нарешті, буде щаслива, – все ще дивлячись у пустоту своїми скляними очима, сказав Іван. Повільно перевівши погляд на свою колишню наречену, він додав: – Я впізнав ці голоси. Я знав тих людей. Людей, котрі втопили мене. Це були твої брати, Орисю. Твої брати. Навіщо? Навіщо ти сказала їм убити мене? Навіщо? – голос істоти все набирав гучності. Тепер він прямо таки лунав, відбиваючись від стін печери.
    – Хто? Що? – не могла осягнути сказаного дівчина. – Клянусь, я про це нічого не знала?
    – Клянешся?! – закричав Іван. – Клянешся? – зовсім тихо додав він, і, безсило опустившись долі, затремтів. Здавалось, що він плакав, та сльози не текли з його очей. – Чому ж тоді все так сталось? – а потім зовсім тихо додав: – Клятви – страшні речі, вони часто приводять до чогось жахливого.
    – Я… – почала було дівчина, та вона була надто розгублена, щоб щось придумати, – я просто не знаю, що й казати. – Орися ніяково стояла, дивлячись на цю розгублену істоту поперед себе. Чоловіка, якого вона колись любила – і якого тепер не стало. І вона була виною тому, що його більше нема. Утопленик. Той, хто покликаний вічно скитатись у цьому світі, не знаючи ні спокою, ні відпочинку.
    Усе через неї. Як могли її брати вчинити так з Іваном? Вчинити так з нею. А батьки, вони знали про це? Можливо, це вони наказали їм…Як тепер повертатись додому, як тепер дивитись їм усім в очі?
    Ні, це було б неправильно.
    Не думаючи, дівчина стрибнула у озерце посередині печери. Воно було мілке і кам’янисте – голова Орисі одразу вдарилась об щось тверде та гостре. Тепла кров змішалась із водою. Дівчина думала, що повинен прийти біль, та болю не було – лиш холод, що поволі проникав у неї, обволікав і ззовні, і зсередини.
    А потім прийшло забуття.
    
    

    ***
    

Кульгаючи, він поволі брів по болоті. Його болоті. Тут усе належало йому. Зрештою, це була невелика винагорода за все, що йому доводилось пережити. Старі боги були не такими добрими, як нинішні. Їхні дари ніколи не давались просто так.
    Зітхнувши, чоловік поглянув на свою ногу – та іще досі злегка кровила. Байдуже, з часом дірка від укусу злидня заживе, а шрам…таких у нього повно. І, все ж, біль викликав певний дискомфорт. Невже він старіє?
    Погладивши свою сиву спутану бороду, чоловік засміявся.
    Нарешті печера – шлях забрав у нього добрячих дві години, від чого він трохи захекався. Діставши з-за пазухи бурдюк з якимось смердючим напоєм, старигань зробив глибокий ковток. Суміш самогону та крові песиголовця. Що ж, це додасть йому сили.
    Чоловік зробив крок усередину. Незважаючи на напій, у печері, все ж, панувала пітьма – погляд теж уже не був таким гострим, як раніше.
    – Я повинен був її врятувати? – запитала істота, дивлячись на новоприбулого Знахаря. Той не відповів, лиш знизав плечима. – Я міг, – продовжував хлопець із неприродно сірою шкірою, – бачив, як вона там мучилась, порпалась у воді. Хотіла виплисти, та вже не могла. А я був поруч, і просто сидів, чекав.
    Запанувала тиша. Схоже було, що істота хотіла почути якусь відповідь від Знахаря. Так, ніби він був якимось месією для обох світів – як людей, так і нечисті. Героєм, що повинен був постійно допомагати й рятувати, і байдуже, хто його просить. Хіба за цим він сюди прийшов? Захарія невдоволено зітхнув.
    – Вона стане такою, як я? – не дочекавшись відповіді, з надією запитав Утопленик.
    – Ні, – захитав головою Знахар.
    – Чому? – важко було повірити, що у бездушних сіро-білих очах може сяяти такий відчай.
    – Тебе з цим світом зв’язує більше, ніж її. Прокляття, клятва – мені звідки знати? Вона ж пішла назавжди.
    – Клятва, – зітхнув той, кого колись звали Іваном. – так я і думав. Хто знав, що в простих словах стільки сили? Я ніколи не покину тебе…
    – Ага, – відсторонено промовив Знахар, обдивляючись печеру.
    – І що мені тепер робити? – запитав Утопленик. – Я згадав, ким був, я змирився із тим, хто я є. Та що далі? Для чого мені жити? Як померти? Що робити з нею? – голос істоти дрижав. Вона розпачливо гладила тіло іще не так давно живої дівчини.
    Чоловік нічого не відповів. Він просто підійшов до істоти, котра сиділа на краю озерця і знову зітхнув. Нагнувшись, Захарія підняв із землі клубок, що лежав поруч з Утоплеником. Змахнувши з нього бруд та листя, він поклав невеличку кулю з ниток до кишені.
    Іще раз сумно поглянувши на Утопленика, чоловік захитав головою. Що він міг йому сказати? Ні, слова тут були зайвими.
    Тому Знахар просто пішов у ніч.

  Время приёма: 09:59 05.09.2019