 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Ганнуся нарешті розібралася з переліком справ на сьогодні і вхопилася за можливість втекти за хату, на дров'яний стіс.
“Яке ж дурне ім'я”.
Але то не страшно. Село переповнене Іванками, Ганнусями, Стефами, Галями... Усе це — лише до моменту вибору.
Хоча думати про це страшнувато.
Як там казав вуйко?
Не думай забагато. Дай голосу звучати — і він сам виведе тебе до потрібного рішення.
Тоді і ім'я віднайдеться.
Сонце вже плуталося у яблуневих гілках, і, якщо трохи примружити очі, - скидалося на птаху з райдужними крилами. Вдень так не пограєшся; але ж вдень і роботи набагато більше — аж ніяк не до того, щоб сидіти, піджавши ноги, на дровах, і роздивлятися райдужних птахів.
“сіла птаха
білокрила на тополю...”
Пісня ковзнула краєчком свідомості; але то була мамина пісня, не її.
Птаха продовжувала вихиляти смарагдову шию, і розливати по крилах фарби.
Маленькі діти ще можуть таким забавлятися — але напевне не дорослі. Якщо вона сьогодні все зробить правильно — то нарешті не вважатиметься підлітком. Матиме ім'я...
Дивний цей дорослий світ. Ім'я нарешті маєш — але воно лише для близьких; навіть справжніх імен своїх батьків діти не знали, поки не доводили, що і самі можуть звучати унікально.
Нагріте сонцем дерево гріло долоні, але оце “звучати” окотило свідомість наче крижаною колодязною водою.
Дівчина відкрила очі, щоб чіткими обрисами реальності розвіяти райдужне пташине марево.
Сад був невеличким; крізь стовбури яблунь та зібраних між ними низеньких скирточок трави проглядало поле.
Було блідо-жовтим і рівним, наче лляна скатертина, що нею мати застилала стіл.
У горлі затріпотіло щось живе.
“Дивись навколо; відчувай, яким має бути твоє власне “навколо”; дай йому вийти крізь твоє горло — і тоді воно стане реальністю. А ти віднайдеш свій голос”.
Приємно було відчувати, що вуйко дбає про неї, - хоч і відійшов достатньо далеко, щоб не заважати почути і почутися.
Поле було таким нудним; а мало б бути....
Звук тоненькою цівкою зродився у горлі і заструменів садом.
Очі більше не відволікалися на сонячні зваби, і тому дівчина одразу побачила, коли полем розсипалися сині спалахи.
Посмішка змінила мелодію — тепер вона звучала трохи вище, і більш оптимістично, бо ж все вдавалося.
Тепер вже не тільки фарби, але і поверхня поля змінювалася. Дихання ставало глибшим; і разом з ним сильнішими ставали хвилі на полі. Вже не лише жовте і блакитне — сиві пасма ковили, блідо-рожевий глід, гарячі бризки маків, - все це дихало і співало разом з дівчиною, і рівне, як дошка, поле все більше і більше ставало степом, живим і примхливо багатоликим.
Сонце вже сховалося за обрій, тож прохолода не мала б дивувати — але цей холод був іншим; не доторком зоряної ночі, що нагадує про свій скорий прихід, а протверезлюючим поривом вітру з вікна, що раптом розчинилося, - а за ним, неочікувано, море.
Ганна (“Ганна? Чому досі Ганна, якщо я майже знайшла своє ім'я, то куди ж ти лізеш?..”) - озирнулася, щоб знайти джерело цієї солонуватої прохолоди.
Брижі синього у степу перегукувалися із бризками хвиль; у її мелодію вплітався ще один голос; може, трохи впевненіший, але так само обережний.
“..Ой чий то кінь стоїть.....”
Відлуння чужих пісень у мелодії, що її тепер вів хлопець, підказало: він теж лише шукає.
Щоб дати собі трохи простору оцінити ситуацію, дівчина тепер тільки слідувала за його мелодією. Прикрашала її обертонами; іноді не втримувалася і грайливо обспівувала пасажі, ніби обплітаючи мереживом; і в той же час — прислуховувалася до себе.
“Що відбувається?!”
Горизонт її(!) степа запрозорився; можна було б подумати, що то вечір підбирається до острівку-села; але з новим вигином мелодії стало очевидно — на обрії розлилося справжнє море. Тепер, коли її мелодія змінила ландшафт, і степ вже не був пласкою таріллю, - було чітко видно, як вітер збігає пагорбами від села; заграється з хвилями трав, - і вмочується з розбігу у сині води.
Вона вже пробувала співати з іншими; хтось перетворював яблуні на виструнчені під лінійку ряди кукурузи, хтось вивищував біля села гори, - захопливі, але чужі...
Оце вперше їй сподобалося, як змінився світ.
Але ж чи вийде у них співати вдвох, а не підспівувати один одному?
Відшукавши у мелодії хлопця стишене місце, вона спробувала лише на дрібку змінити темп, - тільки перевірити, чи дослухається.
Пісня розгорнулася, наче полотно тканини.
Тепер це були не просто степ і море; у присмерку було не видно, але Ганна знала — десь там, неподалік села, розвернула широкі плечі річка, що тепер несла свої води до моря, і де солона і прісна води обнімалися, сплітаючись у одне; так, як спліталися голоси.
Усмішка вже вдруге пришвидшила біг мелодії; але, як не дивно, тепер вже хлопець віднайшов у звивах співанки паузу, і вхопивши її — розгорнув у щось тихше і ніжніше.
Бліда синява неба над ними затремтіла — і випустила з себе першу зірку.
Було дивно чути себе — бо нарешті дівчина знала, що чує саме свій голос; і ім'я прийшло так очевидно, що і сумнівів не було,“її”, — чути свою мелодію, але водоночас поєднувати її з чиєюсь іще.
Теж самодостатньою (“коли це ти встиг позбутися отих батьківських пассажів?”) — але і співзвучною власній.
З неба осипалися фарби; і чим більше з'являлося зірок, тим тихішою і тихішою ставала їхня (спільна?) пісня.
“Цікаво, чи ж я коли-небудь зрозумію, чому “пісня — то душа народу””.
Вуйко би розсміявся з цього питання — хіба ж можна було зрозуміти те, що відчувається?
Дівчина — чи пак, майбутня Жінка, — окинула оком новостворені горизонти, і подивилася на хлопця. Чи пак, майбутнього Чоловіка.
Мелодія вже дрімала десь в глибині грудей, і тому усмішка відбилася лише у зелених очах, і хіба що трохи торкнулася вуст.
“Сподіваюся, він навчить мене лаконічності”.
Але розставатися не хотілося. Якщо вже знайшов мелодію — співай.
- Мріятимемо разом? |
|
|
|
Время приёма: 22:47 04.09.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев