12:26 12.10.2019
Вітаємо переможців конкурсу Українське фентезі!

1 Літопис Града Змієва an011 Через воду і вогонь
2 Анастасія Гетманська an016 Творчий підхід
3 Леданика an030 Добриденько


19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Первый тур

Автор: AuthorX Количество символов: 49890
Конкурс фентезі Первый тур
рассказ открыт для комментариев

an002 Бабета


    

    Над площею набирав оберти білий вихор. Люди снували скрізь, де розминались, не зносячи собою ятку-другу. Аби раптом не загубитись, двоє студентів не спускали очей один з одного, і все одно час від часу доводилось перегукуватись.
    — Ласкаво просимо, любі гості, — розносився Контрактами грудний чоловічий голос. — Лише для вас, і лише на Різдво — механічні дива. Годинник, що не зупинявся від початку часів. Диво-важіль, що дозволить дитині підняти будинок. Хор колядників, який від одного оберта ключа всю ніч співає псалми. І найбільша таємниця: механічна лялька Бабета.
    Гриць вхопив друга за рукав і, проламуючи натовп грудьми, потягнув його на голос.
    — Куди? — вичавив Юрій, ледве розминаючись із пишними кралями з тацями, повними цукерок, та огрядними отцями метушливих сімей. — Цирк же в інший бік.
    — Та куди він за годину подінеться? — форкнув Гриць, спритно пірнувши між двох паннянок з яскраво-червоними пакунками в долонях.
    — Місця закінчаться, — Юрій прочавився слідом, мимоволі зловивши лукавий синьоокий погляд. Він було пригальмував, та невблаганна приятелева рука потягла його далі: 
    — Завтра підемо!
    Помах довгих вій та милий сміх з коралових вуст розчинились в людському морі.
    — Та куди ти несешся? — не витримав Юрій, ледве оминувши пузатого пана із рожевим поросям на руках.
    — У механічний павільйон, — відрізав Гриць.
    — Тю, — приятель аж зупинився, — нащо воно тобі?
    — Ти чув? Годинник, підйомний важіль... Невже не цікаво, інженере?
    — Та мені цього й на заняттях вистачає. Я б на жінку-змію подивився, чи на балерин ефіопських.
    Гриць було здивувався, та швидко розплився у поблажливій посмішці:
    — А-а-а, он воно що... Будуть тобі балерини, — підморгнув він. — Сестра моя у оперному хорі співає — вона тобі таких панянок в балетній школі знайде... А в мене диплом ледь дихає, муза потрібна. Механічна. Зазирнемо?
    — Ну гаразд, — здався друг. Гриць просяяв та потягнув його до заповітного Парнасу.
    Ним виявився простий дерев'яний ярмарковий будиночок, вкритий бронзовими листками, із вивіскою "Паноптікум Механікум" над дверима. Біля його дверей виструнчився високий чоловік із пишними вусами, за останньою модою підкрученими догори. Попри все зліший морозець, на ньому був самий лише фрак, добре хоч захлиснутий наглухо, а на голові виблискував темний лакований циліндр. У руці, вдягнутій у тонку білу рукавичку, він тримав ціпка із руків'ям, схожим на годинниковий механізм.
    — Ласкаво просимо, шановні гості, — вклонився він двом студентам.
    — Вам не холодно, пане? — не витримав Юрій.
    — Вечір чудовий, — мовив той. — Чим можу допомогти?
    — Дайте два квитки, — поліз Гриць до кишені. — Скільки з нас?
    — Чотири рублі.
    — Нічого собі, — смикнув Юрій друга за півшубка. — Пішли, я сам тобі диво-механізм за підручником зберу.
    Та Гриць і не думав здаватись:
    — Підручник — то таке, тут цікаво, що інші вигадали. Хочеш — іди до цирку, а я сам розберусь.
    — Е, ні. Ти до ляльок, а мені — самі папірці? То скільки? — звернувся Юрій до франта.
    — Чотири рублі, панове, — повторив він, і додав: — Зважаючи на вашу юність, один можу скинути.
    — Оце вже інша справа, — витягнув Гриць із кишені гроші та переклав три купюри у білу перчатку.
    — Заходьте, — франт розпахнув перед ними двері. Хлопці ввалились усередину.
    Всередині Паноптікум виявився великим та затишним. І теплим. Біля кожної з його шести стін стояло по три, чотири, чи навіть шість чударнацьких пристроїв, підсвічених мерехтливим гасовим світлом. Посеред павільйону стояло самотнє крісло, на якому обличчям до входу сиділа дівоча фігура. "Бабета", — здогадався Юрій та вже зробив до неї крок, але Гриць смикнув його назад.
    — Ти чого? — не зрозумів він.
    — Хто ж з десерту починає? — мовив Гриць. —  Від важелів треба, чи передавачів... А цю красуню насамкінець оглянемо.
    — Твоя правда, — погодився Юрій та покірно пішов до найпершого важеля. 
    Із ним все було зрозуміло: простенька система блоків та противаг, що збільшувала прикладану силу у десяток-другий разів. Дитина, що взялась би за його ручку, може, й зрушила б валуна, але на цілий будинок її б не стало. Юрій вже хотів поділитись розчаруванням із Грицем, та вгледів під столом ляльковий дім. Точніше, справжній палац із білого мармуру, з високими баштами, вкритими банями з червоної яшми, кришталевими вікнами, лазуритовим озером біля брами, де плавали лебеді з місячного каміння, і малахітовим двориком, де принцеса в рожевому кварці разом із перламутровими фрейлинами ловила хитре коралове лисеня. Підняти такий було під силу лише дуже міцному чоловікові. Або — дитині, що скористалася б диво-важелем. Юрій аж подобрішав від такої вигадливості власника.
    — Оригінально, — гукнув він Гриця, який крізь товсті окуляри мружився на величезний годинник, що, згідно з табличкою поруч, не знав зносу. Друг лише в'яло угукнув.
    Щодалі, то цікавішими ставали експонати. Від дрібничок, які вони знали з креслень професури, хлопці просунулись до справжніх цікавинок. Наприклад, до здоровенного музичного автомата, що займав аж третину стіни. Виглядав він як стіл, на який якийсь умілець поклеїв хор із малесеньких дерев'яних фігурок хлопчиків у чорних фраках та дівчаток у білих серветкових платтячках — не менше чотирьох десятків разом. Ротик кожного з них старанно відкривався й закривався під слова псалма, що лунав звідкись зі столу.
    — Цікаво, — помружився на дівчаток Гриць, — як вони таке створили?
    Юрій ще раз оглянув автомата і помітив дверцята у ногах першого ряду хористів.
    — Та нічого такого, — зухвало розпахнув він свою знахідку. Там, як він і передбачив, завиднівся патефон, на якому крутилась товста чорна платівка. — Підігнали під псалом годинниковий механізм, заховали всередині, і тепер разом їх крутять.
    — Навряд, — засумнівався Гриць. — Це ж як точно механізм налаштувати треба.
    — То перевіримо, — зняв Юрій голку з платівки. Хористи тут же завмерли. Спаителичений, студент вронив голку назад. Під писк жіночих голосів дерев'яні дівчатка миттю розворушились.
    — А оце ти як поясниш? — поцікавився Гриць, вказуючи на непорушні баси.
    — Співпало, — навмання буркнув Юрій.
    — Та ні, тут щось інше, — зазирнув Гриць всередину автомата. Раптом він аж просяяв, сунув у автомат долоню і, пошарудівши, витягнув широку говорильну трубку та радісно пхнув другові під ніс:
    — Ось тобі розгадка!
    Юрій неохоче взяв трубку до рук:
    — Нова ра-а-адість стала! — затягнув він в'язким баритоном перше, що спало на думку. 
    Кілька "хористів", що стояли на місці басів, наче підспівали йому своїми маленькими ротами.
    — Ти це бачив? — стрепенувся Юрій.
    — Авжеж-авжеж, бачив, — погодився Гриць, вириваючи трубку з його рук. 
    — Яка не-е-е бува-а-ала! — проспівав він прозорим тенором.
    Купка хористів посередині, злагоджено, наче солдатики, засмикали ротами під його колядку.
    — Нічого собі, — прошепотів Юрій. — Вони й голоси розрізняють.
    — От тобі й годинниковий механізм, — передражнив його Гриць.
    — Та механізм же. Просто інший. Ми якісь мембрани там коливаємо, а ті до кого вони приєднані, нам підспівують.
    — Ага. Нам би ще дівчину, ми б весь хор переспівали.
    — Так он же дівчина сидить, — пригадав Юрій.
    — Навряд чи вона із псалмами допоможе, — зітхнув Грицько. — Добре, коли хоч сотню слів знає.
    — А хіба жінці треба більше? — посміхнувся Юрій. 
    У відповідь Гриць похмуро зсунув брови:
    — Не кажи так.
    — Та ну, то ж всього жарт.
    — Ти при сестрі моїй так не жартуй, — не здавався Гриць. — Вона побільше твого книжок читала.
    — Нічого, як захоче — усе мені переповість, — відмахнувся друг. І, аби зам'яти неприємну розмову, вказав на Бабету: — Може, час завітати до господині?
    Гриць, хоч все ще дувся, згодно кивнув. Повернувши патефонну голку на місце (хор стрепенувся та повів свого псалма далі), хлопці підійшли до фігури у кріслі.
    Лялька сиділа спокійно й велично, наче якась панна з Інституту шляхетних дівчат: руки на колінах, ніжки витягнуті вперед. Вона виявилась тендітною, тоненькою й високою, як Грицева сестра. Одягнена вона була хоч і не за останньою модою, та зі смаком: у брунатну сукню із корсажем та сніжно-білим фартушком, яка м'яко спадала на лялькові ноги, взуті у плетені шкіряні черевички. З-під безлічі нижніх спідниць проглядались білі ажурні панчохи. Кучеряве волосся ляльки покривав білий чепець. Її легко було прийняти за справжню дівчину, і лише вершково-біле фарфорове обличчя з намальованим рум'янцем і непорушними блакитними очима, та жорсткі дерев'яні руки з шарнірами замість суглобів видавали у Бабеті ляльку.
    Хлопці довго розглядали її, поки повірили, що вона не жива. "Той, хто її зробив, — прикинув Юрій, — душу в неї вклав. Добре, якщо одну".
    — І що далі? — спитав він Гриця.
    — Не знаю, — знітився той. — Здається, її завести треба... Ключа не бачиш?
    Юрій озирнувся навкруги та вгледів поруч із автоматом хористів величезний ключ. Узявши його, Юрій підійшов до Бабети та поклав руку їй на талію.
    Гриць підскочив, наче обпечений:
    — Це ж дама! Куди руки розпускаєш? — шикнув він, зіпхнувши Юрієву долоню геть.
    Той ледь не розреготався:
    — Друже, ти чого? Це ж лялька. Я її завести хотів.
    Грицько наче прокинувся.
    — Правда? — покосився він на обличчя Бабети. — Щось я...
    — Знаю-знаю, — засміявся Юрій, — наче жива. Ти бачиш, куди цей ключ вставляється?
    Гриць поправив окуляри, роздивився крізь них ледь не кожен дюйм ляльки, зупинився десь там, де мало бути серце та вказав на багатогранний отвір із серцевиною. Юрій вставив туди ключа, з тріском прокрутив на пару обертів, підвівся і, відійшовши на пару футів, став спостерігати.
    Першим заворушилось обличчя. Глухо покліпали фарфорові повіки з довгими густими віями з кінського волосу. Обидві долоні крутонулись та пересунулись ближче до тулуба. Лялька поворушила головою і підняла обличчя прямісінько до відвідувачів. Ротик її легенько усміхався.
    — Доброго вечора, — промовила вона, неприродньо рухаючи яскраво-червоними губками.
    Юрієві відлягло від серця: це таки механізм.
    — Привіт тобі, Бабето, — подав він голос. — Чи хочеш ти нам щось сказати?
    — Мені дуже приємно, — видала вона дзвінким високим голосом, чітко промовляючи кожне слово.
    — Може, привітаємося за руку?
    — Привітаємося за руку, — повторила Бабета. Її права долоня піднялася з коліна та висунулась уперед, наче чекала на потиск.
    — Нічого собі, — впівголоса видихнув Гриць. — Невже вона зрозуміла?
    — Та ну, не перебільшуй, — відмахнувся Юрій, потискаючи тверді лялькові пальці. — Це все продумано. Привітатись, зрадіти гостям, подати руку...
    — А звідки вона знає, що зараз вечір?
    — Ну ти даєш! Хто ж до неї вранці прийде? Тут веселощі тільки в сутінках починаються.
    — Все одно моторошно, — зізнався Гриць.
    — Мені теж. Бабето, як тобі тут сидиться? — повернувся він до ляльки.
    — Самотньо. Але світло й тепло.
    — І це теж співпадіння? — скривився Грицько.
    — А що можна ще спитати у механічної ляльки?
    Гриць почухав потилицю, та випалив:
    — Бабето, розкажи мені другий закон Ньютона?
    Лялька підібрала під себе тоненькі ніжки та промовила:
    — Наступний рік принесе вам щастя.
    Грицько розреготівся. Бабета склала долоньки на животику та й собі дзвінко засміялася.
    — І справді, все передбачено, — нарешті заспокоївся друг. — А я вже, було, ледь до Бориса-Гліба по свічку не побіг.
    — Не думав, що ти такий забобонний, — підчепив його Юрій. — Бабето, а ти танцювати вмієш?
    Лялька тільки мовчки покліпала.
    — Здається, ні, — відповів за неї Гриць.
    — Вона просто про це не знає, — взяв її Юрій за праву руку та потягнув вгору. І лялька піддалась. Юрій захоплено спостерігав, як її ніжки одна за одною торкались дерев'яної підлоги, тіло повільно нахилялось вперед, і як, обережно на нього спираючись, Бабета відірвалась від крісла та вирівнялась.
    — Ого, — вирвалося в Гриця. — Ану, зроби кілька па — раптом вона й таке вміє.
    — Легко, — гукнув приятель.
    Взявши Бабету за талію, правою ногою він повільно зробив вальсовий крок уперед. Лялька відірвала ліву ногу від землі та ступила назад, наче споконвіку так і робила. Юрій ступнув убік — і Бабета за ним. Хлопець зробив крок назад — і лялька покірно наблизилась до нього. Отак, непомітно крок за кроком, вони удвох протанцювали аж чотири квадрати підряд.  Зачарований, Гриць слідкував за ними.
    Раптом у павільйоні повіяло холодом.
    — Панове, — пролунав рівний голос, — ваш час вичерпано. Прошу залишити наш Паноптикум.
    — Ого, — Юрій відпустив Бабетин стан, — якось швидко. 
    Він обережно підвів покірну ляльку до крісла та натис на її ручку. Лялька склонила голівку та повільно опустилась додолу. Пара хвилин — і вона знову сиділа у тій же величній позі, у якій вони її тут застали.
    — Дякую, пане, — щиро мовив Гриць, виходячи із затишного Механікума на мороз. 
    Господар схилив голову.
    — А ви не скажете, хто творець цих механізмів? — вискочив Юрій.
    — Механікум Паноптікум — творіння інженера Ореста Матвійовича Горненка, — рівно відказав франт, затуляючи за студентами двері.
    — А чи можна якось із Орестом Матвійовичем зустрітись? — засяяв Гриць. — Я, знаєте, сам інженер, хотілося б навчитись у справжнього майстра...
    — Орест Матвійович полишив наш світ.
    Посмішки станули зі студентських облич, наче сніг у травні.
    — Шкода... А ви його син? — спитав Гриць.
    — Спадкоємець, — відповів франт. І якось із його тону юнаки зрозуміли, що більшого їм не дізнатись.
    — Пане механісте, — подав голос Юрій, — чи можна буде до вас повернутись?
    — Паноптікум працює щодня, — промовив той майже привітно.
    — Хочеш вальс дотанцювати? — пожартував Гриць, поки вони, зануривши носи у коміри, тупотіли до шатра. — А як же ефіопські балерини?
    — Балерини — то само собою, — пробурмотів Юрій, намагаючись не чхнути собі у кожуха. — Мене цікавить, як вона влаштована?
    — Ти ж розібрався, навіть мені пояснював.
    — Загалом — так. А от у деталях... Як вона ходить, як руками ворушить, звідки знає, що їй питання задали? Тут якась тонка механіка, нам такої не викладають.
    — Нащо вона тобі?
    — Та ну, Грицю, — аж образився приятель. — Уяви: замість чергового нудного креслення, в моєму дипломі - отака панна. А якщо я її до захисту ще й зберу та керувати навчусь, професура слиною захлинеться. На виставку якусь відправлять: до Мюнхена, чи навіть Парижа. Гарно ж?
    — Гарно, — погодився Гриць. — А як за завтра не розберешся?
    — То післязавтра прийду. А далі — знову, і знову. До Святвечора часу вистачить.
    — Тільки ми, здається, отому в циліндрі не сподобались.
    — За два рублі й не таку антипатію здолаєш, — підморгнув Юрій, пробираючись на останні вільні місця у третьому ряді. Краєм ока він вгледів тоненьку жінку-змію, що, користуючись затримкою, саме розминалась, та підмітив: "Здається, я вже недарма прийшов".
    ***
    Наступного дня Юрій, ледве закінчилось останнє заняття, помчав на Контракти. На площу він вийшов під вечір, коли там навсю бродили молоді та старі, самотні та сімейні, заможні та безсрібляні, а загалом все місто. "Паноптікум" він знайшов швидко — за голосом франта, що зваїйв охочих до свого царства. Відучора похолоднішало, але дивак не втеплився— тільки довгий тонкий плащ розвівався за морозним вітром. Якщо він Юрію не зрадів, то вигляду не подав. Студент відсипав йому монети, і господар прочинив двері.
    Бабета сиділа на тому ж місці, де й учора. В павільйоні було малолюдно: лише одна родина скупчилася біля першого важеля. Точніше, біля дивовижного лялькового замку. Розчервоніла дівчинка років семи благала свого огрядного татка придбати їй цю красу, бо інакше вона помре прямо тут. Татко ж, посапуючи, марно повторював ту кількість карбованців, яку за той замок могли затребувати. Двоє ж менших братів крутилися навколо паличок, важелів та коліщаток, норовлячи все помацати і, попри старання матусі, іноді здобуваючи в цим успіх. Було галасливо, та завадити дослідженню то не мало.
    Студент знайшов ключа та покрутив ним механізм у лялькових грудях, ставши дещо лівіше, ніж учора. Лялька заворушилась та, повернувши фарфорову голівоньку, спрямувала свої блакитні очі прямісінько йому в обличчя. Спиною пробігся холод.
    — Доброго вечора, — знову промовила вона своїм чистим ніжним голосом.
    — Привіт, Бабето, — опанував себе Юрій. — Як ти здогадалась, де я?
    — Мені дуже приємно, — кокетливо покліпала на нього лялька, і раптом додала: — Знову.
    Юрій відсахнувся. Вона його впізнала? Та ну, маєчня якась. Просто десь поруч заховано якийсь механізм, що записує відвідувацькі голоси, а потім подає ляльці сигнал, коли вони повторюються. Ніякої містики. От тільки б деталі взнати!
    — Тату, глянь! — почувся захоплений писк, і до Юрія підскочила мала любителька лялькових палаців. Бабета пару разів моргнула та повільно повернула голівку направо й донизу, прямісінько на дівчинку. Студентові стало моторошно: цього вже точно ніхто передбачити не міг. Невже механізм цієї ляльки відчуває рухи?
    — Оце так! Даруй, люба, — відсунув батько дружину з дороги, — я маю подивитись.
    Чоловік підібрався до Бабети, затуляючи двом меншим хлопцям дорогу своїм масивним тілом. Останньою підійшла їхня худа й суха мати, більш заклопотана не лялькою, а чистотою своєї модної сукні з турнюром та мереживами. Вона стала лівіше від усіх, майже за спиною Бабети, й гидливо оглянула ляльку з голови до ніг, ніби вбачала у ній суперницю за серце й гаманець чоловіка.
    — Вона говорить! І ворушиться! — верещала на підстрибі дівчинка. — Тату, мамо, вона ворушиться!
    — Жюлі, — покривилась мати, — поводься пристойно. Ти ж не у зоопарку. Ще люди подумають, що ми виростили дику мавпу!
    — Марі, не будь такою суворою, — несподівано став батько на бік дівчинки. — Робота прегарна.
    Жінка показово провела головою знизу догори:
    — Вульгарно та примітивно. Штучна дівка в старому дранті, виставлена на посьмиховисько п'яничкам, жебракам та студентам, яким би тільки повитріщатися на доступну жіночу... фізіологію, — покосилася вона на Юрка.
    — Кохана, за таку плату жебраки сюди не проберуться, — реготнув чоловік.
    Бабета ж тим часом знову покліпала, нахилилась вперед та, міцно спершись на підбори своїх черевичок, повільно встала з крісла. Дівчинка захоплено верескнула, хлопчики шугонули за спину таткові, а сам той зацікавлено підпер пальцями підборіддя. Лялька розпрямилась, обертаючись направо, переступила кілька кроків і підняла голівку, звернувши очі прямісінько в обличчя незадоволеній жінці.
    — Ви дуже добрі, — промовила вона, та зробила милий, хоч і трохи незграбний реверанс.
    Обличчя жінки витяглось. Дівчинка підстрибнула та вже було вхопила ляльку за спідницю, але виставлена заздалегідь батькова рука зупинила її вторгнення.
    — Але сумні, — продовжила Бабета, нахиливши кучеряву голівку на лівий бік. — Невеселі. Наступний рік принесе вам щастя. Повірте.
    Жінка недовірливо вдивилась у кліпаючі лялькові очі.
    — Дякую, — нарешті промовила вона.
    Лялька схилила голівку в прощальному поклоні та, зробивши кілька кроків назад, повернулась до свого крісла. Чоловік розреготався:
    — Я ж казав, Марі: майстерна робота. І неймовірно складна.
    Донька верескнула та повисла в татка на рукаві:
    — Тату, тату, давай заберемо її! Ми з нею подружимося.
    — Що ж, за таку дивину й грошенят не шкода, — Батько витягнув з-за пазухи товстенький шкіряний гаманець. Відчепивши від себе стрибучу дівчинку, він зробив пару кроків до дверей і гукнув: — Господарю!
    Двері зарипіли, і до павільйону дерев'яною ходою увійшов франт:
    — Викликали? — послужливо зняв він циліндра.
    — Скільки коштує ваша лялька? — змахнув відвідувач.
    Від думки, що Бабета прямо зараз може зникнути з його життя, Юріеві сперло серце. Ні, — подумав він. — Тільки не сьогодні. Не забирайте її в мене, будь ласка!
    Франт прибрав посмішку з обличчя та промовив:
    — Вибачаюсь, шановний пане, але Бабета не продається.
    Та поціновувача реліквій така відповідь не здивувала.
    — Шановний, — найщирішим тоном проказав він, — не вважайте мене дикуном. Я не забиратиму вашу головну сенсацію посеред сезону. Я почекаю до закінчення ярмарку, аби вашою колекцією у повному обсязі насолодився кожен охочий. А потім, опісля Різдва, чи навіть Нового року я заберу цей чудовий витвір. Повірте: ніде ви не знайдете таких умов зберігання, як у моїй кунсткамері. Тож повторюся: скільки коштує таке диво?
    Франт навіть не змінився у обличчі:
    — Вельмишановний гостю, Бабета не продається.
    — Зрозуміло, — звів той брови. — Здається, ви не осягли моєї пропозиції. Або, що ймовірніше, не готові назвати ціну вголос. Тож дозвольте це зробити мені, — зарився він у свій гаманець. — Як щодо тисячі рублів?
    — Пане...
    — Двох тисяч?
    — Шановний...
    — Чотири тисячі асигнаціями, — запропонував чоловік. Юрій ледь не скрикнув: "Ні!"
    Франт виструнчився, склавши руки на своєму ціпку:
    — Шановний відвідувачу, — мовив він. — Не існує такої суми грошей у будь-якій валюті відомого та невідомого світу, що змусила б мене розлучитись із Бабетою. Вона не продається.
    Чоловік спохмурнів. Пару хвилин вони із франтом дивились один одному в очі, наче змагались, чия воля сильніша. А тоді батько сімейства захлопнув гаманця та показово сховав його за свій пишний бобровий комір:
    — Що ж, я поважаю вашу позицію. Але сподіваюсь, що до Нового року ви зміните свою думку.
    За сим він взяв у руку долоньку здивованої доньки, що зупинилась за мить до того, щоб заревіти, та жестом запросив дружину за собою:
    — Ходім, Марі. Нас чекають на музичному вечері.
    І покрокував на вихід. Дружина, ведучи за плечі обох синів, послідувала за ним. Механіст розкрив перед ними двері, почекав, і вийшов останнім.
    Юрій залишився сам. І найцінніше: ніхто його не проганяв.
    Він прововтузився із лялькою до закриття. Підіймав її з крісла, прогулювався за ручку, танцював вальса та мазурку, і навіть вів невимушену світську бесіду. Бабета ступала слідом за ним, слухалася кожного його руху, відповідала на простенькі запитання, сміялась із його жартів та ні на мить не зводила з нього своїх блакитний очей, наче дівчина на першому побаченні. І, хоч Юрій не просунувся ні на крок у розгадуванні її механізмів, він був щасливим. Наче знайшов те, чого йому завжди бракувало. Точніше, того.
    Тільки голосне покашлювання та брязкіт в'язанки ключів змусив його всадити фарфорову красуню на її трон та залишити Паноптікум під холодний погляд власника.
    Юрій вийшов на мороз.
    — Ось ти де! — почув він радісний Гриців голос. — Я думав, ми тут задубіємо.
    — Ми? — перепитав Юрій, вдивляючись у темряву. Нарешті, серед фігур, виряджених у всі види теплого одягу, він розгледів знайомий силует. Поруч із ним був ще один, нижчий.
    — Знайомся, — промовив Гриць, вказуючи долонею на свою супутницю, рум'яну від морозу чорнявку із бездонними чорними очима. — Діана Христенко. Сердечна подруга моєї сестри, і майбутня зірка світового балету. А це — мій друг Юрій. Майбутній інженер та відомий винахідник. А отам, — вказав він іншою рукою на вузеньку вуличку, що втікала з площі, — є чудова кав'ярня, де світло і тепло.
    — Дуже приємно, Юрію, — простягнула йому Діана свою ручку, попередньо звільнивши її від міхової рукавички. — Григорій вже встиг мені всі вуха про вас проджуміти. Казав, ви наразі вивчаєте якийсь екзотичний механізм?
    — Можна і так сказати, — зніяковіло посміхнувся Юрій у відповідь.
    Вечір із Діаною минув приємно. Вона виявилась кмітливою, начитаною й такою гострою на язичок, що з нього хіба шпильки не сипались. На щастя, усі вони були спрямовані до Гриця. Це б міг стати найприємніший вечір у житті Юрія. Якби не одна дрібниця.
    Він не міг позбутись відчуття, що Бабета — жива.
    ***
    Назавтра він спершу завернув до оранжереї. І хоч Юрій вторив собі, що це лиш експеримент, серцем він розумів, що то звичайний душевний порив.
    Оранжерейник, похилий та сухий, наче лісовий дух, за пару купюр провів його у найсвятіші місця свого царства. Туди, де посеред грудня з кожної гілки звисало барвисте та неприборкуване життя. Жовте, рожеве, бузкове, темно-синє та криваво-червоне, насичено-зелене та небесно-блакитне. У будь-кого іншого від такого розмаїття розбіглися б очі. Та не в Юрія. Він точно знав, чого шукає.
    Прошвендявши майже годину за зігнутою спиною провідника, Юрій зупинився у найхолоднішій залі, не такій задушливій, як інші. Тут буяли зимові первоцвіти.
    Залишивши вченому лісовикові кілька монет на прощання та сховавши свою знахідку від морозу, студент понісся на ярмарок. Там, знову віддавши похмурому франтові ще два рублі, Юрій розпахнув двері "Механікуму" та пройшов до Бабети.
    Вона сиділа між відвідувачів, наче цариця посеред метушливого почту. Дочекавшись, поки останній зівака покине павільйон, Юрій дістав з-за пазухи свій скарб та підніс його до неї.
    — Бабето, — прошепотів він, навіть не торкаючись ключа, що стирчав з її грудей. — Це тобі.
    І поклав їй на коліна величезну червону різдвяну зірку.
    Кілька нескінченних миттєвостей не відбувалося нічого.
    Бабета моргнула раз, другий. Заворушила руками та взяла у них квітку, повільно опускаючи обличчя, наче роздивлялась несподіванний подарунок. А тоді підняла на нього фарфорове личко. І прошепотіла:
    — Вона прекрасна.
    ***
    — Юрко, — почувся Гриців голос.
    Насилу прогнавши милий образ Бабети, Юрій отямився на лекції. Гриць, як завжди, сидів поруч, тільки не нотував монотонне бубоніння, а дивився на друга.
    — Агов? — відізвався Юрій.
    — Ти здоровий?
    — Так, цілком.
    Гриць позирив на нього ще хвилину, і нарешті перевів очі на дошку. Та ненадовго:
    — В Діани дебют сьогодні, у "Ромео та Джульєті". Вона питала, чи ти прийдеш?
    — Чого? А... Ні. Квитка не маю.
    — Ось, — дістав Грицько гарного конверта з-під зошита. — Тепер маєш. Підеш?
    — Не можу, я зайнятий.
    — Аж так, щоб пропустити дебют Діани?
    — Іди замість мене.
    — Ти збожеволів? — скрикнув Грицько так, що лектор запнувся та глянув прямісінько йому в обличчя. Хлопець знітився та показово склав перед собою руки. Вчений похитав головою та повернувся до викладок. Пару хвилин Грицько його старанно слухав, а тоді нахилився до самого столу та знову звернувся до Юрка:
    — Ти здурів? Вона цей квиток передавала тобі, з рук у руки під чесне слово. Уявляєш, що буде, коли замість Юрія заявиться якийсь Григорій?
    — Не якийсь, а брат подруги.
    — Та що ж там в тебе, що ти хочеш так її образити? — вхопив його Гриць за зап'ястя.
    Юрій спробував щось вигадати, та всі дільні думки втекли з голови. Похлопавши ротом, наче рибина, він ляпнув:
    — Я не можу залишити Бабету.
    — Чого? — від здивування Гриць навіть впустив його руку. 
    Студент зрозумів, що бовкнув щось не те:
    — Я маю розібратись у ній. Зрозуміти, як вона побудована, поки її не забрали.
    — Та хто її забере? Контракти ще два тижні, в тебе купа часу.
    — Там вже якийсь багатій хотів її собі відвезти. Франт поки відмовив, та боюсь, день-два — і він зламається.
    — То й добре. Твоя Бабета поруч буде, хоч щодня заходь.
    — Та хто мене пустить?
    — Пустять, — відмахнувся Гриць. — Ремонтувати її напросимось. Невже в тебе не знайдеться одного вечора на Діану?
    Щось наче ворухнулось поза Юрієвим серцем. Та лише на мить:
    — Навряд вона розгнівається через дрібниці.
    Гриць скривив рота й підібрався до Юрія майже впритул:
    — Друже, — твердо прошепотів він. — Це — не дрібниця. Це — дебют. Перший виступ на публіці. І вона тебе на нього запросила. Уявляєш, як вона на тебе сподівається?
    Юрієві стало соромно. План провести весь вечір на самоті з Бабетою вже не здавався таким звабливим.
    Відчувши, що друг вагається, Гриць додав:
    — А завтра підеш собі у свій Механікум. І її зводиш — вона все питала, чим ти так захоплений. Повір, такими, як Діана, жбурлятись не варто.
    — Ну добре, — здався Юрій. — Давай сюди квитка.
    Грицько полегшено перекинув йому конверт із карткою.
    ***
    — То де воно, тут? — мружачись крізь заметіль усе допитувалась Діана.
    — Ні, — відказав Юрій, задираючи комір аж до вух, — "Паноптікум" далі, це — крамниця солодощів. Можете тут почекати, кажуть, в них смачні чаї.
    — Ні, я хочу з вами, — вперто заявила дівчина. — Ви ж обіцяли!
    — Обіцяв, — зітхнув Юрій та повів її далі.
    Вчорашній балет був чудовим. Публіка у захваті ледь з лож не повипадала, а Джульєту шанувальники аж завалили квітами, — половину за нею потім тягнув нещасний Ромео.
    Діані теж дісталось кілька трояндочок, одну з яких вона отримала з Юрієвих рук. Не тому, що танцювала вона погано, ні. Просто куди було скромній красуні з дому Капулетті з трьома виходами, тягатися з Джульєттою?
    Гриць не помилявся: Діана ще з-за лаштунків виглядала саме його, Юрієву ложу, і аж розквітла, ледь він там з'явився. А далі на кожному своєму виході вона так кружляла по сцені, наче хотіла здійнятись аж під стелю. І хоч як Юрій не роздумував про чари, що закували Бабету в механічному тілі, він скоро захопився. І завзяттям Діани, і її граційними рухами, і навіть під кінець — самою виставою.
    Може, дарма він казна-що надумав? Може, Бабета — то просто хитромудрий механізм, а він сам собі створив химеру? Може, справжнє життя - просте та зрозуміле, як Діана? Може, коли вони завтра зазирнуть у Паноптікум удвох, чари розвіяться, Юрій осягне усі механічні трюки, і більше ніколи туди не повернеться?
    Так він думав учора. Але сьогодні ця ідея зовсім не видавалась гарною. Врешті, хіба можуть механізми розважити танцівницю?
    — Отут? — зупинилась балерина перед до болю знайомим будиночком.
    — Саме тут, мила Діано, — приречено погодився Юрій та допоміг їй піднятись.
    Одвічний франт, побачивши із ним Діану, наче подобрішав,
    — Доброго вечора, панно, — галантно стягнувши зі своєї чорнявої голови циліндра, уклонився він. — Ласкаво прошу вас до Паноптікума Механікум. Тут на вас чекають найдивовижніші витвори людського розуму та...
    — Дякую, шановний, мені вже все розповіли, — перебила його Діана. — Не змушуйте даму мерзнути.
    На диво, франт навіть не образився:
    — Як ваша ласка, красуне, — розчинив він перед нею двері. Юрій прослизнув слідом.
    — Ну... — зупинився він. — Що вам тут може бути цікаво?
    Діана насупила на нього тоненькі брови:
    — Все!
    — Як так? — зовсім вже розгубився Юрій. — Це ж всього лиш механізми. Пружинки та коліщатка.
    — Я знаю, з чого вони складаються, — схрестила дівчина ручки на грудях. — І для чого вони потрібні — теж.
    Та, вгледівши ошелешене обличчя студента, вона відтанула:
    — Хіба вам не розповідали, що мій дідусь був годинникарем? І що єдиним, що він любив більше за пружинки та коліщатка, була онучка Діанка?
    — Ні, — зізнався Юрій.
    Діана весело порснула:
    — Боже, Юріє, бачили б ви себе зараз! Так, милий інженере, балерина перед вами неортодоксальна. І їй сценічні підйомники цікавіші за нові мережива для нижньої спіднички. Тож розповідайте, на що тут варто звернути увагу.
    Юрій розвів руками:
    — Та практично на все.
    Діана аж підстрибнула і сплеснула ручками.
    — Саме як я і хотіла! А ви до цієї красунечки? — прозирливо помружилась вона на Бабету.
    — Вгадали, — погодився студент.
    — Тоді не заважатиму, мій Леонардо, — підморгнула йому Діана й пішла до хору,
    Здається, вона обійдеться без розваг, — скинув Юрій важкого кожуха. Гриць правий: не варто Діану зневажати.
    Він підійшов до Бабети та взяв її за руку. Але долоня виявилась твердою, позбавленою будь-якого життя. "Як? — здивувався Юрій, — Позавчора ж навіть ключа не знадобилось. Невже примарилось?"
    Він відшукав ключа та лише з третього разу встромив його у лялькові груди. Наче якась сила викривила гніздо, ще й противилась кожному його рухові. Чи, може, просто механізм від сирості та холоду став тугішим? Насилу крутонувши ключа на пару обертів, Юрій відійшов від Бабети на крок та став у неї вдивлятись.
    Лялька важко заворушилась. Спочатку випрямила спину, потім підняла голову, дивлячись кудись повз нього, а потім, одна за одною, поклала обидві руки собі на коліна.
    — Доброго вечора, — промовила вона кудись у порожнечу. 
    Юрій зробив крок убік, аби опинитись у неї перед очима, але лялька крутонула головою, і знову дивилась повз нього.
    І, чорт забирай, вона виглядала сердитою.
    — Бабето, привіт, — прошепотів Юрій. — Це я.
    — Доброго вечора, — повторила лялька. А де ж наступна фраза?
    Юрій нахилився до неї та знову взяв за руку. І знову вона не піддалася. Студент смикнув її вгору, як тоді, коли запрошував на вальс. Лялька важко, ледь не скрипучо поворушилась слідом за його рухом і стала підводитись. Потім виструнчилась перед своїм кріслом та завмерла. Що з нею? Два дні тому вона була жива, рухома та піддатлива, а зараз обернулась на якусь тверду й незграбну конструкцію. Невже у ній щось зламалось?
    Чи може, — стрельнув божевільний здогад, — це все через Діану?
    — Як ваші справи? — пролунав поруч її веселий голос. — Чи відкриває таємниці ваша загадкова красуня?
    Бабета наче відмерла. Її голівка крутонулась з Діаниного обличчя на Юрієве, і назад, очі пару разів кліпонули, ручки піднялися до талії та сплелися між собою. Вуста відкрились та заворушились:
    — Краса мінлива, — промовила Бабета, не відводячи від Діани очей. — А таємниці, — перевела вона погляд на Юрія. Його щоки спалахнули, — Таємниці вічні.
    — Кожна жінка — таємниця, — примружилась Діана.
    — Краса минає, — промовила Бабета. — Швидко. І боляче.
    Діанину усмішку наче здуло.
    — Як мило, — холодно промовила вона. — Вибачаюсь, якщо завадила.
    І, крутонувшись на носочках, покрокувала геть. Юрій вхопив свій кожух та, незграбно у нього влізши, кинувся слідом. Ледь помітивши, як тріумфально здійнялось Бабетине підборіддя.
    — Діано! — зойкнув він вже зі сходів.
    Дівчина розвернулась. У її очах щось блиснуло.
    — Так?
    — Ви ображені? — спитав він, почуваючи себе останнім йолопом. — Діано, мила... Розумієте... Це ж всього лише механіка. Як ви казали? Пружинки та коліщатка. Тільки трохи складніша за годинник. Не варто на неї ображатись.
    Діана відвела очі:
    — Це не просто механіка, Юріє. Це — щось зле. Не кажіть, що не помітили.
    "Помітив", - ледь не брякнув Юрій, та натомість натягнуто посміхнувся:
    — Мила Діано, ви надто вразливі.
    Діана надовго зупинила на ньому пронизливий погляд.
    — Юрію, — нарешті промовила вона, — не обманюйте себе. Втікайте, доки не пізно.
    — Дурниці! — відрізав Юрій. Ще чого: якась балерина застерігає його від механізму. — Діано, ви ж розумна, сучасна дівчина, що знає, що ніякої чортівні не існує. Це — майстерний механізм, нічого більше. Повірте, — самовпевнено додав він, — я на цьому знаюсь краще за вас.
    Діана наче вистигла.
    — Дай боже, — спокійно мовила вона, — щоб праві були ви. Можете не проводжати.
    І пішла геть.
    У голові наче щось заволало: "Наздожени її! Негайно!" Та натомість Юрій крутонувся й покрокував назад.
    Але двері йому перекрив чортів франт. Усім своїм плечистим тілом.
    — Пустіть мене, — наказав йому Юрій.
    — Вибачте, Паноптікум зачинено, — відказав той. Юрій розлютився.
    — Пусти мене, негайно! — гаркнув він, і раптом відчув залізний поштовх у груди. Пара кроків назад, аби втримати рівновагу — і він ледь вгледів, як франт сам зник за дверима. Юрій рвонув слідом, вчепився у ручку, щосили смикнув — дарма! Він чортихнувся та притулив вухо до мерзлого дерева.
    Він чекав на крики, стукіт, на дзвінки звуки ляпасів..
    — Бабето, — натомість розчув він низький стогін. — Чому?..
    ***
    — Юрасю! — пролунало з іншого кінця коридору.
    Він хотів розчинитись у натовпі, але за мить голос опинився поруч — Гриць виявився спритнішим.
    — Юрко, — суворо мовив той, — що за чортівня з тобою відбувається?
    — Ти про що? — Юрій прикинувся, що не розуміє.
    Гриць узяв його за плече:
    — Я бачився із Діаною. Вона була налякана.
    — Ти ж не звернув уваги? — буркнув Юрій.
    — Ні, звернув.
    — То що ж вона наговорила?
    — Її дуже налякала Бабета. І твоя нею одержимість.
    Юрій показово розреготався:
    — От воно що? — відмахнувся він. — Хіба жінкам подобається, коли чоловіки цікавляться чимось, окрім них? Тим паче, балеринам.
    Він хотів піти, вже навіть розвернувся, але другова рука вхопила його за лікоть та крутонула назад:
    — Юрчику, — промовив Гриць, неприємно дивлячись йому в очі. — Ця лялька небезпечна.
    Всередині Юрія спалахнула образа:
    — Не називай її так!
    Гриць схилив голову, наче якийсь вчений птах:
    — Відколи тебе ображає, що я називаю ляльку лялькою?
    — В сестри твоєї ляльки!
    — А що ж вона тоді?
    — Вона — то інше.
    — То що інше? — все допитувався Грицько. — Тварина? Пташка? Рослина? Може, опудало?
    — Вона — жива! — рикнув Юрій.
    Грицько відсахнувся, та лиш трохи:
    — Діана казала те ж саме.
    Юрій відчув, що перегнув. Примусово охолонувши, він широко посміхнувся:
    — А що вона ще тобі сказала?
    — Що Бабета їй погрожувала. І що вона тебе ревнує.
    — І ти віриш словам якоїсь танцівниці? 
    — Тепер - вірю, — мовив друг.
    — Та що вона розуміє? Побачила механізм — і вже на нечисть киває.
    — Ти сам тільки що назвав Бабету живою.
    — Я сказав, що вона як жива, — закрутився Юрій. Але Гриць не повівся:
    — Я пам'ятаю, що ти говорив. Зізнайся: ти знову до неї збираєшся?
    — Збираюсь, — відрізав Юрій. — Що ти, заборониш?
    — Ні. Попрошу: забудь про неї.
    Юрій занімів. Чого це Гриць такого хоче?
    — Це з якого дива? — примружився він.
    — Бо вона тебе міняє. Два тижні тому в тебе самі дівчата в голові були. Стрілася б тобі Діана - ти б за нею в лев'ячу клітку поліз. А тепер тобі нічого не потрібно, крім тої бісової ляльки.
    — Ясно, що не потрібно! Випуск на носі, а я досі не зрозумів, як її побудували.
    Гриць зіщулився:
    — Ти ж це просто зараз вигадав?
    Юрій відчув, що Гриць перемагає.
    — То ти, — перейшов він у наступ, — захвилювався? Бо я знайшов дещо вартісне, і захопився, так?
    — Ти ж знаєш, що ні, — відповів Грицько. Та Юрій не думав здаватись:
    — А, здається, так. Ти ж такий розумний! Найкращий студент курсу. Професура обожнює, матусенька не намилується... А тут раптом вітроголовий друг за розум взявся! Страшно, що він дипломом тебе з трону посуне? — волав він, вже й сам собі вірячи.
    Грицько відсунувся, викотивши очі, — явно не на жарт перелякався.
    — Друже, — пробурмотів він. — Немає мені до диплома твого ніякого діла.
    — А до чого ж тоді є? Танцівнички наслухався? — форкнув Юрій.
    — На тебе надивився! І на того горлопаня, що в самому циліндрі на морозі стирчить, холоду й голоду не відчуваючи. Три години в нас з Діаною перед носом в завірюху простирчав, і хоч би потремтів разок.
    — То його й питай! І Діану свою прихопи.
    І, різко вирвавшись із хвату, Юрій шугонув до виходу. В нього не було часу на чужі забобони.
    Та вже на Контрактах його загриз невиразний хробачок. Куди він так несеться, коли "Паноптікум" працює до ночі? І чого він так на Грицеві питання роз'ятрився? Видно ж було, що друг хвилюється. Що це на нього, Юрка, раптом наскочило, що він у Грицькові змія-інтригана розгледів?
    А ще він пригадав мокрі Діанині очі. Їй було боляче. Він і сам не чекав від Бабети тих слів, що почула Діана. І навіть тоді вона не наказала забути своє ім'я та обличчя. І досі за нього хвилюється.
    У своїй одержимості Бабетою, чи не зневажає він справжній скарб?
    За роздумами він і не помітив, як завмер перед дверима "Паноптікуму". Франтуватого господаря ніде не було, — схоже, павільйон ще навіть не відкрився. То, може, піти геть прямо зараз?
    Та ледве він заніс ногу для першого кроку, двері Паноптікуму розчинились, і у них з'явився нещодавній огрядний пан із донькою. Власник у незмінному чорному фракові вийшов слідом та змахнув на прощання своїм циліндром. Юрій заховався за жінкою із вгодованою болонкою на руках, та, підлаштовуючись під її кроки, прослідував за паном.
    — Що ви там робили? — аж заволав він, ледве вони покинули ярмарок.
    Чоловік здригнувся та розвернувся, здивовано міряючи поглядом Юрія. Дівчинка підстрибнула та сховалась за тата.
    — Це ви, вибачайте, про що? — поцікавився він.
    — Про павільйон, механічний.
    — А-а-а, — подобрішав пан. — пригадую. Ви — той юнак, якого ми там бачили. То, може, й ви пригадаєте, як мене зацікавила їхня механічна лялечка?
    — Вона не продається! Вам же господар казав.
    — Що ж, юначе, схоже, він змінив думку, — посміхнувся чоловік.
    Юрієве серце обірвалося. Вони її відбирають! Його Бабету!
    — Як? Він вирішив із нею розлучитись?
    — Ні в якому разі: він поступає до мене на службу. Механізмові, знаєте, потрібен догляд, і людина, що його досконало знає. Та й невже ви вважаєте, що я б посмів відірвати майстра від його творіння?
    — Куди ви її збираєтесь подіти? — випалив Юрій.
    — У свою колекцію, — посміхнувся йому чоловік, холодно і тріумфально.
    — Де вона?
    — Тату, — раптом подала голос дівчинка, що весь цей час не спускала з Юрія оченят, — це ж цьому дядечкові не можна розповідати нічого?
    Чоловік трохи почервонів:
    — Ні, маленька, то про іншого дядечка. Але ж ми не розкажемо незнайомцеві, де живемо?
    — Не розкажемо, — пискнула дівчинка. — Мама не дозволяє.
    — Ви її хочете ув'язнити? — заволав Юрій.
    Великі жаб'ячі очі чоловіка здивовано викотились:
    — Юначе, про що це ви? Вона — лише механізм. Майстерний, витончений, у чомусь унікальний...
    — Вона — жива! — скрикнув хлопець.
    Дівчинка пискнула та вчепилась татові у кожуха:
    — Це — правда?.. 
    — Звичайно ж ні, донечко, — погладив її чоловік по голові. — Дядечко просто дуже вразливий. Якщо йому зле, — розстібнув він свого портфеля, — я можу порадити дуже гарного лікаря...
    — Не потрібен мені ваш лікар! — скрикнув Юрій. — Ви не посмієте її замкнути!
    — Юначе, — промовив чоловік, — схоже, тут не ляльку треба замикати.
    Юрій пропустив ці слова повз вуха, — хай цей кнур вважає його божевільним, — та, прискорюючи крок, розчинився у людському морі. Намацавши вже на підході до павільйону потрібні гроші, він жбурнув їх у обличчя франтові та, попереджаючи опір, вломився у Паноптікум.
    — Бабето! Це я!
    Лялька підняла на нього прозорі сині очі:
    — Я дуже рада!
    Серце ледь не вилетіло з грудей. Почувши шалений стукіт, Юрій знайшов на дверях клямку та накинув її на петлю.
    — Я все знаю, — промовив він. — Вони хочуть відібрати тебе в мене. Скільки цей у циліндрі за тебе просить?
    Лялька простягнула йому свою долоню, і Юрій, мимоволі впавши на коліна, міцно обхопив її. На мить йому здалося, що її пальці потепліли.
    — Не знаю, — відповіла вона. — Сьогодні.
    — Що сьогодні?
    — Відвезуть. Назавжди, — промовила Бабета. Її повіки затріпотіли, наче крила в метелика.
    — Не відвезуть. Я не дам. Ніхто не відбере нас одне в одного.
    Бабета наче заспокоїлась. Юрій кинувся очманіло цілувати її долоньку.
    — Коли по тебе приїдуть? — перевів він подих.
    — Екіпаж.
    — Він пішов по екіпаж, — прошепотів Юрій, гарячково мислячи, як він може завадити підлим змовникам. 
    Бабета підняла на нього очі й тихенько промовила:
    — Я боюсь.
    — Не бійся, — прошепотів Юрій, вишукуючи у павільйоні щось схоже на зброю. В очі впав важіль для підйому вантажів. Підбігши до нього, Юрій скинув з гачка петлю, на якій тримався ляльковий замок, та вхопився за важіль рукою. Той легко відійшов від столу та зручно ліг у долоню. Юрій змахнув їм — той слухався ідеально. Тільки от руки тремтіли.
    Він готовий захистити її. Та чи зможе?
    У накотілому розпачі Юрій підійшов до Бабети та став перед нею на коліна. Поклавши дорогоцінний важіль поруч із собою, він узяв її долоньки в руки:
    — Бабето, я... я не знаю, як мені бути. Ти мені дуже подобаєшся, Бабето. Я не знаю, хто полонив твою прекрасну, чисту душу в цьому тілі, але я знаю, що, якщо тебе зараз продадуть тому чоловікові, ти станеш просто дорогою забавкою для його дітей, чи навіть, — від накотілого здогаду Юрієві стало щось поперек горла, — для нього самого. А ти залишишся в полоні цього химерного механізму. А я так не хочу. Я хочу, аби ти звільнилась. Стала живою. І я готовий на все заради цього. Тільки розумієш, Бабето... Я ніколи нікого не бив. І я не знаю, як мені бути. Я готовий, на все. Та чи потрібно це тобі?
    Бабета поволі витягнула свою праву долоньку з його рук та провела нею по його щоці. Її пальці були холодними та жорсткими. Господи, як же йому хотілося, щоб вони стали теплими та м'якими!
    Її губи розкрилися...
    — Я люблю тебе, — прошепотіла вона.
    Серце ледь не зупинилось від щастя. Юрій обхопив її механічне тіло руками та прикипів до її холодних губ. І з кожною миттю цього поцілунку він відчував, як його покидає страх, сумніви, розпач... І як їх місце займає щось невідоме. Тверде та холодне, як крига. Наче хтось випивав із нього все живе.
    Поволі втрачаючи подих, юнак насолоджувався цим дивним, заспокійливим відчуттям. Нарешті він відпустив Бабету та підібрав свій важіль. У серці невідомо звідки взялись твердість та рішучість.
    — Я не дам нас розлучити, — промовив він.
    Бабета змахнула йому рукою та широко усміхнулась. Земля ледь не пішла Юрієві з-під ніг: вона здатна усміхатись. І, Боже, яка ж вона була прекрасна!
    Заради неї він готовий на будь-що.
    — Стережись, — вказала Бабета на двері.
    Юнак наче отямився: в павільйон ломились.
    — Не хвилюйся, — зловісно промовив він, стаючи зі своєю зброєю збоку від дверей. Занісши руку над клямкою, Юрій різко її відкинув. Двері розпахнулись, і всередину мішком ввалився франт. Не зважаючи на крижаний вітер, що миттю вистудив павільйон, Юрій підступив до нього і наступив йому на зап'ястя. Той скрикнув і перевернувся на спину. У його очах Юрій побачив жах.
    — Бабета не продається, — холодно мовив він.
    І заніс над франтом важіль.
    — Юрчику, стій! — почув він тоненький голос. На мить він здався знайомим, і Юрій завагався, та раптом розум розірвав голос Бабети:
    — Убий!
    Він замахнувся. Франт під ногою скрикнув:
    — Дурень!
    І важіль розніс йому череп. Кров бризнула на Юрія. Перед очима попливло.
    Наче з туману він почув вереск. Розвернувся на нього, і побачив у дверях ошелешеного Гриця, Діану з перекошеним від жаху обличчям та мерзенного товстуна, що затуляв волаючій дівчинці очі.
    Важіль із гуркотом випав з пальців. Закрижанілий розум розірвало:
    Що я накоїв?
    І чому мені не холодно?
    Юрій глянув на франта. І побачив, як той зникав. Випарувалось залите кров'ю обличчя, розчинялось у повітрі чорне волосся, напрасований одяг поволі осідав із крихтами білої криги на дерев'яну підлогу. І на Юрієві пальці.
    Студент підняв очі на Бабету: вона посміхалась. Широко, тріумфально. І страшно.
    — Хто ти? — прошепотів він.
    Лялька твердо поставила обидві ноги на підлогу та підвелась зі свого крісла. Пройшовши до нього пару кроків, вона нахилилась та взяла своїми твердими холодними пальцями його за підборіддя. І промовила:
    — Тепер ти мій.
    ***
    Вітер розгулявся. Кружляючи навколо павільйона та ганяючи крупиці гострого білого снігу, він врізався у дерев'яні стіни та зрідка проривався між дошок огидним тонким свистом.
    — Ласкаво просимо до павільйону механічних див, — лунав знадвору молодий підхриплий голос.
    Бабета сиділа у своєму кріслі, легко тримаючи бездоганно рівну поставу. Холод їй був байдужим, та завивання знадвору дратувало: гостей буде мало. Мало захоплення, мало радості, мало обожнення. Усього, чим вона живе.
    — О, глянь, яка краля, — ткнув у неї пальцем недоладний слинявий гімназист у величезних товстих окулярах. Його друг, такий же мерзенний, ще й вкритий дрібними червоними вугрями, тут же підійшов до неї та, огидно гикаючи, взявся лапати її сукню.
    — Тю, — форкнув він. — Дерево деревом.
    — А ти думав, тобі живу дівицю залишили? — рохнув його лупоглазий друг. — На тебе навіть дерев'яна не клюне.
    Другий скрутив огидну мармизу та знову вилупився на неї. Його дрібні поросячі очі посоловіли.
    — Як гадаєш, — шамкнув він, пхнувши дружка під бік, — на ній панталони є?
    — Немає, — самовпевнено відрізав лупоглазий. — Нащо вони залізяці?
    Вона не здригнулась: механічне тіло позбавлене таких низьких поривів.
    Гімназист пошнирив очима туди-сюди та змовницьки шепнув дружочкові у вухо:
    — А те... Ну... Те, що під панталонами... Воно є?
    — Не знаю. От ти, якби пиляв таку штуковину, щось таке б зробив?
    — Зробив, — Той вже нахабно обмацував її сальним поглядом. — Глянемо?
    І, не чекаючи відповіді, поліз під її спідницю.
    "Прожени!" — наказала Бабета.
    Хрипкий голос надворі стих. Двері розчинились, і на порозі виріс нещодавній студент у засипаному снігом циліндрові, із намерзлими під носом бурулями, що різко потекли у павільйонному теплі. Миттю він помітив, як масноокий гімназист лізе до її ніг, і у його грудях скрутилась лють. Добре, — відмітила Бабета. Дуже добре.
    — Торкатись Бабети заборонено, — розкотився його твердий і холодний, як лід, голос.
    — Та ми лише подивитись, — промямлив лупоглазий. 
    Другий так і закляк, де сидів. Вартовий зробив один крок — і холодний чорний ціпок відсунув нахабного гімназиста геть, що той ледь не звалився. А тоді змахнув своїм плащем (стежачи, аби жодна тала крапля не потрапила на її сукеньку), та став між нею та зухвалими малими. Він вірно знає свою службу. 
    Як і всі інші.
    — Ваш час, — мовив він до нахабних школярів, — на сьогодні вичерпано.
    — Та ну, — здивувався лупоокий. — Ми ж тільки що зайшли.
    — Залиште павільйон, — повторив вартовий. — Негайно.
    — Чого це? Я не піду! Ви не маєте права! — заволав той, з поросячими очками. — Я заплатив, я робитиму все, що хочу.
    Вартовий вхопив його за зап'ястя так, що той аж скрикнув від болю й холоду.
    — Вам пора, — проказав вартовий.
    Гімназист хотів було щось сказати, та від одного погляду на обличчя механіста йому відібрало мову.
    — Гаразд, — улесливо прошепотів його переляканий приятель. — Пустіть нас, ми вже йдемо.
    Механист розтис руку, і нахабний хлопець прожогом підскочив до дверей. Мить — і вони з дружком зникли за дверима, грюкнувши на прощання.
    Студент проводив їх крижаним поглядом та розвернувся до неї. Вона в ньому не помилилась: він справді був кращим за попереднього.
    Іноді вона сумувала за тим, чорновусим. Та недовго.
    Він дарував їй всього себе, він був щедрим на любов, так. Але він схотів, аби вона йому належала. Лише йому. За таке нахабство він мав розплатитись.
    Кілька днів були нестерпні. Все через ту огидну дівку, що надумала із нею позмагатись. Вона таскала з собою людей у формах, тикала на неї павучими пальцями, нила, що у ній, Бабеті, сидить якесь прокляття, і присягалась, як на власні очі бачила, як та змусила її (це ж треба - її!) коханого когось вбити. Люди в формі слухали, поважно гойдали головами, і йшли геть, відмовляючись розслідувати вбивство без тіла. Навіть настирливий слинявий хлопчисько, що вперше привів нового механіста до неї, чи товстий стариган, що хотів її ув'язнити, здалися швидше.
    Але дівка виявилась настирливішою за реп'ях. Вона продовжувала ходити сюди щодня, і все витріщалась на вартового та щось йому нагадувала своїм солоденьким голосочком. Тільки його власні слова, що він не хоче її бачити, змусили її зникнути. Їх було важко добитись. Та вони того вартували.
    "Підійди", — наказала вона. 
    Юнак змахнув чорним плащем та став перед нею на коліна. Вона підняла руку та, взявши його за підборіддя, притулила до своїх губ. І довго цілувала його, насолоджуючись тим, як холоднішали його пальці, кам'яніло його обличчя, та як повільно й неспішно його життя перетікало до неї. Хороше життя. Молоде і сильне. Воно довго живитиме її механічне тіло.
    Вартовий відірвався від неї та з собачою відданістю глянув у очі.
    — Я люблю тебе, — прошепотів він.
    Бабета посміхнулась. Так, він любить її. І любитиме ще довго.
    До самої смерті.
    
    
    

  Время приёма: 22:55 02.09.2019