16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Георг Количество символов: 16281
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am023 Собача робота


    

     Ззззззззззззззззззззззз.
     Данило миттєво прокинувся.
     Ззззззззззззззззззззззз!
     З першої спроби намацати мобільний під подушкою не вийшло.
     Ззззззззззззззззззззззз!!!
     Нарешті телефон опинився в руці. Номер абонента був прихований, це здалося Данилові дивним. Почекавши кілька секунд, щоб зібратися з думками, він натиснув на кнопку і сказав:
     - Алло, слухаю.
     - Доброго дня! - йому відповів трохи хрипкуватий, але приємний чоловічий голос. - Можу я поговорити з Данилою Марченком?
     - Так, слухаю вас.
     - Нам дав ваш номер Сергій Бережний, він займається працевлаштуванням, знаєте такого?
     - Ееее... Так, так... - пригадав Данило посередника, через якого інколи знаходив собі підробіток.
     - Ми до нього неодноразово зверталися і він завжди радив нам потрібних людей, цього разу він порадив вас. Чи цікавить вас, Данило, можливість заробітку?
     - Ну, можна сказати, що трішки цікавить, - збрехав Данило. Збрехав у тому, що «трішки». Зараз йому потрібні були гроші, втім як і завжди. Жалюгідна стипендія ледве-ледве забезпечувала його й без того дуже скромні потреби, від батьків, що жили на вчительську зарплату, допомоги годі було чекати, а постійний заробіток знайти поки не вдавалося. Та й на що взагалі міг розраховувати студент-другокурсник історичного факультету? Хіба що на якісь вантажні роботи або ще запропонують роздавати листівки з рекламою.
     - Розумієте, в нашому в музеї захворів сторож, потрібно його замінити на дві або максимум три доби. Вас це цікавить?
     - Так звісно. А як на рахунок оплати? - задав Данило найважливіше для нього питання.
     - Думаю, це ми владнаємо на місці, після того як все самі побачите. Де і коли наш шофер може Вас забрати?
     “Шофер? Забрати мене? Це щось незвичне!”, - подумав хлопець, але вголос промовив:
     - Гм ... Значить, я буду біля старого університетського корпусу через годину.
     - Дуже добре! Там шукайте чорну «ауді», водія звати Микола, поїдете з ним. Чекаю!
     На цьому розмова закінчилася. Данило ще зо хвилину полежав на теплому ліжку, переборюючи бажання поспати далі, але потім вирішив, що виспатися встигне на пенсії, а теплу куртку треба купити до настання зимових холодів і почав збиратися.
    
    
     ****
    
    
     Водій виявився міцним чоловіком років десь під п'ятдесят. Досить високий, не худий, але і не товстий, волосся сиве, довге, зав'язане в хвостик, очі сірі, дуже пронизливі, хоч саме обличчя якесь невиразне. Машину вів акуратно, багато не розмовляв, але і не мовчав, коли Данило щось питався. З їх розмови студент зрозумів, що їдуть вони кудись за місто, в музей-садибу, колишні володіння чи то якогось-там дворянського роду, чи то якогось генерала. Більше інформації Микола не міг надати, так як сам нічого не знав і бував там всього декілька разів.
     Спочатку вони їхали трасою, потім біля невеликого селища повернули ліворуч і продовжили шлях сільською дорогою, що десь через два кілометри вивела їх у ліс. Про те, що цей шлях не веде в нікуди свідчила тільки лінія електропередач, що проходила поруч. Нарешті вони приїхали до мети. Маєток складався з досить-таки великого старого будинку і кількох допоміжних будівель, розташованих посередині великої галявини. На подив, все тут не виглядало зовсім покинутим. Ну як, було видно, що тут давним-давно ніхто не живе, але доріжки були прокошені, опале жовте листя зібране в купки, гілки на деревах обрізані, а дикорослі кущі підстрижені. Поруч височіла велика, явно недавно насипана купа щебеню і за нею ще одна, вже трохи менша, піску, значить, велися або планувалися будівельні роботи.
     Зустрічати їх вийшов невисокого зросту товстун в старомодному, але чистому і випрасуваному костюмі. Зовнішній вигляд цього чоловіка міг би слугувати основою для образу божевільного вченого: скуйовджене волосся, смішні бакенбарди, що звисали з боків виразного круглого обличчя і старі окуляри у товстелезній оправі. Він представився Арсенієм Володимировичем, завідувачем музею-садиби, і відразу ж запросив їх на чай, зігрітися з дороги.
     Утрьох вони зайшли в будівельний вагончик, що стояв позаду будинку. Там виявилося тепло і затишно, були присутні деякі меблі, в грубці-буржуйці тріщали дрова, а в кутку на невеликому столику виднівся новенький ноутбук.
     Спокійно допити ароматний трав'яний чай з медом їм завадив дзвінок мобільного. Арсеній Володимирович, зсилаючись на поганий зв'язок всередині приміщення, вийшов на вулицю. Повернувся він швидко, відразу ж попросив водія піти завести машину, так як треба терміново їхати на важливу зустріч з іноземним гостем. Той швидко ковтнув залишки напою з кухля і, попрощавшись з Данилою, вийшов з вагончика.
     Тим часом Арсеній Володимирович звернувся до студента:
     - Шкода, що у мене мало часу, ця зустріч не була запланована, але потенційного спонсора треба поважати, а він людина зайнята і якщо виділив час, то зустрітися з ним я просто зобов'язаний. Тому поясню коротко: вашим завданням буде доглянути за садибою і привезеними будматеріалами, щоб місцеві жителі не сунулися, а то за останні двадцять років звідси вивезли все що можна, вже і цеглу зі стін почали розбирати для своїх потреб. Добре що є люди, яким не байдужа доля нашого історичного надбання і вони готові профінансувати роботи по відновленню. Хоча, це може бути просто данина моді, хто їх знає, цих олігархів? Далі. Жити будете в цьому вагончику, тут є піч, дров достатньо, електрика теж є, воду, правда, доведеться носити з колодязя, але це не далеко, «зручності», як розумієте, на дворі. Що ще? Ага, - Арсеній Володимирович підійшов до невеликої шафки, відкрив її і витягнув звідти стару мисливську рушницю, - Недалеко звідси знаходиться стихійне звалище, на якому мешкає багато диких собак. І нещодавно вони провадилися ходити сюди в пошуках їжі. Якщо побачите, то полякайте їх трошки, - він простягнув Данилові зброю, - Бо вже зовсім знахабніли, минулого тижня сторожа ледвн не покусали.
     Данило обережно взяв рушницю і почав її оглядати. Вперше в житті він тримав в руках бойову зброю.
     - Заряджено? - боязно спитав він.
     - Повинно бути заряджено. Вмієте користуватися? - поцікавився Арсеній Володимирович.
     - Ні.
     - Тут нічого складного. Ось так зводите курок, потім другий, тут спускові гачки, відповідно стріляєте з правого або лівого ствола. Патрони заряджені шротом, цілитися не дуже й потрібно. Сподіваюся, що вам не доведеться скористатися цим, але якщо треба буде, то стріляйте без вагань. До побачення! Завтра ми приїдемо подивитися як у вас справи.
     - Е ... Я б хотів дещо уточнити ...
     - Що? Ой, як я міг забути! - Арсеній Володимирович гротескно ляснув долонею себе об лоба, - До речі, той Сергій казав, що ви на історика вчитеся. Я залишу вам свій ноутбук, там є деякі цікаві матеріали. Ви почитайте, якщо сподобається, то будете мати основу до дипломної роботи. А за добу чергування ми заплатимо вам п’ятсот гривень, домовилися?
     Данило від названої суми аж почервонів і у відповідь зумів тільки кивнути головою. Стільки за таку просту роботу він ще ніколи не заробляв. Що ж, за такі гроші можна і побутові незручності, і собак диких перетерпіти.
     Потиснувши на прощання руку Арсенію Володимировичу, він відправився оглядати місце своєї нової роботи. Десь через годину Данило вже обійшов всю територію декілька разів і розібрався, що де знаходиться, знайшов колодязь, досить-таки глибокий, виявив щитову, в якій знайшлася панель з вимикачами. Як виявилося, все тут добре освітлюється, значить ніяких проблем з виявленням можливих порушників виникнути не повинно.
     Найбільше Данила зацікавив сам будинок. Це було старовинна будівля, яке пережила, мабуть, не один ремонт і ще до сьогодні зберегла залишки колишньої величі. Правда, тепер зовнішній вигляд її був похмурий. Шибки у вікнах без скла зяяли сліпими зіницями, стіни потемніли від вогкості і де-не-де з них обсипалася штукатурка, черепиця на даху в багатьох місцях потріскалася і, напевно, протікала. А ось вхідні двері виявилася новими, міцними і були зачинені, тож прогулятися музеєм не вийшло. Хоча нічого путнього там і не могло бути, адже реконструкція ще тільки починалася.
     З цими думками Данило повернувся в вагончик. Прогулянка на свіжому повітрі нагнала на нього апетиту і він почав думати про те, що продуктів ніяких з собою не брав, а їсти щось треба. Але тривога була марною. У вагончику виявися невеликий старий холодильник, в якомі знайшлася палиця ковбаси, шматок сала, упаковка масла, пляшка кефіру, кілька банок рибних консервів і дві цибулини. В одній з тумбочок «кухонного» відсіку Данило відшукав дві буханки хліба, кілька упаковок з різними крупами, сіль, чай і цукор. А на верхніх полицях були акуратно розставлені каструлі, чайник, тарілки, кружки, ложки і ще якесь дрібне кухонне начиння. Для бідного студента це був справжній рай.
     Приготувавши собі обід і добре попоївши, Данило вирішив трохи подрімати і приліг на ліжко. Але сон не йшов до нього. Він думав, що йому дуже пощастило з цією роботою. Ось-так-ось несподівано і негадано пощастило. Робити взагалі нічого і не треба, ходиш собі, дивишся, щоб ніхто нічого не поцупив. Шкода ось тільки що не здогадався книг з собою прихопити, а то зайнятися тут явно буде нічим і шкода, якщо стільки багато вільного часу буде втрачено прямо перед зимовою сесією. Тут Данило згадав про ноутбук, що стояв у кутку. Встав,підійшов до нього. Нічого цікавого в ньому не знайшлося крім однієї теки з відсканованими книгами, судячи за шрифтом і кольором сторінок, досить таки старими. Робити було нічого і Данило почав переглядати скани. Виявилося, що це була добірка книг різними мовами, що були надруковані ще у вісімнадцятому сторіччі та присвячувалися полюванню на різних тварин, від качок до слонів. Мисливцем Данило ніколи не був, але для людини, яка захоплюється історією, майже трьохсотрічні книги не могли бути нецікавими.
     Час пролетів непомітно і на дворі було вже зовсім темно, коли Данилові почувся дивний шурхіт. Він відірвав погляд від дисплея і прислухався. Нічого. Напевно почулося, від довгого перебування в тиші таке іноді буває. Але через декілька хвилин звук повторився, при чому відразу стало зрозуміло, що це хтось ззовні скребеться у двері. Хвиля дикого, первісного страху, від якого холоне у серці, блискавкою пронизала студента. Тільки тепер він усвідомив, що кругом ліс, на дворі ніч, а поруч нікого... Його почало трусити. Ледве-ледве керуючи своїм зціпенілим від страху тілом, Данило дістався до шафи і вхопив рушницю. Але навіть зброя в руках не додала йому рішучості. З величезним зусиллям він змусив себе виглянути через невелике віконце на вулицю. Ніби очікуючи цього моменту хмари на небі розійшлися і яскравий повний місяць залив усе навколо своїм блідим сяйвом. І нікого не було видно, скільки хлопець не вдивлявся. Данило полегшено зітхнув. Напевно, це була одна з собак, приваблена сюди запахом їжі. А він злякався ... Ну й дурень, ну й бовдур! Тепер замість страху його охопила злість. Але не на нещасну тварину, яка шукає чим би поживитися, а на себе, дурного, що злякався якогось незрозумілого шурхоту.
     Тримаючи в одній руці рушницю зі зведеними курками, а в інший знайдений на поличці ліхтарик, Данило вийшов з вагончика. В обличчя йому вдарив пронизливий холодний вітер, змусивши зіщулитись і пошкодувати про відсутність теплого одягу. Швидко він попрямував до раніше виявленого щитка, щоб увімкнути освітлення. Але встановлені на стовпах лампи так і не запалилися, скільки б студент не натискав на вмикачі.
     Данило розвернувся, щоб повернутися в вагончик і завмер... Кроків за десять від нього стояв величезний, страшний, небачений ним до цього часу звір. Щось схоже на вовка... Але ж не буває вовків рудого кольору і зростом півтора метра? Ліхтарик випав з занімілих пальців і згас. А звір повільно, ніби граючись, рушив до застиглої від жаху людини. М'які широкі лапи беззвучно ступали по доріжці, всипаній гравієм. Його великі зелені очі, сяючи холодним світлом, невідривно дивилися на жертву, ніби гіпнотизуючи її. Пройшовши половину шляху, звір трохи присів і стрибнув прямо вперед! Данило не зрозумів як це у нього вийшло, але він якось встиг натиснути на спусковий гачок. З такої відстані шрот не встиг розлетітися і заряд купчасто влучив у широченні волохаті груди. Звір впав на землю, загарчав від болю і забився в конвульсіях, розбризкуючи навколо себе темну при місячному світлі кров. Тим часом Данило трошки отямився і підняв з землі зброю, що випала через несподівано сильну віддачу, маючи намір зарядити її. Руки тряслися, але він зміг витягнути гільзи, навіть не відчувши опік. Перші два патрони з тих, що Данило кинув до кишені ще у вагончику, впали на землю, студент похапцем витягнув наступні два і нарешті зарядив рушницю.
     Але не так просто виявилося вистрілити в ворога, рука не піднімалася на лежачого, нехай навіть це було страшне чудовисько. Нарешті, зібравшись з силами, Данило вирішив, що все чесно і підняв рушницю, цілячись звірові прямо в шию. Палець намацав спусковий гачок і ...
     Щось велике, важке і м'яке вдарило Данила збоку, повалило на землю і придавило власною вагою. Він спробував вирватися, але не зумів навіть поворухнутися. Раптом Данило відчув що його перевертають на спину, недбало так перевертають, ніби ганчір’яну ляльку. Від різкого руху голова хитнулся і він сильно вдарився потилицею об каміння, в очах спалахнуло білим і останнє, що Данило встиг побачити перед зануренням в небуття, була голова величезного вовка з сірими пронизливими очима...
    
    
    
    
     ***
    
    
     Стіни і стеля коридору були пофарбовані білою фарбою, а підлогу застеляла зелена килимова доріжка. Двоє чоловіків, один вищий на зріст, підтягнутий, а інший нижчий і товстіший, сиділи на лавці біля дверей і чекали. Нарешті звідти вийшов чоловік у білому халаті.
     - Все в порядку, загроз для життя немає. Можете зайти, тільки ненадовго, - сухо мовив він і пішов.
     Чоловіки встали. Той, що вище, допоміг товстунові піднятися на ноги, потім відкрив перед ним двері і ввічливо пропустив вперед. Вони увійшли в не дуже велику кімнату, в якій білим було все: стіни, підлога, стеля, ліжко, шафа, стільці, жалюзі на вікнах, навіть лампи в світильниках сяяли холодним білий світлом. Єдиною кольоровою плямою в цьому царстві білого було руде волосся людини, що лежала на ліжку. Він майже до підборіддя був укритий товстим покривалом, теж, звичайно, білим. Шкіра його мала нездоровий сірий відтінок, через неї просвічувалися тонкі сині вени. Але на виснаженому худорлявому обличчі застигла задоволена усмішка.
     Товстун підбіг до ліжка, улесливо нахилився і почав голосити:
     - Володимире Святославовичу, ми так хвилювалися, так хвилювалися! Я ж попереджав, що не треба цього робити! А ви? Ви були неслухняні... Навіщо було так ризикувати? Адже в вашому віці такі забави неприпустимі! Адже це ж вогнепальна...
     - Припиніть скиглити, Арсеній, будь ласка, Ви мене цим стомлюєте, - перервав товстуна пацієнт, - краще допоможіть мені сісти.
     На прохання відреагував високий. Він дбайливо підхопив однією рукою лежачого під плечі і легко підняв його, іншою рукою підсунув подушку, щоб на неї можна було впертися. При цьому з хворого сповзла ковдра, оголюючи перетягнутий тугою пов'язкою торс.
     - Спасибі, Миколо, - подякував рудоволосий, - І за це спасибі, і за вчорашнє теж спасибі. Хоча він би мені нічого і не зробив, але шрот зблизька — це, виявляється, достобіса боляче! Але все нормально, лікар сказав, що заживе як на собаці.
     - Як на вовкові, - поправив Микола, і всі троє весело розсміялися.
     - Давно я себе так добре не відчував, - почав рудоволосий, закінчивши сміятися, - Тепер розумію, що для повного щастя мені не вистачало саме адреналіну. І азарту. А то останні роки наче м'ясник на бійні... Знаєте, у мене вже є ідея, ще цікавіша, ніж попередня, треба тільки деталі уточнити. Микола, ось ти, напевно, повинен знати: чи можна зробити шрот зі срібла?
     - Але Володимире Святославовичу, - з жахом скрикнув товстун, перериваючи Миколу, що хотів було щось відповісти, - Це вже не жарти! Ви піддаєте себе занадто великому ризику!
     - Не переживайте, Арсеній, навіть якщо я загину, то ваш фонд не залишиться без засобів до існування, мої юристи вже отримали всі необхідні вказівки. Ви краще займіться пошуками нової кандидатури на посаду сторожа, тільки тепер знайдіть когось міцного, сильного, і бажано, щоб служив у армії, може навіть якось ветерана з АТО. Хоча і цей був непоганий, не втратив свідомість від страху і навіть пручався. Так що до чекаю вашого дзвінка перед наступним повним місяцем. А тепер дайте мені спокій, я хочу відновити сили.

  Время приёма: 16:03 28.07.2019